4. 2. Система державного управління козацько-гетьманської доби

Традиції українського державотворення, зокрема державного управління, знайшли своє відображення в козацькій добі і сучасній українській історіографії. Проблеми утвердження української державності козацької доби досліджували О.

Апанович [30], В. Борисенко [73; 75], М. Брайчеський [82], В. Брехуненко [89], С. Василенко [103], О. Гуржій [269], В. Кривошея [549; 555; 556], І. Куташев [589; 590; 591], Г. Луньов [632], Л. Мельник [684], В. Опанасюк [791], В. Панашенко [832], І. Паньонко [829], І. Ситий [1018], О. Струкевич [1114], Т. Чухліб [1271] та інші. Особливий інтерес становлять дослідження О.Апанович [29], у яких дослідниця звертається до характеристики урядових службовців Гетьманщини ХУІІІ ст., а В. Кривошея [549; 555; 556] подає еволюцію владних інституті Гетьманщини, визначає в них роль козацької старшини, зокрема неурядової. В.Опанасюк [791] досліджує становлення інститутів державної служби Гетьманщини. В. Панашенко [823] вдало характеризує полкове управління в Україні. І. Паньонко [829] розкриває діяльність органів влади Запорізької Січі. І.Ситий [1088] узагальнив практику діяльності сотницького уряду. В. Іржицька [414] дослідила духівницю генерального хорунжого Миколи Ханенка як джерело вивчення соціальної історії Гетьманщини, а Звернення уряду Гетьманщини до європейських монархів опубліковує 1658 р. Л. Мельник [683].

Історики наголошують на тому, що козацька доба починається наприкінці ХV ст., у часи надзвичайно важкі для українського народу, позбавленого своєї державності, назалежності, землі, і тривала до другої половини ХVІІІ ст., коли було зруйновано Запорізьку Січ. Епоха козаччина залишила глибокий слід у народній пам’яті, істотно вплинула на менталітет нації, систему цінностей, соціальних, державно-політичних, національних, конфесійних та індивідуально-особистісних уявлень про ідеали правди, справедливості, гідності [797, с. 104]. Існування Гетьманської держави охоплює період від 1648-го до 1781 року, коли Російська імперія остаточно інкорпорувала її й перетворила на ще одну область – намісництво. 1783 року скасовано останні залишки державного ладу: козацьку військову організацію та незакріпачене селянство. Українська держава від самого початку набула характер, властивий державам Європи ХVІІ ст. – становий, і остаточно він оформився за гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи і зберігався навіть тоді, коли в ХVІІІ ст. держава втратила свою незалежність.

Історики зауважують, що українська державність формувалася не таким звичним шляхом, як західноєвропейські, що послідовно переходили від однієї форми правління до іншої. В історії України не було такої черговості, бо між великокнязівською добою і створенням Гетьманської держави існувала перерва, і в ХVІІ ст., коли Б. Хмельницький поклав початок нової держави, від минулого залишилися тільки спогади. Тому й поставала вона «на чистому місці», крім того, – під час війни, під гуркіт гармат, у полум’ї пожеж. Творили її військовики (козаки), переможці, серед яких майже не було цивільних людей із своїми традиціями, як то було в Західній Європі. Сама держава мала назву «Військо Запорозьке», і ця назва зберігалася й тоді, коли фактично Запоріжжя жило самостійно. Лише в ХVІІІ ст. замінилася офіційна назва – «Мала Росія» або «Малоросія» стосовно Лівобережної України. Цей військовий характер відбився на титулятурі всіх урядовців Гетьманської держави, які до кінця існування її носили військові найменування і поєднували функції військові з державними.

Істориками доведено, що засади внутрішньої організації Козацької держави формувалися «на марші», упродовж війни, тому й не дивно, що їх – у наближенні до сучасних понять – можна порівнювати з військовою диктатурою, де гетьман здійснював владу від імені війська, бо навіть сама назва держави – «Військо Запорозьке» – з ним ототожнювалася. Промовисте підтвердження того – офіційна титулятура Б. Хмельницького та його наступників: коли, приміром, за іменем короля, хана тощо перераховувалися землі, підвладні його юрисдикції, то титул правителя України звучав – це «гетьман Війська Запорозького».

Сучасна історіографія акцентує увагу на той беззаперечний факт, що козацько-гетьманська державність ХVІІ ст. була, з одного боку, результатом колективного генія народу, що привів у рух політичні традиції козаччини, а з іншого – цілеспрямованої діяльності Б. Хмельницького та його прибічників щодо створенню нових форм суспільної і державної організації, певної ієрархії владних відносин. Державі Б. Хмельницького вдалося поєднати два несумістні принципи: сувору військову централізацію і народовладдя. Вона мала бути організована на конституційній виборній основі; гетьман ставав главою всього народу (а не тільки козацтва) і відповідальним перед ним. Верхівку владних структур становила генеральна старшина, яка утворювала при гетьмані Старшинську раду [797, с.105].

