4.1. Виконавча влада в Київській та Галицько-Волинській державах

«Якщо з історії всіх віків, – зауважував Джон Адамс, ― можна видобути бодай одну певну істину, то ось вона перед вами: права і свободи народу, а з ними й демократичну суміш у всякій конституції, нізащо не зберегти без сильної виконавчої влади чи, сказати б інше, без виділення виконавчої влади від законодавства.

Якщо виконавчу владу чи бодай значну її частину залишити в руках законодавчого зібрання, хай там аристократичного чи й демократичного, вона звужує легістратуру з такою неминучістю, з якою іржа роз’їдає залізо або миш’як отруює людське тіло, а коли законодавча влада зіпсована, тоді народ пропащий» [4, с. 236].

Сучасна українська історіографія акцентує увагу на тому, що історія державного управління в Україні характеризується, насамперед, взаємодією особливого роду двох тенденцій. По-перше, певною перерваністю процесу вітчизняного державного розвитку, наявністю значних періодів бездержавного існування українського суспільства внаслідок розподілу українських земель між сусідніми державами; це позначилося на менталітеті й традиціях народу, його регіональних відмінностях, співіснуванні в сучасній Україні різних уявлень про природу, мету та завдання, форми і методи розбудови української державності. По-друге, історичною наступністю в розвитку державних форм, обумовленістю більш пізніх державних інститутів досвідом і наслідками діяльності попередніх, збереженням у народній пам’яті й літературних творах уявлень про єдність вітчизняного історичного процесу, утвердженням національно-культурної самоідентифікації українського народу, кристалізації та зміцнення національної ідеї. У зв’язку з цим державне будівництво в Україні протягом більше ніж тисячу років необхідно розглядати не як набір окремих політичних форм, а як єдиний, хоч і суперечливий, історичний та політичний континуум пошуку оптимальних соціальних, політичних і духовних форм самоорганізації українського народу [783, с. 80].

Дослідженням історії українського державного будівництва присвятили свої праці відомі вчені: В. Антонович, О. Аркас, Д. Багалій, М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, Д Дорошенко, М. Костомаров, І. Крип’якевич, Б. Крупницький, В. Липинський, І. Лисяк-Рудницький, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, С. Рудницький, Д. Яворницький, а також відомі історики права Л. Окіншевич, Я. Падох, А. Яковлів та інші.

Сучасні проблеми державного будівництва ґрунтовно відображені в працях В. Авер’янова, І. Андрєєва, А. Аникевича, О. Аркуші, В. Кременя, Д. Табачника, В. Ткаченка , О. Одінцової, В. Сиренка, В. Чиркина, В. Чушенка, В. Шаповала та інших.

Проблемам функціонування державної влади присвятили свої публікації: Ю. Вовк [156], Д. Голосніченко [207], Г Касьянов [465], А. Кудряченко [572], В Литвин [616], Р. Мартинюк [657], П. Надолішний [754], О. Святоцький [992], А. Селіванов [996], С. Серьогіна [1012] та інші. На думку П. Надолішного, одним із пріоритетів політико-історичної науки про державотворення є звернення до національних традицій з метою виявлення та реконструювання теоретичних та історико-культурних основ формування поглядів на процес урядування як засіб реалізації повновладдя українського народу. Концепція демократичного урядування дає ключ до розуміння некоректності формулювання питання: сильна держава чи демократія? Якщо інститут держави є інструментом самого суспільства, то суспільство не може бути зацікавленим у його слабкості, мається на увазі не «сильна рука», а дієвий державний апарат, підконтрольний суспільству [754, с.76].

Сучасна українська історіографія акцентує увагу на тому, що провідним політичним інститутом Київської Русі була князівська влада. Аргументуючи цю тезу, більшість дослідників, зокрема В. Бодрухін, Л. Войтович, Я.Дашкевич, Р.Іванченко, В. Ідзьо, Б. Панасюк, І. Паньонко, В. Ричка, П. Толочко та інші доводять, що князь був не лише верховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього міського життя. Відсутність князя в місті чи на чи у межах підвладних земель порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів зумовлювала зміни попередньої адміністрації, яка була цілком залежною від князівської влади [1163, с. 209].

Спираючись на історичні джерела, історики вказують, що виконавча влада поєднувала централізований вплив на різні сфери суспільного життя, тримала під контролем місцеве самоврядування. До пріоритетних напрямів діяльності княжої адміністрації та її представників на місцях автори відносять оборону країни, проведення військових кампаній, забезпечення зовнішніх зносин з іншими державами, а також князівствами, надходження данини, розподіл землі та маєтностей. Учені В. Бадяк [32], В. Балушок [36], О. Головко [204; 205], О.Ємченко [364], Н.Кальніцька [454], О.Ковалюк [479], П. Кралюк[ 545], В.Логінов [623], І. Назарко [756], А. Павко [805], С.Федака [1218], М. Шевердін [1302] та інші наголошують, що виконання цих функцій покладалося на досить розгалуджений князівський адміністративно-управлінський апарат.

Так, законодавчо-судова, і зокрема, виконавча функція полягала в укладанні князем та його найближчим оточенням різних юридичних кодексів. Сучасний дослідник А. Павко зауважує, що законодавчо-виконавча влада князів, яка поширювалася фактично на всі сфери міського і сільського життя, регламентувала юридичні норми функціонування адміністративно-територіальних структур, надходження данини на користь держави, здійснювала організацію та контроль щодо розподілу земельних фондів. Дотримання всіх цих правових норм, ініційованих князівською владою, покладалося на досить розгалуджений, проте дієздатний з професійного погляду князівський адміністративно-управлінський апарат. Князівська влада мала вирішувати питання оборони країни чи землі, особистої участі князів, як головних воєначальників, у військових кампаніях. Її принципово важливою функцією було забезпечення зовнішніх відносин з іншими державами, а також князівствами [805, с . 35].

Дослідники єдині в тому, що, уособлюючи центральний інститут політичної влади Київської Русі, князь був гарантом нормального функціонування всіх органів управління слов’янської держави, символізував державну стабільність. Київський князь, на думку відомого історика Б. Грекова, не тільки не був «політично випадковою фігурою чи певною блукаючою кометою», а й уособлював керівника держави, форма якої відповідала стану продуктивних сил та виробничих відносин того часу (див.: [805, с. 36]).

