ПІСЛЯМОВА

У монографії узагальнено результати філософських і науко­знавчих досліджень проблем розвитку науки і техніки, розкрито методологічні основи розгляду цих феноменів у взаємообумовле- ності їх функціонування у контексті цивілізаційного підходу, що уможливлює застосування поняття «науково-технічна діяльність» і підкреслює необхідність вивчення його конкретно-історичної ви­значеності.

Особливість науково-технічної діяльності полягає у таких пло­щинах. Насамперед, це така активність людини та створених нею соціальних систем науки і техніки, що є причиною змін у всіх фор­мах буття, спрямованих на його впорядкування через зниження ентропії у природних і суспільних явищах та процесах шляхом зміни їх інформаційного потенціалу та відповідного перетворення.

У сучасних умовах розгортання постіндустріального періоду цивілізаційного розвитку науково-технічна діяльність є полісис- темним видом економічної діяльності, зовнішнім щодо неї висту­пає соціокультурне середовище, з яким відбувається постійний інформаційний обмін. З позицій системного підходу науково-тех­нічну діяльність можна охарактеризувати як відкриту складно- стуктуровану систему, функціонування і розвиток якої забезпечує механізм самоорганізації. Упорядкування процесів функціону­вання і розвитку науково-технічної діяльності як системи відбу­вається на основі кооперативної взаємодії її компонентів — скла­дових цієї діяльності, де системоутворювальну роль відіграє така складова, як ДІР.

Науково-технічна діяльність як розвинене явище має складну багаторівневу структуру, механізми самоорганізації й розви­тку, які формувалися у тривалій часовій протяжності у розгор­танні різних періодів цивілізації і типів суспільств. Відповідно до визначених сутнісних характеристик науково-технічна діяльність як об’єкт наукових досліджень постає у руслі постнекласичної раціональності, що дозволяє освоювати у пізнанні складні само­організовані людинорозмірні системи із зворотними зв’язками, які історично розвиваються. Актуалізація історичної реконструкції формування сутнісних характеристик науково-технічної діяль­ності з позицій використання пізнавального потенціалу цивіліза- ційного, системного і діяльнісного підходів обумовлена потребою поглиблення існуючих уявлень про це системне явище, оскільки у своїй сучасній визначеності воно обумовлене всіма попередніми трансформаціями. Дослідження ретроспективи науково-техніч­ної діяльності здійснювалося у контексті самоорганізації як ви­значальної системної ознаки цього явища через зіставлення таких його станів, як розвиток та зародження і становлення у взаємодії із зовнішнім середовищем, де виділено соціокультурне та госпо­дарське.

Розкрито логіку появи науково-технічної діяльності як само­бутнього явища у первісних формах її складових, якими є: тео­ретична діяльність, що розгорталася у філософуванні й теоре­тизуванні; підготовка мислителів, що виникла як самопідготовка в самоосвіті, з появою класичного університету вона трансформу­валася в інституціоналізовану підготовку; надання інформаційних послуг бібліотеками, що розімкнули «суб’єкт-суб’єктний» лінійний спосіб трансляції знань та разом з книгою (спочатку рукописною, а потім друкованою) перетворили його на сферичний «суб’єкт- об’єктний» спосіб трансляції знань. Окреслено особливості фор­мування внутрішніх властивостей первісних форм складових науково-технічної діяльності (їх мети, суб’єктів, предмета, засобів, процесу, умов, результатів), обґрунтовано внутрішню генетичну спорідненість складових, у первісних формах яких відбувалася науково-технічна діяльність. Розкрито внутрішні взаємозв’язки між теоретичною діяльністю, підготовкою мислителів та інфор­маційними послугами, показано це як внутрішні самовпливи у надрах нового виду діяльності. Охарактеризовано зміни, що від­бувалися впродовж етапу її зародження (УІ-У ст. до н. е. (анти­чна доба) до XVI ст. (доба Відродження), як еволюційні, поступові через накопичення багатьма поколіннями мислителів традицій у новому виді людської діяльності, водночас які життєздатні й досі. Цій діяльності були притаманні епізодичність і тимчасо­вість, як явище самобутнє вона існувала у первісних формах, в яких не сформувалися внутрішня цілісність і єдність, відтак без­посередній вплив на події і явища зовнішнього соціокультурного середовища був відсутній, що докорінно зміниться за доби першої наукової революції.

Дослідження, результати якого викладено у монографії, під­твердили гіпотезу про те, що науково-технічна діяльність як само­бутнє явище виникла у соціокультурному середовищі еллінських міст-полісів, розгортання якого відбувалося у напрямі трансфор­мації від традиційного суспільства до техногенного.

Конструктивізм впливу соціокультурного середовища антич­ної доби та доби середньовіччя полягає в тому, що воно здійсню­вало безпосередній вплив на формування внутрішніх характерис­тик первісних форм складових науково-технічної діяльності — їх мети, суб’єктів, засобів, предмета, процесу та умов, концентро­вано такий вплив відображався у результаті цієї діяльності — теоретичному знанні. Відтак теоретичній діяльності античної доби притаманні споглядальність, внутрішня самодостатність, неза­лежність від господарської практики, логічна доказовість знання, демократизм і критицизм, які й відображають особливості соціо­культурного середовища еллінської цивілізації, де соціалізація індивіда долала обмеження родинних зв’язків, демократичні за­сади її розгортання актуалізували конкуренцію ідей, на генеру­вання яких і була спрямована теоретична діяльність.

