Державне будівництво

Революція в Росії, загострення соціально-економічних і національних суперечностей викликали хвилю революційного піднесення і в Австро-Угорській імперії. Намагаючись врятувати монархію, імператор Карл видав 16 жовтня 1918 р.

маніфест, за яким Австро-Угорщина перетворювалася на багатонаціональну федеративну державу. "Коронним землям" надавалося право створити власні представницькі органи — Національні ради. 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників від основних політичних партій, а також від духовенства і студентства. Збори зі свого складу заснували Українську Національну Раду (УНРаду) на чолі з Є. Петрушевичем.

УНРада у Маніфесті від 19 жовтня проголосила Галичину, Північну Буковину й Закарпаття "одноцільною українською національною територією", що уконституйовується як Українська держава, щоправда, у складі Австро-Угорщини. Найближчим часом планувалося виробити конституцію нової держави з правом національно-культурної автономії та з правом представництва в уряді національних меншин. Було утворено три комісії з функціями виконавчих органів УНРади: загальну — на чолі з Є. Петрушевичем, для Галичини — на чолі з К. Левицьким, для Буковини — на чолі з О. Поповичем. Представництва Закарпатської України у складі УНРади не було, але від групи політичних діячів Закарпаття надійшло повідомлення, що закарпатські українці бажають приєднатися до Української держави.

Бажаючи узгодити програму своєї діяльності з австрійською владою, Українська Національна Рада направила до Відня повноважну делегацію. Однак австрійський уряд схилявся до створеної 28 жовтня 1918 р. у Кракові Польської ліквідаційної комісії, маючи на меті перехід Галичини до Польської держави. Був призначений генеральний комісар Галичини князь В. Чарторийський, військові коменданти Галичини та Львова. На 1 листопада було призначене офіційне передання влади в Галичині полякам. Це призвело до взяття збройним шляхом влади у Львові Центральним військовим комітетом на чолі з Д. Вітовським. На початку листопада в усіх містах і місцевостях Галичини влада перейшла до українців.

У зверненнях від 1 листопада УНРади "До населення міста Львова" та "Український народе!" зазначалося, що народною "волею утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська Держава і її найвисша власть, Українська Національна Рада". Проголошувалося про усунення старих органів влади і перехід влади до українських організацій. Українці-війсь- ковослужбовці, все українське населення мали стати на захист власної держави. Усім громадянам різних національностей і віросповідань надавались рівні права. Національним меншинам (полякам, євреям, німцям) пропонувалося обрати своїх представників до складу УНРади. Наголошувалося, що "як тільки буде забезпечене й укріплене існування Української держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього виборчого права Установчі Збори, які рішать про дальшу будучність Української держави".

1 листопада 1918 р. відбулася формальна передача влади УН- Раді австрійським намісником Галичини. Щоправда, наприкінці цього ж дня у Львові, а пізніше і в інших місцевостях польські збройні сили, підтримані польським населенням, розпочали бойові дії. На допомогу їм надходили численні військові частини безпосередньо з Польщі. Все це спричинило довготривалу кровопролитну збройну боротьбу. Під тиском переважаючих сил ворога українське військо і державна влада 22 листопада 1918 р. залишили Львів, переїхавши спочатку до Тернополя, а на початку січня — до Станіслава.

9 листопада УНРада визначила назву української держави — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). З перших днів існування ЗУНР робилися спроби возз'єднання із Східною Україною. 14 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією передвступний договір. Акт злуки (соборності) урочисто відбувся 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані у Києві. Наступного дня він був одноголосно ратифікований Трудовим конгресом УНР. Планувалося скликати парламент об'єднаної України (Установчі збори). До його скликання ЗУНР, що мала офіційно називатися Західною областю Української Народної Республіки, зберігала автономію, власні органи державної влади, Збройні Сили, законодавство тощо. Фактично ж вона продовжувала діяти як окреме державне утворення. Це з'єднання, з огляду насамперед на воєнно-політичні обставини, мало тільки політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер.