Вагомими для дослідження традицій функціонування виконавчої влади періоду Київської Русі є реформаторські заходи відомих князів. На нашу думку, цей аспект проблеми найбільш вдало розкрито в сучасній історіографії, зокрема М. Брайчевським. Звертаючись до аналізу реформ княгині Ольги, М. Брайчевський відзначає, що загальний сенс цієї реформи полягав у юридично санкціонованій регламентації феодальних повинностей. Ця регламентація мала на меті, з одного боку, покласти край надмірним здирствам та сваволі визискувачів і тим самим запобігти евентуальній руйнації селянського господарства; з другого, – забезпечити неухильне і ретельне виконання залежними працівниками своїх зобов’язань перед владою [84, с. 126]. О.Субтельний також вважає, що перші «реформи» в Київській Русі впроваджує Ольга, чітко розподіляючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини. Вона також стежила за тим, щоб її підлеглі не залишалися позбавленими всіх засобів до існування й могли знову сплачувати данину [1124, с. 52].

М. Брайчевський відкидає наявну в літературі (В. Мавродін, Л. Черепнін та ін.) точку зору, що в реформах Ольги відбився перехід від горезвісного «полюддя» (особистої участі князя у збиранні данини) до нового методу стягнення податків спеціальними чиновниками – вірниками. «Полюддя», у тому розумінні, як це укорінилося в історіографії з легкої руки К. Неволіна, С. Соловйова та Н. Лавровського, взагалі становить собою цілковиту фікцію. Нічого подібного на Русі не існувало. «Полюддям», як свідчить історик, у ХІІ ст. називали спеціальний податок (щось на взірець подушного) та адміністративні виїзди князів на місця, переважно з судовими цілями. Існування цього терміна в Х -му першій половині ХІ ст. не зафіксовано в документах. Збір податків у ІХ – Х, та в ХІ – ХІІ ст. здійснювали спеціально представлені на те люди (тіуни, вогнищани та ін.). Отже, ніяких змін у способі відчуження додаткового продукту в селян у середині Х ст. не сталося; суть заходів, ужитих Ольгою, стосувалася не форми, а змісту соціальних відносин тогочасної Русі. У реформах Ольги йдеться про впорядкування податків («данина», «оброки», можливо, «устави») та відробітків («уроки», «погости») [84, с. 126].

Сучасні історики, зокрема О. Гуржій, Я. Ісаєвич, М. Котляр зауважують, що є підстави розглядати сенс державних нововведень Ольги та її «мужів» (верхівки дружини, радників) у регламентуванні повинностей залежного населення (запровадження «уроків»), створенні уставів, що їх застосовували княжі дружинники, збираючи данину, використовуючи адміністративні та судові функції. Напевно, усе це було пов’язано з переходом від системи полюддя до нового порядку стягнення данини через спеціально посланих для цього представників князівської адміністрації, що приймали її від населення в укріплених пунктах – «становищах». Ольгою були також влаштовані опорні пункти центральної влади на місцях, адміністративна ж і судова системи поширені на всі підвладні Києву землі племінних князівств [277, с. 50].

Українська історична наука, оцінюючи реформи Володимира Святославича, прозваного пізніше Святим, звертає увагу на те, що він був дуже яскравою постаттю в історії Русі. Позитивна характеристика, яка панує в науці, є цілком заслуженою, попри те, що як особистість, цей князь був дуже далекий від ідеалу. Опинившись на престолі, він запровадив широку й дуже багатогранну програму реформ, спрямованих на оновлення Русі і досяг чималих успіхів. Як зазначив О.Субтельний, Володимир започаткував нову добу в історії Київської Русі. Під час періоду його князювання невгамовні варязькі князі вже перестали бачити Русь лише як арену подальших завоювань, чи край, який можна легко визискувати. Володимир упровадив більш конструктивний підхід до управління державою. На відміну від попередників, центр його уваги зосереджувався на добробуті володінь, а не загарбанні земель і зборі данини [1124, с. 53]. Роки князювання Володимира в Києві дехто з істориків називає «богатирською добою в історії Київської Русі», тоді успішно й швидко розбудовувалася держава, творилася яскрава й самобутня культура її народу, а звитяжні успіхи руської зброї прославили країну на увесь середньовічний світ [277, с. 54].

Сучасна історіографія наголошує на тому, що якщо звернутися до державно-політичної сфери, то новий князь повинен подбати про забезпечення собі належної підтримки з боку представників феодального класу, про створення такого соціального угрупування – численного і добре озброєного, – спираючись на яке, він міг би не боятися опозиції. Йдеться про створення «нової знаті», протиставленої старому київському боярству, у більшості своїй ворожому Володимиру. Цей захід мав тісний зв’язок з військовою реформою і ще тісніший – з реформою адміністративною, яка була головним підгрунтям усієї державної діяльності нового зверхника.

Як зауважує М. Брайчевський, зазнала докорінного зламу сама суть системи. «Племінні» князівства були ліквідовані, натомість територію Русі було поділено на 8 адміністративні округи довкола найбільших міст (крім великокнязівського домену, куди входив Київ, Чернігів та Переяслав), а саме: Новгородський, Полоцький, Туровський, Ростовський, Муромський, Деревський, Володимирський (на Волині), Тмутороканський. У кожен із цих округів призначалася довірена особа – бажано із синів великого князя, – у міру того як вони підростали і наближалися до повноліття. Довірені особи були в повній залежності від великого князя, не маючи жодних коренів у місцевому соціальному підніжжі, вони повинні ретельно виконувати волю свого сюзерена: непокора загрожувала втратою наділу. Так із племінною автономією була покінчено раз і назавжди [84, с. 175].

З адміністративною реформою Володимира була тісно пов’язана й реформа військова. М. Брайчевський пов’язує її суть з ліквідацією місцевих військових з’єднань у більш повному злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир роздавав у порубіжних районах Русі земельні ділянки (зрозуміло, з правом експлуатації їх населення) конкретним особам, єдиним зобов’язанням яких була військова служба і організація оборони в масштабах цих володінь [84, с. 177]. Наслідки, як зауважує М. Брайчевський, були двоїстого характеру. По-перше, утворилася досить міцна і досить численна дружина, цілком залежна від волі великого князя, позбавлена корінних зв’язків із місцевим підложжям, отже, змушена безумовно виконувати волю сюзерена. Ця нова дружина, головна військова опора Володимира, яскраво описана як у літописах, так і в переказах, зокрема на ній князь будував свою безпеку і могутність. А по-друге, організація тієї дружини була, водночас, формуванням нового прошарку феодального класу, який можна було у разі потреби протиставити старій київській знаті. Нову систему земельно-військових відносин було оформлено юридично [84, с. 177].