Етап зародження науково-технічної діяльності характери­зує її появу як особливого виду духовної діяльності, самобутність якої початково визначили потреби соціалізації індивіда у соціо- культурному середовищі, де співіснували два типи суспільства: традиційне, що базувалося на міфологічній та релігійній свідо­мості, й нове, що пізніше дістане назву техногенного, цей тип сус­пільства формував новий світогляд, який базувався на диферен­ційованій свідомості, що поставав завдяки функціонуванню таких соціальних інститутів, як політика, право, мистецтво, мораль і на формування соціально значущих ідей розвитку якого був спрямо­ваний новий вид діяльності — теоретична діяльність. Генеровані в її межах теоретичні знання формували програми відтворення життєво важливих для античної цивілізації видів діяльності та її форм, які розгорталися виключно у соціокультурному середо­вищі, тому теоретичне знання зародилося як соціально значуще. Водночас нею були сформовані цінності і програми норм пове­дінки і видів діяльності, що заклали основи майбутнього техноген­ного суспільства, проте подолати реліктові програми попередніх культур у межах традиційного суспільства не вдалося. З позицій діяльнісного підходу пояснюємо це таким чином: для традиційного суспільства будь-яка активність людини була спрямована на її внутрішній світ, а не назовні — її навколишнє оточення, зокрема природу, відтак головним у мисленнєвій діяльності у традицій­ному суспільстві було створення самого мислителя, його внутріш­нього космосу, адже зміни у зовнішньому середовищі виключала традиція. Відтак теоретичні знання на етапі зародження були майже неформалізовані, невіддільні від їх носіїв, оволодіння ними означало знати всіх знаючих, а не знати пізнане, процеси їх гене­рування мали виключно індивідуальний характер, обумовлений індивідуальним рівнем потреб у цій діяльності як такій, що до­лала обмеження сімейно-родинних зв’язків соціалізації індивіда, оскільки знання неможливо заповісти у спадок, вони здобуваються під час самої діяльності, проте застосування знань індивідом об­межувалося панівними нормами соціокультурного середовища. Го­ловні характеристики теоретичного знання як результату теоре­тичної діяльності етапу зародження (всеосяжність, неподільність, універсальність) відображають його соціальний контекст, оскільки тогочасним потребам індивіда і суспільства, як і видам людської діяльності притаманний низький рівень диференціації.

Це етап від появи наукового мислення як способу генерування теоретичних знань до структурованості накопичених у філософ­ських системах теоретичних знань, що проявилося у виділенні окремих галузей наук. У контексті суб’єктів цієї діяльності — це етап від появи перших античних мислителів, що уособлювали най­вищий рівень самоосвіти своєї доби, до появи в університетах під­готовки мислителів як особливої соціально-професійної групи, що здобували світську освіту і були спроможні самостійно системно проводити теоретичну діяльність, при цьому підготовка мисли­телів стала невід’ємною від проведення теоретичної діяльності. З появою класичного університету постав новий суб’єкт теоретич­ної діяльності колективного рівня, що у своєму функціонуванні був незалежним від однієї людини чи обмеженого кола осіб, тра­диція генерування і транслювання теоретичних знань набула не­перервного характеру, в європейських містах було сформовано новий прошарок освіченого населення, масштабне задоволення їх інтелектуальних потреб уможливило книгодрукування. Класичні університети постали як особливий вид добровільних об’єднань щодо задоволення пізнавальних потреб у руслі духовних потреб, у межах якого було сформовано традицію триступеневої соціалі­зації індивіда «бакалавр-магістр-доктор», яка життєздатна й досі. Класичні університети відіграли вагому роль у процесах урбаніза­ції: з одного боку, середньовічне місто поставало не лише як центр торгівлі і ремесел, але і як центр освіченості і вченості, з іншого, ці заклади уможливили формування і реалізацію міського само­врядування як прообразу громадянського суспільства — інституту майбутнього техногенного суспільства.

Це етап від рукописних книг античних мислителів до книго­друкування, що багаторазово пришвидшило формалізацію нових знань, забезпечило становлення бібліотечної справи не лише як місця збереження книг та їх переписування, але їх систематиза­ції, надання інформаційних послуг. Складові нового виду діяль­ності на етапі її зародження розгорталися у межах традиції як панівної норми, така діяльність мала ознаки напівзамкненої сис­теми, не маючи зв’язків з господарським середовищем, зазнаючи конструктивних і деструктивних впливів з боку соціокультурного середовища. Науково-технічна діяльність поступово еволюціону­вала у напрямі ускладнення первісних форм її складових, пере­важно стихійного, прогресивні зміни межували з регресивними. Першим проявом внутрішніх впливів на еволюцію складових но­вого виду діяльності вважаємо перенесення методу класифікації, створеного у межах теоретичної діяльності, на надання інформа­ційних послуг бібліотеками і виникнення книгознавства. Головні фактори впливу на зародження складових науково-технічної діяльності були зовнішніми, спрямованими від соціокультур­ного середовища традиційного суспільства, яке також зазнавало впливу з боку нового виду людської діяльності, оскільки соці­альна значущість теоретичної діяльності полягала у генеруванні ідей, через які теоретичне знання реалізувало окрім пізнаваль­ної регулятивну функцію. Найбільшим виявом впливу вважаємо формування на європейських теренах інтелектуального руху — гуманізму, ідеї якого сформували нові антропоцентричні цінності майбутнього техногенного суспільства.

Обґрунтування етапу становлення науково-технічної діяль­ності, що тривав з поч. XVII ст. до к. XIX ст., полягає у розкритті характеристик науково-технічної діяльності, які свідчать про досягнення стану самовизначення її істотних властивостей і внут­рішнього структурування, у такому контексті об’єднання науко­вої та технічної діяльності розглядається як набуття цією діяль­ністю зрілої форми. З’ясовано, що на етапі становлення складові науково-технічної діяльності набули внутрішньої цілісності, оскільки формування їх сутнісних характеристик (мети, суб’єктів, предмета, засобів, процесу, умов та результатів) здійснювалося під переважним впливом внутрішніх флуктуацій. Відтак теоре­тична діяльність трансформувалася у наукові дослідження і роз­робки, а інституціоналізація її первісних форм (теоретизування і філософування) відобразилася у формуванні нових соціальних інститутів науки і філософії, які у своєму функціонуванні відокре­милися від інших соціальних інститутів, а саме, релігії, політики, моралі. Підготовка мислителів трансформувалася у підготовку вчених, невіддільну від проведення наукових досліджень, функ­ціонування цих складових та їх динамічну взаємодію уможливлю­вало надання науково-інформаційних послуг. Науково-технічна діяльність набула ознак самоорганізованої складної структуро- ваної системи, функціонування якої здійснювалося відповідно до внутрішньовироблених норм через домінування у генеруванні наукових знань експериментального методу та визнання єдиним об’єктом наукових досліджень природних явищ і процесів. Внут­рішня взаємодія відбувалася на рівні кожної складової, у науко­вих дослідженнях це технізація науки і сцієнтизація техніки, які актуалізували практичну спрямованість генерованих наукових знань та формування наукової основи генерування технічних знань і становлення інженерної практики. Середовищем реаліза­ції перетворювальної функції наукових і технічних знань на етапі становлення стало господарське середовище, що з поширенням і розвитком ринку трансформувалося в економічне.

