2.3. Збагачення державницьких традицій у добу Української революції (1917 – 1921 рр.)

До останнього часу одним з найбільш політизованих напрямків новітньої історії України були питання, пов’язані з процесом національного державотворення 1917 – 1921 років (кількість праць сягнула близько 500 назв).

Численні аспекти цієї проблеми вивчалися переважно на основі гіперболізації всесвітньої місії пролетаріату як творця нового суспільства та його керівного ядра – Комуністичної партії. Утвердження України як самостійної і незалежної держави активізувало наукові дослідження, присвячені періоду 1917 – 1921 рр., що характеризуються небаченим за своїм розмахом та змістом соціальним вибухом, бурхливим зростанням національно-визвольних змагань народів колишньої царської Росії. Перед науковцями стояло складне завдання відтворення цілісної правдивої картини подій тих років, очищення її від ідеологічних нашарувань і перекручень, що мали місце за радянського режиму.

Доречно зауважити, що цей період за масштабами та гостротою політичної боротьби не має аналогів у вітчизняній історії. За більше ніж 90-річний період його дослідження накопичено таку кількість наукової, науково-популярної літератури українською та іноземними мовами, якої немає з жодної іншої проблеми української історії. Слід акцентувати увагу й на тому, що, крім істориків, які, безумовно, внесли левову частку в дослідження різноманітних аспектів проблеми, у її вивченні та осмисленні брали участь також юристи, економісти, філологи, політологи, філософи. Після появи в 1991 р. суверенної України опубліковано низку документальних збірників, захищено десятки докторських і кандидатських дисертацій, видано сотні монографічних досліджень, брошур і статей, проведено безліч наукових конференцій і «круглих столів», матеріали яких опубліковані. Проте цей масив літератури, на жаль, ще не став об’єктом усебічного ґрунтовного історіографічного дослідження. Крім того, не зважаючи на досить довгу історичну дистанцію – більш як дев’яносто років, серед вітчизняних дослідників, як і істориків української діаспори, ще й нині немає згоди та продовжуються дискусії стосовно оцінки суті й характеру багатьох подій, що відбувалися тоді в Україні.

Поступ сучасної вітчизняної історіографії про революцію, зазначає В. Верстюк, найпростіше виявити через зміну метафоричного ряду. На відміну від інших ділянок української історії ХХ ст., він тут найяскравіше окреслений. Якщо до 1991 р. революція асоціюється виключно червоним кольором, то після проголошення Україною незалежності кольорова гама подій 1917 – 1921 рр. набрала жовто – синіх відтінків. Це було наслідком націоналізації історії, яка відбулася після проголошення незалежності України. Зміна метафори перетворення революції з «Великої Жовтневої ... на Україні» в «Українську революцію» поставило вітчизняних дослідників в позицію освоювачів цілини. Якщо і далі розглядати метаморфози, то можна сказати, що людям, які за десятки років праці звикли до окультуреної ріллі, прилаштованої до неї техніки, певних культур і технологій, довелося на марші, не зупиняючись, прилаштовуватися до нових умов [134, с. 128].

Новими, не розробленими виявилися не лише тематика, фактологічне наповнення хронологічних проміжків, але й загальна концепція революції й методологічний інструментарій, за допомогою якого повинні були з’явитися нове знання. Як це відбувалося за останні більше як півтора десятки років – тема для розлогого історіографічного дослідження.

Якщо спробувати собі геометрично вибудувати ідеї, які стимулювали дослідження про революцію, то, напевно, як зазначає В. Верстюк, найближчою до реального стану справ фігурою буде уявний трикутник, однією стороною якого є стара радянська історіографія, другою – еміграційна (діаспорна) література і третьою – світова (дуже не велика кількісно) історична література. Кожна із згаданих сторін здійснювала свій специфічний вплив на історіографічний процес. Творення нового знання, а часто псевдознання відбувалося у формі якогось химерного симбіозу, у якому переважно поєднувалося непоєднуване. Але такими були реалії перехідного пострадянського періоду радянської історіографії [134, с. 128].

Як відомо, радянська історіографія не надавала революційним подіям 1917 – 1921 рр. в Україні самостійного значення, розглядаючи їх як місцевий варіант Великої Жовтневої соціалістичної революції. Упродовж 90-х років ХХ ст. відбувся повний демонтаж цієї схеми. Цей процес був надзвичайно непослідовним і суперечливим, проте сьогодні українська історіографія вже не говорить про розвиток революції в період двовладдя, не пише про перемогу Великого Жовтня на Україні або перші кроки соціалістичного будівництва, чи війну з буржуазно-поміщицькою Польщею. На зміну сталінській схемі революції прийшла концепція Української революції. Зміна схеми вивчення революції є помітною рушійною силою, яка принципово відрізняє сучасну українську історіографію від радянської. Якщо в радянській історіографії Центральну Раду, гетьманат П.П. Скоропадського, Директорію можна було згадувати з обов’язкововим додаванням епітетів «буржуазно-поміщицька» чи «контрреволюційна» і завжди в контексті їхнього розгрому чи краху, то сьогодні ця тематика експлуатується надзвичайно інтенсивно і широко. За підрахунками вчених з 1991 – 2002 рр. в Україні було захищено 17 докторських та 135 кандидатських дисертацій з історії Української революції [1193, с. 128 – 129]. Академік В.А. Смолій у своєму виступі на Всеукраїнській науковій конференції 19 – 20 травня 2008 р. «Гетьманат Павла Скопадського: історія, постаті, контроверсії» зазначив: «Тема Української революції за роки незалежності збагатилася численними працями. Тільки дисертацій захищено у 1999 – 2006 роках (вдумайтеся!) 343, з них 33 – докторські. Очевидно, історіографічне осмислення цього масиву праць, розвитку історіографічної традиції, образу Української революції в зарубіжній історіографії є нагальним завданням історичної науки, виконання якого можливе тільки при задіяні колективних зусиль науковців» [190, с. 5].

Характерною особливістю сучасних досліджень про Українську революцію є масштабне використання еміграційної та діаспорної літератури. Особливо активно використовуються українськими дослідниками праці В. Винниченка, Д. Дорошенка, М. Грушевського, І. Мазепи. П. Феденка, П. Христюка, М. Шаповала. Важливим історіографічним джерелом стала публікація споминів В.Петріва [843] з історії Української революції 1921 – 1921 років. Із цих праць була запозичена парадигма Української революції. Потрібен був деякий час, щоб дослідники, принаймні їх частина, зрозуміли, що діаспорна і еміграційна література далекі від наукової об’єктивності. Позиції більшості згаданих авторів – партійні, а концепції, на яких написані їхні праці, уже застаріли. Це, зокрема, концепція «програної революції», а звідси вічне з’ясування питання про винуватців поразки визвольних змагань. Сучасна українська література не одразу створила імунітет від цієї хвороби, тому, наприклад, у праці Ю. Павленка та Ю. Храмова «Українська державність у 1917 – 1919 рр.» читаємо, що період гетьманату був позначений «реальними успіхами у справі державотворення», а падіння «гетьманату було початком кінця Української держави і вина за це, передусім, лягає на провід Директорії, головним чином на Володимира Винниченка та Симона Петлюру» [1193, с. 130].

Для світової історіографії сюжети Української революції завжди були затінені подіями в Росії. На думку В. Верстюка, інтерес до обговорюваної проблеми лише прокидається. І ця обставина не може не впливати на сучасну українську історіографію, яка, власне, позбавлена готових рецептів дослідження і змушена творити їх сама, але західна історіографія справляє потужний вплив на українських істориків методологічними засадами [134, с. 130].

Взявши на озброєння поняття «Українська революція», запроваджене в історіографію емігрантською літературою, сучасні українські історики після тривалих розмірковувань, як здається В. Верстюку, майже остаточно відмовилися від його звуженого ототожнення лише з визвольними змаганнями. Сьогодні Українська революція розуміється значно ширше – вона включає в себе також і сюжети, пов’язані з утвердженням радянської влади, і хронологічно сягає осені 1921 р. [134, с 131].

Сучасна концепція Української революції розуміє її як самобутнє і самодостатнє явище, пов’язане насамперед, зі спробами реалізації українською нацією свого права на самовизначення як явище, для якого характерне тісне переплетіння соціальних та національних чинників, визначення рівня національної свідомості і соціальної мобільності мас. У центрі концепції Української революції стоїть проблема політичної готовності української еліти до творення державних інститутів та консолідації нації. Зважаючи на національний характер революції, досить гостро ставиться питання про міжнаціональні та міжетнічні стосунки цього періоду, робиться наголос на їх крайньому загостренні, яке посилювалося соціальними та політичними чинниками. Через це окремо розглядається проблема взаємозв’язку Української та Російської революцій. Останнім часом активно дискутується питання і вивчається проблема тісного переплетіння сюжетів Першої світової війни з революційними подіями, висловлюються слушні думки про інтегроване вивчення подій 1914 – 1923 рр. як особливого періоду воєн і революцій [128, с. 62 – 67].

Загалом переважна більшість істориків вивчає політичну площину революційного минулого, що призвело до формування панівного уявлення про революцію як про чередування контраверсійних режимів та державних утворень. Історики плідно працюють над вивченням діяльності українських політичних партій, різноманітних державних інститутів. На думку В. Верстюка, краще відпрацьованими на сьогодні виглядають дослідження історії Центральної Ради та Української держави 1918 р., гірше доба Директорії та ЗУНР. Можна сподіватися, що незабаром державотворча модель Української революції набуде завершених форм, проте критично мислячий дослідник, знайомий з джерельним матеріалом, не може забути про те, що революція була часом найменшої стабільності державної влади. Навіть у Києві влада за різними підрахунками змінювалася 10 – 15 разів, а, скажімо, в Умані чи Гуляй-Полі зміна влади відбувалася, можливо, 50 чи 60 разів. У значній кількості документів засвідчено, що села, у яких проживала більшість населення, були дуже далекі від політичного процесу, який відбувався в містах. Неодноразово такі села проголошували створення своїх сільських республік. Революція була саме тим часом, коли авторитет влади і держави впав до найнижчого пункту, тим часом, коли людині доводилося вчитися жити чи в безвладному просторі, чи в режимі перманентної зміни влади. Чи могла така людина бути активним учасником державотворчого процесу? Відповіді на це запитання ми ще не маємо, проте подібне порушення проблеми дає змогу створити принципово відмінну від політичної модель революції [134, с. 132].

Сучасна концепція Української революції базується на принципі найтіснішого поєднання національного та соціального аспектів. Як пише І. П. Хімка, «треба прагнути до розуміння соціальної та національної революції Україні як єдиного цілого» (цит. за: [1194, с. 132]). Що б могло бути наскрізною зв’язувальною ланкою такої моделі? На думку В. Верстюка, такою ланкою, наскрізною віссю може стати протидія двох соціумів: міста і села. Якщо село було практично мононаціональним, українським, то міста в Україні, особливо великі промислові, лише частково були заселені українцями (у середньому на 30 %), в містах домінувала російська імперська культура, російські громадські та політичні організації. Українській владі за всі роки революції не вдалося на довгий час закріпитися в жодному з великих промислових центрів України. Міста в кращому випадку виявлялися нейтральними, у гіршому – ворожими до українського руху. У зв’язку з цим українська національна революція , хотіла вона того чи ні, набула характеру селянського руху. В. Верстюк навіть конретизує – селянського-повстанського, яке з особливою силою визначає перебіг революційних подій з осені 1918 року. Набутий повстанським рухом масштаб дозволяє говорити про Українську революцію як селянську. Це твердження для В. Верстюка не є евристичним, яке складалося роками праці над повстанською тематикою [134, с. 132].

