§ 4.2. Суперечності еволюції соціокультурного середовища і проблеми зародження високих шкіл на теренах українських земель

Вітчизняні дослідники акцентують увагу на тому, що до сві­тової цивілізації Київська Русь увійшла як субцивілізаційний блок Східнохристиянської цивілізаційної системи [215; с. 21].

потому за часів Володимира Мономаха стверджується нова модель — поліцентрична, багатоглава система князівської влади. Православна церква у Княжу добу виконувала функцію інтегративну: на внутрішньому рівні це проявлялося у запобі­ганні утворенню незалежної від Києва митрополії. На зовніш­ньому рівні Русь поставала повноправним членом співтовариства християнських держав, центром якого в церковно-ідеологічному і політичному значенні був Константинополь [151, т. 1; с. 66]. При цьому «Київ перетворювався на другий Константинополь» [279; с. 163].

Головна відмінність візантійської цивілізації, що остаточно сформувалась у IX ст., полягала у тому, що держава і церква зли­лися в одну нерозривну цілість: імператора й патріарха вважали за світську й духовну опори божественної влади. Православна церква брала найактивнішу участь у процесах державотворення: вступ на княжий престол освячувався благословенням і молитвою предстоятелів Церкви; усі княжі грамоти розпочиналися словами: «З благословення отця нашого митрополита»; Церква виступала розбудовником правового базису суспільства; представники духо­вної влади поряд з князями укладали внутрішньо- і зовнішньопо­літичні угоди; церковні діячі запобігали розгортанню міжусобиць та сприяли консолідації земель навколо Києва [250; с.

Водночас соціокультурне середовище Київської Русі розгор­талося у лоні традиційного суспільства, головні норми якого легі­тимізував інститут релігії. Особливість візантійського православ’я з центром у Константинополі, як це підкреслюють вітчизняні до­слідники, полягала у визнанні примату культурно-ідеологічної єдності над національно-етнічною своєрідністю [151, т. 1; с. 66]. Це не сприяло процесам етнонаціональної диференціації на теренах земель, які входили до східнохристиянської цивілізації, на відміну від західнохристиянської цивілізації, де такі процеси поступово трансформувалися у становлення держав-націй.

Значні зрушення також відбулися у господарському середо­вищі: у натуральному господарстві з переважанням землероб­ства набували розвитку ремесла та торгівля (розвиток торговель­ного шляху «із варяг в греки»), а разом із ними й містобудування. Іще у ІХ-Х ст. варяги називали Русь «Гардарики» — країна міст, у XIII ст. на давньоруських теренах нараховувалося близько 100 міст, загальна кількість міського населення становила 510— 520 тис. осіб, у великих містах (Київ, Чернігів, Новгород, Пере­яслав, Галич, Владимир-на-Клязьмі) проживало від 10 до 50 тис. осіб [120; с. 53]. Зокрема Чернігів і Любеч вели торгівлю з Грецією [17; с. 4]. Найбільшим серед міст не лише давньоруських земель, але й європейських, був Київ, де перед Батиєвою навалою (1240 р.) налічувалося 50 тис. мешканців^[20], окремі дослідники наводять докази про 100 тис. киян, у тогочасному Лондоні, наприклад, мешкало до 20 тис. осіб.

Процеси урбанізації були тими першими зрушеннями, які мали ознаки цивілізаційних у контексті формування у лоні традиційного суспільства елементів і техногенного суспільства. Разом із ними було започатковано перехід від етнічної культури, що визнача­лася територіально-общинною спільністю походження, принци­пом існування якої виступав ізоляціонізм, головними ознаками — самодостатність та анонімність, до нового типу культури як ре­зультату індивідуальної творчості освічених верств суспільства — національної [151, т. 1; с. 50]. При цьому православ’я як домінанта соціокультурного розвитку долала ізоляціонізм язичництва, сти­мулювала розвиток різносторонніх економічних, політичних, культурних відносин Київської Русі з князівствами католицького Заходу. Водночас вийти за межі традиційного суспільства Київ­ській Русі й сформувати державу-націю не вдалося через на­стання вищої стадії феодальної роздробленості і, як наслідок, монголо-татарського ярма на довгі століття. Київська Русь стала рятівницею європейської цивілізації, впродовж багатьох століть вона була тим щитом, об який розбивалися численні орди кочових народів Степу — печенігів, торків, половців. Свою рятівну істо­ричну місію Русь виконала і в часи монголо-татарської навали, але цього разу ціною власного життя [279; с. 344].

У литовську добу певні давньоруські тенденції не відновилися, йдеться про згортання процесів урбанізації. У господарському середовищі, що базувалося на ремісничій основі і де трансля­ція емпіричних знань ремісників мала лінійний усний характер суб’єкт-суб’єктної взаємодії, фізичне знищення однієї ланки (покоління ремісників, що передавало знання) обумовило «інфор­маційний розрив» та переривання розвитку і диференціації ре­месел, знищення матеріальної бази найбільш розвинених видів ремесел та звуження попиту на їх вироби, асортимент і техніка ви­готовлення яких зазнали спрощення.

У соціокультурному середовищі чинниками згортання ін­телектуальних і інформаційних потреб, які набули за давньо­руських часів високого рівня розвитку, стали політичні та релігійні — занепад упродовж XIII — поч. XIV ст. Києва як столь­ного граду Давньоруської держави і перенесення православної ми­трополії до Владимира, а згодом до Москви (1325)^[21]. У свою чергу, за клопотанням галицько-волинського князя Юрія І Львовича, по­стала нова Галицька митрополія (1303), втім вона проіснувала не­довго. З того часу давньоруська земля була позбавлена єдиного політичного і духовного центру, а її становище у складі Литов­ського князівства і Польщі було васальним. При входженні русь­ких князівств до Литви соціокультурний вплив ішов від перших до других: у Литві були перейняті не лише православ’я, руські зви­чаї; давньоруське законодавство, сформоване у Київській державі, було також прийняте литовцями і згодом лягло в основу першого Литовського статуту [69; с. 191]. Зокрема «Руська Правда», яку створювали Ярослав Мудрий та інші давньоруські князі і форму­вання якої завершилося у XII ст.

Особливість конфесійного впливу з боку Константинополя з поч. XV ст. полягала у тому, що давньоруську митрополію було поділено на дві: київську та московську^[22]. Важливою подією у цер­ковному житті з сер. XV ст. стала автономія православної митро­полії від Константинопольського синоду, коли вперше у 1448 р. собор місцевих єпископів здійснив висвячення на митрополита Іону. Отже, зникла необхідність доводити Візантії, що мала ви­щий рівень соціокультурного розвитку, відповідність місцевого представника духівництва митрополичому сану. Причому київ­ські митрополити, отримуючи благословення на митрополію від константинопольських патріархів, посвячувалися уже у Вільно, де більшою мірою і перебували, а не в Києві [17; с. 51]. Віл ен­ський собор (1509) визнав над православною церквою владу Кон­стантинопольського патріарха [60; с. 497]. Крім того, православне духівництво як соціальний стан мало докорінну відмінність від католицьких священиків щодо обітниці целібату. У білого духів­ництва (передовсім у західноукраїнських землях) існувала тра­диція успадкування цього суспільного статусу, чи то дідичності [246; с. 256]. Це знижувало мотиви здобуття духовної освіти та її розвитку. Водночас такі тенденції свідчили про зміцнення голов­ної соціальної основи традиційного суспільства — домінування общинно-родинних зв’язків.

З сер. XVI ст. поступово стали відроджуватися міста і по­ставала маґдебурґія — самоуправління міст за зразком Магде­бурга. Це потребувало людей з відповідною освітою. На приєд­наних до Польщі землях Галичини поширюється магдебурзьке право, яке першим у 1356 р. надано Львову, у подальшому його отримали і міста на землях, що входили до Литовського князівства (у 1374 р. — Кам’янець, у 1432 р. — Луцьк, у 1438 р. — Кременець, у 1444 р. — Житомир). Києву магдебурзьке право було надано литовським князем у 1497-99 рр. для його економічного відро­дження, передовсім для активізації зовнішньої торгівлі, а підтвер­джено на весні 1654 р. спеціальною грамотою московського царя як наслідок Переяславської домовленості. Історики відмічали, що Київ став поправлятися від татарського розорення на поч. XV ст. [17; с. 71]. Боплан Гійом, відвідавши Київ у середині XVII ст., опи­сував, що «Київ... був одним з найдавніших міст Європи; <...> новий Київ — тепер слабозаселене місто, що має не більше 5 або 6 тисяч мешканців» [цит. за: 122; с. 134].

Запровадження міського права, як зазначає Н. Яковенко, стало справжньою «урбанізаційною революцією», внаслідок чого міська громада вилучалася з-під юрисдикції королівської адміністра­ції, її заступали представники виборного самоврядування. Най­повніше цей устрій представлено у Львові, і вже за львівським взірцем маґдебурґія поширювалася українськими землями. Че­рез виборність посад у міському самоуправлінні місто перетворю­валося на автономну «республіку в державі», формуючи власне управління, податки і навіть громадянство, що передбачало під­порядкування міському праву, участь у виборах (виборчий голос) та інші пільги. Прикметним у набутті громадянства як нового типу соціалізації індивіда було поєднання сімейно-родинного типу со­ціалізації (громадянином ставали спадково або через одруження) та добровільного об’єднання (за визнання особливих заслуг, через купівлю нерухомості тощо). Разом із самоврядуванням поширюва­лася і цехова система організації ремісників, перші цехові корпо­рації зафіксовано наприкінці XIV ст. у Львові (відомо про чотири цехи: пекарський, різницький, шевський і кравецький), у 1425 р. їх було вже десять, у сер. XVI ст. — близько двадцяти. Цехова сис­тема запозичувалася за німецьким взірцем, а за відсутності фор­малізації емпіричних знань у ремеслі та необхідності особистої участі в їх демонстраційній усній трансляції молодь подорожувала до ремісничих центрів. Водночас цех регламентував не лише ви­робничу, але й моральну сторони життєдіяльності ремісників. За строкатого етноконфесійного складу цехів та корпоративної ута­ємниченості як засадничої основи їх функціонування цехи надали нового імпульсу міжетнічним, відтак і міжконфесійним зіткнен­ням, особливо у Львові [202; с. 127—131].

Окрім відновлення процесів урбанізації важливі зміни у соціо- культурному і господарському середовищі пов’язані з появою ко­зацтва. Формування козацького стану, поява нової форми госпо­дарювання — фермерства, що виходила за межі натурального господарства, динамічні процеси самоорганізації козацтва як про­образу громадянського суспільства обумовили відродження і роз­виток освітніх потреб. З підписанням Люблінської унії на україн­ські землі стали поширюватися польські юридичні норми, які не припускали існування селянської чи козацької власності, на вели­чезних територіях поширилося закріпачення. Для його уникнення селяни, що позбавлялися не лише землі, але й особистої свободи, стали приєднуватися до місцевих козацьких громад на порубіжних із степом землях передовсім на Запоріжжі. Це зміцнило провідний осередок козацтва — Запорізьку Січ, яка виступила ядром згур­тування українського народу. Нагальним поставало збереження ідентичності (етнічної і конфесійної) за умов войовничої релігійно- культурної інвазії Речі Посполитої, яку посилювала діяльність ордену єзуїтів.

Прикметною подією, що надала нового імпульсу у становленні інформаційних потреб та зародженні складових науково-техніч­ної діяльності, стало книгодрукування. У слов’янських землях (на­лежність до єдиного племені актуалізувалася у період етнічної ди­ференціації) книгодрукування пов’язане із діяльністю І.Федорова (Федоровича) (1510-83), що видрукував у 1564 р. у Москві першу датовану друковану книгу «Апостол». Першим українським дру­ком вважаються Октоїх і Часословець Швайпольта Фіоля, на­друковані у Кракові (1491), це перші кириличні друки в світі [80, т. 2; с. 599]. Варто зазначити, що І.Федоров відомий також як вина­хідник у гарматній справі, винайшовши багатоствольну мортиру. Його спосіб книгодрукування був відмінним від способу Ґутенберґа. Книгодрукарські ідеї Федорова були дуже вчасними для реаліза­ції імперських намірів Івана Грозного для поширення православ’я на захоплених землях — у Казанському (1552) й Астраханському (1556) ханствах. Друкарня друкувала церковні книги і царські укази, що підривало монополію монастирів на списування церков­них книг — найдоходнішої справи тієї доби (оплата за створення однієї церковної книги прирівнювалася до витрат на оснащення кінного загону). Після знищення друкарні під час пожежі Федо- ров залишив Москву, пізніше переїхав до Львова (1572), де засну­вав першу в українських землях друкарню, першим друком якої стали «Апостол» (1574)^[23] і перша слов’янська Азбука.

Тогочасний Львів був одним з перших міст в українських зем­лях, де постала регулярна книжкова торгівля, тут було представ­лено продукцію друкарень Франкфурта, Ляйпцига, Нюрнберга, до широкого читача потрапляли твори античних авторів, теоло­гічні та філософські трактати, книги з медицини, посібники з юри­спруденції, історії, географії [202; с. 132]. Інтелектуальні потреби формували насамперед латинські школи, які створювала като­лицька церква, їх кількість на поч. XVI ст. становила майже три десятки, з початкових вони трансформувалися у школи підвище­ного типу, де викладалися тривій і квадривій, вихованці цих шкіл, опанувавши латину, могли продовжувати навчання у західноєв­ропейських університетах. На теренах українських земель роз­горнули свою діяльність більше десятка єзуїтських колегій, масш­таб їх діяльності характеризують такі дані — за підрахунками дослідників з к. XVI ст. до сер. XVII ст. через них могли пройти до трьох тисяч юнаків, найвидатніші постаті серед яких Богдан Хмельницький і Лазар Баранович [202; с. 296]. Водночас право­славна громада поки що не могла протиставити в етноконфесій- ній боротьбі книжне слово і книжну освіту. Такі завдання постали перед братськими школами та певною мірою вирішувалися І.Федоровим.

На відміну від Й.Ґутенберґа, сутність діяльності якого полягала у формалізації створеного знання і введення до господарського обігу інформаційної послуги, І.Федоров став одним з перших пред­ставників теоретичної діяльності. Він не лише був слов’янським першодрукарем, але й генерував теоретичне знання, будучи ав­тором, укладачем, редактором і друкарем першого слов’янського Букваря (1574). Аналіз змісту, структури, складу текстів, оформ­лення видань та особливості оздоблення дозволили сформулю­вати висновок дослідникам друкованої кириличної спадщини, що видана у Львові Азбука стала першоосновою для формування української букварної традиції і мала вирішальний вплив на роз­виток книгодрукування загалом та становлення процесу творення підручників зокрема, визначила роль Букваря як окремого явища книжкової культури, зміст, структура і функції якого залиши­лися незмінні впродовж майже п’ятьох століть [140; с. 53]. Ви­дання Азбуки і граматики надало потужний імпульс шкільництву у слов’янських землях та започаткувало традицію видання на­вчальних книг.

У створенні слов’янської Азбуки головна роль належить гра­матиці рукописній — незакінченому трактату «О осмих час- тіх слова, єлика пишем і глаголем», що становив собою переклад і пристосування грецьких граматичних трактатів, охоплюючи чо­тири частини мови (іменник, дієслово, дієприкметник і артикль). Цей трактат приписували у середньовіччі І.Дамаскіну, а по­тім — Іоанові, екзархові болгарському, найдавніші його рукописи походять із XVI ст. Він позначився і на пізніших граматиках, написаних в Україні у к. ХУІ-ХУП ст., особливо граматиці М.Смотрицького (1619), що справила вирішальний вплив на оформлення церковнослов’янської мови в Україні, Росії, Сербії й Хорватії. Це найпопулярніший підручник і XVIII ст., що став «вратами вченості» для Ломоносова. Отже, діяльність І.Федорова, М.Смотрицького, інших укладачів перших слов’янських Буква­рів вважаємо прикладом теоретизування, що мало прикладне значення, практичну спрямованість генерованого знання, масо­вість його застосування на відміну від споглядального характеру теоретизування античної доби. Доробок античних мислителів могли опрацьовувати виключно підготовлені до споглядальної діяльності окремі особистості, тривалість списування книг об’єк­тивно не сприяла їх поширенню.

Діяльність І.Федорова ознаменувало також видання першої слов’янської Біблії — Острозької біблії (1580-81) і кишенькового Псалтиря. Видання Острозької біблії відбулося за безпосередньої участі князя К.Острозького, який дістав повний список Старого і Нового заповіту, звірив його з грецькою Біблією, присланою константинопольським патріархом, і здійснив правки за допо­могою філологів-редакторів^[24] [17; с. 113]. Дослідники підкрес­люють усеслов’янське значення Острозької біблії, передовсім у контексті зміцнення самосвідомості православних народів, за­хисту православ’я у слов’янських землях, піднесення престижу церковнослов’янської мови як знаряддя літературної творчості і міжслов’янського літературного спілкування. Ця книга стала свого часу для Заходу своєрідним свідченням ідеологічної та ду­ховної зрілості українців і білорусів, вона належить до визначних зразків не лише українського, але й світового друкарства [143; с. 48, 50].

Варто зазначити, що й до І.Федорова в українських землях по­ширювалися друковані книги з білоруських друкарень, діяльність яких була короткотривалою чи мандрівною: йдеться про друкарні у Вільні (1525), Заблудові (1561). Зокрема, у фонді рідкісних та цін­них книг Наукової бібліотеки Київського національного універси­тету імені Тараса Шевченка зберігаються рідкісні видання XVI- XVII ст., видані у Вільні, — Євангеліє / напрестольне / (1575). Псалтир (1622), Євангеліє (1644) [157; с. 111]. Водночас друкарська діяльність тієї доби є важливою для дослідників і щодо засобів ін­дивідуалізації товарів та ідентифікації їх виробників. Перший український буквар — Азбука (1574) містить вихідні дані на остан­ній сторінці: внизу два ксилографічні зображення — герб Львова і друкарський знак Івана Федорова з написом на щиті «IU)aN» [140; с. 42]. На нашу думку, це перший в українських землях при­клад застосування товарного знака у сфері інтелектуальної влас­ності, яка ним і започатковувалася.

Із захистом православ’я в українських землях пов’язана і по­ява перших високих шкіл та університетів, які постануть значно пізніше — у Новий час, що відображено у таблиці 4.1. Але укра­їнські студенти здобували вищу освіту, ставали докторами богослов’я та філософії у найвідоміших університетах Парижа, Болоньї, Падуї, Кракова, Кенігсберга, Страсбурга. За оцінками дослідників, упродовж XIV-XVIII ст. в європейських універ­ситетах навчалося близько п’яти тисяч осіб з України, Білорусі й частково з Росії (у XVIII ст.), що становило до тисячі осіб на сто­ліття. У списках Болонського, Падуанського, Празького, Ягел- лонського університетів, починаючи з XV ст., зустрічаються імена студентів і магістрів з прикладкою «Rossicus», «Rhutenus», «Roxolanus», «La Russia», а з XVI ст. — і у вищих школах Німеч­чини, Швейцарії та Франції [192; с. 34]. Лише в університеті Кра­кова у XV-XVI ст. майже 800 вихідців із більш як півсотні міст України пройшли курс навчання на його факультетах [59; с. 26]. У Кенігсберзькому університеті у списках студентів за 1547— 1790 рр. виявлено понад 100 українців. Навчалися українці і в Ляйпцизькому університеті, серед них: П.Корсак, Ю.Келя- новський, М.Тарановський та ін. [133; с. 633-636]. Першими з відо­мих сьогодні українських докторів богослов’я і філософії стали Бе­недикт Сервінус та Іван Тишкевич із Києва, котрі здобули високе звання у Сорбонні (1463). Першим доктором медицини був син ре­місника Юрій Дрогобич (Котермак), він пройшов славетний шлях від студента Ягеллонського університету, де здобув ступені бака­лавра вільних мистецтв (1470) й магістра мистецтв (1473), після навчався у Болонському університеті захистив там дисертацію доктора філософії, а потім — доктора медицини, став його ректо­ром (1481-82), підготував книгу на латині «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв та медицини Болонського університету», видану в Римі. Її вважають першим друкованим виданням українського автора [115; с. 72-83]. У ній перший професор, що мав українське похо­дження, писав [цит. за: 284, т. 1; с. 15]:

«Я ж мої книги у світ випускаю з єдиним бажанням:

Хай буде користь від них роду людському в житті».

Ю.Дрогобич був професором міжнародного значення, викладав в університеті Кракова астрономію та медицину, склавши іспит на звання професора медицини університету, допомагав Швай- польту Фіолю у підготовці до друку перших інкунабул кирилич­ним шрифтом, серед його учнів — Коперник, який тепло згадував про українського професора та підтримував з ним ділові стосунки [192; с. 39]. Постать Ю.Дрогобича (Котермака) не єдина серед українців, що посідали провідні посади у середньовічних універ­ситетах, це і «русин» Станіслав з Нового Мяста під Львовом та Іван Туробінський з Києва, яких у XVI ст. обирали ректорами університету у Кракові, і «русин» В. Русянович зі Львова, що очо­лював бібліотеку у Падуанському університеті [93; с. 10]. Був про­ректором університету в Падуї, що в ХУІ-ХУП ст. відігравала роль міжнародного інтелектуального центру, українець Павло Боїм (1613-14), Павло Русин, сподвижник Ю.Дрогобича, читав лекції в Ягеллонському і Віденському університетах [192; с. 35, 37]. Ректорами Замойської академії були львів’яни С.Бірковський, що здобув ступінь доктора медицини у Краківському університеті, та Г.Сольський, що викладав фізику і медицину, будучи професо­ром академії, в академії викладав і львів’янин С.Еразм, що дістав ступені доктора філософії у Кракові і доктора медицини у Падуї [215; с. 61].

Особливістю набуття вищої освіти і вчених ступенів було те, що вони здобувалися у декількох європейських університетах, про це свідчать біографічні дані багатьох видатних українських діячів: Ю.Дрогобича, С.Оріховського, М.Смотрицького^[25] та ін. За­значені імена, які уславили історію багатьох європейських уні­верситетів, — це десятки українців, чия життєдіяльність у по­дальшому не була пов’язана з рідними землями, тоді як кількість українців, які здобули вищу освіту, обчислювалися сотнями осіб.

Навчаючись за кордоном, українська молодь переймала пере­дові гуманістичні ідеї, переносячи їх на рідний ґрунт. Зачинателями гуманізму в Україні та найвизначнішими гуманістами XV—XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, Шимон Шимонович, Севастян Кленович, Симон Пекалід, Іван Домбров- ський. Всі вони здобули вищу освіту в західноєвропейських уні­верситетах, усвідомлювали свою національно-етнічну належність і дбали про українську культуру незалежно від місця своєї діяль­ності. Внаслідок політичних і соціально-економічних умов освіта й культура активно розвивалися на теренах західних українських земель, де українські гуманісти сприяли поширенню і розвитку ідей етико-філологічного гуманізму. Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці стали розглядати проблему держави зі світських, а не теологічних міркувань. їх пра­цям притаманне обстоювання принципу спільного блага (блага на­роду, основні ідеї якого — патріотизм, служіння державі, суспільна активність) [284, т. 1; с. 7]. Значну увагу українські мислителі-гума- ністи приділяли питанням освіти, вважаючи, що головною рушій­ною силою історичного поступу є мудрість, розум, знання, освіта. Так, С.Оріховський писав: «... ніхто не зробить нічого корисного на­віть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися» [цит. за: 284, т. 1; с. 27].

Особливості набуття як вищої освіти (теоретичних знань), так і професії (емпіричних знань) доби середньовіччя полягали в тому, що усна лінійна трансляція знань була організована за зразком цехового устрою, будучи здебільшого неформалізова- ною і невід’ємною від носіїв знання. За умов становлення держав­ності виникли потреби у носіях знання — високоосвічених кадрах для ведення канцелярських справ, судочинства, встановлення міждержавних зв’язків та ін., і такі потреби вже не могли задоволь­няти лише вихідці із родової знаті. Ставлення суспільства до на­магань здобути вишу освіту за кордоном набуло правового оформ­лення у XVI ст.: за Першим Литовським статутом (1529) молодь з українських земель у складі Великого князівства Литовського могла вільно виїздити на навчання до європейських університе­тів, це була виключно їх власна ініціатива. Здобуття вищої освіти у середньовічних університетах надавало ширші громадянські права: людина з університетською освітою не могла бути закріпа- ченою, звільнялася від податків, до неї не могли бути застосовані фізичні покарання, вона могла звертатися до найвищого суду, їй гарантувався також заробіток за фахом [93; с. 11]. Нового імпульсу здобула і духовна освіта, оскільки духівництво прирівнювалося за його становими правами до старшини і шляхти, це були вже виборні посади, і серед вимог до кандидата була вимога здобуття освіти. Здобуття вищої освіти дозволяло вихідцям із різних станів отримувати доходи від діяльності, а не від прав володіння, що пе­редавалися у спадок. Таким чином, можемо зробити висновок, що в суспільстві формувався новий тип соціалізації індивіда, де до­лалося обмеження сімейно-родинних зв’язків, поставав такий тип, як добровільні об’єднання, хоча в цьому типі соціалізації церква відігравала все ще визначну роль, власне зародження громадян­ських прав і свобод відбулося у сфері вищої освіти.

Суперечливість соціокультурного середовища цієї доби поси­лювалася етноконфесійною диференціацією через непримиренне протистояння православної та католицької віри. Так, у сфері вищої освіти найбільшим виявом єзуїтського впливу на форму­вання української культури за зразком «західної культури» та латинської науки, як зазначав М.Грушевський, стало заснування у 1570 р. у Вільно вищої школи — колегії, пізніше (1578) їй було надано титул академії й права університетів, зрівнявши їх з пра­вами університету краківського. Вона містила два рівні: нижчий складався з п’яти класів: граматики, поезії і риторики, на вищому читалися філософія та богослов’я, тут присуджувалися ступені бакалавра та магістра. Вже у 1579 р. кількість її студентів скла­дала 600 осіб, викладали 10—12 професорів. Віденська академія могла надавати вчені ступені з філософії та теології, медичний та правничий факультети їй будуть дозволено заложити у сер XVII ст. У Віленській академії навчалася молодь із найкращих домів Білорусі, Литви й України [65, т. 6; с. 447]. Іншим закла­дом вищої школи, що була розташована найближче до україн­ських земель і відіграла значну роль у поширенні в них вищої освіти, постала Замойська академія як спадкоємниця Падуан- ського університету, заснована його вихованцем Я.Замойським (1593). Тут були богословське, філософське, правове і медичне відділення, більшість професорів медичного відділення дістали докторський ступінь у Падуї. Замойська академія здобула всі права університету лише у 1669 р. (присудження ступенів док­тора філософії, права та медицини) і проіснувала до 1794 р. [215; с. 61]. Напередодні закриття кількість кафедр в академії становила 23, її вирізняла спрямованість на підготовку до публічної служби, а загальна кількість випускників становила тисячі осіб різних кон­фесій та станів [202; с. 299]. В її стінах, як відзначають історики, ретельно плекалися гуманістичні студії [69; с. 265].

Університети в Європі з’являються з XII ст., в українських землях вони постають у XVII та в XIX ст., про що свідчать дані таблиці 4.1. На перший погляд, університети повинні були б з’явитися у давньоруських містах уже у ХП-ХПІ ст., проте їх ви­никнення відбувається на п’ять-сім століть пізніше, і в західних українських землях вони постають раніше, аніж у східних. Серед причин відставання появи університетів виділимо вплив факторів соціокультурного (релігійний, політичний, правовий) та господар­ського середовища.

Домінуюча роль факторів соціокультурного середовища про­явилася насамперед у релігійній сфері, на теренах Київської Русі прийняття християнства як цивілізаційного вибору євро­пейського напряму розвитку відбулося на декілька століть піз­ніше, аніж на теренах Західної Європи, а форма цивілізаційного вибору — православ’я — обумовила поширення на її території елліно-елліністичних традицій. Проте теоретична діяльність у добу раннього і класичного середньовіччя у давньоруських землях від­бувалася виключно в руслі духовної діяльності, мета філософу­вання як домінуючої форми теоретичної діяльності задавалася церквою, теоретичне знання як результат цієї діяльності стало виконувати функцію регулювання духовної діяльності і лише через неї — функцію регулювання суспільного життя. Православ’я,

Таблиця 4.1

Роки заснування найстаріших університетів в українських землях і Росії*

* Складено автором за матеріалами [42; с. 146], [80, т. 1; с. 253].

що формувало свідомість у слов’янських народів, базувалося на церковнослов’янській мові, найбільш наближеній до поширеної у побуті слов’ян, і не потребувало для її розуміння вивчення мови, не вживаної у побуті, як це було у випадку з латиною, що на пів­тора тисячоліття стає мовою релігійної свідомості і комунікацій­них процесів західної гілки християнства. Задоволення найбільш масової потреби у формуванні нової соціальної групи — свяще­ників — потребувало опанування вмінь і навичок найнижчого рівня освіти тієї доби — вміння читати, це не вимагало значних витрат часу і спеціалізованого інституту на відміну від католи­цизму, що ґрунтувався на латині. Крім того, церковні діячі най­вищого сану у Київській Русі призначалися константинополь­ським синодом з кола грецьких ієрархів, традиції обрання власних митрополитів не набули розвитку.

Дія політичного фактора посилювалася прикордонним роз­ташуванням українських земель, тому зародження, поширення і розвиток освіти загалом та вищої зокрема в українських зем­лях було перерване на століття нашестям орди та фізичним зруйнуванням Києва (1240), з 1362 р. — входженням Київського князівства як васального до Великого князівства Литовського, де політичний центр перемістився від Києва до Вільно при повному збереженні релігійної і адміністративної та частково політичної організації у більшості руських князівств, а потім — релігійно- культурною інвазією в Україну і Білорусь створеної Люблінською унією (1569) Речі Посполитої, інвазії, яку очолював войовничий орден єзуїтів, що мав на меті повне нівелювання етноконфесійної й етнокультурної самобутності населення цих земель.

Вплив господарського середовища мав чітко виражений адап­тивний характер: упродовж ХШ-ХУІ ст. центр господарського життя перемістився з міста у село, з міського промислу й тор­гівлі, передовсім закордонної, на землеробство, внаслідок чого інформаційні й освітні потреби не набули значного розвитку. Хоча господарський розвиток найбільших давньоруських міст і від­повідав рівневі розвитку західноєвропейських міст і навіть був вищим, але організація суспільного життя та господарювання в містах на теренах давньоруських земель за часів їх розквіту (Х-ХП ст.) розгорталася у руслі традиційного суспільства і ба­зувалася на церковно-правовій доктрині встановленого Богом династичного князювання на Русі, православ’я не сприяло інди­відуалізації політичних процесів, формуванню громадянського суспільства, на що було зорієнтоване магдебурзьке право як сис­тема міського самоврядування середньовічної Західної Європи. Дія правового фактора у розширенні освітніх потреб і появі вищої школи актуалізується з поширенням в Україні маґдебурґії, яку здобувають спочатку західні землі. Одним із перших міст її отри­мують Львів (1356), Кременець (1438) та ін., відновлений Київ по­чинає користуватися цим правом дещо пізніше — з 1494-97 рр. [343, т. 3; с. 543]. Більшості міст і містечок на Волині магдебурзьке право було дароване князем К.Острозьким у к. XVI ст. Важливість і домінуюче значення правового фактора у зародженні універси­тетів підкреслюється тим, що такий соціальний інститут міг функ­ціонувати лише за умов ієрархічно структурованого суспільства міста, що функціонує на засадах маґдебурґії. Відродження міст і містечок, як зазначалося, відбувається лише з сер. XVI ст., що характеризується посиленням диференціації видів діяльності міського населення — їх налічувалося понад 130, з них ремісни­чих — до 80 [246; с. 253].

Еволюція вищої освіти в українських землях має тривалу істо­рію, тісно пов’язаною з церквою, діяльністю братських монастирів і утворенням при них братських шкіл. Зокрема у статуті Львів­ського братства^[26] у п. 12 йдеться про освітню його функцію — на зборах братчики мали читати «книги законні» [122; с. 110]. Початки братств, як зазначав М.Грушевський, полягали у посередньому ступені родової організації між ширшою родиною і племенем, які з розпадом родового устрою закріпилися за союзами релігійного характеру. У східнослов’янському світі церква стала релігійним осередком, що пов’язував групу сіл чи осад у релігійний союз — братство, на відміну від західноєвропейських братств, основою яких були професійні союзи — гільдії та цехи. З розвитком цехо­вого устрою в містах на українських землях братська організа­ція підпадає під вплив цехової організації [65, т. 6; с. 500-501, 505]. Давні релігійні братства, що існували у православних парафіях, перетворилися на могутні організації типу гільдій і стали заснову­вати школи й друкарні, їх діяльність була спрямована на протидію польським культурним впливам [69; с. 272]. За часів, коли українці були позбавлені власної державності, саме православна церква виступила єдиним націоорганізуючим чинником [120; с. 113]. Отже, в українських землях поява нового типу соціалізації — до­бровільних об’єднань мала істотні особливості, оскільки в таких об’єднаннях збереження общинно-родинних зв’язків забезпе­чував інститут релігії, де завдання етнокультурної консолідації могло бути розв’язане у межах етноконфесійної консолідації через трансляцію традиції між поколіннями. Вважаємо, що спосіб пере­дачі соціально значущої етноконфесійної й етнокультурної тра­диції між поколіннями був віднайдений у стінах братських шкіл. Підкреслимо й те, що матеріальним джерелом існування братств були пожертвування міщан, духівництва, і навіть правителів сусідніх православних держав^[27], а в подальшому — козацтва. Про­світницька діяльність православних братств розгорталася аж до 1676 р., коли її було заборонено польським сеймом.

Загалом у ХУІ-ХУІІ ст. в українських землях існувало п’ять груп шкіл, які хоч і були різними за ідеологічним спрямуванням, все ж мали і спільні організаційні форми та методи навчання: братські школи і школи в полках; школи при монастирях і церквах (парафіяльні); школи протестантських общин — кальвіністів, лю­теран, аріан; католицькі школи орденів єзуїтів і піар; національні школи інших народів, що жили на цих землях [192; с. 50].

Вважається, що першу школу заснувало Успенське братство у Львові (1586). За її зразком постало чимало братських шкіл по різних містах України: в Перемишлі (1592), Галичі, Городку, Ро­гатині, Стрию, Миколаєві, Комарному, Ярославі, Холмі, Красно- ставі, Замості (1606), Люблині, Нільському, Бересті, Володаві, Пінському, Києві (1615), Сірятині, Вінниці, Немирові, Кам’янці Подільському, Меджибожі, Луцькому (1620), Володимирі-Во- линському, Дубні, Кремінці та ін. Створювалися братські школи і в Білорусі: у Вільні (1587), Мінську, Могилеві [80, т. 1; с. 174]. Проте в інших джерелах знаходимо свідчення того, що Успенське братство створювало свою школу за зразком Острозької школи [93; с. 12]. Справа в тім, що у Львові діяли два братства: відомості про заснування першого братства сягають 1439 р., друге — Львів­ське (Успенське) братство бере початок із 1544 р., у 1589 р. дістає статус ставропігійського (виключене з-під юрисдикції єпископа). І саме Львів виступив центром етноконфесійної та етносоціаль- ної ідентифікації в українських землях. Так, Успенським брат­ством розроблено статут братської школи — «Порядок шкільний» (1586). Представники всієї української громади у Львові добилися у 1572 р. від королівської влади визнання за українським насе­ленням права посилати синів до шкіл Львова та інших міст для вивчення «вільних мистецтв» [192; с. 50]. Перший набір до брат­ської школи у 1586 р. становив 22 юнаків, другий — 26 нових, це були переважно діти львівських міщан, передміщан і духовних. Мета школи полягала у релігійному і моральному сподвигненні українського суспільства. Окрім релігійного і морального вихо­вання, вона мала дати учням головне знання, теоретичне й прак­тичне, слов’янської і грецької мов, відкрити таємниці «вільних наук»: тривію і квадривію, дисципліни ж останнього були зведені до скромних розмірів. Як характеризував першу братську школу С.Голубєв, вона була «хоч і не багата науковими засобами, але переповнена прабатьківськими традиціями і гарячою любов'ю до православ'я» [60; с. 141]. За висновком М. Грушевського, брат­ська школа була тісно пов’язана з церквою, слугуючи національ­ним цілям, підтримуючи «руську» культурну традицію, з іншого боку, відповідаючи характеру тієї доби, мала різко виражений церковно-релігійний характер [65, т. 6; с. 519, 535]. У подальшому вихованці братських шкіл продовжували своє навчання у високих школах, передовсім Замойській академії, де головний контингент студентів формувався переважно за рахунок Львівської^[28], Луць­кої, Брестської, Мінської та Київської братських шкіл [215; с. 60]. Отже, гетерономний вплив на освітню діяльність соціокультур- ного середовища з домінуючим інститутом церкви проявився і на теренах українських земель. На відміну від західноєвропейських теренів, де інституціоналізація вищої освіти відбувалася на де­кілька століть раніше і за відсутності внутрішніх флуктуацій у сфері релігійної діяльності, особливості становлення й інститу- ціоналізації освіти в українських землях обумовлювалися проти­стоянням православ’я і католицизму.

Найпершим навчальним закладом як прообразом вищого за­кладу гуманітарного типу постала Острозька школа (Острозький греко-слов’яно-латинський колегіум). За словами М.Грушевського, «першим огнищем нової освіти, нового шкільництва, нового духов­ного життя, виступає Острог, резиденція кн. Острозьких, в 1580-х роках» [65, т. 6; с. 479]. Школу створив у 1576 р. Кирило (Василь) Острозький, тут було збудовано грецьке містечко, де проживали запрошені викладачі (зокрема, греки Кирило Лукарис^[29] і Ники- фір, які пройшли підготовку у Падуанському університеті і слу­хали лекції Г.Галілея, професор Краківського університету, док­тор філософії і медицини Ян Лятош) й українські викладачі. У ній викладалися грецька, латинська і слов’янська мови, граматика, арифметика, риторика, логіка і співи. Острозьку школу було по­будовано за західноєвропейським типом навчального закладу, але з «грецьким» (православним) спрямуванням. Тут викладалися «сім вільних мистецтв» — тривій і квадривій, але був відсут­ній курс богослов’я, що не давало права називатися академією. Першим ректором школи-колегіуму був український письмен- ник-полеміст Г.Смотрицький. В Острозі навчалися майбутні діячі культури і письменники ГДорофієвич, М.Смотрицький, Й.Княги- ницький, гетьман реєстрового козацького війська П.Конашевич- Сагайдачний та ін. За найскромнішими підрахунками її закінчили близько 500 осіб, що зміцнили національно-визвольний рух в укра­їнських та білоруських землях як культурно-пропагандистські діячі [192; с. 51-53]. Але здобути права академії не вдалося «за браком наукових сил» [65, т. 6; с. 484]. І тому її важко визнати пер­шим представником вищої школи в українських землях.

Тоді ж до Острога зі Львова на запрошення К.Острозького переїздить Федоров і розгортає там друкарню, що взаємодіяла з Острозькою школою, оскільки, окрім видання основної книги — Біблії, передбачалося видавати навчальні книги для школи, школа гуртувала освічених діячів, які могли виступати авто­рами, редакторами й коректорами книг [115]. Перше друковане видання слов’янської Біблії цікаве тим, що його поява потребу­вала, окрім значних коштів, інтелектуальних зусиль когорти діячів Острозького колегіуму, що здійснили багато варіантів пе­рекладу Священного Письма, прагнучи зробити слов’янський текст зрозумілішим і відповідним для його вираження. Робота над виданням Острозької Біблії тривала кілька років, її тираж для того часу був величезним, можливо, в межах 1 500, відомо, що до Львова І.Федоров привіз близько 400 примірників [143; с. 48-49]. Інші книги, підготовлені членами Острозького куль­турно-освітнього і літературного гуртка та надруковані Федоро- вим, — це «Хронологія» А.Римші (1581), «Ключ царства небес­ного» Г.Смотрицького (1587), «Книжиця» В.Суразького (1588) [192; с. 53]. Діяльність Острозького центру, за висловом МТрушев- ського, у «першому українському відродженні» була ключовою. Отже, книгодрукування та потреби у навчальній літературі для розвитку освіти виступали факторами становлення інформа­ційних послуг. В Острозі побачили світ наступне видання Бук­варя І.Федорова (1578) одночасно з Азбукою, після смерті першо­друкаря у к. XVI ст. відбулися два видання Букваря та видання «Книжки словенської рекомої граматика» (1598) [140; с. 46].

Загалом Острозька школа постала потужним освітньо-культурним центром, де особливого розвитку набула саме полемічна думка че­рез потребу захисту православ’я від утисків з боку католицизму.

Доба національно-культурного відродження ХУІ-ХУІІ ст. ознаменувала новий могутній поштовх поширенню філософії серця в Україні, зокрема у творчості українських філософів-поле- містів ХУІ-ХУП ст. (І.Вишенський, К.Ставровецький), які розви­вали бароково-реформаційні ідеї антикатолицького спрямування. В їх основі були богословсько-філософська спадщина східних «отців церкви», що виходила з ідеї «внутрішньої» (духовної) лю­дини всупереч ідеям «зовнішньої» (формальної) людини західних отців церкви, творців схоластичного раціоналізму [123; с. 1168]. Як зазначав у XIX ст. Д.Багалій, «католицизм виступив проти православ’я, озброївшись всіма засобами західної богословської науки і призвав на допомогу собі такого небезпечного союзника, як єзуїти. Православна церква... повинна була застосувати таку ж зброю, яка застосовувалася проти неї — богословську науку. Але цієї останньої у нас на той час, можна сказати, не існувало: її при- ходилося створювати. Так виник у південно-західній Русі цілий цикл літературних пам’яток полеміки православних південнорусів з латинянами... Таким чином, західно-руська наука... слугувала головною опорою південно-руському народу в його боротьбі за віру і народність. Ця ж боротьба покликала до життя іще один визна­чний прояв суспільного духу — церковні братства...» [10; с. 20].

Братські школи, до стін яких мали право вступати вихідці з усіх станів, існували на пожертви заможних представників громади, витрати на їх утримання стосувалися, головним чи­ном, школярів, оскільки плати викладачам як такої не існувало, адже особливістю братських монастирів було те, що їх ченці були одночасно й викладачами. За програмою навчання передбача­лися класичні мови, риторика, поетика, гомілетика (наука духов­ного красномовства), арифметика, геометрія, астрономія, му­зика; в окремих школах викладали православне богослов’я та з полемічною метою ознайомлювали з католицьким богослов’ям. Із діяльністю братських шкіл був знайомий чеський мислитель- гуманіст Ян Коменський, який чимало використав для своєї «Великої дидактики» (1633-38) з їх практики. Так, ідея навчання рідною мовою, вперше обґрунтована великим педагогом, мала своєю основою підходи до викладання слов’янською мовою та ви­дання підручників з мов, започаткованих у братських школах. Найбільше значення мали Львівська і Київська братські школи, де програма певною мірою відповідала тривію і квадривію єв­ропейських університетів. Водночас «православні школи (до- могилянські) не піднесли наукової освіти до тієї висоти, яку ви­магали обставини часу. Коло наук, які в них викладалися, хоч і було доволі широким, але самі науки вивчалися не повною і стро­гою системою, а уривчасто» [60; с. 414]. Як відзначають вітчизняні дослідники, математичні знання викладалися у межах подачі теоретичних відомостей та формування навичок практичного за­стосування: відомості з арифметики подавалися на рівні п’ятої книги «Початків» Евкліда; геометрія містила відомості з плані­метрії та стереометрії насамперед щодо їх практичного застосу­вання з використанням інструментів; відомості з тригонометрії на­давалися обмежено; головним посібником була книга СТжепського «Геометрія — наука про вимірювання» (1566) [215; с. 161].

Серед нових освітніх закладів, які виникали на поч. XVII ст., відзначимо школу підвищеного типу, відкриту у Киселені у 1614 р., де викладалися математика, філософія, здобуті в ній знання мали здебільшого світський характер, серед її викладачів були Л.Галайда, П.Стегман, Т.Симонід [208].

Однією з головних проблем, які перешкоджали досягненню братськими школами рівня європейських університетів, поставала кадрова проблема, яку вирішували, «звертаючись за науковою до­помогою до греків, доводилось з нею навіть звертатись до іновір­ців» [60; с. 416]. Значними були труднощі щодо гідної оплати запро­шених викладачів, а також постійне втручання у шкільні справи всіх братчиків, а не лише окремих їх представників. Введення но­вих дисциплін викликали внутрішній спротив (від консервативної частини духівництва), а розвиток православної освіти на теренах українських земель, де насаджувався католицизм, не входив до інтересів польського уряду, що було зовнішнім фактором гальму­вання. Так, Львівське братство за підтримки видатних діячів тієї доби (молдавський воєвода Є.Могила, князі Острозький і Скумин- Тишкевич) спромоглися здобути від Сигізмунда III право викла­дати у своїй школі предмети в дещо розширених обсягах порів­няно з навчальними закладами нижчого типу [60; с. 419].

Величезне значення для розбудови освіти мало книгодруку­вання, яке набувало системних ознак. Братчики у Львові продов­жили традицію першодрукаря І.Федорова, викупивши із застави його друкарське обладнання. Перед тим було передано записи на заставну суму 1 500 зол., збирання грошей відбувалося збирачами з грамотами до всіх православних [65, т. 6; с. 511]. Львівське брат­ство почало друкувати книги самостійно, першими з яких стали підручник грецької і слов’янської граматики — «АДЕАФОТНЕ» (1591) та буквар «Кграматика» (не пізніше 1611 р.), її наклад ста­новив близько 40 примірників. Як зазначають дослідники, іще один буквар — «Граматичну» було видано аж у 1662 р., проте її наклад становив уже 650 примірників [140; с. 47]. В історичних документах є свідчення про тісні зв’язки Львівського братства з іншими, наве­демо витяг з листа віденських братчиків до львівських: «... сто або двісті книг^[30] пошліть нам, виступивши за них відповідну ціну; а ми з подякою вашій любові вказану [ціну] вам перешлемо. При книгах і дяка [вчителя] або навіть двох, що можуть достойно роз’яснити і інших навчити, просимо пошліть, яким тут життя і всякий доста­ток для задоволення тілесних потреб буде достойний» [цит. за: 121; с. 113]. Досить важливим є той історичний факт, що найбільшим джерелом для утримання Київського братства і школи при ньому були доходи від книгодрукування [192; с. 58].

Це дозволяє сформулювати такі висновки:

— по-перше, книги друкувалися у братствах як для власних потреб, так і для потреб інших братств, причому відносини між ними набули ринкового характеру (книга виступала товаром);

— по-друге, поступово книгодрукування перетворюється на одну з найбільш доходних справ тієї доби;

— по-третє, теоретичні знання були мало формалізовані, не­віддільні від їх носіїв, опанування знань потребувало безпосеред­нього контакту з ними.

У контексті дослідження проблеми книгодрукування у сло­в’янських землях потрібно зазначити, що кириличні стародруки видавалися і в західнослов’янських, і в південнослов’янських (у сербських і чорногорських землях), видавалися також в інших країнах на потребу південних слов’ян, закордонними осередками друкування були Венеція (ХУІ-ХУП ст.), пізніше (XVIII- XIX ст.) — Відень і Будапешт. Тематична спрямованість цієї літе­ратури була церковною, філософсько-дидактичною й історичною. Дослідники пам’яток південнослов’янського кириличного книго­друкування відмічають наприкінці XVII — поч. XVIII ст. зв’язок між українськими і південними слов’янами, про що свідчать книги, які видрукувані у Венеції і тривалий час побутували в Україні^[31] [94; с. 11, 16]. Таким чином, використання церковнослов’янської мови і західними, і південними слов’янами уможливило вико­ристання кириличних книг, виданих не лише в українських зем­лях, але і в європейських центрах; книгодрукування мало інтер­національний характер у сфері розповсюдження книг і складі замовників.

Неможливо переоцінити і діяльність Київської братської школи (1615), в якій з 1617 р. викладав М.Смотрицький і до якої у 1620 р. вступило запорізьке козацтво на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. Перші десятиліття XVII ст. прикметні консолі­дацією духівництва і пастви навколо Києво-Печерської Лаври та її архімандрита Є.Плетенецького, який згуртував навколо від­критої ним у 1615 р. друкарні найосвіченіших представників православ’я — І.Борецького, Т.Земку, З.Копистянського, П.Бе- рингу, Л.Зизанія та ін., причетних до братської школи у Львові, але змушених переїхати до Києва, їх подвижницька діяльність була спрямована на послідовну культурно-освітянську роботу проти католицько-уніатського наступу та стала опорою Київської братської школи і Колегіуму. «Питання віри стали насущними питаннями дня і всі кращі люди того часу вважали за почесний обов’язок брати в їх вирішенні найживішу, безпосередню участь» [60; с. 61].

Важливою подією стало відновлення за участю Константи­нопольського патріарха Феофана з 1620 р. у Києві православ­ної митрополії, де митрополитом став Іов Борецький. У церков­ному житті в українських землях на поч. XVII ст. відбувалися процеси децентралізації, обумовлені активною діяльністю мо­настирів (Києво-Печерським) і братств (Успенським у Львові та Віденським), які здобули статус старовпігій та були самоврядними й автономними.

З приходом на митрополичу кафедру Петра Могили в істо­рії православ’я і Києва як його центру загалом та освіти зокрема настала нова доба. Так, Київська братська школа, об’єднавшись у 1632 р. із Лаврською, відкритою у 1631 р. П.Могилою і де викла­далася латина (її призначення полягало у наданні вищої освіти, заснованій на латині), постала вже як колегія. Для неї П.Могила здобув від польського короля Владислава «право перетворити братську школу на академію, де б навчалися майбутні свяще­ники та архієреї» [121; с. 117]. Митрополит Петро Могила (1596?- 1647) — визначний просвітитель і гуманіст тієї доби — віддав ко­легії, яка з часом стала найменуватися Києво-Могилянською академією — КМА (1701), не лише свої знання та організаторські здібності, але й матеріальні кошти на її розвиток — заповів 81 тис. золотих [121; с. 118]. Таким чином він продовжив шляхетну справу своєї родини у розбудові освіти й укріпленні православної віри і перетворив це на справу свого життя.

Зауважимо, що початкову освіту П.Могила здобув від настав­ників дружньо налаштованого до його родини Львівського брат­ства, а пізніше завершив її в закордонних університетах^[32] [60; с. 19]. Набутий досвід (насамперед методи теологічних досліджень католицької церкви) був широко застосований П.Могилою у роботі над розробкою проблем та оформленням православної догматики, що були висвітлені у цілій низці його полемічних і богословських робіт: «Євхарістеріон» (1632), «Анфологіон» (1636), «Ліфос» (1644), «Короткий катехізис» (1645), «Великий Требник» (1646). Ці фунда­ментальні праці стали основою богословської освіти в українських землях і в Російській імперії аж до сер. XIX ст. [215; с. 97].

Вже у першій пол. XVII ст. колегіум постав як центр бого­слов’я у християнському світі, про що свідчить Київський собор у храмі св. Софії (1640), в якому взяли участь православні цер­ковні діячі із західних українських земель і було розглянуто комп­лекс богословських церковно-адміністративних питань, прийнято підготовлений П.Могилою «Катехізис» («Православне сповідання віри»), затверджений у 1643 р. патріархами Константинополь­ським, Александрійським, Антіохійським і Єрусалимським. Як зазначають дослідники, «П.Могила дав зрозуміти всьому христи­янському світові, що православна традиція не обмежується по­зицією Константинопольського патріархату, який уже виконав свою історичну місію, а має своє продовження в інших православ­них землях, зокрема на ґрунті Київської митрополії.... І центром православної освіченості в межах усього Східно християнського світу в XVII ст. став саме Київ з його Колегіумом» [215; с. 96-97]. Митрополит П.Могила продовжував згуртовувати у колегіумі навколо себе найосвіченіших церковних діячів тієї доби, чия пуб­лікаційна активність стала яскравим свідченням відродження богословської думки у Києві та формування київської богослов­ської школи, що дістала назву могилянського богослов’я. Найваж­ливішою подією, яка свідчила про високе визнання Києва як центру богослов’я, вважаємо присудження ступеня доктора бого­слов’я І.Трофимовичу-Козловському, Й.Кононовичу-Горбацькому й І.Оксентовичу-Старушичу на помісному православному соборі в Яссах (1643) як визнання їх праці над створенням «Православ­ного сповідання віри». Ці діячі самовіддано працювали у розбудові освіти. За часів П.Могили у колегіумі київська богословська думка затвердилася як окрема дисципліна і як православна утвердилася у формах, притаманних тодішній західній теології [290; с. 108-110]. На відміну від католицьких академій колегіум не мав офіційного дозволу на викладання теології, за статутом таке право надава­лося закладу зі званням «академія» [215; с. 98].

Дослідники дійшли висновку, що КМА у XVII ст. відповідала всім вимогам європейського університету. Так, у дослідженні історії козаків-запорожців, яке опублікував Жан-Бенуа Шерер у 1788 р., зазначалося: «Під Академією тут слід розуміти те, що ми звичайно називаємо університетом. Київський університет аж до часів Пе­тра І був лише один як у Великоросі!, так і в Малоросії. Його за­снування сягає давно минулого часу, а його класи завжди активно відвідуються. Кількість студентів сягає чотирьох тисяч і навіть більше... Тут викладають філософію й теологію» [цит. за: 308; с. 50].

Києво-Могилянський колегіум XVII ст. складався з восьми класів, які називалися школами: фара чи аналогія, інфима, гра­матика, синтаксима, поезія, риторика, філософія, згодом дода­лася теологія. До 1680 р. курс навчання тривав сім років. П.Могила поділив учнів колегіуму на два братства: вихованці молодших кла­сів становили молодше братство і називалися учнями, вихованці двох вищих класів — старше братство, члени якого називалися студентами. Для забезпечення колегіуму викладачами П.Могила направив до закордонних університетів для «вивчення словесних і вищих наук» за власний кошт кількох молодих юнаків (серед них І.Ґізель^[33]), запросив зі Львова однокашників із Замойської акаде­мії. У 1632—33 рр. він закупив близько ста книг. Окрім біблійної тематики, це були історичні твори, літературні твори Сенеки, Ювенала, Горація, Овідія, промови Цицерона, підручники з три­гонометрії, логіки, метафізики [192; с. 73]. Багато зусиль П.Могила доклав до розвитку друкарні, де очолив книговидання, був ав­тором навчальної літератури, у 1636 р. виходить друком його «Анфологін» [328; с. 332]. За його благословення відкрилися нові освітні заклади («училищні колонії») у Кремінці (1636), Вінниці (1638), Гощі (1639), Нільську та Яссах (1640), Тирговіште (1646) [133; с. 372]. Крім того, митрополит П.Могила передав власну книжкову збірку до бібліотеки колегіуму, яка пізніше увійшла до складу бібліотеки Київської духовної академії і налічувала 2 131 книгу [71; с. 33].

За висновком О. Пахльовської, «до переяславський період» Ака­демії був вищим виявом академічного життя України, безпосеред­ньо й активно втягненим у процес культурної розбудови. Щільна мережа братств, робота друкарень, діяльність КМА, інтенсивний розквіт мистецьких структур (скульптурних майстерень, музич­них цехів тощо) виступали гранями одного цілого, що взаємодіяли у синкретичній єдності своїх функцій [220; с. 23].

Значну роль як в організації освіти, так і бібліотечної справи ві­діграли монастирі. Російський вчений І.Кирилов у книзі «Квітучий стан Всеросійської держави» так описував бібліотеку Братського монастиря: «Бібліотека того монастиря, зібрана в багатьох старо­винних книжках грецьких, латинських, польських, руських, інших, в яку не возбраніє бажаючим входити і читати» [цит. за: 121; с. 183]. У добу національно-культурного відродження після тривалого за­непаду монастирі надали нового імпульсу у становленні бібліотеч­ної справи як в українських землях (передовсім Києво-Печерська Лавра, її друкарня була найбільшою в українських землях до сер. XVIII ст.), так і в російських. Найбільшими книгозбірнями тієї доби були книгозбірні Львівського, Острозького, Київського, Луцького братств.

Друкарня Києво-Печерської Лаври (1616) забезпечувала по­треби у церковних книгах і посідала провідне місце серед дру­карень і за кількістю книг, і за їх значенням. Особливо важливе всеслов’янське значення здобула надрукована в цій друкарні праця Памви Беринди «Лексикон словенороський» (1627), де було вміщено майже 7 000 словникових статей мовознавчого й енци­клопедичного характеру. Як зазначає В.Німчук, це було найви- датніше досягнення староукраїнського словникарства, підсумок його 25-літньої праці, цей оригінальний багатоплановий науково- лінгвістичний твір відіграв важливу роль у розвитку вітчизняної та зарубіжної лексикографії [133; с. 65]. Загалом історики зробили висновок, що просвіта, поява книг і письменства у Києві відно­вилися з поч. XVII ст., причому усі тогочасні письменники були особами духовними: З.Копистенський («Палинодія»), П.Беринда («Лексикон словенороський», брав участь у виданні «Бесід св. Зла­тоуста на Послання і Діяння Апостольські»), О.Калнофойський («Тератургіми»), П.Могила («Православне сповідання віри»), С.Ко- сів («Патерик») [17; с. 130]. У Лаврській друкарні розпочинав свою діяльність ТВербицький, що у 1624 р. заснував на Подолі власну друкарню, де було видано перший Київський буквар (1627). Серед російських монастирів йдеться про Троїце-Сергієву Лавру. Так, велику роль у самоосвіті всесвітньо відомого філософа Григорія Сковороди відіграло його перебування у цій Лаврі, де він майже рік поповнював знання (сер. 1750-х рр.) [252; с. 5].

Окремо у справі збирання бібліотек необхідно відзначити брат­ства: в Острозі, Львівське Успенське братство, яке мало не тільки братську школу, але й одну з перших в українських землях дру­карню (1591), і колегії (Києво-Могилянський колегіум), що розпо­чинав свою історію від Братського монастиря, а потім з 1819 р. — Київську духовну академію, де також засновано власну друкарню (1787), Чернігівський колегіум (1700), Харківський колегіум (1734), Переяславський колегіум (1738) тощо. Славилися братства своїми книжковими збірками, у реєстрі книг Львівського братства (майже 120 одиниць) представлені не лише книги церковного вжитку, але й твори видатних мислителів грецькою і латиною, зокрема, Аріс- тотеля, Плутарха, Овідія, Цицерона, Вергілія, Горація та ін. [60; с. 167-171]. Рукописно-книжкові збірки братських шкіл, КМА, Київської духовної академії і монастирів постали джерелами формування фондів Інституту рукопису НБУВ, це неоціненний скарб книжково-рукописної культури та об’єкт досліджень бага­тьох майбутніх поколінь дослідників.

Варто зазначити, що у київській митрополії було започатко­вано освітню традицію, яка мала значний вплив на формування всієї національної культури. Київський митрополит брав під­писку від ченців, що зобов’язувала їх безкоштовно навчати усіх бажаючих дітей письму, рахуванню, віршуванню і музиці у цер- ковно-приходських школах у період, вільний від сезонних ро­біт, унаслідок чого протягом ХУІ-ХУП ст. населення здобувало загальнодоступну безкоштовну освіту. Відвідавши разом з патрі­архом Антіохійської православної церкви Макарієм українські землі у 1654-56 рр. Павло Алепський, секретар патріарха, від­мітив високий рівень культури і письменності: «... і по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прегарну рису, що дуже зди­вувала нас: усі вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жі­нок і дочок, уміють читати...; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати по вулицях. Кожне місто має... до 40, 50 і більше тисяч душ; але дітей більше, ніж трави, і всі вміють читати...» [цит. за: 122; с. 135]. Здивувала П.Алепського й освіченість київських ченців, які були обізнані з філософією та писали твори.

Водночас висуваємо гіпотезу про те, що у ХУІ-ХУП ст. за­гальнодоступність освіти дозволила сформувати високий інтелек­туальний потенціал українського народу, який знайшов відобра­ження у зміні тематичного висвітлення суспільних, культурних, історичних подій і соціально-побутового рівня його життя, зо­крема, за допомогою лексичних засобів, форм слів, видозмінення синтаксичних конструкцій. Як зазначають вітчизняні дослідники фольклору, «фольклор формується та змінюється під впливом різноманітних факторів, кожен жанр має час свого виникнення, поширення, активного побутування, згасання, що пов’язано із соціальними і культурно-побутовими змінами, які відбуваються у суспільстві» [159; с. 44]. Дві головні складові фольклору — пісенна творчість та приказки і прислів’я яскраво свідчать про те, що освіта цієї доби постає фактором впливу на усну складову фольклору, знання, здобуті в освіті, збагачують емоційно-образну свідомість народу. Усний фольклор можемо розглядати як форму народної творчості, де відтворювалися найбільш типові події, типові риси, притаманні більшості мешканців певної території, і наймасовішу форму щодо учасників її творення.

Чи знайшли відображення в усному фольклорі проблеми, пов’язані * освітою? Таке питання постало перед автором дослі­дження при ознайомленні з аналізом стану народної освіти в укра­їнських землях, здійсненим Т.Чацьким, зокрема, рівень освіти на Поділлі наприкінці XVII ст. ним описано у такий спосіб: «Край цей, по очищенні його від турок у 1699 р., перебував у стані первісної дикості (особливо Брацлавщина); в ньому панували ватаги розбій­ників і табуни диких коней, а не школи і просвіта» [цит. за: 46; с. 9]. Проте звернення до скарбниці усного фольклору дозволяє зробити інший висновок. Так, у відомій з дитинства автору дослідження колядці, що поширена на Поділлі (Брацлавщина — місцевість, де відбулася Батігська битва (1652) та збереглася з часів турецько- татарської навали на Правобережжя^[34], є таке звернення до ро­дини, де зростав юнак:

«Гордий козаче, ґречний парубче!... Чи спиш, чи лежиш, чи листа пишеш?... Покинь писати, берись читати.... Твої городи турки облягли, Не самії турки, поміж ними татари!...»

Як бачимо, для пересічного юнака писати і читати було звичай­ною справою, і потреби в них розглядалися як щось життєво необ­хідне. Свідчення того, що освіта стала життєво необхідною спра­вою для всіх верств населення, знаходимо також у документальній пам’ятці, що побутувала в західних українських землях — на Лемківщині, йдеться про український господарський порадник XVIII ст. «Практика ця, чи поради працьовитим господарям». Це видання було тогочасною енциклопедію, де об’єднано емпіричні та емпірико-теоретичні знання про рух планет, погоду, прикмети, господарські процеси і багато інше. Хочемо акцентувати увагу на тому, як у пораднику визначається майбутнє ставлення новонаро­джених дітей до різних видів діяльності за місяцем їх народження. Так, діти, народжені у січні, — «до науки швидкі і приходять потім до багатства і до слави доброї», у лютому — «до мандр за наукою і за купецтвом в чужі землі схильні», у травні — «мають хіть (бажання) до науки і без карання (покарання) пилно (ста­ранно) учаться», у червні — «бувають беручкі і бистрі до науки», народжений у серпні — «до науки, до купецтва і духівництва схильний» [цит. за: 153; с. 336-347].

Отже, потреби у загальній освіті можемо розглядати як най­більш масові і поширені в українських землях інтелектуальні по­треби, які задовольнялися через діяльність цілої мережі брат­ських шкіл, церковно-приходських шкіл і вступ до європейських університетів. «Вже у ХІУ-ХУІ ст. українські юнаки мандрували в Центральну і Західну Європу, де ставали не тільки студентами, а і професорами університетів» [192; с. 10]. У стінах братських шкіл виникає, розвивається та набирає реальності ідея національної ви­щої школи. Як зазначав академік В.Вернадський, «вперше в сер. XVII століття у бажаннях і вимогах однієї частини руських племен у складі Руської держави, в Україні було виставлено вимогу про відкриття у Києві університету» [42; с. 119].

Офіційне визнання Києво-Могилянського колегіуму за ста­тусом вищого закладу освіти відбулося після остаточного приєд­нання Києва до Росії, польський уряд не надавав йому права на самоврядування з політичних міркувань: колегіум постав на за­хист православ’я і духовної культури українського народу від його полонізації. І хоча право вищої школи колегіуму фактично надав гетьман І.Виговський (1658), грамотою царського уряду право на самоврядування було надане Києво-Могилянському ко­легіуму у 1694 р. за поданням ректора Й.Кроковського. Остаточно статус вищої школи закріпила грамота Петра І (1701): «Академии из Киево-Могилянской, что от прежнего свого основания имеет равные привилегии как обыкновенно иные Академии во всех госу­дарствах иноземческих, право свободности иметь подтверждено» [цит. за: 93; с. 50]. Водночас надання статусу академії мало бути підтвердженим здобутками цього соціального інституту, яким вва­жаємо розвиток в українських землях такої складової теоретичної діяльності, як філософування. КМА стала одним із перших центрів слов’янської філософської думки, спочатку її формували профе­сори філософії, які здобули освіту у закордонних університетах, та згодом славу всесвітньо відомих філософів здобули вже її вихо­ванці — ФПрокопович^[35] (1681-1736) і Г.Сковорода^[36] (1722-94).

Викладання філософії у колегіумі (Й.Кононович-Горбацький, І.Ґізель, І.Косовський та ін.) здійснювалося на основі неосхолас- тичної вченості за зразком тогочасних католицьких університетів, які відставали від передової західноєвропейської математично- експериментальної науки XVII ст., проте його сильною сторо­ною були розвиток і поглиблення логічного аналізу та риторично- дискутивної майстерності [215; с.114]. Перший професор філосо­фії, сподвижник П.Могили Й.Кононович-Горбацький прочитав у колегіумі перший курс філософії (1639-1642), ставши автором найстарішого в Україні курсу риторики (1635/36), а також під­ручника з логіки (1639, 1640). До його головних теоретичних над­бань дослідники відносять переведення духовної традиції «софій- ного» світовідчуття на рефлективно-теоретичний рівень, уперше український автор став розглядати гносеологічні проблеми. Запо­чаткований ним напрям філософської думки знайшов розвиток у творчості його послідовників і учнів: І.Ґізеля, Й.Кроковського, С.Яворського, Ф.Прокоповича, Г.Кониського [133; с. 277]. Іще один сподвижник П.Могили С.Косов^[37] викладав курси риторики та філо­софії, захищав засади, на яких було створено Колегіум, особливо

необхідність викладання у ньому латинської мови як ключа до європейських знань та культурної спадщини [133; с. 286]. Профе­сор і ректор колегіуму І.Ґізель у рукописному підручнику «Твір про всю філософію» виклав основи діалектики, логіки, фізики та метафізики. Йому належить перший підручник вітчизняної істо­рії, побудований за схемою розвитку східноєвропейської історії за династичним принципом [133; с. 170].

У стінах КМА зусиллями цілої плеяди високоосвічених мис­лителів було здійснено систематизацію філософських знань від античної філософії до новочасної західноєвропейської, виділялися раціональна, моральна, натуральна філософія, логіка і психологія. Причому, на систематизацію філософських знань мали вплив не лише зовнішні соціокультурні чинники (особливості української ментальності), вона вироблялася відповідно до внутрішніх тра­дицій — традицій філософування, сформованих з часів Київської Русі. Вітчизняні дослідники підкреслюють, що філософія КМА відзначалася синтезуванням запозичених із прастарої традиції ідей, що складали підґрунтя духовної творчості України поперед­ніх епох, з філософським надбанням латинського Заходу. Ствер­джуючи високий статус раціонального знання, вона вказала на пізнавальну діяльність розуму як на дорогу до богопізнання, ро­зум^[38], таким чином, розглядався як помічник у питаннях віри, що відіграло величезну роль у становленні теоретичного мислення в Україні [124; с. 154]. Сучасні дослідники підкреслюють, що «філо­софія в Києво-Могилянській академії була за своєю суттю першим етапом розвитку професійної філософії в Україні» [265]. Отже, напружена філософська рефлексія багатьма поколіннями викла­дачів КМА мала наслідком перехід від реалізації функції тран­сляції знання до функції генерування нових знань, водночас лише у сфері філософування.

У першій пол. XVIII ст. навчання у КМА тривало вже 12 років: для нижчих класів — по одному року, для філософії — два і для богослов’я — чотири або п’ять років. До навчальних програм стар­ших курсів європейських вищих шкіл входили внутрішньоунівер- ситетські і публічні студентські диспути, їх запровадив у практику академії П.Могила, що стало прообразом захисту дипломних робіт і дисертацій на здобуття вчених ступенів. Великий курс філософії містив викладання раціональної (діалектика та логіка), мораль­ної (етика) і натурфілософії. У свою чергу, натурфілософія поді­лялася на фізику, математику і метафізику за Арістотелем, яка читалася в усіх європейських вищих школах. Фізика включала в себе іще й такі розділи, як космогонія, есхатологія, метеорологія, уранографія, фізіологічна психологія з елементами зоології. Ви­вчалися праці не лише античних мислителів (Арістбтеля, Демо- кріта, Анаксагора, Епікура), але також вчених доби Нового часу — М.Коперника, Г.Галілея, Т.Браґе, Й.Кеплера^[39]. Впродовж трива­лого часу викладалися геоцентрична і геліоцентрична системи сві­тобудови, що пояснювалося передовсім неоднозначним ставлен­ням до цих концепцій у Європі і що відтворювала робота І. Блеу «Вступ до космографії» (1645), яку переклав Є. Славинецький та яка увійшла складовою до багатьох рукописних збірників XVII ст. [215; с. 171-172]. Це іще раз підкреслює демократичні засади ви­кладання та плюралізм ідей, які панували в аудиторії. Матема­тику вивчали з шостого класу, до її складу входили арифметика і геометрія. Значних зусиль щодо підвищення рівня викладання ма­тематичних знань у КМА доклав Ф.Прокопович. Його курс лекцій з математики був основою для викладання цієї дисципліни не лише у КМА, але й у всіх вищих школах Російської імперії до дру­гої третини XVIII ст., коли професором Московського університету Д.Анічковим були розроблені підручники «Геометрія», «Тригоно­метрія», «Алгебра» [215; с. 174]. Водночас потрібно зазначити, що на викладання математичних знань у КМА не могли не вплинути підходи, які розроблялися в Петербурзькій академії наук, йдеться про створення підручників академіками-іноземцями, насампе­ред Л.Ейлером, якого названо «батьком російської математики» («Керівництво до арифметики» (1740, 1760), «Геометрія» (1765), «Універсальна арифметика» (1768, 1787, 1788)) [3; с. 297].

Відмінною рисою викладання природничий знань у Колегіумі з початку його заснування було те, що їх генерування відбувалося у руслі зародження вітчизняної натурфілософії на основі схо­ластичного методу і схоластичної картини світу, де співіснували елементи античних, середньовічних і ренесансних уявлень. Однією з головних проблем натурфілософських курсів професорів Коле­гіуму (згодом КМА) було тлумачення матерії. У натурфіло­софських курсах Й.Кононовича-Горбацького, Є.Славинецького, І.Ґізеля, С.Яворського, Ф.Прокоповича, Й.Кроковського, Г.Щерба- цького та в їх працях обґрунтовувалися ідеї однорідності і незни- щуваності матерії, збереження її кількості, нерозривний зв’язок простору і часу з рухом матеріальних тіл, розглядалися проблеми руху у контексті трактування й критичного переосмислення до­робку англійських, французьких та італійських вчених, що свід­чило про поступовий відхід від схоластичного пояснення при­роди і формування її механістичного кількісного розуміння [215; с. 163-166]. Зокрема, Ф.Прокопович першим почав знайомити сту­дентів із вченнями Р.Декарта, Й.Кеплера, Дж.Локка, Ф.Бекона, які опанував під час закордонних мандрівок. Він надавав пояснення системи М.Коперника і вчення Г.Галілея, рішуче виступив проти схоластики, закликав спиратися на розум і критичне мислення, звертався до експерименту, використовуючи мікроскоп, телескоп, армілярну сферу [133; с. 444]. На думку вітчизняних дослідників, одним з наукових результатів Ф.Прокоповича є пріоритетність його внеску у формулювання філософського принципу збере­ження матерії і руху, що залишився практично невисвітленим у наукознавчій літературі попри те, що стосунки ФЛрокоповича і М.Ломоносова (він сформулював закон збереження матерії та руху) мали особистий характер [215; с. 170-171].

Першим викладачем КМА, який, окрім філософії, теології, історії, географії, поезії та німецької мови, читав практично усі природничі дисципліни (серед них: алгебра, геометрія, астроно­мія, архітектура, оптика, гідравліка, гідрографія), став І.Фаль- ковський^[40], на думку дослідників, він був найдорогоціннішим надбанням академії. Його рукописна спадщина складає 92 томи, які зберігаються в Інституті рукописів НБУВ, це близько 1 300 наукових праць, нарисів, проповідей. Завдяки І.Фальковському у КМА було відкрито та обладнано відповідними приладами й інструментами фізико-математичний кабінет. Цей учений від­крив навіть маленьку обсерваторію при Київському Михайлів­ському Золотоверхому монастирі, а результати власних спостере­жень друкував у «Киевских месяцесловах», які виходили під його керівництвом [133; с. 558-559]. І це чи не єдиний приклад обла­штування обсерваторії у стінах монастиря на території Російської імперії. Водночас підкреслимо, що саме у біографії І.Фальков- ського якнайповніше простежується тенденція перенесення захід­ноєвропейських традицій генерування теоретичних знань. Якщо у ХУІ-ХУП ст. в українські землі переносилися, закріплювалися і формувалися традиції генерування знань у сфері богослов’я і філософування, то у XVIII ст. переносяться традиції вже у сфері природознавчих досліджень, передовсім завдяки набутому досвіду під час навчання у західноєвропейських університетах та спілку­ванню з європейськими вченими-експериментаторами.

Особливістю суб’єктів перших природознавчих досліджень в українських землях було те, що вони належали до прошарку духівництва та здебільшого представляли чернецтво, відтак уся їх діяльність була підпорядкована розвитку релігійної сфери і генеруванню теологічних знань, транслювання знань природ- ничонаукових мало підпорядкований характер і просвітницьку місію. Якщо на західноєвропейських теренах у сфері теоретич­ної діяльності відбулося чітке внутрішнє розмежування філосо­фування і теоретизування (останнє постало як експериментальне природознавство, як ядро нового соціального інституту «науки» і було відокремлене від інституту церкви), то в українських зем­лях у XVIII ст. єдиний вищий заклад освіти мав теологічну основу і місію функціонування. Відтак природничонаукові знання, генеро­вані на експериментальній основі, здобували теологофілософське обґрунтування у стінах КМА і поставали як натурфілософські знання. В Енциклопедії Українознавства серед головних науко­вих здобутків КМА зазначаються: перехід від літописів до праг­матичної історії, закладення традицій української археології та новітньої філософії, мовознавства і теорії літератури [80, т. 3; с. 897]. Водночас генеровані і трансльовані викладачами КМА знання мали величезний вплив на соціокультурне середовище. «Академія є... велетенською лабораторією модерної культури», що підкреслено О.Пахльовською, «це перший грандіозний творчий імпульс, який дасть «історичне дихання» українській культурі, примусить функціонувати її в координатах культури європей­ської, забезпечить радикальну перебудову її літературної системи та динамізм постійного її оновлення на майбутнє» [220; с. 21].

Таким чином, академія з огляду на свою місію не могла стати експериментальною лабораторією, де генерувалися б природничо- наукові знання у межах механістичної картини світу, і зреалізу­вати перетворювальну функцію знання. Зокрема, об’єктом приро­дознавчих досліджень викладачів академії не постали флора і фауна українських земель. Перші систематичні природознавчі експедиції в цих землях будуть проведені у другій пол. XVIII ст. вченими Петербурзької академії наук, яка у 1768-1775 рр. орга­нізовувала експедиції для вивчення природних багатств Росій­ської імперії, ініціатором цієї роботи виступив М.Ломоносов, що очолював Географічний департамент академії. Загалом академічні експедиції для вивчення віддалених районів Російської імперії були розпочаті у 1720-х рр., вони проводилися здебільшого ака- деміками-іноземцями [3; с. 294]. Серед академіків-природознав- ців значний внесок у природничо-історичні та географічні дослі­дження належить німцям С.Г.Гмеліну (експедиція 1768-74 рр.) та учаснику його експедиції Й.Гільденштедту (визнанням його заслуг у дослідженні місцевих флори, фауни, господарства стало обрання президентом Вільного економічного товариства), Й.Г.Георгі (експе­диції 1768-69 рр.), П.С.Палласу (експедиції 1793-94 рр.; з 1795 р. він оселився в Криму). Серед російських вчених у природознавчі до­слідження цих земель та опис господарства краю найбільший вне­сок належить ад’юнкту академії наук В.Ф.Зуєву (подорож 1781— 82 рр.), він уперше описав поклади залізних руд у долині ріки Сак- сагань, нині — Криворізький залізорудний басейн [215; с. 186-193].

У реалізації своєї освітньої місії академія постійно розширю­вала коло студентів: упродовж XVIII ст. кількісний склад студен­тів КМА коливався від 100 до 2 000 осіб, у середньому на рік навча­лись 1 000 осіб. Зокрема, у 1715 р. їх кількість становила 1 100 осіб, у 1744 р. — 1 102 особи, серед яких 380 осіб духовного походження, а 722 — світського. Лише наприкінці XVIII ст. у складі студентів КМА стали переважати вихідці з духівництва: у 1800 р. налічува­лося 500 осіб духовного походження і лише 217 — світського [80, т. 3; с. 119].

Викладачі об’єднувалися в академічну корпорацію, чи­сельність якої була невеликою — від десяти до двадцяти чоло­вік. Наставники старших класів поетики, риторики, філософії і богослов’я мали титул професора, всі інші звалися вчите­лями, запрошені світські особи — магістрами, окремо запрошу­вали академічного бібліотекаря. У к. XVII ст. у бібліотеці за ка­талогом ІФальковського налічувалося понад 3 000 книг, це були книги богословського спрямування, а також історичні, філософ­ські, мовознавчі видання, література природознавчого характеру. Бібліотека КМА декілька разів нищилася пожежами, але поста­вала з попелу завдяки щедрим пожертвуванням колишніх вихо­ванців і проректорів академії. На 1780 р. вона налічувала 12 тис. книг, література замовлялася у Києві, Москві, Петербурзі, у за­хідноєвропейських країнах: Німеччині, Франції, Великій Британії, Австрії. У к. XVIII ст. укладений каталог академічної бібліотеки займав уже 150 сторінок тексту [192; с. 204-229]. Прикметною є структура каталога І.Фальковського, де виділено такі розділи: І. Біблія. II. Коментарі до Біблії. Твори грецьких і латинських «от­ців церкви». III. Теологія. IV. Філософія. Юриспруденція. Полі­тика. Медицина. Фізика. Етика. V. Історія (загальна, церковна та ін.). Нумізматика. Хронологія. Генеалогія. Географія; VI. Ри­торика. Ораторське мистецтво. Діалоги. Поезія. Сатира. VII. Лек­сика. VIII. Граматика. IX. Література і критика. X. Романи, повісті. XI. Всячина. Аналіз книжкового фонду за змістом дозволив дослід­никам зробити висновок, що його половина мала світський харак­тер, це була наукова і художня література [71; с. 15-16].

Водночас Києво-Могилянська академія, яка стала освітнім, духовним та філософським осередком не лише на теренах укра­їнських земель, але й усієї Російської імперії, вже не могла забез­печити наростаючі потреби в освічених кадрах у духовній і освіт­ній царині, а також у сфері державного управління. Наслідком освітніх реформ Петра І стало відкриття т. зв. «цифірних» шкіл — шкіл при архієрейських домах, що мали загальноосвітню мету і були улаштовані за зразком КМА, в українських землях од­нією з таких шкіл став Харківський духовний Колегіум (1726), що був визнаний центром освіти Слобідсько-Української губернії. Його особливості були відмічені московським дослідником XIX ст. А. Лебедєвим, а саме:

— охоплення освітою дітей вихідців із різних станів, а не лише духівництва як в інших архієрейських школах, їх чисельність ста­новила на початку 420 осіб, пізніше — 700-800 осіб і більше;

— за джерелами фінансування — єдиним джерелом спочатку була церква — діяв т. зв. хлібний збір (грошима або натурою) — 1/20 від монастирів та 1/30 від церков, урядове утримання призна­чено лише у 1764 р.;

— за програмою навчання — це був заклад, де переважали знання практичні: вже у 1730-х рр. викладалися математика і гео­метрія, іноземні мови, які в духовних училищах почнуть виклада­тися лише у к. XVIII — на поч. XIX ст., за інструкцією Катерини II, виданої у 1765 р., до наук, які викладалися в колегіумі, додавалися клас інженерства, артилерії і геодезії; з 1769 р. існували додат­ково класи мов: німецької, італійської, французької; арифметики, геометрії, архітектури, живопису, малювання, історії та географії, тоді як серед класів у звичайних духовних школах були класи мов: грецької та латини, поезії, риторики і філософії; викладали росій­ську граматику, пізніше ввели фізику, природничу історію, сіль­ське господарство і медицину;

— вихованці Колегіуму знаходили себе на державній службі, зокрема, при російських місіях в іноземних державах, на освітян­ській ниві — в медичних школах, народних училищах, практичних школах землеробства і господарства, в університетах, а також у церковній царині [162; с. 3-31].

Важливою особливістю Харківського колегіуму було те, що у XVIII ст. він постав центром поширення природничонаукових знань в українських землях, що було обумовлено наростанням потреб (передовсім військових і господарських) у підготовці інже­нерів, геодезистів, артилеристів, учителів. Як відзначають сучасні дослідники, «якщо від часу заснування колегіуму викладання природничонаукових дисциплін, філософії спиралося на прий­няті в Києво-Могилянській академії традиції, то у другій пол. XVIII ст. воно відбувалося під впливом природничонаукових по­глядів МЛомоносова, які сприяли перебудові стилю вітчизняного мислення у напрямі кількісно-математичного дослідження при­роди, утвердженню механістичного світогляду та експерименталь­ного природознавства, підвищенню загального рівня викладання фізико-математичних наук» [215; с. 177].

Існував колегіум і в Чернігові (1700), у 1728 р. кількість його студентів становила 250 осіб. У Києві та Чернігові навчалося юнацтво з українських земель [17; с. 486]. Іще один колегіум за зразком КМА було відкрито у Переяславі (1738), що мав назву мала «могилянка», тут було шість класів від фари до риторики, кількість студентів становила від 100 до 800 осіб. У 1753 р. у Пере­яславському колегіумі читав популярний курс поетики (піїтики) Г.Сковорода. Згодом були відкриті філософський (1774) і богослов­ський (1778) класи, які закрили у 1785 р., і колегіум перетворився на духовну семінарію [192; с. 143]. З ім’ям Г.Сковороди пов’язаний також Харківський колегіум, де він працював з перервами у 1759- 64 рр., викладаючи піїтику та грецьку мову. У Полтаві у 1779 р. відкрито слов’янську семінарію, а в 1786 р. її було переведено до Катеринослава, з нею пов’язане ім’я І.Котляревського. Усі ці чо­тири школи функціонували за зразком КМА і мали з нею тісні зв’язки, у переяславському та чернігівському колегіумах у першій пол. XVIII ст. не викладалися класи філософії та богослов’я, через те учні для доповнення освіти після риторики їхали до Харкова чи Києва слухати ці класи [80, т. 3; с. 920].

Після подорожі до Києва у 1768 р. княгиня К.Дашкова, що очо­лювала Петербурзьку академію наук (1783-96), відзначила його освітні традиції: «У Києві давно вже були академія й університет, в яких декілька сотень студентів навчалися даром.... Наука про­никла в Київ із Греції задовго до її появи в деяких європейських народів, які з великою готовністю називають руських варварами. Філософія Ньютона викладалася в цих школах, у той час коли католицьке духівництво забороняло її у Франції» [цит. за: 93; с. 38].

Проте істинна роль КМА іще потребує адекватного висвіт­лення, зокрема у контексті оцінки діяльності її вихованців, йдеться не лише про формалізовані знання — їх літературні твори та наукові праці, але й про їх активну діяльність як носіїв знання, що мало вирішальне значення у поширенні освіти. Студенти КМА відправлялися в інші православні країни і розбудовували там учительську справу, а православні іноземці приїжджали до КМА для здобування освіти. Тісні стосунки були між закладами освіти Сербії, Угорщини, Польщі, Молдовії, Болгарії, Чорногорії, Бри­танії, Німеччини [328; с. 335]. У дослідженнях наводяться такі дані щодо заснування вихованцями КМА низки освітніх закладів у Росії у XVIII ст., йдеться про школи: Латинську в Ростові Ве­ликім (1702), Слов’яно-російську в Тобольську (1703), Смолен­ську (1715), Карповецьку під Петербургом для сиріт і бідних (1721), Олександро-Невську у Петербурзі (1721), Іркутську (1721), Тверську (1722), Білгородську (1722), Суздальську (1723), В’ятську (1723), Холмогорську (1723), Вологодську (1724), Коло- менську (1724), Рязанську (1724), Псковську (1725), Устюзьку (1725), Астраханську (1727), Севську (1741), Владимирську-на- Клязьмі (1749); і семінарії: Архангельську (1713), Троїце-Сергі- ївську (1742), Костромську (1749) [307; с. 177]. Отже, результати діяльності вихованців КМА як носіїв знання потрібно розглядати у контексті їх впливу вже на зовнішнє середовище, у напрямі фор­мування соціокультурного середовища у Російській імперії.

З таких позицій уваги потребує постать найвідомішого ви­хованця академії — Г.Сковороди, що здобув славу народного вчителя і був, за висловом Д.Багалія, «мандрівним університетом і академією серед слобідського-українського суспільства; більше, безумовно, академією, ніж університетом, оскільки його наука... перебувала в генетичному зв’язку зі старою західно-руською освіченістю, традиції якої були перенесені в Слобідську Украйну» [10; с. 29]. Сковорода сформував власну філософсько-теософічну концепцію на основі українських традицій філософування, від­мінною рисою яких були дотримання платонізму в антично-бі­блійному руслі, кордоцентрична спрямованість, неприйняття ра­ціоналістичного підходу у мисленнєвій діяльності на відміну від панівних раціоналістичних традицій новочасної західноєвропей­ської філософії. Він уперше розглянув людину та її навколишній світ через призму саморозвитку людських здібностей і вперше подивився на досконалість світу через досконалість розвитку са­мої людини, її культури, розумових і практичних здатностей до праці. Вінцем його філософії є філософія щастя, коли людина розвиває себе до гармонійного поєднання у ній різних здібностей [124; с. 4]. Внесок Г.Сковороди до світової скарбниці філософських знань є беззаперечним, він став родоначальником української класичної філософії, але головним внеском українського мандрів­ного філософа і результатом його просвітницької діяльності вва­жаємо підготовлення суспільного визнання ідеї заснування уні­верситету.

В українських землях вищі школи постали раніше, аніж на інших теренах Російської імперії. Ідея організації освітнього осередку при монастирі у Москві належала іще П. Могилі (1640), пізніше у 1660-х рр. вона втілювалася вихованцями Могилянки Є.Славинецьким та А.Сатанівським. Першою вищою школою у Москві постала Елліно-грецька академія (1687). І ґрунт для її відкриття підготував вихованець Колегіуму СНолоцький, що розробив проект її статуту — «Привелегию»^[41] [133; с. 435]. Ака­демія була організована за підтримки Києво-Могилянського ко­легіуму (її проректором та організатором був професор Моги­лянки С.Яворський^[42]) і здійснювала підготовку кадрів для потреб держави, церкви й освіти, у 1701 р. її було перейменовано на Слов’яно-Латинську академію, потім — на Слов’яно-Греко- Латинську академію (1775), з 1814 р. перетворено у Московську духовну академію, що була передана до Троїце-Сергієвої Лаври. Перші вищі школи на українських і російських теренах мали назву «академія» (і Києво-Могилянська, і Слов’яно-Латинська). Подальший розвиток цих двох академій відбувався як центрів православної віри й освіти — духовних академій.

Таким чином, дотримання елліно-елліністичних традицій, за­початковане і розвинене східною християнською Церквою, сфо­кусувалося у назві організаційної форми вищої освіти — КМА або Слов’яно-Греко-Латинська академія (пригадаймо назву «вища державна академія» у Царгороді, про яку писав М.Грушевський; надаючи характеристику Сковороді, відмінність між академією й університетом підкреслював Д.Багалій). Хоча за організацією і програмою навчання академії й були споріднені із тогочасними західноєвропейськими університетами, головне їх призначення знаходилося у церковній царині: КМА слугувала справі під­готовки провідних кадрів православного духівництва для всієї Росії, третина її студентів була духовного звання, ректор очолю­вав саме богословську кафедру, тому досить складно визнавати її як світський університет. Відмінною була структура академії і західноєвропейського університету, за зразком статуту Болон­ського університету вони мали у своєму складі окрім філософ­ського і богословського факультетів обов’язкові правничий і ме­дичний факультети. Саме медичним факультетам світова наука завдячує першим прикладам спостережень та експериментів. У КМА додаткові класи: медичний та домашньої і сільської еко­номіки будуть відкриті лише наприкінці XVIII ст. [308; с. 13]. Тому підтримуємо позицію дослідників еволюції університетів на те­ренах українських земель [93; с. 14]. Вважаємо, що головні здо­бутки плеяди викладачів КМА збагатили такий напрям теоре­тичної діяльності, як філософування, тоді як у теоретизуванні та його трансформуванні у природознавство власні наукові традиції не були започатковані: праці «могилянських» мислителів приро­дознавчого характеру (головним чином, це були підручники) ви­конували лише трансляційну функцію у системі генерування і по­ширення теоретичних знань, оскільки були перекладами наукових праць європейських учених. Відтак наукових відкриттів у сфері природознавства зроблено не було, але це й не ставилося за мету, оскільки самі викладачі КМА були духовними особами, мету своєї діяльності щодо природознавства вбачали лише у просвітництві, генерування знань обмежувалося цариною богослов’я. Водночас виняткове значення в цьому контексті має створення теоретич­них засад українського мовознавства через творче опрацювання греко- і латиномовної традицій, оскільки українська мова від часів П.Могили стала мовою не лише богослужінь, але й богословських творів.

У Західній Європі у XVIII ст. переважна більшість вчених були вже світськими особами, більшість з них були згуртовані навколо академій наук. Нову традицію проведення експериментальних природознавчих досліджень поступово переносили до стін КМА і колегіумів ті її викладачі, які мали закордонні студії в європей­ських наукових центрах.

Не можемо підтримати і позицію дослідниці З.Хижняк, що пропонує вважати роком започаткування вищої освіти в Укра­їні 1615-й — рік заснування Київської братської школи як пред­течі КМА [307]. Про вищу освіту тієї доби можна говорити у тому разі, коли відповідний соціальний інститут надавав певному суб’єктові не просто суму знань. Увесь суспільний устрій мав чітке ієрархічне структурування з домінуючою роллю церкви, відтак у структурі знання найвищим було теологічне, а в ієрархії вче­них ступенів — доктор богослов’я. І вищою школою слід вважати той інститут, який дозволяв здобути вище знання, яким вважа­лося теологічне знання і вищий суспільний статус визнання воло­діння таким знанням — присудження ступеня доктора богослов’я. Щодо теологічного знання, то дослідники відзначають формування київської богословської школи, її фундатором став ПМогила. Могилянське богослов’я виступило вже не реакцією на зовнішні виклики, а зумовлювалося внутрішніми потребами системати­зації й цілісного викладу основ віри [215; с. 96]. Важливою подією, яка свідчила про високе визнання Києва як центру богослов’я, вважаємо присудження ступеня доктора богослов’я І.Трофимо- вичу-Козловському, Й.Кононовичу-Горбацькому та І.Оксенто- вичу-Старушичу на помісному православному соборі в Яссах (1643) як визнання їх праці над створенням «Православного спові­дання віри». Відмітимо, що ступінь був присуджений не універси­тетом, як у західноєвропейській традиції, а на вищому церковному зібранні — Соборі, і це був чи не єдиний випадок для тієї доби. Отже, бракує підстав, щоб вести мову про вищу освіту з 1615 р.

Однією з найбільших подій XVII ст. став політичний акт при­єднання Києва і східних українських земель до Московської дер­жави, що мало визначальний вплив не лише на організацію гос­подарювання, освіту, культуру, територіальний устрій. Духовний і соціокультурний розвиток, головним осередком якого був Київ, унаслідок приєднання цих земель став головним джерелом соціо- культурного прогресу Московської держави. Російський дослідник М.Трубецькой так пояснює вплив української культури на росій­ську: «Цар Петро поставив собі за мету європеїзувати російську культуру. Ясно, що для виконання цього завдання годилася лише західноруська, українська редакція руської культури... Навпаки, великоруська редакція руської культури, через своє підкрес­люване європофобство і тенденції до самодостатності, не тільки не годилася для цілей Петра, але навіть прямо заважала здій­сненню цих цілей. Тому Петро цю великоруську редакцію руської культури налагодився зовсім викоренити і винищити, а єдиною редакцією руської культури, взяту за вихідну точку для подаль­шого розвитку, взяв українську редакцію. У такий спосіб стара великоруська, московська культура за Петра померла; та сама культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є орга­нічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури»... відбулася «українізація великоруської духовної культури... і руська культура стала єдиною» [цит. за: 123; с. 1116].

Визначну роль Києва у церковній царині відзначав російський дослідник XIX ст. С.Смирнов, з моменту заснування і до часів митрополита Платона «московська академія здебільшого мала наставників з Києва, які при викладанні прямували навчальним курсом київським і вводили в життя академії порядки, що були заведені в Києві» [цит. за: 192; с. 262]. З 1701 р. на вимогу Петра І до Москви направляють шість викладачів із КМА. Загалом упро­довж 1701-62 рр. на посади професорів і викладачів було на­правлено 95 могилянців. За цей період ректорами академії у Москві були 23 особи, 21 з них — це могилянці, а з 25 префектів — 23 особи з КМА [133; с. 610]. Серед цих постатей вирізняється постать С.Яворського, який займав одну з найвищих духов­них посад у Росії та підтримав державницькі, господарські та освітні реформи Петра І, він забезпечив Московську академію професурою, зокрема до Москви переїхали Р.Краснопольський, Й.Туробойський, А.Соколовський, Г.Гошкевич, А.Стрешовський, М.Канський та ін. Водночас саме С.Яворський сприяв могилян- цям у їх клопотаннях перед царським урядом в отриманні гра­моти, де підтверджувалися права КМА як вищого навчального закладу [133; с. 610]. За наказом Петра І у 1716 р. ректор КМА Феофан Прокопович, який працював у ній у 1704-1716 рр. та останні п’ять років її очолював, від’їжджає до Петербурга, де його призначено радником у справах освіти. Історики називають Ф.Прокоповича царевим теоретиком, оскільки у своєму трактаті «Правда волі монаршої» він докладно розтлумачив нові уявлення про державу, намагаючись їх узгодити з візантійськими і москов­ськими політичними ідеями та створити теократичне підґрунтя самодержавства [69; с. 473]. Вплив Ф.Прокоповича був спрямо­ваний передовсім на соціокультурне середовище (зокрема, було розроблено Морський статут, проект організації академії наук із створенням кафедр філософії, математики, природознавства), але й позначився на економічних реформах Петра І [123; с. 1163].

Духовний ідеолог петровських реформ і «просвіченого абсолю­тизму», найбільш освічена людина того часу^[43] Ф.Прокопович орга­нізував у своєму будинку першу в Росії світську школу, де навча­лися 160 юнаків усіх станів, переважно малоімущих батьків і сиріт. Під наглядом Ф.Прокоповича вони вивчали різні мови, матема­тику, теорію поетики, філософію, практичні ремесла. З цієї школи вийшло чимало визначних діячів науки і культури: майбутні ро­сійські академіки М.Ломоносов, Є.Котельников, ©.Протасов, вче­ний Г.Теплов та ін. Гуманістичні принципи, елементи світськості і діяльності на благо суспільства Ф.Прокопович утілював у прак­тиці своєї школи та багатьох теоретичних педагогічних працях, зокрема, у Букварі, «Первом учении отрокам» та ін. За цими під­ручниками навчалися всі українці, білоруси, росіяни, молдавани, грузини, серби, болгари і греки. Так, у Сербії «Первое учение отро­кам» витримало сім видань.

У 1734 р. до «київських Афін» відправився М.Ломоносов для того, щоб послухати лекції безпосередньо у Києві і попрацювати у книгозбірнях академії та Лаври [192; с. 155, 265]. У КМА М.Ломоносов перебував, за різними свідченнями, від чотирьох місяців до одного року. Водночас на становлення особистості М.Ломоносова КМА мала значний вплив іще задовго до його від­відин Києва. Так, початкову шкільну освіту МЛомоносов здобув у рідних місцях, а зорганізована вона була вихованцями КМА. У 1712-30 рр. церковне й культурне життя у Холмогорській єпар­хії очолював вихованець КМА єпископ Холмогорський і Важесь- кий В.Волостковський, який розпочав свою плідну діяльність від­криттям словенських шкіл при Карельському Миколаївському (1714) і Холмогорському Преображенському (1723) монастирях. Перебування В.Волостковського у Холмогорах було передумо­вою для появи тут вихованців КМА (Л.Волоха, І.Каргопольського, Ф.Кардашевського) і Московської Слов’яно-Греко-Латинської академії. Зокрема, священиком Куростровської парафії, до якої належало село Денисовка^[44], став колишній студент КМА Ф.Кардашевський, у його домі М.Ломоносов розпочав свою освіту й ознайомився з «Граматикою словенською» М.Смотрицького й «Арифметикою» Л.Магницького, які він вважав «вратами своей учености». Близько 1724 р. М.Ломоносов пішов до Холмогорської школи, де викладали вихованці КМА, тут він вивчав церковно­слов’янську, латину та грецьку мову. У Московській Слов’яно- Греко-Латинській академії, куди 15 січня 1731 р. було зарахо­вано МЛомоносова, його викладачами від фари до філософії були могилянці (ГЛещинський, Ф.Кветницький, П.Крайський, А.Кувечинський та ін.), у т.ч. й ректори академії — Г.Концевич, СКалиновський. За переказами, після виключення МЛомоносова з Московської Слов’яно-Греко-Латинської академії (за однією з версій причиною стало безпідставне вказування ним при вступі на своє дворянське походження) його взяв під свій захист Ф.Про- копович. У подальшому ректор Г.Концевич поновив МЛомоносова у студентах і зарахував до найкращих вихованців, кандидатів до Санкт-Петербурзького академічного університету [133; с. 331].

Як зазначає З.Хижняк, у реєстрах студентів КМА значилися уродженці багатьох міст російської імперії, першим з росіян за кордоном здобув ступінь доктора медицини викладач Петербур­зької академії ^Щецинський, який був вихованцем Київської ака­демії, студент Денисов з Олонецької губернії по закінченні КМА став основоположником російського джерелознавства та палео­графії [307; с. 174]. Виходець із сім’ї козацької старшини в Ромнах Григорій Полетика (1725-1784), здобувши освіту в КМА, з 1746 р. працював перекладачем в Академії наук у Петербурзі, йому нале­жала одна з найкращих у Росії приватних бібліотек [67; с. 147]. Іще одне ім’я серед вихованців КМА пов’язане з імператорською ака­демією наук, йдеться про Якова Ковельського, його наукова праця («Механічні пропозиції», 1764) мала визначний вплив на розви­ток механіки в українських землях, насамперед у Харківському колегіумі [215; с. 179]. Крім того, Я.Козельський переклав з ні­мецької та французької мов низку історичних творів, а також ви­брані статті з «Енциклопедії» [КМА, с. 265]. Вихованець КМА Іван Полетика^[45] у 1750 р. був обраний професором Медично-Хірургіч­ної Академії в Кілі, це один з видатних українських професорів високих шкіл Західної Європи [80, т. 3; с. 897]. Він першим з ви­хованців КМА захистив докторську дисертацію «Інаугураційна медична дисертація про спадкові хвороби» (1754), зазначивши в ній своє походження «з України», і був єдиним на той час україн­цем, який очолив кафедру у західноєвропейській вищій школі — Нільській медичній академії (1754-56). У подальшому його про­фесійна діяльність була пов’язана з Україною, де він створив систему карантинної служби [133; с. 434]. Могилянець Н.Амбодик- Максимович^[46] вступив на медичний факультет Страсбурзького університету, у 1775 р. захистив докторську дисертацію «Про печінку людини», першим у Росії здобув звання професора аку­шерства [133; с. 32]. 1775 рік був роком українців у Страсбурзь­кому університеті, де вихованець КМА М.Тереховський^[47] за­хистив «Зоологофізіологічну інаугураційну дисертацію про хаос інфузорій Ліннея». У 1776 р. до Страсбурзького університету на навчання виїхав Д.Самойлович^[48], він продовжив медичні сту­дії у Лейденському університеті, де в 1780 р. захистив доктор­ську дисертацію, яка була двічі перевидана, його наукові праці у сфері медицини (наприклад, «Міркування про щеплення чуми») були першими серед наукових праць російських лікарів опуб­ліковані за кордоном (у Страсбурзі, Парижі, Ляйпцігу), а самого вченого було обрано членом 12 зарубіжних академій [133; с. 473]. Славу світового рівня у галузі медицини здобув вихованець КМА О.Шумлянський^[49], який здобув ступінь доктора медицини і хірургії, захистивши у 1781 р. докторську дисертацію «Інаугу­раційна анатомічна дисертація про структуру нирок», у ній було викладено перший у світі найдокладніший гістологічний опис нирок. Дисертація О.Шумлянського, на обкладинці якої зазна­чалося «Полтава Росія», двічі перевидавалася за кордоном. Це була найвидатніша медична дисертація на російських теренах у XVIII ст., наукові результати були здобуті на основі оригіналь­ної методики експериментальних досліджень з використанням неахроматичного мікроскопа, вони заклали фундамент нової га­лузі медичних наук — гістології [133; с. 595]. Описання невідо­мої раніше капсули у нирках у медичній літературі було названо капсулою Шумлянського-Боумена [215; с. 194]. Д.Самойлович, М.Тереховський і ОШумлянський відіграли величезну роль у сфері розбудови у Росії медичної освіти, реформу якої було про­ведено наприкінці XVIII ст. Значною подією у контексті появи спеціалізованої освіти стало відкриття у 1787 р. у Єлисаветграді (нині Кіровоград) першої медико-хірургічної школи, яка проісну­вала до 1796 р. Учнів набирали з кола студентів малоросійських колегіумів [215; с. 185]. Загалом же на теренах Російської імперії у XVIII — на поч. XIX ст. кожен третій лікар був вихованцем КМА, йдеться про понад сім сотень лікарів [308; с. 18]. Про декілька сот могилянців, що вступили після 1754 р. до медико-хірургічних училищ, зазначав в «Історії Малої Росії» Д.Бантиш-Каменський [17; с. 486]. Високі досягнення могилянців у медицині можемо об­ґрунтувати передовсім тим, що у КМА було добре поставлено ви­кладання латини, без якої неможливо уявити медичну освіту, втім як і правничу. Медицина, на відміну від права, не мала ідеологічної спрямованості, яку міг формувати виключно імперський центр, а тогочасний Київ був периферією державотворення.

Таким чином, у XVII-XVIII ст. завдяки функціонуванню КМА та мережі колегіумів, де реалізувався всестановий підхід до кон­тингенту студентів і учнів, у східних українських землях було виховано десятки тисяч освічених юнаків — це декілька поколінь, які представляли різні стани, передовсім дворянство, козацьку старшину, заможних міщан, купців. Вони реалізували свої знання як в українських землях, так і на теренах Російської імперії у різ­них сферах: церковній, освітній, літературній, правовій, держав­ницькій, військовій, медичній. Все це свідчить про високий куль­турний рівень населення українських земель тієї доби, і постає питання про форми задоволення його інформаційних й інтелек­туальних потреб.

Відповідь на питання щодо задоволення інтелектуальних по­треб освічених верств населення можемо віднайти у дослідженнях їх читацьких інтересів, зокрема, через наявність природничо- наукових книг у приватних книгозбірнях тієї доби. До природ- ничонаукової книги того часу дослідники відносять праці, функ­ціональне призначення яких полягало у поширенні знань, це роботи з різних галузей природничих наук, деякі календарі, енци­клопедії, довідники, порадники, навчальні посібники. Власні кни­гозбірні тієї доби, крім духівництва, мали козацька старшина, що вважалася одним з найосвіченіших прошарків населення, заможні міщани, вищі державні і військові чини, іноді купці. Найбільші приватні книжкові колекції утворилися впродовж XVII-XVIII ст. завдяки бібліофільській діяльності магнатських і шляхетських ро­дів Польщі, Литви та України. Так, у скарзі до суду представник шляхетського роду описував, що в наїзді на шляхетську садибу у с. Радошин на Волині недоброзичливі сусіди серед іншого майна вивезли й родинну бібліотеку — понад тисячу книг [202; с. 300]. Загалом за змістом зібрані книжкові колекції були універсальні і мали велике значення для формування фондів бібліотек багатьох закладів освіти: Кременецького ліцею, Віленського університету, а потім — і бібліотеки Університету св. Володимира [200; с. 146].

Серед книг природничонаукової тематики, що користувалися популярністю у приватних книгозбірнях, книги польською мовою, а саме: «Книга, що називається Планетник» та «Комета 1680 р.» Я.Невейського, «Зодіак» Дрекселіуша, «Травник отця Інокен- тія», «Прохладный Ветроград» та різні медичні й господарські по­радники. Наприкінці XVIII ст. книги російською мовою внаслідок репресивної політики царату поступово витісняють книги, вве­зені із Польщі. Водночас у найбільших приватних книгозбір­нях козацької старшини (СЛІашкевича (його бібліотека налічу­вала 371 книгу/ 252 назви), Я.Марковича^[50] (близько 350 кни­жок, серед них 21 богословська праця, 12 праць з філософії, 10 — на історичну тематику, 5 — з медицини), М.Ханенка (є відо­мості про 150 найменувань книг його бібліотеки), О.Безбородька^[51], ГКулябки^[52]), окрім книг універсального багатогалузевого, природ- ничонаукового характеру були передплатні періодичні видання німецькою й французькою мовами, що також надавали відомості з природничих наук. Так, в універсальній книгозбірні Я.Марко- вича, улюбленого учня Ф.Прокоповича, окрім богословської лі­тератури, знаходилися книги з різних галузей знань: філософії, астрономії, історії, географії, медицини, деякі з них Ф.Прокопович власноруч надсилав своєму учневі. Про зацікавленість природ- ничонауковими знаннями Я.Марковича свідчить те, що він само­стійно законспектував книгу винахідника мікроскопа А. Ван Ле- венгука «Обсервації», а також самостійно вивчав французьку мову для опрацювання французьких періодичних видань [257; с. 34]. Багато зусиль було ним докладено для придбання всіх чотирьох томів праці Вольтера «Історія Карла XII», де зокрема висвітлюва­лися події, що безпосередньо стосувалися України. Опрацювання значних обсягів літератури й опис багатьох політичних, соціально- економічних та культурних подій свого часу впродовж п’ятдесяти років (1717-67) Я.Маркович здійснив у своєму знаменитому «Щоденнику», рукопис якого склав десять томів [133; с. 354].

Інший представник козацької старшини — М.Ханенко^[53] через сина, що навчався у Нільському університеті, поповнював свою бібліотеку, якою користувалися усі бажаючі, творами з природ- ничонаукової і філософсько-історичної тематики. У такий спосіб було придбано «Арифметику» Ламберія та «Фізику», «Вступ до загальної географії» Клюверія, «Географію давню і нову» Целла- рія, «Про логарифми, тангенси і секанси», «Фізику експеримен­тальну» [257; с. 36]. Знавець латинської, польської і німецької мов Генеральний хорунжий М.Ханенко здійснював переклади, зо­крема з латини на російську мову, у щоденнику ним було зроблено запис: «Переклав Катехізис і біологію» [67; с. 146]. Значний інтерес представляє також багатий особистий архів М.Ханенка, що міс­тить збірку історичних матеріалів [133; с. 566].

Отже, наявність у бібліотеках КМА і колегіумів, а також у при­ватних книгозбірнях тієї доби видань природничонаукової тема­тики (праці з географії, медицини, математики, астрономії, фізики, біології, атласи, описи подорожей), їх опрацювання не лише сту­дентами цих закладів, але й самостійне ознайомлення освіченими представниками населення Лівобережної України, насамперед козацькою старшиною, дозволяє зробити висновок про піднесення читацького інтересу до літератури універсального характеру та природничонаукових видань, формування інформаційних та інте­лектуальних потреб не лише під час навчання, але й у побуті впро­довж усього життя, які за умов здобуття спеціалізованої освіти могли би перетворитися на професійні. Такі потреби була спро­можна задовольнити система світської вищої освіти за зразком за­хідних університетів і вже не могла забезпечувати духовна освіта, яка при трансляції природничонаукових знань надавала їм тео- лого-філософського обґрунтування, внаслідок чого вони набували натурфілософського характеру. Водночас повільність змін у гос­подарському середовищі Російської імперії загалом та Лівобереж­ної України в її складі, зокрема, яке відставало у промисловому розвитку від Західної Європи, де вже відбувся промисловий пере­ворот, виступала фактором гальмування перетворення інтелекту­альних потреб у масові, у т.ч. й щодо генерування знань у галузі природознавства, що було притаманне країнам-лідерам промис­лової революції — Великій Британії, Нідерландам. Відтак своїх дітей високоосвічена козацька старшина направляла вчитися за кордон, у закордонних університетах реалізували свої дослід­ницькі прагнення і вихованці КМА та колегіумів. Зокрема, всі ви­хованці КМА, які здобули визнання у сфері медичних досліджень, що можемо вважати прикладом генерування природничонаукових знань на експериментальній основі, сформували свої пізнавальні інтереси у Києві, але в подальшому початки спеціалізованої освіти здобували у Санкт-Петербурзі, систематичну освіту — на медич­них факультетах західноєвропейських університетів, де прово­дили медичні експериментальні дослідження, які завершувалися захистом докторських дисертацій. Багато студентів КМА завер­шували свою освіту у російських новопосталих університетах і спеціалізованих освітніх закладах.

Першим університетом в українських землях загалом по­став Львівський університет, славетна й складна історія якого за­початковується у 1661 р., коли король Ян Казимир підписав дип­лом, згідно з яким Львівському колегіуму було надано «гідність академії та титул університету», прирівнявши нову інституцію в правах і привілеях з Ягеллонським університетом у Кракові, тобто надавши право викладання всіх тогочасних університет­ських дисциплін і присудження вчених ступенів [351, s. 20-22]. Як зазначає відома дослідниця рукописів, стародруків і рідкісних ви­дань Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка Н.Швець, Львівський колегіум було відкрито у 1608 р. як навчальний заклад Товариства Ісуса (єзуїтський коле­гіум), він мав свою друкарню, що плідно функціонувала з 1642 р. та обслуговувала не лише потреби колегіуму в підручниках і теологічній, науковій літературі, але й давала можливість вести книгообмін з іншими інституціям ордену. Протягом XVII ст. біб­ліотека колегіуму, що мала назву Biblioteca Collegii Societatis Jesu, була однією з найкраще укомплектованих єзуїтських бібліотек Східної Європи, у 1734 р. вона налічувала близько 12 тис. томів [327; с. ЗО]. На початку своєї діяльності університет мав два від­діли — філософський (підготовчий) і теологічний, де чотири роки тривала богословська підготовка; кількість студентів у 1677 р. на­ближалася до 500 чоловік, яких навчали вісім викладачів, мовою викладання була латина. Навчання в університеті завершувалося здобуттям вчених ступенів — ліцензіата, бакалавра, магістра, док­тора наук [351, s. 24]. Серед дисциплін, які викладалися в універ­ситеті, була математика, що охоплювала арифметику, геометрію і деякі розділи прикладної математики, у другій пол. XVIII ст. вони виділилися в окремий предмет — змішану математику. З 1744 р. тут було створено кафедру математики, відкрито спеціалізовані класи (математичний, механічний, технологічний) з відповідними інструментами. До курсу математики у XVIII ст. входили стерео­метрія, практика дій з логарифмами й основи тригонометрії, у до­даткові розділи були включені основи механіки, балістику, гідрав­ліку, геодезію, катоптрику, проводилися астрономічні обчислення (до 1769 р. було збудовано найстарішу в українських землях об­серваторію). Астрономію як окремий предмет стали викладати у Львівському університеті з 1771 р., пізніше вона викладалася як складова курсу фізики. Для викладання точних дисциплін, коло яких розширювалося, запрошувалися професори з Віденського університету, а бібліотека поповнювалася французько- та німець- комовною природничонауковою літературою [215; с. 162-338].

У Львівському університеті рівень викладання природничо- наукових знань був порівнюваним із західноєвропейськими уні­верситетами. Львів постав не лише як столиця українського кни­годрукування, але й як перше українське місто, що мало власний університет, проте його діяльність повністю була підкорена ордену єзуїтів. Необхідно зазначити, що цей історичний факт був зако­номірним наслідком розвитку Львова, а не виключно монаршою волею, оскільки саме в цьому місті іще в XIV ст. виникли перші цехові корпорації, а в сер. XVI ст. їх кількість сягала 20 [120; с. 92]. При цьому спостерігалися значні утиски православних: «Хто до­держує грецької віри..., той не може проживати в місті,... бути прийнятим у цех» [121; с. 115]. Організація навчання в універ­ситеті, його функціональні основи, як і діяльність ремісничого цеху, базувалися на принципах ієрархічної структурованості сус­пільства на засадах магдебурзького права. Відтак для появи уні­верситету необхідною умовою було формування соціокультурного та господарського середовища міста, що розвивалося на засадах маґдебурґії.

Таким чином, етап зародження науково-технічної діяльності в українських землях мав істотні особливості і тривав від доби Київської Русі (Х—ХП ст.) до доби національно-культурного від­родження (XVII ст. — перша пол. XVIII ст.), коли у первісних формах постали складові науково-технічної діяльності: теоре­тична діяльність, водночас лише у формі філософування, під­готовка мислителів, перші інформаційні послуги. Характер цієї діяльності був епізодичним, внутрішні характеристики формува­лися внаслідок впливів зовнішнього соціокультурного середовища при домінуванні інституту церкви. Водночас з XVIII ст., особливо з його другої половини, з’являються ознаки переходу до нового етапу — становлення науково-технічної діяльності в українських землях, що пов’язано з якісними змінами у діяльності вищих шкіл — КМА та Львівського університету у контексті реалізації ними трансляційної функції знань, оскільки об’єктом такої транс­ляції стали природничонаукові знання.

Серед ознак етапу зародження науково-технічної діяльності виділимо:

І. Появу первісних форм зародження складових науково-тех­нічної діяльності в українських землях, до яких відносимо таку складову теоретичної діяльності, як філософування, самопід­готовку мислителів, надання перших інформаційних послуг мо­настирськими бібліотеками. їх поява сягає доби Київської Русі й обумовлена прийняттям православ’я від Візантії, безпосеред­ньої спадкоємиці елліно-елліністичної традиції, і процесами дер­жавотворення, які перетворилися за часів Ярослава Мудрого із спонтанних у систематичні. Особливості поширення східної гілки християнства на теренах Київської Русі обумовлені перейнят­тям нової мови — церковнослов’янської, штучної мови, створе­ної на конструкціях еллінської цивілізації, що формувалися нею два тисячоліття й уможливлювали складні мисленнєві операції, та фонетично наближеної до поширених на слов’янських землях мовних конструкцій. Швидкість поширення церковнослов’янської мови визначалася не лише її фонетичною спорідненістю із слов’янськими коренями, але й тим, що демократичні традиції ста­родавніх греків, відображені у мові, здобули новий імпульс роз­витку у Київській Русі, вічовій республіці без традицій рабства, яка мала і власні писемні традиції. Етап зародження науково- технічної діяльності тривав до к. XVII ст. — першої пол. XVIII ст. (доба національно-культурного відродження), коли в українських землях з’являються перші інституційні утворення вищої школи (у Києві — Київська колегія (1632), пізніше — КМА з правами ака­демії (1701), та Львові — Львівський університет (1661), де про­вадилися підготовка мислителів і теоретична діяльність у формі філософування, для чого створювалися уречевлені умови: по­ставали друкарні і бібліотеки. Визначна роль у формуванні ідеї національної вищої школи належала братським школам, де за­початковано книгодрукування і навчальну літературу (перший український Буквар).

II. Організаційні аспекти зародження складових науково- технічної діяльності обумовлені тим, що найбільшого впливу вони зазнавали з боку зовнішнього середовища — соціокультур- ного, а саме утвердження й розвитку східної гілки християнства, діяльності церкви та її участі у процесах державотворення, відтак теоретичне знання цієї доби не виходило за межі теології. Суперечливий характер формування соціокультурного середо­вища Київської Русі спричинило поєднання протилежних тра­дицій: на загальноруському рівні йдеться про етноконфесійну консолідацію, центр якої знаходився за межами держави у Кон­стантинополі, та етносоціальну консолідацію на регіональному рівні у межах княжих земель, центром якої став Київ. Особливості внутрішньої організації нового виду діяльності були покликані, з одного боку, дотриманням елліно-елліністичних традицій, фор­муванням софійного світобачення у руслі християнської свідо­мості, з іншого, — активним включенням церкви у державотворчі процеси. Тому філософські, суспільно-політичні, правові ідеї, ге­неровані на основі теоретичних знань, які надходили до Київської Русі передовсім з Візантії, на декілька століть випереджали ідеї західноєвропейської філософії Нового часу і суспільно-політичні ідеї розвинених держав середньовіччя.

Теоретична діяльність була покликана потребами організа­ції суспільного життя, її зародження відбувалося у первісній формі філософування, спрямованого на генерування теоретичного знання, яке виконувало, окрім функцій трансляції, зберігання і примноження самого знання, функцію регулятивну, що реалі­зувалася в організації суспільного життя і духовної діяльності. Відмінність між руслами розвитку західноєвропейської та укра­їнської філософії мала джерелом суперечності зовнішнього соціо- культурного середовища — протистояння західної і східної гілок християнства, це обумовило полемічний характер української фі­лософської думки тієї доби, її кордоцентричне (пізніше — баро- ково-кордоцентричне) спрямування, а не схоластичний раціона­лізм як домінуючий стиль теоретичного мислення середньовічного філософування. Неможливість появи на теренах давньоруських земель іншої первісної форми теоретичної діяльності — теоре­тизування — може бути пояснена внутрішнім чинником — до­триманням платонізму, традиції філософування, де об’єктом розмислів були людина і суспільство, а не природа як об’єкт у натурфілософії арістотелізму, тоді як зовнішнім чинником ви­ступили деструктивні процеси у соціокультурному середовищі з настанням вищої стадії феодальної роздробленості і монголо- татарського поневолення, витісненням давньоруських земель на периферію державотворення.

Відновлення і розгортання традиції філософування в україн­ських землях відбувається у добу національно-культурного від­родження і пов’язане з функціонуванням Києво-Могилянської академії. Головні здобутки плеяди викладачів КМА збагатили такий напрям теоретичної діяльності, як філософування, тоді як у теоретизуванні, що у Новий час постало як природознавство, власні наукові традиції ними не були започатковані: їх філософ­ські праці природознавчого характеру (головним чином, підруч­ники з натурфілософії) виконували лише трансляційну функцію у системі генерування і поширення теоретичних знань, будучи перекладами наукових праць європейських учених. Відтак науко­вих відкриттів у сфері природознавства викладачами-могилян- цями зроблено не було, що пояснюється місією цього освітнього закладу як освітньо-теологічного осередку, він мав лише два від­ділення — філософське і теологічне, тоді як правничого і медич­ного, обов’язкових для західноєвропейських університетів, у його структурі виділено не було. Викладачі-могилянці, будучи духов­ними особами, мету своєї діяльності щодо генерування знання вбачали у сфері богослов’я, і природничонаукові знання, з якими вони ознайомлювалися під час закордонних освітніх студій та при перекладі наукових праць європейських вчених-експеримен- таторів, використовували для філософського обґрунтування нових теологічних знань і транслювали у навчальному процесі у межах схоластичної картини світу на відміну від механістичної картини світу, у межах якої вони були створені. Важливим результатом теоретичної діяльності цієї доби вважаємо розробку теоретичних засад національної мови як мови богословських і літературних творів.

Підготовка мислителів як суб’єктів теоретичної діяльності від­бувалася у лоні церкви як самопідготовка, їх представляла не­численна група церковних діячів на початку етапу — митропо­лити Іларіон та К.Смолятич, Лука Жидята, Теодосій Печорський, Нестор, Яків Мних, Кирило Турівський, наприкінці етапу їх пред­ставляє численна група церковних діячів, які здобули освіту у братських школах, Острозькій школі, КМА і закордонних університетах (ГВишенський, М.Смотрицький, П Могила, Й.Коно- нович-Горбацький, І.Ґізель, І.Косовський, Ф.Прокопович й багато ін.), їх діяльність була зосереджена на філософуванні — гене­руванні теологічного знання, що виконувало регулятивну функ­цію у духовній і суспільно-політичній сферах. Іншу частину суб’єктів теоретичної діяльності представляла родова знать (Ярослав Мудрий, Володимир Мономах), яка спрямовувала інте­лектуальну діяльність на вироблення основ організації державного управління — давньоруського законодавства, наприкінці етапу це були вже представники козацької старшини, які створювали Конституцію і закони та вольності Війська Запорізького. Витіс­нення давньоруських земель на периферію державотворення (за доби Великого князівства Литовського і Речі Посполитої) сповіль­нило процеси культурного розвитку й унеможливило динамічний прогрес інтелектуальних та інформаційних потреб. Сповільнення обумовлено перенесенням митрополії з Києва спочатку до Вла­димира, а згодом — до Москви. Відродження Києва як духовного центру відбулося у XVII ст., а політичного центру — частково у XVII ст., повною мірою — лише у XX ст.

З появою західноєвропейських університетів українці були представлені серед студентів і мислителів тієї доби, універси­тетських діячів, які здобували вчені ступені за кордоном. Водно­час негативний вплив на зародження вищої школи в українських землях мало зовнішнє соціокультурне середовище, але її плідне функціонування дозволило підготувати до кінця етапу плеяду суб’єктів теоретичної діяльності, це різностанові представники місцевого населення: козацька старшина, шляхтичі, міщани, які свою інтелектуальну діяльність реалізували у церковній царині, освітній, літературній, військовій та адміністративно-судочин­ній сферах, лікарській справі. Загалом інтелектуальна діяльність доби національно-культурного відродження мала антикатолицьке спрямування й опозиційний Ренесансу феномен Бароко.

Водночас право на присудження вчених ступенів освітніми за­кладами (Острозька школа, Києво-Могилянський колегіум) у цей період виборено не було. Відтак присудження вченого ступеня док­тора богослов’я, найвищого за ієрархією теоретичного знання доби середньовіччя, відбулося вперше на православному соборі, а не в стінах освітнього закладу, як це було за традицією західноєвро­пейської вищої освіти. Такі традиції знайшли свій розвиток лише у Львівському університеті — першому університеті в українських землях.

У сфері науково-технічних послуг найпершими виникли інфор­маційні послуги щодо списування книг та формування монастир­ських бібліотек, надалі — це поява і поширення книгодрукування, створення навчальної, теологічної і філософської літератури в осе­редках освіти: братствах, Острозькій школі, КМА, Львівському університеті. Панівна натуральна форма господарювання позначи­лася і в інформаційній сфері, що проявилося в утворенні значних приватних книгозбірень універсального змісту представниками ду­хівництва, козацької старшини, шляхти, заможних міщан.

III. Територіально центрами зародження науково-технічної діяльності в українських землях стали Київ і Львів. Своєрідність економічних аспектів зародження складових науково-техніч­ної діяльності полягає у тому, що вони поставали у період пану­вання натурального господарства та соціокультурного середовища традиційного суспільства. Як теоретичні, так і емпіричні знання (зокрема, в організації книгодрукування) цієї доби були майже не- формалізованими та невіддільними від їх носіїв, практично не за­лучалися до господарського обігу. Залучення теоретичних знань до господарського обігу відбувається з появою книгодрукування, з цим пов’язано перше застосування засобів індивідуалізації това­рів та ідентифікації їх виробників (товарних знаків) — це ксилогра­фічний знак українського першодрукаря І.Федорова, а також заро­дження власне сфери інтелектуальної власності, першим об’єктом якої вважаємо першу слов’янську Азбуку (1574). Задоволення ін­формаційних та інтелектуальних потреб різних верств населення (духівництва, дворянства, вищих державних і військових чинів, козацької старшини, заможних міщан, купців) відбувається через створення приватних книгозбірень, що розвиваються нащадками декількох поколінь. З одного боку, у контексті етноконфесійної ідентифікації виникли потреби у самих носіях знання — спочатку це церковники, для яких основною є духовна діяльність, а теоре­тична діяльність — вторинною; потреби у високоосвічених кадрах для ведення канцелярських справ, судочинства, встановлення між­державних зв’язків набули розвитку з поширенням у містах маг­дебурзького права і становленням козацтва як нового соціального стану; з іншого боку, здобуття вищої освіти дозволяло отримати громадянські права і неспадкову форму доходу. На задоволення цих потреб спрямована діяльність мережі братських шкіл, з яких найвищого рівня розвитку здобула Києво-Могилянська академія.

V. У Західній Європі етап зародження науково-технічної діяльності тривав від доби Античності (VI-V ст. до н. е.) до доби Відродження (ХУ-ХУІ ст.), в українських землях він розпочи­нається пізніше (Х-ХІ ст.) і завершується вже у добу Нового часу (к. XVII ст. — перша пол. XVIII ст.), коли у Західній Європі від­булася перша наукова революція. Таке відставання обумовлене флуктуаціями зовнішнього середовища: більш пізнім прийняттям християнства на теренах українських земель, століттям боротьби з ордою і васальним становищем у складі інших державних утво­рень, а також більш пізнім поширенням магдебурзького права та ринкового господарства. Тенденції зародження складових науково-технічної діяльності в Україні адекватні процесам на західноєвропейських теренах, відмічаємо їх епізодичність і нестій­кий характер, переривання у часи лихоліть.

V. Перехід від зародження до становлення науково-тех­нічної діяльності в українських землях відбувається до се­редини XVIII ст., коли в освітніх закладах (у КМА та особливо в Харківському колегіумі) об’єктом трансляції постають при- родничонаукові знання, які вже викладалися у контексті тієї картини світу, у межах якої вони були генеровані. Така пере­орієнтація відбувалася внаслідок впливу з боку академічної науки після заснування Петербурзької академії наук і запро­шення до неї відомих закордонних вчених. Завдяки академічній науці вперше об’єктом природознавчих досліджень постали флора і фауна, надра, господарство і побут в українських зем­лях і Криму, що були проведені під час експедицій у другій пол. XVIII ст. Традиції проведення експериментальних природо­знавчих досліджень поступово переносилися до стін КМА і коле­гіумів тими викладачами, які мали закордонні студії в європей­ських наукових центрах. Все це проявилося у формуванні піз­навальних інтересів, реалізація яких виходила поза межі теоло­гічної освіти, і не лише через формування в освічених верствах населення читацьких інтересів у природничонауковій сфері, але й через продовження освіти, наукових досліджень у західноєвро­пейських і російських університетах або в російських спеціалі­зованих освітніх закладах, де більшість студентів формували студенти чи вихованці КМА й українських колегіумів.