Невдовзі ЗУНР зазнала прямого нападу з боку Польщі, Румунії і Чехословаччини. Зі згоди і санкції Антанти Північну Буковину захопила Румунія, Закарпаття спочатку відійшло до Угорщини, а через декілька місяців — до Чехословаччини. Отже, територію ЗУНР фактично становила лише Східна Галичина з 4-мільйонним населенням.

У червні 1919 р. Рада послів Антанти, щоб "забезпечити мирне населення від небезпеки більшовицьких банд", уповноважила збройні сили Польської Республіки зайняти всю Галичину. Під тиском польської армії основна частина УГА, органи державної влади, тисячі біженців перейшли річку Збруч на територію, що контролювала Директорія УНР. Інша частина УГА перейшла на територію Чехословаччини, де була інтернована. Тривалий час УГА боролася за Українську державу разом з армією Директорії. Але у листопаді 1919 р. командування УГА оголосило про перехід до Денікіна, а через деякий час підрозділи УГА перейшли до Червоної Армії.

Є. Петрушевич з оточенням у листопаді 1919 р. змушений був покинути українські землі і виїхати до Відня. В еміграції, з огляду на тісні контакти керівництва УНР і Польщі та неспроможність УНР захистити західних українців від Польщі, він оголосив про припинення чинності закону щодо об'єднання ЗУНР і УНР.

25 липня 1920 р. було утворено закордонний галицький уряд (уряд диктатора ЗУНР). Цей уряд і урядові установи, а також дипломатичні представництва і місії ЗУНР проіснували до травня 1923 р. Вони були розпущені Є. Петрушевичем після того, як Антанта 14 березня 1923 р. визнала Східну Галичину як таку, що належала без жодних застережень Польщі.

Вищим органом влади ЗУНР була УНРада. Відповідно до закону від 15 листопада 1918 р. її склад поповнився делегатами з усіх повітів та великих міст. Вибори цих делегатів пройшли з 22 по

26 листопада. 4 січня 1919 р. була створена Президія УНРади у складі Президента (голови ради) і чотирьох його заступників. На цьому ж засіданні було створено ще один орган — Виділ УНРади у складі Президента та дев'яти членів, на який покладалися функції колегіального глави держави.

У результаті різкої зміни воєнно-політичної ситуації Виділ УН- Ради та Державний Секретаріат ухвалили закон від 9 червня 1919 р. про передання всієї повноти військової і цивільної влади (без законодавчих і судових функцій) диктаторові Є. Петрушевичу. Під час перебування Диктатури на території УНР, на схід від Збруча, верховне керівництво Українською Галицькою армією здійснювалося через Військову канцелярію. Для виконання диктаторських функцій Є. Петрушевич утворив Колегію головноуповноважених, яка в практичній діяльності керувалася виключно його вказівками.

Уряд ЗУНР — Державний секретаріат було сформовано 9 листопада 1918 р. Його очолив К. Левицький. У складі уряду було 14 державних секретарств (міністерств). У подальшому кількість державних секретарств та інших структур уряду неодноразово змінювалася. 10 листопада голова і члени уряду присягнули на вірність українському народові й державі. У грудні уряд подав у відставку і було сформовано новий на чолі з С. Голубовичем. На засіданні УНРади 4 січня 1919 р. було обговорено програму уряду і здійснено спробу створити діючий урядовий апарат. З метою залучити до процесу державотворення національні меншини у складі уряду було утворено ще три секретарства: польське, єврейське і німецьке. Однак вони відхилили цю пропозицію. Незабаром внаслідок реорганізації секретарств їх кількість скоротилася до десяти.

