Місце і роль перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, у механізмі цивільного судочинства

Ефективність перегляду судових рішень багато в чому залежить від інстанційної побудови всередині судової системи, а її значення передбачає можливість послідовного переходу справи від суду нижчої інстанції до вищестоящого суду [61, с.

47]. У свою чергу, побудова судової системи обумовлюється різноманітними суспільними чинниками (історичними, культурними, ментальними, економічними), а також особливостями правової системи країни [62, с. 20].

Структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою, згідно з п. 3.2. мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 09.09.2010 р. № 19-рп/2010 [63] визнані одним із механізмів, що створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод, є структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою.

Сучасна система судів загальної юрисдикції, відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Однак на конституційному рівні (ч. 1 ст. 125 Конституції України) інстанційність, на відміну від територіальності та спеціалізації, як принцип побудови системи судів загальної юрисдикції прямо не визначено. За правовою позицією Конституційного суду України, що відображена у Рішенні від 12.07.2011 року № 9-рп/2011 (щодо принципу інстанційності в системі судів загальної юрисдикції) [64], у ст. 125 Конституції України передбачено не тільки принципи територіальності і спеціалізації, але й принцип інстанційності щодо побудови системи судів загальної юрисдикції (абзац 8 підпункту 3.2. пункту 3). З огляду на зазначене Конституційний Суд України наголошує, що під принципом інстанційності слід розуміти таку організацію судової системи, яка забезпечує право на перегляд рішення суду нижчої інстанції судом вищої.

На думку О. Пасенюка інстанційність як принцип організації судової системи випливає із принципу верховенства права, а саме з такої вимоги, як необхідність обмеження владної сваволі [65, с.14-15].

Р.М. Мінченко вважає, що принцип інстанційності полягає в тому, що цивільний процес розподіляється на провадження щодо розгляду цивільних справ судами чотирьох судових інстанцій: місцевим судом, судом апеляційної інстанції, Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ і Верховним Судом України [51, с. 36].

Відповідно, інстанційність характеризує систему взаємовідносин всередині судової організації. Судові системи є багаторівневими, мають «вертикальну» організаційну структуру, отже, характеризуючи судову установу, необхідно визначити її місце в ієрархії - інстанцію, а також форми і способи взаємовідносин одних інстанцій з іншими [66, с. 22]. Під інстанцією прийнято розуміти суд (чи його структурний підрозділ), що виконує ту чи іншу функцію, що пов’язана з розглядом справ і характеризується особливими процесуальним порядком відкриття провадження, розгляду справи, предметом розгляду, складом суддів та підсумковим процесуальним актом [34, с. 15].

Ієрархічне розташування судових інстанцій визначає повноваження окремо взятого суду при розгляді конкретної справи, позначаючи при цьому самостійну стадію в судочинстві, через яку може проходити конкретна справа в різних судах (інстанціях) [67, с. 23]. Закріплення тої чи іншої процесуальної функції за судовою ланкою відповідного рівня є гарантією того, що ця функція буде виконуватися належно. Рівень кваліфікації суддів такої судової ланки забезпечуватиме достатній ступінь її інституційної спроможності, а відтак, і ефективність судового захисту [65, с. 15].

Визначальними елементами системи судів загальної юрисдикції є судові органи, які згідно з ч. 3 ст. 124 Конституції України, уповноважені здійснювати правосуддя. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 11 грудня 2003 року № 20-рп/2003 (справа про Касаційний суд України) [68] визнав, що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях) (абзац 4 підпункт 4.2 п. 4).

Для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом, в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України. Місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України, відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», складають систему судів загальної юрисдикції.

Початковим моментом вирішення спору у судовому порядку є його розгляд судом першої інстанції. Так як перевірка судових актів як засіб судового захисту, як слушно відзначається у правовій доктрині, не може існувати сама по собі, поза зв’язком з діяльністю суду першої інстанції, що розглядає і вирішує цивільні справи [69, с. 16].