О. Субтельний зауважує, що Володимир, порушуючи традицію попередників, звернув погляд на Захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної України, поклавши тим самим початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон. Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство. Володимир установив загалом дружні стосунки з поляками, мадярами і чехами. В основі цієї нової західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні шляхи на захід, а також прокласти інші до Константинополя. Унаслідок цих дій володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв. км. [1124, с. 54]. За князювання Володимира загалом завершився процес складання державної території, визначилися її кордони, що загалом збігалися з етнічними межами східнослов’янської етнокультурної спільності. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході – Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладожзького й Онезького озер, на півдні –Дону, Росі, Сули й Південного Бугу [277, с. 55].

На думку сучасних дослідників О. Гуржія, Я. Ісаєвича, М. Котляра, Володимира можна сміливо назвати першим реформатором на Русі. Крім адміністративної, він провів і судову реформу, зробивши цим внесок у розвиток давньоруського законодавства. У літописі Нестора читаємо, що Володимир разом з дружинниками дбав про «Устав земляний», йшлося про вироблення «уставу» (закону), що регулював би правові відносини в суспільстві, принаймні про удосконалення існуючого тоді кодексу звичаєвого права – «Закону Руського», про пристосування його до умов часу. «Устав земельний» Володимира продовжив політичну лінію, яку визначила своїми «уставами» й «уроками» княгиня Ольга [277, с. 56].

Відомо з історичних джерел, що важливою частиною реформаторської діяльності Володимира була серія заходів релігійного змісту. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства. Якщо провести аналогію із сучасністю, зазначає О. Субтельний, він потрапив у становище глави однієї з держав «третього світу», що прагне прискорити модернізацію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь одну з двох провідних ідеологій найбільш розвинутих суспільств світу – капіталізм чи соціалізм. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його зору, були християнство та іслам, тобто релігії країн, з якими Русь мала й намагалася утримувати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки [1124, с. 54]. Особисте хрещення великого князя остаточно поставило православ’я, як зазначає М. Брайчевський, у становище панівної віри. З релігійним дуалізмом на Русі було покінчено. Язичницькі капища нищилися, ліквідацію київського пантеону було обставлено дуже урочисто – як своєрідну ідеологічну демонстрацію [84, с. 178].

Дослідниками доведено, що розгалуджена серія державних заходів Володимира дуже зміцнила його становище. Русь вступила в період свого розквіту, і це не могло не відбитися на становищі київського престолу. Успіхи в зовнішній політиці (зокрема у відносинах з Візантійською імперією), зміцнення державних кордонів і ряд перемог над печенігами, що поклали край їхній експансії; стабілізація внутрішньої обстановки, що створило сприятливі умови для піднесення економіки й добробуту населення, своєчасні далекоглядні заходи в галузі культури – усе це, безумовно, сприяло утвердженню авторитету Володимира, як великого князя і створювало флер загальнодержавного процвітання та соціальної гармонії [84, с. 179].

Представник української діаспорної історіографії П.-Р. Магочій зауважує, що фактично, саме за Володимира Київська Русь досягла найбільшого територіального розвіту, й літописці поетично називали військову діяльність Володимира «збиранням земель руських». За часів Володимира «руські землі» вже ототожнювалися не так з батьківщинами різних слов’янських племен, як із торговими та військово-політичними центрами, від яких вони, як правило отримували нові назви. Відтоді ці території стали називатись Переялавською, Галицькою, Волинською, Полоцькою, Смоленською, Ростово-Суздальською та Новгородською землями. Всі вони були сателітами Києва та його князя, який розподіляв їх між своїми синами. Тож Київська Русь не була цілісною державою, а радше типовим середньовічним конгломератом різних земель чи князівств, об’єднаних родинними стосунками з великим князем, що правив у Києві [644, с.63].

Сучасна українська історіографія наповнена фактами ідеологічних та реформаторських заходів Ярослава Мудрого. Це одна з найяскравіших сторінок давньоруської історії. Насамперед вражає уяву широта й багатогранність програми, яка наполегливо і послідовно здійснювалася великим князем. Вона охоплює всі сторони творчого життя – архітектуру, містобудівництво, образотворче мистецтво, літературу, книжкову справу, еклізиастику (церковну документалістику) тощо. Докладну розповідь про цю діяльність князя, прозваного Мудрим, знаходимо в «Повісті минулих літ» від 1037 р. Спочатку йдеться про заходи в галузі містобудівництва та архітектури, яким, очевидно надавалося особливо велике значення, а це цілком закономірно. Розширення території Київського кремля, спорудження грандіозної лінії міських укріплень, закладка й будівництво нової княжої резиденції та ряду величних храмів – усе це мало не лише утилітарний зміст, але, водночас, відігравало й символічну роль: кожна пам’ятка була покликана стверджувати престиж і могутність давньоруської держави [84, с. 216].

Дослідник із Канади П.-Р. Магочій акцентує увагу на тому, що прагнучи зробити свій вклад в інтелектуальне життя русів і розвивати почуття політичної єдності, Ярослав доручив підготувати літопис, де простежувалося б походження його держави від найдавніших часів. Ще одним вкладом у розвиток цього почуття став його наказ кодифікувати закони по всій Київській державі. Цей кодекс, відомий як «Руська правда», стосується переважно звичаєвого права і візначався несуровими покараннями, які передбачали різного роду сплати замість ув’язнення чи смертної кари [644, с. 73].

Як зауважує О. Субтельний, за часів Ярослава Мудрого в «золотоверховому Києві» було понад 400 церков. Найбільшим діамантом у цій короні був собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Константинополі. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що в 1051 р. він уперше призначив митрополитом київським русина Іларіона. Деякі історики розглядають це як запереченням Києвом церковної зверхності Константинополя. Проте, визначаючи факт вражаючого розвитку руської церкви, більшість учених стверджують, що патріарх константинопольський усе ж таки зберіг верховенство над київським митрополитом [1124, с. 57].

В істориків викликав інтерес заповіт Ярослава Мудрого, який написаний помираючим князем. І в тому, і в іншому випадку він є офіційним документом, значення якого важко переоцінити. Досі успадкування центральної влади на Русі нічим не було регламентоване – з цього питання нема жодного акта. На відміну від більшості інших держав європейського середньовіччя, Русь не мала чітко сформульованої системи престолонаслідування. Смерть чергового великого князя тут майже неминуче ставала передумовою політичних колізій, що часом переростала в найжорстокіші конфлікти [84, с. 248].

Заповіт Ярослава Мудрого є документом, у якому принцип «політичного заповіту» знайшов найбільш конкретне, повне і чітке втілення. Ярослав розділяє владу на Русі між усіма своїми синами та родичами, сподіваючись у такий спосіб задовольнити всі сторони і тим запобігти евентуальній боротьбі. Історична література звертає увагу на те, що Київ і разом з ним загальноруську владу одержав старший Ярославич – Ізяслав, Чернігів (разом із Сіверщиною та Білозером) – Святослав, Переяслав (разом із Ростовською та Суздальською землями) – Всеволод, Волинь – Ігор, Смоленщину – В’ячеслав, а південно-західні землі (майбутню Галичину) – онук Ярослава, Ростислав Володимирович. Полоцьк залишився за нащадками Брячислава Володимировича, які утворили першу династію на Русі [84, с. 252].

М. Брайчевський звертає увагу на небезпечний характер «Заповіту Ярослава», який визначається кількома моментами. По-перше, запропонована ним система базувалася не на твердій юридичній регламентації відносин, а на морально-етичних підвалинах (заклик до свідомості і доброчесності князів). По-друге, цей акт мав на увазі, у кращому випадку, лише одне: найближче покоління, наприклад, на випадок смерті Ізяслава проблема його спадщини мала вирішуватися знову. По-третє, «Заповіт» не давав відповіді на питання про престолонаслідування в уділах, що, як показали подальші події, теж мало неабияке значення. Усе це відкрило перед нащадками Ярослава дуже широке поле для суперечок і прямих сутичок, бо давало можливість трактувати те чи те питання довільно [84, с.252].

Сучасна історіографія звертає увагу на ту обставину, що в часи князювання Ярослава завершилося будівництво давньоруської держави. Було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувалися державна територія й кордони, удосконалився державний апарат. Полюддя все більше замінювалося м’якшими, передовими формами данини, що відповідало прогресуючій феодалізації суспільства. У роки правління Ярослава інтенсивно розвивалися землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилася внутрішня й міжнародна торгівля [277, с. 61].

Традиційно сучасна українська історіографія пропагує реформаторські та ідеологічні заходи Володимира Мономаха, який був не тільки найвидатнішим політичним діячем кінця ХІ та початку ХІІ ст., а й талановитим письменником та публіцистом. Він увійшов в історію Русі як князь, що присвятив усе своє життя державним інтересам країни; як останній правитель, що спромігся хоча б на деякий час об’єднати під своєю владою всю Русь, убезпечити її від зовнішньої експансії і від ще страшніших за своїми наслідками внутрішніх міжусобиць. Сучасна історична література звертає увагу на те, що утвердившись у Києві, Мономах одразу видав закони, що обмежували лихварські проценти, ускладнювали перетворення вільних людей на рабів (холопів), дещо полегшували становище селян. До «Руської правди» було внесено відповідний «Устав Володимира Всеволодовича». «Устав» ще й полегшував застосування рабської праці в господарстві, що сприяло економічному розвиткові Давньоруської держави [277, с. 68].

Дослідники звертають увагу на три твори Мономаха: «Повчання дітям», один із листів до Олега Святославича і «Молитовне звернення», які ввійшли до «Ларентівського літопису». Володимир Мономах бачив, які страшні наслідки тягне за собою міжусобна боротьба, і дійшов логічного висновку, що головну відповідальність за всі нещастя так чи інакше несуть князі, – ті, у чиї руки передано долю країни й народу, і хто, здебільшого, є ініціаторами політичних авантюр. Як зауважує М. Брайчевський, – це глибока філософська антитеза боярській концепції, яка головну відповідальність за долю країни покладала на представників вищої феодальної еліти і на цій підставі вимагала від князя безумовної покори волі «смислених» [84, с. 294].

Істориками доведено, що Володимир Мономах підходив до тієї проблеми, так би мовити, з іншого боку. Йому не було потреби доводити право князя на владу – це розумілося як належне, отже, не було предметом хвилювання. Непокоїло його те, як зауважує М. Брайчевський, що переважна більшість князів менш за все дбала про потреби країни, турбуючись, у першу чергу, про свої особисті, корисливі інтереси. Вони добре пам’ятали про широкі права, які надає княжий стан, і забували про князівські обов’язки. Відчуваючи відповідальність за долю Русі, Мономах не міг не перейматися її майбутнім, бо добре розумів, як далеко від ідеалу правителя стоїть більшість членів княжого роду. Присвятивши своє життя облаштуванню Давньоруської держави, він краще, ніж будь-хто, уявляв ті труднощі, з якими доведеться зіткнутися його наступникам [84, с. 294].

Сучасна історіографія акцентує увагу на тому, що автор «Повчання» явно застерігає свою аудиторію, – майбутніх можновладців, від боярської концепції.

Порада діяти самостійно і незалежно від будь-кого стосується всіх сторін державної діяльності – воєнних дій, господарства, сфери соціальних стосунків тощо. З цього ж ряду – і широко вживане автором поняття «лінощів», як головного недоліку державотворця. «Не лінуйтесь» (тобто робіть усе самостійно, вникайте в усі справи, за все відчувайте відповідальність) – ось головний заповіт Володимира Мономаха.