Місцевими органами влади і управління стали обрані населенням у листопаді 1918 р. громадські і міські комісари, містечкові, сільські та повітові "прибічні" і національні ради. Органи самоврядування функціонували за старим австрійським зразком, хоча й були скасовані привілеї шляхти та всілякі цензи. Місцеву владу в повітах здійснювали повітові комісари, яких призначав державний секретар внутрішніх справ. 16 листопада 1918 р. було видано Закон "Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки", у якому регламентувався порядок утворення, структура та функції місцевих органів влади й управління. За цим законом повітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він призначав громадських і міських комісарів, а там, де їх вже було обрано, затверджував обрані кандидатури; мав право розпускати місцеві громадські ради і призначати нові вибори до них; затверджував розпорядження повітових властей; приймав присягу від службовців повіту тощо. Йому підпорядковувалися повітові військовий комендант та комендант жандармерії. Відповідним чином було регламентовано й повноваження комісарів нижчих ланок. Передбачалося збереження старих кадрів службовців, особливо суспільно необхідних служб (комунальних, зв'язку, залізниць тощо). Як зазначалося в законі, всі службовці, які дадуть письмове зобов'язання чесно служити Українській державі, залишаються на своїх місцях.

Згодом відповідно до виданого у березні 1919 р. розпорядження секретарства внутрішніх справ встановлювався перелік вимог до службовців державного апарату. Ними могли бути лише громадяни України бездоганної поведінки, які володіли українською мовою і мовою хоч би однієї з національних меншин, не старші від 40 років. Запроваджувалося річне стажування й іспит перед спеціальною комісією.

Правоохоронні органи ЗУНР почали створюватися вже на початку листопада 1918 р. Під час виборів місцевих органів влади і управління населення обирало так звану народну міліцію, що діяла на громадських засадах. Поряд з цим, за рішенням УНРади, в листопаді розпочалося створення корпусу української державної жандармерії. Його очолила Команда української жандармерії на чолі з Головним комендантом. На місцях створювалися окружні, повітові, міські й сільські команди жандармерії, які очолювали відповідні коменданти. Комплектувалася жандармерія добровольцями із середовища військовозобов'язаних, а також кадрами "старих" професійно підготовлених жандармів, які не мали за собою участі в антинародній діяльності.

Навесні 1919 р. в ЗУНР налічувалося близько 1 тис. жандармів, 4 тис. стажистів, 3 тис. народних міліціонерів.

Судова система спочатку, відповідно до Закону від 21 листопада 1918 р. "Про тимчасову організацію судів і судової влади", залишалася без змін. Судді й допоміжний персонал судових установ присягали на вірність українському народові, державі. Було звільнено лише тих, хто скомпрометував себе антинародною антиукраїнською діяльністю і переконаннями.

Незабаром розпочалося реформування судової системи. Територія держави була поділена на 12 судових округів і 130 судових повітів. З урахуванням національного складу до них належало обрати суддів окружних і повітових судів (102 особи — українців, 25 осіб — поляків, 17 осіб — євреїв). Оскільки кадрів суддів-україн- ців бракувало, Законом "Про скорочення підготовки судової служби" було скорочено термін стажування суддів з трьох до двох років. В умовах воєнного часу відповідним законом було тимчасово припинено діяльність суду присяжних. Було прийнято закони про запровадження у судочинство демократичних принципів (гласності, змагальності, права обвинуваченого на захист тощо), про перехід судочинства на українську мову.

Продовженням судової реформи стала спеціалізація першої судової ланки та створення судових установ другої і третьої інстанцій. Окружні й повітові суди повинні були розглядати цивільні справи. А для розгляду кримінальних справ законом УНРади від 11 лютого 1919 р. в повітах утворювалися трибунали, які мали діяти у складі одного або трьох призначуваних Секретарством юстиції суддів. Згідно із законом від 15 лютого 1919 р., другою судовою інстанцією мав стати Вищий суд і третьою (останньою) — Найвищий державний суд. До їх обрання зазначені функції покладалися на створені у березні 1919 р. при Станіславському окружному суді "Окремий судовий Сенат другої інстанції" і "Окремий судовий Сенат третьої інстанції".