Сучасний український діаспорний дослідник П.-Р. Магочій зауважує, що для Богдана Хмельницького багато значили шляхетські цінності, він був прихильником соціальної стабільності, а не революції, яка б змінила суспільний лад. Так чи інакше, а Зборівський мир давав йому час на перепочинок, потрібний для організації структури Козацької держави, що стрімко збільшувалася. Він зробив Чигирин гетьманською столицею і звідки провадив широкомасштабні дипломатичні переговори, шукаючи союзників, які поділяли б його бачення східної Європи [644, c. 200].

Дослідники М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарчук довели, що хоча назва держави ототожнювалася з поняттям Військо Запорізьке, у цей час відбулися зміни у відроджених формах державності: козацька адміністрація цілком замінила польську і перетворилася на загальнодержавний постійний уряд. Розвинені форми міського (магдебурзького) та шляхетського (земського) самоврядування з традиційною виборною ротацією мали компенсувати усунення шляхти і міщан від державного управління. Крім того, міжстанові бар’єри були вельми еластичні, тож утвердилася de facto всестанова рівність із розподілом функціональних обов’язків, станів без законодавчого закріплення будь-яких привілеїв. Разом з частковою виборністю козацьких владних інститутів це надавало козацькій державі стихійно-демократичного характеру [797, с. 105].

Відомий історик М. Брайчевський відповідаючи на питання: Якою була козацька державність – зауважує, що гетьман Б. Хмельницький мав усі потрібні для глави держави важелі:

– територію, звільнену збройною рукою від чужої окупації – і на цій землі близько 200 міст і містечок; відомо, що Богдан намагався об’єднати воєдино цілу українську територію (гасло: «До Вісли!»), вимагаючи, наприклад, від шведів у 1655 р., щоб вони не захоплювали західноукраїнські терени;

– населення, послушне йому, яке чекало на власного короля у власній державі, у власних етнічних межах, цілком ворожих по відношенню до двох агресивних сусідів (поляків і москалів);

– військову силу;

– адміністрацію, базовану на ній; правда тимчасову, саме тому й не цивільну, а військову, що була відгомоном османської військово-адміністративної системи, а не була європейською нормою, бо раду генеральної військової старшини, Генеральну військову канцелярію не можна було вважати цивільним урядом;

– фіксальну систему, може, й не бездоганну, але дійову, навіть із задумом карбувати власні гроші;

– юридичні права – це не права, що видумували історики – мовляв, не було легалізму, легітимності; тогочасні теоретики держави Нікколо Макіавеллі, Гуго Гроцій наголошували, що коли хтось силою завойовує територію, має всі права проголосити себе її володарем; а тим більше Богдан Хмельницький не був узурпатором;

– аристократичне (шляхетське) походження гетьмана, який думав, мріяв про свою спадкову династію, а у разі виборної псевдореспубліканської монархії (т. зв. козацької республіки) Богдан Хмельницький також мав забезпечене місце володаря;

– дипломатичне і політичне визнання інших держав;

–міг розраховувати на церковне благословення тощо[84].

Дослідники дають узальнену характеристику функцій гетьманської влади. Доведено, що на чолі козацької адміністрації перебував гетьман, його уряд (Генеральна старшина) і дві ради – Генеральна військова та Старшинська. Найвищу владу мав гетьман, якого обирала Генеральна військова рада. Правління гетьмана було безстроковим – це означало, що він правив пожиттєво або його усували силоміць. Теоретично, Генеральна військова рада могла позбавити гетьманства за негідні вчинки. Гетьман мав необмежену владу над адміністрацією, судочинством, фінансами та військом. Він висував кандидатури полковників, а згодом сам призначав їх на позаду. Після 1649 р. гетьман отримав у розпорядження всі прибутки від колишніх маєтків польського короля, розташованих у Київському, Чернігівськом та Брацлавському воєводствах (близько 100 тис. злотих щорічно). У подальшому прибутки козацького уряду надходили переважно від мита на імпортні товари та податків з продажу алкоголю. Крім того, гетьман мав право дарувати землі й млини за військову службу і часто винагороджував таким чином своїх прибічників, коли державна скарбниця була порожня. Зрештою, гетьман сам провадив зовнішню політику, уряд Московії намагався обмежити цей привілей, особливо у ХVІІІ ст.[644, с.228].

Отже, більшість сучасних істориків єдині в тому, що гетьман був на чолі Української держави, і пост цей завжди був виборним. Обирала його Генеральна Рада, але самі вибори не передбачали твердих принципів. Вважалося, що гетьмана обирали «доживотно» – пожиттєво, як, приміром, і було з Б.Хмельницьким, І.Скоропадським, Д. Апостолом. Разом із тим у «гетьманських статтях» 1669 і 1672 років передбачалося право Генеральної Ради позбавляти гетьмана влади, якщо він «зрадить». Ю. Хмельницький, І. Виговський, П.Тетеря, П. Дорошенко покладали свої булави на Генеральній Раді і дякували за «уряд гетьманський», ставлячи таким чином Генеральну Раду вище за гетьмана. Здебільшого Рада просила гетьмана взяти знову булаву й залишатися при посаді.