Велику увагу на селянський повстанський рух звертає увагу зарубіжна історіографія. Скажімо, через постать Н. Махна Українська революція сьогодні більш знана у світі, ніж через постаті М. Грушевського, П. Скоропадського, В. Винниченка та С. Петлюри. На думку Андреа Граціозі, український рух був у ХХ ст. прототипом великих національно-визвольних рухів, основу яких складало селянство (див.: [1194, с. 132 – 133]). Італійський історик вважає, що в Україні вперше здійснювалась теорія «довгої боротьби», яка спиралася на село і була спрямована на поступове втягування у цю боротьбу міста. Події, які мали місце в Україні під час революції, дуже нагадують А. Граціозі події в колоніальних країнах після Другої світової війни. У цьому сенсі український досвід, на його думку, «має парадигмальну цінність, особливу оригінальність і певне право на первинність у багатьох історіях нашого століття» (див.: [1192, с. 132 – 133].

Соціальна модель революції дає змогу відмовитися від концепції програної революції. Якщо українська державність протягом 1917 – 1921 рр. не змогла утвердитися, то це не є підставою говорити про повну поразку революції, а тим більше про катастрофу. Соціальні катастрофи призводять до суспільного занепаду. Ми ж можемо говорити про потужний мобілізаційний вплив революції на національні сили. Вона сприяла зростанню національної консолідації, самосвідомості, росту еліти. Роки революції – це час відчутної модернізації селянського народу в націю. Можна твердити, зауважує В. Верстюк, що в огні і бурі революції відбулося народження нації. Останнє твердження допомагає сформулювати проблему ролі та місця подій 1917 – 1921 рр. у модерній історії України. Українська революція зв’язує в єдине ціле «довге» ХІХ і «коротке» ХХ століття. Вона одночасно може розглядатися завершенням першого і початком другого. У ній переплелися процеси, які не знайшли свого завершення в історії ХІХ ст. (національна і соціальна мобілізація), і процеси, які згодом визначили особливість ХХ ст. (тоталітаризм, націоналізм). Можна думати, що Українська революція була наслідком, продуктом української історії ХІХ ст., її результати були тісно пов’язані до цієї історії, спричинені нею. Революція значно зміцнила її та визначила новий напрямок розвитку української історії ХХ ст. Ці особливості роблять вивчення цієї проблеми надзвичайно масштабними і перспективними, вони є доброю підказкою до сучасного моделювання історії України ХІХ ст., без досконалого знання якого важко розібратися в революційних перипетіях (див.:[1194, с.133]).

Якщо звернутися до конкретних досліджень з Української революції то привертає увагу концептуальне та історіографічне дослідження В.Ф. Солдатенка «Українська революція: концепція та історіографія» (К., 1997). Критики зауважували, що йому притаманно багато позитивних рис: по-перше, за змістом, авторською позицією щодо порушення проблем та визначенням шляхів їх розв’язання його можна назвати сміливим; по-друге, вихід у світ книги є своєчасним; по-третє, книга максимально об’єктивна в контексті авторського аналізу історіографічної спадщини історії української революції 1917 – 1921 рр.; по-четверте, книга написана в полемічному ракурсі як щодо праць основоположників української революції, так і розвідок їх наступників з різноманітними світоглядними позиціями; по-п’яте, праця написана досвідченим дослідником проблематики, пов’язаної з історією української революції; по-шосте, книга оригінальна за структурою і новаторська за змістом [984, с. 145 – 147].

Автор, з «цеглинок», розкиданих в аналізованій ним спадщині будує власну споруду, малює свою картину революції: спочатку на основі виробленої ним самим соціологічної схеми, за пунктами якої аналізує різнорідні тлумачення й оцінки (нерідко – протилежні) явищ української революції, а згодом розглядає в тому історіографічному аспекті процес її розвитку за традиційною і найбільш результативною дослідницькою схемою – хронологічною.

Така «зміна віх» уявляється цілком логічною. Адже соціологічна схема за своєю суттю є переважно абстрагованою від реалій історичного процесу. Тому заслуговує підтримки авторська спроба оживити соціологічні абстракції шляхом підпорядкування їх єдиному стрижню – найголовнішій в історіографічних дослідженнях науковій категорії – концепції. Щоправда, інтерпретація останньої в монографії В.Ф. Солдатенка відмінна від загальноприйнятого тлумачення, згідно з яким вона є системою ідей, способом взаємозв’язаного розуміння історичного процесу. Автор ототожнює назване поняття з позицій фахового інструментарію історичної науки з поняттями поточної політики ( «платформа», «програма») або із загальнофілософського змісту поняттям «теорія», що стосується будь-якої наукової галузі і розуміється як її окреме вчення про належні їй об’єкти пізнання [1078, с. 5, 27, 107, 108 та ін.]. Він навіть намагається обґрунтувати це своєрідне розуміння введення до наукового обігу поняття «концепції української революції у вузькому значенні слова», пропонуючи їх тлумачити «як перспективні політичні плани дій, загальні настанови, народжені, обґрунтовані лідерами українського руху в 1917 та наступних роках» [1079, с. 28], хоча сам же, зменшує обґрунтованість своєї пропозиції такою заявою: «говорити про концепцію української революції як про щось цілісне, викінчене, незмінне було не правомірно» або звинуваченням лідерів української революції за «відсутність у них чіткої і ясної програми» [1078, с. 6, 275].

До речі, саме ці критичні зауваження В. Сарбей вважав небезпідставними, підтвердженими історіографічним аналізом, який переконливо довів, що концептуальне бачення і тлумачення історичних подій в Україні 1917 – 1921 рр. корифеями історіографії української революції було далеко не одностайним і неоднозначним. Інакше й не могло бути, оскільки на протилежних світоглядно-політичних флангах стояли, з одного боку, М. Грушевський і В. Винниченко, з другого – Д. Дорошенко, між ними перебували П. Христюк і М. Шаповал. Звідси і визначені автором різні підходи названих діячів до оцінки перепитій взаємин Центральної Ради з Тимчасовим урядом, Радою Народних Комісарів, німецькими окупаційними військами [984, с. 148].

Усебічний аналіз конкретного фактологічного матеріалу дав змогу авторові зробити суттєвий внесок у розуміння подій і явищ української революції, суті розбіжностей у позиціях «лівих» і «правих» діячів Центральної Ради, її політики державотворення, військового будівництва, соціального питання, успіхів більшовизму в Україні 1917 р., оцінки І з’їзду Рад України, бою під Крутами, вторгнення німців 1918 р та інше. [1078, с. 164, 258 – 259, 346, 357].

Помітним позитивом є те, що В. Солдатенко не байдужий і до сучасного історіографічного процесу. Крім того, він прагне аргументовано показати розвиток негативних тенденцій, зокрема спроби «поліпшення історії», насадження ультрапатріотичної державницької концепції, негативного показу лідерів Центральної Ради за їхню самокритичність щодо недооцінки необхідності розвитку не тільки демократичної, а й соціальної проблеми української революції (це вкрай актуально і для нашого часу!), за їхню «соціалістичність» (тобто належність до партій соціалістичного спрямування і проведення ними відповідної політики) аж до беззастережного твердження, «що соціалізм – взагалі тупіковий, шкідливий для розвитку суспільства» [1078, с. 283, 288].

Друга книга В.Ф. Солдатенка «Українська революція: концепція та історіографія (1918 – 1920)» (К., 1999), присвячена аналізові основних подій революційного руху в добу Української держави П. Скоропадського та Української Народної Республіки під проводом Директорії, у якій розкривато подальший розвиток концепції Української революції в хронологічних межах, які охоплюють період після 29 квітня 1918 р. до кінця 1920 р. Запропонований для розгляду період автор визначає як другий етап Української революції.

Учений піддав ґрунтовному історіографічному аналізові позиції різних політичних сил у період Гетьманату, особливо з’ясування ними ідейно-політичної класифікації сутності політичного режиму П. Скоропадського, причини різко критичного ставлення до нього. Багато відповідей на порушені питання знаходимо в наведених у монографії історіографічних оцінках [1079, с. 61 – 64].

Відповідно своїй дослідницькій соціологічній схемі В.Ф. Солдатенко чітко виписує соціально-політичну базу Гетьманату, яку становила Українська хліборобсько-демократична партія та Українська партія соціалістів-федералістів. Основними ж силами, на думку дослідника, на яких тримався гетьманський режим, були австро-німецькі окупанти та російське офіцерство [1079, с. 71, 74]. Водночас поза аналізом опинилися програмні документи організацій і партій речників експлуататорських класів, зокрема протофіса, який здійснював сильний тиск на політику гетьмана, схиляючи її «вправо» [8, с. 138].

Предметом скрупульозного історіографічного аналізу став режим П. Скоропадського, оцінки якого як «контрреволюційного», «антидемократичного з антинаціональною природою», «репресивно-диктаторського режиму» з його «реакційною політикою», «антинаціональними орієнтаціями», «нестерпними репресіями проти населення» [1079, с. 91, 101, 102] зроблені автором, є, на думку Б. Андрусишина, надто категоричними, намальовані чорно-білими фарбами так, як це зробили П. Христюк, В Винниченко, І. Мазепа та М. Шаповал [8, с. 138]. Період Гетьманату, включений до аналізу історика, за його словами, лише тому, що він розглядається як генетична складова єдиного процесу «революція – контрреволюція», які не можуть існувати одна без одної, а перебувають в «органічному зв’язку»[1069, с. 11]. Наведені оцінки є суперечливими, про що свідчать численні факти стосовно діяльності Гетьманату у галузі не лише культурно-освітницького будівництва, на що досить часто посилаються прибічники гетьмана, а й у царині економічної (відносна стабілізація економічної ситуації), церковної (спроба осягнути автокефалію), робітничої політики, яка вченими кваліфікується як «бонапартистська» (проявилася у створенні міжвідомчих органів: Комітет праці, Законодавча комісія) для підготовки конкретно робітничого законодавства тощо.

До історіографічного аналізу В. Солдатенко залучає, безперечно, фундаментальні праці з історії Української революції 1917 – 1920 рр. провідних ідеологів, практиків, визначних корифеїв державного будівництва, які є надзвичайно цінними не лише як історичні першоджерела, але й як історіографічні твори. Водночас поза увагою залишилися праці не менш визначних діячів та істориків періоду 1917 – 1921 рр., серед яких слід назвати Є. Коновальця, П. Скоропадського, Д. Донцова, В. Липинського, Л. Цегельського, М. Стахіва та інші, які незаслужено, обійдені увагою автора. Деякі праці названих авторів побіжно згадуються на сторінках монографії, але детально не розглядаються, що, на думку Б. Андрусишина, збіднює дослідження, робить його «нахиленим уліво». У той же час у працях названих авторів міститься багатий фактичний матеріал, висвітлюються погляди на доленосні події людей, які по-іншому бачили можливість суспільного поступу України [8, с. 138].