Судом першої інстанції, що розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності, є місцевий суд. Місцеві суди, у свою чергу, згідно з процесуальним законодавством, поділяються на загальні, господарські та адміністративні. Ч. 1 ст. 21 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» місцевими загальними судами визначає районні, міжрайонні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Місцеві загальні суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, передбачених процесуальним законом.

Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ визначена у ст. 15 ЦПК України, відповідно до положень якої суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Будь-яка сучасна судова система світу є ефективною та дієвою виключно за умови наявності розвинутого інституту перевірки судових рішень, який вважається однією з важливих засад у сфері правосуддя та гарантує забезпечення законності й правопорядку в державі [70, с. 137]. Класична теорія перевірки судових рішень, яка лежить в основі побудови судових інстанцій в Україні, доводить, що кожна заінтересована особа має право на перегляд її справи судом вищої інстанції [71, с. 171].

Національне законодавство, що регулює механізм оскарження судових рішень, використовує термін «перегляд» та «оскарження». Одним із основних засад судочинства, відповідно до п.8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, визначено забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» гарантує учасникам судового процесу та іншим особам у випадках і порядку, встановлених процесуальним законом, право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України. Аналогічні положення відображені у ст. 13 ЦПК України. Процесуальний порядок перегляду судових рішень регламентується нормами Розділу V за назвою «Перегляд судових рішень», що включає, відповідно, апеляційне провадження (глава 1), касаційне провадження (глава 2), перегляд судових рішень Верховним Судом України (глава 3), провадження у зв’язку з ново виявленими обставинами (глава 4). При цьому легального визначення поняття оскарження та перегляду процесуальні норми не містять.

У наукових дослідженнях, окрім вищезазначених правових категорій, набули широкого вжитку такі терміни як «перевірка», «контроль». Здебільшого вченими-процесуалістами перегляд та перевірка вживаються як синонімічні, відповідно, ототожнюються. О.В. Дем’янова перегляд ухвали визначає як дії суб’єктів цивільного процесу, спрямовані на усунення недоліків ухвали шляхом перевірки внаслідок оскарження відповідності її встановленим вимогам [72, с. 18]. Т.М. Карнаух визначає перегляд судових рішень як перевірку рішення суду інстанції нижчого рівня [73, с. 77]. С.П. Штелик вважає, що класична теорія перевірки судових рішень, яка лежить в основі побудови судових інстанцій в Україні, доводить, що кожна заінтересована особа має право на перегляд її справи судом вищої інстанції [71, с. 171].

І.В. Андронов, за аналізом процесуальним норм дійшов висновку, що цивільним процесуальним законодавством України передбачена інстанційна система перевірки судових рішень, тобто правосудність рішення, ухваленого одним судом, перевіряє інший суд, вищої судової інстанції по відношенню до того суду, який це рішення ухвалив [74, с. 110].

У свою чергу контроль, як зазначає М.О. Орлов, представляє собою перевірку і оцінку результатів діяльності певних суб’єктів. Відповідно, судовий контроль - діяльність, пов’язана з перевіркою законності і обґрунтованості ухвалених судових актів, що здійснюється як вищими судовими інстанціями так і судом, який ухвалив судовий акт. В останньому випадку таку діяльність можна визначити як самоконтроль [75, с. 68].

На відміну від вищезазначених наукових підходів О.О. Борисова звертає увагу на необхідність розмежування проваджень з перевірки судових актів та з їх перегляду. При цьому під перевіркою судових актів вчена розуміє ініційовану особами, які беруть участь у справі, діяльність судів вищих інстанцій, що здійснюється без поновлення провадження у справі, у передбаченому процесуальним законом порядку, спрямовану на забезпечення законності і обґрунтованості судових актів. Тоді як перегляд судових актів визначає як ініційовану зазначеними в законі особами діяльність суду, що ухвалив оспорюваний судовий акт, спрямовану на скасування судового акту внаслідок встановлення обставин, що мають значення для справи, і засвідчують про незаконність та необґрунтованість судового акту, з наступним поновленням провадження у справі і з ухваленням нового судового акту [69, с. 19, 21]. Що стосується безпосередньо перегляду судових актів, то у даному випадку фактично йдеться про перегляд справи у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Більш переконливою вбачається позиція К.В. Гусарова, згідно з якою перегляд судових рішень судами контролюючих інстанцій є основною формою реалізації контрольної функції органів судової влади [76, с. 40, 340]. А така правова категорія як перевірка виступатиме щодо інших як поняття родове.