Сучасні історики, зокрема Н. Яковенко, зауважує, що гетьмана обирали козаки, але як провідник держави він очолював усі стани, користуючись правом уставодавства й вищої адміністративної та судової влади – для козацтва в ролі прямого зверхника, для решти населення – як найвищий арбітр. Повноправні громадяни держави, що не виконували збройної служби (шляхта й міщани), залишалися «при давніх правах і вольностях», тобто зберігали традиційне самоврядування і свої майнові прерогативи. Щоправда, коли вірити московським присяжним спискам 1654 р., шляхти на козацькій території залишилося близько 300 родин, тож вона рано чи пізно мала злитися з міською верхівкою або влитися до козацької старшини, як і сталося. А між міщанами і козаками межа взагалі була рухома: за підрахунками І. Крип’якевича, у війні покозачилося 50 – 80% міського населення (див.: [1334, с. 356]).

Як уже зазначалося, сучасними дослідниками доведено, що на Гетьманщині змагалися два типи державної влади: республіканський і монархічний. Гетьмани, які складали булаву перед Генеральною Радою, визначаючи тим її зверхність, особливо І. Виговський та П. Дорошенко, були представниками республіканського типу правління, а Б. Хмельницький, Д. Многогрішний, І.Самойлович і особливо І. Мазепа були носіями монархічного начала. Ця монархічна тенденція виявлялася в прагненні правити без участі Ради.

Більшість дослідників наголошують на тому, що гетьман мав необмежену владу: він був не тільки главою Держави, а й репрезентантом у всіх зовнішніх стосунках, головним командувачем армії, адміністратором, законодавцем, що виявлялося у виданні універсалів; був вищим суддею, до якого йшли апеляції на суди; мав право затверджувати вироки. Крім того, були категорії населення, які користувалися привілеями й не підлягали звичайним судам, а тільки судові гетьмана. Це, зокрема, бунчукові товариші та різного роду особи, що перебували під протекцією гетьмана, вдови та діти видатних діячів. Із фонду «вільних військових маєтностей» він роздавав землі монастирям та окремим особам за службу й різні послуги. Надання цих земель стверджувалося гетьманськими універсалами.

Для розуміння традицій функціонування виконавчої влади принципове значення мають публікації, присвячені Конституції Пилипа Орлика. Загальна характеристика Конституції Пилипа Орлика та суспільно-політичних поглядів її творця дана Б. Мидзяновським [691] та М. Страховим [1110]. Особливості форми правління козацької держави за Конституцією Пилипа Орлика визначені С. Серьогіною [1012]. Розподіл повноважень державних органів і посадових осіб окреслені Д. Голосніченком [207]. Принципи формування органів публічної влади позначені Г. Демиденком [297]. Представницькі органи влади окреслені В. Єрмолаєвим [367]. Державно-правові погляди П. Орлика розкриті в публікаціях В. Бадяк [32] та М. Окладної [786].

Дослідники звертають увагу на ту важливу обставину, що Конституція Пилипа Орлика чітко виписувала повноваження гетьмана, який за цим правовим актом повинен був обиратися Військом Запорізьким за схваленням Генеральної старшини й затвердженням короля Швеції. Він зобов’язувався послідовно домагатися непорушності кордонів Української держави, повернення територій, які належали їй за договором Б. Хмельницького з Московською імперією, Річчю Посполитою та Портою Османською, причому ці зобов’язання передбачалися не тільки для гетьмана П. Орлика особисто, а й для його правонаступників. Орлик, «глибоко розуміючи стан речей і маючи досвід», повинен був «узяти на себе у загрозливих і тривожних обставинах теперішнього часу цей тяжкий і небезпечний гетьманський тягар, перейнятися пильною турботою про проблеми батьківщини, обмірковувати, керувати й вирішувати те, що потребуватиме вирішення , щоб не тільки Його Ясновельможність у щасливі дні свого Гетьманату стежив за виконанням пактів і конституцій, викладених по пунктах і підтверджених його присягою, а щоб цього незмінно дотримувалися також і наступні Гетьмани Війська Запорізького» [818, с. 27].

За Конституцією, як зауважують дослідники, гетьман уповноважувався видавати універсали, якими мав змушувати людей різного соціального і правового стану виконувати дії щодо забезпечення спільного громадського інтересу, встановлюючи обсяги і види мита, порядок їх стягнення, передбачав заходи щодо безпеки держави. «Через це Ясновельможний Гетьман своїми Універсалами повинен був подбати як про повернення селян, прихованих (у володіннях) царя, так і про заборону звільняти купців від несення публічних повинностей, не протестуючи їм у цьому надалі» [818, с. 34].