Важливим у монографії є інформаційно-довідниковий розділ про визначних діячів та історіографів Української революції С. Петлюру та І. Мазепу, у якому подані їхні, дійсно, нетрадиційні, усебічні і колоритні портрети. Цілком можна погодитися з характеристиками І. Мазепи не як «політичного авантюриста», а людини «сміливої», «відважної», «інтересної», «з високими життєвими ідеалами», здатної на самопожертву «в ім’я величної мети» [1079, с. 57], одного «з когорти найвагоміших лідерів Української революції і найталановитіших її істориків» [1079, с. 62]. Не такою однозначною є оцінка С. Петлюри, його історіографічної спадщини. Характеризуючи Головного Отамана як «непересічного діяча» [1079, с. 13, 46], не заперечуючи «величезного, нерідко визначального впливу С. Петлюри на вибір шляхів розвитку Української революції 1919 – 1920 рр.» [1079, с. 47], В. Солдатенко іноді солідаризується з позиціями В. Винниченка, який піддає нищівній критиці С. Петлюру у «Відродженні нації» і полемізує з істориком В. Харченком, який протиставляє «пізнього» В. Винниченка «ранньому», водночас і сам цілком справедливо підкреслює [1079, с. 32], що ставлення В. Винниченка до С Петлюри «позначене суб’єктивізмом, несе на собі відбиток політичного суперництва і ворожнечі, взаємних образ» [1079, с. 17].

Для всебічної, максимально об’єктивної оцінки постаті С. Петлюри необхідно залучити до наукового аналізу не лише мемуари його політичних противників, а то й просто суперників на владних пірамідах, а в першу чергу архівів, особливо тих, які довгі роки зберігалися в спецфондах, зробити порівняльний аналіз з описаними сучасними подіями. Зазначене передусім стосується проблеми єврейських погромів в Україні 1917 – 1921 рр., оцінка яких донедавна відійшла від традиційних оцінок радянської історіографії про відповідальності за ці злочини проти євреїв С. Петлюри. Тому багато місця на сторінках своєї книги В.Ф. Солдатенко присвятив аналізові історіографічної спадщини В. Винниченка та С. Петлюри стосовно єврейських погромів у добу УНР [1079, с. 45, 299, 304 – 325].

Можна цілком підтримати методику, застосовану автором при розгляді історіографічного процесу в тісному зв’язку з синхронними подіями і явищами політичної та воєнної історії. Водночас, у книзі потрібно було б дати історіографічну картину соціально-економічної історії Української революції, аналіз діалектики між соціальними і національними аспектами в революційних процесах того часу, про що автор, на жаль, лише декларує [1079, с. 416]. Не зовсім обґрунтованою виглядає теза про «антиробітничу» політику Директорії, яка намагалася реалізувати програмні засади української соціал-демократії. Принципи соціальної справедливості відстоював і С. Петлюра, сповідував включення ідеї української соціальності в українську визвольну революцію, без чого її чекала неминуча катастрофа. Він сповідував ті основоположні соціал-демократичні принципи, які протиставлялися ленінській програмі соціалістичної революції, проте злет С. Петлюри, на думку Б. Андрусишина, відбувся запізно, аби врятувати українську державу [8, с. 140]. Доречно зауважити, що підготовка робітничого законодавства Директорії велася з урахуванням передового досвіду країн Європи та Америки.

На основі аналізу фактичного матеріалу, програмних документів різних політичних сил В.Ф. Солдатенкові вдалося зробити вагомий внесок у розуміння таких «нюансів» Української революції, як проблема трансформації програми національно-державного відродження Директорії [1079, с. 165], з’ясування позицій українських політичних партій щодо гетьманського перевороту [1079, с. 190], вибору С. Петлюрою серединної лінії між «лівими» і «правими» [1079, с. 122], оцінки сутності політичної програми КП(б) У [1079, с. 203], кваліфікацій «петлюрівщини» [1079, с. 13, 219], отаманії [1079, с. 24, 226, 236, 281, 297, 298], військового будівництва [1079, с. 234], повстання проти влади Директорії та її розколу [1079, с. 263, 276, 280, 281], персональної відповідальності С. Петлюри в тогочасних процесах [1079, с. 300 – 303], суперечностей усередині соборного українського табору [1079, с. 330, 341 – 343], денікінщини [1079, с. 334, 346], державотворчості 1920 р. [1079, с. 397] та інші.

Дослідники зауважують, що не з усіма запропонованими В. Солдатенком твердженнями можна погодитися, у першу чергу, з фактичним ототожненням влади Директорії після виходу з неї В. Винниченка з «отаманщиною» ознакою якої, за словами автора, стало «домінування військового начала над політичним» [1079, с. 413], перенесенням цього визначення на все суспільно-політичне життя доби і перекладанням всієї відповідальності на С. Петлюру. Не вдаючись в детальний аналіз причин «отаманії», треба сказати, що основні та глибинні з них лежали не в провині Головного Отамана, а в пробудженні селянської стихії, засиллі молоді у революційному русі, яка поєднувала дух жертовності з юнацьким радикалізмом, у слабкості державного апарату, наявності численних повстанських загонів, які не підкорялися центральній владі, в підривній більшовистській пропаганді [8, с. 141].

Значну увагу автор приділяє історіографії причин поразки Української революції [1079, с. 383 – 393], урокам, які випливають з набутого досвіду [1079, с. 394 – 398, 403], а також висновкам, зробленими талановитими вченими [1079, с. 398 – 401].

У новітній українській історіографії значна увага надавалася вивченню питань, пов’язаних із становищем робітничого класу України в період визвольних змагань. Переосмисленню соціально-політичних змін у середовищі робітничого класу України, присвячена праця О.П. Реєнта «Українська революція і робітництво. (Соціально-політичні та економічні зміни 1917 – 1920 рр.)» (К.,1996). Абстрагуючись від ідеологічної заангажованості більшості попередніх праць на цю тему, варто наголосити, що досі серед них не було таких, у яких пролетаріат став би предметом послідовного й цілісного вивчення протягом усього періоду 1917 – 1921 років. У радянській історіографії він розглядався переважно в контексті існування більшовицького режиму в Україні у різний час, що істотно деформувало загальну картину, спрощувало реалії. Отже, уперше історія робітництва України в 1917 – 1921 рр. подається як перманентний процес, а це дало можливість оцінити його соціально-політичні акції під впливом тих чи інших режимів, а також відповідних змін у власному середовищі.

Розглядаючи питання про взаємовідношення пролетарських верств і Центральної Ради, О.П. Реєнт наголошує, що реалізація ідеї української державності сприяла поляризації суспільно-політичних сил в Україні, які деякий час зберігали певну одностайність після Лютневої революції. На конкретному матеріалі розкрито хиткість позицій Центральної Ради в робітничому середовищі, показано, що сприяння російської соціал-демократії (як більшовиків, так і меншовиків) на пролетаріат промислово розвинутих регіонів України забезпечило їй перемогу з національно-патріотичними силами. Переконливо і доказово реконструйована розстановка й еволюція політичних сил в Україні.

Особлива увага в монографії приділяється характеристиці становища робітничого класу в період існування Української держави. У виданні показано, що, незважаючи на декларативні заяви про охорону робітничих інтересів, режим Скоропадського здійснював ряд репресивних кроків щодо робітництва, унаслідок чого виникли інтенсивний страйковий рух і дестабілізація Української держави. Так само невдалою була спроба Директорії знайти підтримку серед робітничого класу України попри соціальну радикалізацію своєї внутрішньої політики.

Проте, як зазначають В. Курило та О. Лисенко, можна зробити закид авторові в дещо довільній інтерпретації історичного матеріалу. Відомо, що не гетьман П. Скоропадський давав згоду на вивезення німцями з України значної кількості продовольства та сировини [946, с. 62], а це відбулося на основі торговельної угоди, підписаної урядом УНР. Не можна погодитися з твердженням, що гетьман неодноразово закликав народ України до відновлення єдиної й неподільної Російської імперії [946, с. 63], а він не робив цього жодного разу [588, с. 140]. Правильно визначаючи основні напрями політики Директорії в робітничому питанні, автор усе ж таки не уникнув окремих суперечливих і неточних оцінок її діяльності. Не можна погодитися з думкою про причетність «буржуазно-демократичного крила Директорії» до єврейських погромів, або що з «відставкою В. Винниченка процес розвалу Української держави значно пришвидшився» [946, с. 70]. Для цього були більш вагомі і глибокі причини [588, с.140].

Історіографічний інтерес для нас має наукова розвідка О. Реєнта «У робітнях історичної науки» (К., 1999). Автор здійснив спробу дати збалансований, об’єктивний огляд основних чинників, що визначали процес визвольних змагань 1917 – 1921 рр. Професійний підхід О. Реєнта зреалізувався у прагненні, з одного боку, зробити власний внесок у висвітлення до недавнього замовчуваних історіографією національних проблем, а з другого – ознайомити читача з власними професійними надбаннями знавця соціально-економічних аспектів української революції.

Науково обґрунтовані концептуальні позиції автора реапрезентовано спочатку в розкритті політичних програм і змісту визвольних змагань напередодні 1917 р. Справедливо визначаючи кінець ХІХ – початок ХХ ст. переломними у становленні української ідеї, О.П. Реєнт зв’язує її оформлення з початком партійно-політичного життя в бездержавній Україні. Належна увага до передумов могутнього спалаху українських визвольних змагань у 1917 і наступних роках позитивно позначилися на оригінальному рельєфному відтворенні обставин, пов’язаних з виникненням Центральної Ради, співвідношенням партійно-політичних сил, що стали біля її керма, перших кроків тодішнього українського парламенту, його державотворчої діяльності. У книзі загалом об’єктивно відтворено загальне й відмінне, спільні позиції і тактичні розходження, які супроводжували діяльність керівників Центральної Ради протягом усього періоду її існування. Окремо слід відзначити й особистий внесок автора у висвітлення національно-культурного та церковно-релігійного життя в Україні, чіткість, визначеність і обґрунтованість висновків щодо основних тенденцій початків становлення української політичної нації періоду березня 1917 – квітня 1918 років. Водночас Р. Симоненко мусив зазначити, що подекуди О. Реєнтові не вдалося утриматися від дещо забарвлених нинішніми пристрастями інвектив на адресу М. Грушевського та В. Винниченка – провідних постатей тогочасних українських визвольних змагань [1015, с. 139].