Набуття науково-технічною діяльністю ознак самоорганізова­ної системи відобразили прояви внутрішніх закономірностей, які сформувалися насамперед у надрах такої складової, як наукові дослідження, водночас вони проявлялися у всіх складових нау­ково-технічної діяльності, зокрема:

І) Наукові дослідження, вища школа, інформаційна сфера у своєму розвитку переходили від первісних до складних і струк- турованих форм, що відображало таку закономірність, як усклад­нення організаційних форм існування наукових знань та інс- титуційних форм їх генерування з посиленням ролі суб’єктів колективного рівня, сформувалася визначальна роль у механізмі самоорганізації наукової спільноти як основи суб’єкт-суб’єктної взаємодії, це ознаменувало появу суспільного рівня суб’єктів нау­кових досліджень; структурування стало системним, відійшовши від ієрархічного принципу етапу зародження теоретичної діяль­ності, привнесеного із соціокультурного середовища, до горизон­тального дисциплінарного принципу, виробленого та відповідно інституційно закріпленого у надрах науково-технічної діяльності як самоорганізованої системи; дисциплінарний принцип струк- турування наукових знань (розмежування природничих і гумані­тарних знань, відокремлення від наук про природу технічних наук як наук про штучну природу) визначив напрям ускладнення від первісних до розвинених форм усіх складових науково-технічної діяльності на етапі її становлення.

II) Неперервно-дискретний характер перебігу процесів науково-технічної діяльності — чергування еволюційних етапів в її розвитку з якісними стрибками, революційними змінами ког- нітивної структури та впливу на зовнішнє середовище — як соціо- культурне, так і економічне; у часовому вимірі етап становлення науково-технічної діяльності можна розглядати як період між першою науковою революцією і першою науково-технічною рево­люцією (електротехнічна революція к. XIX ст.).

III) Експонентне зростання наукової інформації і знань, суб’єктів їх генерування, а також витрат на її проведення, яких потребували розвиток уречевленої складової засобів і уречевле­них умов цієї діяльності, що обумовило кумулятивний характер наукових і технічних знань та постійне розширення наукової і науково-технічної інформації як іманентних характеристик ре­зультатів науково-технічної діяльності; у підготовці вчених це знайшло прояв у поступовому збільшенні її тривалості, у наданні науково-інформаційних послуг — у появі наукових часописів і реферативних журналів та їх експонентному зростанні, профе­сіоналізації бібліотечної діяльності.

IV) Діалектична єдність спадковості й оновлення як механізмів розвитку наукових і технічних знань, які відображають кумуля- тивізм наукових і технічних знань та перегляд наукових істин і відмову від застарілих істин, що проявилося у настанні кризи класичної науки, засвідчивши обмеженість пізнавальних мож­ливостей наукових досліджень, які реалізувалися у руслі кла­сичного типу наукової раціональності, їх розширення уможливив некласичний тип наукової раціональності, що прийшов на зміну класичному; формування нового типу наукової раціональності розглядаємо як головну внутрішню флуктуацію у цьому виді діяльності, що стало проявом функціонування механізму само­організації цієї системи.

V) Диференціація та інтеграція наукових і технічних знань, які утворюють діалектичне протиріччя як головне джерело роз­витку науково-технічної діяльності як самоорганізованої системи; у наукових дослідженнях диференціацію наукових знань обумо­вила системність природних явищ і процесів, а не диференціація явищ і процесів соціокультурного середовища; як прояв цієї за­кономірності у підготовці вчених відмічаємо становлення спеціа­лізованої вищої освіти та трансформацію універсальних бібліотек у наукові; водночас інтеграція відображала виникнення організо­ваності у системі науково-технічної діяльності у напрямі форму­вання кооперативної взаємодії, що мала синергічні ефекти в ре­зультаті об’єднання відокремлених наукової і технічної діяльності у цілісний і взаємообумовлений вид діяльності, обумовивши зміни функціональної структури системи — появу і реалізацію перетво­рювальної та економічної функцій наукових і технічних знань.

VI) Інституціоналізація науково-технічної діяльності на всіх рівнях суб’єктів її складових (індивідуальному, колективному, суспільному), що забезпечило функціонування і відтворення ме­ханізму самоорганізації, неперервність і подальший розвиток цього виду діяльності; у формуванні внутрішніх флуктуацій на по­чатку етапу становлення провідна роль належала академіям наук і дисциплінарним товариствам, наприкінці такі впливи були спро­можні здійснювати університети, що внаслідок внутрішніх взаємо­впливів здобували нову якість — ставали дослідницькими поруч зі спеціалізованою вищою школою і науковими бібліотеками, а також дослідницькі лабораторії, мета функціонування яких по­лягала у творенні нового технічного знання на науковій основі та визначенні напрямів його промислового застосування через уре­чевлення у товарах, які до цього часу не були відомі ринку, їх діяльність уможливила трансформацію наукових досліджень у наукові дослідження і розробки, що спрямовані на перетворення природи за допомогою створення на науковій основі об’єктів штуч­ної природи у контексті формування і задоволення системи потреб усього суспільства через включення наукових і технічних знань до промислового продукування насамперед матеріальних благ.