Щодо сутності таких понять як право на оскарження судових рішень та право на перегляд судових рішень, то на думку О.В. Дем’янової оскарження є юридичним фактом, який є підставою для виникнення відносин між судом відповідної інстанції та скаржником з приводу перевірки ухвали [72, с. 18]. С.П. Штелик зауважує, що право на оскарження є за своїм змістом правом на подачу скарги до суду вищої інстанції, а право на перегляд судового рішення - правом на повторний розгляд справи судом вищої інстанції. При цьому вчена відмічає їх тісний взаємозв’язок, оскільки перше поняття виступає як передумова другого [77, с. 123].

Діяльність суду із захисту прав і законних інтересів громадян - це правосуддя, яке здійснюється судом шляхом розгляду і вирішення справи, а також застосування в разі необхідності передбачених законом заходів примусу [78, с. 648].

Правосуддя у цивільних справах здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Відповідно, перегляд судових актів судами вищих інстанцій реалізується лише у процесуальній формі і є діяльністю з відправлення правосуддя. Цивільна процесуальна форма - послідовний, визначений нормами цивільного процесуального права порядок розгляду та вирішення цивільної справи, що включає певну систему гарантій [79, с. 22].

Ознакою процесуальної форми є наявність процесуальних стадій, що становлять цивільне судочинство. Розгляд цивільних справ відбувається поетапно, послідовно проходячи через різні процесуальні стадії. Стадія цивільного процесу - це сукупність процесуальних дій, поєднаних спільною найближчою процесуальною метою [45, с. 9] тоді як судова інстанція - це щабель у системі пов’язаних між собою судових органів нижчого і вищого рівня, що визначаються структурою судочинства [80, с. 14].

Традиційно у науці цивільного процесуального права стадіями цивільного процесу визначаються наступні: 1) відкриття провадження у справі, в рамках якої виникають цивільні процесуальні правовідносини між судом та заінтересованою особою, яка звернулася до суду за захистом суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу; 2) провадження у справі до судового розгляду, у ході якого здійснюються процесуальні дії щодо підготовки справи до судового розгляду; 3) судовий розгляд справи як центральна стадія цивільного процесу, під час якої відбувається розгляд та вирішення цивільної справи по суті; 4) перегляд судових рішень в апеляційному порядку як стадія перевірки судом апеляційної інстанції законності та обґрунтованості рішень, ухвал та судових наказів суду першої інстанції, що не набрали законної сили; 5) перегляд судових рішень в касаційному порядку як стадія перевірки судом касаційної інстанції законності рішень та ухвал судів першої та апеляційної інстанцій, що вступили в законну силу; 6) перегляд судових рішень за цивільними справами Верховним Судом України як стадія перевірки Верховним судом України судових рішень у цивільних справах з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також у разі встановлення міжнародною установою судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом; 7) перегляд судових рішень у зв’язку з ново виявленими обставинами як стадія перевірки рішень або ухвал суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судових наказів у зв’язку з встановленням істотних для справи обставин, що об’єктивно існували на момент розгляду справи, але не були і не могли бути відомі заявнику, а також суду, на час розгляду такої справи.

Водночас, окремі вчені відзначають недоцільність визначення перегляду у апеляційному та касаційному порядку як стадій цивільного процесу оскільки ці два види перегляду побудовані як стадії, що послідовно змінюють одна одну [81, с. 223, 257].

Наявність у системі принципів цивільного процесуального права принципу забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, як справедливо відзначає В.А. Кройтор, позитивно відображається на функціонуванні системи правосуддя в цілому, забезпечує дієвість інших засад судочинства, зокрема, законності судових рішень [82, с. 199].