Дослідники звертають увагу на дуже широкий спектр рекомендацій, пропонованих увазі читача, що торкається всіх сфер суспільного життя і суспільних відносин. Частина з них стосується релігійних уявлень (дотримуйтесь благочестя, обрядів тощо) і морально-етичних норм (піклуйтеся про жебраків, не допускайте несправедливості, дотримуйтесь певних правил поведінки, уникайте пияцтва, розпусти, добре ставтесь до жінки, шануйте гостей і т.п.). Мономах формулює своєрідний «категоричний імператив» ― комплекс вимог до себе. Він рішуче засуджує «гордість і буянство», вимагає критичного ставлення до власних слабкостей і рішучого подолання їх. Цікаво, що в цьому питанні автор «Повчання» висловлює особливу думку в порівнянні з офіційною церковною ідеологією. Низка рекомендацій стосовно конкретних обов’язків князя характеризує погляди Мономаха на принципи управління державою. Головна думка й тут зводиться до ствердження справедливості (як її розуміли в ХІ ст.) і милосердя у вирішенні всіх проблем. Доцільно відзначити, що Володимир Мономах був переконаним противником смертної кари [84, с. 298].

В історичній літературі розглянуто політичний план Романа Мстиславича Волинського. М. Брайчевський зауважує, що в проекті Романа знайшли відображення пошуки відносної демократизації політичного життя на Русі, які зреалізовані (особливо на півдні та у Новгороді) упродовж чи не всієї її історії. План Романа передбачав більше республіканське, аніж авторитарне врядування, хоча й обмежував коло можливих претендентів на верховну владу членами шести гілок княжого дому. Особливо слід підкреслити, що в тому списку відсутня київська гілка,– оскільки такої взагалі не існувало [84, с. 523]. Роман, спираючись на місцеву боярську групу, оволодів Галичем. Так уперше Волинь, Забужжя, Подністров’я і Прикарпаття було об’єднано в один політичний організм [1334 с.100].

Дослідники звертають увагу на той факт, що поява Романа Мстиславича на історичній арені не була випадковою, оскільки протягом століття, доки Галичиною правили Ростиславичі, на Волині точилися схожі процеси, спрямовані на емансипацію від Києва. До кінця 1160 - х років., як уже відомо, волинські волості були підпорядковані або прямо київському князю, або його ставленикам, проте за Мстислава Ізяславича, правнука Володимира Мономаха, який княжив у Києві в 1167 – 1170 рр., цю традицію було замінено. Мстислав передав Луцьку землю своєму братові Ярославу, а Володимирську розділив між синами: старший Роман отримав Володимир, троє молодших відповідно Белз, Червен і Берестя. Після смерті дядька і молодших братів Романові Мстиславичу вдалося об’єднати під власною зверхністю всю Волинь, а з щойно згаданим приєднанням у 1199 р. Галичини, стати володарем одного з найбільших князівств тогочасної Русі [1334, с. 100].

Відомо, що у посмертній похвалі Галицько-Волинський літопис називає Романа «самодержавцем», що є калькою з грецького «автократор» – цей титул уживали візантійські імператори, зокрема так книжник сприймав межі влади князя. Водночас Романа названо переможцем «усіх поганських народів» (бо він і справді здійснив низку успішних походів на половців та пруське плем’я ятвягів, що непокоїли набігами Волинь), а його бойові звитяги описано з пишномовною піднесеністю: «Бо він кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив [їх], як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур...» [277, с. 100; 1334, с. 100].

Новітня історіогріографічна традиція приписує Романові Мстиславичу висунення 1203 р. проекту «доброго порядку», тобто реорганізації владної моделі Русі. У шести найбільших князівствах – Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському, Полоцькому, Чернігівському, Смоленському та Рязанському – нібито пропонувалося запровадити майорат, тобто обов’язкову передачу княжого престолу старшому синові, і лише ці шість володарів, подібно до князів-курфюрстів Німецької імперії, повинні обирати верховного київського правителя. Якою була б доля цього проекту (якщо він справді існував), сказати, як зауважує Н. Яковенко, важко: у червні 1205 р. під час пограничного походу в Польщу Романа раптово оточили разом з невеликим загоном і вбили в бою. Поховано творця Галицько-Волинської держави у Володимирі, у соборному храмі Успіння Богородиці, й відразу після цього, як висловиться літописець, «велика смута постала в землі Руській» [1334, с. 100].

Дослідниця Н. Яковенко зауважує, що героєм-творцем Галицько-Волинської держави був, без сумніву, Данило Галицький, настільки ідеальний володар і правитель в очах літописця, що для його звеличення залучено біблійні паралелі: «Був бо він сміливий і хоробрий – «від стопи ноги його і аж до верху голови його не було в нього вади»...Сей же король Данило [був] князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другий по Соломоні»[1336, с. 103].

Ореол навкола постаті Данила Галицького окреслений дослідниками, мабуть, таки був умотивованим, тому що йому вдалося здійснити два головні завдання правителя – встановити внутрішній мир у своїх володіннях і забезпечити їхній авторитет серед сусідів. На довгі часи зійшли в тінь свавільні галицькі бояри, перетворені на слухняних васалів, а княжу родину не роздирали криваві усобиці. Серед зовнішніх проблем найскладнішою залишається монгольська, проте завдяки Даниловим дипломатичним зусиллям Галицько-Волинському князівству пощастило досягнути м’якшої форми залежності від Золотої Орди, ніж Київщині та Чернігівщині. Після поїздки Данила 1245 р. «на поклін» у Сарай володарі Галичини й Волині вважалися не слугами, а федератами хана: вони мусили висилати власне військо до монгольських походів, але регулярної данини, супроводжуваної переписом населення, не платили. Стосовно спільних військових операцій разом із загонами хана їх довелося робити не раз – у 1258 і 1277 рр. на Литву, у 1259 – 1260 та 1286 – 1288 рр. на Польщу, у 1285 р. – на Угорщину [1334, с. 104].

Сучасні дослідники О. Гуржій та інші акцентують увагу на тому, що князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр, у якому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах стала посада двірського, яка відповідала західноєвропейському паладинові. Важливу роль у державному управлінні відігравав «печатник» – охоронець державної печатки, канцлер, міністр закордонних справ. Удосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі запозичували досвід інших країн. Так, деяким посадам при дворі Данила Романовича є аналогії у Візантії (печатник) і у західних сусідів (стольник, сідельничий) [277, с. 102].

