ВСТУП

Серед пріоритетних напрямів досліджень в українській історіографії чільне місце посідають національні традиції українського народу. Особливої актуальності ця проблема набула в умовах відновлення державної незалежності України і розбудови самостійної європейської держави.

Минуле двадцятиріччя супроводжувалося плідною дослідницькою діяльністю в галузі Українськкої державності, появою численних праць з цієї проблематики. Підвищений інтерес українських істориків до історії національної державності – одна з особливостей і традицій новітнього історіографічного процесу, про що свідчить перевидання в Україні праць представників державницького напряму національної історіографії, який у сучасних умовах набув домінуючого характеру.

Кожен народ, кожна нація, у тому числі й українська, вибудувала власні традиції державності, які уособлюють етнічну самобутність і неповторність національної держави. Як підкреслювалося в Акті проголошення незалежності України, український народ має тисячолітню традицію державотворення [5, с. 1063]. За останні два дисятиріччя до наукового обігу введено досить великий обсяг нових історичних та історіографічних джерел з історії української державності, триває процес очищення історіографії від фальсифікацій і спотворень, яких вона зазнала в імперські та тоталітарні часи, а також перекручення української минувшини, «зачистки» історичної пам’яті від національного духу, тотального наступу на демократичні цінності, на українську освіту, культуру, церкву. Подальші дискурси з цієї важливої проблеми можливі лише за умови наполегливої історіографічної роботи, починаючи від пошуку, вивчення надбань істориків та звершуючи їх історіографічним аналізом.

Суспільству все ще нав’язується думка, немовбито розпад СРСР і відновлення державної незалежності України – справа випадкового збігу обставин, боротьби Єльцина проти Горбачова або прикре непорозуміння, яке сталося «всупереч волі українського народу». Спростовуючи ці та подібні їм домисли, учені переконливо доводять, що державна самостійність України – закономірний процес, зумовлений тенденціями історичного розвитку українського народу, результат його багатовікової боротьби за національне визволення, за реалізацію свого права на самовизначення і власну державність. Національні традиції державності України закладалися ще в княжу добу, вони збагачувалися в часи козацьких повстань і Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, обгрунтовувалися в документах кирило-мефодіївців, відстоювалися творчістю Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, Лесі Українки, М. Грушевського, перевірялися на міцність у роки Української революції 1917 – 1921 рр., втілюються практикою сучасного державного життя.

Актуальність історіографічного осмислення національних традицій українського державотворення зумовлюється кількома чинниками.

По-перше, розбудова державної незалежності України потребує дедалі ширшої опори на історичний досвід, урахування повчальних уроків минулого, усебічного осягнення національної ідеї та використання національних цінностей, набутих у минулому. Сучасний стан державного життя в Україні, його кризові явища вимагають глибокого і неупередженого осмислення національної державності не лише в змістовно-структурному, а й в часовому вимірі, що може забезпечити вибір найбільш досконалих його моделей.

По-друге, у сучасних умовах суттєво змінюється статус української історіографії, яка виконує не тільки пізнавальну, але й важливу критично-прогностичну функцію щодо вивчення конкретних історичних подій і явищ, виступаючи засобом програмування та управління історіографічним процесом, посилення впливу історичної науки на формування національно- державницької свідомості народу. Цим і пояснюється підвищена увага істориків до історіграфічних досліджень, що мають сприяти розвиткові нових знань на основі аналізу наукового доробку попередніх поколінь істориків.

Українська історіографія, висвітлюючи національні традиції державотворення, служить формуванню державницького світогляду, усвідомленню належності до українського народу, сприяє дедалі кращому розумінню національних інтересів, потреб і завдань, зростаючому прагненню до історичної правди. Історична наука допомагає вирішити чи не найголовніше завдання – виховання суверенного мислення, державницького світосприймання, державницького підходу до складних подій сьогодення, потреби активної участі в побудові цивілізованої української держави, проведення в ній ефективних соціальних, політичних та економічних перетворень, реформації законодавчої, виконавчої та судової влади.