Перевірка судових актів судами контролюючих інстанцій у цивільному судочинстві характеризується як дворівнева, тобто законодавчо

регламентовано як перегляд судових рішень, що не набрали законної сили, так і судових актів, що набрали законної сили. У зв’язку з чим у доктрині цивільного процесуального права виділяють наступні форми перевірки законності та обґрунтованості судових рішень, що застосовуються для контролю за діяльністю судів та виправлення помилок, яких вони припустилися при розгляді конкретних справ: 1) перегляд судових рішень та ухвал, що не набрали законної сили (апеляційне провадження); 2) перегляд судових актів, які набрали законної сили (касаційне провадження) [27, с. 831].

Метою діяльності суду вищої інстанції, як справедливо зазначає Д. Луспеник, є доведення (встановлення) наявності чи відсутності суддівської помилки при ухваленні судового рішення [83, с. 27], а передбачена у ЦПК України система перегляду судових рішень спрямована на захист осіб, які беруть участь у справі, та інших заінтересованих осіб від таких суддівських помилок і одночасно забезпечення кожному конституційну гарантію захисту своїх прав, свобод чи інтересів, яка має бути справедливою, компетентною, повною та ефективною [84].

Завданням перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, що є спільними як для апеляційного так і для касаційного провадження, відповідно до ст. 1 ЦПК України, є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ, а метою - захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно, у цивільному судочинстві перегляд на предмет встановлення і усунення суддівської помилки у судових рішеннях, ухвалених судами першої інстанції, що не набрали законної сили, здійснюється в апеляційному порядку судом апеляційної інстанції. Суб’єктом суддівської помилки виступатиме суддя суду першої інстанції. Щодо перегляду судових рішень, ухвалених судом першої інстанції, - що набрали законної сили - в касаційному порядку, то потенційним суб’єктом суддівської помилки є суддя суду першої інстанції, колегія суддів суду апеляційної інстанції.

Істотними ознаками перегляду в апеляційному та касаційному порядку судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, є, зокрема: 1) здійснення діяльності з відправлення правосуддя; 2) правова регламентація процедури оскарження судових рішень, в тому числі і руху справи по стадіям в рамках здійснення перегляду судами вищих інстанцій; 3) самостійність мети та завдань судових органів вищих інстанцій з перегляду судового рішення; 4) наявність достатніх повноважень для встановлення та усунення суддівських помилок у судових рішеннях, ухвалених судами першої інстанції.

Основне завдання апеляційної інстанції полягає у тому, щоб здійснювати перевірку законності і обґрунтованості рішень і ухвал першої інстанції, що не набрали законної сили [85, с. 376].

Найбільш ефективним вбачається саме перегляд судових актів, ухвалених судами першої інстанції, що не набрали законної сили, що обумовлюється наступними обставинами: по-перше, судове рішення, що не набрало законної сили, не тягне за собою правових наслідків, відповідно виправлення судової помилки щодо такого рішення є більш доцільним та ефективним; по-друге, особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов’язки, мають рівні процесуальні права у питаннях ініціювання оскарження судового рішення першої інстанції в апеляційному порядку та безпосередньої участі у судовому процесі.

У системі судів загальної юрисдикції, у відповідності до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», діють апеляційні суди як суди апеляційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні правопорушення. Ст. 291 ЦПК України передбачає, що апеляційною інстанцією у цивільних справах є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Крім апеляційних судів як судів апеляційної інстанції у системі судів загальної юрисдикції, відповідно до ч. 1 ст. 31 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», діють вищі спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ. Згідно з ч. 1 ст. 323 ЦПК України касаційною інстанцією у цивільних справах є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, що був утворений у системі судів загальної юрисдикції з 1 жовтня 2010 року на виконання положень п. 23 ч. 1 ст. 106 Конституції України, ст. 19 та п. 1 розділу XIII «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» відповідно з Указом Президента України від 12.08.2010 року «Про Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ» [86].