Спеціальний розділ основної праці автора, присвячений гетьманській державі П. Скоропадського, також містить низку обґрунтованих підходів, вдалих розробок і цікавих знахідок. Зокрема, О. Реєнт досить переконливо змальовує «невідрадну соціально-економічну ситуацію в державі» [945, с. 131], справедливо вбачаючи саме в ній одну з найсуттєвіших причин падіння гетьманату та його глави. Трохи інакше виглядає, на думку критиків, справа із зображенням національних аспектів діяльності П. Скоропадського. Гострі дискусії щодо цього беруть свій початок ще від часів перебування гетьмана при владі. У національній історіографії вони не вщухали і не вщухають протягом усього наступного періоду. Усе ще недостатня впорядкованість нинішнього положення України, певно, є однією з основних причин сьогоднішнього спалаху симпатій до П. Скоропадського та спроб видати його чи не за взірцевого українського державотворця. Таким він і сам змалював себе у книзі «Спогади. Кінець 1917 року по грудень 1918 року». Однак і ця найпримітніша мемуарна публікація з часів, про які йдеться, для науковця є передусім історичним джерелом, що, як і кожне інше, потребує критичного розгляду.

Не розглядаючи скрупульозно, дослідник Р. Симонеко відзначає головне: навряд чи варто ставити знак рівності між політичними зрушеннями в адміністративно-управлінській сфері гетьманської держави порівняно, передусім, з періодом Центральної Ради, з одного боку, і національним українським державотворенням – з іншого. Йому сприяли, мабуть, найбільше заходи в освітньо-науковій сфері, насамперед створення Національної академії наук. Стосовно порушеної вище проблеми, то, висвітлюючи її, О. Реєнт наводить показові факти, які засвідчують: гетьман спирався в своєму державотворенні на старе російське законодавство [1015, с. 116, 121], не виключаючи репресивного [1015, с. 130]. У цьому випадку, здається, було б корисним звернути більше уваги на склад адміністративно-управлінських кадрів гетьманського режиму, яких загалом постачала російська бюрократія, що масово перебралася в Україну – «стара мацапура», як іменував недавніх царських чиновників В. Винниченко. Висвітлення проблеми адміністративної й значною мірою військової опори гетьманського правління зробило б розповідь про «державу П. Скоропадського» у науковій праці О. Реєнта ще змістовнішою [1015, с. 140].

На позитивну оцінку заслуговують і наступні розділи праці, у якій проаналізовано бурхливий, справді переломний хід подій в Україні від падіння режиму П. Скоропадського й до утвердження радянської влади в Україні після поразки «походу Пілсудського на Київ» і розгрому Врангеля. О. Реєнту вдалося методично чітко, а головне, зрозуміло для читача вибудувати системну розповідь про явища буремної української дійсності 1919 – 1920 рр. На схвалення заслуговує те, що автор не уник складних і дискусійних наукових проблем, які постають перед кожним дослідником цього періоду, прагнучи розібратися в них, так би мовити, з середини. Це стосується вже перших сторінок відповідної частини книги, присвячених початку діяльності Директорії, виробленню внутрішнього та зовнішньополітичного курсу відновленої після гетьманату УНР.

Складне, іноді неймовірне з першого погляду переплетіння історичних процесів в Україні і навколо неї (практично невщухаюча збройна іноземна інтервенція, невпинне наростання найгостріших форм класової боротьби, що розколола українське суспільство, невдалі спроби порозуміння й примирення між прихильниками антагоністичних форм української державності, постійний тиск білогвардійських армій «єдиної і неділимої Росії», далеко не простий характер взаємин з Радянською Росією, загальне не сприйняття всесильним Заходом ані самої можливості появи України на політичній карті світу, ані масових різнорідних рухів в Україні, ані лідерів УНР тощо) робить їх і сьогодні предметом постіних дискусій [1015, с. 140].

Ураховуючи ту обставину, що Українській революції присвячена багатоманітна література, історики України підготували науково-бібліографічне видання «Українська революція і державність (1917 – 1920 рр.)», яке є фактично першою у вітчизняній науковій бібліографії спробою зібрати в одній праці відомості про численні друковані матеріали з історії Української революції і державності 1917 – 1921 рр. для того, щоб бібліографічними засобами якнайповніше репрезентувати творчий доробок учених з цієї теми за весь час її вивчення. У ньому ретельно враховано й описано, крім того, ж на основі новітніх досягнень вітчизняної бібліографії, документальні праці, наукові дослідження й розвідки, науково-популярні та мемуарні публікації, підручники, книги, брошури, автореферати дисертацій, статті з журналів, збірників, видань типу «наукові записки», матеріали і тези наукових конференцій, рецензії, депоновані рукописи.

Заслуговує схвалення обрана редколегією та укладачами загальна схема подання зібраного бібліографічного матеріалу, в основі якої покладено центральну проблему революції – українську державність, різні її форми. Вона дала змогу вдало й оптимально зручно його розмістити. Основна частина бібліографічного покажчика складається з шести розділів. Передує їй коротка, але змістовна передмова. У кожному з розділів література подається в наступній послідовності. Спочатку йдуть документальні видання, за ними спогади, огляд джерел, історіографія і загальні праці до кожного розділу. Потім подаються дослідження з проблем державотворення, соціально-економічної політики, національних відносин, збройних сил, зовнішньої політики і міжнародних відносин, культури, науки та освіти, преси і видавничої діяльності, релігії й церкви.

Ураховуючи цінність згаданого видання, доречно зупинитися на загальних рисах основного змісту, а також специфіці кожного розділу.

До першого з них – «Загальний розділ» – включені праці, у яких досліджуено весь період Української революції 1917 – 1920 рр. Крім названих рубрик, притаманних усім розділам, окремо представлені документи й матеріали політичних партій, література про їхню діяльність. У спеціальних підрозділах зібрані підручники найрізноманітнішого призначення.

Другий розділ – «Українська Центральна рада. Утворення Української Народної Республіки» – присвячено літературі доби Центральної Ради, який має в своєму складі основні підрозділи, які передбачені у всіх наступних розділах. Лише в підрозділі «Державотворення» окремо виділяються рубрики «Універсали» і «Конституція», ураховуючи особливу значимість названих документів.

У третьому розділі – «Українська держава. Гетьманат» – подано літературу, у якій висвітлюється українська державность. Тут більш широко представлено документи й матеріали з питань культури, науки, освіти. Це обумовлено великою увагою до названих питань з боку гетьмана та його уряду, що зумовило, зокрема, у прийнятті відповідних законів і постанов про заснування Української академії наук, Національної бібліотеки, багатьох вищих навчальних закладів, гімназій, архівів тощо.

Література четвертого розділу, який має назву «Директорія. Відродження і розвиток Української Народної Республіки», відображає дану героїчну та драматичну добу. У підрозділ «Державотворення» включено публікації про історичний акт злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року.

П’ятий розділ – «Західноукраїнська Народна Республіка» – включає дослідження, присвячені цій дуже важливій і своєрідній формі національної державності українців. Спеціальним підрозділом подається література про такі західноукраїнські землі, як Закарпаття і Буковина.

Cучасна історіографічний процес свідчить про комплексний та системний аналіз подій Української революції початку ХХ ст. Дослідники М. Бушин, В.Лазуренко, А. Лега [798] окреслили особливості становлення української державності 1917 – 1920 рр. Проблемам вивчення Української революції присвячено збірник статей за редакцією В. Верстюка [898]. Українські визвольні змагання 1917 – 1924 рр. ретельно досліджували О. Реєнт та О. Рубльов [963]. На форми і проблеми розбудови української державності 1917 – 1922 рр. звернув увагу В. Рум’янцев [969]. Досконало вивчали Українську революцію дослідники на чолі з І. Гошуляком [1200]. В. Сергійчук [1010] зачепив проблему відродження українства в контексті української соборності. В. Довбня [336] та С.Липовецький [612] визначили організаційні та правові засади діяльності українських січових стрільців 1917 – 1920 рр. Науковий інтерес викликали публікація полемічного характеру С. Боровика [77] «Анархізм в Україні 1917 – 1921 рр.: закономірність чи випадковість ?». В. Солдатенко [1061; 1063] порушує питання про формування традицій взаємин української влади і суспільства 1917 – 1920 рр. та соціально-політичних альтернатив в контексті проблем української державності.

У новітній українській історіографії ґрунтовно розкривається початок Української революції, її перший етап, пов’язаний з виникненням і діяльністю Центральної Ради, яка в українській пострадянській історіографії УЦР стала предметом посиленої уваги дослідників, зокрема В.Верстюка, М. Литвина, Ю.Павленка, Р. Пирога, О. Реєнта, В. Солдатенка, Ю. Храмова, Д. Яневського та інших. У численних статтях, кандидатських дисертаціях, брошурах були з’ясовані окремі фрагменти її історії. Помітне просування забезпечило видання корпусу документів «Українська Центральна Рада: документи і матеріали в двох томах» (К., 1996 – 1997). Керівником колективу упорядників і автором вступної статті цього видання був В. Верстюк. Згодом з’явилася його праця «Українська Центральна Рада. Навчальний посібник» (К., 1997). Її було визнано однією з найкращих на конкурсі, проведеному Міністерством освіти України та Міжнародним фондом «Відродження» й опубліковано в межах програми «Трансформація гуманітарної освіти в Україні». Незважаючи на те, що жанр книги – навчальний посібник, її варто розглядати як першу спробу ґрунтовного, комплексного дослідження історії виникнення та діяльності УЦР. Особливістю цієї розвідки є те, що автор не адаптує вже засвоєні академічною наукою знання до рівня вишівського спецкурсу, а здійснює дослідницьку, аналітичну роботу й одночасно викладає її результати живою, зрозумілою широкому загалу мовою.

Українську революцію загалом і Центральну Раду зокрема В. Верстюк бачить вершиною, логічним завершенням українського націотворчого руху, який розвивався протягом ХІХ – початку ХХ ст. і який розглядається за добре відомою у світовій історіографії схемою, запропонованою чеським істориком М. Грохом. Такий підхід дає можливість краще зрозуміти внутрішній стан українського суспільства в 1917 р., його політичну неоднорідність, внутрішні суперечності, а також специфіку взаємин з офіційною російською владою, загальноросійською революційною демократією [97, с. 144].

Створення Української Центральної Ради автор цілком слушно пов’язує з падінням самодержавства в Росії. Він визнає, що в початковий період Українська революція була тісно пов’язана з російською, а Центральна Рада була лише київською міською громадською організацією, яка не виділялася своєю активністю і не мала чіткої політичної програми.

Та цей початковий етап був нетривалим. Уже після проведення 6 – 8 квітня 1917 р. у Києві Всеукраїнського Національного конгресу Центральна Рада стає провідною політичною силою України.