По-третє, інтеграція України в європейські та світотові структури, розширення її міжнародного співробітництва актуалізує розвиток демократії, гармонізацію правової бази з обов’язковим збереження національних особливостей системи права. З огляду на це зростає роль історіографічного осмислення суспільно-політичного розвитку України, конституційного процесу, законодавчої діяльності, узагальнення історичного досвіду.

По-четверте, дослідження національних традицій державотворення в новітній українській історіографії дає можливість проаналізувати внесок представників різних течій, напрямів і наукових шкіл історико-правової думки, простежити всі етапи формування державницьких концепцій, ідей і водночас зрозуміти реалії державотворення українського народу. Суспільство очікує вироблення конструктивних пропозицій щодо подолання розколу і протидії політичних сил, консолідації української політичної нації на державницькій платформі.

По-п’яте, дослідження національних традицій українського державотворення стимулює утвердження в українській історіографії національно-державницького напряму, консолідація навколо нього істориків материкової України та діаспори. Ключова роль у цій ділянці відводиться історіографічним студіям, залученню до них молодої, ідеологічно не заангажованої генерації істориків.

Кожен суспільно-політичний, державний устрій, не дивлячись на панування певних керівних начал, включає залишки минулого, інколи дуже живучі та сильні. Для того, щоб їх подолати, необхідно з’ясувати їх глибоке коріння. Крім того, кожен народ зберігає у своєму житті багату спадщину своїх вікових господарських і культурних зусиль, про які необхідно знати і використовувати, щоб, спираючись на історичний досвід поколінь, забезпечити свідому побудову більш досконалих суспільних відносин. Треба вчитися не тільки у власного народу, вдумуючись в історичні особливості його життя, трудових навичок, національного характеру, варто вивчати історичний досвід інших народів, помічаючи спільні та відмінні риси їхнього розвитку, щоб краще орієнтуватися і в міжнародних відносинах, і в боріннях власного народу. Саме тепер актуальним видається звернення до тих сторінок історії, у яких розкривається багатоетапний, суперечливий, часом навіть драматичний процес формування української нації та української державності.

Історіографія переконує в безперечному факті неперервності національних традицій державотворення, багатостолітньому існуванні в українців державницької ідеї. Ми відновлюємо Українську державу і розбудовуємо державність, повертаючись, звичайно, до власних державницьких традицій, власного державотворчого процесу, пам’ятаючи, що саме Українська держава є національно-історичним феноменом. Йдеться про незнищенність ідей самостійної та соборної України, які закріпилися в ментальності українського народу. Ця ідея, звичайно, мала різний вигляд: ідея державно-територіальної автономії України («козацька автономія»); Українська держава часів Б. Хмельницького; «політична автономія» в межах федеративного зв’язку з Росією (Центральна Рада), Українська Народна Республіка як суверенна держава, незалежна Українська держава П. Скоропадського, УНР у формі Директорії, ЗУНР, Карпатська Україна. Отже, українська державницька традиція має під собою міцний політичний, ідеологічний, соціальний і культурний грунт, перманентний процес державного творення, боротьби за національну державність. В українській політико-правовій, етнополітичній думці цей процес дістав назву тяглість, або спадкоємність українського державотворення.

Тема представленого на розгляд дослідження була визначена автором з часу утворення незалежної України. У процесі роботи над нею відбулися бурхливі зміни в історичній долі нашого народу, а саме: неодноразові парламентські вибори, вибори президентів, прийняття Конституції незалежної України та її змін, утвердження багатопартійності в суспільстві. Але поряд з цим у політичному і соціально-економічному житті дали про себе знати негативні тенденції: неефективність політичних рішень вищих органів влади, неузгодженість діяльності різних гілок державної влади, неконструктивність пропозицій різних політичних сил і виконавчих органів, необґрунтованість курсу реформ, що зумовило спад національного виробництва, криміналізацію владних структур, загострення соціальних проблем. Зміни у світогляді суспільства, методології гуманітарних дисциплін українознавчого циклу спонукали автора до пошуків нового бачення проблеми, переоцінки давно встановлених, здавалося б, стереотипів історичної науки, неодноразових повернень до вже опрацьованих джерел і літератури. Це дало змогу глибше зрозуміти необхідність об’єктивнішої оцінки національних традицій державотворення, прагматичного бачення «добра» і «зла» в наших традиціях, усвідомлення того, що раціональні зерна «добра» наших великих предків треба сьогодні використовувати і позбуватися традиційного «зла», щоб українська молода державність мала перспективне майбутнє.

Найпершою умовою розв’язання окресленої наукової проблеми є встановлення її питомої ваги в системі теоретичного знання та практики державного будівництва. Автор вважає проблему національних традицій державотворення в контексті законодавчої, виконавчої та судової влади фундаментальною в політичній історії, історіографії та історіософії. Це особливо необхідно підкреслити, щоб відокремити свою позицію від тих тверджень, які окреслене питання намагаються звести до вже глибоко розроблених, як у новітній історіографії, так і тих, що вже стали вагомим надбанням нашої національної історичної науки.

Сучасні історики акцентують увагу на майже повному припиненні або упередженому підході дослідження державотворчої проблематики до її висвітлення протягом кількох десятиліть. Це призвело до того, що не тільки не створено комплексних праць з проблеми, але й досі не узагальнено наукового доробку істориків минулих поколінь та неоцінено творчу діяльність репрезентантів новітньої української історіографії. Правдивим є зауваження, що подібної праці не існує не тільки у вітчизняній, а й у зарубіжній українській історіографії, незважаючи на те, що традиція дослідження державотворчих процесів в Україні в наукових центрах української діаспори практично не припинялася. Тому фахівці стверджують, що подібне узагальнення не тільки б сприяло грунтовному з’ясуванню об’єктивних процесів розвитку історичної науки в нашій державі, а й дозволило б своєчасно і глибше подивитися на деякі дискусійні моменти в історії державного будівництва в Україні, що могло б сприяти об’єктивному осмисленню важливих державотворчих процесів сучасності.

Дослідження національних традицій державотворення в новітній українській історіографії дає можливість проаналізувати внесок представників української історико-політичної та історико-правової думки в оцінку ними політичних, соціально-економічних та культурно-духовних процесів, простежити основні етапи формування державницьких концепцій, ідей і, водночас, зрозуміти реалії державницьких борінь українського народу з їхніми конструктивними і руйнівницькими тенденціями. Дослідження теоретичної спадщини українських істориків, різних суспільно-політичних течій, народно-демократичних, консервативних, національно-державницьких поглядів сприятиме глибокому осмисленню нашої багатої і складної минувшини, розширенню горизонтів національної свідомості, слугує піднесенню політичної культури та державницького мислення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною державних наукових програм, пов’язаних з історією України та її державності, у тому числі дослідницьких планів Інститутів історії України, української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України («Історико-культурна спадщина України ХVІІ-ХХ століть» № державної реєстрації 0105U007946), держави і права імені В. М. Корецького НАН України, а також гуманітарних кафедр Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка («Трансформаційні процеси в Лівобережній Україні (ХVІІІ – ХХ ст.): політика, суспільство, релігія» № державної реєстрації 0109U001577.

Мета дослідження – виявити та дослідити провідні тенденції відображення в новітній українській історіографії сутності національних традицій українського державотворення, їх зародження, збагачення та втілення в суспільно-політичній практиці, узагальнити дослідницький досвід, нагромаджений істориками в часи незалежної України, виокремити у вивченні проблеми та окреслити перспективні напрями подальших студій.

Досягненню поставленої мети підпорядковані наступні дослідницькі завдання:

– визначити стан дослідження проблеми, сформувати її джерельний комплекс, здійснити класифікацію історіографічних джерел, опрацювати теоретико-методологічні засади дисертації;

– з’ясувати особливості новітнього історіографічного процесу, пов’язаного з відновленням державної незалежності України, з відродженням історичної науки та спрямованого на дослідження провідних тенденцій і закономірностей зародження, формування та реалізацію національних традицій українського державотворення;

– проаналізувати новітні надбання українських істориків у вивченні державотворення в контексті його національних особливостей, простежити вплив методологічної та світоглядної переорієнтації дослідників України, їхню співпрацю із зарубіжними вченими, зокрема української діаспори, на збагачення проблематики та підвищення наукового рівня досліджень з історії національної державності.