У правовій доктрині касаційний перегляд судових рішень визначається в якості їх остаточної перевірки з метою забезпечення правильного застосування судами норм матеріального і процесуального права. Зазначений вид судового провадження в цивільному процесі розглядається як особливий [87, с. 108]. В.І. Тертишніков касаційний перегляд справи визначає як винятковий вид провадження, що відрізняється від «звичайного» апеляційного перегляду об’єктом перегляду, своєрідним порядком оскарження ухвал суду першої інстанції та апеляційних ухвал, строками оскарження та наявністю специфічних органів перегляду [81, с. 257].

Без сумніву, кожна особа, яка звернулась до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, має такий захист отримати як гарантований державою. Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Чинне цивільне процесуальне право, висока професійна підготовка суддів повинні забезпечити винесення законних і обґрунтованих судовий рішень і ухвал. Однак ні досконалість процесуальних норм, ні досвід і кваліфікація суддів, що розглядають і вирішують цивільні справи, у повній мірі не гарантують від помилковості окремих судових рішень [88, с. 306].

Як і у будь-якій іншій практичній діяльності так і в діяльності суду з розгляду і вирішення цивільної справи суддівська помилка є можливою, а навіть іноді і неминучою. Лише судове рішення, що відповідає вимогам законності, обґрунтованості і справедливості та не містить суддівської помилки, сприятиме захисту та поновленню порушених прав. Невиконання загальних завдань судочинства не приводить до досягнення його кінцевої мети або значно перешкоджає її досягненню, а проявляється це у формі суддівської помилки [89].

Відповідно, у разі наявності у судовому рішенні суддівської помилки остання має бути усунена, в тому числі, і шляхом перегляду зазначеного судового рішення судами контролюючих інстанцій. Отже, форма перегляду існує щоб усунути допущені в минулому порушення єдиного процесуального порядку тобто її дія спрямована на захист процесуальної форми, частиною якої вона сама є [75, с. 51].

Ефективність захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів обумовлена вибором форми такого захисту, зокрема, форми перегляду судового рішення, ухваленого судом першої інстанції. Кожен повинен мати можливість здійснити свій вибір і використати для захисту своїх прав той спосіб, який буде оптимальним у кожній конкретній ситуації для вирішення спору і врегулювання конфлікту [90, с. 45].

Основними критеріями вибору учасниками процесу форми, у порядку якого здійснюватиметься оскарження судового рішення у судах вищої інстанції, є норми права, що регулюють процесуальні відносини, що виникають під час перегляду судових рішень; підстави та мета перегляду судових рішень; характер оскаржуваного судового акту та коло осіб - суб’єктів суддівської помилки, допущеної при ухваленні судового рішення.

Наряду з беззаперечним визнанням існування інстанційної системи перегляду судових рішень у правовій доктрині звертається увага на можливість позаінстанційного контролю або самоконтролю за судовим рішеннями тим судом, який дане рішення ухвалив. Одним із його видів визначається перегляд судового рішення у зв’язку з ново виявленими обставинами, що є окремою стадією судового процесу в рамках цивільного судочинства і має на меті перевірку законності та обґрунтованості судових рішень, що набрали законної сили, у зв’язку з відкриттям ново виявлених обставин [74, с. 110-111].

Нововиявлені обставини, відповідно до п. 3 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування цивільного процесуального законодавства при перегляді судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами» від 30.03.2012 року [91], визначені як юридичні факти, які мають істотне значення для розгляду справи та існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі заявнику, а також обставини, які виникли після набрання судовим рішенням законної сили та віднесені законом до нововиявлених обставин (ч.2. ст. 361 ЦПК).

Необхідними умовами нововиявлених обставин, визначених п .п. 1, 2 ч. 2 ст. 361 ЦПК України, є те, що вони існували на час розгляду справи; ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи; вони входять до предмета доказування у справі та можуть вплинути на висновки суду про права та обов’язки осіб, які беруть участь у справі. Для визначених п. п. 3, 4 ч. 2 ст. 361 ЦПК України нововиявлених обставин необхідними умовами є те, що вони існували на час розгляду справи, але підстави виникли після ухвалення рішення у справі (зокрема, шляхом скасування судового рішення, яке стало підставою для його ухвалення), спростовують обставини, встановлені судом на час розгляду справи, та мають важливе значення для її розгляду.