Доречно зауважити, що протягом усього часу існування Гетьманщини Україна вела бойові дії, і тому багато чого в державній політиці залишалося тільки наміченим і не реалізованим. Зокрема, не встановлено певної постійної столиці Козацької держави. Столицям гетьманської держави присвятили свої публікації О. Апанович [23], В. Вечерський [135], М. Вінгаровський [151], а окремо Батурину – В. Киркевич і В. Віроцький [470] ; Глухову – Д. Дорошенко [343]; Чигирину – С. Кілессо [472], Ю. Мицик [721]. За Б. Хмельницького статус столиці мав Чигирин; надалі місто залишилося резиденцією Правобережного гетьмана П.Дорошенка; Ю. Хмельницький під час третього гетьманування зробив своєю резиденцією Немирів на Поділлі; лівобережний гетьман І. Брюховецький мав столицею Гадяч; Д. Многогрішний переніс її до Батурина, а за І. Мазепи Батурин був розбудований за зразками західноєвропейських столиць. Уподібнюючись до Версаля, резиденція Мазепи була за містом, на Гончарівці, там стояв пишний гетьманський палац, із великими залами, прикрашеними картинами видатних майстрів Європи. Там були бібліотека, коштовний музей зброї, навколо ж був розбитий парк. Усе це знищив вірний слуга царя Петра І – О. Меншиков.

Історики звертають увагу на той факт, що остання столиця українських гетьманів розташовувалася в Глухові, також розбудованому й оздобленому гарними будівлями, пишними храмами, палацом із парками. Очевидно, Глухів став резиденцією, приближеною до російського кордону, за бажанням царського двору, щоб зручніше і швидше можна було приборкати неслухняного гетьмана із його козацьким товариством. Пізніше, уже в нових історичних умовах, російські більшовики продовжили стратегічну лінію і потурбувалися про те, щоб у Харкові знаходився (про всяк випадок) український уряд, але перемогла давня традиція, закладена ще князем Олегом у 882 році, – і саме Київ (з 1934 року) знову залишається столицею Української держави. Тому невипадково ще Конституція Орлика ухвалювала, «щоб столичне місто Київ та інші міста України зберігали недоторканими й непорушними всі свої справедливо отримані закони та привілеї» [818, с. 34].

Дослідниками доведено, що верхівку владних державних структур складала Генеральна старшина, яку також називали «військовою»: наказний гетьман (для командування окремими з’єднаннями під час бойових дій), обозний, двоє суддів, писар, двоє осавулів, хорунжий і бунчужний [644, с. 229]. В Україні не було впливових палацових слуг, які перетворилися б на достойників держави. Причина цього полягала в тому, що шлях між Княжою добою і Козацькою державою був перерваний, і 1648 року вищими чиновниками стали не палацові слуги, а вищі військові урядники з високими рангами. Як вища палата Старшинської Ради колегія Генеральної Старшини була постійною при Гетьмані. Генеральну Старшину обирали збори генеральної або старшинської ради або призначали гетьмани.

Дослідник з діаспори П.-Р. Магочій доводить, що Рада старшин мала три іпостаті: Малу раду, куди входили гетьман та Генеральна старшина; Велику раду, до якої, крім гетьмана і Генеральної старшини, належали ще полковники, іноді полкова старшина. Були періоди, коли скликалися ширші збори Ради старшин., до якої, крім згаданих представникі Великої Ради, входили сотники, а часом міська влада та вище духовенство. На відміну від Малої ради, що сходилася декілька разів на тиждень, ширші збори Ради старшин скликалися двічі на рік – між Різдвом і Водохрещенням та на Великдень. Основними питаннями на всіх зборах були фінансові проблеми держави, статус найманців у козацькому війську, іноді військові кампанії та кодифікація законів. Між функціями та владою гетьмана і Старшинських рад не було чіткого розмежування, у тім, до кінця ХVІІ ст. остання перетворилася на дорадчий орган гетьмана, і він на власний розсуд приймав чи відхиляв її рішення [644, с. 228].

Дослідники Конституції Пилипа Орлика звертають увагу на те, що генеральна старшина, полковники та генеральні радники повинні були передусім узятися до виконання своїх обов’язків, особисто присягнути на вірність Вітчизні, на щиру відданість гетьманові, а також на сумлінне виконання посадових обов’язків схваленою публічно присягою відповідної форми: «А для того, щоб виникла більша довіра між Гетьманом і Генеральною Старшиною, Полковниками і Генеральними Радниками у веденні секретних і відкритих справ, кожен з них, заступаючи свій уряд, повинен скласти за публічно ухваленою формою тілесну присягу» [818, с. 31]. На генеральних радників і полковників покладався обов’язок встановлювати справедливий лад, брати участь в управлінні, а також стежити за порядком і рішуче виступати проти кривд і утисків. Правильного переходу від одного уряду до іншого в Гетьманщині не було, і тому важко встановити співвідношення членів старшини. Єдиний конкретний розподіл був на вищу і нижчу старшину. Кожен із генеральної старшини був членом старшинської ради, керівником певного уряду, крім того, виконував з наказу гетьмана різні доручення, не пов’язані з його урядовими обов’язками.

Дослідниця Н. Яковенко зазначає, що у віданні Генерального писаря, чиї обов’язки можна прирівнювати до функцій канцлера, тобто охоронця державної печатки, а співвідносно з новітніми поняттями – міністра закордонних справ або державного секретаря, перебувала Генеральна військова канцелярія та архів – штат дипломатичних та адміністративних служб [1334, с. 358]. Дослідниця Г. Корогод акцентує увагу на тому, що до штату Генеральної військової канцелярії належали: старші канцеляристи і «служителі» – підписарі (підписки), протоколісти, реєстратори, копіїсти, товмачі (перекладачі) і повитчики (від повиття – відділи).