– узагальнити здобутки української історіографії у вивченні проблем національних традицій українського державотворення, зокрема функціонування законодавчої, виконавчої та судової влади на всіх етапах існування дердавності, зокрема окреслити ті з них, що вимагають уваги з боку дослідників, експонувати методологічні й методичні аспекти історичних досліджень;

– виокремити нові явища в розвитку знань про державотворчі традиції українського народу, висвітлити процес відтворення історичної правди, подолання стереотипів минулого, очищення історичної науки від спотворень та фальсифікацій державницьких традицій українського народу;

– простежити процес інституалізації нових організаційних структур і осередків української історичної науки, її видань, пов’язаних з дослідженням досвіду українського державотворення та його застосування в умовах незалежної України;

– виявити домінуючі наукові та ідейно-світогляді напрями, течії та школи, пов’язані з вивченням державницьких традицій українського народу, виокремити персональний внесок провідних істориків у їх дослідження;

– не вдаючись до докладного переліку усіх історичних творів останніх років (оскільки це неможливо), зупинитися лише на найважливіших, які становлять інтерес з точки зору фаховості в популяризації національних традицій в контексті функціонування державних інституцій;

– зробити історіографічну оцінку повноти висвітлення самобутності українського державотворення, привернути увагу науковців до прогалин та недостатньо досліджених аспектів проблеми, сформулювати низку пропозицій та рекомендацій щодо подальшого вивчення національних традицій державотворчих процесів в Україні, дедалі повнішого узагальнення історичного досвіду та його застосування в сучасних умовах з метою утвердження та захисту національної державності України.

Об’єктом дослідження є історіографічний процес в умовах незалежної України, комплекс історіографічних джерел, створених українськими істориками з історії української державності України, української суспільно-політичної думки, у яких знайшли відображення національно-визвольна та державницька ідея, багатовіковий державницький рух і традиції українського державотворення та державного будівництва.

Предметом дослідження є провідні тенденції та закономірності розвитку і збагачення історичних знань у період з кінця 80-х років ХХ ст. і до 2011 р. з історії українського державотворення, його національних засад, їх реалізації на різних етапах національно-визвольних змагань українського народу, його боротьби за власну державу.

Хронологічні межі дослідження охоплюють два виміри: а) конретно-історичний, тобто від зародження України-Русі у княжу добу до відновлення незалежності України і розбудови держави; б) суто історіографічний, пов’язаний з утвердженням державницького напряму української історіографії, поверненням до її національних традицій (кінець 1980- х рр. – 2011 рік).

Географічні межі дослідження охоплюють територію України і зарубіжжя, на якій функціонують осередки української історіографії і ведуться дослідження історії державності України, її національних традицій.

Методологічні засади дисертації базуються на пріоритетних принципах історіографії: історизму, об’єктивності, усебічності, наступності, системного, комплексного та проблемно-хронологічного підходів. Застосовано комлекс історіографічних та інших дослідницьких методів: аналізу та синтезу, історико-порівняльний, ретроспективний, біографічний, типологізації й персоніфікації та інші.

Методологічний аспект дослідження зумовлюється:

– потребою утвердження нового, гуманістичного, національно-державницького світогляду, переходу на позиції загальноцивілізованого мислення;

– процесом формування плюралістичних підходів до вивчення процесів українського національного державотворення;

– необхідністю відмови від антидемократичних концепцій держави, хибність яких доведена практикою.

Теоретичний аспект дослідження зумовлений такими чинниками:

по-перше, окремі державницькі погляди та концепції представників історичної науки тривалий час були і досі залишаються поза увагою дослідників;

по-друге, значна частина архівних матеріалів та рукописів, праць з вищеозначеної проблематики не опублікована і тому належним чином ще не використовується дослідниками;

по-третє, окремі фрагментарні дослідження з історії державницької думки не можуть задовольнити потреб науки, а відсутність фундаментальних розробок з цієї проблематики породжує появу антинаукових, політизованих і заідеологізованих видань;

по-четверте, нагальною потребою залишається глибоко наукове і політичне тлумачення феномена державотворчих традицій, їх сутності, структури і функцій для розуміння сучасних державотворчих процесів і їхнього традиційного характеру.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації поставлена нова історіографічна проблема, яка досі не була предметом самостійного дослідження, отримані важливі і багато в чому нові результати, а саме:

уперше:

– комплексно і системно проаналізовано новітній історіографічний процес дослідження національних традицій українського державотворення, встановлено стан і повноту вивчення проблеми, відзначено, що наявні праці лише частково або дотично торкаються історіографії, їх сутності та реалізації на окремих етапах історії державності України. Вони не дають цілісного уявлення про надбання українських істориків у цій галузі історичної науки;

– здійснено комплексний аналіз новітніх праць істориків України і діаспори, а також історичної складової суміжних досліджень, присвячених національним традиціям державотворення у хронологічно-історичному вимірі, починаючи з княжих та козацько-гетьманських часів і завершуючи добою Української революції 1917 – 1921 рр. та відновленням незалежності України і розбудови самостійної держави на зламі тисячоліть;

– доведено, що новітня історіографія розглядає національні традиції українського державотворення в контексті національно-державницької ідеї, багатовікової національно-визвольної боротьби українського народу за волю, незалежність, самостійність і соборність Української держави;

– обгрунтовано доцільність подальших досліджень національних традицій українського державотворення, узагальнення позитивного і негативного досвіду, генетичних, ментальних, психологічних, світоглядних та інших особливостей українського народу.

удосконалено:

– наукові підходи до історіографічного аналізу зародження, формування та побутування національних традицій державотворення, з’ясування їх сутності та особливостей на різних етапах українського державотворчого процесу, збереження їхніх ідейних засад в умовах перебування українських земель у складі інших держав, наслідком чого стали деякі регіональні відмінності, співіснування в сучасній Україні різних уявлень про характер, функції, правові засади держави, демократичні та національні цінності, форми державного правління тощо;

– збагачено методику дослідження історіографії спадкоємності в розвитку історичних форм української державності, діяльності інститутів державної влади, збереження та утвердження національно-культурної ідентичності українського народу, кристалізації та зміцнення національної ідеї;

– уточнено історіографічне розуміння взаємообумовленості національної та державницької ідеї, його історичного підгрунтя, ролі національних традицій визвольних змагань і державницького руху українського народу, осмислення досвіду державного життя в Київській Русі, Галицько-Волинській державі, Запорізькій Січі та Козацько-гетьманській державі, а також УНР та ЗУНР, Українській Державі гетьмана П. Скоропадського, Карпатської України його застосування в сучасних умовах;

подальшого розвитку набули:

– історіографія національно-державницьких традицій як ефективної форми успадкування та передачі досвіду попередніх поколінь в організації політики в суспільстві, забезпечення правових засад державної влади та її основних гілок – законодавчої, виконавчої та судової, розвитку демократії та захисту прав і свобод громадян;

– утвердження в історіографії положення про державність українського народу, історія якого цілком уписується в західно-європейський державотворчий процес з урахуванням деяких конкретно-історичних та етнічних особливостей.

Практичне значення одержаних результатів. Зміст та висновки дослідження можуть бути використані в порівняльно-історичному аналізі сучасних тенденцій державотворення в Україні, вони дозволять глибше з’ясувати історичне коріння багатьох явищ у нинішньому державному житті України, а також уникати повторення помилок минулого.

Матеріали проведеного дослідження допоможуть краще орієтуватися у величезному масиві літератури з історії українського державотворення, критичніше ставитися до неї, рельєфніше бачити її досягнення і прогалини. Отримані результати можуть бути використані для написання підручників з історіографії, історії політичної думки та історії держави і права України.