У радянській історіографії УЦР розглядалася як однорідна буржуазно-націоналістична інституція, в соціально – політичному плані близька до Тимчасового уряду. У дослідженні В. Верстюка за допомогою конкретного історичного матеріалу переконливо доводиться, що це було не так. За своєю політичною побудовою Центральна Рада була багатопартійною структурою, до її складу входило 19 політичних партій, насамперед українських, єврейських, польських. За соціальною ознакою структурне ядро УЦР становила інтелігенція, а кількісно переважало незаможне селянство. Отже, Центральна Рада була типовою революційно-демократичною інституцією. Вона ніколи відкрито не виступала з гаслом повалення Тимчасового уряду, як це робили більшовики. Але, висунувши програму здобуття Україною автономії у складі федеративної Росії, Центральна Рада наштовхнулася на несприйняття своєї програми Тимчасовим урядом. З цієї причини стосунки Києва і Петрограда не могли стати партнерськими. Автор багато уваги приділяє осмисленню автономістської тактики Центральної Ради. Він вважає, що в конкретних умовах 1917 р. вона була цілком раціоналістичною і поділялася не лише переважною більшістю членів Центральної Ради, але й більшістю українського суспільства. Водночас автономія не була запереченням державності України, а шляхом до неї. Небажання Тимчасового уряду впровадити автономію України і федералізувати Росію посилювало конфронтацію з Центральною Радою, позбавило уряд підтримки цієї впливової політичної сили в критичні жовтневі дні 1917 року. Автор зробив певні висновки та узагальнення, які стосуються Жовтневого перевороту в Петрограді, політики більшовиків, тактики останніх щодо України. Без перебільшення ці здобутки можна оцінити як нове слово в українській політичній історії.

Доречно зауважити, що В. Верстюк відкидає поширену в радянській історіографії версію про більшовистське повстання в Києві та підступне захоплення влади у місті Центральною Радою. В книзі за допомогою раніше замовчуваних фактів дається зовсім інша оцінка жовтневих подій. У Києві 29 – 31 жовтня 1917 р. мали місце збройні конфлікти, спровоковані штабом КВО. Вони мали локальний, не пов’язаний з боротьбою за владу характер. Влада в місті в руки Центральної Ради була передана за рішенням спеціальної узгоджувальної комісії, до складу якої входили представники переважної більшості політичних і громадських організацій Києва.

Переважна частина матеріалу книги присвячена діяльності Центральної Ради після проголошення Української Народної Республіки. Автор відслідковує розвиток українсько-більшовицького конфлікту, спочатку його політичну, а згодом воєнну стадії. Можна погодитися з висловленою в книзі думкою, що цей конфлікт був неминучим, оскільки більшовики і Центральна Рада були центрами різного політичного спрямування. Більшовики уособлювали крайні деструктивні сили суспільства, тоді як УЦР намагалася проводити конструктивну політику: будувати національну державу, підтримувати соціальний мир. Деструктивні сили виявилися сильнішими. Не маючи змоги їм протидіяти, українські політики вдалися до військової допомоги країн Четвертного союзу. Прихід в Україну німецької та австрійської армій, хоч і звільнив її від більшовицької влади, але не додав популярності Центральній Раді, яка не змогла знайти вихід із ситуації загострення соціального напруження і зійшла з політичної арени. Висловлені вище авторські міркування не викликають заперечення, проте, як зазначає А. Буравченков, останній розділ книги виглядає дещо схематичним. Авторові слід було б більше уваги приділити законодавчим ініціативам УЦР та діяльності уряду. Заслуговують на детальне висвітлення суспільно-політичне життя УНР, наростання опозиційних настроїв, підготовка гетьманського перевороту. Поліпшили б книгу і узагальнювальні висновки, від яких автор з незрозумілих причин відмовився [97, с. 145].

Потреби суспільної практики, дедалі більше загострюють інтерес до наукового осмислення унікального явища як в українській, так і світовій історії – Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Держава П.Скоропадського – один із етапів державного будівництва в Україні ХХ ст., коли успіхм та досягнення поєднувалися з прорахунками та непопулярними політичними заявами керманичів. Владні інституції Гетьманату зіткнулися із надзвичайно складними випробуваннями: непорозуміння, а то й відверта ворожість сучасників, зрада колишніх союзників, пряма протидія окремим соціальним ініціативам від айстро-німецької окупаційної влади. Державність доби гетьманування П. Скоропадського знайшла відображення у дослідженнях Т.Андрусяка, К. Бондаренка, А. Буравченкова, В.Горєлова, Л. Жванко, Т.Заруди, В. Засєкіна, Я. Малика, Л. Осавуленка, Т. Осташко, Г. Папакіна, Я. Пеленського, О.Реєнта, П. Соханя, М. Скрипника, Ф. Проданюка та інших. Історики акцентують увагу на тому, що новітня наукова енциклопедична література трактує терміни «Українська Держава» (офіційна назва) і «Гетьманат Павла Скоропадського» як абсолютні синоніми, але друге поняття одержало значно більшого поширення. Рідше застосовуються терміни «новий гетьманат», «останній гетьманат», «гетьманат 1918 року». Очевидно, ці поняття були вироблені для уникнення тотожності і плутанини з гетьманатами ХVІІ – ХVІІІ століть. У радянській історіографії стосовно Української Держави використовувалося здебільшого поняття «Гетьманщина» і мало принизливий відтінок. Наприклад, у «Радянській енциклопедії історії України» Гетьманщина кваліфікувалася, як «контрреволюційна буржуазно-поміщицька диктатура на Україні, уособлена маріонетковим «урядом» на чолі з колишнім царським генералом П. Скоропадським», а далі йшла розлога цитата В.І. Леніна про Гетьманщину, як реставрацію буржуазно-поміщицького монархізму [449, с. 69].

Дослідження феномена гетьманату триває більш ніж дев’яносто років, і за цей час нагромаджена колосальна кількість різножанрових праць: наукових, науково-популярних, навчально-методичних, публіцистичних, мемуарних та інших, які не раз рецензувалися і піддавалися історіографічному осмисленню. Історик Я.С. Калакура у науковому дискурсі виокремив головні надбання новітніх досліджень, починаючи з 90-х рр. ХХ ст. і закінчуючи сучасними, привернув увагу до деяких дискусійних питань історіографії на зразок: хто, чому і в який спосіб привів П. Скоропадського до влади; чи мав переворот 29 квітня 1918 р. контрреволюційний характер і яке місце він посідає в Українській революції 1917 – 1921 рр. та в історії українського державотворчого процесу; наскільки політика Гетьманату уособлювала намір українського суспільства і які причини його поразки; які повчальні настанови для сьогодення можна запозичити з тієї доби. Роздуми навколо цих питань покликані були окреслити деякі перспективні напрями подальших наукових студій [449, с. 70].

Так, Я. Калакура зазначає, що новітня історіографія гетьманату П. Скоропадського сформувалася на фундаменті, закладеному безпосередніми учасниками тих подій, оскільки значна частина літератури про нього була створена ними ще в міжвоєнний період. Їхнє гостре ідейно-політичне протиборство, міжособистісні та амбітні конфлікти зумовили формування вже тоді трьох основних історіографічних течій – уенерівської, прогетьманської і більшовицької, представники яких за допомогою викривально-критичних епітетів і образ оцінювали погляди один одного [449, с.70].

Традиція ідеологічного протидії і взаємопоборення розповсюдилися на сучасний український історіографічний процес, розділивши його учасників на прихильників і критиків гетьманату, який зумовив цей вододіл науку порушити важливі питання: а) чи був переворот контрреволюцією; б) чи є гетьманат компонентом Української революції; в) як співвідносилися в політиці гетьмана українськість і російськість, тобто кому більше прислужився П. Скоропадський. Він досить рельєфно простежується в новітній історіографії гетьманату та дотичних до нього проблем доби Української революції.

Отже, сучасна або новітня історіографія образу гетьманату сформована головним чином із названих трьох течій, а тому природно, що її досить рельєфно репрезентують нинішні носії декількох паралельних до попередників підходів. Перша група – це представники національно-демократичного крила української історіографії, так би мовити, «позашлюбні діти» М. Грушевського, більшість з яких часто нівелюють успадковані контроверсії, ведуть пошук поміркованих оцінок Гетьманату. Якщо порівнювати їх бачення найбільш дискусійної проблеми його образу – співвідношення в ньому українськості і російськості, то більшість із них усвідомлює непродуктивність дихотомних оцінок, тобто послідовного поділу цілісного явища на два протилежні та його змалювання лише двома фарбами: рожевою або чорною. Очевидно, цим і пояснюється спроба примирити ці підходи, знайти «золоту» середину. [449, с.72], зокрема Я. Грицак, В. Верстюк, В. Смолій та ін.

Друга група – це спадкоємці гетьманців, частина яких схильні ідеалізувати гетьманат та перебільшувати роль Павла Скоропадського в державотворчому процесі доби визвольних змагань. Ряд авторів розглядають прихід гетьмана до влади як тяглість і збереженість власної історичної орієнтації і традиції, як закономірний етап національної революції, а Українську Державу як таку, що «ґрунтувалася на незвичайному поєднанні монархічних, республіканських та диктаторських засадах» (О. Білодід, К. Бондаренко, А. Буравченков, В. Клименко, В. Панченко, В. Потульницький, Д. Яневський та інші). Грунтовніше і виваженіше дослідженням гетьманату займаються В. Масненко, Ю. Павленко, Г. Папакін, Я. Пеленський, Ф. Проданюк, О. Реєнт, Ф. Турченко, Ю. Храмов, які розглядають його як природну альтернативу утвердженню в Україні соціалізму в його радикально-більшовитському вигляді, тобто вони вбачають у гетьманаті знаряддя боротьби не з Українською Центральною Радою, а з експансією більшовицької Росії і тими силами, які цьому сприяли. В умовах, коли Україну оточували держави з аторитарними режимами, гетьманат мав досить високий шанс зберегти і захистити українську державність.

Третя група – це історики прорадянської орієнтації, частина яких залишається в полоні синдрому класичних оцінок і досить вороже налаштована як стосовно самого гетьманського перевороту, так і щодо політики П. Скоропадського, захисту ним великого капіталу і приватної власності. Вони оцінюють прихід гетьмана до влади і всю його політику винятково як «історичну катастрофу» і «контрреволюцію». Але ж контрреволюція – це боротьба проти революції, це рух за повернення дореволюційних порядків. Дослідник Я.С. Калакура зауважує, що в нас немає фактів, які б засвідчували, що гетьман повернув царські порядки і українофобію [449, с.74]. Є ще одна група істориків України, які продовжують знаходитися у фарватері пострадянської російської історіографії. Вони стоять на позиціях новітнього малоросійства, але більше ідентифікують себе з російським баченням української історії, ніж українським. Як відомо, під «малоросійством» розуміють успадкований комплекс провінціалізму або меншовартості частини громадян в Україні, зумовлений її довготривалим перебуванням у складі Російської імперії, а відтак у СРСР. Тут доречно звернутися до думки Є. Маланюка, який вважав, що хоч Скоропадський не був типовим «малоросом», проте він залишив класичний приклад українського політичного гамлетизму, який пов’язаний з «малоросійством» (див: [449, с. 74].

Аналізуючи стан сучасної історіографії проблеми Гетьманату, можна константувати, що головні дослідники – історики нової генерації незалежної України. Саме вони із середини 90-х років минулого століття. отримавши змогу працювати в донедавна закритих архівних фондах, розпочали комплексне дослідження історії Української Держави. На якісно іншому рівні, порівняно з радянською добою, ними висвітлено здобутки Гетьманату у галузі культурно-освітньої, фінансової, аграрної, внутрішньої, зовнішньої політики тощо.