Історична наука довела, що за князювання Данила почалася помітна переорієнтація зовнішніх контактів Галицько-Волинського князівства. Його то партнерами, то противниками дедалі більше стають західні сусіди – угорські королі, краківські, мазовецькі й силезькі князі, німецькі імператори. У середині ХІІІ століття Галичина й Волинь потрапляють у поле зору папського престолу. Папа «з особливою ласкою та прихильністю» пропонував Данилу Галицькому опіку Святого Престолу, заохочуючи до переговорів про з’єднання Руської Церкви з Римом – із подальшою метою спільної боротьби проти монголів. Як відомо, папським планам створити європейську коаліцію для війни з монголами збутися не вдалося [1334, с. 105].

Дослідниця Н. Яковенко зауважує, що «людьми війни» були воїни княжої дружини. Спочатку цей збройний колектив «дужих вояків», підлеглий князеві-ватажку – Олегові, Ігореві, Святославу, до певної міри – й Володимирові Святославичу, жив на княжому дворі, годуючись, одягаючись і озброюючись коштом володаря, а нерідко й підштовхуючи його до походів по здобич. Наприклад, загибель Ігоря 945 р. стала наслідком наполягання дружини: «Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми». Про вартість утримання дружини свідчить така згадка: Ярослав Мудрий, який до здобуття київського престолу княжив у Новгороді, третину зібраної тут данини щорічно залишав на утримання своїх воїнів. Спочатку княжа дружина складалася із строкатого люду – найманців-норманів, войовничих угрів, відірваного від власного роду місцевого юнацтва тощо. Проте згодом військова служба перетворилася на спадкову: воїн «заступав місце отця свого». Таку вірну дружину, згідно з тогочасною шкалою вартостей, князь мусив шанувати – «веселитися» (бенкетувати) і «бесідувати» (радитися) з нею. У літописі схвально згадано, що Володимир Святославич «любив дружину і з ними радився про устрій землі, і про порядки землі, і про війни»; так само поводив себе і його син Мстислав, чернігівський князь: «любив дружину велико, майна не жалів (для неї), ні питва, ні їжі не боронив» [1334, с.68].

Сучасна українська історіографія акцентує увагу на тому, що невід’ємним структурним компонентом князівської влади й водночас важливою формою державного управління в Київській Русі другої половини ХІ – початку ХІІІ століть були міжкнязівські з’їзди, які отримали назву «снеми». Як зазначає відомий історик М. Брайчевський, бурхливі події 1067 р., що спричинилися до спустошення великої частини давньоруських земель, ще раз з усією гостротою порушили питання про впорядкування (хоча б відносне) загальнодержавного врядування на найвищому щаблі. Вони примусили найбільш далекоглядних діячів замислитися не лише над теоретичними проблемами, а й над пошуками практичних шляхів для подолання безладдя й хаосу. Чим далі, то більш очевидною стала необхідність вироблення конкретної концепції для організації державної влади, нової політичної структури, яка допомогла, нарешті, окремим репрезентантам тієї влади врегулювати свої відносини. Для багатьох ідеологів таким виходом із становища здавалася вотчинна концепція, що знаходила на Русі все більше і більше прибічників [84, с. 302]

На думку М. Брайчевського, на кінець ХІ ст. «черговий порядок» організації влади себе цілком дискредитував. Усобиця 1096 р. наочно продемонструвала, до чого веде неусталена і надто вже розгалуджена система «старшості». Вотчинна концепція все більше починає оволодівати свідомістю можновладців, поступово набуваючи загального визнання, аби стати головним принципом для розв’язання всіх проблем загальнодержавної влади, вона мала набути юридичного оформлення, що й було зроблено в 1097 р. на Любецькому з’їзді [84, с. 303].

Князівські з’їзди стали, на думку А. Павка, постійним інститутом міжкнязівських відносин, що діяв до монголо-татарської навали. На снемах, ініціаторами яких були великі київські князі, обговорювали питання подолання міжусобиць, внутрішньополітичних конфліктів, формування внутрішнього устрою правової системи в державі, організації оборони Київської Русі від нападу зовнішніх ворогів [804, с. 36]. Звичайно, як зазначив М. Брайчевский, вирішити проблему загальнодержавної влади вони не спромоглися: надто важко було зібрати в одному місці всіх зацікавлених і ще важче – знайти в кожному конкретному випадку таку формулу, яка б усіх задовольнила. Тому цей метод подолання внутрішніх чвар виявився недовговічним і досить скоро зазнав моральної інфляції, не отримавши визнання, але попервах на «снеми» покладалися великі надії [84, с. 303].

Традиційно в історичній літературі Любецький з’їзд називають першим князівським зібранням, хоча практика князівських з’їздів – снемів – була започаткована з’їздом Ярославичів (Ізяслав, Святослав, Всеволод) 1072 року у Вишгороді, на якому Ярославичі затвердили засадничі принципи давньоруського законодавства [805, с. 36]. Як свідчить М. Брайчевський, учасниками Любецького з’їзду були: Святополк Ізяславович, великий князь Київський, Олег і Давид Святославичі Чернігівські, Володимир Всеволодович Переяславський, Давид Ігорович Волинський, двоє галицьких Ростиславичів, Володар Перемишльський і Василько Теребовлянський. Ці особи представляли всю Русь, за винятком Полоцька, але його, очевидно, уже давно скинули з рахунку. Був відсутній також Мстислав Володимирович, що мав представляти Новгород, але він, слід гадати, був солідарний із своїм батьком Мономахом – останній, мабуть, репрезентував і його позицію [84, с. 303].

Сенс рішень Любецького з’їзду, на думку М. Брайчевского, полягав у тому, що вони мали юридично оформити й закріпити вотчинну систему врядування на Русі і тим самим ствердити феодальне роздроблення як політичну систему. З «черговим порядком» теоретично було покінчено назавжди: Русь поділили на шість князівств-вотчин (окрім Полоцька) шість великих феодальних володінь, за кожним із яких закріплювалася певна гілка княжого дому, удільна династія. За Святополком лишався Київ, разом із великокнязівським титулом; за Олегом, Давидом і Ярославом закріплювався Чернігів, за Мономахом – Переяслав, за Давидом – Волинь, за Васильком – Теребовля, за Володаром – Перемишль. Окрім того, учасники з’їзду визначили на майбутнє санкції проти евентуальних порушників угоди [84, с. 304 – 305].

Любецький з’їзд, що значно вплинув на подальший політичний розвиток Київської Русі, отримав суперечливі історичні оцінки з боку нащадків. Так, частина істориків указує на значення Любецького з’їзду для стабілізації суспільно-політичного життя в Давньоруській державі наприкінці ХІ століття. Інша точка зору репрезентована, зокрема М. Грушевським, який вважав, що з’їзд князів у Любечі відкрив шлях до нових міжкнязівських усобиць. Представники третього напряму, намагаючись уникнути крайнощів згаданих підходів щодо оцінки місця і ролі Любецького з’їзду в історії Київської Русі, вважають, що він не став засобом подолання кризи в державно-політичному житті східнослов’янської держави [636, с. 9]. На думку М. Брайчевського, любецькі рішення ліквідували будь-які недомовки щодо можливих претензій на той чи інший удільний престол: представники інших гілок княжого роду, окрім перелічених вище, були остаточно відсторонені (принаймні юридично) від участі у змаганні за владу і мусили задовольнятися лише дрібними васальними маєтностями в межах головних уділів [84, с. 305].

Але чи були рішення Любецької наради, як зазначає М. Брайчевський, справді радикальними і остаточними (принаймні на певний період) розв’язанням болючої і злободенної проблеми? Аж ніяк, – зауважує вчений. На превеликий жаль, ухвалені постанови відзначалися розпливчастістю і неконкретністю. Вони фіксували тільки загальний теоретичний принцип, але не містили жодних практичних регламентацій. Невизначеним, зокрема, лишався метод успадкування влади в кожній вотчині, і насамперед – у великокнязівському домені. Чи в кожному випадку після смерті володаря волость має перейти до старшого сина; до кого мусить перейти вона, коли останній помре раніше свого батька: до молодшого чи до сина старшого сина, чи до когось іншого? Зовсім не йшлося ні про те, як бути у випадку, коли якась із генетичних ліній перерветься, ні про економічне забезпечення тих членів княжого дому, які не мали юридично стверджених вотчин тощо [84, с. 305].

Історик української діаспори П.-Р. Магочій стверджує, що неузгодженість і сутички між князями за бокову і вертикальну спадкоємність змусили їх зібратися 1097 р. у Любечі. З’їзд відкинув принцип горизонтального наслідування і затвердив практику вертикального, по суті, перетворивши Київську Русь у федерацію незалежних князівств. Та незабаром навіть ця угода була порушена, бо Володир Мономах, чиєю вотчиною був Переяслав, всупереч династійній спадкоємності 1113 р. посів київський стіл. По суті, він повернув колишні засади панування однієї династії (Мономаховичів), адже більшістю князівств Київської Русі правив він або його нащадки. Проте після смерті харизматичного Мономаха 1125 р., а тоді й його найстаршого сина Мстислава 1132 р. через брак сильного лідера Київська Русь повернулася до стану, коли брат йшов на брата, а небіж на дядька, прагнучи, без огляду на якусь спадкоємність, здобути політичну і військову владу. Утім, після 1132 р., що ознаменував початок епохи розпаду, певна політична єдність в Київській Русі ще існувала. Вона грутувалася на тому, що всіма частинами держави правили нащадки Ярослава Мудрого [644, с. 72-73].

Як стверджують сучасні дослідники, історичне значення Любецького з’їзду визначається двома проголошеними засадничими принципами, які не втратили свого політичного значення й наприкінці ХХ століття, коли на базі давньоруської спадщини утворилися три суверенні східнослов’янські держави. По-перше, у постановах Любецького з’їзду «отчина» проголошувалася спадковим володінням певної князівської лінії, набувала правого статусу родової власності. Основоположний принцип з’їзду – «нехай кожний володіє отчиною своєю» – закріплював Київ за Святополком, Чернігів – за Святославичами, а Володимиру Всеволодичу передавалася в успадкування Переяславська земля [805, с. 36].

Отже, як зауважує А. Павко, на Лубецькому з’їзді принцип старшинства був доповнений вотчиним правом, який, на думку М. Грушевського, створював прецедент для подальших міжкнязівських відносин. По-друге, важливе рішення Любецького з’їзду стосувалося захисту землі від набігу половецьких племен. Слід сказати, що два засадничі принципи, вироблені Любецьким з’їздом, були взаємозумовлені й доповнювали один одного. Вотчина як важливий засіб спадкового володіння була складовою частиною цілого, тобто всієї Київської Русі. Незважаючи на те, що рішення Любецького з’їзду не були універсальними за своєю політичною суттю й цілковито не реалізувалися, юридично вони закріпили норми забезпечення більшої політичної стабільності в країні [805, с. 36].

Сучасні історики зазначають, що питання внутрішнього устрою Київської Русі, розподілу земельних володінь, боротьби із зовнішньою небезпекою розглядали на князівських з’їздах – снемах у 1101, 1103, 1155, 1167, 1195, 1223, 1230 роках у Києві чи його передмісті. Слід наголосити, що міжкнязівські відносини мали не тільки союзний, а й васальний характер. Історики, зокрема, констатують, що основою васалітету було місництво, тобто право на земельний наділ, помістя. За право володіння землею васал потрапляв у залежність від свого сюзерена [805, с. 36].

Дослідники вважають, що однією з провідних суспільно-політичних структур Київської Русі, яка виконувала також окремі державні функції, була Руська православна церква, яка неабияк впливала на всі сфери суспільного життя й фактично була частиною самої держави і яка сприяла встановленню на Русі нового способу виробництва, виробленню норм феодального права. Згідно з «Уставом» князя Володимира Святославича їй належала десята частина надходжень «во все земле Русской». З часом це юридичне право на десятину ще більше розширилося. Дослідники зазначають, що Руська православна церква надавала значну допомогу князівській владі в об’єднанні східнослов’янських земель в одній державі, стала ефективним і впливовим об’єднувальним чинником між різними давньоруськими землями, відігравала значну роль у їхній боротьбі за національну незалежність країни [805, с. 37].

Історики зазначають, що роль Руської православної церкви у політичній системі держави значною мірою визначалася особливостями її організаційної структури та міцною морально-правовою базою. На чолі Руської православної церкви з кінця Х століття стояв «Митрополит Київський і всія Русі», який був візантійського походження. За підрахунками дослідників, із кінця Х століття до 40-х років ХІІІ на Русі конфесійну та суспільно-політичну діяльність здійснювали 22 митрополити [1163, с. 225]. Їхню верховну владу над усіма єпархіями Русі визнавали беззастережно єпископи та удільні князі. Переважна більшість київських митрополитів були високоосвіченими людьми свого часу, визначними богословами й полемістами, авторами церковно-правових творів.

Дослідниками доведено, що авторитет і влада київських митрополитів визначалися їхніми повноваженнями. А. Павко відзначає, що митрополити разом із князями забезпечували висунення кандидатур єпископів, засновували єпископські кафедри, судили єпископів, які порушували богословські канони, здійснювали миротворчу діяльність. Окрім митрополитів, активну участь у державному житті руських князівств брали єпископи, ігумени великих монастирів, священники. Вони виконували різні доручення своїх князів, виступали як посередники й посли. Роль єпископів у суспільно-політичному житті Київської Русі не обмежувалася посольськими обов’язками або участю у князівських з’їздах і радах. Іноді за відсутністю у місті князя його функції виконував єпископ. Історики помітили тісне переплетіння інтересів держави і церкви в Київській Русі та зближення компетенцій державної й церковної юрисдикції [805, с. 37].

Сучасні дослідники звертають увагу на те, що головним ідеологічним завданням нової релігії (звичайно, з точки зору панівного класу) було утримувати в покорі експлуатований люд, переконати його в необхідності й доцільності існуючого ладу, що стверджував закономірність підкорення однієї частини населення іншій. Обіцянкою винагороди і в потойбічному житті вона прагнула відвернути увагу народних мас від реальних, земних шляхів досягнення щастя й добробуту [84, с. 79].

Та було б помилкою бачити в християнстві лише негативний вплив. Як і будь-яке історичне явище, воно було не таким простим, щоб звести його ідеологічну концепцію лише до однозначних банальних настанов. Християнство не змогло б зберегти себе впродовж усієї феодальної епохи, перейти до епохи феодалізму і стати такою ж невід’ємною часткою її ідеологічної надбудови, якою воно було в системі надбудови феодального ладу, – якби його філософія не виявила достатнього багатства і гнучкості ідей, здатних пристосуватися до різних обставин суспільного розвитку [84, с. 80].

Наголошуючи на ідеологічному значенні християнізації Русі, не можна не згадати, як зауважує М. Брайчевський, ще на один аспект, а саме – про той переворот у поглядах на життя, про ту величезну переоцінку цінностей, яка була безпосереднім наслідком того процесу. Чимале значення тут мала етична сторона вчення, що відводила духовному життю людини зовсім інше місце, аніж це було в дохристиянські часи [84, с. 81]. Замість грубої сили, воно на весь зріст поставило проблему духовної величі людини. Не той герой, хто вміє ствердити силою своє свавілля і діяти відповідно до певних, встановлених суспільством правил та заповітів. Не так страшний зовнішній ворог, якого можна перемогти мечем; є противник набагато страшніший, здолати якого значно важче: власні пристрасті, що буяють усередині індивіда, – списом їх не перетнеш [84, с. 82].

Дослідниками з’ясовано, що значна роль, яку відігравала церква в політичній системі феодальної держави, була зумовлена її великим впливом на формування суспільної свідомості, послідовною позицією в обстоюванні державної єдності Русі, особливо в умовах політичної нестабільності і постійної міжкнязівської ворожнечі. І сьогодні звертається увага на необхідність подолання розколу в українському православ’ї як гострої суспільно-політичної проблеми сьогодення, окільки духовна єдність української нації неможлива без гармонізації державно-церковних і міжцерковних відносин.

Отже, сучасна українська історіографія акцентує увагу на тому, що провідним політичним інститутом Київської Русі була князівська влада, оскільки князь був не лише верховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього міського життя. Відсутність князя в місті чи на землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів зумовлювала зміни попередньої адміністрації, яка була цілком залежною від князівської влади. Як свідчать історичні джерела, на князівську владу було покладено досить відповідальні й складні внутрішні та зовнішні функції, що мали забезпечити стабільність розвитку Київської держави. Законодавчо-виконавча влада князів, яка поширювалася на всі сфери міського і сільського життя населення, регламентувала юридичні норми функціонування адміністративно-територіальних структур, надходження данини на користь держави, здійснювала організацію та контроль щодо розподілу земельних фондів.

Історики зауважили, що дотримання всіх цих правових норм, ініційованих князівською владою, покладалося на досить розгалуджений, проте дієздатний з професійного погляду князівський адміністративно-управлінський апарат. Княжа влада мала вирішувати питання оборони країни чи землі, особистої участі князів як головних воєначальників у військових кампаніях. Її принципово важливою функцією було забезпечення зовнішніх відносин з іншими державами, а також князівствами. Князь, уособлюючи центральний інститут політичної влади в Київській Русі, був гарантом функціонування всіх органів управління слов’янської держави, символізував державну стабільність, уособлював керівника держави, форма якої відповідала стану продуктивних сил та виробничих відносин того часу.

<< | >>
Источник: Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. 2012

Еще по теме 4.1. Виконавча влада в Київській та Галицько-Волинській державах:

  1. СТАТТЯ II. [Виконавча влада]
  2. § 3. Центральне і місцеве управління в Галицько-Волинській державі
  3. 2. Виконавча влада
  4. Утворення і піднесення Галицько-Волинської держави. Роман Мстиславович, Данило Галицький.
  5. Глава 1 Державне управління і виконавча влада
  6. Загострення внутріполітичної боротьби в Галицько-Волинській державі. Іноземне втручання.
  7. МісцевеПоложення про поземельний устрій селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях: Київській, Подільській і Волинській (19лютого1861р.)
  8. Великокняжа влада і станово-представницькі установи Литовсько-Руської держави.
  9. Галицько-Волинська держава
  10. Падіння Галицько-Волинської держави. Утвердження Литви в Наддніпрянській Україні.
  11. Значення Галицько-Волинської держави
  12. Західний вектор зовнішньої політики Галицько-Волинської держави.
  13. ТЕМА ІІ. Галицько-Волинська держава
  14. Становлення і розквіт Галицько-Волинської держави (утворена в 1199 р. Романом Мстиславичем)
  15. Роздiл III. Феодальна роздробленiсть. Галицько-Волинська держава та її зв’язки з країнами центральної Європи
  16. ДЕРЖАВНА ВЛАДА:
  17. 3. Судова влада
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -