Військово-адміністративний устрій

Запорозька Січ, устрій якої ґрунтувався на республікансько-демократичних засадах, мала військовий і територіальний поділ. Як військо вона складалася з куренів, територіально — поділялася на паланки. Курені, яких традиційно було тридцять вісім, розташовувалися безпосередньо в самій Січі. Вважають, що назва "курінь" походить від слова "куріти", тобто диміти, і має спільне з тмута- раканськими "курями" чи російськими "курними ізбами" значення. В таких курних житлах ранньої весни чи пізньої осені на дніпровських порогах жили рибалки. Але в Січі, принаймні Новій, козацькі помешкання вже не були курними житлами, хоча колишня назва зберігалася.

Курінь являв собою військовий загін січового козацтва. Водночас він був адміністративно-господарською організацією. Діставши за рішенням січової ради певну частину запорізьких угідь, він займався там спільним сільськогосподарським виробництвом для власних потреб. На чолі куреня стояв курінний отаман, якого щорічно обирали належні до куреня козаки. Січ конструювалася за куренем і від нього залежала.

Всі курені мали різні назви, що походили від отаманів-заснов- ників (Іванівський, Сергіївський, Брюховецький та ін.) або від назви територій, звідки вийшли козаки, що утворили цей курінь (Канівський, Батуринський, Менський та ін.). На думку авторитетного дослідника Запорозької Січі Д. Яворницького, "більшість козаків лише числилася у Січі по куренях, але перебувала в них одна десята всього війська, інші ж, а особливо влітку, то по рибу, то за кіньми, то на дикого степового звіра, то в роз'їздах, то в бекетах, то у Великому Лузі, то на "оселях" — скрізь розсипані були, мов бджоли на запашних квітах; узимку багато з них ішли в "городи" ... щоб побачитися з ріднею чи підманути кого з молоді до Січі".

Адміністративно-територіальною одиницею була паланка, яких спочатку (до 1768 р.) було 5, потім їх кількість збільшилася до 8. У буквальному значенні в перекладі з турецької слово "паланка" означає невеличку фортецю. У запорожців під паланкою мали на увазі передусім територіальне управління. Паланки були розташовані по всій території Запорозьких Вольностей. Під кінець існування Січі на козацькій території, що мала 1700 верст по периметру, на правому березі Дніпра було три, а на лівому — п'ять паланок. На цих територіях козаки займалися господарством і промислами, там же на хуторах і зимівниках проживали із сім'ями одружені козаки. На чолі паланки стояв полковник.

Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада, право участі в якій мали всі без винятку козаки. Участь у роботі січової ради розглядалась одночасно як право і як обов'язок, тому козаки, що перебували на територіях Запорозьких Вольностей або навіть за їхніми межами, намагалися завчасно повернутися на Січ. Рада скликалася за потреби й обов'язково на великі свята: Різдво, Великдень, Покрову. Це були загальні збори запорозького козацтва, які відбувалися на січовому майдані. На раді вирішувалися найважливіші питання — обрання кошового отамана й військової старшини, війни і миру, розподілу земель, воєнних походів, покарання злочинців. Кошовий отаман і військова старшина звітували на радах про річну діяльність.

Організаційно січова рада складалася з малого (старшинського) кола і великого кола рядових козаків, причому перевага у вирішенні питань віддавалась останньому. Формально в колі кожен мав рівне право голосу. Але підрахунку голосів не існувало, на око або на слух визначалася думка більшості присутніх. Зрозуміло, що внаслідок відсутності регламентних процедур такий широкий за складом орган не міг належно організувати обговорення та вирішення питань.

Із середини ХѴІІІ ст. загальна військова рада починає діяти також як законодавчий орган, який видає загальнообов'язкові норми, що фіксуються в письмовому вигляді. Так, 1764 року рада ухвалює: злодіїв, ватажків злодійських партій, передержувачів і покупців краденого нищити; завести взаємний на огляд між козаками; ручатися за винних чи причетних до злодійства забороняли; за кошовим визнавали право звільняти несправних курінних отаманів і призначати інших; кошового позбавляли права помилування.

У період Нової Січі царський уряд намагався обмежувати запорожців у їхніх правах, в тому числі й у праві обрання військової старшини. Але запорозька громада не дуже прислухалася до вимог російських урядовців і продовжувала самовільно обирати й скидати всю свою військову старшину.

Існували також ради (сходки) за куренями і паланками, на яких козаки цих підрозділів вирішували власні військово-адміністративні та господарські питання, обирали своїх ватажків — курінних отаманів і паланкових полковників та курінну й паланкову старшину.

Управління військовими, адміністративними, судовими, господарськими і навіть духовними справами всього Війська Запорозького відала військова старшина, до складу якої входили кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Наступні після них старшини і військові службовці лише допомагали їм і виконували їхню волю.