Отже, науково-технічна діяльність на етапі становлення на­була ознак складної системи, де виникали й розвивалися процеси самоорганізації, що знайшло вияв у впорядкуванні компонент цієї системи (складові науково-технічної діяльності) на основі їх внутрішньої взаємодії, переростанні внутрішніх взаємовпли­вів у кооперативну (узгоджену за дисциплінарним принципом організації) взаємодію між її компонентами. Науково-технічна діяльність постала як складна дисипативна система, в якій про­цеси узгодженої взаємодії між її складовими відбувалися на основі горизонтальної дисциплінарної організації наукових і тех­нічних знань. Така система була віддалена від стану рівноваги, оскільки диференціація та інтеграція наукових знань сформува­лися як суперечливі закономірності їх розвитку, відтак дисциплі­нарна структура науки змінювалася у напрямі її ускладнення та урізноманітнення, що знаходило вияв і в підготовці вчених, і в на­данні науково-інформаційних послуг. Водночас науково-технічна діяльність як система від свого зародження вже у первісних фор­мах набувала ознак системи дисипативної — між нею та зовніш­нім соціокультурним середовищем відбувалися інтенсивні процеси обміну інформацією, проте за наявності внутрішніх флуктуацій у надрах системи найбільше проявлявся екстернальний вплив на неї з боку соціокультурного середовища. На етапі становлення науково-технічна діяльність набуває рис сформованої дисипатив­ної системи: її розвиток відбувається внаслідок внутрішніх су­перечностей, котрі спонтанно виникали в її надрах, водночас при інтенсифікації зв’язків із соціокультурним середовищем фор­мувалися нові зв’язки з економічним середовищем. Підприємни­цтво як інституційна основа розвитку ринку та становлення ін­ституту інтелектуальної власності уможливили виокремлення і реалізацію перетворювальної й економічної функції наукових і технічних знань, забезпечивши наростаючий попит на винаходи і прискорення темпів їх впровадження у господарські процеси та формування промислового капіталу та урядових коштів як джерел фінансування науково-технічної діяльності та її індустріалі­зації. Наукові дослідження і розробки увійшли до кола держав­них інтересів, насамперед у військовій сфері, відтак кошти з централізованих фондів також постали складовою уречевле­них умов науково-технічної діяльності як важливе джерело їх фінансування. Внаслідок подібних впливів із полярних джерел у науково-технічній діяльності як відкритій системі виник коопе­ративний, упорядкований, самоузгоджений рух, який перетворив її на систему, що самоорганізується.

Внутрішньосистемні флуктуації призвели до змін просторової, часової та функціональної структури науково-технічної діяльності на етапі її становлення:

— у просторовій структурі складові цієї діяльності набули глобального поширення, будучи представленими на всіх континен­тах світу на інституціоналізованих індивідуальному і колектив­ному рівнях її суб’єктів, окремі інституційні утворення вийшли за межі національних кордонів і сформували наднаціональний рівень їх організації (академії наук, дисциплінарні товариства, законо­давство у сфері промислової власності тощо);

— у часовому вимірі: на рівні суб’єктів — збільшення термінів підготовки вчених, на рівні об’єктів — зменшення термінів прак­тичного втілення уречевлених у винаходах наукових і технічних знань та їх застосування в індустріальному виробництві, що фор­мувало його машинну основу;

— У функціональному контексті відмічаємо посилення впливу на зовнішнє середовище: щодо впливу на соціокультурне середовище відзначаємо генерування у надрах науково-техніч­ної діяльності нових соціокультурних цінностей техногенного суспільства, формування моделі самоорганізації і саморозвитку наукового співтовариства як прообразу організації всього суспіль­ства за горизонтальним принципом суб’єкт-суб’єктної взаємодії, актуалізації процесів формування держав-націй; щодо впливу на економічне середовище, то генеровані наукові і технічні знання стали уречевлюватися у нових товарах та послугах і цим самим залучалися до ринкового обігу, водночас поглиблюючи галузеву диференціацію, з появою інституту інтелектуальної власності такі знання перетворилися на самостійний об’єкт комерціалізації, обу­мовивши розвиток підприємництва; сформувався і набув стрімкого поширення новий тип інженера-механіка з відповідною теоретич­ною підготовкою.

Науково-технічна діяльність упродовж етапу становлення досягла такого рівня сформованості внутрішніх характерис­тик її складових, що виникли пізнавальні потреби філософської рефлексії феноменів науки і техніки та сформувалися як наукові напрями філософія науки і філософія техніки, що розкривали пе­редовсім внутрішні фактори розвитку цих інститутів. Осягнення історичних аспектів становлення актуалізували появу як наукової дисципліни історії науки, яка досліджувала внутрішні та зовнішні фактори розвитку науки. І якщо розвиток філософії науки прохо­дить етапи, які відображають еволюцію філософського знання, то напрями розвитку філософії техніки відображають здебільшого внутрішні (інженерний напрям) та зовнішні (гуманітарний напрям) аспекти філософського осмислення проблем створення і застосу­вання техніки.