Відповідно до ч. 1 ст. 361 ЦПК України у зв’язку з ново виявленими обставинами можуть бути переглянуті рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ. У зв’язку із цим такому перегляду підлягають рішення суду першої інстанції (у тому числі заочне або додаткове рішення), ухвалене за будь-яким видом судового провадження, що набрало законної сили, а також рішення суду апеляційної чи касаційної інстанції, якими рішення було змінено або ухвалено нове рішення.

Цивільне процесуальне законодавство визначає провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами окремою главою 4, що міститься у розділі V за назвою «Перегляд судових рішень». Тоді як нормами Господарського процесуального кодексу України [92] перегляд рішення, ухвали, постанови господарського суду за нововиявленими обставинами визначено в окремому самостійному розділі за аналогічною назвою.

Однією з ознак позаінстанційного контролю є те, що допущені судові помилки підлягають усуненню тим же судом, який їх допустив. Зокрема, ч. 1 ст. 363 ЦПК України закріплює правило, згідно з яким рішення, ухвала суду чи судовий наказ переглядаються у зв’язку з ново виявленими обставинами судом, який ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ. У правовій доктрині висловлюється точка зору про недопустимість того, щоб діяльність, що за рівнем складності схожа з переглядом, що здійснюється вищими судовими органами, здійснювали (як правило) судді нижчої ланки. У зв’язку з чим пропонується перегляд судових актів за нововиявленими обставинами як самостійний інститут скасувати. У рамках єдиного інституту перегляду судових актів, що набули чинності, в якості однієї з підстав до перегляду необхідно передбачити виявлення істотних для справи обставин, що не були і не могли бути відомими ні заявнику, ні суду [93, с. 9, 33].

Безумовно, зазначені аргументи у значній мірі є обґрунтованими, заслуговують на увагу і не випадково ці проблеми досліджуються, в тому числі, на рівні докторських дисертацій. Знову ж таки, не можна не погодитись і з тим, що у судовій практиці нерідко мають місце зловживання, коли провадження у справі за нововиявленими обставинами використовується заінтересованими особами для того, щоб переглянути рішення суду ще раз і отримати бажаний результат, а суди, відповідно, для того, щоб приховати власні помилки.

Г.П. Тимченко звертає увагу на те, що сучасний порядок судочинства в рамках перегляду судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами багато в чому успадкував те, що було передбачено законодавством другої половини XIX ст. [94, с. 313].

Сучасна законодавча концепція, відображена у нормах ЦПК України, структура зазначеного процесуального закону дають можливість дійти висновку про самостійне значення перегляду справи у зв’язку з ново виявленими обставинами у системі перегляду судових актів, що є позаінстанційним, процедура якого однак все ж таки потребує подальшої детальної аргументації. Підтвердженням зазначеного слугуватиме і позиція Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, відображена у п. 1 постанови «Про застосування цивільного процесуального законодавства при перегляді судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами», згідно з якою передбачений главою 4 розділу V ЦПК перегляд судових рішень, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими обставинами є самостійною стадією цивільного процесу, в якому судом перевіряється наявність чи відсутність правових підстав для цього - юридичних фактів, які існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі заявнику, хоча їх подання до суду могло потягти ухвалення іншого за змістом судового рішення.

Окремою стадією цивільного процесу є перегляд судових рішень Верховним Судом України. У системі судів загальної юрисдикції Верховний Суд України, відповідно до ч. 2 ст. 125 ЦПК України, є найвищим судовим органом, що здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом. Згідно зі ст. 355 ЦПК України Верховний Суд України переглядає справи з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; 3) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом; 4) невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Л. Лічман, справедливо відзначаючи ключову роль Верховного Суду України в забезпеченні захисту прав і свобод людини на національному рівні, звертає увагу на те, що завдання даного суду принципово відрізняються від функцій судів нижчого рівня, оскільки його роль не зводиться лише до здійснення судочинства: він є вищим судовим органом , який забезпечує ефективність національної правової системи і дію принципу верховенства права [95, с. 92].