На престижні посади канцеляристів призначали здебільшого випускників вищих класів Києво-Могилянської академії. Генеральний писар приймав іноземних послів, вів дипломатичне листування, брав участь у виробленні умов міжнародних договорів [516, с. 33]. Найбільш виразною була діяльність Генерального писаря І. Виговського за Б. Хмельницького та П. Орлика за І. Мазепи.

Дослідники з діаспори, зокрема П.-Р. Магочій довели, що роль, яку відігравав військовий писар на Запорізькій Січі, була дуже значною. Багато хто з писарів мав у запорізькому товаристві величезний авторитет, то ж міг впливати на настрій усього війська. В руках військового писаря зосереджувалися усі важелі політичного та громадського життя запорозької спільноти певного періоду. Однак, незважаючи на величезне значення своєї посади, військові писарі наочно не показували свою справжню політичну й громадську вагу, а навпаки намагалися триматися в тіні. Тому на всіх письмових документах, що виходили від військового писаря, ніде не зустрічаємо його імені чи підпису [644, с. 228-229].

Н. Яковенко зазначає, що інший урядовець – генеральний обозний керував збройним постачанням армії та суто військовими питаннями, тобто в умовному наближенні до сучасних понять був міністром оборони, мав власний допоміжний штат з осавулів, хорунжих, економів, гарматних писарів тощо [1334, с. 358]. Обозний заступав гетьмана під час його відсутності. Історики зауважують, що генеральний обозний мав найвищий ранг серед генеральної старшини і під час воєнних дій найчастіше призначався наказним гетьманом. Він керував військовою артилерією, відав постачанням гетьманського війська, виконував дипломатичні доручення гетьмана, займався розслідуванням особливо важливих справ [516, с.136].

Дослідниками з’ясовано, що генеральний суддя очолював Генеральний військовий суд, розглядав справи, які надходили на ім’я гетьмана, часто брав участь у дипломатичних переговорах. Генеральні судді (зазвичай, їх було два) завідували гетьманським судом; у ХVІІІ ст. він переріс у спеціальний апеляційний орган – Генеральний суд, через який проходили справи, розглянуті попередньо в сотенних і полкових судах. У ХVІІ ст. був один суддя, а з кінця ХVІІ ст. їх стає два. Генеральні судді не тільки керували судом, але й виконували різні доручення гетьмана (С. Богданович їздив 1654 року до Москви для укладення договірних статей) і були гетьманськими радниками.

Дослідники підкреслюють, що уряди генерального осавула, генерального хорунжого та генерального бунчужного не мали чітко визначених функцій, які зводилися до виконання безпосередніх доручень гетьмана (іноземці називали цих людей «генерал-ад’ютантами») [1334, с. 358]. Г. Корогод доводить, що Генеральний осавул був найближчим помічником гетьмана у військових справах, розслідував тяжкі злочини, здійснював інспектування війська, вів козацький реєстр, виконував спеціальні дипломатичні доручення тощо. Генеральні осавули опікувалися компанійськими та сердюцькими полками. Найбільш характерною в цьому була діяльність І. Мазепи за гетьмана І. Самойловича [516, c. 136]. Зарубіжна діаспорна історіографія наголошує на тому, що посада війського осавула передбачала виконання поліцейських функцій, а також організацію прикордонної служби, військової розвідки та командування під час битв резервами, які кидалися у бій у вирішальний момент [644, с. 229]. Генеральний хорунжий мав головним завданням охорону хоругви козацького війська, військового стяга, а генеральний бунчужний зберігав і захищав бунчук – символ гетьманської влади [516, с. 136]. Обидва достойники були виконавцями спеціальних гетьманських доручень військового й адміністративного характеру.

Стосовно гетьманських урядових фінансових служб, як зауважує Н. Яковенко, 1654 року вперше згадано гетьманського підскарбія, який опікувався прибутками й видатками Військової скарбниці, однак офіційно за часів Хмельницького уряду генерального підскарбія ще не було, і всю фінансову справу гетьман контролював особисто [1334, с. 359]. Доречно нагадати, дослідник О.Струкевич [1114] подав характеристику діяльності генерального підскарбія Якова Марковича. А. Смолка зазначає, що посада генерального підскарбія відома при гетьмані І. Брюховецькому (1663 – 1668), а потім з’являється знову тільки 1728 року. Після суперечки за спадщину Мазепи (що дісталася А. Войнаровському, небожеві гетьмана) старшина особливо прагнула розмежувати доходи Війська Запорозького і гетьмана [1053, с. 75]. Джерелом прибутків скарбниці мали б слугувати землі колишніх королівщин, Католицької Церкви та шляхти, що емігрувала, однак запровадити регулярне оподаткування їхніх жителів через військові незлагоди не вдалося [1334, с. 359].

