СУСПІЛЬНИЙ ДОБРОБУТ
В умовах переходу економіки до ринкового регулювання господарської діяльності важливого значення набуває досягнення зростання суспільного добробуту. Забезпечення зростання добробуту населення головним чином полягає у задоволенні потреб, які кількісно зростають та якісно змінюються.
При цьому особливо важливу роль відіграє тісний взаємозв’язок між потребами окремого громадянина (індивідуума) та суспільства в цілому.Оскільки головна мета „політики добробуту” - це поліпшення якості життя, то фундаментом суспільного добробуту є соціальна захищеність громадян. Саме якість життя є головним показником суспільного добробуту. Одним із яскравих представників теорії суспільного добробуту визнано американського вченого А. Маслоу, автора загальновідомої ієрархії потреб (піраміди потреб Маслоу). Відповідно до цього підходу будь-яка людина прагне до свого розвитку, діючи згідно зі своїми можливостями та потребами. Сутність ідеї А. Маслоу в тому, що найвищі потреби не можуть виявитися та реалізуватися, якщо примітивніші не були попередньо задоволені.
Ж. Годфруа до класичної піраміди додав когнітивні та естетичні потреби (необхідність у злагодженості, справедливості, красі, симетрії), розташувавши їх перед потребою у самореалізації.
Доволі відомими є й двофакторна модель потреб Ф. Герцберга, у якій усі потреби зумовлюються факторами мотивації та підтримки, і трирівнева модель потреб „існування - взаємовідномини - зростання” К. Алдерфера. Перелік та класифікація усіх потреб людини - річ надзвичайно складна, оскільки вихідні (первинні) потреби трансформуються у безліч похідних. Саме тому швейцарський психолог К. Левін і назвав їх квазіпотребами.
Усе це свідчить про те, що досягнення добробуту виявляється через реалізацію потреб людини. А наявні доповнення базової піраміди А. Маслоу переконують у тому, що з розвитком суспільства з’являється необхідність у задоволенні дедалі більших потреб, які і знаходять своє відображення у різних моделях ієрархій.
У всіх ієрархіях добробут слід розглядати з позиції створення нормальних умов життєдіяльності населення, раціональної зайнятості та комплексного соціального захисту громадян, а людину - не тільки як біологічну істоту, а й як активного члена суспільства.Одним з важливих завдань сучасної соціально-економічної макростатистики як в Україні, так і за кордоном є вдосконалювання показників добробуту населення. Складність завдання полягає в багатоаспектності категорії добробуту, що включає доходи населення й споживання, зайнятість і безробіття, житлові умови, майно домашніх господарств, забезпеченість населення соціально-культурними послугами тощо. У сучасній статистиці для характеристики рівня життя й добробуту населення, як правило, використовується система показників, що відбивають окремі аспекти даної категорії. Наприкінці 2002 р. Статистичний комітет Співдружності незалежних Держав опублікував систему індикаторів для оцінки рівня життя населення в країнах СНД. Ця система має такий вигляд:
1. Інтегральні показники рівня життя:
1.1. Макроекономічні показники:
■ реальні використовувані доходи населення;
■ реальні скориговані доходи населення;
■ витрати на кінцеве споживання домашніх господарств;
■ фактичне кінцеве споживання домашніх господарств;
■ середньомісячна заробітна плата (номінальна і реальна).
1.2. Демографічні показники:
■ динаміка чисельності постійного населення:
■ очікувана тривалість життя;
■ рівень смертності немовлят, дитячої і материнської смертності;
■ рівень освіти населення.
1.3. Показники економічної активності населення:
■ рівень економічної активності населення;
■ співвідношення зайнятих в економіці й загальної чисельності населення;
■ рівень безробіття.
1.4. Показники пенсійного забезпечення населення:
■ чисельність пенсіонерів (усього, у тому числі за віком);
■ суми призначених місячних пенсій (усього, у тому числі за віком);
■ середній розмір призначених місячних пенсій за віком і мінімальний розмір пенсій.
2.
Показники матеріальної забезпеченості населення:2.1. Доходи домашніх господарств:
■ сукупні й грошові номінальні й реальні доходи домашніх господарств (загальні й використовувані);
■ купівельна спроможність доходів;
■ індекс споживчих цін.
2.2. Нерівність у розподілі доходів між окремими групами населення:
■ децильний коефіцієнт диференціації доходів населення;
■ коефіцієнт концентрації доходів (індекс Джині);
■ коефіцієнт фондів;
■ розподіл доходів по квантильних групах населення.
2.3. Показники бідності населення:
■ величина прожиткового мінімуму;
■ межа бідності;
■ межа крайньої бідності;
■ показники масштабу бідності (первинна бідність, вторинна бідність, дефіцит грошового доходу бідного населення, гострота й глибина бідності).
3. Особисте споживання (рівень і структура):
■ вартість мінімального продовольчого „кошика”;
■ динаміка й структура споживчих витрат населення в поточних і порівняльних цінах;
■ частка витрат на харчування у використовуваних доходах і споживчих витратах;
■ середньодушове споживання основних продуктів харчування, у тому числі в перерахуванні на дорослого споживача;
■ калорійність і склад харчових речовин мінімального продовольчого „кошика”.
4. Соціальна напруженість:
■ коефіцієнт злочинності.
Для оцінки добробуту нації використовують показники ВНП (ВВП) або національного доходу в розрахунку на душу населення. Проте підрахунок основних макроекономічних показників має ряд особливостей. Деякі товари і послуги, створені у даному періоді, не поступають на ринок, а значить, не мають ринкової ціни. У показнику ВНП вони враховуються за умовно нарахованою вартістю. Так, для обліку послуг, якими користуються власників будинків статистика враховує у ВНП „орендну плату”, яку вони повинні були би „платити” самі собі, хоча реально ці виплати не здійснюються. Послуги державних службовців також не мають ринкової вартості (послуги поліцейських, пожежних, робітників апарату управління і т.д.), проте у ВНП враховуються витрати по виробництву цих послуг, тобто є відповідні витрати держави, наприклад, на заробітну плату цим робітникам.
Багато товарів і послуг виробляються і споживаються в домашніх господарствах, не потрапляючи на ринок і часто не враховуються в показнику ВНП (ВВП). Так, їжа, приготовлена вдома і в ресторані, може бути зовсім однаковою, але лише вартість останньої враховується у ВНП.
В усіх державах існує проблема обліку тіньової економіки. Це пов’язане з розширенням приватного сектору в результаті приватизації державних підприємств, виникненням нових приватних підприємств, а також недостатнім державним контролем за діяльністю приватного сектору. Розширення тіньової економіки і неможливість обліку її масштабів приводить до заниження даних при виробництво ВНП (ВВП) у порівнянні з даними про його використання, так як нелегально створені продукти і доходи витрачаються на споживання і накопичення нелегально.
Показники ВВП (ВНП) не завжди можуть дати точну інформацію. Дві країни можуть мати однаковий показник ВНП на душу населення, проте різний рівень цін, а значить на 1 долл. Доходу в цих країнах можна буде купити різну кількість благ.
Однакові показники ВНП на душу населення повинні доповнюватися показниками рівня освіти населення, тривалості життя, калорійності харчування і т.д., які слід враховувати в оцінці добробуту нації. Часто різниця між країнами за цими показниками пов’язана зі ступенем диференціації доходів населення. Наприклад, країна з відносно низькою диференціацією доходів може мати більш високі в порівнянні з іншими країнами показники рівня освіти, тривалості життя і т. д., незважаючи на те, що за рівнем ВНП на душу населення вона буде знаходитися на більш низькій позиції в порівнянні з ними.