Враховуючи те, що ефективні процедури оскарження відповідають інтересам усіх сторін у судовому розгляді і відправленні правосуддя, а неефективні та неналежні процедури і зловживання сторонами правом на скаргу слугують причиною невиправданих затримок і можуть підірвати довіру до системи правосуддя, Комітет Міністрів держав-членів Ради Європи оптимальну модель інстанційного устрою вбачає у трьохрівневій системі, сутність якої викладена у Рекомендації № R (95) 5 щодо введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних і торгових справах [96].

О. Ткачук, Д. Луспеник, за результатами аналізу змісту зазначених рекомендацій, дійшли висновку, що питання судового спору повинні визначатись на рівні суду першої інстанції, який і розглядає всі подані факти і докази. Разом із тим повинна існувати можливість контролю за будь-яким його рішенням зі сторони вищестоящого суду (апеляційна інстанція). Суд третьої інстанції у зазначеній Рекомендації визначається як суд, який розвиває право, сприяє однаковому тлумаченню закону. При цьому звернення до суду третьої інстанції розглядається як виняток, який дозволяється не у всіх справах, а лише у тих, які заслуговують третього судового розгляду, за умови, що такі справи вже «пройшли» розгляд у судах попередніх інстанцій [84].

Особливістю перегляду рішень Верховним Судом України у цивільному судочинстві, як слушно відзначається у правовій доктрині, є те, що при перегляді справи вказаний судовий орган не перевіряє дотримання вимог законності та обґрунтованості судового рішення, оскільки це є компетенцією судів апеляційної та касаційної інстанції. Метою ж даного виду провадження у цивільному судочинстві є дотримання Україною вимог єдності судової практики та міжнародних зобов’язань держави [27, с. 916, 917].

Вбачається, що сучасна система побудови судів загальної юрисдикції, відображена у нормах Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та у положеннях ЦПК України, засвідчує про забезпечення послідовного переходу справи від суду нижчої інстанції до суду вищої інстанції, підвищення гарантій судового захисту прав та законних інтересів громадян.

1.3.

<< | >>
Источник: ЦИХОНЯ Денис Юрійович. ОСКАРЖЕННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ, УХВАЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Місце і роль перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, у механізмі цивільного судочинства:

  1. ЦИХОНЯ Денис Юрійович. ОСКАРЖЕННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ, УХВАЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса - 2015, 2015
  2. 2. Перегляд судових рішень у порядку виключного провадження
  3. В. Вимоги «повної довіри і зарахування»Стаття Конституції про принцип «повної довіри і зарахування» вимагає, щоб штати надавали рішенням у справах, ухвалених в інших штатах, такого ж ефекту, як і рішенням власних судів.1. Виконання та ефект рішень, ухвалених в інших штатах
  4. ГЛУХАНЧУК ОЛЕГ ВАСИЛЬОВИЧ. ДИСЕРТАЦІЯ ПЕРЕГЛЯД РІШЕНЬ АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ ЯК КОНСТИТУЦІЙНА ГАРАНТІЯ СУДОВОГО ЗАХИСТУ. Київ - 2017, 2017
  5. 60. Відмінність пояснення адвоката в суді касаційної інстанції від промови адвоката в суді першої інстанції по цивільній справі
  6. Д. Рішення у цивільних справах:грошова компенсація, засіб судового захисту за правомна справедливість і судові витрати .
  7. Тема 18. Постанови суду першої інстанції
  8. Порядок ухвалення рішення господарського суду
  9. Участь прокурора в суді першої інстанції.
  10. А. Суди першої інстанції та апеляційні суди: основні характеристики та взаємозв'язок
  11. 62. Виконання судових рішень.