Істориками з’ясовано, що джерелами грошових надходжень були прикордонне торгове мито з привозних і вивізних товарів, натуральна данина на військо, поземельний чинш і податки на шинкування (продаж пива, меду й горілки), користування млинами, оренду й улаштування рудень і дігтярень, продаж тютюну тощо. «А в Чигирині, де створив Богдан Хмельницький монетний двір, і гроші карбують, а на тих грошах на одному боці меч, а на другій стороні його Богданове ім’я»: цей запис, зроблений Г. Кунаковим понад три з половиною століття тому, досі хвилює істориків і нумізматів. Адже московський дяк, перебуваючи з дипломатичною місією в Речі Посполитій, уперше повідомив про те, що в Україні ходили власні гроші. Не польський злотий чи російський карбованець, а якраз перші українські гроші. Свідчення про монетний двір зафіксовані і в польських архівах, але самі гроші з мечем та «іменем Богдановим» поки що не знайдені [1243, с. 16]. У грошовому обігу були тоді польські, австрійські, венеціанські, російські й турецькі золоті та срібні монети, утім, як і в кожній із тогочасних держав, оскільки переміщення грошових мас не обмежувалося [1334, с. 359].

У Конституції П. Орлика, як помітили дослідники, окреслюється роль та функції Генерального підскарбія, «мужа видатного, багатого і прямодушного», який опікувався державною скарбницею, прибутками й витратами державних коштів, установлював державні мита, керував збором податків. Конституція передбачала поділ між державним скарбом і тими коштами, які міг мати в особистому розпорядженні гетьман, тобто відокремлювала державний скарб від гетьманського й передавала його в розпорядження генерального підскарбія, тому на цю посаду могла бути обрана лише «людина значна й заслужена, маєтна і добросовісна». На утримання гетьмана («на ранг гетьмана», «на булаву і особу його гетьманську») призначалися рангові маєтності, земельні володіння. Важливі скарбові справи вирішувалися виключно на зборах широкої старшинсько-козацької ради (парламенту) [1053, с. 76]. За Конституцією у кожному полку мали бути обрані два підскарбії – «за загальною полковника, військової та посполитої старшини ухвалою». Їм доручалося стежити за полковими й городовими надходженнями, за посполитими зборами, а також щороку звітувати про своє завідування й управління. У ст. 9 зазначено: «А панам Полковникам жодним способом не слід втручатися (в справи) полкової скарбниці, оскільки їм належить задовольнятися прибутками і пільгами свого уряду» [818, с. 32].

Дослідниками встановлено, що у Конституції визначено характер правових відносин між гетьманом і генеральними старшинами й іншими посадовцями: «І подібно до того, як Старшини, Полковники і Генеральні Радники зобов’язані дотримуватися відповідного права й виявляти всіляку шанобливість до Ясновельможного Гетьмана, віддавати йому належні почесті й вірно служити, так і Ясновельможному Гетьману належить взаємно їх поважати, мати за бойових соратників, а не за рабів і рахуватися зі своїми помічниками, не примушуючи їх умисно до особистої залежності й безглуздої та недостойної при собі присутності, окрім тих випадків, коли цього вимагатиме необхідність» [818, с. 31].

Сучасна українська історіографія вдається до характеристики місцевого козацького управління. Відомо, що територія України поділялася на полки – одиниці, що мали військове, адміністративне та судове значення. На Правобережній Україні були полки Чигиринський, Черкаський, Кропивенський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Калницький, Брацлавський, Уманський, Поволоцький, Овруцький та Подільський (з центром у Могилеві). На Лівобережній Україні – Чернігівський, Ніженський, Прилуцький, Київський (з центром у Козельці), Лубенський, Миргородський, Переяславський, Гадяцький, Полтавський та Стародубський. Сучасні українські історики дотримуючись методу історичної регіоналітики проявили науковий інтерес до окремих козацьких полків. Ю. Бодров [62] досліджував Уманський полк, В.Воліс [163] – Охтирський, Ю. Мицик [305] – Стародубський, Г. Кальмерчук [453] – Кальницький, О.Корнієнко [515] – Сумський, В. Кривошея [552] – Канівський, В. Маслійчук [660] – Слобідські полки.

Істориками доведено, що полки поділялися на сотні, число яких було від 10 до 15. Коли Україна стала державою, полки, що раніше були військовими одиницями, набули функцій державного управління. На чолі полку стояв полковник, обраний радою старшин або призначений гетьманом, чи обраний зборами полкових рад. Полковник мав водночас найвищу військову й цивільну владу на території полку. Внаслідок цієї подвійної влади, а також факту, що довгий період політичної нестабільності перешкоджав ефективному контролю за полковниками з боку вищої центральної урядової структури, вони часто ставали могутніми напівнезалежними керівниками, тобто мініатюрними гетьманами [644, с. 227]. На півночі переважало призначення гетьманом, а в південних полках –Полтавському та Миргородському – обирали на полкових козацьких радах. У ХVІІІ ст. входить у практику призначення полковниками російських старшин. Збори полкових рад або рада старшин обирала лише трьох кандидатів на полковника, а російський уряд затверджував одного з них. За гетьмана К. Розумовського призначати полковників знову могла українська влада.

Конкретизуючи обов’язки полковника, історики зауважують, що він був воєначальником на війні, а на території полку – це найвищий адміністратор; якому підпорядковувалися всі урядовці і який мав право виконувати судові функції й карати, головував на раді старшин полку. Крім того, полковник був членом колегії генеральних старшин та з’їздів старшин, на які приїздив на чолі полкової делегації. Узагалі, уряд полковника був найвпливовішим в Україні після гетьмана.