Одним з важливих наукових видань, присвячених складним, неоднозначним, суперечливим, драматичним подіям державотворення періоду Української Держави (квітень – грудень 1918 р.), є книга дослідника в галузі військово-політичної історії Ю. Фігурного «Державотворча та етнонацієтворча діяльність українського гетьмана Павла Скоропадського в українознавчому вимірі». Видання має практичну цінність: автор одним з перших серед дослідників життя гетьмана П. Скоропадського комплексно, із залученням теоретико-методологічних основ розвитку українознавчої науки, намагався оцінити діяльність цієї суперечливої постаті в українській історії ХХ ст. Концептуальною основою змісту книги стала теза Ю. Фігурного про те, що загальнонаціональна єдність українців є передумовою втілення ними свого націєтворчого ідеалу – відновлення і розбудови Української держави.

Отже, у сучасній українській історичній літературі образ гетьманату П. Скоропадського все ще подається в дуалістичному ключі, тобто на засадах успадкованої історіографічної традиції, сповненої класового антагонізму і протидії політичних платформ, або на шляхах еклектики. Спроби національної ідентифікації також носять доволі розмитий образ «ні української, ні російської» чи «малоросійської» державності. Багатьом українським історикам усе ще бракує україноцентризму в оцінці таких рубіжних явищ, яким був гетьманат. Підтверджуючи пророчі слова видатного ідеолога гетьманського руху В. Липинського про те, що образ Гетьманської України, який ми винесли з нашої історичної традиції, з народних переказів, з родинних пам’яток і сімейних споминів – у всіх нас ще не однаковий, не однаково ясний (цит. за: [449, с .76].

Ці слова стосувалися ХVІІ – ХVІІІ ст., але їх можна віднести і до гетьманату доби П. Скоропадського, який усе ще залишається недоусвідомленим і недописаним в українській історіографії належним чином. Це означає, що потрібні подальші дослідження, виявлення додаткових джерел, перегляд уже відомих свідчень, відмова від партійно-класових підходів і чужих ідеологічних штампів, утвердження україноцентризму. Гетьманат, зауважує Я.С. Калакура, – це наша, українська історія, якою б гіркою і непривабливою для декого вона не видавалася. Тут широке поле для інтелектуальної діяльності молоді, ідеологічно незаангажованої генерації істориків, для продуктивних пошуків і творчих дискусій у руслі інтелектуального плюралізму [449, с .76].

Важливою подією є вихід у світ збірника документів і матеріалів, присвячених діяльності Директорії й Ради Народних Міністрів УНР, підготовленого вченими відділу Історії Української історії Інституту історії України НАНУ. Видання відкривається передмовою доктора історичних наук В. Верстюка, у якій зазначено, що період Директорії УНР є найскладнішим у добу Української революції, крім того, найменш дослідженим вітчизняними істориками. Одна з причин такого стану вбачається в недостатньому використанні архівних матеріалів, що й надихнуло колектив учених на масштабну роботу з виявлення та систематизації комплексу документів, який усебічно розкриває діяльність Директорії й уряду УНР. Вступна стаття, на думку В.С. Лозового, є досить повним і об’єктивним нарисом про події та процеси розглядуваного періоду. Оскільки значна частина протоколів про засідання Директорії й Ради Народних Міністрів подається в стислій формі, питання, які були на порядку денному, лише називаються без зазначення політичних і військових умов, за яких вони розв’язувалися. Ґрунтовна стаття передмови, а також примітки допомагають читачеві осмислити той чи інший документ у контексті тогочасних динамічних подій [625, с. 223].

У передмові до збірника визначено також його головну ідею, яка полягає в тому, щоб за допомогою опублікованих документів відтворити в хронологічному порядку діяльність Директорії та урядів УНР з листопада 1918 р. по листопад 1920 року. Тут же зазначено специфіку публікацій матеріалів, особливості відтворення документів у виданні, обґрунтовано його тематичні й хронологічні межі, указано архівні фонди. Відповідно до поставленого завдання максимального відтворення політичної діяльності Директорії та уряду впорядкована і структура видання. В основу компонування документів двотомника покладено предметно-хронологічний принцип. Виділено три частини, що охоплюють період з 1918 по 1920 рр. У перших двох із них друкуються журнали засідань Директорії, далі Ради комісарів, потім Ради або Кабінету Народних Міністрів. Публікація документів фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України – Ф. 1429 – канцелярії Директорії УНР, Ф. 1065 – Ради Народних Міністрів і деяких міністерств (Ф.1092, 3696, 3866, 1465), а також науково-довідникової бібліотеки центральних архівів України дає можливість відтворити хроніку подій, об’єктивно оцінити державотворчу діяльність вищих органів влади в складних умовах військо-політичної конфронтації й нестабільності внутрішнього становища.

Матеріали видання відображають політичні кроки УНР. Це передусім спроби встановлення відношень із французьким командуванням на півдні України, відправлення Надзвичайної дипломатичної місії до Франції, утримання різних закордонних посольств і делегацій, результати польсько-українських переговорів. Документи збірника висвітлюють також питання загострення протидії між Директорією та Раднаркомом, яке вилилося у широкомасштабну війну. В умовах перманентних воєнних дій одним із чільних питань порядку цього засідання вищих органів влади УНР було посилення обороноздатності країни, упорядкування сфер діяльності й розподіл функцій між військовими посадовцями, мобілізаційні заходи, забезпечення армії, спроби вгамувати «атаманщину», реорганізувати військо.

Опубліковані матеріали дають підстави стверджувати, що часті зміни урядів, а також політичної лінії керівництва УНР детерміновані внутрішньо- і зовнішньополітичним становищем. У контексті складної внутрішньополітичної ситуації, впливів іноземних держав документи дають можливість простежити еволюцію ідеологічних засад державотворення УНР від класової демократії трудових рад, за яким обирати й бути обраним до органів самоврядування мали право лише представники працюючих верств, до загальнодемократичних засад формування влади всіма громадянами, тобто створення парламентської державної моделі [625, с. 223].

Збірник містить цінну інформацію про соціально-економічну політику Директорії та уряду УНР. Численні документи свідчать про важливість і пріоритетність вирішення аграрного питання й продовольчої проблеми для країни з домінуванням селянства в соціальній структурі населення. Саме до цієї верстви досить часто зверталися в своїх відозвах вищі органи української влади. Незважаючи на постійні бойові дії, численні питання, які пов’язані з фінансами, освітою, охороною здоров’я, шляхами сполучення тощо, були на порядку денному вищих владних структур УНР. І цікавий, як зауважує В.С. Лозовий, факт, який стверджує актуальність значної частини транспольованих у сьогодення тогочасних суспільних проблем українства. У двотомнику міститься документ, який свідчить, що 8 лютого 1919 р. уряд УНР затвердив закон «Про українські написи на кінематографічних фільмах в Українській Народній Республіці». Зараз історія повторюється. [625, с.224].

За документами збірника можна простежити хід подій, що стосуються об’єднання східної та західної частини України в єдину й соборну державу. Факти свідчать, що це був неоднозначний, суперечливий процес, пов’язаний із різними ідеологічними засадами й політичними орієнтаціями лідерів УНР і ЗУНР, що призвело до конфліктів та, врешті, до руйнації єдиного українського фронту в 1919 році, підписання угоди з Польщею в 1920 році., за якими Галичина залишалася поза межами Української держави.

Опубліковані матеріали неспростовно свідчать, що Директорія й уряд намагалися оперативно реагувати на випадки трагічних антисемітських ексцесів, вживали заходи, щоб збити погромну хвилю, налагодити українсько-єврейську співпрацю.

Документи видання містять сотні прізвищ діячів національно-визвольного руху доби Директорії, учасників драматичної боротьби за становлення і збереження української державності. Найчастіше згадуються імена С. Петлюри, Б. Мартоса, І. Мазепи, А. Лівицького, Д. Одрини, І. Паливоди, В. Петріва, Т. Черкаського, І. Огієнка та інших. Навіть стисла інформація, незначні фактичні дані журналів засідань дають можливість оживити історію визвольної боротьби, визначити роль тієї чи іншої особи в державотворчому процесі.

Важливо, що в збірнику представлено, крім журналів засідань, широкий видовий спектр документів – закони, постанови, накази, універсали, статути, відозви, звернення, привітання тощо, які дають уявлення про документально-комунікативну сферу діяльності Директорії, РНМ УНР, оскільки однією з найменш досліджених сторінок Української революції залишається державотворча діяльність Директорії й уряду УНР у 1918 – 1920 рр. Поява збірника, який містить значну кількість документів і матеріалів, що висвітлюють зазначену тему, була схвально сприйнята науковим співтовариством. Безперечно, двотомник викликав зацікавленість учених і став у пригоді не лише фахівцям – історикам, політологам, правознавцям, а й усім, хто цікавиться історією Української революції, вітчизняними державотворчими процесами. Адже документи збірника всебічно розкривають діяльність вищих владних структур УНР у добу Директорії й всупереч стереотипам стверджують, що, незважаючи на військово-політичну нестабільність, постійну зміну місця перебування, за будь-яких обставин державний центр функціонував, уособлюючи прагнення українців до власної демократичної країни.

Упродовж останніх років увага науковців та публіцистів прикута до двох постатей доби Української революції – В Винниченка та С. Петлюри, про яких написані монографічні дослідження, сотні наукових статей, проведено десятки конференцій. Не один рік шукають відповіді на питання, хто з них важливіший для української історії, хто більш послідовний політик, виважений державний діяч, талановитіший у мистецтвах, впливовіший у діяльності УСДРП. Оцінюючи стан історіографічного освоєння проблеми: яка роль В. Винниченка і С. Петлюри в Українській революції, як значною мірою незадовільний, суперечливий, виникла потреба підготувати працю, у якій паралельно були б викладені факти біографії, громадсько-політичної,державницької, художньо творчої діяльності великих українців.

Власне книга В.Ф. Солдатенка «Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби» (К., 2007) стала реальною спробою порівняти двох політиків революційної доби: за ступенем обдарування, рівнем інтелекту, широтою ерудиції, життєвими принципами, вчинками, поведінкою, оцінити внесок кожного в справу українського відродження, державотворення, національну суспільно-політичну думку, науку і культуру. Тому «для пошуку істини важливо не лише принципово відмовитися від тенденційності у висхідних світоглядних позиціях, а й до фактів, документів, не допустити абсолютизації одних при відкиданні інших» [1064, с. 347].

Можна цілком погодитися з автором «Передмови» академіком В. Литвином, що «для реалізації задуму в книзі обрано простий, але водночас, дуже ефективний прийом. Оскільки обидва діячі пройшли життєвим шляхом схожими стежками, що нерідко пересікалися і перепліталися, автор у хронологічній послідовності, крізь призму фактів і документів, паралельно простежує еволюцію їхніх суспільно-політичних поглядів, аналізує вчинки, поведінку, дії» [1064, с.4].