Досягнутий на етапі становлення рівень внутрішніх характе­ристик складових науково-технічної діяльності вже не залежав від впливів зовнішнього соціокультурного середовища, а рушієм розвитку виступали внутрішні флуктуації — вплив науки на тех­ніку (її сцієнтизація) та вплив техніки на науку (її технізація), вплив наукових досліджень на процеси підготовки наукових кад­рів і надання науково-технічних послуг. Науково-технічна діяль­ність наприкінці XIX ст. постала як явище самобутнє, що впливало на зовнішнє середовище, і не лише соціокультурне. Було сформо­вано взаємозв’язки з економічним середовищем, це проявилося в уречевленні наукових і технічних знань у нових товарах і по­слугах, а також в уречевленні в об’єктах інтелектуальної влас­ності та їх включенні до ринкового обігу. Прояв зміни напряму впливу вбачаємо у різкому скороченні часу від появи наукових і технічних знань (відкриттів і винаходів) до їх практичного засто­сування. Початок етапу становлення ознаменувала наукова рево­люція, яка відобразила становлення наукової діяльності як явища самобутнього і проявилася у стрімкому генеруванні та накопиченні природничонаукових знань у XVII ст., їх беззаперечному впливі на соціокультурне середовище щодо формування цінностей і норм поведінки нового типу суспільства — техногенного. Наприкінці XIX ст. завершила етап становлення електротехнічна революція, яка дозволяє охарактеризувати перехід технічної діяльності від емпіричної до наукової основи, об’єднання наукового та техніч­ного поступів у науково-технічний прогрес як головну магістраль подальшого розвитку людства у контексті генерування, тран­слювання, уречевлення, включення до господарського та ринко­вого обігу і практичного використання наукових і технічних знань у всіх видах людської діяльності. У взаємозв’язках та обміні із зо­внішнім середовищем поруч із соціокультурним, де роль науки зросла до одного з домінуючих соціальних інститутів, постало гос­подарське, що трансформувалося в економічне середовище, вплив на яке з боку науково-технічної діяльності як самоорганізованої системи розглядаємо в площині поглиблення диференціації видів економічної діяльності — появі наукоємних галузей, що в своїй еволюції оминули ремісничу стадію. Теоретичні знання на по­чатку етапу становлення уречевлювалися у приладах для прове­дення спостережень та експериментів, наукові і технічні знання наприкінці етапу були уречевлені не лише у засобах для науко­вих досліджень, але і в машинах, транспортних засобах, засобах зв’язку, виробництві енергії, хімічних продуктах і військовій тех­ніці. Такі флуктуації започаткували процеси сцієнтизації промис­ловості й індустріалізації науки — основи їх розвитку у XX ст., коли науково-технічна діяльність переходить до етапу розвитку. Актуалізацію перетворювальної та економічної функцій науко­вих і технічних знань відображає територіальна зміна наукових центрів: на етапі зародження центри вченості були розташовані в університетських містах Італії та Франції — тогочасних соціо- культурних і торговельних центрах, на етапі становлення наукові центри розташовуються в англійських і шотландських промис­лових районах, швидко розвиваються у Німеччині і пізніше у США — країнах, що прискорювали індустріалізацію національ­ного господарства.

Таким чином, об’єднання науково-технічної діяльності і вста­новлення стійких взаємозв’язків, передовсім інформаційних, з господарським середовищем уможливило перетворення інду­стріального типу господарювання на домінуючий в усіх секторах: у первинному секторі (аграрному) відбувалася стрімка індуст­ріалізація і перехід на наукову систему господарювання; у вторин­ному секторі (індустріальному) відбулися революційні зрушення у контексті переходу від ремісничої до галузевої структури і ве­ликомасштабного масового виробництва, розгортання механізації традиційних галузей (гірничодобувної, металургійної, текстиль­ної, харчової) та запровадження наукових основ розвитку маши­нобудування революціонізувало становлення наукоємних галузей (нафтова, хімічна, електротехнічна); у третинному секторі (сервіс­ному) практично кожен вид діяльності (власне наукові дослі­дження, транспорт, зв’язок, торгівля та ін.) здобули індустріальну основу, їх подальший розвиток базувався на втіленні уречевлених у технічних винаходах наукових знаннях. Відтак поглиблення ди­ференціації видів господарської діяльності, обумовлене набуттям науково-технічною діяльністю рівня самоорганізованої системи, та перетворення ринку на домінуючий механізм самоорганізації гос­подарських процесів уможливили перетворення господарського середовища на економічне.

Трансформації, що відбулися в господарському та соціокуль- турному середовищі на європейських і північноамериканських теренах до к. XIX ст., відображають появу нового типу суспіль­ства — техногенного суспільства, де одним з головних факторів його становлення виступила науково-технічна діяльність, що в своєму поступі досягла рівня самоорганізованої системи. У межах науково-технічної діяльності були сформовані нові со- ціокультурні цінності техногенного суспільства — діяльнісне став­лення до світу, творче начало у кожній людині та будь-якому виді людської діяльності. Уречевлені у технічних артефактах наукові знання уможливили матеріальну основу створення індустріаль­ного типу господарювання і становлення техногенного суспільства.

Зародження первісних форм науково-технічної діяльності в українських землях мало істотні особливості, обумовлені су­перечливим розвитком соціокультурного середовища від доби Київської Русі (Х-ХП ст.) до доби національно-культурного від­родження (к. XVII ст. — першої пол. XVIII ст.) при домінуванні інституту релігії. За часів Київської Русі серед первісних форм постали така складова теоретичної діяльності, як філософування та надання інформаційних послуг монастирськими бібліотеками, що реалізували функцію колективної пам’яті, підготовка мисли­телів зароджувалася як самопідготовка церковних діячів і родової знаті, власне підготовку мислителів буде започатковано у добу на­ціонально-культурного відродження з появою перших інституцій- них утворень у сфері вищої освіти — українських високих шкіл за активної участі у цих процесах церковних братств. Водночас з другої пол. XVIII ст. з’являються ознаки переходу до етапу ста­новлення науково-технічної діяльності в українських землях, що пов’язано з якісними змінами у діяльності високих шкіл — Києво- Могилянської академії та Львівського університету у контексті реалізації трансляційної функції знань, оскільки до об’єктів трансляції стали включатися природничонаукові знання.

Серед найбільш значимих трансформацій соціокультурного середовища Київської Русі, що вплинули на появу первісних форм науково-технічної діяльності в українських землях, відзначимо формування суспільних потреб державотворення, утвердження й розвиток східної гілки християнства та розбудову соціального інституту церкви як системоутворювального ядра соціокультур­ного середовища, що розгорталося у напрямі трансформації сус­пільства, заснованого на міфологічній свідомості та сімейно-родин­ному типі соціалізації індивіда, до суспільства, яке базувалося на релігійній свідомості і формувало нові типи соціалізації, зокрема державу, водночас тип суспільства не виходив за межі традицій­ного. У розвитку соціокультурного середовища Київської Русі по­єднувалися протилежні традиції: на загальноруському рівні — етноконфесійна консолідація, центр якої перебував за межами держави — у Константинополі, на регіональному рівні — етно- соціальна консолідація у межах княжих земель з центром у Києві. Розгортання соціокультурного середовища Київської Русі у руслі соціокультурного середовища Візантійської імперії за­безпечував домінуючий інститут релігії як головний творець цін­ностей, норм та ідеології традиційного суспільства, що поставав у нерозривній єдності з інститутом держави й обґрунтовував вер­ховенство етноконфесійної консолідації, відтак процеси етнона- ціональної диференціації об’єктивно гальмував механізм традиції успадкування влади у патримоніальній моделі давньоруської дер­жави, що обумовив настання вищої стадії феодальної роздробле­ності. Подальше витіснення давньоруських земель на периферію державотворення (за доби Великого князівства Литовського і Речі Посполитої) сповільнило процеси культурного розвитку й уне­можливило динамічний прогрес інтелектуальних і інформаційних потреб, деструктивний вплив соціокультурного середовища поси­лило перенесення з Києва митрополичої резиденції. Відновлення Києва як духовного і соціокультурного центру відбудеться лише у XVII ст., як політичного центру — частково у XVII ст., повною мірою — лише у XX ст.

Розвиток господарського середовища на давньоруських тере­нах став наслідком прояву впливів природнокліматичних умов та територіального розташування: з одного боку, з пануванням нату­рального господарства домінуючим видом діяльності було земле­робство, ремесло відігравало роль домашнього промислу, будучи незначною мірою орієнтованим на місцевий ринок, з іншого, забез­печення транзитних торговельних шляхів долучало місцеве насе­лення до дальньої торгівлі за умов, коли континентальний транзит до епохи великих географічних відкриттів мав переваги над мор­ським, і торговельні шляхи між Півднем і Північчю, Сходом і За­ходом сформувалися як континентальні з використанням річко­вого сполучення давньоруських земель. Водночас головну статтю експорту становив видобувний продукт — цінне хутро, на яке був високий попит на візантійських, арабських та європейських рин­ках, тоді як імпортувалися продукти обробних видів діяльності — ткацького, зброярського, ювелірного ремесел. Відділення ремесел від домогосподарства та їх розвиток за доби Київської Русі обу­мовлені зовнішніми торговельно-господарськими впливами, по­требами військової справи та соціокультурними трансформаціями внаслідок становлення інституту релігії з масштабним розгортан­ням будівництва церков, у процесі якого грецькими майстрами по­ширювалися на нові території ремісничі традиції.

Як і в західноєвропейській традиції, релігія стала провідним інститутом соціокультурного середовища Київської Русі, що був поліфункціональним і забезпечував чи гуртував навколо себе реалізацію функцій не лише духовного центру, але й освітнього, інформаційного, мистецького. Церква була тим осередком, де були створені уречевлені умови для такої первісної форми теоретичної діяльності, як філософування, вона реалізувала функції бібліотеч­ної установи, в її лоні відбувалася самопідготовка мислителів. Вод­ночас інституціоналізована підготовка мислителів постане лише наприкінці етапу зародження, за доби Київської Русі потреби в ній не будуть актуалізовані з огляду на чинники, пов’язані з доміну­ючим інститутом соціокультурного середовища: по-перше, з при­йняттям православ’я формування релігійної свідомості, основи соціокультурного середовища на давньоруських теренах, через спорідненість церковнослов’янської мови і вживаної у побуті мови об’єктивно не потребувало тривалого терміну її опанування та спеціалізованого соціального інституту, як це сформувалося з появою середньовічних університетів у західноєвропейській традиції, де релігійна свідомість базувалася на латині; по-друге, організаційно створення і функціонування київської митрополії було спрямовано на реалізацію місії етноконфесійної консолідації у складі Константинопольського синоду, уможлививши поши­рення на давньоруських теренах елліно-елліністичних традицій і світоглядних цінностей, водночас закріплення такої консолідації передбачало централізоване призначення київських церковних діячів найвищого сану з кола грецьких ієрархів; по-третє, право­славна церква стала повноправним учасником процесів державо­творення, легітимізуючи давньоруську державність і закріплюючи основи традиційного суспільства.

Упродовж етапу зародження серед мислителів представлені здебільшого церковні діячі, діяльність яких була зосереджена не лише на транслюванні, але й на генеруванні теологічного знання, що виконувало регулятивну функцію у соціокультурному середо­вищі, а також родова знать, що спрямовувала інтелектуальну діяльність на вироблення основ організації державного управ­ління — давньоруського законодавства, наприкінці етапу — пред­ставники козацької старшини, які створювали Конституцію і за­кони та вольності Війська Запорізького. Отже, зародження теоре­тичної діяльності обумовили соціокультурні потреби, насамперед потреби організації суспільного життя на теренах давньоруських земель, вона постала у такій первісній формі, як філософування, що було спрямоване на генерування теоретичного знання, яке ви­конувало окрім трансляційної і пізнавальної регулятивну функ­цію. Відмінність між руслами розвитку західноєвропейської та української філософії сформувалася внаслідок протистояння за­хідної і східної гілок християнства як головної суперечності соціо- культурного середовища традиційного суспільства. Це обумовило полемічний характер української філософської думки тієї доби, її кордоцентричне (пізніше — бароково-кордоцентричне) спря­мування, а не схоластичний раціоналізм як домінуючий стиль теоретичного мислення середньовічного філософування. Немож­ливість появи на теренах давньоруських земель іншої первісної форми теоретичної діяльності — теоретизування — пояснюємо дотриманням у філософуванні традицій платонізму, де об’єктом розмислів були людина і суспільство, а не природа, як у натурфі­лософії арістотелізму, зовнішнім чинником виступили деструк­тивні процеси у соціокультурному середовищі з настанням вищої стадії феодальної роздробленості і татаро-монгольського понево­лення, вихід з якого завдяки зовнішній допомозі обумовив пере­творення давньоруських земель на периферію у складі інших дер­жавних утворень.

Варто відзначити і деструктивний вплив ординських часів на господарське середовище у давньоруських землях, оскільки об­кладення даниною — сплата десятої частини від людей і майна (зерна та хутра) — спричинило насамперед їх збезлюднення. Пе­реміщення або й фізичне знищення носіїв ремісничої традиції обу­мовило «інформаційний розрив» в еволюції ремесел, де трансляції емпіричних знань був притаманний усний демонстраційний ха­рактер «суб’єкт-суб’єктної» взаємодії між поколіннями ремісни­ків, та переривання ремісничих традицій, сформованих за княжої доби. За ординських часів відбулася переорієнтація торговельних шляхів, що виключало українські землі з інтенсивних торговель­них процесів. Отже, трансформації господарського середовища закріплювали повернення до видобувних видів діяльності у пер­вісних формах — спрощеного землеробства і традиційних промис­лів, натуральне господарство на довгі століття стало визначальною ознакою господарського середовища в українських землях. Від­так прогресивні процеси і в соціокультурному, і в господарському середовищі, що в дальшому своєму розвитку виходили за межі традиційного суспільства і могли б сформувати цінності і норми майбутнього техногенного суспільства, були згорнуті, перші інте­лектуальні традиції, що постали у добу Київської Русі, було пере­рвано на декілька століть.

Відновлення інтелектуальних традицій у XVI ст. обумовлене актуалізацією процесів етноконфесійної та етнокультурної консо­лідації в українських землях, позбавлених власної державності, де територіальними центрами виступили спочатку Львів, надалі Київ, головний імпульс розвитку яким надало магдебурзьке право. Завдяки маґдебурґії, що формувала правові основи самоврядності, постали також перші інституційні утворення в освітній сфері — братські школи та Острозька школа, де було започатковано книго­друкування і традиції створення навчальної літератури, що мали усеслов’янське значення. Особливість формування нового типу соціалізації — добровільних об’єднань, що поставали на теренах українських земель як церковні братства, полягала у домінуванні етноконфесійного фактора на відміну від професійного харак­теру ремісничих цехів у західноєвропейських містах, що, з одного боку, було зумовлено низьким рівнем урбанізації цих територій, з іншого, — наявністю лише одного легітимного соціального ін­ституту — інституту церкви, яка завдання збереження етнокон- фесійної ідентичності вбачала також і в площині відродження етнокультурної традиції, наслідком чого стало заснування мережі братських шкіл. Вони створили ґрунт для появи перших інсти- туційних утворень вищої школи в українських землях — Києво- Могилянської академії та Львівського університету, у стінах яких було відновлено первісні форми складових науково-технічної діяльності, що розгорталися у контексті суперечностей розвитку соціокультурного середовища за домінуючого впливу інсти­туту релігії. Хоча українці здобували вищу освіту і вчені ступені, будучи представленими серед студентства й університетських діячів у західноєвропейських університетах з часів їх заснування, головний результат їх діяльності полягав у поширенні в україн­ських землях ідей гуманізму.

Організаційно-економічні аспекти зародження складових науково-технічної діяльності характеризує панування натураль­ного господарства та соціокультурного середовища традиційного типу суспільства. За таких умов тогочасні теоретичні та емпіричні знання були неформалізовані й невіддільні від їх носіїв, прак­тично не залучалися до господарського обігу, що було розімкнено з винаходом книгодрукування, з яким пов’язано перше застосу­вання засобів індивідуалізації товарів та ідентифікації їх ви­робників — використання ксилографічного знака українським першодрукарем І.Федоровим, а також зародження сфери інте­лектуальної власності, її першим об’єктом постала перша слов’янська Азбука. Відтак головним результатом КМА вважаємо формування цілого прошарку носіїв знань — декілька поколінь високоосвічених всестанових представників, які реалізували на­буті знання не лише у духовній сфері, але й у розбудові освіт­ньої, адміністративно-правничої, військової та медичної справи в українських землях і далеко за їх межами. Такий прошарок освіченого населення формував нові інтелектуальні потреби, за­доволення яких відбувалося у руслі відновлення традицій філосо­фування і започаткуванні літературних традицій, що закладали підвалини формування національної культури і зародження но­вітніх цінностей майбутнього техногенного суспільства, повномірне становлення і розвиток яких унеможливило закріплення перифе­рійного становища українських земель у складі монархічних ім­перій. Загалом надати адекватну оцінку КМА неможливо без все­бічного оцінювання діяльності її вихованців у контексті впливу на соціокультурне та господарське середовище на теренах росій­ської імперії і в багатьох східноєвропейських країнах, це постане об’єктом майбутніх наукових розвідок дослідників.

У контексті теоретичної діяльності результати плеяди викла- дачів-могилянців збагатили лише такий її напрям, як філософу­вання, тоді як у теоретизуванні, що у Новий час постало як екс­периментальне природознавство, власні наукові традиції ними не започатковано, природничонаукових відкриттів зроблено не було. КМА реалізувала місію освітньо-теологічного осередку, що здій­снював підготовку насамперед церковних діячів та формував ре­лігійно-ідеологічну доктрину етноконфесійної консолідації. Це відображала структура академії, що мала два відділення — фі­лософське і теологічне без обов’язкових у структурі західноєвро­пейських університетів правничого і медичного факультетів. Ви- кладачі-могилянці як духовні особи мету своєї діяльності щодо генерування знання вбачали у сфері богослов’я, що відобразило формування київської богословської школи, природничонаукові знання використовувалися у філософському обґрунтуванні но­вих теологічних знань і транслювалися у навчальному процесі у межах схоластичної картини світу на відміну від механістичної картини світу, у межах якої вони були генеровані. В академії не набула завершеного характеру традиція присудження вчених сту­пенів магістра і доктора у такій складовій теоретичної діяльності, як підготовка мислителів. Визначний внесок вихованців академії у розвиток медичної справи та окремих з них — у розвиток ме­дичної науки не можемо вважати винятковим результатом функ­ціонування КМА, оскільки на теренах російської імперії лише в її стінах можна було опанувати латину, що відповідало рівневі уні­верситетського підготовчого факультету, тоді як і спеціалізована підготовка, і здобуття докторського ступеня як свідчення досяг­нення найвищого рівня соціалізації індивіда відбувалися у захід­ноєвропейських університетах. Водночас важливим результатом теоретичної діяльності мислителів-могилянців вважаємо розробку теоретичних засад національної мови як мови богословських і лі­тературних творів, що актуалізувало процеси формування націо­нальної самосвідомості.

Центром поширення природничонаукових знань в україн­ських землях став Харківський колегіум, що обумовлено актуалі­зацією колективних потреб (адміністративних, військових, госпо­дарських) загальноімперського значення. У першій пол. XVIII ст. його освітня діяльність і трансляція природничонаукових знань розгорталися за могилянською традицією, проте з другої пол. XVIII ст. — у межах механістичної картини світу у руслі новіт­ніх традицій експериментального природознавства, які формува­лися єдиним науковим осередком на російських теренах — Петер­бурзькою академією наук. З другої пол. XVIII ст. якісні зрушення відбулися у Львівському університеті, структуру якого допо­внили юридичний і медичний факультети, трансляція і генеру­вання природничонаукових знань в його стінах відповідала рівневі західноєвропейських університетів, що дозволяє говорити про завершення етапу зародження науково-технічної діяльності в українських землях.

З відкриттям у східних українських землях за участю місцевих громад університетів науково-технічна діяльність переходить до етапу становлення, що тривав до к. XIX ст. і впродовж якого було сформовано її сутнісні характеристики. Складові науково-техніч­ної діяльності в українських землях набували внутрішньої єдності, структурування на дисциплінарній основі саме в університетських стінах завдяки організаційній роботі і професійній діяльності уні­верситетських діячів, що продовжили україноментальні кордоцен- трично-барокові традиції філософування і започаткували перші наукові традиції експериментальних досліджень у природознав­стві, на відміну від західноєвропейської традиції, де інституційну основу експериментального природознавства сформували акаде­мії наук. Якщо в першій пол. XIX ст. традиції експериментальних досліджень започатковували вчені-іноземці, то надалі наукові до­слідження розгорталися зусиллями університетських вихованців, чиї наукові результати сягали світового рівня визнання і на світо­вому рівні визначали напрями подальшої диференціації наукових знань.

Завдяки університетам в українських землях на відміну від західноєвропейської традиції було сформовано інституційну основу самоорганізації теоретичної діяльності, її трансформації у наукові дослідження через появу суб’єктів колективного рівня цієї діяльності — дисциплінарних товариств та наукових шкіл, які об’єднували вже університетських вихованців, що обумовили нову якість університету, його перехід від моделі класичного універси­тету, зосередженого на генеруванні соціогуманітарного знання, до дослідницької моделі, де пріоритетні природознавчі дослідження поєднувалися з соціогуманітарними, які були відмінними від офі­ційної ідеологічної доктрини тих імперій, у складі яких перебували українські землі. Велике економічне значення у діяльності при­родознавчих дисциплінарних товариств мало централізоване дер­жавне фінансування, яке доповнювали також приватні благодійні внески.

Завдяки активним комунікаціям із західнодноєвропейськими університетами і науковими центрами розгортання наукових до­сліджень, підготовка вчених і надання науково-інформаційних послуг в університетських стінах відбувалося у руслі загально­європейських тенденцій становлення науково-технічної діяль­ності. Зокрема, у більшості галузей природничих наук універси­тетськими вихованцями, що з другої пол. XIX ст. формували ядро наукових кадрів університетів в українських землях, було запо­чатковано оригінальні напрями експериментальних досліджень, які розвивалися у нові галузі знань. Уперше об’єктом систематич­них природознавчих досліджень виступили надра, флора і фауна українських земель, об’єктом досліджень у гуманітарній сфері — українська історія, український етнос, українська культура, право і господарство в цих землях. Наприкінці XIX ст. з розгортанням індустріалізації в українських землях університетська лаборато­рія стала виконувати функції дослідницької лабораторії, а наукові дисциплінарні товариства, навколо яких були об’єднані практично всі «вчені сили» університетів, стали прообразом академії наук, ядром самоорганізації у новому виді діяльності. Водночас зразки самоорганізації стали переноситися у соціокультурне й економічне

середовище, що відображало формування основ техногенного сус­пільства насамперед у таких територіальних осередках, як Львів, Харків, Київ, Одеса, що перетворювалися на вагомі торговельно- економічні та соціокультурні центри, славу яким як науковим центрам європейського рівня творили університети. Вплив універ­ситетів на соціокультурне та економічне середовище проявився у розвитку освіти і бібліотечної справи, становленні спеціалізо­ваної вищої школи в українських землях, для якої в університет­ських стінах були підготовлені місцеві «вчені сили», на відміну від імперських центрів, де ядро фахівців у спеціалізованих освіт­ніх закладах формували репрезентанти західноєвропейських наукових традицій.

Серед університетів в українських землях особлива місія була реалізована Університетом св. Володимира, який повернув Києву славу освітнього центру та започаткував його наукові тра­диції експериментальних досліджень, перетворивши на провідний науковий та освітній центр європейського значення. Університет св. Володимира став наріжним каменем розбудови Києва як нового міста згідно з європейськими тенденціями розвитку соціокультур- ного середовища у руслі наростаючої урбанізації, де поруч з роз­квітом мистецтва, літератури, архітектури становилася наука.

Отже, у монографії розроблено авторську концепцію дослі­дження науково-технічної діяльності, основу якої складають мето­дологічний потенціал цивілізаційного, системного та діяльнісного підходів, а також положення методології нелінійних досліджень. Апробацію запропонованої концепції автором здійснено у ретро­спективному аналізі еволюції сутнісних характеристик складових науково-технічної діяльності у складній взаємодії з соціокультур- ним та економічним середовищем, поступ яких відбувався у на­прямі трансформації традиційного суспільства у техногенне.