На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (військову, адміністративну, судову й у певному розумінні духовну). Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. У мирний час він очолював управління січовою організацією на всій території Запорозьких Вольностей.

Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, розподіляв воєнну здобич, прибутки, царське жалування, виконував функції найвищого судді, здійснював загальне керівництво військовими справами, отримував королівські й сеймові конституції, царські укази, гетьманські універсали й ордери, представляв Січ у міжнародних відносинах тощо. Він приймав із Києва духовних осіб і призначав духівництво для січової та паланкових церков. Проте найважливіші справи кошовий отаман вирішував, тільки скликавши військову раду. З огляду на постійну залежність від січової ради та короткотерміновість перебування на посту січовий отаман, звичайно, являв собою вид органу республіканського типу. Офіційно кошовий титулувався "мосціпане отамане кошовий", "його вельможність пан кошовий отаман", "його благородіє пан кошовий отаман"; неофіційно ж звався "батьком, панотцем, вельможним добродієм".

Побут кошового отамана, як і решти старшин, мало чим відрізнявся від життя простих козаків. Після обрання він продовжував перебувати у тому самому курені, що й раніше; стіл і страва його були разом із козаками куреня. Лише під кінець історичного існування Січі кошові отамани, як і вся військова старшина, почали отримувати царське жалування, заводили власні будинки й великі господарства з найманими працівниками. Як знак своєї гідності під час громадських заходів кошовий отаман тримав у руці булаву або, за іншими даними, — палицю. На час своєї відсутності у Січі він призначав заступника, який називався наказним кошовим отаманом. Для розгляду частини справ кошовий отаман збирав раду січової старшини, до складу якої, крім військової старшини, входили курінні отамани.

Військовий суддя був другою особою після кошового отамана і часом заміняв його під іменем "наказного кошового отамана". На військовій раді його обирали як охоронця тих споконвічних звичаїв і порядків, на яких базувався весь лад козацького життя.

Водночас він відав кошторисом і виконував обов'язки скарбника. Крім виконання зазначених функцій, військовий суддя був хранителем великої срібної печатки війська, яку він мусив мати при собі під час військових рад, старшинських сходок чи інших важливих січових заходів і за необхідності прикладати її до паперів, ухвалених у належному порядку.

Військовий писар відав усіма письмовими справами війська, вів документацію, здійснював облік прибутків та витрат. Серед його обов'язків важливе місце належало зовнішньополітичним справам. Від імені кошового отамана та всього війська він здійснював листування з володарями й вельможами різних держав. Перебуваючи на цій посаді тривалий час, багато хто з них істотно впливав на політику й громадське життя Запоріжжя. Так, у період Нової Січі, з 1734 по 1775 р., у Війську Запорозькому змінилося лише чотири писарі. Вплив військових писарів посилювався ще й тим, що кошові отамани часто були неписьменними. Проте військовий писар ніколи не намагався показати свою силу, навпаки, він завжди тримався нижче за своє справжнє становище. Тому, за рідкісним винятком, на всіх листах і паперах, що виходили з Січі, підписів чи імен писарів немає. Зазвичай писар у кінці документа писав формулу: "Атаман кошовий зі всім старшим і меншим низовим Войска Запорожского товариством" разом із прізвищем кошового отамана. При військовому писарі був помічник — виборний військовий підписарій, крім нього іноді ще й кілька "канцелярських службовців", хоча справжньої канцелярії на Запоріжжі не існувало. Зовнішнім знаком військового писаря була чорнильниця в довгій срібній оправі, яку він під час зборів громади тримав за поясом.

Військовий осавул відповідав за громадський порядок, стежив за ладом і пристойністю серед козаків. На нього покладалися військово-поліцейські й комендантські функції із забезпечення громадського порядку як безпосередньо в Січі, так і на всій території Запорозьких Вольностей. Він організовував охорону зимівників і шляхів, захищав інтереси війська на прикордонній смузі. До його повноважень також належало виконання інтендантських функцій: заготівля продовольства для війська на випадок війни, приймання хлібного та грошового жалування й розподіл його за наказом кошового. У походах осавул керував військовою розвідкою, під час бою уважно стежив за діями і допомагав тій чи іншій частині війська залежно від ситуації. Помічником йому обирали військового підосавулія. Зовнішнім знаком влади військового осавула була дерев'яна палиця, дещо тонша посередині, з потовщеннями на кінцях, скріплених срібними кільцями.

В ієрархії військових начальників після січової старшини йшли курінні отамани, кожного з яких обирали козаки відповідного куреня на своїй курінній сходці. Прямим обов'язком курінних було постачання продовольством та предметами першої необхідності власного куреня, а також зберігання грошей і майна козаків у курінній скарбниці. Курінні отамани піклувалися про козаків куреня, як батьки про власних дітей, і якщо хтось з козаків провинився, могли карати його на власний розсуд. Улюблених курінних отаманів козаки часом слухали більше, ніж кошового чи військових старшин, тому у складних і небезпечних справах кошовий отаман намагався впливати на січовиків через курінних отаманів.

Важлива роль у системі військово-адміністративного управління належала військовим служителям: довбишу, пушкарю, товмачу, кантаржію, шафарю та ін.

Військовий довбиш, або политаврник, відав військовими литаврами, якими скликав козаків на ради перед військовими походами або під час прийому на Січ послів та інших важливих осіб. Крім цього, на довбиша покладалися й інші обов'язки: участь у збиранні податків та мита, виконання окремих доручень отамана. Військовому довбишу допомагав виборний піддовбиш.

До основної сфери діяльності військового пушкаря належала військова артилерія, гармати, мортири, ядра, дріб, свинець, порох.

Обов'язки перекладача на Січі здійснював військовий товмач, який знав польську, турецьку, татарську та інші мови. Як військового службовця, обізнаного з іноземними мовами, кошовий отаман незрідка таємно відряджав товмача для розвідки за межі Запорозьких Вольностей і навіть у ворожий табір.

Охоронцем військових ваг і мір, що служили нормою для ваг і мір усіх торгівців на Січі, був військовий кантаржій ("кантар" з турецької — вага). На нього також покладалося збирання податків з усіх привезених на Січ товарів, продуктів, горілки й вина.

Військові шафарі (з польської — економи, домоуправителі) займалися економічними питаннями, вели книги прибутків-видатків. Разом із підшафарями вони збирали мито з проїжджих купців та промисловиків на головних перевозах через Дніпро, Буг і Самару. Маючи при собі козацькі команди, військові шафарі суворо стежили за рухом вантажів через переправи.

Високий статус у соціальній ієрархії мали так звані батьки або сивовусі діди,— колишні запорозькі військові старшини, що залишили свої посади через старість чи хворобу. Маючи величезний авторитет за свою звитяжність у молоді літа та мудре управління військом, вони були опорою всього товариства, носіями й хранителями козацьких звичаїв і традицій. "Діди" могли виступати навіть проти військової старшини чи кошового отамана у разі порушення ними споконвічних січових порядків. На січовому майдані вони займали місце відразу після січової старшини, на курінних сходках — за курінним отаманом.

Як уже зазначалося, військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. У куренях роль судді покладалася на курінних отаманів, у паланках — на паланкових полковників. Вони розглядали різні суперечки сторін і, маючи велику силу й авторитет, виносили вироки, в тому числі карали винних тілесно. Здійснення основних судових функцій покладалося на військового суддю, який безпосередньо розглядав кримінальні й цивільні справи. Обов'язком його було судити винних швидко, правдиво й неупереджено. Виносячи вироки злочинцям, він керувався освяченими плином віків "законами предків", козацькими звичаями і традиціями, що передавалися з покоління в покоління. Проте у тяжких кримінальних справах право остаточного рішення залишалося за кошовим отаманом, який вважався вищим суддею, оскільки мав верховну владу над усім військом. Рішення суду у таких випадках повідомлялося особливим документом, в якому писалося: "За наказом пана кошового отамана..." За рішенням кошового отамана такі справи могли виноситися на розгляд ради старшини, а справи про найбільш резонансні злочини передаватися на розгляд загальної військової ради.

Певні судові функції виконували й інші військові старшини. Військовий писар викладав присуд кошового отамана або старшини на раді, сповіщав засуджених. Військовий осавул здійснював оперативно-розшукові заходи щодо затримання злочинців, проводив дізнання, попереднє слідство та організовував виконання судових вироків. Військовий довбиш доставляв на Січ затриманих злочинців, приковував засуджених до ганебного стовпа, був присутнім при виконанні судових вироків. Злочинці, що чекали на суд, перебували під наглядом військового пушкаря — тимчасово їх утримували у військовій пушкарні; він також був наглядачем військової в'язниці.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП,2007. — 552 с.. 2007

Еще по теме Військово-адміністративний устрій:

  1. Про військовий та територіальний устрій Вольностей Запорозьких
  2. Запорозька Січ, її устрій та військово-політична організація.
  3. ТЕМА 8. ЗАПОРОЗЬКА СІЧ: ВІИСЬКОВО- АДМІНІСТРАТИВНИЙ уСТРІй ТА пРАВО
  4. РОЗДІЛ 4. ВІЙСЬКОВО-АДМІНІСТРАТИВНА СИСТЕМА, ТАКТИКА ТА СТРАТЕГІЯ ВІЗАНТІЇ В ТАВРИЦІ
  5. Стаття 335. Ухилення від призову на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу
  6. Територіальний устрій України
  7. Устрій Давньоруської держави
  8. Суспільний устрій
  9. Державний устрій
  10. 5. Адміністративно-процесуальні норми та адміністративно-процесуальні відносини.
  11. 12.31. 3аконипротимчасовий державний устрій України (квітень1918р.)