В. Солдатенко у «Передмові» пояснює таку сюжетну лінію: «Іноді для з’ясування реальної ролі В. Винниченка і С. Петлюри в неоднозначних, суперечливих подіях видається виправданим і необхідним дати дещо ширші сюжети (скажімо, про українізацію армії, про пошук оптимальної державно-правової моделі розбудови УНР, про феномен отаманщини та єврейські погроми, про соборницький процес, про сутність українсько-польських стосунків тощо)» [1064, с. 42].

Особливістю монографії є її полемічний характер, адже навколо обох історичних постатей та оцінки їхнього внеску в прогрес нації, українську справу продовжується невщухаюча полеміка. Тому доречним є включення до тексту монографії дискусійних елементів, спроби відстояти пропоновану точку зору з одночасною критикою, спростування позицій тих авторів, які, як видається, стоять на неправильних, хибних позиціях. На сторінках дослідження здійснено глибокий аналіз праць попередників, а також сучасних українських авторів. Найбільше, що й закономірно, В. Солдатенко полемізує з тими авторами, які написали монографічні дослідження, присвячені В. Винниченкові та С. Петлюрі, зокрема з С. Литвином [1064, с. 17, 22 – 23, 156, 166, 224 – 226, 306 – 307], В. Савченком [1064, с. 21 – 22, 167, 312 – 313], Д. Яневським [1064, с.196 – 198], В. Барладяну [1064, с. 198 – 199], Р. Ковалем [1064, с. 307 – 308], В. Сергійчуком [1064, с. 10 – 11, 359 – 361] та іншими дослідниками. В. Содатенко також констатує, що «сумним фактом залишається те, що кожен автор прагне віднайти в документах те, що хотілося б віднайти для підтверження власної позиції, побачити й вичитати, що хочеться побачити й вичитати [1064, с. 361]. Це досить детально, як зауважує Т. Бевз, показано в дослідженні [42, с. 180].

В. Солдатенко, аналізуючи діяльність обох діячів у період так званих «золотих годин», коли: В. Винниченко стає на чолі Директорії, С. Петлюра - Головним Отаманом. «Голова Директорії тонко відчував биття пульсу нації, її настрої і прагнення, напрочуд точно розрахував момент антигетьманського повстання, передбачив його масштабність і потужність, очолив могутній суспільний рух проти авторитарно-монархічного режиму, за торжество республікансько-демократичного (народноправого) ідеалу державного устрою. Натомість Головний Отаман став центром тяжіння політично активних елементів нації, створення республіканського повстанського війська, повів його на штурм гетьманської влади, здобув у ході воєнних дій авторитет ключової особистості в досягненні перемоги» [1064, с. 300]. Однак «людина творча, відповідальна, щира, В. Винниченко краще за всіх інших лідерів Української революції розумів потребу вироблення ефективної суспільної стратегії, визначення оптимальних шляхів зміцнення національної державності, забезпечення зовнішньополітичних гарантій розвитку. Уловлюючи потужну тенденцію до повеління мас, разом з ними – значної частини членів українських політичних партій, саме В. Винниченко запропонував перетворення відродженої в ході повстання Української Народної Республіки в Республіку трудового народу» [1064, с. 300].

У той же час «С. Петлюра не міг піднятися до усвідомлення всієї складності процесів, які наповняли життя УНР. Він абсолютизував такий чинник досягнення мети, реалізації поточної політики, як військова сила. Остання постала в його уяві й діях як найнадійніший гарант збереження влади у власних руках у всіх її можливих проявах. Не знаходячи ідейно-теоретичних аргументів-заперечень проти державотворчої концепції В. Винниченка, С. Петлюра на практиці саботував погоджений українською елітою політичний курс, підмінив його запровадженням режиму отаманщини, що почав виявляти свою згубну для УНР дію з перших же днів відновлення республіканської влади» [1064, с. 301].

У своїй узагальнюючій праці «Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст.» (Київ, 2000) Я. Грицак, висвітлюючи події Української революції розглядає їх в контекті «неголосних здобутків передреволюційного десятиліття» і Першої світової війни, яку, власне, вважає її початком з огляду на явища військового і політичного структурування українського руху в ході війни. На історію державних утворень революційного часу автор дивиться з погляду можливостей тодішньої ситуації, а не уявлень про «можливе» і «неможливе» з позицій сьогоднішнього дня. Так, національну мобілізацію народних мас та проголошення УНР він оцінює як «чималі успіхи» Центральної Ради. Постать і політику П. Скоропадського пропонує розглядати на тлі незалежних від гетьмана обставин, «волі долі» й «логіки державного будівництва». Обгрунтовуючи думку про непричетність лідерів українських держав до єврейських погромів, їхнє толерантне ставлення до єврейських меншин та мінімальні ресурси, які були у їхньому розпорядженні, для припинення цього ганебного явища. Вирішальними причинами, які призвели до поразки Української революції, за характеристикою автора, були відсутність міжнародної підтримки та переваги більшовиків над українськими силами в організаційному та ідеологічному плані, а не «недозрілість» українського руху, як це часто стверджується (див: [1198, с. 92].

У новітніх дослідженнях висвітлюється історія утворення ЗУНР та проголошення Акту Злуки (М. Литвин, С. Макарчук, І. Мищак, А. Панчук та інші). Автори виділяють як одну з визначальних традицій українського державотворення ідею соборності України, адже перспективним завдання галицьких і східних українців мало стати створення спільної держави всього українського народу. Особливо слід виділити монографічні дослідження В.Великочого [110] щодо джерел вивчення державного будівництва в ЗУНР та історіографію суспільно-політичних процесів у Галичині 1914 – 1919 рр. [111]., а також дослідження М. Литвина [617] з історії ЗУНР. Приваблює увагу також публікація С. Дерев’янко [304], у якій подається історіографія ЗУНР. Сучасні дослідники вдалися до аналізу державотворчого процесу в ЗУНР. О. Босак та О.Красівський [79] подали загальну характеристику державності ЗУНР. В.Кондратюком [501] простежено становлення та захист завоювань ЗУНР. Проблему легімітації проголошення ЗУНР пояснив О. Реєнт [943], а Р. Тимченко [1146] з’ясовано взаємостосунки ЗУНР і Української Держави 1918 р. Українській соборності присвячено збірник матеріалів наукової конференції (1999 р.) [1201].

Сучасна історіографія поповнилася особливо актуальним дослідженням Б. Тищика «Західно-Українська Народна Республіка (1918 – 1923) [1151]. Історія держави і права» (Львів, 2004). Цій державі в часи тоталітарного комуністичного режиму створили негативний імідж, вона всіляко опаплюжувалася і очорнювалася, її історія фальшувалася або й замовчувалася. Історії ЗУНР присвячено чималий обсяг літератури, починаючи з численних газетно-журнальних публікацій, спогадів, мемуарів, фрагментів і окремих праць – до предметних і ґрунтовних монографій. Але, по-перше, загалом література історико-партійна, а ґрунтовних праць державно-правового характеру не було. По-друге, історія ЗУНР все одно залишається одним з найменш вивчених і дискусійних питань в історії України, зрештою, як і період УНР та Української держави.

У часи радянського тоталітарного режиму ця була тема, як уже зазначалося, негласно заборонена. Коли про неї писали, то тільки в негативному світлі: що ЗУНР була «буржуазно-націоналістичною державою», створена «ворогами українського народу, трудящих мас», тобто «українськими буржуазними націоналістами» тощо. Не було належної, об’єктивної оцінки української національно-демократичної революції кінця ХІХ – початку ХХ ст. у Австро-Угорщині взагалі. Щоправда, як зазначають І. Бойко та М. Кобилецький, – у ті часи, коли панував антиукраїнський тоталітарний режим, дослідникам інакше про ЗУНР не можна було писати, оскільки це загрожувало репресіями [64, с. 161].

Найбільш позитивною рисою праці, безумовно, є фундаментальний підхід до вирішення проблем, пов’язаних з правотворчою діяльністю ЗУНР, який, насамперед, простежується у предметі дослідження, методологічній базі, неординарних підходах до вирішення поставлених завдань. Лише короткий аналіз елементів новизни монографії потребував би змістовної наукової статті.

У монографії ґрунтовно проаналізовано соціально-економічне та політичне становище Галичини у складі Австро-Угорщини що є виправданим, оскільки в цей період на західноукраїнських землях відбувалися, порівняно із східноукраїнськими землями, значні прогресивні перетворення: зокрема, буржуазно-демократична революція 1848 р., скасування кріпосництва, утворення і діяльність Руської Ради, яка виступила з об’єднання всіх українських земель у межах Австро-Угорщини, створення і діяльність органів самоврядування (Галицький і Буковинський крайові сейми – 1861 – 1918 рр.), затвердження австрійських конституцій 1848, 1849, 1867 рр., що проголошували демократичні права і свободи (рівноправність мов тощо), дозвіл використання української мови, традицій, поява української преси, книгодрукування. З наведенням багатьох прикладів розкрито виникнення та діяльність у досліджуваний період політичних партій у Галичині, визначено їхню позитивну роль у суспільно-політичному житті краю. Виправданим є викладення у монографії впливу Першої світової війни на суспільно-політичні відносини у Східній Галичині [64, с. 161 – 162].

Цінність дослідження, крім того, визначається ґрунтовним аналізом формування державного апарату ЗУНР, зокрема законодавчого органу, центральних і місцевих органів державного управління, судово-прокурорських органів, адвокатури, нотаріату, збройних сих, створення правових засад їхній організації та діяльності, показано об’єднання двох держав ЗУНР і УНР – у соборну незалежну державу, дипломатичну діяльність ЗУНР, проблему ЗУНР на міжнародній Паризькій мирній конференції, ставлення західних держав до проблеми Східної Галичини та спосіб їх вирішення. Аргументовано розкрито також причини поразки Західно-Української Народної Республіки.

Суттєвим реальним внеском автора в історико-правову науку є глибинний аналіз правових засад і сутності державно-політичних, соціально-економічних, культурно-освітніх та інших перетворень у ЗУНР. Абсолютно правильне є твердження Б.Й. Тищика, що напружена зовнішньополітична ситуація, усе масштабніша і завзятіша війна з Польщею, складні відносини з Антантою не перешкодили парламентові – УН Раді та урядові – Державному Секретаріату продовжувати активну діяльність щодо організації державно-політичного життя, створення її правової основи, вирішення наболілих соціальних, економічних, культурно-освітніх та інших проблем.

Детальний аналіз державно-правового розвитку ЗУНР дозволив авторові зробитим висновк, що проголошення на західних землях України окремої незалежної держави – Західно-Української Народної Республіки аж ніяк не було самоціллю місцевих політиків, державних діячів, політичних партій і організацій. Об’єднання західних і східних земель України в єдину соборну національну державу було одним з найважливіших завдань як усієї листопадової революції в Галичині, так і національно-державного будівництва в Україні того часу. Правителі ЗУНР хоч і проголосили на території Східної Галичини окрему державу, проте не мислили її довготривалого існування у відриві від усієї України, оскільки у Східній Галичині ніколи не було сепаратиських, самостійницьких політичних настроїв. Про це свідчать факти. Так, уже 5 листопада, на п’ятий день після взяття влади, УН Рада вислала до Києва двох своїх представників (О. Назарука і В. Шухевича) з метою встановити контакт з гетьманською владою в Україні і розвідати грунт для возз’єднання західноукраїнських земель з усією Україною. Утворивши 9 листопада уряд ЗУНР – Державний Секретаріат ― УН Рада одним з найважливіших завдань поставила якнайшвидше «вжити усіх заходів для з’єднання всіх українських земель в одну державу» [64, с.163].