Особистий внесок дисертанта полягає в концептуальному переосмисленні надбань новітньої історіографії багатовікових традицій українського державотворення, зокрема функціонування законодавчої, виконавчої та судової влади; в обгрунтуванні ролі історичної науки в популяризації державницької ідеї та її реалізації; історіософському підході до проблеми «історія та історик» (безпосередня участь історика в державотворенні); комплексному з’ясуванні значення самої історичної науки в державотворчих процесах, розкритті проблеми українського народу як джерела державної влади, гаранта її суверенітету; аналізі вічових традицій та звичаєвого права, парламентсько-республіканських надбань українського козацтва, досвіду державних інститутів доби Української революції 1917 – 1921 рр., короткотривалої державності Карпатської України, критичного аналізу радянської системи.

Наукова апробація дослідження. Основні положення та висновки дисертації доповідалися на науково-теоретичних та науково-практичних конференціях: «Історичне краєзнавство і культура»: Матеріали VІІІ Всеукраїнської наукової конференції (Київ-Харків, 1997); «Національна революція в Україні: правда і вигадки»: Доповіді регіональної науково-теоретичної конференції, присвяченої 80-річчю національної революції (Полтава, 1997); «Розбудова суверенної України і проблеми виховання молоді у вищих навчальних закладах»: Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції (Полтава, 1999); «Україна: державотворчі традиції новітнього часу»: Матеріали наукової конференції (Київ-Полтава, 1999); «Українська культура: історичний вимір та сучасна парадигма» (Полтава, 2005); «Соціально-економічні трансформації в епоху глобалізації»: Матеріали третьої Всеукраїнської науково-практичної конференції (Полтава, 2009); «Соціально-економічні трансформації в епоху глобалізації». Матеріали четвертої Всеукраїнської науково-практичної конференції (Полтава, 2011); «Історична роль християнськї віри та православної церкви в розбудові та консолідації українського суспільства» // Збірних наукових статей і матеріалів учасників Всеукраїнської конференції присвяченої пам’яті академіка Володимира Олександровича Пащенка (20 жовтня 2010 року).– Полтава: ППУ імені .В.Г. Короленка, 2011. – С. 67-77.

Результати дослідження обговорювалися на засіданні відділу джерел з новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім.М.С. Грушевського НАН України та кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка.

Публікації. За матеріалами дисертації оприлюднено 2 монографії: Національні традиції державотворення в українській історіографії та політичній літературі ХІХ – ХХ століть: концепції, ідея, реалії / П.Г. Радько. – К.: Ін т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 1999.– 388с.; Національні традиції державотворення в контексті Конституції Пилипа Орлика / П.Г. Радько. – Полтава: ТВО «Фірма « Техсервіс», 2010.– 348 с.; 36 наукових статей, у т.ч. , 23 у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та основний зміст дисертації визначаються логікою дослідження проблеми, поставленою метою і завданнями. Керуючись ними, автор звертається в першому розділі до методологічного аналізу та джерельної бази дослідження. У другому розділі дається загальна характеристика історіографічного процесу. У третьому розділі в історіографічному аспекті розкриваються традиції законодавчої влади та їх роль у творенні держави. Окреслюється специфіка функціонування цієї гілки влади на різних етапах існування української державності. У четвертому розділі розкриваються традиції українського державотворення в облаштуванні виконавчої влади епохи Київської Русі, Гетьманщини, Національно-демократичної революції 1917 – 1921рр. З’ясовується проблема еволюції виконавчої влади в Україні залежно від існуючих історичних умов, зумовлених внутрішніми і зовнішніми обставинами. У п’ятому розділі знаходить місце відображення в історико-правовій літературі правничих традицій у контексті творення справедливої судової влади. Загальний обсяг дисертації – 609 стор., у тому числі 448 стр основного тексту, джерел та літератури 150 стор.


<< | >>
Источник: Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. 2012

Еще по теме ВСТУП:

  1. Примушування до вступу в статевий зв'язок
  2. Примушування до вступу в статевий зв'язок
  3. ВСТУП
  4. ВСТУП
  5. Вступ
  6. ВСТУП
  7. ВСТУП
  8. Вступ
  9. Вступ
  10. ВСТУП
  11. ВСТУП
  12. Вступ.
  13. ВСТУП
  14. ВСТУП
  15. Вступ.
  16. Вступ
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -