§ 4.4. Університет св. Володимира у перетворенні Києва на європейський науковий центр

Упродовж багатьох століть Київ відігравав різну роль у станов­ленні й розвитку соціокультурного та господарського середовища в українських землях. Це яскраво охарактеризував фундатор його історії, перший ректор Університету св.

Значення Києва посилюється з поверненням сюди у к. XIV ст. митрополії, а на поч. XVII ст. — із заснуванням Києво-Мо- гилянського колегіуму та його плідної діяльності у статусі ака­демії. Тривалий час Київ був центром боротьби між уніатством і православ’ям, що справило значний вплив на освітню діяльність. Після присяги киян цареві Олексію Михайловичу у 1654 р., що підтвердив їх привілеї та магдебурзьке право, Київ з 1686 р. увійшов до складу Московської держави, а в 1708 р. став губерн­ським містом, що потребувало значного управлінського апарату, у т.ч. військово-адміністративного, але воно втратило своє по­літичне значення. Потрібно також відмітити, що на поч. XVIII ст. населення міста складало 10—12 тис. осіб, тобто було меншим, ніж за часів Київської Русі. Прикметною була і соціальна структура киян: духівництво та службовці складали 51%, міщани, козаки і ремісники — 37%, купці — 3% загальної кількості городян, інші — 9% [118; с.

На поч. XIX ст. активізується економічний та культурний роз­виток самого Києва, куди було перенесено контрактовий ярмарок із Дубно, тут започатковано мануфактури, передовсім казенні, з ремісничо-цехового господарство поступово перетворювалося на дрібнотоварне, з розвитком ринкових відносин набуваючи ознак економічного середовища.

Свою історію Університет св. Володимира розпочав з вересня 1834 р., її творили славетні постаті — професори і студенти, що вже до к. XIX ст. здобули визнання світової наукової спільноти як феномен Української Сорбонни. З перших років свого функціо­нування університет створював умови для становлення нового виду діяльності — науково-технічної — у нерозривній єдності її складових: наукових досліджень, підготовки вчених та надання науково-інформаційних послуг.

Найпершим завданням новоствореного університету постало формування уречевлених умов для його функціонування. З мо­менту свого заснування окрім кадрової нагальною проблемою Університету була іще й відсутність власного приміщення, його

діяльність провадилася на орендованих площах («найманих до­мах»), кількість останніх зростала з року в рік із зростанням са­мого Університету та його колекцій, витрати на найом і ремонт таких приміщень у 1842 р.

Перебудова міста була нагальною потребою, оскільки збіль­шувалася кількість городян: у 1845 р. у Києві проживало 50 тис. мешканців, а в 1861 р. — понад 70 тис. мешканців, при цьому у міських забудовах переважали дерев’яні будівлі. Так, до 1817 р. у Києві було збудовано майже чотири тисячі дерев’яних будин­ків, і лише п’ять десятків були кам’яними. Тому надзвичайним ли­хом були пожежі, зокрема пожежа 1811 р. зруйнувала вщент дві тисячі будівель, значних збитків завдали пожежі 1819, 1824, 1827, 1829, 1836 рр. Зрештою, у к. 1830-х рр. було прийнято новий проект планування і забудови Києва, розроблений В.Беретті. Вже у сер. XIX ст. кількість кам’яних будов порівняно з 1817 р. зросла у сім разів, але в місті переважали одноманітні дерев’яні і глинобитні будівлі, був відсутнім водогін [118; с. 28-30].

Розбудова корпусів Університету мала на меті створення не лише навчальних аудиторій, але й спеціалізованих приміщень і територій для природничих досліджень: ботанічного саду, об­серваторії, анатомічного театру.

Створення університетської обсерваторії завдячує вихованцю Дерптського університету В.Федорову, який після прибуття до Києва обладнав власними інструментами астрономічний кабінет (1838), у наступному році він захистив докторську дисертацію і був затверджений ординарним професором, пізніше очолив фі- зико-математичне відділення філософського факультету і був об­раний ректором Університету. За проектом В.Беретті у 1842-45 рр. збудовано приміщення обсерваторії, обладнано інструментарієм, виготовленим у Мюнхені. Основу необхідної для наукової роботи бібліотеки склали книги бібліотеки астронома Ольберса, яку було придбано у Бремені для Пулковської обсерваторії. Дублікати цих книг (близько тисячі томів) передали Університету за розпоря­дженням професора В.Струве, що очолював Пулковську обсер­ваторію і під його керівництвом проводив дослідження В.Федоров [134; с 222-223].

Утримання Університету відбувалося з двох джерел: дер­жавного і приватних. З коштів державного казначейства на його потреби щорічно асигнувалося: за штатом 1833 р.

Приватні внески мали такі форми і розміри:

— благодійницькі внески з приватних маєтків Волинської, Подільської і Київської губерній протягом 1803-35 рр. становили 395,3 тис. руб. сріблом і червонцями — 3 362;

— відсотки по державних цінних паперах, що були прид­бані для Університету в різний час, — 25,794 тис. руб. сріблом щорічно;

— особливий гімназичний капітал, утворений з дворянських пожертв Київської губернії (1805) у розмірі по 5 коп. міддю що­річного платежу з кожної десятини або по одному рублю з кож­ної ревізної душі, за ревізією 1804 р. становив 29,22 тис. руб. у формі державних цінних паперів, щорічний відсоток від яких становив 1,168 тис. руб. сріблом. Крім того, частина цього капіталу була у грошовій формі (2,274 тис. руб. сріблом від приват­них маєтків).

Загалом на задоволення щорічних витрат на навчальні і госпо­дарські потреби Університет мав 29,179 тис. руб. сріблом [46; До­даток І]. Як бачимо, кошти з приватних джерел становили від 1/3 до 1/10 щорічних державних витрат на утримання Університету св. Володимира, а обсяги сумарних благодійних внесків від приват­них маєтків, що представляли всі повіти Волинської, Подільської і Київської губерній і були зібрані протягом 1803-35 рр., дозволя­ють зробити висновок про те, що місцева громада виступила поруч з державною скарбницею рівнозначним джерелом фінансування Університету.

З перших років заснування (1834-38) кількість студентів зросла у чотири рази — від 62 до 267 осіб, і для Києва це була вагома величина. Зазначимо, що на всіх факультетах і курсах Московського університету у 1808 р. навчалось 135 студентів, а загальна чисельність студентів університетів на поч. XIX ст в Російській імперії не становила і тисячі осіб [3; с. 318]. Проте вже у 1836 р. загальна чисельність студентства в університетах Ро­сійської імперії становила дві тисячі осіб. До 1850 р. чисельність студентства загалом по університетах становила понад три ти­сячі осіб, зокрема: у Москві — 821 особа, у Дерпті — 554 особи, у Києві — 553 особи, у Харкові — 394 особи, у Петербурзі — 387 осіб, у Казані — 309 осіб [330; с. 11]. Владимирський-Буданов зазначав, що нормальною щорічною кількістю студентів треба визнати 250 осіб, приблизно по 80 на кожен факультет (І і II від­ділення філософського факультету та юридичний факультет) [46; с. 142]. Окрім студентів, які навчалися власним коштом, передба­чалося навчання 50 осіб «казенним коштом».

Водночас економічні умови побуту професорів ні на початку діяльності Університету, ні в подальшому не були задовільними. За штатним розписом 1842 р. жалування ординарного професора у Києві призначалося у розмірі 1 350 руб. сріблом (як і в інших російських університетах), тоді як аналогічна платня у Мос­ковському університеті складала близько 1 590 [46; с. 315]. При­тому, що за десять років з моменту свого заснування Університет св. Володимира істотно вплинув на економічні умови — збільши­лася кількість мешканців Києва, зростали ціни. Це погіршувало становище університетської професури, не надавало можливості багатьом утримувати сім’ю. Тому вже з к. 1840-х рр. переважна більшість викладачів мала «позауніверситетські заняття», а саме:

1) викладання в інших освітніх закладах: в Київському інс­титуті благородних дівиць, гімназіях, училищах тощо;

2) практична діяльність, яку провадили майже всі молоді ад’юнкти, вихованці медичного факультету Університету як у лікарнях та військовому шпиталі, так і приватним порядком, а також юристи, що надавали відповідні консультації або навіть обіймали керівні посади, зокрема в банках;

3) утримання пансіонерів «різноманітного віку і стану із ви­хованців різних учбових закладів, які готуються до вступу у по­дібні заклади» [46; с. 472]; до такого виду занять професори долу­чалися виключно через недостатність отримуваних коштів.

Проте навіть недостатність коштів не стала на перешкоді об’єднання зусиль професури щодо матеріальної допомоги студен­там — у 1838 р. було запроваджено таку форму підтримки як про­фесорські стипендіати, її загальний обсяг становив до 1 000 руб. асигнаціями, це дозволяло утримувати щорічно до 13 незабезпе- чених студентів (загалом їх кількість у 1840-х рр. становила від 22 до 40 осіб) [46; с. 670].

Разом з освітньою діяльністю велике значення в Університеті надавалося вирішенню кадрової проблеми через власну підго­товку вчених, під якою розуміємо насамперед підготовку наступ­них поколінь вчених з кола університетських вихованців. Варто зауважити, що підготовка вчених в Університеті св. Володимира з часу його заснування й до сьогодні іще не виступала предметом комплексних досліджень. Хоча вже перші дослідники історії Уні­верситету зазначали, що 12% усього професорсько-викладаць­кого складу з числа осіб, залучених до викладання в ньому за 20 років з моменту прийняття статуту, становили його вихо­ванці [46; с. 27]. Проблеми розвитку економічної думки у кон­тексті доробку вихованців Університету у XIX — на поч. XX ст. розглядалися у роботах дослідників економічного факультету — В.Базилевича [13], [102], [172], [116, ч. 2], Л.Вернигори [43], Т.Гайдай [102] та ін. У цьому напрямі варто відзначити зусилля економічного факультету у проведенні щорічних конференцій, присвячених багатогранній діяльності М.Бунге, зокрема Міжнародної наукової конференції «М.Х.Бунге — вчений, педагог, державник» (2005). Актуальність і важливість дослідження проблеми наукового до­робку попередніх поколінь дослідників посилюється не лише в контексті підготовки сучасних фахівців-економістів вищої квалі­фікації, але й адекватного оцінювання такого доробку у контексті розвитку всієї економічної науки. Менш досліджені питання під­готовки наукових кадрів в Університеті загалом, хоча з моменту заснування і до сьогодні одним з головних його завдань стала саме власна підготовка молодих вчених, і не лише для потреб Універ­ситету, але й потреб інших закладів вищої освіти як українських, так і російських. На цьому було акцентовано увагу на ювілейній конференції до 170-річчя Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2004).

Перші дослідники історії Університету протягом перших 50 років його функціонування виділили два етапи у сфері під­готовки вчених, головним чином звертаючи увагу на кількісний аспект [46; додаток IV]:

— перший етап (1834-1863 рр.) — вчені ступені здобули 80 осіб (42 — магістра та 38 — доктора, з них 26 — по медичному факуль­тету);

— другий етап (з часів статуту 1863 р. до 1883 р.) — вчені сту­пені здобули 118 осіб (40 — магістра та 78 — доктора, з них 46 — по медичному факультету).

Отже, на перший період припадає 40% загальної кількості під­готовлених в Університеті магістрів і докторів наук, на другий період — 60%. Водночас у зазначені періоди відбувалися не лише кількісні, але й якісні зміни у підготовці майбутніх поколінь вче­них в Університеті. Якщо у першому періоді формується індиві­дуальний рівень суб’єктів наукових досліджень в Університеті (магістрами та докторами наук стають його вихованці), то у дру­гому періоді формується колективний рівень суб’єктів науко­вих досліджень — постають перші наукові школи і дисциплінарні об’єднання вчених.

Здобуття вченого* ступеня («вьісшая ученая степень») перед­бачало складання відповідних іспитів, відмінність вимог магіс­терського і докторського іспитів полягала в тому, що «від тих, хто пошукує ступені магістра і доктора, вимагається у головних предметах пізнання глибоке і детальне, з такою відмінністю, що кандидат, який випробовується на ступінь магістра, має довести переважно історичне знання предметів і правильний погляд на різноманітні галузі наук, тоді як від магістра, що бажає здобути ступінь доктора, вимагається практичне або філософічне знання своєї науки» [цит. за: 46; с. 456]. Програми складання докторського та магістерського іспитів затверджував міністр народної освіти. Магістерська і докторська дисертації підлягали публічному за­хисту, якому передував непублічний захист на факультеті, що пе­редбачав диспут — з’ясування рівня самостійності виконаної ро­боти. Диплом магістра чи доктора видавався російською мовою, що являла собою переклад латинської формули.

Водночас у Києві функціонувала і Київська духовна академія, що стала правонаступницею КМА, вона також присуджувала сту­пінь магістра, зокрема через кожні два роки здійснювався випуск не менш як 15 магістрів, за перші ж вісім років з моменту засну­вання Університету не було здобуто жодного ступеня магістра; загалом у Російській імперії з трьох духовних академій кожні два роки здійснювався випуск понад 50 магістрів, а з семи російських університетів таку ступінь з великими труднощами здобувало близько 15 осіб [46; с. 360].

У перший період процес «докторизації» в Університеті був досить тривалим, наприклад, для Тихомандрицького він тривав 21 місяць (від грудня 1839 р. по серпень 1841 р.), протягом якого відбулося 13 засідань (12 приватних і одне публічне), було скла­дено шість сеансів усних і письмових іспитів, кількість письмових відповідей становила 12. «Магістрування» тривало менше: для здо­буття звання магістра по юридичному факультету Ліновському знадобилося лише вісім місяців, для цього відбулося дев’ять фа­культетських засідань, здобувач відповів усно й письмово на 60 за­питань, у письмових майже точно цитуючи авторів і посилаючись на закони [46; с. 247, 250]. Подолання впродовж десяти років бюро­кратичних перешкод та складання неодноразових усних і письмо­вих іспитів з усіх філософських дисциплін, захист (латиною) ще однієї магістерської, а також докторської дисертації — таким був шлях до ступеня доктора філософії С.Гогоцького [48; с. 115].

Аналіз базової освіти професорсько-викладацького складу, де зростала чисельність університетських випускників загалом та частка вчених зокрема, дозволяє зробити висновок, що вже у 1860-х рр. Університет постав як освітньо-науковий центр, але поки що локального значення.

Інший аспект — це структурні зміни у підготовці вчених, що відображає співвідношення за галузями наук (таблиця 4.4).

Таблиця 4.4

Кількісні та якісні характеристики захисту дисертацій в Університеті св. Володимира (1834—83 рр.)*

* Складено автором за даними [2; с. 12-29].

Так, частка здобувачів ступенів магістра та доктора у сфері гуманітарних наук (по історико-філологічному та юридичному факультетах) у сумарній кількості осіб, що здобули вчені сту­пені, у 1834-43 рр. та у 1844-53 рр. складала майже 1/2, у 1854- 1863 рр. — 1/4, у 1863-73 рр. та 1874-83 рр. — 1/3. За перші 50 років функціонування Університету співвідношення докторів і магістрів, що здобули у ньому вчені ступені, у сфері гуманітарних і природничих наук склало від 40% до 60%, змінювалося від до­мінування досліджень у гуманітарній сфері (до 1863 р.) до пере­важання досліджень у сфері природничих наук (1864-83 рр.) [90; с. 163].

Постає питання: чим же можна пояснити такі зрушення у галузевій структурі підготовки нових поколінь вчених? Пере­довсім, це організаційний аспект, збільшення кількості докторів наук у сфері природознавства пов’язане з тим, що на медичному факультеті присуджувався лише ступінь доктора, ступінь ма­гістра здобувався у галузі фармації, його здобули лише два ви­пускники медичного факультету. Медичний факультет розпочав роботу пізніше, вчені ступені його випускникам стали присуджу­ватися з 1847 р.

Як зазначалося раніше, у сфері підготовки вчених найваго­міше значення мають суб’єкти цього процесу. Значний вплив на початку першого періоду мали традиції, успадковані від Волин­ського ліцею, що були перенесені в Університет його викладачами: у сфері викладання — енциклопедизм і відсутність дисциплінар­ної спеціалізації, адже завдання полягали у підготовці енцикло­педично освічених і вірнопідданих царату вчителів і чиновни­ків; у сфері наукових досліджень — переважання гуманітарного напряму, у сфері надання інформаційних послуг — виключна орієнтація на навчальний процес. Після викриття в Університеті осередку «Союзу польського народу» репресії царату охопили не лише його безпосередніх учасників, вони стосувалися й самої alma mater, яку у 1839 р. було закрито на рік, а професорів-поля- ків із Кременецького ліцею звільнено з посад або переведено до інших закладів освіти. Надалі кадрова проблема вирішувалася здебільшого за допомогою вихованців Дерптського університету, де найбільший вплив мали традиції німецьких університетів. Нові наукові кадри, що поповнили ряди університетської професури, молоді вихованці Університету і його професори, які проходили закордонні стажування, поступово змінювали тематичну спрямо­ваність наукових досліджень до природознавства у руслі загаль­ноєвропейських тенденцій. Крім того, активізація природознавчого напряму посилювалася і на колективному рівні суб’єктів наукових досліджень — йдеться про роботу Комісії для опису губерній, іні­ціювання її створення відбувалося ззовні і переслідувало політичні цілі. У подальшому колективний характер і наукових досліджень, і підготовки вчених посилили дисциплінарні товариства, пере­довсім у сфері природознавства. Підкреслимо також і особливість тематичної спрямованості наукових досліджень вихованців Уні­верситету, де об’єктом досліджень ставали процеси та явища, що відбувалися у суспільстві, природі і господарстві на теренах укра­їнських земель. Зокрема, обидві дисертації одного з перших ви­хованців Університету О.Роговича мали такі назви: «Про викопні риби Київської, Волинської та Чернігівської губерній» (магістер­ська) та «Засади рослинної статистики губерній Київської, Черні­гівської та Полтавської» (докторська).

Відмічена тенденція активізації досліджень у сфері природ­ничих наук в Університеті загалом відповідає тенденціям у сфері наукових досліджень у західноєвропейських країнах, проте важ­ливо визначити, які фактори вплинули на зміну галузевої спря­мованості університетських наукових досліджень. Відповідь на це питання потребувала з’ясувань умов організації наукових дослі­джень університетських вчених, особливо у сфері надання інфор­маційних послуг.

Розглядаючи організаційні й економічні аспекти зародження і становлення в Університеті св. Володимира такої складової науково-технічної діяльності, як надання науково-технічних по­слуг, необхідно зазначити, що в науковій літературі найбільш висвітлено питання формування бібліотеки, зокрема у моно­графіях перших дослідників історії Університету професорів В.Шульгіна [336], М.Владимирського-Буданова [46], В.Іконникова [24], пізніше — у колективних працях [117], [93], [134]. Комп­лексний аналіз історії та комплектування університетської бібліо­теки впродовж 1834-1927 рр. було здійснено вітчизняною дослід­ницею Т.Мясковою [200]. Посилилася увага до історичних аспектів діяльності бібліотеки Університету й молодих науковців, зокрема, це висвітлено у матеріалах Міжнародної науково-практичної конференції «Концепція розвитку бібліотек вищих навчальних закладів в інформаційному суспільстві» [20], [157], [276]. Водночас дослідники побіжно розглядають питання обумовленості науко­вих досліджень в Університеті наявними фондами, сформованими в університетській бібліотеці, на чому потрібно зупинитися більш детально.

Розглядаючи проблему формування бібліотечного фонду Уні­верситету св. Володимира, Т.Мяскова робить висновок, що він утворювався у 1830-40-х рр. на основі бібліотек кількох ліквідова­них установ і закладів: Волинського (Кременецького) ліцею, Віден­ського університету, Віденської медико-хірургічної академії, ва­силіанських монастирів (Канівського, Уманського та Лисянського), а також пожертв приватних осіб. Це були універсальні за зміс­том книжкові колекції та зібрання, які утворилися впродовж ХУП-ХУПІ ст. завдяки бібліофільській діяльності магнатських та шляхетських родів Польщі, Литви та України; вони становили у загальній кількості майже 47 тис. назв у 65 тис. томів та визна­чили характер фонду університетської бібліотеки, його зміст і склад як колекційного [200; с. 146]. Комплектування бібліотечного фонду за галузями наук із найбільших книжкових збірок мало такі особливості:

— основними галузями знань, за якими комплектувалася біб­ліотека Волинського ліцею (у 1833 р. її фонд налічував 34 292 бібліотечні одиниці), були ті, які викладалися: богослов’я, філосо­фія, правознавство, загальна історія, російська історія, статистика, географія, математика, природничі науки, медицина, домашнє гос­подарство, технології, вільні мистецтва, мовознавство; тому на по­чатку потреби філософського та юридичного факультетів можна було цілком задовольнити бібліотечним фондом ліцею [200; с. 50];

— з Віденського університету, бібліотека якого існувала понад 200 років та у 1830-х рр. була універсальною за складом і комп­лектувалася згідно з програмою викладання, загальні обсяги якої становили 60 тис. томів; для Університету св. Володимира було відібрано переважно літературу з тих галузей знань, які були необхідні для роботи філософського та юридичного факультетів, найбільше — для філософського; до Університету у 1835 р. по­трапило 5 565 назв літератури в 7 819 томах (зокрема, з матема­тики — 795 назв / 1 039 томів, історії — 780 назв / 1 216 томів, сло­весних наук — 741 назва / 1 018 томів, правознавство — 475 назв / 595 томів, природничі науки — лише 245 назв / 323 томи) [200; с. 60—62];

— бібліотечний фонд закритої у 1842 р. Віденської медико-хі­рургічної академії (12 262 назви / 17 556 томів), переважно медич­ного змісту, було передано Університету св. Володимира [200; с. 63].

За основу формування університетської бібліотеки було взято бібліотеку ліцею, що надійшла до Києва на поч. 1834 р., важли­вим аспектом було те, що успадковувався не лише її фонд, але й традиції: штат новоствореної бібліотеки складали працівники лі­цею, незмінними залишилися підходи до каталогізації і комплек­тування. Так, у систематичному каталогу бібліотеки Станіслава Августа Понятовського, відомої як «Королівська бібліотека» (Collectio Regia), що складала первісний фонд бібліотеки ліцею, серед розділів був відсутній розділ «Природничі науки», нато­мість виділялось «IV. Медицина, Анатомія, Хімія, Природнича історія» [200; с. 44]. Це відповідало традиціям систематизації наук у XVII ст. Як наводить показники дослідниця Т.Мяскова, книги у галузі природничих наук надходили до бібліотеки ліцею під час поточного комплектування (протягом 1805-33 рр.), створення так званої «Нової колекції» [200; с. 48-49]. Проаналізувавши показ­ники надходження літератури від ліцею до бібліотеки Універси­тету в 1834-41 рр. за галузевою ознакою, можемо зробити висно­вок про гуманітарну спрямованість її фондів: із загальної кількості назв (4 556) лише 9,5% (або 435 назв) представляють природничі науки та медицину (зокрема, географія, статистика, історія — 1 081 назва, філологія — 905, правознавство — 584, богослов’я — 393, словесні науки — 298, математика і військові науки — 261, філософія — 236, медицина — 235, політика — 218, природничі науки — 200, педагогіка — 108, твори різного змісту — 82 назви, вільне мистецтво — 92, технологія і торгівля — 57, економіка — 41 назва). Проте вже у 1846 р. із 859 назв загальної кількості лі­тератури, що надійшла до бібліотечного фонду, більше половини (485 назв) становили книги з медицини і природничих наук^[61]. Схожі висновки знаходимо у перших роботах з історії Універси­тету професора В.Шульгіна, який вперше розподілив загальний бібліотечний фонд за галузями наук: «... перше місце посідає лі­тература з історії, статистики і географії — 2 048 назв, потім ідуть філологія — 1 507, словесні науки — 1 377, правознавство — 1 190, математика — 1 049; домоводство — 739 назв, філософія з педаго­гікою — 194, медичні книги — 648, богослов’я — 531 назва, вільні мистецтва — 356, поліграфія — 200 назв» [336].

Отже, для проведення наукових досліджень у галузевому роз­різі найбільшою мірою були забезпечені саме гуманітарні науки і математика, що відповідало напрямам теоретичної діяльності класичних університетів доби Відродження. Це підтверджено і те­матичною спрямованістю дисертацій, підготовлених в Універси­теті за перші десять років його діяльності (1834-44):

— п’ять докторських дисертацій: три у галузі математичних наук, з них перша докторська дисертація, захищена в Універси­теті — «Рассуждения о капиллярном действии» Г.Гречини (1838), по одній дисертації захищено в галузі права та природничих наук;

— шість магістерських дисертацій, з них дві — з матема­тики (серед них перша магістерська дисертація в Університеті — робота К.Будзинського «Про начала динаміки» (1836), по одній — у галузях філології, історії, права та хімії.

Розвиток університетської бібліотеки обумовлений насампе­ред реалізацією функції фондоутворення, відтак необхідно зупи­нитися на підходах до каталогізації і поточного комплектування бібліотечних надходжень, які були успадковані від ліцею. Бібліо­тека створювалася для забезпечення потреб навчального процесу, а вже потім — для наукових досліджень професорів і викладачів, що відображала діяльність щодо створення каталогів як напрям наукової роботи власне у бібліотечній справі. Так, перший біб­ліотекар Університету св. Володимира П.Ярковський займався не лише практикою щодо організації та функціонування університет­ської бібліотеки, але проводив власні наукові дослідження у галузі бібліотекознавства, книгознавства та бібліографії, зокрема, склав власну бібліотечну класифікацію, де класифікаційною ознакою ви­ступав характер знань; проте її не було впроваджено [200; с. 84]. Перша спроба дослідження історії початкового періоду друкар­ства всієї України належить професору М.Максимовичу у праці «Книжная старина южнорусская» (1849-1850), де було узагаль­нено матеріали попередніх істориків і бібліографів та впроваджено до наукового обігу факти, встановлені на підставі проведеного ним дослідження самих стародруків [114; с. 11].

До 1850-х рр. у бібліотеці існувало три каталоги: 1) хроно­логічний опис книг, що надійшли, з трьома покажчиками: алфа­вітним, предметним та мовним; 2) систематичний 10-томний каталог бібліотеки «Collectio Regia» з додатком; 3) рухомий «цидулковий» каталог, який був доповненням і продовженням систематичного каталога, успадкованого від бібліотеки ліцею [200; с. 52]. Систематизація за успадкованими від ліцею традиціями не відображала переліку кафедр університету, роботу над створен­ням систематичного каталога було розпочато іще у 1860-ті рр., за­вершено наприкінці XIX ст. Унаслідок цілеспрямованої діяльності щодо розбудови університетської бібліотеки її фонди у 1904 р. досягли майже 150 тис. назв і налічували до 250 тис. томів. Для порівняння фонди найбільшої на російських теренах Імператор­ської публічної бібліотеки наприкінці XIX ст. становили 1,5 млн. книг [212; с. 24]. Інший аспект діяльності бібліотеки — це організа­ція поточного комплектування, яка регламентувалася статутами Університету і була підпорядкована Раді Університету. Основ­ними джерелами надходження літератури у 1830-40-х рр. були дари, купівля у постійних книгопостачальників, серед яких про­відні іноземні книготорговці, передплата російських та іноземних періодичних видань, кількість яких постійно зростала, та книго­обмін із спорідненими закладами [200; с. 82]. Якщо в 1833 р випису­валося шість російських і десять іноземних журналів, то у 1842 р. загальна кількість передплатних видань становила 43 назви, до 1880 р. кількість отримуваних видань досягла 246, і 200 з них були іноземними (із 34 видань для механіко-математичного факуль­тету 33 були іноземними, із 44 видань для юридичного факультету кількість іноземних складала 40 найменувань, із 35 назв видань для медичного факультету 29 — іноземні). Таким чином, завдяки налагодженню і розширенню передплати наукової періодики в Університеті було сформовано інформаційні канали, що забез­печували ознайомлення з найновішими результатами наукових досліджень тієї доби, передовсім європейськими, оскільки, як ба­чимо, у науковій періодиці домінували саме іноземні видання. Уні­верситетська бібліотека набула нової якості — від універсальної енциклопедичної книгозбірні вона трансформувалася у наукову бібліотеку, яка надавала вже науково-інформаційні послуги

Об’єднання навчального процесу і наукових досліджень відоб­разили нові традиції у сфері підготовки наукових кадрів. Підкрес­лимо ті з них, поява яких припадає на XIX ст. [86; с. 26]:

І) Формування інтересу до наукових досліджень та навичок їх проведення під час студентського навчання у формі щорічного написання двох творів, кращі з яких не лише оголошувалися публічно та подавалися у звіті міністру народної освіти, але й ре­комендувалися до друку за рахунок Університету^[62]. За умов, коли студентом було написано три твори, що були відповідно оприлюд­нені, надавалася грошова винагорода.

II) Заохочення студентів до наукових досліджень через за­провадження моральних стимулів — золотої і срібної медалі, по­чесних відзнак. Протягом 1836-83 рр. їх здобули 189 студентів (з них 112 — золоті й 66 — срібні медалі). До 1860-х рр. пропону­валася одне завдання по одному факультету, пізніше — до п’яти завдань за різними галузями наук. Аналіз завдань, які пропону­валися студентам для здобуття нагород золотою та срібною меда­лями, дозволяє зробити такий висновок щодо завдань, які висува­лися, — це спрямованість на підготовку не лише енциклопедично освічених особистостей, але й формування навичок самостійних досліджень у галузі гуманітарних і природничих наук:

— по Першому відділенню філософського факультету (істо- рико-філологічному) завдання формулювалися здебільшого у контексті дослідження діяльності видатних особистостей, літера­турних пам’яток доби Київської Русі, особливостей розвитку ро­сійської та європейської літератури, освіти, філософії, зокрема «Про Нестора і літописи руські від XI-XVII ст.» (1846-47), «Істо­рія російської граматики від Ломоносова до сучасності» (1852-53), «Про малоросійську мову» (1861-62);

— по Другому відділенню філософського факультету (фі- зико-математичному) — не лише теоретичні, але й прикладні ас­пекти у галузі математики, астрономії, хімії, фізики, ботаніки, зо­крема «Про причини впливу на фізичний клімат будь-якої країни» (1840-41), «На основі окаменілостей визначити відносну давність ґрунту околиць Києва» (1848-49), «Здійснити хімічний розклад води київських колодязів» (1851—52) тощо;

— по юридичному факультету — проблеми становлення і розвитку різних галузей права в Російській імперії, європей­ських країнах, увага приділялася й економічним аспектам, на­приклад: «Викласти теорію вітчизняних законів, що поширювали або обмежували свободу торгової промисловості» (1845-46), «Ви­класти історію, нинішній устрій та економічне значення банків­ських установ в Росії» (1854-55), «Про цеховий устрій в Росії у порівнянні з устроєм ремісницької промисловості в інших Євро­пейських державах» (1861-62), «Паперові гроші, народно-еконо­мічне і фінансове значення їх» (1867-68), «Економічне відношення між землеробською та промисловою смугами Росії» (1874-75), «Характеристика кустарної промисловості та значення її в народ­ному господарстві» (1881-82), «Про вплив податей на народне гос­подарство загалом та на ціни товарів зокрема» (1882-83);

— по медичному факультету — прикладні аспекти медичних досліджень [2; с. 49-84].

Серед нагороджених студентів — майбутні університетські професори: М.Костирь (1837) — перший вихованець Універси­тету, якого було зараховано до складу викладачів (його було об­рано майже зі студентської лави на посаду виконуючого обов’язки ад’юнкта кафедри російської словесності), захистив магістерську (1845) і докторську (1849) дисертації; О.Рогович (дві медалі — 1837, 1838) захистив магістерську (1850) і докторську (1853) дисертації; І.Вернадський (1840) захистив магістерську (1847) і докторську (1849) дисертації; В.Шульгін (1841) захистив магістерську дисер­тацію (1849) та багато інших [2; с. 40-52].

III) Перетворення етапів навчання та наукових досліджень в єдиний, послідовний і неперервний, взаємообумовлений про­цес: кращі університетські випускники, як правило, відзначені золотими та срібними медалями за наукові здобутки, залишалися в Університеті для наукових досліджень, ставали його профе­сорами, а також організаторами науки й освіти — його ректо­рами. Започатковує таку традицію М.Х.Бунге, вона розвивається і в XXI ст.

IV) Запровадження у сфері підготовки наукових кадрів ін­ституту, підготовчого до професорства, — стипендіатства для професорського звання. Загалом стипендіатами для приготу­вання до професорського звання у період з 1864-84 рр. стали 88 осіб, а саме: по історико-філологічному факультету — 22 особи, з них половина здобула вчені ступені (зокрема, історики М Владимирський-Буданов, В.Іконников, Д.Багалій); по фізико- математичному факультету — 23 особи, з них 1 /4 здобули вчені ступені (зокрема, хімік М.Бунге, математик Б.Букрєєв, всесвіт­ньо відомий фізик О.Надєждін), по юридичному факультету — 24 особи, з них 1/3 здобули вчені ступені (зокрема, економісти М.Зібер, Д.Піхно), по медичному факультету — 19 осіб, з них поло­вина здобула вчені ступені.

V) Становлення коопераційних зв’язків з європейськими уні­верситетами для підготовки наукових кадрів у формі наукових стажувань кращих випускників Університету.

VI) Поєднання наукової і педагогічної діяльності вченого, його особистий приклад для молодих науковців, що найбільш ефек­тивно реалізує виховну функцію і дозволяє створити власну наукову школу.

Отже, можемо зробити висновок, що становлення власної під­готовки вчених в Університеті відбувалося у генетично-функ­ціональному взаємозв’язку з такими складовими, як наукові до­слідження та надання науково-інформаційних послуг. Це були внутрішні взаємовпливи у формуванні сутнісних рис складових науково-технічної діяльності в Університеті, яка набувала ознак самоорганізованої системи.

Особливої уваги в історії Університету тієї доби варта по­стать професора М.Бунге, саме за часів його адміністративно- педагогічної та наукової діяльності в Університеті були започат­ковані традиції підготовки наукових кадрів з кола власних вихо­ванців. Крім того, потрібно відзначити громадянську позицію вченого, який не лише запровадив річну стипендію для студен­тів юридичного факультету (340 руб. сріблом (1872) та 350 руб. сріблом (1877))^[63], але й заповів передати власну бібліотеку Універ­ситету^[64].

Якщо постать ученого яскраво віддзеркалюють його наукові праці, то постать педагога можуть змалювати лише спогади тих, хто мав високу честь бути студентом Університету св. Володи­мира. І такі характеристики знаходимо у спогадах Ф.Ромера, сту­дента к. 1850-х рр., «... все то скромное количество добра, которого суровая жизнь не вытравила еще из моей души и совести, даро­вано мне университетом св. Владимира, почерпнуто из лекций та­ких профессоров, как П.Павлов, В.Шульгин, Н.Бунге...» [243; с. 23]. У спогадах В.Авсеєнка, студента Університету поч. 1860-х рр., по­стать М.Бунге охарактеризовано таким чином: «Историко-фи­лологический факультет был значительно лучше юридического и математического, но, я думаю, что и на этом факультете только двое могли назваться действительно талантливыми тружениками науки — В.Я.Шульгин и Н.Х.Бунге» [1; с. 254]. «Медлительный, серьезный, несколько отзывавшийся немцем, он никогда не поль­зовался слишком горячими симпатиями студентов, но, конечно, между нами не было ни одного, который отказал бы ему в без­условном уважении. И как профессор, и как ректор, Н.Х. был неизменным представителем законности, справедливости, долга, серьезного отношения ко всякому серьезному делу... натура Н.Х. стояла как бы посередине между русскою и немецкою, заимствуя лучшее у той и другой... Как профессор Н.Х. очень заботился о том, чтобы заставить студентов заниматься, как следует... Не доволь­ствуясь чтением лекций, отличавшихся всегда содержательнос­тью и мастерским изложением, Н.Х.Бунге заставлял студентов делать извлечения из рекомендованных им авторов, и сам экзамен его заключался не столько в ответе на вопрос по программе, сколько в отчете о собственной работе над литературой предмета» [1; с. 262].

Формування традицій підготовки молодих поколінь вчених розпочиналося в студентській аудиторії, де професор Бунге спо­нукав студентів до здобуття навичок самостійної роботи, пра­цюючи над першоджерелами, і до систематизації набутих знань. Робота над першоджерелами дозволяє студентові разом з автором пройти увесь шлях дослідження, долучитися до його «мисленнє- вої лабораторії», а в майбутньому дозволить досліднику сформу­вати власну «лабораторію досліджень». Знання, набуті у самостій­ній роботі, професор Бунге закріплював на практичних заняттях, проведення яких він започатковує в Університеті [86; с. 25]. Як зазначав професор В.Іконников у «Біографічному словнику про­фесорів і викладачів Імператорського Університету св. Володи­мира (1834-84 рр.), «... ні одним із предметів молодь не цікави­лася такою мірою, як предметом М.Х.Бунге; ні один професор не мав стільки учнів і послідовників, як він» [24; с. 77]. І резуль­тати не забарилися — М.Х.Бунге заснував Київську наукову політекономічну школу, виховавши плеяду видатних вчених, серед них Г.Цехановецький, Г.Сидоренко, Д.Піхно, ГПатлаєвський,

A. Антонович, І.Тарасов [172; с. 21].

Одним з найвищих результатів плідної педагогічної і дослід­ницької діяльності професури Університету св. Володимира вва­жаємо формування наукових шкіл, що розглядаємо проявом процесу інституціоналізації колективного рівня наукових дослі­джень. Загалом, з другої пол. XIX ст. в Університеті відбувається заснування київських наукових шкіл практично за всіма галу­зями знань. Так, заснування наукової школи філологів та істориків завдячує першому ректору Університету М.Максимовичу. Її українознавчі студії поглиблювали В.Антонович, МТрушев- ський, М.Дашкевич, М.Драгоманов, В.Перетц, Г.Житецький, школи теоретичної і практичної медицини — першому декану медич­ного факультету О.Караваєву, школи математиків — Д.Граве та О.Шмідту, значний внесок у створення цієї школи належить М.Остроградському та його учневі О.Тихомандрицькому. Київську фізичну школу та київську школу метеорології створив про­фесор М.Авенаріус, заснувавши й очоливши з 1855 р. метео­рологічну станцію при Університеті, київську школу у галузі хімії — хімік-органік професор П.Алексєєв, київську геологічну школу — професор К.Феофілактов, у галузі медицини ство­рили свої оригінальні школи професори медичного факультету Ю.Шимановський, В.Бец, Н.Хржонщевський, В.Підвисоцький,

B. Субботін, В.Покровський, Г.Мінх. Широке визнання в галузі астрономії здобули дослідження професора М.Хандрикова, осно­воположник сільськогосподарської метеорології П.Броунов у 1891- 1895 рр. був професором Університету і завідував метеорологіч­ною обсерваторією [134; с. 36-39].

Перші наукові школи постали у гуманітарній сфері, що було проявом енциклопедичної системи освіти класичних універси­тетів, тоді як пріоритет до сфери природознавства перейшов з 1860-х рр., коли на західноєвропейських теренах поширюється модель дослідницького університету, започаткована німецькими університетами, з якими найбільшою мірою були встановлені зв’язки університетів Російської імперії.

Наукові школи, як уже зазначалося, є тим соціальним меха­нізмом самоідентифікації, самозбереження і самовідтворення, що забезпечує неперервність і спадкоємність наукових досліджень за певним напрямом у відповідній галузі знань, що дозволяє найефек­тивніше реалізувати аналітико-дослідницький потенціал теорії або методу, які започатковує та розробляє засновник наукової школи. Зазначимо, що результати функціонування окремих наукових шкіл університетських професорів визначили напрями розвитку при­родничих наук у XX ст. (наприклад, М.Авенаріуса — у галузі фі­зики, О.Ковалевського й С.Навашина — у сфері біологічних наук, В.Підвисоцького — у сфері медицини). Відтак понад 40 науко­вих шкіл, що сьогодні функціонують в Університеті, маючи 100-150-літню історію, можемо вважати одними з головних провід­ників наукових традицій в Україні.

Більш детально варто зупинитися на такій складовій діяль­ності професорів, як експедиції, що вплинуло на формування в Університеті колективного рівня суб’єктів наукових досліджень. У гуманітарній сфері експедиції проводилися у межах діяльності археографічної комісії, зокрема професор М.Іванішев здійсню­вав багаторазові палеографічні експедиції (1843, 1845, 1850, 1852, 1860), у результаті яких були здобуті найцінніші пам’ятки [24; с. 221]. У природничонауковій сфері переважна більшість викла­дачів фізико-математичного факультету постійно проводили екс­педиції під час літніх канікул, причому здійснювали їх за влас- ною ініціативою і за власний кошт: професор К.Кесслер (1843-46, 1849-50) досліджував фауну Київської, Подільської, Полтавської, Чернігівської губерній, значно поповнивши екземплярами зооло­гічний кабінет; професор К.Феофілактов (1849) проводив дослі­дження кристалічних порід губерній Київського округу, здійснив їх детальний опис, поповнив мінералогічний кабінет колекціями органічних залишків (250 номерів) і гірських порід (130 номерів), результати експедиції викладені у праці «О кристаллических породах губерний Киевской, Волынской и Подольской» (1851); ад’юнкт О.Рогович (1843, 1849-50) вивчав флору губерній Київ­ського навчального округу, зібрав для гербарію Університету най­більш повну колекцію рослин цієї території — до 1 000 видів у 3 600 екземплярах, що дозволило розпочати роботу над ботанічним роз­ділом Природничо-Історичного опису губерній Київського округу [46; с. 577]. Дослідницькі експедиції у сфері гуманітарних наук проводили історики й юристи, зокрема професори М.Іванішев (1849-55) і О.Федотов-Чеховський (1853-54).

До 1848 р. проведення експедицій було винятковою ініціати­вою університетських вчених, водночас сувора регламентація їх діяльності і необхідність узгодження вчених експедицій на рівні місцевої адміністрації^[65], яка була провідником реакційної політики царату щодо Університету, спричинили посилення уваги тодіш­нього генерал-губернатора Д.Бібікова до сфери наукових дослі­джень в Університеті. Виконуючи настанови щодо деполітизації викладання і наукових досліджень в Університеті, генерал-губер­натор намагався переорієнтувати дослідницьку діяльність вчених від вивчення малоросійських старожитностей, історії і літератури краю до «вивчення губерній його округу в природничо-історич­ному, промисловому та, головне, дорожив ним заради приклад­ної, адміністративної цілі, тобто в застосуванні їх до того краю, яким він управляв» [46; с. 576]. Як наслідок було створено комісію для опису губерній Київського навчального округу^[66] (1850), керів­ництво якою за статутом здійснював генерал-губернатор, затвер­джував її персональний склад і визначав завдання її діяльності. Варто зауважити, що генерал-губернатор Д.Бібіков, хоча й не мав університетської освіти, а здобув панське салонне виховання, був високоосвіченою людиною тієї доби [24; с. 219]. За роки життя він зібрав багату бібліотеку (5 796 назв у 12 790 томах), більша частина цього книжкового зібрання була науковою літературою. У 1898 р. його донька, княгиня З.Львова-Кассіні, передала біб­ліотеку (близько 14 тис. томів) Університету св. Володимира. У каталогу французьких книг бібліотеки Д.Бібікова, що зберігся до сьогодні, за галузями знань значна частина належала книгам з політичної економії (28 назв / 44 томи), правознавства (21 назва / 43 томи), політики (24 назви / 29 томів) [200; с. 117]. Отже, генерал- губернатор був ознайомлений з положеннями світової економічної думки, його рішення у сфері організації комісії для опису губерній та напрямів її діяльності ґрунтувалися на передових ідеях захід­них економістів.

Університет св. Володимира від моменту свого заснування був позбавлений тих прав і свобод, які були притаманні західно­європейському класичному університету як соціальному інсти­туту. Держава, монополізувавши всі сфери суспільного життя, виступала зовнішньою організуючою та спрямовуючою силою, яка не просто формувала цілі його функціонування, але регла­ментувала всі сторони життєдіяльності Університету. Це знайшло відображення як у його місії, що полягала у русифікації і боротьбі проти полонізації у Південно-Західному краї, а не осередку освіти і науки, так і щодо формування цілей дослідницької діяльності. Якщо цілі дослідницької діяльності вчених західноєвропейських університетів як самоврядних організацій формувалися виключно на внутрішньоуніверситетському рівні й на рівні вченого-експе- риментатора, то в російських університетах загалом, а особливо в Університеті св. Володимира така автономія була неприпусти­мою. Відтак розкриття діяльності Кирило-Мефодіївського това­риства, активними учасниками якого були університетські профе­сори і студенти, вплинуло на ставлення до слов’янського питання й утворило ситуацію, коли «опікування мали лише науки точні; гуманітарні ж, особливо юридичні, поставлені були під особли­вий нагляд» [46; с. 576]. Революційні події 1848-49 рр. у Західній Європі обумовили поглиблення реакційності політики царату у сфері вищої освіти. Так, у російських університетах було за­боронено викладання філософії (1850-61) [123; с. 1123]. З 1850 р. програми з окремих предметів (історія російської словесності, політична економія і статистика, всесвітня політична історія, слов’янська філологія, російська історія, міжнародне право, пред­мети у галузі права) потрібно було не лише узгоджувати на рівні факультету та ректора, але й затверджувати у Міністерстві освіти. Затвердження програми предмета навіть на внутрішньо- університетському рівні передбачало суворе дотримання встанов­лених норм у системі викладання знань певної галузі.

Серед прикладів посилення реакції наведемо такі:

— «при затвердженні програми для викладання нової філо­софії... ректор Університету зобов’язав доконче дотримуватися викладачеві, при поглядах на напрями нової філософії і при кри­тичній оцінці переваг і недоліків мислителів, всюди головних ду­мок, що мають місце в «історії філософії» архімандрита Гавриїла, і жорстко дотримуватися узгодження з вченням православної церкви та з вітчизняними законами й закладами» [46; с. 571];

— при друкуванні докторської дисертації М.Бунге «Про кре­дит» (1851) після її наукового рецензування і рекомендації до друку вона була повернена знову на факультет для повторного ре­цензування вже з боку цензури, а після її публікації потрібно було скласти перелік відступів автора у друкованому варіанті порів­няно з рукописним [46; с. 572];

— при захисті докторської дисертації О.Селіна «Про драма­тичну поезію в Росії, переважно про комедію у XVIII ст.» (1852) під час рецензування було запропоновано вилучити одну з тез роботи;

— міністр народної освіти у 1853 р. заборонив приймати до друку роботи, де аналізуються народні відання;

— виконуючий обов’язки ад’юнкта О.Рогович надав розписку Раді Університету в тому, що заборонений твір Шлейдена «Die Pflanze und ihr Leben» («Рослини та їх життя») він зобов’язується зберігати для власного користування, не повідомляючи про нього іншим особам [46; с. 575].

Все це негативно впливало на рівень науковості виконуваних досліджень через розпорядження щодо їх результатів та вико­ристання наукових праць російських і зарубіжних авторів. Вплив посилення цензури в Університеті перші дослідники його історії розглядали через зміну предмета наукових досліджень — на по­чатку його функціонування це були гуманітарні знання, дослід­ницька діяльність професорів у галузі історії та юриспруденції зосереджувалася навколо археографічної комісії. Головна мета археографічної комісії, поставлена царською владою, полягала у доведенні того, що Правобережна Україна і Волинь, приєднані до Російської імперії наприкінці XVIII ст., — це «край істинно ро­сійський». Однак величезна кількість знайдених працівниками комісії (серед них М.Максимович, М.Костомаров, М.Іванішев) історичних документів засвідчували протилежне, що насправді цей край був споконвіку українським. Результати такої дослід­ницької праці мали своїм наслідком вплив історичної науки на формування національної самосвідомості, стаючи першорядним чинником цього об’єктивного процесу. З 1860-70-х рр. об’єктом до­сліджень університетських вчених постала сфера природознав­ства, у предметі цієї діяльності домінували природничонаукові знання, дослідницьку діяльність у цій сфері згуртувала Комісія для опису губерній Київського навчального округу. Відтепер літні експедиції університетських вчених фінансувалися за кошти ко­місії (грошова допомога складала від 200 до 400 руб. сріблом). Про­довжував вивчення фауни південно-західного краю професор Кесслер (1850-58), залучаючи до експедицій інших колег (про­фесорів Траутфеттера, Роговича, Матвеева та ін.); флористичні дослідження Київської, Подільської, Волинської, Полтавської та Чернігівської губерній здійснював Рогович (1853-58); ректор Уні­верситету Траутфеттер проводив експедиції по Подільській гу­бернії і Бессарабській області; професор Феофілактов здійснив географічний опис повітів Київської губернії (1853-56).

Аналізуючи іншу форму продуктивної діяльності вчених — видання наукової літератури, Владимирський-Буданов підкрес­лював, що у 1840-х рр. не тільки в Університеті, але і в Києві не існувало ніяких наукових видань. Першим науковим виданням у Києві стали «Записки Імператорського Університету св. Воло­димира», ідея видання цього періодичного органу припадає на 1844-46 рр. Загалом же «вчену продуктивність професорів 40-х років» складали дисертації та окремі підручники з деяких пред­метів [46; с. 468]. Варто зауважити, що призначення професорів та ад’юнктів (помічників професорів) залежало не лише від Ради Університету, але й від міністра народної освіти, який затвер­джував кандидатури на відповідній посаді. Одним з аргументів на користь призначення кандидатур виступали саме наукові праці, зокрема, при рекомендації О.Роговича на посаду ад’юнкта факуль­тет «посилався на надруковані ним статті, в яких він описував нові рослини, відкриті ним в околицях м. Києва і визначені ним» [46; с. 382], при призначенні М.Бунге на посаду ад’юнкта по кафедрі політичної економії та статистики попри те, що він був магіст­ром державного права, були взяті до уваги його праці у сфері політекономії: «Дослідження начал торговельного законодавства Петра Великого» (у виданні «Отечественные записки», 1850, № 1 та № 2), а також «Промова про кредит» (Київ, 1849) [46; с. 561]. Активізація видання наукових праць відбувається в останній тре­тині XIX ст., наприклад, у 1880-х рр. на кафедрі загальної пато­логії професор В.Підвисоцький опублікував протягом трьох років 40 наукових праць [134; с. 35].

З перших років заснування Університету великого значення набуває така форма комунікацій у сфері науково-технічної діяль­ності, як закордонні відрядження професорів, і хоча подібні від­рядження були рідкісними, завдячуючи їм було створено зооло­гічний музей та хімічну лабораторію [46; с. 470]. Акцент робився на належному оснащенні спеціалізованих кабінетів науковим облад­нанням. Традиції ознайомлення з кращими європейськими здобут­ками щодо організації дослідницьких лабораторій підтримувалися й на поч. XX ст. Так, університетський вихованець К.Пурієвич після дворічного відрядження до лабораторій у Цюріху, Ляйпцігу, Берліні і Парижі перетворив університетську фітофізіологічну лабораторію, засновану його вчителем професором Й.Баранець- ким, на європейський взірець, у 1914 р. вона стала однією з кращих у країні [240; с. 77]. Інша форма закордонних відряджень — «від­правлення деякого числа молодих людей до чужих країв для вдо­сконалення по різних напрямах університетського викладання», для чого виділялася окрема стаття фінансування. Першими до європейських університетів були відряджені (1843) М.Пилянке- вич, П.Тутковський, І.Вігура (у сфері права на два роки до Бер­лінського та інших німецьких університетів, потім — на один рік до Франції і Великої Британії), І.Вернадський та О.Рогович (пер­ший — у сфері політекономії та статистики, другий — у сфері мі­нералогії, були направлені на три роки до Берліна, Ґейдельберґа та інших міст Німеччини, потім — до Фрайбурга, Богемії, Відня, Парижа, Швейцарії, Бельгії, Великої Британії) [46; с. 340]. Усі вони стали видатними діячами університетської освіти й науки. Зокрема, О.Рогович став піонером палеозоології, його праці з цієї проблематики у 1862 р. було відзначено Демидівською премією Петербурзької академії наук [215; с. 359]. Традиція закордонних стажувань тривала і в другій пол. XIX ст., у біографіях видатних університетських діячів відмічаємо таку форму підготовки науко­вих кадрів. Зокрема, у 1870-73 рр. у Львові, Празі, Гейдельберзі, Цюріху, Відні, Флоренції перебував на стажуванні МДрагоманов, університетський випускник, що з 1864 р. працював доцентом Університету [124; с. 372]. Обійнявши посаду завідувача кафедри педагогіки С.Гогоцький з метою вивчення особливостей органі­зації навчально-виховного процесу в німецьких і польських освіт­ніх закладах у 1862 р. відвідав Берлін, Дрезден, Краків, Львів.

Багаторазові наукові відрядження до Берліна, Мюнхена, Парижа, Лондона сприяли збагаченню професійного досвіду професора ОТілярова, що викладав психологію [48; с. 116]. Його наукові роз­відки відображають поєднання, з одного боку, кордоцентричних традицій філософування (примирення «істини розуму» та «істини серця»), а з іншого, — перенесення новітніх традицій застосу­вання у соціогуманітарних дослідженнях експериментальних ме­тодів, пізнавального інструментарію експериментальної психоло­гії (праця «Гіпнотизм за вченням школи Шарко та Психологічної школи (1881-1893)», 1897).

Важливим напрямом діяльності вчених Університету з мо­менту його заснування стала організація таких складових надання науково-технічних послуг, як організація діяльності музеїв, кабі­нетів, лабораторій, архіву. Першим музеєм, заснованим в Уні­верситеті, став зоологічний музей (1834), пізніше — зоологічний кабінет, основу якого склали зоологічна колекція ліквідованого Волинського ліцею, зоологічні колекції закритого на той час Віленського університету і колекції Віденської медико-хірургіч- ної академії. Загалом експозиція зоологічного кабінету на поч. 1840-х рр. налічувала понад 20 тис. музейних одиниць, першим завідував цією установою ад’юнкт А.Андржейовський, протягом 1843-62 рр. її очолив і перетворив на науково-дослідну К.Кесслер [134; с. 239]. Зокрема, під час свого закордонного відрядження про­фесор Кесслер ознайомився із зібраннями живих тварин у Відні, Парижі, Амстердамі та Берліні, зоологічними музеями і найві- домішими зоологічними кабінетами у 20 містах Західної Європи, а також фізіологічними інститутами у містах Ґетінґен та Галле. Таким чином, в організації зоологічного кабінету він орієнтувався на кращі досягнення у сфері досліджень фауни, а завдання своєї діяльності вбачав у тому, «щоб протягом небагатьох років при­вести кабінет, яким я завідую, до такого стану, що він буде за­довольняти всім вимогам викладання зоології і в той же час буде мати значну наукову цінність» [цит. за: 46; с. 470].

З початку роботи Тимчасового комітету з дослідження старо- житностей в Університеті засновано музей старожитностей, де зберігали і систематизували пам’ятки, виявлені під час археоло­гічних розкопок, тривалий час завідував роботою музею професор О.Ставровський. У результаті діяльності Тимчасової комісії для розбору стародавніх актів, що пізніше дістала назву Київської археографічної комісії, у 1852 р. при Університеті було створено Центральний архів давніх актів у Києві, де зібрано для збері­гання 5 582 актові книги та 454 979 окремих екземплярів [24; с. 221]. Це були земські та міські актові книги, документи Київської, Подільської і Волинської губерній, починаючи від XVI ст. Діяль­ність Київської археологічної комісії започаткувала й інший зна­чний видавничий проект — «Архив Юго-Западной России». До­слідники відзначають, що завдання публікації археографічних пам’яток були на той час найважливіші [264; с. 470]. Найбільш дієвою особою Київської археографічної комісії був професор М.Іванішев, присвятивши цьому двадцять років свого життя.

Значну роботу проводили професори та викладачі кафедри ботаніки над гербарієм, його збагаченням і впорядкуванням, три­валий час він слугував головним навчальним посібником для сту­дентів. Перша колекція ботанічного кабінету була успадкована від Кременецького ботанічного саду, у ній налічувалося шість ти­сяч зразків оранжерейних і садових рослин, її поповнили колекції Віденської медико-хірургічної академії після закриття і переве­дення до Києва, кілька колекцій було придбано у приватних осіб. Проте головний скарб створювався університетськими професо- рами-ботаніками (А.Андржейовським, Р.Траутфеттером, О.Рого- вичем, І.Шмальгаузеном) у флористичних дослідженнях під час експедицій по Київській, Чернігівській, Подільській, Волинській, Полтавській губерніях, Бессарабії та Криму: гербарій О.Роговича складав понад 12 тис. зразків рослин України. Протягом усього свого життя професор Рогович ретельно працював над вивченням природи краю, дослідуючи її в галузях різних наук: ботаніки, па­леонтології й археології [240; с. 137]. У 1860-х рр. із виникненням у ботанічних дослідженнях Університету нових напрямів (анато­мія і морфологія, фізіологія рослин) при ботанічному кабінеті утворено фізіологічну лабораторію [134; с. 236-237]. Якщо перші троє дослідників зосередили свою роботу у напрямі створення самого гербарію (1840-1860-ті рр.), то в 1870-х рр. професор І.Шмальгаузен здійснив систематичне опрацювання універси­тетських гербарних колекцій, результатом чого стали посмертні наукові видання «Флора юго-западной России» та «Флора средней и южной России, Крьіма и северного Кавказа» [240; с. 141].

Велика робота проводилася професорами і викладачами щодо створення й організації функціонування кабінетів і лабораторій. Одним з перших кабінетів був мінералогічний, його основу склали мінералогічні колекції Волинського ліцею, найбільший внесок в цій справі зробив професор К.Феофілактов, що завідував кабінетом 45 (сорок п’ять!) років, кількість зразків, якими поповнювалися мінералогічні колекції під час його екскурсій, доходила до трьох тисяч. Для наукових досліджень у мінералогічному кабінеті на­прикінці 1860-х рр. було влаштовано хімічну лабораторію [240; с. 265]. Заснуванням першої хімічної лабораторії (1847) займався професор І.Фронберг, для чого він ознайомився з роботою євро­пейських лабораторій, проте використовувалася вона здебільшого для навчальних цілей, а не для проведення наукових досліджень. Така мета була покладена в основу організації нової хімічної ла­бораторії, роботу по створенню якої очолив професор П.Алексєєв, для чого відвідав хімічні лабораторії Берліна і Ляйпціга. Хімічну лабораторію було відкрито в 1873 р., причому фінансування її бу­дови, облаштування відбувалося за університетські кошти. Саме в цій лабораторії було проведено різносторонні досліди професо­ром Алексєєвим і його учнями [240; с. 233]. Створенням фізичної лабораторії і проведенням у ній практичних вправ, наукових до­сліджень Університет завдячує професору М.Авенаріусу, у цій лабораторії у 1885 р. його учень О.Надєждін здійснив відкриття світового рівня — розробив новий метод визначення критичної температури води, відомий як метод Надєждіна^[67]. Понад чверть усіх даних критичних температур, що були зібрані у четвертому виданні «Фізичних таблиць» (Л.Берштейн, 1894), було отримано у молодій київській лабораторії [240; с. 3-4]. Отже, до сер. 1860-х рр. діяльність університетських кабінетів і лабораторій була спрямо­вана на збір та систематизацію емпіричних даних і мала здебіль­шого навчальний характер, у подальшому дослідження здобули експериментальну основу і систематичність.

До такого виду науково-інформаційних послуг, як редагування наукових праць долучалися видатні професори Університету: тривалий час редактором усіх видань археографічної комісії був професор В.Антонович, юридичні пам’ятки редагував професор М.Іванішев; редакційною роботою у часопису «Киевская старина» займалися професори В.Антонович, В.Іконников, М.Шашкевич, С.Голубєв, інші видатні літературознавці й історики. Важливим напрямом стало й видання наукових часописів, зокрема профе- сор-анатом О.Вальтер, чия багатогранна і плідна діяльність в Уні­верситеті тривала три десятиліття, не лише ініціював і очолив створення анатомічного театру, що вважався кращим у Росії, але й з 1860 р. видавав щотижневу наукову газету «Современная ме­дицина». Головним редактором «Университетских известий», за­снованих у 1861 р., став професор С.Ходецький (1863-73), за цей час вийшли друком 120 книг обсягом 10-20 друкованих аркушів кожна [24; с. 703]. Пізніше це університетське видання очолив про­фесор В.Іконников (1873-83), який розгорнув критико-бібліогра- фічну роботу і наукову хроніку, за його діяльності обсяг універси­тетського наукового видання сягав 20-30 друкованих аркушів, що становило 12 видань на рік, а в додатках почали друкуватися сту­дентські праці. Крім того, професор В.Іконников брав участь у ре­дагуванні «Читань в Історичному товаристві Нестора-Літописця», ним укладено «Біографічний словник професорів і викладачів Імператорського Університету св. Володимира (1834-84 рр.)» [24]. Велике значення для формування суспільної думки у Києві мало започаткування місцевого друкованого органа, завдяки зусиллям професора В.Шульгіна ним стало з 1864 р. видання газети «Киев- лянин», яку він очолював до своєї смерті (1878) [24; с. 773], значний внесок у видання цієї газети зробив Д.Піхно. З 1879 р. професор М.Хандриков започаткував публікацію «Анналів Київської об­серваторії», подальше видання яких відіграло значну роль у роз­витку астрономії в Україні, широкої популярності набули астро­номічні дослідження цієї обсерваторії, які проводив М.Хандриков, що понад тридцять років був її директором і постійно працював над технічним оснащенням. Отримані у цій обсерваторії наукові результати стали значним внеском у галузь теоретичної астро­номії [215; с. 335-337]. З 1889 р. одним із засновників журналу «Питання філософії і психології» був професор О.Гіляров [48; с. 117]. Великою заслугою професора Б.Букрєєва стало заснування у 1880-х рр. спеціальної математичної наукової бібліотеки-чи- тальні, що мала назву бібліотеки математичного семінару і являла собою велику, дбайливо підібрану збірку навчальної і спеціальної, нової та класичної літератури з математики, механіки, математич­ної фізики, астрономії. Вона була організована на зразок подібних закордонних бібліотек, професор Б.Букрєєв тривалий час керував її поповненням й обслуговуванням [240; с. 48].

Університетські вчені спрямовували свої зусилля і на поши­рення наукових знань у широких колах, обмін досвідом між вче­ними. Так, професор К.Кесслер організував у Києві І (1861) та II (1862) з’їзди вчителів природничих наук, завдання цих з’їздів вба­чалися в сприянні викладанню природничих наук у різноманіт­них закладах освіти, переважно в гімназіях, пожвавленні наукової діяльності у сфері природничих наук [240; с. 186]. Багато з універси­тетських викладачів викладали на Вищих жіночих курсах у Києві (1876-1886). Отже, з моменту заснування Університету його про­фесори, викладачі і співробітники розгорнули багатоаспектну ді­яльність, результатом якої стало формування традицій у новому виді діяльності, що поставав у його стінах, — науково-технічній діяльності.

У таблиці 4.5 представлено загальні характеристики фор­мування складових науково-технічної діяльності в Університеті з позицій системно-діяльнісного підходу. У результаті проведе­ного дослідження можемо зробити висновок, що науково-технічна діяльність в Університеті св. Володимира у XIX ст. пройшла два періоди: зародження (1834-1863 рр.) і становлення (1864 р. — к. XIX ст.).

У періоді зародження виникли перші ознаки складових нау­ково-технічної діяльності, професори і викладачі Університету поєднували викладання, наукові дослідження (написання дисер­тацій, монографій, статей; роботу в комісіях, комітетах, експе­диціях), значну адміністративну роботу (як завідувачі кафедр, проректори і ректори), а також брали участь у наданні науково- інформаційних послуг (організація роботи ботанічного саду, кабі­нетів, бібліотеки, музеїв, архівів, обсерваторії, редагування нау­кових видань тощо). Особливість цього періоду полягає в тому, що на формування внутрішніх рис складових науково-техніч­ної діяльності в Унівеситеті переважний вплив здійснювала попередня енциклопедична система освіти, яку втілювали лікві­довані освітні заклади, насамперед Волинський (Кременецький) ліцей.

Таблиця 4.5

РОЗДІЛ IV Організаційно-економічні аспекти зародження і становлення..

494 РОЗДІЛ IV Організаційно-економічні аспекти зародження і становлення..

Розроблено автором.

Формування складових науково-технічної діяльності в Університеті св. Володимира у XIX ст.*

КО СП

Періоду зародження притаманні переважання гуманітарної сфери для всіх складових науково-технічної діяльності, їх спря­мованість на забезпечення потреб навчального процесу та реаліза­ції трансляційної функції знання. У періоді становлення складові науково-технічної діяльності (наукові дослідження, підготовка вчених, надання науково-інформаційних послуг) набували ознак внутрішньої єдності, взаємообумовленості, кооперативної взаємо­дії; було сформовано колективний рівень суб’єктів наукових до­сліджень — київські наукові школи, дисциплінарні товариства, їх ядро утворили університетські вихованці, наукові дослідження стали експериментальними, університетські вчені розробляли й самі експериментальні методи, їх наукові відкриття досягли сві­тового рівня визнання; наукові дослідження формували основу навчального процесу, що уможливило перехід до дослідницької моделі університету. Такі характеристики співзвучні висновкам російських дослідників, які відмічають, що власні «вчені сили» у Росії були утворені в сер. 1870-х рр. Так, у 1875 р. понад 80% про­фесорів вищої школи і до 70% дійсних членів Академії наук були вже вихованцями російських вищих шкіл [3; с. 324]. Вартим осо­бливої уваги є визнання наукового доробку першого ректора Уні­верситету св. Володимира М.Максимовича, якого серед універси­тетських професорів першим було обрано академіком за значний внесок у розвиток ботаніки, зокрема щодо систематики рослин.

Посилення природознавчого напряму в дослідженнях універ­ситетських вчених у сер. 1840-х рр. було зумовлене, на нашу думку, поширенням загальних тенденцій у сфері наукових до­сліджень, які склалися іще у XVIII ст., йдеться про домінування природознавчого напряму і спеціалізацію досліджень. Водночас в Університеті у перше десятиліття його функціонування значний вплив мали традиції, успадковані від Волинського ліцею: у сфері викладання — енциклопедизм та відсутність дисциплінарної спе­ціалізації (завдання Університету полягали у підготовці енцикло­педично освічених і вірно підданих царату вчителів і чиновників); у сфері наукових досліджень — переважання гуманітарного на­пряму. Після викриття в Університеті осередку «Союзу польського народу» репресії царату охопили не лише його безпосередніх учасників, вони стосувалися й самої alma mater, яку у 1839 р. було закрито на рік, професорів-поляків з Волинського ліцею звільнено

з посад або переведено до інших закладів освіти. Кадрова проб­лема вирішувалася за допомогою вихованців Дерптського універ­ситету, де найбільший вплив мали традиції німецьких університе­тів. Нове покоління вчених, що поповнили ряди університетської професури, молоді університетські вихованці і професори, які про­ходили закордонні стажування, поступово змінювали тематичну спрямованість наукових досліджень від соціогуманітарних до при­родознавчих.

Виділення середини 1860-х рр. у розмежуванні періоду ста­новлення від періоду зародження науково-технічної діяльності в Університеті має внутрішні і зовнішні чинники. Насамперед відзначимо вплив цієї діяльності на зовнішнє щодо Університету середовище. Дійсно, значення університетської й позаунівер- ситетської діяльності професорів і викладачів важко переоці­нити, оскільки лише вони можуть розглядатися як приклад про­вадження складових науково-технічної діяльності на той час у Києві загалом. Проведення наукових досліджень у Києві запо­чатковується із заснуванням тут Університету св. Володимира — це була «вчена кабінетна діяльність» його професорів. Згідно з §28 Статуту Університету (1833) головна посада професорів полягала «в постоянных трудах по своей части и в должном наблюдении за успехами наук в ученом совете» [287; с. 68]. Створення уречевле­них умов з улаштуванням ботанічного саду, обсерваторії, спеціа­лізованих кабінетів і лабораторій сприяло для переростання «вче­ної кабінетної діяльності» у вчену лабораторну діяльність, відтак наукові дослідження здобули експериментальну основу. Вва­жаємо, що започаткування перших освітніх традицій у Києві та в східних українських землях належить Києво-Могилянській ака­демії, її вихованці створили місту славу освітнього центру євро­пейського рівня, але наукові традиції в Києві було започатковано Університетом св. Володимира. Такий висновок обґрунтовуємо не лише з тих позицій, що КМА з 1818 р. спеціалізувалася виключно на теології і перетворилася на Київську духовну академію, але й тому, що в першій вищій школі на теренах східних українських земель теоретична діяльність відбувалася лише в такій первіс­ній її формі, як філософування, у цьому ж напрямі започатковано підготовку мислителів. Лише Університет створив власну під­готовку наступних поколінь вчених з кола власних вихованців за більшістю напрямів природничих та соціогуманітарних дослі­джень на експериментальній основі, що забезпечувало, з одного боку, неперервність наукових традицій, а з іншого, — відобра­жало внутрішні закономірності наукових досліджень як явища самобутнього.

У класичних італійських університетах доби Відродження теоретична діяльність здобула експериментальну основу, по­ставши як наукові дослідження (діяльність Г.Галілея, Й.Кеплера та ін.), цей досвід було поширено в Оксфорді і Кембриджі, зреш­тою, до сер. XIX ст. природознавчі дослідження посіли провідне становище в університетських стінах поруч з появою спеціа­лізованих вищих шкіл, передовсім технічних, і класичні універ­ситети трансформувалися у дослідницькі університети, зраз­ком яких виступали німецькі університети. Науковий доробок українських мислителів тієї доби розвивав виключно сферу гу­манітарного знання, від якої не відокремилися природознавчі дослідження, як це ознаменувала перша наукова революція у Західній Європі. Така ситуація мала наслідком переважання гуманітарної сфери у період зародження науково-технічної діяльності в Університеті, коли наукові результати університет­ських вчених мали компіляційний, коментаторський характер і здебільшого були спрямовані на трансляцію і популяризацію нау­кових знань. Природознавчі дослідження стали пріоритетом вче­них Університету у періоді становлення. Підкреслимо, що універ­ситетські вчені, насамперед, його вихованці, не лише розвинули такі галузі природничонаукових знань, як математика (дифе­ренціальна геометрія П.Ромера; внесок М.Ващенка-Захарченка у неевклідову геометрію, теорію вищої алгебри, зокрема у тео­рію функцій, яку розвивали М.Дяченко, В.Єрмаков, Б.Букрєєв, П.Покровський та ін.), механіка (дослідження з теорії пружності В.Єрмакова), фізика (внесок М.Авенаріуса та його учнів у моле­кулярну фізику, М.Шіллера — у теоретичну фізику, Й.Косоно- гова — в електромагнітну теорію), астрономія (внесок М.Ханд- рикова і його учнів у теоретичну астрономію), хімія (розвиток органічної хімії П.Алексєєвим і С.Реформатським, дослідження у галузі хімічної кінетики М.Каяндера), біологія (у сфері бо­таніки — оригінальні систематики рослин М.Максимовича і Р.Траутфеттера; розвиток палеозоології А.Анджейовським та О.Роговичем, палеоботаніки — І.Шмальгаузеном, фізіології рос­лин — Й.Баранецьким, іхтіології — К.Кесслером), медицина (у галузі фізіології людини значних результатів досягнули В.Бец, О.Вальтер) та ін. У більшості галузей природничих наук універ­ситетськими вихованцями було започатковано оригінальні на­прями передовсім експериментальних досліджень, які стали основою формування нових галузей. Так, у медицині гісто­фізіологію започаткував Н.Хржонщевський, нейроморфоло- гічні дослідження — В.Бец, експериментальну патологію — В.Підвисоцький; у хімії започатковано хімічну термодинаміку у роботах Я.Михайленка; у біології — фізичну фізіологію рослин у роботах Й.Баранецького, порівняльно-ембріологічні дослідження започаткували М.Борецький та О.Коротнєв, виокремлення цито­логії й ембріології відбулося завдяки оригінальним дослідженням Й.Баранецького, С.Навашина, К.Пурієвича, становлення мікро­біології у дослідженнях Г.Мінха й ін. Це відображало поглиблення процесів диференціації наукових досліджень і свідчить про до­сягнення ними стану складної самоорганізованої системи, роз­виток якої визначали вже внутрішні флуктуації, при цьому у взаємозв’язках із зовнішнім середовищем змінився напрям впливу.

Виходячи із завдань нашого дослідження, маємо виявити вплив наукових досліджень університетських вчених на зовнішнє середовище. Такий вплив вбачаємо у тому, що вперше об’єктом природознавчих досліджень виступили надра, флора і фауна українських земель, об’єктом досліджень у гуманітарній сфері — українська історія, український етнос, українська культура, право і господарство в українських землях тощо. Причому, суб’єктами природознавчих досліджень були вже не члени Петербурзь­кої академії наук, а університетські вчені. Університет здобуває славу Київської Сорбонни. Генеровані наукові знання заклали наріжний камінь у формування і прискорений розвиток національ­ного господарства в епоху індустріалізації, перетворення Києва на торговельно-промисловий, культурний і науковий центр не лише імперського значення, але європейського рівня. Подібним чином як наукові центри європейського рівня поставали також Харків і Одеса.

З 1860-х рр. у Києві наукова громадськість і місцева інтеліген­ція досягли такого рівня розвитку, що потребували відокремленої від Університету, де розгорталася імперська антиукраїнська наукова політика, наукової організації як українознавчого органу і науково-дослідницького осередку. Спочатку діяльність «київ­ської громади», ядро якої складали університетські діячі, вба­чалася у культурно-просвітницькій роботі. Нового поштовху діяльність громадівців набула у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства, відкриття якого у Києві було ними ж ініційоване. У подальшому громадівці розмежува­лися на молоду і стару громаду. Зрештою науковий пошук науко­вої громадськості Києва очолила «Стара Громада», в підпорядку­вання якої з 1888 р. відійшов історико-етнографічний місячник «Киевская старина», що протягом двадцяти років до заснування у 1907 р. Українського Наукового Товариства був, за висловом М.Грушевського, «справжнім громадським центром українських наукових студій» [66; с. 351].

Проте відбувалися зміни і в зовнішньому щодо університе­тів середовищі, йдеться про активізацію економічного розвитку Києва, Харкова й Одеси з сер. 1860-х рр. Новий імпульс роз­витку Києва як торговельно-економічного центру Південно-За­хідного краю надали проведення у 1866 р. залізниць до Одеси як центру міжнародної торгівлі Російської імперії на Чорному морі і Курська, що дозволило включити Київ до залізничної мережі Росії, велике значення мала організація пароплавства по Дніпру. Залізниця відіграла вирішальну роль в активізації торговельно- економічного розвитку Львова і Харкова. Загалом, прискорення індустріалізації на російських теренах нерозривно пов’язане з розбудовою мережі залізниць, передовсім у контексті створення місткого внутрішнього ринку, підвищення попиту на метал, а від­так вугілля і залізну руду, створення машинобудівної галузі: лише за чотирнадцять років (1882-96) зростання залізниць збіль­шилося 1,8 раза, видобутку вугілля — у 2,2 раза, виплавки ча­вуну — у 2,7 раза^[68], у промисловості у 1894 р. було зайнято пів­тора мільйона робітників, тут домінувало текстильне виробництво, де була зайнята третина робітників, а на металургію і гірничовидо- бування припадало до третини, у цих галузях зросла роль Донець­кого басейну (вугілля) і Криворіжжя (залізна руда) [212; с. 27].

І все ж у господарстві переважав аграрний сектор, хліб, льон і ліс були провідними статтями російського експорту, у 1890-х рр. на теренах Російської імперії переважна більшість населення (7/8) проживала на селі, і лише 1/8 — у містах [212; с. 25]. Прискорення темпів індустріального розвитку Росії наприкінці XIX ст. відо­бразила поява приватних дослідницьких закладів, йдеться про Петрографічний інститут братів Армінових, інститут «Поверхня і надра» П.Пальмінського, інститут експериментальної меди­цини у Москві, первісні промислові дослідницькі лабораторії були створені лише на Обухівському та Путивльському заводах [142; с. 114]. Щодо освітнього рівня населення, то дослідники зазначали, що за кількістю навчальних закладів, кількістю учнів та їх спів­відношенням із загальною чисельністю населення більшість євро­пейських країн випереджали Росію: у 1894 р. у дев’яти російських університетах навчалось 14 327 студентів, разом зі спеціалізова­ними вищими навчальними закладами (технічними, військовими, художніми та ін.) їх кількість досягала 25-30 тисяч осіб, у середніх освітніх закладах (їх кількість досягала 900) навчалось 224 тисячі осіб, а в початковій школі всіх видів (близько 72 000) навчалось 3,36 млн. дітей, тобто кількість мешканців, які навчалися, стано­вила 3% населення в Європейській Росії [212; с. 23]. На народну освіту у бюджетах земств і міст (на них припадало до 60 млн. руб. щорічно) передбачалося 1/6, тобто близько 10 млн. [212; с. 20]. Кількість бібліотек швидко зростала і становила близько 4-х ти­сяч^[69], а кількість друкарень, які за рік публікували 16,5 тисячі назв книг і періодичних видань, у 1894 р. склала 1315. Причому на Пе­тербург і Москву припадало шість тисяч і 2,5 тисячі з них відпо­відно. Наприкінці XIX ст. у Росії з 52 вищих навчальних закладів 25 були розташовані у Петербурзі, там же було засновано два з трьох науково-дослідних інститутів, сім лабораторій з 15, близько 70 наукових товариств [212; с. 375]. Такі дані дозволяють кіль­кісно охарактеризувати процеси одержавлення науково-освітньої сфери, її підпорядкування загальноімперським інтересам.

Водночас процеси урбанізації охоплювали все більші маси населення, зокрема, у 1890-х рр. кількість мешканців Києва зросла до 250 тис. — майже уп’ятеро впродовж останніх 50 років. Для порівняння: у Харкові населення збільшилося утричі — від 60 тис. у 1850-х рр. до 175 тис. за переписом 1897 р. [244; с. 241]. Це обу­мовило значний попит на будівельні роботи та будівельні мате­ріали, продовольчі товари. Тому зростали цегельні заводи, харчова промисловість, які, в свою чергу, потребували машин, спочатку це були імпортні машини, з часом у Києві з’явилися місцеві ма­шинобудівні заводи, зростав попит на кваліфіковану робочу силу: у 1897 р. у промисловості було зайнято вже 35,8 тис. робітників, у торгівлі — 13,7 тис. осіб, на транспорті — 6,5 тис. осіб, у кредит­них установах — понад 700 осіб. За Києвом поступово закріплю­валася роль транзитного центру в експорті хліба, торговельні обо­роти Києва зерновими продуктами досягали 40 млн. руб. на рік, тут зосереджується торгівля цукром, лісоматеріалами, залізом з Кри­ворізького і Донецького районів. Загальний торговельний оборот Києва на поч. XX ст. складав понад 100 млн. руб. на рік, і це ста­новило 35% загального товарообороту Південно-Західного краю. У 1902-11 рр., за даними статистики вантажів, кількість відправ­лених з м. Києва вантажів зросла на 13%, в абсолютних цифрах це становило один млн. пудів, кількість прийнятих вантажів зросла у понад два рази [312; с. 11-13]. Це свідчить про перетворення Києва на значний споживчий і торговельний центр.

Загалом у 1913 р. у Києві, де вже проживало 594,5 тисяч мешканців, налічувалося вісім вищих навчальних закладів, 56 середніх, 79 міських нижчих училищ, нижчих приватних закла­дів — 59, духовних — 42, три військових, сім педагогічних, де­сять медичних, шкіл витончених мистецтв — 22, технічних і ре­місничих училищ — 15, а також різноманітних спеціальних курсів і шкіл — 17. Тут працювали 25 наукових, 21 медичне і 32 професійних товариства, налічувалося 30 суспільних зібрань і клубів, функціонували десять бібліотек, десять щоденних газет, 19 щотижневиків, 17 щомісячників, а також дев’ять періодич­них видань, що друкувалися раз на рік [312; с. 8]. Щодо кількості студентів у вищій школі, то в 1913 р. в Україні загалом вона ста­новила 22,5 тис. осіб, з них в Університеті св. Володимира навча­лося п’ять тисяч студентів практично з усіх губерній європейсь­кої частини Росії, у Київському комерційному інституті — понад 4,5 тис. осіб, на Вищих жіночих курсах — до трьох тисяч слухачок [312; с. 60].

Університетські вчені брали активну участь у роботі наукових товариств, редагуванні та видавництві наукових праць, наукових часописів і газет, консультуванні різноманітних закладів і уста­нов, що розглядаємо як приклади їх участі у наданні науково-тех­нічних послуг. Так, професор Університету і його ректор М Бунге поєднував науково-педагогічну і практичну діяльність, будучи управляючим Київською конторою Державного банку, фунда­тором Київського міського товариства взаємного кредитування, Київського приватного комерційного банку, Біржового товариства у м. Києві і Київського промислового банку, був суспільним діячем, який брав активну участь у розробці економічних реформ того часу та відгукувався на найскладніші соціально-економічні проб­леми його сучасності у численних публікаціях [172; с. 249-259]. М.Бунге був також одним із засновників Південно-Західного від­ділу імператорського Російського географічного товариства.

Таким чином, науково-технічна діяльність як самостійний вид діяльності виникає в Києві із заснуванням тут класичного уні­верситету — Університету св. Володимира. Науково-технічна діяльність вчених Університету з моменту його появи до поч. XX ст. проходить періоди зародження і становлення. У періоді за­родження (1834-1863 рр.) формуються сутнісні риси складових науково-технічної діяльності: наукових досліджень, їх характер був здебільшого компіляційний і коментаторський; підготовки наукових кадрів, що доповнювало закордонне стажування; на­дання інформаційних послуг, орієнтованих на навчальний про­цес; створюються уречевлені умови (розбудова інфраструктури наукових досліджень — лабораторій, кабінетів, інших підрозділів), які використувалися здебільшого у навчальному процесі. У періоді становлення (1864 р. — к. XIX ст.) наукові дослідження в Універ­ситеті набули колективного характеру: виникли дисциплінарні товариства; сформовано перші наукові школи, у межах яких від­бувалася підготовка наступних поколінь вчених; наукові дослі­дження все більшою мірою ставали основою навчального про­цесу; об’єктом наукових досліджень університетських вчених стали процеси і явища, що відбувалися у суспільстві, природі і господарстві на теренах українських земель; експериментальний метод став домінуючим у природознавчих дослідженнях, тоді як результати наукових досліджень — це вже наукові відкриття світового рівня. Для цього періоду притаманні якісні зміни в ро­боті бібліотеки, що постала як наукова, ботанічного саду, обсер­ваторії, діяльність яких переорієнтувалася на експериментальні наукові дослідження за участю студентів, вони були спрямовані на популяризацію наукових і технічних знань для широкого за­галу. Активізація діяльності вчених і студентів виходить за межі Університету, здійснюючи все більш помітний вплив на зовнішнє соціокультурне й економічне середовище, передовсім у площині формування національної самосвідомості.

Пророчими стали слова першого ректора Університету М.Максимовича щодо його споруди: «Університетська споруда підноситься іще одинокою посеред широкого поля, її відносять до Старого Києва; але скоро навколо неї виникне нова частина міста, яку справедливо можна назвати Новим Києвом» [176; с. 197]. Університет дійсно став наріжним каменем розбудови Києва як нового міста згідно з європейськими тенденціями розвитку со- ціокультурного середовища у руслі наростаючої урбанізації, де поруч з розквітом мистецтва, літератури, архітектури ставала наука, місту було повернуто славу освітнього центру і закладено основи розбудови національного центру. Якщо Києво-Могилян- ську академію по праву можна вважати засновницею освітніх і філософських традицій у Києві, то Університет св. Володи­мира започаткував його наукові традиції експериментальних до­сліджень і на поч. XX ст. перетворив на провідний науковий та освітній центр не лише загальноімперського, але європейського значення. Науковими центрами європейського рівня завдяки багатолітньому функціонуванню класичних університетів стали також Львів, Харків і Одеса.