Поновила свою діяльність адвокатура. Були створені "Державна прокураторія" на чолі з Генеральним прокурором, нотаріат, військова юстиція.

Серед досягнень ЗУНР, безперечно, й створення власних Збройних Сил — Української Галицької армії. Спочатку у її комплектуванні застосовувався принцип добровільності, але з середини листопада 1918 р. було оголошено мобілізацію. На початок 1919 р. була утворена дисциплінована й патріотична армія, що складалася з трьох корпусів (понад 100 тис. чоловік). У її структурі були піхотні й кавалерійські частини, артилерія, підрозділи зв'язку, технічні, допоміжні і навіть авіаційний підрозділ. Очолював армію Начальний вождь (Командувач) з Генеральним штабом. Незважаючи на нестачу озброєння, боєприпасів, медикаментів, підтримана народом армія чинила відчайдушний опір ворогам. У її складі воювали не лише українці, а й австрійці, угорці, євреї, представники інших національностей.

Таким чином, у короткий термін були створені дійові органи центральної влади і місцевого управління, судові й правоохоронні органи, власні збройні сили, що в надзвичайно складних умовах зовнішньої агресії забезпечило стабільність і порядок на своїй території, можливість певний час протистояти набагато більшим силам ворога.

Досить активною була зовнішньополітична діяльність. Представники ЗУНР були у США, Англії, Канаді, Франції, Німеччині, Аргентині, Бразилії, домагаючись офіційного визнання й допомоги своїй країні. ЗУНР фактично мала контакти з Австрією, Чехосло- ваччиною та іншими країнами. Делегація ЗУНР брала участь у Паризькій мирній конференції, намагаючись відстояти власні інтереси. Але офіційного визнання ЗУНР не домоглася, що власне й вплинуло на її поразку у боротьбі із зовнішнім ворогом.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП,2007. — 552 с.. 2007

Еще по теме Державне будівництво:

  1. 4. ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
  2. Утворення Центральної Ради. Державне будівництво уНР
  3. ТЕМА 13. УНР ЧАСІВ ДИРЕКТОРІЇ ТА її ПРАВО Державне будівництво
  4. Лекція 21 УКРАЇНА У СКЛАДІ СРСР. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ У 1920-х РОКАХ
  5. Окупаційний режим. Спроби національно-державного будівництва. Рух опору
  6. Стаття 40. Земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва
  7. ТЕМА 18. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВЕ БУДІВНИЦТВО В УРСР У ПОВОЄННІ РОКИ ТА У ПЕРІОД ДЕСТАЛІНІ- ЗАЦІї (1945 — перша половина 1960 р.)
  8. 110. Державна закупівля сільськогосподарської продукції. Державний контракт, комерційне і державне замовлення на сільськогосподарську продукцію, стимулювання його виконання.
  9. 10 Повноваження державних органів спеціальної компетенції (Міністерство фінансів України. Державне казначейство України, Державна податкова адміністрації України, Рахункова палата Верховної Ради України, Національний банк України, Державний комітет фінансового моніторингу України) у фінансовій сфері.
  10. Про будівництво козацьким військом у гирлі ріки Самари міста Ho- вобогородицького; так само про будівництво іншої фортеці в Кам'яному Затоні; про причини, навіщо ці міста побудовано; про запорозьке невдоволення від того будування і про розорення цих міст; про лист київського митрополита до руського воєводи зі скаргою на Шум’янського.
  11. Правовий статус державних службовців, державних органів та їх апарату,
  12. Питання 4. Стандарти державного фінансового контролю за використанням бюджетних коштів, державного і комунального майна
  13. 80. Посвідчення договорів на будівництво жилих будинків на праві приватної власності
  14. 44. Правове регулювання житлового і шляхового будівництва на селі.
  15. §4. Кредитування індивідуального житлового будівництва
  16. 5. Особливості кредитування молодіжного житлового будівництва
  17. 70-71 Державна позика як форма державного кредиту
  18. Державна служба у державних органах та їх апараті.