Якщо говорити про узагальнюючі праці з історії Української революції, то привертає увагу «Історія України» (Львів, 2002) львівських дослідників, а саме Ю.Зайцева, В. Барана, Л.Войтовича у тій частині синтези, де викладено події «Української революції 1917 – 1921 рр.», подано змістовний аналіз політичного курсу національно-державних утворень того періоду, вказано на причини невдачі спроб зберегти власну державність. Особливу майстерність і академічну виваженість продемонстровано в параграфах, присвячених Гетьманській державі. Автори не належать ні до завзятих критиків, ні до апологетів режиму П. Скоропадського. Не зустрінемо в книзі й поширені в сучасній літературі спроби «примирення» цих крайніх поглядів методом подіду політичних кроків Гетьманату на «добрі» і «погані». Ключ до розуміння політики Української держави 1918 р. історики пропонують шукати не в особі П.Скоропадського та його оточенні, а у наявності нездоланної й об’єктивної суперечності між консервативним соціально-політичним курсом Гетьманату та українським суспільством, «деформованим і політично, і соціально», «нездатним до суголосних форм політичного життя (с.236).

Отже, новітня українська історіографія витворила цілісну правдиву картину подій Української революції, позбулася ідеологічних нашарувань і перекручень, що мали місце за радянського режиму. Доведено, що цей період за масштабами та гостротою політичної боротьби не має аналогів у вітчизняній історії. Довгий час Українська революція не була об’єктом усебічного ґрунтовного історіографічного аналізу, і тільки останнім часом ситуація в дослідженні цієї теми поліпшилася. Проте, незважаючи на досить тривалий період більше, ніж дев’яносто років, серед вітчизняних дослідників, як і істориків української діаспори ще й нині немає згоди та продовжуються дискусії щодо оцінки й характеру багатьох подій, що відбувалися в той час в Україні. Провідні вчені акцентують увагу на тому, що нові дослідження Української революції зазнали впливу старої радянської історіографії, еміграційної (діаспорної) літератури і світової літератури.

Пошуки причин невдачі Української революції були чи не головним заняттям української політичної еміграції 20 – 30-х років. Це був своєрідний відгомін недавнього минулого, спроба віднайти додаткові аргументи на свою користь та ще раз показати пальцем на справжніх винуватців катастрофи. Сучасні дослідники, автори другого тому «Політичної історії України. ХХ століття» зауважуть, що рецидиви подібного способу мислення можна зустріти і в сьогоднішній історичній літературі. Неонародники, неогетьманці, неосамостійники та необільшовики не тільки переймають риторику й прийоми своїх історичних попередників, а й намагаються поновити їхні дискусії. Однак навряд чи сьогодні щось можна пояснити звинуваченнями Центральної Ради в соціалістичності її ідеології чи в нерозумінні армії. Як вважають сучасні дослідники, пошуки пояснень у межах самих подій революції вже мало чого додадуть, хоч би як ми ці події не вибудовували. Потрібна значно ширша система аргументації, яка б включала б у себе довготривалі явища, котрі вплинули на хід революції, але були спричинені задовго до неї, а також певний порівняльний контекст, принаймі в межах Центральної та Східної Європи. Цей контекст повинен допомогти знайти відповідь на близьке нашій темі запитання: чому в один і той самий час Польща, Чехословаччина, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія дістали свою державність, а Україна, Білорусія, народи Кавказу – ні.

Сучасними істориками доведено, якщо українська державність протягом революції не змогла утвердитись, то це ще не є підставою для тверджень про повну поразку революції, а тим більше про катастрофу. Соціальні катастрофи неминуче призводять до суспільного занепаду. Дослідники відзначають значні позитивні зрушення в стані української нації, які відбулися в роки революції. Можна говорити про потужний мобілізаційний вплив революції на національні сили. Вона сприяла зростанню національної самосвідомості еліти та народу.Вона цілком і повністю знищила той ганебний статус, який мали українці в царській Росії.

Новітня українська історіографія використавши спогади, маніфести, звернення політичних діячів до народу, листи учасників державотворчого процесу (зокрема В. Гренджа-Донського, С. Клочурака, А. Кущинського, С. Росохи, В.Шандори), нормативно-правові документи того часу, телеграми та інше довела, що політичні процеси, які відбувалися на Закарпатті у 30-х рр. ХХ ст., зокрема державотворення в Закарпатській Україні, позначені зростанням національної свідомості українського народу. У цей час визначним лідером закрпатських українців став відомий філософ, теолог і викладач о. А. Волошин. який від початків своєї діяльності стояв на твердих соборно-державницьких позиціях. Дослідження, авторами яких стали М. Болтижар, М. Вегеш, В. Гиря, М.Делеган, О. Довганич, В. Лемак, М. Макара, О. Мишанич, І. Мищак, Р.Офіцинський, Б.Ринажевський та інші, перконують в тому, що саме ідеї українсього націоналізму стали тією силою, під впливом якої свідомість переважної частини краю в історично короткий термін зробила колосальний стрибок від політичного русинства до локалізму, до розуміння себе в загальноукраїнському контекті як частини єдиної нації.

Сучасні дослідники, зокрема В. Кравченко та Панченко зауважують, що Карпатська Україна як незалежна держава проіснувала декілька днів, залишивши свій слід у боротьбі за національну державність. Але за цей короткий відрізок часу українське суспільство отримало декілька важливих історичних уроків. Один з них полягав у тому, що вкрай помилковою, нереальною є позиція політичних і державних діячів, які орієнтуюьься на підтримку інозмних держав. Незважаючи на існування таких атрибутів влади як сейм і армія, державність Карпатської України спиралася не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил в Європі.

Українська історіографія поповнилася низкою досліджень з історії радянської державності України (до 40 назв). Дослідники В. Гриченко, Л.Гриневич, С. Кокін, С. Кульчицький, О. Мовчан, О. Шапова та інші довели, що створення політичного і соціально-економічного ладу як підгрунтя тоталітарного режиму відбувалося шляхом експорту режиму з Російської Федерації, воєнної ескалації і масового політичного терору. Разом з тим були досягнуті деякі зрушення в процесі політики українізації, позитвні успіхи в модернізації народного господарства і культурному будівництві. Історики української державності періоду Другої світової війни, зокрема В. Кучер, В. Гриневич, В.Коваль, спираючись на унікальний архівний матеріал, переосмислили і місце Украни у контексті передвоєнного партнерства, а згодом воєнного протистояння двох диктаторів, висвітлили внесок українців у розгром нацизму, розгортання радянського партизанського руху, боротьби ОУН і УПА, з’ясували політичні наслідки воєнного протистояння двох тоталітарних систем.Дослідники повоєнної державності, зокрема .В. Андрущенко, В. Баран, О.Бойко, В. Кремень, В. Литвин, О. Майборода, М. Михальченко, О.Рафальський, Ю. Шаповал, Л. Шкляр, Б. Ярош та інші, висвітлили її кризу, розкрили історичну закономірність і неминучість розпаду Радянського Союзу, карху комуністичної ідеології, однопартійної системи, «єдиного народно-господарського комплексу», «пролетарського інтернаціоналізму» тощо.

Питому вагу в новітній історіографії української державності займають праці, авторами яких стали В. Андрушенко, В. Баран, О. Бойко, О. Дергачов, В.Котигоренко. В. Кремень, В. Литвин, О. Майборода, М. Михальченко, О.Рафальський, М. Рудич, Ю. Шаповал та інші, присвячені відновленню незалежності України та розбудові правової, демократичної держави (близько 200 назв). Слід зауважити, що цей процес продовжувався відродженням національних традицій української історіографії, посиленням у ній національно-державницького напряму. У працях знайшли відображення й національні традиції українського державотворення, зокрема народоправства, парламентаризму, конституалізму, демократичних прав людини, справедливості та інші.

Отже, у сучасні історіографії на розлоговій документальній основі відтворено складні, суперечливі державотворчі процеси, що скдали стрижень життя і розвитку нації, розкрито пошук теорето-правових моделей національно-державницької організації та їх втілення у супільну практику. На основі порівняльного аналізу головних напрямів державотворення, запровадження різних форм політичних систем з’ясовано домінантні орієнтації українства, що виявилися визначальними для всього його наступного історичного поступу.

Новітній історіографічний процес пов’язаний не тільки з відновленням державної незалежності України, але й з відродженням національних традицій і формуванням соборності української історичної думки. Соборність історіографії не має нічого спільного з одноманітністю, монополією якоїсь однієї методології чи ідеології. Вона не заперечує розмаїття наукових напрямів чи шкіл, широких наукових дискусій, плюралізму поглядів тощо. Сучасна історіографія представлена різними потоками наукових сил, дослідницьких напрямів, характеризується розмаїтістю наукових методів, але домінуючою простежується тенденція до консолідації істориків материкової України, західної і східної діаспори українців до соборності української історичної науки.


<< | >>
Источник: Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. 2012

Еще по теме 2.3. Збагачення державницьких традицій у добу Української революції (1917 – 1921 рр.):

  1. Державність часів Української революції (1917 – 1921 рр.):
  2. 3.3. Національно-правові засади державних утворень періоду Української революції 1917 – 1921рр.
  3. 2.1. Історіографія зародження національних традицій державності в княжу добу
  4. 5.3. Судочинство в умовах Української революції
  5. Резолюція Української Центральної Ради з приводу відповіді Тимчасового Правительства на домагання, предложені делегацією Української Центральної Ради (3 червня 1917 p.)
  6. 4.3. Виконавчі структури державних утвореннь 1917 – 1921 рр.
  7. Причини, основні завдання та особливості Лютневої (1917 року) революції в Росії. Розстановка політичних сил в Україні.
  8. VII. Российское государство в революции (1917 - 1921 гг.)
  9. НАЦЫЯНАЛЬНА-ДЗЯРЖАЎНАЕ БУДАЎНІЦТВА HA БЕЛАРУСІ (1917 - 1921 гг.)
  10. Тлумачення Генерального Секретаріату Ill Універсалу Української Центральної Ради (12листопада 1917 p.)
  11. Глава 6 УПРАВЛІННЯ В ПЕРІОД ВІДРОДЖЕННЯ І РОЗБУДОВИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1917 - 1920 рр.)
  12. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО У ПЕРІОД ВІДРОДЖЕНІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1917—1920 рр.)
  13. Статистические сведения о деятельности органов ВЧК — ОПТУ за 1921-1928 гг. 1921 год
  14. Стаття 368-2. Незаконне збагачення
  15. Ухвала Української Національної Ради про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою (3 січня 1919)
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -