§ 4.3. Роль українських класичних університетів у становленні науково-технічної діяльності

Традиція створення високих шкіл за зразком західноєвро­пейських університетів започатковується на російських теренах у ХУІІІ-ХІХ ст., зокрема засновуються Московський (1755), Дерптський (1802), Віленський (1803), Казанський (1804) універси­тети.

Цей перший в українських землях у складі Російської імпе­рії університет постав у період відносно ліберальної урядової по­літики. Він відіграв визначну роль у відродженні української культури на Слобожанщині, де сформувалися потреби у висо­коосвічених кадрах — у другій пол. XVIII ст. Харків став адмі­ністративним і торговельним центром краю, у місті діяли чо­тири ярмарки, річні обороти яких складали 8—10 млн. руб., вони збільшувалися, оскільки з поваленням Криму розширювалося заселення Новоросії й активізувалася торгівля з виходом на чорноморсько-азовські порти.

Позиція місцевої громади щодо створення університету, на думку Д.Багалія, була підготовлена просвітницькою діяльністю Г.Сковороди під час його двадцятилітніх мандрів Слобідською Україною: серед прізвищ, що зазначені у відомому дворянському протоколі про пожертву на університет, — низка представників старшинських родів Слобожанщини і міської громади, які були добре знайомі з народним вчителем і на яких значний вплив мали його світоглядні погляди [10; с. 30-31]. Тому у контексті оціню­вання освітянської діяльності вихованців КМА як носіїв знання чи не найвидатніша роль належить не лише літературно-філософ­ській спадщині Г.Сковороди, але його особистому прикладу на­родного вчителя і філософа, про якого інший видатний суспільний діяч, засновник Харківського університету В.Каразін висловився так: «Мы под чубом и в украинской свитке имели своего Пифагора, Оригена, Лейбница» [цит. за: 10; с. 32]. Водночас у Харкові завдяки майже восьмидесятилітній діяльності колегіуму було сформовано перші освітні традиції та підготовлено ґрунт для університету. «... І його історія повноправно може вважатися вступом або пер­шою сторінкою в історії університету» [162; с.

Харківський університет поставав уже за часів повного підпо­рядкування всіх складових соціокультурного та господарського розвитку українських земель інтересам Російської імперії. Проте, навіть будучи російськомовним, університет, за твердженням українського культурного діяча ПТолубенка, не був «явищем російської культури і не був дарунком російської держави... Своїм студентським і професорським складом Харківський університет цілком відповідав духові української культурно-освітньої тра­диції, студенти були переважно українці, а професори здебіль­шого не російського походження, репрезентанти західного світу... Харків став першим осередком українського культурного руху і відродження нової української літератури» [цит. за: 123; с. 1117]. У складі Харківського університету було чотири відділення: словесне, етико-політичне, математичне і лікарське. Така струк­тура уже відходила від традицій середньовічних університетів і була наближена до структури західноєвропейських дослідни­цьких університетів. Природознавство і прикладні науки були зосереджені на математичному факультеті, який охоплював дев’ять кафедр: теоретичної і дослідної фізики, чистої матема­тики, прикладної математики, астрономії, хімії і металургії, при­родничої історії і ботаніки, сільського домоводства, технології і торгівлі, військових наук [215; с. 232]. Особливого значення опануванню природничонаукових знань надавав В.Каразін: «Знання мов, найпаче розуміння природи, знання математики, фізики, історії, географії — про науки такого роду молода лю­дина повинна вже мати загальні знання, перш ніж вона присту­пає до наук, потрібних особливо у цивільній чи військовій службі» [цит. за: 122; с. 161].

З перших років свого функціонування Харківський універ­ситет відчував кадрову проблему: якщо гуманітарні дисцип­ліни були здебільшого забезпечені російськими професорами, то з природничих дисциплін до Харкова запрошено іноземців (у рік заснування з 19 викладачів 13 були іноземцями).

Значення Харківського університету у контексті становлення науково-технічної діяльності в східних українських землях не­можливо применшити, тут було сформовано перші традиції про­ведення експериментальних природознавчих досліджень і про­довжено культурно-освітні традиції, започатковані й усталені плідною діяльністю мережі колегіумів та КМА, що в подальшому зосередились на духовній освіті та генеруванні теологічних знань. Традиції експериментування спочатку переносилися до новоство- реного університету вченими-іноземцями (завідувачем кафедри хімії Ф.І.Гізе, на лікарському відділенні — доктором медицини Фрайбурзького університету ЛІ.Ванотті та ін.) і викладачами з інших російських університетів та освітніх закладів (так, про­фесор Петербурзької учительської семінарії Т.Осиповський став професором математики і ректором Харківського університету, його курс алгебри був на той час найповнішим курсом вищої алгебри у світовій літературі, у геометрії він відійшов від тради­ційного викладання за Евклідом, його ідеї мали значний вплив на М.Лобачевского; завідувач кафедри фізики ВЛапшин пер­шим став проводити наукові дослідження у фізичному кабінеті та ін.).

Відзначимо особливості утворення перших дисциплінарних товариств на теренах Російської імперії, які були створені саме

в університетах, а не в академічних колах, причому їх дисциплі­нарна спрямованість відображала соціогуманітарну спрямова­ність класичного університету — спочатку товариства виникали у сфері соціогуманітарних знань, надалі — у сфері природознав­ства. Перші наукові товариства були створені професорами Мос­ковського університету: Вільне товариство російської мови (1771), Товариство історії і старожитностей російських (1804), Товариство дослідників природи (1805) [142; с. 113]. Отже, саме в університет­ських стінах, а не завдяки академії наук, як це було у західноєв­ропейській традиції, було створено інституційну основу само­організації теоретичної діяльності та її трансформації у наукові дослідження через появу суб’єктів колективного рівня цієї діяль­ності — дисциплінарних товариств та наукових шкіл, що, в свою чергу, обумовили нову якість університету, його перехід до дослід­ницької моделі.

У другій пол. XIX ст. розвиток природознавства у Харків­ському університеті характеризують процеси диференціації нау­кових знань і створення відповідних умов їх генерування, згадаємо відокремлення фізико-хімічного відділення із запровадженням спеціалізації «фізична хімія», що на чверть століття випередило виділення хімії не лише в окрему спеціальність, але навіть її дис­циплінарного виокремлення у навчальному процесі у західно­європейських та американських університетах, створення пер­ших мікробіологічної і фізіологічної лабораторій, кафедр аграрної хімії і медичної хімії, улаштування наприкінці XIX ст.

Нову сторінку історії було розпочато з 1784 р. Львівським уні­верситетом, коли вищі освітні заклади Галичини були об’єднані в університетських стінах у Львові. Університету надавалося право присвоювати вчені ступені ліцензіатів, магістрів на всіх факуль­тетах, яких було зорганізовано чотири: теологічний, юридичний, медичний і філософський. Для викладання природничонаукових дисциплін були улаштовані анатомічний театр, хімічний кабінет, ботанічний сад, музей механічних і фізичних приладів. При суворій регламентації викладання практично усіх дисциплін у Львівському університеті викладали вчені-експериментатори, це були профе­сор експериментальної фізики Г.Мартинович, завідувач кафедри природничої історії А.Гільтенбранд, завідувач кафедри ветерина­рії, доктор ветеринарної медицини та хірургії і доктор філософії Г.Хмель, які створювали не лише підручники, але й наукові праці. Викладачі університету впродовж XIX ст. внесли помітний вклад не лише у сферу гуманітарних знань (філологія та поза сумнівом історія, нагадаємо, що кафедру історії очолив М.Грушевський і тут було розпочато його фундаментальну працю «Історія Укра- Їни-Руси», також ним засновано першу наукову школу української історіографії), але й у такі галузі знань, як фізика, математика, астрономія, геологія, біологія, зоологія. У XIX ст. природничо- наукова складова у Львівському університеті посилювалася та урізноманітнювалася, відбувся перехід до спеціалізованої під­готовки фахівців, що ґрунтувалося на відкритті нових кафедр (кафедри фізики, згодом — математичної фізики) у контексті прогресу наукових знань (згадаємо ГПулюя, який незалежно від В.Рентгена відкрив Х-промені і дослідив їх властивості), викла­данні нових дисциплін, що мало експериментальну основу.

Таким чином, завдяки утворенню Харківського університету й реорганізації Львівського університету, які у своїй діяльності слідували новітнім тенденціям розвитку західноєвропейських уні­верситетів як дослідницьких (їх природничонаукову переорієн­тацію, запровадження експериментальних досліджень та ди­ференціацію наукових знань), в українських землях науково- технічна діяльність поставала як самобутнє явище, що зазнавало не лише зовнішніх соціокультурних впливів, головні імпульси її розвитку були внутрішніми. Теоретична діяльність набула зрілої форми, перейшовши до стану наукових досліджень на екс­периментальній основі, з’явилися дисциплінарні товариства, наукові школи, ядро яких формувалося вихованцями цих уні­верситетів, їх наукові досягнення полягали не лише у трансля­ції наукових знань, але і в їх генеруванні. Отримані універси­тетськими викладачами Харкова і Львова наукові результати у галузі природознавства становили значний науковий інтерес і вплинули на подальший розвиток природничих наук.

У Києві, незважаючи на висновки «Комісії про училища» при створеному у 1802 р. Міністерстві народної освіти про необхід­ність побудови тут університету, проблема його заснування набула загострення у контексті польського повстання (1830-31). Після його придушення царат змінив політику щодо Правобереж­ної України, були здійснені репресивні заходи проти польської шляхти, що брала участь у повстанні, зокрема, були закриті навчальні заклади з польською мовою викладання, замість поль­ських шкіл відкриті російські, були ліквідовані також Волинський (Кременецький) ліцей і Віленський університет. Унаслідок цих подій у 1833 р. Микола І погодився з міркуваннями міністра народ­ної освіти про створення у Києві університету, що мав складатися з двох факультетів: філософського й юридичного. З погляду влад­них структур Київський університет мав сприяти деполонізації та русифікації краю [93; с. 15].

Університет св. Володимира розпочав свій розвиток за ін­ших часів, аніж більшість давніх європейських класичних університетів. Історики вважають, що Київський університет унаслідок багатьох причин не пройшов етапів, необхідних для становлення повноцінного європейського університету з відповід­ними завданнями й атрибутами, і з початку свого існування вбирав у себе далеко не всі кращі здобутки класичної системи освіти [93; с. 15]. Серед найкращих здобутків класичної системи освіти зазначимо автономію університетів, інтернаціональний склад про­фесорів і студентів. Університет св. Володимира не здобув необхід­ної автономії. За словами професора М.Владимирського-Буданова, «...Київський університет нарівні з Дерптським вважається на осо­бливому становищі.... Допускаючи свободу, засвоєну в німецьких університетах у навчальній частині, статут у всьому, що стосу­ється управління, не дає і тієї частини прав Університету св. Воло­димира, яка була надана іншим російським університетам за Ста­тутом 1835 р. Цей подвійний підхід пронизав потім всі подальші 20 років життя Університету до 1863 р.» [46; с. 308]. З моменту свого заснування Університет св. Володимира мав істотні відмінності, передовсім за законодавчою основою і структурою. У Статуті 1804 р., за яким створювалися університети в Російській імперії, зазначалося, що «университет есть высшее ученое сословие, для преподавания наук учрежденное^[55]» [42; с. 121]. За цим Статутом, введеним Олександром І, в університеті мали бути чотири відді­лення: «моральних» і політичних наук, фізичних і математичних наук, медичних наук, словесних наук.

Одним з перших досліджень діяльності Університету по праву вважається робота М.Владимирського-Буданова «Історія імпера­торського Університету св. Володимира» (1884), виконана за дору­ченням Ради Університету до його 50-річчя, ця монографія є осно­вою всіх подальших видань. Звернемося до цієї праці у розгляді питання про особливості наукової діяльності та підготовки науко­вих кадрів в університетах в українських землях. Досить повні біографічні дані й інформацію про науково-педагогічну діяльність професорів і викладачів Університету у 1834-84 рр. систематизо­вано професором В.Іконниковим [24], виключно заідеологізовано оцінено розвиток науки у Київському університеті за сто років (1834-1934) [240; с. ІХ-ХУПІ].

Професор М.Владимирський-Буданов передовсім здійснив критичний аналіз розвитку народної освіти к. XVIII — поч. XIX ст. в українських землях, зазначивши, що її мета (від головної до приходської школи) полягала у служінні державі — «ідея старо­давньо-класичного світу, яку воскресила Франція к. XVIII ст.», на її реалізацію були спрямовані «увесь склад освіти і вся меха­ніка виховання» [46; с. 14]. Загалом, «вся система освіти може бути названа не стільки сумою реальних знань, скільки агрегатом при­кладних відомостей, переважно сільськогосподарських, з при­єднанням деяких інших, придатних для утворення із тих, хто навчався, резонуючих патріотів... Незважаючи на такі громадян­ські засади шкільної освіти, школи, як сказано, насправді зали­шалися клерикальними, оскільки вони в більшості знаходилися в руках духівництва» [46; с. 15]. Практична спрямованість стосу­валася всіх галузей знань. Так, для сфери викладання економіч­ної науки притаманним було те, що в губернських, земських, при- ходських школах під «економією» розуміли лише окреме приватне господарство, а не всю їх сукупність. Один із найосвіченіших пред­ставників цієї епохи В.Каразін у найбільш прогресивній тогочасній економічній праці «Лист одного поміщика...сякої губернії до свого губернатора», хоча й торкався проблеми поширення товарно- грошових відносин в аграрній сфері та фактично обґрунтовував їх з позицій трудової теорії вартості, все ж вів мову про окреме домогосподарство [283; с. 68-77]. Головні завдання цієї сфери знань зводилися до практичних рекомендацій торговельних операцій і ведення землеробської справи, що не можна порівняти з тими науковими завданнями, які вирішувалися представниками кла­сичної школи у Великій Британії чи фізіократами у Франції. При­родознавство розпочиналося з городництва та землеробства, і вже далі йшли мінералогія й ботаніка, закінчуючись фізикою і хі­мією, що акцентували увагу на практично-господарських знаннях, які перебували в полі зору математики, яка містила геометрію, алгебру, тригонометрію і логіку.

Початок індустріалізації в Російській імперії, розширення то­варного господарства потребували якісно нових фахівців в еко­номічній сфері, що розпочала формуватися іще у надрах по­міщицького ладу, та сфері права і державного управління, що реформувалася Олександром І за проектом М.Сперанського «Табель про ранги». В Російській імперії вчені ступені мали ста­тус для надання чину — при вступі на державну службу магістр здобував чин титулярного радника, а доктор — колезького асе­сора [103; с. 125]. Отже, для здобуття вищого рангу цивільному чиновнику чи військовому необхідно було здобути вищу освіту, з іншого боку, стало необхідним збільшення кола університетів, особливо у віддалених від імперського центру землях. За універси­тетською реформою 1835 р. за вчені ступені присвоювалися чини від 12 до 8-го класу^[56], надавалися права на дворянство й інші пере­ваги, які ніколи не були поєднані з вченими ступенями у Західній Європі [3; с. 323].

Розвиток високих шкіл зумовлював постійну потребу у науко­вих кадрах, адже під час заснування перших університетів в українських землях у межах Російської імперії у XIX ст. постала гостра потреба у них. Це стосувалося як Харківського універси­тету, так і Університету св. Володимира. Фон Брадке таким чи­ном описував шляхи вирішення кадрової проблеми під час від­криття Університету у Києві: «Многих профессоров получил я из Кременца^[57], преимущественно для физико-математиче­ского факультета; юридический факультет образовался из тех юристов, которые были мне уступлены Сперанским... они были подготовлены... для законодательной комиссии, затем в продол­жении трех лет учились в Берлине и в других университетах Германии... Недостающее число профессоров было пополнено лучшими доцентами других университетов...» [93; с. 53-54]. На фі­лософському факультеті з 13 кафедр 10 очолили професори ліцею Виняткову важливість кадрової проблеми підкреслювала діяль­ність М.Сперанського, який розробляв план загальної політич­ної реформи на поч. XIX ст. і працював над кодифікацією законо­давства Російської імперії. Ці результати було втілено у 45 томах «Повного Зібрання законів Російської Імперії». За визнання заслуги у створенні юридичного факультету Університету М.Спе- ранського було обрано його почесним членом. Усього за дореволю­ційну історію Університету його членами було обрано 243 особи. Загалом традиція обирати почесних членів відображала дотри­мання традицій європейських університетів [201; с. 157].

З розбудовою нового приміщення з 1842 р. розпочалося дійсно нове життя Університету св. Володимира, оскільки в цей же рік набрав чинності новий статут, за яким було призначено 37 кафедр. На першому відділенні філософського факультету засновано ка­федру політичної економії та статистики, на другому відділенні із однієї кафедри виокремлено три кафедри: 1) архітектури, 2) тех­нології, 3) сільського господарства з лісництвом. Проте й надалі го­ловною проблемою в Університеті залишалася кадрова: майже 1/3 кафедр очолили екстраординарні, а не ординарні професори [46; с. 310]. Назва кафедри політичної економії та статистики відпові­дала традиції, започаткованій у статуті Російської академії наук (1803), що зобов’язувало вчених поряд із дослідженнями природ­ничих наук й історії займатися також проблемами політичної еко­номії та статистики [116, ч. 2; с. 128].

До цього ж періоду відноситься й остаточне формування ме­дичного факультету. Якщо мета Університету полягала у «по­ширенні російських начал освіти» в українських землях, їй були підпорядковані всі факультети, то утворення медичного факуль­тету мало на меті «поширення спеціалізованих і прикладних знань у своїй сфері» [46; с. 401]. Значний вплив на формування філософського та юридичного факультетів здійснювала попере­дня система освіти південно-західного краю (йдеться про Волин­ський ліцей), медичний же факультет поставав на базі приєднаної до Університету Віленської медико-хірургічної академії. Про на­гальність потреби у медичних кадрах свідчить той факт, що помі­щики Волинської, Подільської і Київської губерній робили значні благодійні внески на утримання хірургічного навчального закладу при Волинському ліцеї (близько 132 тис. руб. сріблом), які були передані у відання Університету при переведенні сюди ліцею. Ці кошти пропонувалося витратити на переведення медичної ака­демії до Університету. На відміну від інших на медичному фа­культеті кадрова проблема була не такою загостреною: «Медичні знання встигли уже прищепитися й зміцніти на російському ґрунті, з часів Петра Великого, окрім університетів, шляхом нау­ково-практичного вивчення у шпиталях, як велося у XVIII ст., а потім і в медичних факультетах, переважно Казанському і Дерпт- ському» [46; с. 415]. На відкритому медичному факультеті з перших десяти професорів-медиків шість захистили докторські дисертації в Дерптському університеті, коли там працював М.Пирогов [134; с. 22]. Окрім вихованців медичних факультетів Дерптського і Ка­занського університетів, лави викладачів медичного факультету Університету формували вчені-медики Московського універси­тету, вихованці Військово-медичної академії у Санкт-Петербурзі.

Дані щодо базової вищої освіти, яку здобули професори та ви­кладачі Університету св. Володимира, представлено у таблиці 4.2.

Аналіз даних таблиці 4.2 дозволяє зробити висновок, що у 1834-63 рр. ядро університетського кадрового потенціалу, осо­бливо у гуманітарній сфері, формували вихованці російських уні­верситетів: Дерптського, Московського, Віленського, Петербурзь­кого, Харківського, Головного педагогічного інституту. Вихованці західноєвропейських університетів представляли здебільшого сферу природничих наук. Відмітимо, що плідне функціонування впродовж декількох десятиліть університетів на теренах Росій­ської імперії (у т.ч. Харківського) дозволило певним чином забез­печити кадрові потреби новоствореного університету, для фі­лософського факультету вирішальними були кадри, виховані Київською духовною академією, де не перервалися «могилянські» традиції філософування. Для порівняння згадаємо приклад Мос­ковського університету (1755), він постав за зразком німецьких університетів, професура яких склала ядро першого російського університету, а право на присудження вчених ступенів було отри­мано у 1791 р. [3; с. 315].

Перше покоління викладачів-вихованців Університету св. Во­лодимира постало в сер. 1840-х рр. і здебільшого представляло гуманітарну сферу, у сфері природничих наук переважну біль­шість складали вихованці медичного факультету. У 1864-83 рр. університетські вихованці склали майже половину викладачів у гуманітарній сфері та 1/3 — у природничій сфері, за кількістю домінували випускники медичного факультету. Серед росій­ських університетів посилюється значення у підготовці кадрів Санкт-Петербурзького університету як у гуманітарній сфері, так

Таблиця 4.2

Базова освіта викладачів Університету св. Володимира (1834-1883 рр.)*

* Складено автором за даними [24]; ** — кількість осіб.

У рядку «співвідношення» наведено співвідношення кількості викла­дачів, що здобули базову освіту в інших закладах, до кількості виклада­чів, що здобули базову освіту в Університеті св. Володимира.

і в сфері природознавства (у галузі математики, астрономії, фізіо­логії рослин, зоології, хімії, геології), Головного педагогічного інституту (мінералогія), представлені також вихованці універси­тетів: Московського (астрономія, фізика, біологія, зоологія, меди­цина), Дерптського (біологія, зоологія) та Харківського (матема­тика, хімія).

Перше покоління вчених було виплекане в стінах Універси­тету св. Володимира через десять років його існування: перші магістерські дисертації захищено у 1845 р. (дві — на юридичному і три — на філософському факультетах). Отже, вже в перше де­сятиліття функціонування Університету в ньому починає форму­ватися індивідуальний рівень суб’єктів теоретичної діяльності, що були його вихованцями. Першим магістром Університету став К.Будзинський — у галузі математики, ступінь доктора першими здобули О.Тихомандрицький^[58] та Г.Гречина^[59] (II відділення філо­софського факультету), М.Іванішев — перший доктор юридич­ного факультету [46; с. 251]. За п’ять років (1845-49) в Університеті 16 осіб здобули вчений ступінь магістра, чотири особи — ступінь доктора, загальна ж кількість випускників у період з 1838 (пер­ший випуск) по 1849 р. становила 496 осіб [46; XXXVIII]. Спочатку докторські дисертації захищали університетські викладачі, що здобули вищу освіту в інших російських університетах чи спеціа­лізованих вищих школах, стажувалися за кордоном і переносили наукові традиції на ґрунт Університету у Києві. За висновком першого дослідника історії Університету, «почало виникати нове покоління вчених, утворених у Києві» [46; с. 457]. У подальшому переважна їх більшість стали професорами своєї alma mater, серед них першими з випускників Університету очолили кафедри: О.Рогович — кафедру ботаніки на фізико-математичному від­діленні, М.Пилянкевич — кафедру енциклопедії права й багато інших, а І.Вернадський очолював кафедри політичної економії і статистики в університетах Києва і Москви. Владимирський- Буданов захистив в Університеті дві дисертації: магістерську «Німецьке право в Польщі та Литві» (1868) і докторську «Держава і народна освіта в Росії з XVII ст. до утворення міністерств» (1875), очолив кафедру історії російського права [134; с. 211].

Загалом за 1838-1883 рр. Університет закінчили 4403 особи, з них вчений ступінь здобули 198 осіб — 82 магістри та 116 докто­рів (з них на медичному факультеті, де здобували виключно сту­пінь доктора, — 72 особи) [46; XXXVI, XXXVIII]. Це становило майже 5% випускників Університету. Отже, впродовж XIX ст. в Університеті як складова науково-технічної діяльності постала підготовка вчених.

Інший аспект, який необхідно розглянути у контексті даного дослідження, це проблема університетського визнання ступеня магістра духовної академії (magister humaniarum sanctarumque litteratum). Згідно з § 34-м статуту Університету св. Володи­мира (1842) не проводилися відмінності ні між російськими магі­страми і докторами одного відомства й іншого, ні між російськими та іноземними магістрами. Проте така норма стосувалася лише кандидатур до доцентури, що повинні були б бути магістром чи доктором взагалі, кандидати в ординарні чи екстраординарні про­фесори мали бути обов’язково доктором відповідного факультету саме цього Університету. Відтак введення інституту доцентури як підготовчого до професорства було своєрідною формою адап­тації до «університетського цеху» і способом поповнення профе­сорсько-викладацького складу з кола магістрів інших університе­тів або духовних академій.

Тривалий час викладання в Університеті розглядалося як основний вид діяльності його професорів, її високо оцінювали перші дослідники історії університетів: «Найважливішою й най­цікавішою частиною історії Університету є саме історія науки, як вона відображалася протягом десятиліть у професорських лек­ціях. Російська наука у більшій частині і створювалася цим шля­хом...» [46; с. 429]. Одним з подібних яскравих прикладів є внесок І.Вернадського у теорію та історію політичної економії, у своїй докторській дисертації «Критико-історичне дослідження про італійську політико-економічну літературу до початку XIX сто­ліття» (1849), підготовленій в Університеті, вчений зазначав, що «найдовершеним викладенням начал сучасної науки ми іще не дамо повного поняття про неї: як би логічно не були виділені част­кові положення із головних начал, під яку сувору критику вони б не підпадали і якого б повного розвитку не зазнали, ми завжди залишатимемося у невіданні про ступінь їх вірності, аж поки іс­торія не надасть нам однорідних предметів для порівняння» [102; с. 370]. Історико-порівняльний підхід був покладений І.Вер- надським в основу «Нарисів історії політичної економії» (1858) — роботи, що стала підсумком викладання політичної економії в уні­верситетах Києва і Москви.

Як зазначав Владимирський-Буданов, «на першому місці зна­ходиться викладання — як за часом, що відводиться для цієї мети, так і за змістом діяльності; далі сюди ж включаємо ми також іспити на вищі вчені ступені. Тут виразилася, переважно, вчено- продуктивна спроможність Університету в утворенні нових вче­них сил. Потім поза кафедрою й іспитами на професорів очікувала кабінетна вчена діяльність; попереднє зобов’язання нею послаблювалося все більш і більш» «іноді... провади­лися відрядження й вчені експедиції» [46; с. 426]. Інший дослідник професор В.Іконников у біографічних нарисах звертає увагу на діяльність університетських професорів у різноманітних комісіях, комітетах, пізніше — товариствах. Зокрема, однією з перших по­стала Київська археографічна комісія (1843), ідея її створення належала М.Максимовичу і була схвалена тодішнім генерал- губернатором Д.Бібіковим. Діяльність комісії була спрямована на збирання, систематизацію і зберігання писемних пам’яток, їх видання та наукову розробку, а також знаходження і видання пам’яток предметних [24; с. 220].

Перше видання, де було здійснено спробу охарактеризувати розвиток науки в Університеті за 100 років з початку його існу­вання, вийшло друком у 1935 р. [240], його оцінка дореволюцій­ної доби в університетській історії є надмірно ідеологізованою. В оцінці педагогічної і наукової діяльності математиків в Універ­ситеті у перші десятиліття виділяється період коментаторів (1834-52), що були спрямовані на популяризацію і коментарі ре­зультатів попередніх поколінь вчених, та період компіляторів (1852-70), результатом яких були компілятивні дисертації і перші друковані університетські курси, що для свого часу базувалися на останніх досягненнях математичної науки, творче зростання університетських математиків, коли їх наукові результати зна­ходять визнання російської наукової спільноти, відбувається у 1870-90-ті рр, [240; с. 34-59.] Визнання наукових результа­тів університетських фізиків також відбувається з другої пол. 1860-х рр. [240; с. 2]. У сфері біологічних наук перші дослідження університетськими ботаніками проводилися у галузі систематики рослин і вивчення місцевої флори, результатом чого виступило створення різноманітних гербаріїв, кількість зразків рослин в яких сягала десятків тисяч, а також заснування ботанічного саду, систематичний характер мали і перші дослідження місцевої фа­уни [240; с. 130-140, 150]. Це були перші емпіричні дослідження місцевої флори і фауни, проведені університетськими вченими, а з сер. 1860-х рр. в Університеті виникли нові наукові напрями (анатомія і морфологія, фізіологія рослин, ембріологія тварин, ембріологія рослин, мікробіологія), в межах яких дослідження по­ступово набули експериментального характеру на відміну від домінування спостережень. У подальшому розвиток експери­ментальних методів, передовсім застосування у біологічних до­слідженнях фізико-хімічних методів, уможливив вивчення фізіо­логічних і біохімічних процесів у рослин. Відтак систематичного характеру набули процеси диференціації біологічних наук: по­стали хімічна фізіологія рослин, фізична фізіологія рослин та екологічна фізіологія рослин; порівняльна фізіологія; наприкінці XIX ст. дослідження клітин виділилися у самостійні науки — цитологію й ембріологію.

Отже, можемо зробити висновок, що в Університеті вже у 1840-х рр. став формуватися колективний рівень суб’єктів наукових досліджень — це утворення й плідне функціонування різноманітних комітетів, комісій, дисциплінарних товариств, дані про їх діяльність узагальнено у таблиці 4.3.

Кафедри як формальні утворення в Університеті (передба­чені статутом) були спрямовані передовсім на викладання від­повідних дисциплін, тоді як зазначені комісії, комітети, дисцип­лінарні товариства є свідченням набуття наукових досліджень колективного характеру, об’єднання університетських вчених для проведення експедицій, досліджень з метою збору та вивчення матеріалів, публікування набутих наукових знань та їх попу­ляризації, для чого створювалися необхідні умови. Як бачимо, перші наукові колективи у своїй діяльності були спрямовані на прирощення наукових знань спочатку у гуманітарній сфері,

442 РОЗДІЛ IV Організаційно-економічні аспекти зародження і становлення... 443

444 РОЗДІЛ IV Організаційно-економічні аспекти зародження і становлення..

* Розроблено автором за матеріалами [24], [46], [80], [134], [215], [240], [264].

** Утримувалися за кошти державного казначейства (загалом на суму 5,5 тис. руб. сріблом щорічно) [46; Дода­ток І, відділ V].

*** Кошти на діяльність комісії отримано від місцевих землевласників, які були запрошені до членства в ній одно­часно із значним грошовим внеском.

Таблиця 4.3

Напрями науково-технічної діяльності наукових колективів за участю вчених Університету св. Володимира у XIX ст.*

пізніше — у природничій. Діяльність суб’єктів колективного рівня мала також організаційний характер, як це підкреслюють сучасні дослідники становлення природничої науки в Університеті, він проявлявся у створенні лабораторій, біологічних станцій та інших установ, які набували статусу державних. Відтак співзвучним на­шому дослідженню є висновок, що величезна заслуга київських університетських осередків полягала у закладенні організаційних принципів майбутньої академічної науки [219; с. 83].

Особливістю наукових експедицій на українських теренах є те, що систематично вони стали проводитися пізніше за інші частини Росії, особливим був їх персональний склад, оскільки віддалені райони Росії з 20-х років XVIII ст. досліджували академічні експе­диції, де працювали вчені-іноземці, які мали найвищий розмір жа­лування. Українські землі, їх флора і фауна, господарство і побут стали об’єктом академічних експедиційних досліджень в останній третині XVIII ст., спочатку це були астрономо-географічні екс­педиції (1768-75), у такий спосіб були отримані географічні відо­мості в Топографічних описах намісництв України — Харківського (1778), Чернігівського (1786), Новгород-Сіверського (1787) та ін. Відбулося п’ять комплексних природничо-історичних експедицій, їх завдання мали розв’язуватися широким колом натуралістів, тому запрошувалися вчені-іноземці [215; с. 187]. Як акцентує увагу російська дослідниця О.Алексєєва, європейські вчені визнавали, що жодна академія чи університет не мали таких привілеїв і та­кого забезпечення, як Петербурзька академія наук. Вона робить висновок, що величезні території Російської імперії та геогра­фічні простори за її межами були освоєні і великою мірою закріп­лені за Росією завдяки знанням та організаційним талантам вче­них, у т.ч. й іноземного походження [3; с. 292-295]. Якщо експедиції були складовою професійної діяльності вчених, що працювали за контрактом в Імператорській академії наук, то систематичні екс­педиційні дослідження українських територій стали проводитися вченими університетів Харкова і Києва, а згодом — Одеси.

У другій пол. XIX ст. в Університеті св. Володимира виникла низка дисциплінарних товариств: Київське товариство природо­знавців (1869), Історичне товариство Нестора-Літописця (1873 — у м. Києві, з 1874 — при Університеті), Південно-Західне від­ділення Імператорського Російського географічного товариства (1873-76), Київське юридичне товариство (1877), Акушерсько- гінекологічне товариство (1889), Фізико-математичне товариство (1890), Фізико-медичне товариство (1896), Психіатричне товари­ство (1897) та ін.

Винятково важливу роль у створенні наукових дисциплінар­них товариств відіграв І Всеросійський з’їзд природознавців (1868, Петербург), де було ухвалено пропозицію про заснування при кожному російському університеті товариства природодослідни­ків. На таку пропозицію було отримано офіційний дозвіл від царя Олександра II, відтак Державна рада виділяла кожному універси­тетському товариству щорічну казенну дотацію розміром 2,5 тис. руб. [215; с. 376]. Діяльність товариств полягала в об’єднанні зу­силь щодо формалізації наукових знань, здобутих у результаті наукових досліджень її членів, розширенні й активізації обміну результатами з іншими товариствами, у т.ч. і зарубіжними. Цьому сприяла активна видавнича діяльність — практично кожне то­вариство запроваджувало свій друкований орган («Записки», «Труды», «Чтения»). Зокрема, Київське товариство природознав­ців заснувало довідкове видання «Указатель русской литературы по математике, чистым и прикладным естественным наукам». Крім того, дисциплінарні товариства активізували дослідницьку діяльність університетських професорів і молодих дослідників, надаючи їм різноманітну допомогу. На засіданнях товариства здо­бували перше наукове визнання молоді дослідники, які згодом стали відомими вченими, і багато з них заснували власні наукові школи, йдеться про В.Караваєва, І.Шмальгаузена, С.Навашина, П.Тутковського, ВЛучицького та ін. Так, Київське товариство при­родознавців надало вихованцю Університету, що пізніше став його професором, М.Бобрецькому два відрядження (1869, 1879 рр.) і допомогу у дослідженні фауни Чорного моря, подібні відря­дження (1872, 1874) для дослідів на Чорному морі отримав інший університетський вихованець М. Кричагін [240; с. 189]. Ботанічні та геологічні розвідки берегів Дніпра за дорученням товариства здійснив О.Рогович (1870), флористичні дослідження Подолії — І.Шмальгаузен (1882-83), відрядження в зону Суецького каналу, профінансоване товариством, надало можливість університетсь­кому професору О.Ковалевському зробити низку важливих науко­вих відкриттів, які були оприлюднені ним на VI з’їзді російських природознавців і лікарів (1879, Петербург), про високий рівень їх визнання свідчить отримання премії ім. К.М.Бера [215; с. 381-382].

Товариства дослідників природи впродовж 1869 року були створені в університетах Харкова, Києва й Одеси. Певну автоно­мію в їх функціонуванні, зокрема щодо напрямів наукових дослі­джень, забезпечували окрім урядових внесків приватні фінансові джерела, які поповнювали бюджет цих організацій у вигляді член­ських внесків та приватних пожертв. Товариства у своїй роботі охоплювали всі складові науково-технічної діяльності:

— у сфері наукових досліджень — зосередження на активіза­ції та розвиткові природознавчих досліджень цього краю, що мало як теоретичне, так і прикладне значення; напрями досліджень та планування експедицій, як і отримані результати обговорювалися та доповідалися на регулярних засіданнях товариств, в яких брали участь і студенти; результати наукових досліджень, що провади­лись на експериментальній основі, сягали рівня наукових відкрит­тів і розвивали експериментальні методи, відповідну галузь при­родничих наук або засновували нову галузь знань;

— у сфері підготовки вчених — більшість вихованців універси­тету, які професійну діяльність пов’язали з науковими досліджен­нями і викладанням, обирали на їх засіданнях напрями власних наукових досліджень й представляли свої магістерські та доктор­ські дисертації;

— у сфері науково-інформаційних послуг — масштабна видав­нича робота щодо формалізації наукових знань («Труды общества испытателей природы при Харьковском университете», «Труды общества физико-химических наук при Харьковском универ­ситете», «Труды медицинской секции общества опытных наук», «Записки Киевского общества естествоиспытателей», «Записки Новороссийского общества естествоиспытателей» та ін.), які роз­силалися до сотень наукових осередків по всьому світу, що зна­чно розширювало коло користувачів науково-технічної інформації та виводило університетську науку на міжнародний рівень; ство­рення різноманітних колекцій для спеціалізованих кабінетів і му­зеїв; просвітницька діяльність — запровадження публічних курсів з природничих і математичних наук та ін.

Процеси інституціоналізації колективного рівня суб’єктів наукових досліджень набули розвитку в усіх університетах, що посилювало експериментально-дослідницьку спрямованість їх функціонування, отримані результати сягали світового рівня ви­знання. Відбувалися вони і в Харківському університеті: у галузі фізіологічної хімії — навколо О.Ходнєва, фізичної хімії — навколо М.Бекетова, біохімії — навколо О.Данилевського, у медицині — навколо М.Єллінського та Й.Варвинського (засновник нейроген- ної теорії медицини), що в подальшому працював у Дерптському та Московському університетах, у галузі астрономії — навколо ГЛевицького, що вважається засновником української сейсмо­логії, у галузі фізики — навколо Т.Осиповського, АЛІимкова, М.Пильчикова, у галузі механіки — навколо О.Ляпунова, якого в 1901 р. було обрано академіком Петербурзької академії наук. У контексті визнання наукових досягнень вихованців Харківського університету назвемо ім’я М.Туган-Барановського, що був на­правлений у відрядження до Великої Британії у 1892 р. для збору матеріалів для магістерської дисертації. Результатом цього від­рядження стала всесвітньо визнана робота «Промислові кризи у сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя» (1894). Дослідник історії економічної думки України С.М.Злупко зазна­чав, що «Михайло Туган-Барановський був першим східноєвро- пейцем, якого визнав світ» [100; с. 9].

Значні успіхи у природознавчих дослідженнях демонстру­вав Новоросійський (Одеський) університет, який було створено у 1865 р. на основі реорганізації Рішельєвського ліцею, в його складі було три факультети: історико-філологічний, фізико- математичний та юридичний. Зазначимо про розвиток матема­тики, зокрема теорії функцій К.Коростельовим, І.Слешинським, І.Тимченком, становлення нового напряму — проективної гео­метрії у роботах С.Ярошенка; розвиток теоретичної фізики М.Умовим, заснування Ф.Шведовим нового напряму — реоло­гії дисперсних систем; розвиток неорганічної хімії П.Мелікішвілі та Л.Писаржевським, чиї роботи були удостоєні премії М.Ломо- носова (1899); становлення стереохімії у дослідженнях М.Соко- лова, С.Танатара, М.Зелінського та ін.; розвиток фізіології людини І.Сєченовим, засновником фізіології центральної нервової сис­теми; заснування мікробіології й імунології І.Мечниковим на базі створеної ним бактеріологічної лабораторії, діяльність якої коор­динувалася в подальшому Пастерівським інститутом у Парижі тощо. Посилювався прикладний характер генерованих універси­тетськими вченими знань. Так, завдяки комісії, створеної у межах Новоросійського товариства, до складу якої увійшли універси­тетські вчені з різних галузей, професор МЛильчиков (пере­йшов з Харківського до Новоросійського університету наприкінці 1890-х рр.) сконструював і практично продемонстрував перші радіокеровані прилади, що відбулося раніше демонстрації Н.Тесли створеного ним радіокерованого судна. Наприкінці XIX ст. в Одесі було створено також першу аналітичну лабораторію (у домаш­ньому помешканні професора О.Веріго), де проводилася хімічна експертиза харчових продуктів щодо виявлення їх фальсифікації [215; с. 324,387].

Таким чином, природознавчі і дисциплінарні товариства, ство­рені в університетах, стали ядром саморозвитку науково-техніч­ної діяльності в українських землях у складі Російської імперії. Це були формальні організації, з власним статутом, багато в чому подібним до статуту академій наук. Переважну більшість дійсних членів цих суб’єктів наукових досліджень становили університет­ські професори і викладачі, які поєднували викладання і наукові дослідження. Завдяки діяльності товариств університети пере­орієнтувалися на дослідницьку модель організації, а в українських землях систематичними стали експериментальні наукові дослі­дження, відтак постав механізм самоорганізації науки. Науково- технічна діяльність в українських землях установлювалася в університетських стінах, а наука поставала як університетська наука. В університетах започатковуються традиції і в сфері під­готовки наукових кадрів — «утворення нових вчених сил», це не лише підготовка магістерських і докторських дисертацій, але й стажування у провідних європейських університетах, участь мо­лодих дослідників у роботі дисциплінарних товариств. Найголо­вніше, університетами вже в сер. XIX ст. створено механізм само­відтворення — підготовки наступних поколінь наукових кадрів на дисциплінарно організованій дослідницькій основі.

Найвище визнання університетська наука, що відбулася як самобутнє явище на теренах українських земель, здобула у 1908 р. з присудженням Нобелівської премії І.Мечникову, вихованцеві Харківського університету, який упродовж трьох років після за­кінчення університету проводив наукові дослідження у Німеччині й Італії, захистив магістерську дисертацію у Петербурзькому університеті у 1867 р., через рік там же став доктором зоології, у 25 років його було обрано професором зоології і порівняль­ної анатомії Новоросійського університету, у 1886 р. ним було створено першу бактеріологічну станцію на російських теренах, з 1888 р. він переїхав до Франції і працював у Пастерівському інституті. Відтак підтримуємо висновок українських дослідників про те, що «у владних структурах держав, до складу яких входили українські землі, українці складали значний прошарок, не гово­рячи вже про загальновідомі досягнення в галузях науки, літера­тури, мистецтва» [260; с. 665].

Водночас «нові наукові сили», сформовані університетами, були спроможними впливати на зовнішнє середовище, що про­явилося у становленні спеціалізованих високих шкіл. Створення спеціалізованих високих шкіл в українських землях має свою особливість, оскільки початок індустріалізації та економічне під­несення відбувалися у західних українських землях у першій третині XIX ст., у східних землях — наприкінці XIX ст., і в ці ж пе­ріоди виникли спеціалізовані заклади — Вища політехнічна школа у Львові (1844), Харківський практичний технологічний інститут (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Катеринославська Вища Гірнича Школа (1899). Першими спеціалізованими високими школами в українських землях були висока Ветеринарна Школа при Харківському університеті (1852, з 1835 — практична Ветери­нарна Школа, з 1871 р. її перетворено на Харківський ветеринар­ний інститут), і Вища політехнічна школа у Львові (1844). З пере­творенням Києва на науковий центр на поч. XX ст. відбувся перехід до етапу розвитку, коли наукові кадри, виховані в Університеті св. Володимира, почали активно впливати на зовнішнє соціокуль- турне середовище: вони сформували ядро кадрового потенціалу нових спеціалізованих високих шкіл — Київського політехнічного інституту (1898) та Київського комерційного інституту (1906).

Отже, територіально спеціалізовані вищі навчальні заклади першими виникли у Харкові і Львові, що можемо пояснити такими факторами.

По-перше, Львів і Харків набули найвищого рівня індуст­ріального розвитку в українських землях у складі Австрій­ської та Російської імперій, що зумовлювало потребу у кадрах зі спеціалізованою підготовкою, а не лише ремісниках; при цьому аграрна спеціалізація на східних землях відігравала вирішальну роль, і перший спеціалізований заклад вищої освіти у Харкові було створено у галузі ветеринарії, у Львові ж вищого рівня розви­тку набули ремесла, що обумовлювало більш ранній початок інду­стріалізації.

По-друге, багатолітня діяльність Львівського і Харківського університетів у сфері підготовки висококваліфікованих кадрів забезпечила потреби новопосталих високих шкіл місцевими ка­драми. Київ мав нижчий рівень індустріального розвитку, аніж Львів і Харків, Університет св. Володимира розпочав свою діяль­ність на ЗО років пізніше Харківського університету, тут пізніше виникли і спеціалізовані високі школи (1898 та 1906). Водночас університетська освіта в українських землях розглядалася з ім­перських позицій, де Львів і Чернівці, Харків, Київ і Одеса були окраїнами імперій. Так, становлення вищої технічної освіти у центрі Російської імперії відбувалося майже століттям раніше, і брак висококваліфікованих фахівців-інженерів і професорів долався через запрошення іноземців (у Петербурзі Гірниче учи­лище засновано у 1773 р., що надалі постало як Гірничий інститут, Інститут корпусу інженерів шляхів сполучення, що відкрився у 1809 р., у Москві з 1779 р. працював Межовий інститут, з 1786 р. — Медико-хірургічна академія тощо).

По-третє, відзначимо допомогу університетських вчених у діяльності товариств-об’єднань високоосвічених представни­ків земельної аристократії, що розглядаємо як утворення колек­тивного рівня у поширенні передового господарського досвіду. Йдеться про створення у Харкові Філотехнічного товариства. Його ідейний натхненник В.Каразін розробив статут, у ньому за­значено, що «Філотехнічне Товариство буде займатися поширен­ням і вдосконаленням усіх гілок дозвілля та домоводства, які вже існують на півдні Російської імперії або тільки вводяться» [цит. за: 283; с. 76]. Для допомоги запрошувалися знамениті вчені: при­родознавці, фізики, хіміки і технологи, самим Каразіним було створено у власному маєтку лабораторію, йому належать 40 вина­ходів [99; с. 68]. Іншим прикладом подібного товариства було Това­риство сільського господарства Південної Росії, засноване у 1828 р. в Одесі за ініціативи генерал-губернатора Новоросійського краю М.Воронцова [215; с. 376]. Діяльність таких товариств відрізнялася від жорстко регламентованої статутом університетської організа­ції, принцип автономії товариств підкріплювався їх фінансовою незалежністю, оскільки головними внесками були членські внески і приватні пожертви.

Велике значення мали бібліотеки, засновані при університетах: у Львові (1784), Харкові (1805), Києві (1834), Одесі (1865), Чернів­цях (1875), які мали на меті переважно навчальні та наукові цілі, необхідно відмітити також бібліотеку Київської духовної академії. Крім того, поставали й публічні бібліотеки, багато з яких містили цінні наукові збірки, а саме Київська Міська Публічна Бібліотека, Одеська (1829), Харківська (1886) та ін. Так, у 1894 р. у Харківській губернії діяли 22 бібліотеки, одна бібліотека припадала на 108 тис. мешканців, досить високими були показники Полтавської губер­нії: 24 бібліотеки, одна бібліотека припадала на 110 тис. мешкан­ців, тоді як у Чернігівській губернії працювали лише 13 бібліотек, у розрахунку одна бібліотека на 178 тис. мешканців [244; с. 89]. Найбільшою з них була Харківська Громадська Бібліотека, за­снована у 1886 р. на кошти місцевої громади за активної участі Д.Багалія з початковим фондом 1 700 примірників [80, т. 2; с. 500]. Для більшості університетських професорів була притаманною активна діяльність у видавничій справі, що дозволяло форму­вати нове інтелектуальне середовище. Так, у Харкові у першій чверті XIX ст. професура заснувала видавництво журналів і га­зет: «Украинский Вестник», «Харьковский Демокрит», «Украин­ский Журнал», «Харьковские Известия», «Записки Филотехни- ческого Общества», «Утренняя Звезда», «Труды Общества Наук при Харьковском университете», «Запорожская Старина» [244; с. 240]. Активна видавнича робота з 1877 р. була розпочата «Про­світою», Товариством імені Шевченка, поглиблення її наукової складової відбулося з перетворенням у 1892 р. на Наукове Това­риство ім. Шевченка (НТШ). Цими організаціями засновано бібліо­теки: «Просвітою» (1868) та НТШ (1892), яка стала найповнішою й найсистематичнішою збіркою україніки [80, т. 1; с. 125].

Таким чином, з відкриттям в українських землях універ­ситетів науково-технічна діяльність остаточно переходить до етапу становлення, який тривав до к. XIX ст. Складові науково- технічної діяльності в українських землях установлювалися саме в університетських стінах завдяки організаційній роботі і профе­сійній діяльності університетських діячів, що продовжували тра­диції філософування і започатковували перші наукові традиції експериментальних досліджень у природознавстві, на відміну від західноєвропейської традиції, де інституційну основу експери­ментального природознавства сформували академії наук. У стінах університетів в українських землях набували внутрішньої єдності, взаємообумовленості, структурованості на дисциплінарній основі її складові, зокрема:

І. В університетах у складі теоретичної діяльності окрім фі­лософування постали природознавчі дослідження, у сфері гене­рування теоретичних знань змінився акцент від домінування гу­манітарних знань до природничонаукових знань, генерованих на експериментальній основі практично в усіх природничонаукових дисциплінах. Теоретична діяльність упродовж XIX ст. в універ­ситетах трансформувалася у наукові дослідження, мета яких по­лягала не лише у транслюванні наукових знань у навчальному процесі та їх систематизації, але в генеруванні нових знань у кон­тексті західноєвропейських тенденцій становлення експеримен­тального природознавства. Водночас у сфері філософування було продовжено україноментальні кордоцентрично-барокові тради­ції. На відміну від етапу зародження було сформовано предмет наукових досліджень, яким постали наукові знання, генеровані на експериментальній основі, та наукові проблеми відповідної дис­циплінарної сфери, пріоритет від досліджень соціогуманітарних проблем перейшов до сфери природознавства.

Серед суб'єктів наукових досліджень на індивідуальному рівні постав новий тип вченого, світської особи, що здобула вищу освіту і професійна діяльність якої була вже пов’язана з науковими до­слідженнями. З розвитком уречевлених умов для експеримен­тування університетський професор — це вчений-експеримен- татор, який формував колективний рівень суб’єктів наукових досліджень — власну наукову школу, її ядро утворювали універ­ситетські вихованці, та, об’єднуючись із колегами, — дисциплі­нарні товариства. У діяльності на колективному рівні суб’єктів наукових досліджень (різноманітні комітети, комісії, дисциплі­нарні товариства) також простежується перехід від гуманітарної до природничонаукової сфери. Якщо в першій пол. XIX ст. нові наукові напрями передовсім у сфері природознавства в універ­ситетах репрезентували вчені-іноземці або ж вчені, що здобули вищу освіту здебільшого у західноєвропейських університетах, то з сер. 1860-х рр. у цих напрямах було отримано значні наукові ре­зультати університетськими вихованцями, що вже формували ядро наукових кадрів у своїй alma mater. За умов відставання Російської імперії в індустріалізації її господарства, домінуванні аграрного сектора на її теренах годі було очікувати поширення такого суб’єкта наукових досліджень, як промислові дослідницькі лабораторії. Але в процесі свого функціонування університетська лабораторія стала виконувати функції дослідницької лаборато­рії, тоді як наукові дисциплінарні товариства, навколо яких було об’єднано практично всі «вчені сили» університетів, стали про­образом академії наук, ядром самоорганізації у новому виді ді­яльності. Отже, в українських землях постав такий соціальний інститут, як університет, що впродовж XIX ст. пройшов шлях від класичного до дослідницького, здатного не лише транслювати, але й генерувати наукові знання у гуманітарній і природничо- науковій сферах, перетворившись на організацію колективного рівня суб’єктів наукових досліджень, підготовки вчених і надання науково-інформаційних послуг.

Створення уречевлених засобів наукових досліджень в уні­верситетах орієнтувалося на кращі західноєвропейські зразки, що втілювали вчені-іноземці та університетські вихованці й про­фесори, які проходили закордонні стажування у багатьох захід­ноєвропейських університетах. Відтак з побудовою приміщень університетів, створенням спеціалізованих кабінетів, музеїв, обсерваторій, улаштуванням ботанічних садів, а надалі — екс­периментальних лабораторій в університетах було сформовано умови для становлення експериментальної науки, трансформації організації навчального процесу від кабінетної до експеримен­тально-лабораторної. Все це уможливило створення неуречевле- них засобів наукових досліджень університетськими вченими, у т. ч. його вихованцями, які розробляли оригінальні методи експе­риментальних досліджень, розвиваючи пізнавальний інструмента­рій природознавства.

Відчутних змін зазнали і процеси наукових досліджень, які із зміною їх предмета переходили від «вченої кабінетної діяльності» до систематичних експедицій і до «вченої лабораторної діяльності» на експериментальній основі. З появою дисциплінарних товариств започатковано періодичні наукові видання, спрямовані на об’єк­тивізацію знань, генерованих університетськими діячами, та їх трансляцію в студентській аудиторії і наукових колах, у т.ч. для всієї світової наукової спільноти.

Щодо умов проведення наукових досліджень, то для її неуре- чевленої компоненти були притаманні такі ж характеристики, що й для наукових досліджень на західноєвропейських теренах, генерування наукових знань в університетах відбувалося у кон­тексті загальнонауковог картини світу відповідно до тогочасних її змін (поступово механістичну картину світу змінювала електро­динамічна фізична реальність) та спеціальних картин світу, що формувалися відповідними галузями знань і де домінували ідеї еволюціонізму (передовсім у біології і медицині, а також геології). Упродовж XIX ст. наукові дослідження в університетах в укра­їнських землях проводилися у межах класичного типу наукової раціональності, де істинність знання доводилася експеримен­тально. При цьому класичний тип наукової раціональності еволю­ціонував в університетських дослідженнях від стану додисциплі- нарної організації науки, коли найбільший вплив на університети мали традиції енциклопедизму, успадковані від тих освітніх за­кладів, на ґрунті яких вони поставали, до стану дисциплінарної організації, що відображало посилення впливу внутрішніх норм. Простежуються також відповідні характеристики стилю науко­вого мислення, зокрема, щодо математичної інтерпретації отри­маних наукових результатів, чому сприяло застосування ма­тематичного інструментарію, розробленого університетськими професорами. В університетських стінах російська мова поступово ставала мовою науки, українську мову прогресивна університет­ська професура розвивала майже підпільно. За умов одержав- лення всіх соціальних інститутів на імперських теренах наукові дослідження, особливо у гуманітарній сфері, підлягали суворій клерикальній і політичній цензурі, що не було визначною ознакою відповідних процесів на теренах західноєвропейських країн.

Висновок щодо становлення наукових досліджень в універси­тетах як явища самобутнього підтверджується науковими резуль­татами, отриманими «університетськими вченими силами», — це наукові відкриття світового рівня та започаткування ними нових наукових напрямів. Важливість цього висновку підкреслюється тим, що наукові відкриття були зроблені передовсім тими універ­ситетськими представниками, що пройшли шлях від студентів до професорів університетів в українських землях, кількість та­ких вчених становила вже десятки осіб, і вони сформували основу наукових шкіл і дисциплінарних товариств у різних галузях знань, що уможливили процеси самоорганізації науково-технічної діяль­ності. Результатом внутрішніх взаємовпливів на розвиток науко­вих досліджень в останній третині XIX ст. стало прискорення в університетах в українських землях процесів диференціації наукових знань, їх міждисциплінарної взаємодії: наукові резуль­тати було отримано у таких галузях і напрямах наукових дослі­джень, як теорія функцій, проективна і неевклідова геометрія, теоретична та прикладна механіка, теоретична та експеримен­тальна фізика (зокрема, термодинаміка, електродинаміка, елек­тромагнітна теорія), теоретична астрономія, хімічна кінетика, ор­ганічна хімія, ботанічна географія і геоботаніка (фітоценологія), експериментальне степове лісорозведення, іхтіологія, мікологія, протистологія, фізіологія рослин (за напрямами: хімічна, фізична й екологічна), експериментальна морфологія рослин, онтогене­тична морфологія рослин, електрофізіологія, фізіологія людини і тварин тощо. В університетах, що плідно функціонували в укра­їнських землях, поставали нові напрями наукових досліджень, експериментальні методи запозичувалися з інших галузей при­родничих наук. Завдячуючи університетським професорам, по­стали такі галузі природничонаукових знань і наукові напрями, як фізична хімія, гістофізіологія, фізіологія центральної нервової системи, цитологія, еволюційна ембріологія, експериментальна патологія, мікробіологія, імунологія, біологічна хімія, вірусологія, еволюційна палеонтологія тощо.

II. Підготовка вчених в університетах розгорталася за всіма галузями знань, передовсім із кола університетських вихованців. Водночас до 1860-х рр. потреби у наукових кадрах завдяки влас­ним вихованцям задовольнялися здебільшого у гуманітарній сфері. Власні наукові кадри у природничонауковій сфері постали тоді, коли провідну роль став відігравати колективний рівень суб’єктів наукових досліджень — наукові школи університетських професорів, різноманітні комітети і комісії, дисциплінарні това­риства. Такі ядра самоорганізації науково-технічної діяльності уможливили вивчення флори і фауни, надр, господарства в укра­їнських землях, її історії і права через систематичні експедиції й участь у них молодих вчених, розгортання в університетських стінах експериментування як головного методу генерування наукових знань, що було невід’ємним від підготовки вчених і зав­дяки чому в останній чверті XIX ст. університети в українських землях переорієнтовуються на дослідницьку модель свого функ­ціонування. Важливою складовою підготовки наукових кадрів були наукові стажування у провідних західноєвропейських уні­верситетах і наукових центрах, що дало змогу молодим поколін­ням вчених орієнтуватися на кращі світові наукові здобутки та в подальшому самим зробити вагомий внесок у розвиток світової науки й університетської освіти.

III. З моменту заснування університетів важливими напря­мами їх функціонування були інформаційні послуги, що поступово трансформувалися в науково-інформаційні послуги, йдеться про створення в кожному з них бібліотеки, архіву, музеїв, ботанічного саду, спеціалізованих кабінетів, започаткування власної видавни­чої діяльності. Вони поставали як елементи забезпечення інформа­ційних потреб, насамперед навчального процесу (це відображали процеси накопичення й систематизації бібліотечного фонду, доку­ментів, експонатів, напрямів спостережень у ботанічному саду), їх утворенням спочатку опікувалися університетські професори, та­ким елементам були притаманні характеристики, успадковані від закладів освіти, на базі яких утворювалися університети. Зокрема, бібліотечний фонд Університету св. Володимира мав характер ко­лекційного з гуманітарною спрямованістю, що відобразилося на тематичній спрямованості перших захищених у ньому дисертацій. Підкреслимо, що одним із джерел формування бібліотечних фон­дів закладів освіти, у т.ч. й університетів, були приватні книжкові колекції, переважно колекційні енциклопедичного спрямування. У подальшому формування бібліотечного фонду було цілеспря­мованим, наукова література передплачувалася, замовлялася у провідних російських й іноземних постачальників книг, відо­бражаючи потреби навчального процесу і наукових експеримен­тальних досліджень. Відтак у поповненні наукової літератури стала домінувати природничонаукова література, у т.ч. й наукова періодика, яка в останній третині XIX ст. була переважно інозем­ною, що забезпечувало ознайомлення з найновішими досягнен­нями за всіма галузями наукових знань. За окремими галузями знань професорами-сподвижниками створювалися спеціалізовані бібліотеки. У другій пол. XIX ст. відбулося збільшення штату пра­цівників бібліотек, ботанічних садів, обсерваторій, спостерігалася їх професіоналізація й спеціалізація. Завдяки університетським професорам в українських землях започатковані і набули систе­матичного характеру астрономічні, метеорологічні і кліматологічні (передовсім агрометеорологічні й агрокліматологічні), сейсмоло­гічні, геологічні і геодезичні, а також бактеріологічні дослідження, які мали велике значення не лише для навчальних і наукових ці­лей, неоціненним є їх прикладне значення у господарському осво­єнні надр, становленні промисловості і розгортанні індустріалі­зації, розбудові мережі залізниць, мостів і доріг, запровадженні у сільському господарстві індустріальної основи тощо.

Водночас становлення науково-інформаційних послуг в уні­верситетах відбулося тоді, коли постала необхідність в організації форм об’єктивізації і трансляції генерованих університетськими вченими наукових знань, їх перетворення спочатку на наукову інформацію, а з розгортанням експериментування — на науково- технічну інформацію, на що були спрямовані університетські наукові періодичні видання, надалі — наукові часописи різнома­нітних комітетів, комісій, дисциплінарних товариств, збільшення кількості яких відбувалося у руслі світових тенденцій зростання кількості наукових часописів, і більшість університетських профе­сорів займалися науковим редагуванням цих видань. Для видав­ничої діяльності також були притаманні характеристики перева­жання гуманітарної складової до сер. 1860-х рр., надалі пріоритет закріпився за природничонауковими виданнями. Особливо від­значимо наукові видання товариств дослідників природи, які роз­силалися не лише до всіх російських товариств, але й до десятків закордонних товариств на більшості континентів, що сприяло по­пуляризації університетської науки та її визнанню у світових наукових колах.

У більшості європейських країн такий соціальний інститут, як національна академія наук, де наукові дослідження постали на систематичній і власне експериментальній основі, з’явився через три—п’ять століть після появи класичних університетів, коли ними було підготовлено значне коло національної інтелектуальної еліти й актуалізувалися процеси створення держав-націй. В Україні академія наук змогла стати однією з видатних подій Української Народної Республіки у 1918 р. тому, що завдяки плідній діяльності Харківського університету, Львівського університету, Універси­тету св. Володимира та Новоросійського (Одеського) університету упродовж XIX ст. були сформовані наукові традиції і виховано де­кілька поколінь учених.