Дослідниками з’ясовано, що біля полковника перебувала полкова старшина, що за своїми функціями відповідала генеральній старшині, але в масштабі полковому. Це були полковий обозний, – перша особа після полковника, полковий суддя, полковий писар, полковий осавул та полковий хорунжий. Крім своїх прямих функцій, входили вони ще й до ради полкової старшини, яка відповідала генеральній раді. У радах брали участь тільки присутні козаки, але рішення повинно виконувати все населення полкової території. До компетенції полкових козацьких рад належали питання адміністрації, фінансів, обрання старшин, іноді – суду.

Сучасна історіографія акцентує увагу на тому, що нижчою ланкою козацького державного управління й самоврядування були сотні, які очолювали сотники і які в масштабі сотні мали такі самі функції, як полковник у полку (крім роздачі землі). Сотенна старшина була менш численна, ніж полкова. Заступником сотника був отаман. Далі йшли сотенний писар і сотенний осавул. У ХVІІ ст. були сотенні козацькі ради, головна функція яких полягала в обранні сотників та сотенної старшини. Як і інші органи самоуправління, сотенні ради зникли раніше в північних полках і зберігалися в південних полках до початку ХVІІІ століття.

Істориками доведено, що складовою управлінською одиницею Козацької держави були органи самоврядування в містах. Раніше уже зазначалося, що міста України не відігравали помітної ролі у Визвольній війні, крім, можливо, Києва та Переяслава, де Б. Хмельницький мав змогу заявляти про себе як провідник національно-визвольного руху. Місто було ізольоване від українського суспільно-політичного життя Магдебурзьким правом, але не мало тих свобод, які це право давало в інших країнах. Тут діяли дві влади: козацького сотника та міщанська. Козацька влада взагалі виявляла мало уваги містам, і тому вони охоче приймали московську опіку. За І. Брюховецького навіть сам гетьман пропонував московському урядові прийняти міста під своє управління «зо всіма доходами». Доречно зауважити, що за гетьманів Самойловича і особливо Мазепи міста почали втягуватися до загального життя: Мазепа запропонував запрошувати міські делегації на засідання старшинських з’їздів.

Устрій українських міст залишився той, що був раніше: міста, які володіли Магдебурзьким правом, мали магістрати з війтами та лавниками, бурмістрами та «райцями». Менші міста мали не магістрати, а ратуші, виборний персонал, який залежав від городового отамана. У ХVІІ – ХVІІІ ст. Магдебурзьке право діяло в таких містах: Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Новгород-Сіверський, Погар, Почеп, Глухів, Мена, Короп, Кролевець, Остер, Козелець, Березне, Полтава, Гадяч і пізніше – Батурин. Як бачимо, більша частина таких міст зосередилася на півночі. Вирізнялися ці міста і числом урядовців: у більших з-поміж них, із розвиненою торгівлею, чиновників було більше, і навпаки. Узагалі-то в містах не вельми дотримувалися порядків Магдебурзького права щодо розподілу функцій між війтами і лавниками, бурмістрами і «райцями». У менших містах управління значною мірою підпадало під вплив центральної та полкової адміністрації: тут часто обирали війтами представників знатного військового товариства. У деяких містах запроваджували місцеві статути – «Вільчур» – укладені за єдиним зразком, які свідчили про те, як далеко відійшли українські міста від магдебурзьких зразкових статутів.

Отже, в історії українського державного управління спостерігається традиція і практика залучення до державного життя як широкого кола управлінців, так і обмеженого. Генеральна старшина при гетьманові складала малу старшинську раду, а за участі полковників перетворювалася у велику раду (венеціанський посол А. Віміна називає її «сенатом»). Така система організації урядової влади виявляла себе в Київській Русі, Козацькій державі, а також у період Української Народної Республіки, коли існували Центральна Рада і Мала Рада (Секретаріат). Здебільшого і сьогодні Верховна Рада України делегує своїх представників до Кабінету Міністрів.

Українською історіографією вже представлені нариси про видатних політичних, суспільних та культурних діячів, проводарів народних рухів доби Київської Русі, українського Середньовіччя та Нового часу. Поряд з цим створюються великі життєписи найбільш яскравих постатей у національній історії. Традицію повернення в українську історіографію жанру історичної біографії продовжує книга, присвячена героям Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст., сподвижникам і соратникам Великого Гетьмана, де представлено 29 нарисів про полководців Війська Запорозького, які пліч-о-пліч з Богданом Хмельницьким силою свого мистецтва виборювали й відстоювали незалежність України. Випущений на замовлення Міністерства інформації України за національною програмою випуску соціально значущих видань «Малий словник історії України» (1997 р.) запропоновано короткі біографічні повідомлення відомих істориків про таких відомих козацьких полковників як: Іван Богун (О. Гуржій, с. 62), Ілля Голота (В. Палієнко, с. 115), Антон Жданович (В. Степанков, с. 152), Іван Золотаренко (Т. Чухліб, с. 167), Максим Кривоніс (В. Степанков, с. 219), Михайло-Станіслав Кричевський (В. Степанков, с. 229) Нестор Морозенко (Д. Яневський, с. 262).

Дослідники наголошують на тому, що вони виявили себе не тільки у сфері військової діяльності. Час від часу їм доводилося ставати то розсудливими політиками, то виваженими адміністраторами чи толерантними дипломатами, слідуючи, але й подеколи вступаючи в протиріччя із стратегічною лінією Богдана Хмельницького. Вони відрізнялися за своїм соціальним походженням, вдачею та уподобаннями. По-різному склалися їхні життєві долі. Але головне, що їх об’єднувало, – це безмежна любов до рідної землі, відданість вірі пращурів [877, с.6]. На підставі новознайдених джерел, ретельного переосмислення подій і значення Визвольної війни в історії українського народу сучасна українська історіографія намагається відтворити рельєфні, позбавлені суб’єктивістських оцінок, образи полководців, що жили й діяли в умовах героїчної епохи, яка зумовила не тільки долю України, а й подальший політичний розвитку усього європейського континенту.

Сучасні дослідники, зокрема Дж. Перлін (Канада), В. Андрущенко, В. Волович, А. Горбачик, А. Колодій, С. Рябов та інші акцентують увагу на тому, що з часом у козацької старшини прокинувся смак до «золотої» шляхетської свободи,, розпочалося закріпачення селян і зазіхання на права міщан. Недемократичною виявилася політика гетьманської держави в національно-релігійній сфері. Ліквідувавши дискримінацію православних, вона почала обмежувати релігійні права інших, що не могло забезпечити громадської злагоди у багатоетнічній Україні. Гетьманщина дедалі виразніше реалізовувала принципи «козацько-старшинської», вузькостанової демократії, яка не враховувала і не захищала інтересів ширших верств українського народу [797, с. 106].

Основою нової влади, на думку дослідників, був інститут полкової влади, яка стосовно гетьманської влади поступово зміцнювалася і водночас придушувала елементи народовладдя. Потроху ця влада стала самовладною і безвідповідальною до полочан, яким раніше належало право обирати полковників, вирішувати основні питання полкового життя. Гетьманська старшина і сам гетьман теж надавали перевагу авторитарним методам правління. Виникла суперечність між виробленими столітньою історією козацтва республіканськими принципами і зумовленим тогочасною екстремальною ситуацією принципом абсолютної влади – військової диктатури. Це розхитувало інституційні основи суспільного устрою України, послабило козацьку демократію і, зрештою, в останній четверті ХVІІ ст. закінчилося капітуляцією української старшини перед Москвою [797, с. 106].

Отже, сучасною українською історіографією представлені праці про видатних політичних, суспільних діячів, проводарів народних рухів, полководців Війська Запорозького, які виявили себе не тільки у сфері військової діяльності, вони ставали й гнучкими політиками, виваженими адміністраторами, обережними дипломатами. Головне, що їх об’єднувало, – це безмежна любов до рідної землі, відданість вірі пращурів. Сучасна історіографія на підставі новознайдених джерел, ретельного переосмислення подій і значення Визвольної війни відтворила рельєфні, позбавлені суб’єктивних оцінок образи гетьманів, полководців, що жили і діяли в умовах героїчної епохи, яка стала переломною не тільки для долі України, а й подальшого політичного розвитку всього європейського континенту.

Історики звернули увагу на складні зовнішньо і внутрішньополітичні функції, які доводилося виконувати гетьманам, розбудовуючи Козацьку державу, оскільки молоду країну з усіх боків оточували вороги її незалежності. Проте, ще більша небезпека-незгода була всередині, коли гетьмани на власний розсуд створювали союзні комбінації, мимоволі самі закладали основу для непорозумінь, бо кожний із дипломатичних ходів переростав у братовбивчу війну між прихильниками полярних зовнішньополітичних орієнтацій.

Дослідники, вивчаючи традиції національного державотворення, помітили важливу обставину: українська державність формувалася не таким звичним шляхом, як західноєвропейські, що послідовно переходили від однієї форми до іншої. В історії України не було такої черговості, бо між великокнязівською добою і створенням Гетьманської держави існувала перерва. Козацька державність створювалася «на чистому місці» та й ще в умовах воєнної ситуації. Творили її військовики (козаки), переможці, серед яких майже не було цивільних людей із своїми традиціями, як то було в Західній Європі.

<< | >>
Источник: Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. 2012

Еще по теме 4. 2. Система державного управління козацько-гетьманської доби:

  1. § 47. Поняття і система принципів державного управління.
  2. СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
  3. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (середина XVII—кінець XVIII ст.)
  4. § 5. Реформування системи органів державного управління України в період перебудови (1985 - 1991 рр.)
  5. Основні категорії державного управління:
  6. РОЗДІЛ 3. ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
  7. 29. Державне управління.
  8. РОЗДІЛ 2. СИСТЕМНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
  9. ПРИНЦИП ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ:
  10. § 40. Поняття і зміст державного управління.
  11. Специфіка державного управління
  12. Стиль державного управління
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -