§ 4.1. Особливості зародження первісних форм науково-технічної діяльності доби Київської Русі

Розглянемо, яким чином та в яких формах з’являлися й ево­люціонували складові науково-технічної діяльності в українських землях, з якого часу можемо говорити про їх перехід до етапу становлення, набуття ними внутрішньої структурованості, їх об’єд­нання в науково-технічну діяльність та її виокремлення у самостій­ний вид людської діяльності.

Як зазначає В.Крисаченко, починаючи з античної доби, укра­їнські терени та людність були належними до Ойкумени — відомого залюдненого світу, але власна писемна традиція в ті часи була практично відсутня, стала національна писемність роз­починається з часів Київської Русі [153; с. 14]. Київський історик, професор Університету св. Володимира Ю.Кулаковський у праці «Минуле Тавриди» (1914) акцентував увагу на тривалості анти­чного впливу на людність земель, на яких постане Київська Русь: «... наша земля протягом довгих століть належала до антично- грецького кругу, до кругу античної культури Еллади — родо­вища пізнішої культурної традиції і Риму, і європейського За­ходу. В цей факт варто вдумуватися частіше і глибше. Наше земля, отже, знаходилася в крузі великої, в своїм універсалізмі, неперевершено!, властиво, єдиної культури, до якого належав старовинний світ і з якого частини, варіанту, витворилася геть пізніше вся західна культура, вся західна цивілізація сучасна і все те, що нині називаємо європейською культурою. Ми були північною окраїною, північним сегментом цього культурного кругу» [177; с. 11—12]. Витоки Київської Русі сягають У-УП ст., коли на землях сучасної Волині, Прикарпаття, Поділля і Київ­щини мешкала слов’янська людність так званої Празької архео­логічної культури, що в V ст.

Інтенсифікація торговельних контактів між Північчю і Півднем (між Скандинавією та Візантією й Арабським Халіфатом, відомий як «великий шлях з варяг у греки») та Сходом і Заходом (між Індією й Китаєм та імперією Карла Великого) у ранньому середньовіччі стала зовнішнім імпульсом господарського та соціокультурного розвитку українських земель.

Відмінною рисою поселень в українських землях переддер- жавної доби, як це відзначила НЛолонська-Василенко, був гурто­вий характер, масове поширення городищ, які слугували не лише захисними спорудами, але були адміністративними осередками, ті ж з них, що були розташовані на великих ріках, відігравали ви­значну роль у торгівлі (серед них були й великі — Київ, Чернігів, Галич, Луцьк, Перемишль). Археологічні джерела свідчать, що серед головних занять населення виділялося рільництво та ско­тарство, водночас населення знало й гончарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремесла, важливим видом діяльності було також полю­вання [227, т. 1; с. 72]. На перший погляд, особливість процесів ур­банізації, які зародились в українських землях у переддержавну добу, полягала у формуванні міст торговельного типу (за типоло­гією М.Вебера), що надавало можливість долати обмеження нату­рального господарства з домінуючими видобувними видами діяль­ності, насамперед, землеробством, ізоляціонізм сімейно-родинного типу соціалізації індивіда.

В історіографічних дослідженнях акцентується увага на тому, що від самого початку цивілізаційного процесу територія Укра­їни займала межове положення, зокрема її терени не входили до складу Франкської імперії, а християнство — активний цивілізу- ючий чинник в епоху середньовіччя — прийшло в Україну не із за­ходу, а з півдня — в його ортодоксальному варіанті, в якому вплив східних елементів був значно вищим, ніж у західному [198; с.

Згадування Нестором філософа Кирила не випадкове, оскільки разом із вірою у Київську Русь приходить церковнослов’янська мова, створена братами Кирилом (бл. 827-69, до прийняття чер­нецтва (на п. 869) — Костянтин) і Мефодієм (бл. 815-85). Брати були запрошені у 863 р. із Візантії князем Ростиславом до Великоморавської держави і сформували незалежну від герман­ського єпископату слов’янську церкву на основі нової мови — церковнослов’янської.

У Київській Русі досить швидко призвичаїлися до нової мови, наближеної до поширеної у побуті (староболгарська мова була ві­дома русичам, її розуміли без перекладу), яка базувалася на тих конструкціях, що формувалися еллінською цивілізацією сотні років й уможливлювали складні мисленнєві операції. Та східні слов’яни були знайомі з писемністю. Існує низка доказів, що у слов’ян Подніпров’я існувала власна оригінальна писемність — рунічне письмо типу «черт і риз» [253; с. 74]. Східні слов’яни ви­користовували письмо в офіційно-діловій сфері, як мінімум, за 80 років до прийняття християнства, про що свідчать договори київських князів (Олега, Ігоря, Святослава) з Візантією, фраг­менти яких збереглися у складі Повісті временних літ [207; с. 11]. Літературне і матеріальне значення договорів 907, 911 та 945 років глибоко проаналізовані російським істориком Ф.Успенським [286; с. 408]. Вітчизняний дослідник С.Висоцький обґрунтовує тезу, що договори київських князів з греками є важливим доказом побуту­вання писемності на Русі у сфері державного діловодства, незапе­речним свідченням існування руської державності [44; с.

Швидкість поширення церковнослов’янської мови можемо по­яснити не лише її фонетичною спорідненістю із слов’янськими коренями, але й тим, що християнство принесло писемність у державу, яка вже мала власні традиції письма, і демократичні традиції стародавніх греків, відображені у мові, здобули но­вий імпульс розвитку у соціокультурному середовищі Київської Русі як вічової республіки без традицій рабства (окрім випад­ків поневолення під час полону, яким не був притаманний довіч­ний характер)^[14]. Хоча у науковій літературі існує точка зору, що у глибинних своїх основах Русь була малопіддатливою до грець­ких впливів, причиною чого виступала форма рецепції візан­тійської цивілізації, у результаті київська версія візантійської культури була двічі відторгнена від оригіналу. Грецьку мудрість Русь отримувала у формі церковнослов’янської мови, користу­вання якою хоча й забезпечувало швидке засвоєння, проте в під­сумку обмежувало руську культуру тим набором текстів та ідей, що вже існували в перекладі [279; с. 164]. Таке становище під­креслював М.Карамзін, коли відзначав формування двох мов — книжної (нею написана слов’янська Біблія) та народної (нею ство­рена Руська Правда, літопис Нестора та «Слово о полку Ігоревім») [127; с. 181].

За висновком вітчизняних дослідників історії філософії, Київ­ська Русь, отримавши християнство від Візантії, що була безпо­середньою спадкоємицею елліно-елліністичної традиції, сприй­мала прадавнє культурне надбання від її першоджерела — елліно-елліністичного світу, ядром якого була «внутрішня» людина, людина духовна, або «сердечна» («серце» у біблійній сим­воліці репрезентує дух, духовність), причому сприймає її не в гре­комовній (а Західна Європа — у латиномовній), але в рідномовній формі [123; с. 1113]. Виняткова оцінка серця, що властива пере­важно східній гілці християнства, з’являється внаслідок уявлень про серце як нібито безпосереднє місцеперебування душі у люд­ському тілі, тому серце й стає своєрідним богословським символом душі. Таке розуміння пов’язують із богословським текстом «Кор­пус ареопагітики» (V ст.) [299; с. 681]. Дж.Бернал зазначав, що Київ став центром нової християнської культури, яка зберігала уривки Священного Письма та латинської і грецької літератури [21; с. 170].

Нова християнська культура лише укріпила ціннісну парадигму українського народу, основою якої виступали ідеї миролюбного життєтворення. Це відобразилося на ментальних рисах народу, які описані у «Повісті временних літ»: «тямущі та мудрі були», прагнули «жити мирно і в братолюбстві», мали потяг до відпо­відного ладу — впорядкована земля, мир, злагода між людиною і природою, цілісність природних, родинних і духовних цінностей [49; с. 116].

Поширення православ’я надало нового поштовху у зародженні інформаційних й освітніх послуг, йдеться про книжну освіту і біб­ліотечну справу. Першу київську школу для дітей знаті було створено в 988 р. іще Володимиром. Школа для підготовки освіче­ного духівництва та чиновників була відкрита у Новгороді Яро­славом, де навчались 300 дітей пресвітерів і старійшин [127; с. 203]. У Літописі Руському возвеличується освітня діяльність Ярос­лава Мудрого: «І до книг він мав нахил, читаючи [їх] часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречини на слов’янську мову і письмо [святеє], і списали багато книг. І придбав він [книги], що ними поучаються віруючі люди і втішаються учен­ням божественного слова.... Отець бо його Володимир землю зо­рав і розм’якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віру­ючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє. Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і на­ставляють нас на суть покаяння, і мудрість бо, і стриманість здо­буваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють все­світ увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості... Якщо бо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй» [167; с. 89-90]. Отже, формування духовних потреб на давньоруських теренах відбувалося одночасно з форму­ванням інтелектуальних потреб.

Перші згадки про появу книг на Русі М.Грушевський відносив приблизно до ІХ-Х ст. (йдеться про Найдавніший літопис). «Сама по собі книжна освіта і наука абсолютною новиною на Руси певне не була: коли існували перед Володимиром значнїйші християн­ські громади на Руси, то мусіли бути зав’язки книжності й школи Але з орґанїзацією християнської церкви і з опікою правительства попит на неї мусїв зрости дуже значно, і вона мусїла розвинути ся на далеко ширшу міру. Як саме подавала ся наука, як організоване було научаннє — се справа, за браком виразних звісток, неясна й суперечна» [65, т. 1; с. 526]. Сучасні дослідники припускають, «що давньокиївська громада, зокрема княгиня Ольга, котра охрес­тилася 955 чи 957 р., користувалася старослов’янськими кни­гами» [207; с. 12]. «На Руси школи організовані, колективні» існу­вали, зумовлені потребами церкви та малою кількістю учителів: «мусїла бути колективна наука, де учитель (чи учителї) научав разом більше число учеників... А раз з’явивши ся така колективна наука не мала причини зникати» [65, т. 3; с. 454-455]. Найбільш придатним місцем для школи «було при єпископській катедрі», вона задовольняла потреби у підготовці священиків, але існували й інші потреби: «Був попит на священиків і дяків у церкві, на пи- сарів-метальників — в княжій управі, в більших боярських госпо­дарствах, більших купецьких підприємствах; була потреба «почи­тания книжного» у самої суспільності; списуваннє книг для церков і приватних людей було теж поплатним ремеслом». За таких по­треб «мусїли існувати школи церковні при катедрах і приватні — по більших містах» [65, т. 3; с. 456].

Освіта тієї доби мала різні рівні, М. Грушевський виділяє такі:

1) «самої тілько письменності: навчити ся читати», потрібно і для священиків, і для світських осіб;

2) «писаннє і рахунки», потрібні для писарів-метальників і пере­писувачів — книжних списателів;

3) «ще дальшим степенем науки була грецька мова», потрібна для підтримання відносин із Візантією і для «наукових цїлей: хто хотів розширити свою осьвіту, не міг задоволити ся самими пере­кладами, мусїв сягнути до грецьких книг», «в західних українських землях мусїли учити ся також латинської й німецької мови»;

4) «вінцем осьвіти, яку міг дати учитель або школа тільки по більших культурних центрах, була літературна оглада: знаннє тайн візантийського ріторства, стилю» [65, т. 1; с. 456-458].

Маємо чітку відповідь щодо наявності потреб в освіті на те­ренах Київської Русі, але чи були ці потреби епізодичними або ж систематичними? Найбільш масові потреби щодо освіченості формував домінуючий інститут того часу — релігія. Зазначимо, що митрополію Константинопольського патріархату з центром у Києві було утворено у 990 р., за часів Володимира Великого були утворені київська, володимирська на Волині, чернігівська і бєлго­родська (за Києвом) єпархії. Перший митрополит Київський і всієї Русі Михаїл, присланий цареградським імператором, і перші єпис­копи були переважно греками [17; с. 4]. Загалом же, за висновком дослідників, з сер. X ст. до 40-х рр. XIII ст. на Русі було збудовано 10 000 церков [279; с. 282]. Відтак потреба у підготовці власних цер­ковних діячів була надактуальною.

Водночас джерелом формування потреб в освіченості стала виступати і світська влада, що мало тривалу історичну традицію. На цей аспект варто звернути особливу увагу. В історіографічних дослідженнях Київської Русі обґрунтовується ідея формування у першій пол. X ст. т. зв. «дружинної культури» — панівної ідео­логії військово-торговельного класу, який ототожнено з озброєною княжою дружиною (русами), що мешкала у князівському місті (Києві) і разом із князем вирушала на збір данини з навколишніх племен. У свою чергу, джерелом її добробуту виступав подаль­ший перепродаж цієї данини на візантійських ринках. Київська держава, таким чином, виступала «військово-торговельною кор­порацією» [279; с. 58—81]. Про переконливість цієї позиції свідчить переважний торговельний характер угод, які були укладені пер­шими київськими князями. Потреби в освіті (як мінімум, вміння рахувати) були об’єктивно необхідними для збору данини (тра­диції «полюддя» у зимній період) і ведення торгівлі з Візантією (з відкриттям навігації по Дніпру та Чорному морі). До того ж на цих територіях склалися певні традиції, іще М.Карамзін зазначав, що слов’яни, не знаючи грамоти, вже у VI ст. мали певні свідчення в арифметиці (до складного рахування спонукали потреби ведення домогосподарства, війни, торгівлі) та хронології (подібно римлянам перебіг року поділявся на 12 місяців, яким надавалися назви, від­повідні природним явищам) [127; с. 81].

Найвищого рівня розвитку процеси державотворення у Київ­ській Русі досягли за часів Ярослава Мудрого. Історики розгля­дають часи його правління як такі, коли Київська Русь дедалі більшою мірою визначала свою долю [70; с. 349]. Держава ставала по-справжньому європейською: на зміну дружинній формі дер­жавного управління прийшли владні інститути з відповідним розподілом потестарних функцій, силовим методам захоплення влади — договірні розділи княжінь; впорядковано успадкування київського стола за принципом старійшинства; істотно розширено коло міжнародних контактів: поряд із традиційними контактами з Візантією, Польщею, Швецією формувалися відносини з Да­нією, Норвегією, Німеччиною, Францією, Британією, Угорщиною. Урізноманітнювалися форми міждержавних відносин, окрім мат­римоніальних шлюбів, широко використовуються дипломатичні процедури: обмін посольствами, укладення угод, використання політичної і військової допомоги союзників [346; с. 7]. Як зазна­чає американський історик ФДворнік, попри свою належність до візантійського християнства, Київська держава підтримувала жваві стосунки з латинським Заходом [69; с. 5]. Отже, процеси дер­жавотворення набували нової якості, переходячи від спонтанних до систематичних, урізноманітнювалися правові, господарські, торговельні, культурні процеси (зокрема, у «Правді Ярослава» відображено якісне розшарування дружини за функціональною ознакою), посилилась інтенсивність взаємообміну з іншими дер­жавами (у сфері дипломатії, торгівлі, культури). У літописних зведеннях підкреслюються активні зовнішньоторговельні зв’язки Київської Русі з іншими державами, поповнення доходів казни за рахунок надходження данини, зборів з населення, штрафів, торго­вельного мита та військової здобичі, вони засвідчують зміцнення ремесел та товарного виробництва, поширення товарно-грошових відносин [116, ч. 1; с. 109]. Все це дозволяє зробити висновок, що потреби в освіті поставали як систематичні, оскільки вони базува­лися на реалізації релігійних, державотворчих, правових і госпо­дарських інтересів, що відображали інтенсивні процеси диферен­ціації і в соціокультурному, і в господарському середовищі.

Реалізація освітньої функції доби середньовіччя не могла відбуватися поза межами домінуючого соціального інституту. Перейнявши православ’я від Візантії, Київська Русь перейняла й освітні традиції, і хоча потреби в освіті були і внутрішніми, і зов­нішніми, всі рівні освіти були прерогативою церковних шкіл, зібрання книг і пам’яток писемності знаходились у монастирях, церковних соборах великих князів та вищого духівництва. У Ки­єві на той час було сім храмів і сім монастирів, заснованих у X ст., та тринадцять храмів і дванадцять монастирів — у XI ст., без дати заснування були відомі іще тринадцять ранніх храмів. Сучасник тієї доби архієпископ Титмар Мерзебурзький у хроніці (1017) вказував, що у Києві мешкає «незліченне число народу» і є по­над 400 церков та 8 ринків [202; с. 55]. Дослідники вважають, що в такій оцінці були враховані і приватні церкви, які створювалися при помешканнях заможних городян та родової знаті. Д.Бантиш- Каменський у своєму дослідженні, що вважається однією з най­перших вдалих історіографічних розвідок, зазначав, що у 1124 р. сильна пожежа у Києві знищила близько 600 церков [17; с. 7]. Отже, лише в одному Києві діяла ціла мережа церков, яка була спроможною забезпечувати інформаційні та освітні потреби. Під­креслимо демократичність тогочасних інформаційних та освіт­ніх процесів: так, онука Ярослава Мудрого княжна Анна, ставши черницею у жіночому монастирі при церкві св. Андрія, створила у ньому освітній осередок для дівчат, де вони навчалися грамоти й рукоділля [17; с. 9]. Звідси традиції вишивання поширилися мо­настирськими келіями й боярськими світлицями, що надало ім­пульс розвитку цього виду церковного мистецтва [250; с. 335].

Формування систематичних інформаційних потреб відображає поява бібліотек. Одна з перших бібліотек Київської Русі з’явилася у Києво-Печерському монастирі при кафедрі св. Софії (1037), де існувала також школа і скрипторій [192; с. 15]. В її заснуванні — велика заслуга Ярослава Мудрого, чия бібліотека була першою книгозбірнею, що виконувала багато функцій, будучи княжим книгосховищем, архівом, музеєм, видавничим осередком, міс­цем інтелектуального спілкування і проведення духовного до­звілля. За оцінками фахівців, у період Святославового правління тут було зібрано приблизно 430 книг 46 авторів, а кількість томів сягала майже тисячі (950). Найголовнішим є те, що софійська біб­ліотека^[15] була першою в східнослов’янських землях, але не єди­ною, найбільшими церковними і монастирськими бібліотеками Києва були печерська, георгієвська й іринінська. Прикметно, що друга за величиною бібліотека Київської Русі була створена у Новгороді також при Софійському соборі [47; с. 53]. Такі приклади можуть розглядатися нами як перенесення традиції поєднання центру зосередження мудрості з культовим центром.

Головним центром релігійних, політичних, культурних і освіт­ніх процесів у Київській Русі став Софійський собор — резиден­ція митрополита, де було укладено перший давньоруський літо­писний звід 1037-1039 рр., написано й проголошено митрополитом Іларіоном «Слово про Закон і Благодать», розроблено основи пер­шого збірника законів Київської Русі — «Руську Правду», ство­рено «Ізборник» Святослава (1073), написано послання митропо­лита Клима Смолятича до пресвітера смоленського Фоми і багато інших творів [279; с. 317]. Із введенням студійного монастирського статуту виникли монастирські бібліотеки як поєднання елемен­тів просвітницької установи, книгописної майстерні і книжкового сховища. У Студійному статуті, привезеному до Києва митропо­литом Георгієм (1071), зазначалось, що для облаштування монас­тиря й організації літургій потрібно близько двадцяти різних книг, які за своїм походженням були літературою перекладною [346; с. 184]. Отже, виникали потреби не лише рукописного відтворення релігійного тексту, але і його перекладу. Перекладна література набула поширення за часів княжіння Ярослава Мудрого. Поло­ження про переписування рукописних книг для розширення мо­настирської бібліотеки були законодавчо закріплені у п. 26 Студій­ного монастирського статуту^[16], а переписувачами були як духовні особи, так і миряни [346; с. 185]. Кількість доступних текстів була досить обмеженою, їх переклад мав виключно релігійне спряму­вання, причому селективна добірка самих текстів була здійснена за сто років перед тим у Болгарії для пришвидшення навернення до лона православної церкви колишніх язичників, але не для того, щоб зрівняти їх із «ромеями» [279; с. 164]. За підрахунками вче­них, сукупний книжковий фонд Київської Русі з 988 р. до середини XIII ст. складав 130-140 тис. томів, при цьому у користуванні зна­ходилось не менше 90 тис. книг для богослужінь, загалом же було збудовано й забезпечено книгами близько 10 000 церков, у т.ч. 300-500 церков при монастирях [47; с. 55]. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир- Волинський, Переяславль, Ростов, інші міста [279; с. 317]. Прий­нятий статут зобов’язував ченців багато читати, мислити і тво­рити. Творення через переосмислення й адаптування до реальних тогочасних соціально-історичних умов відображено у літературній спадщині Теодосія Печорського, який сформував церковну ідеоло­гію [253; с. 240].

Монастирські бібліотеки були єдиним інформаційним центром тієї доби, вони постали як перші формальні утворення у наданні інформаційних послуг, де створювались, переписувались і пере­кладались книги релігійного змісту, а також було започатковано літописну традицію^[17], організовувалось зберігання і поширення книг, користувалися ними і ченці, і світські особи. Особливістю інституту релігії тієї доби була її багатофункціональність, де по­ряд із світоглядною, ідеологічною, освітньою функціями реалізо­вувалася функція інформаційна. «У середньовічному Києві віра й ідеологія ототожнюються, виступаючи як синкретичний чин­ник державотворення» [220; с. 22]. Рішення про християнізацію Київської Русі було прийняте на рівні влади, відтоді церква була спрямована на процеси політичного становлення і функціонування держави, яка, в свою чергу, створювала умови для її поширення й укріплення у Києві і на всіх теренах давньоруських земель: з часів Володимира Святославовича введено церковну десятину у всіх землях як відрахування десятої частки всіх надходжень до княжої скарбниці.

Зосередження книгописної майстерні у монастирях мало й економічне підґрунтя, адже книга на Русі, як і по всій середньо­вічній Європі, коштувала дуже дорого. Дослідники наводять дані, що ціни на книги, згідно з візантійськими джерелами, дорівню­вали ціні на великий міський будинок або 12 га землі [279; с. 317]. Тогочасна книга виконувала передовсім представницьку функ­цію, була пишно оздобленою, для чого застосовувалися мальовничі мініатюри та коштовні срібні оклади й інші елементи оздоблень. Отже, книга була результатом діяльності представників не лише когорти описувачів і палітурників, але й багатьох інших ремесел — редакторів, перекладачів, художників, ювелірів тощо. Сплатити за роботу такій кількості людей, зайнятих у виготовленні книги, могли лише церква і родова знать, доходи яких були найбільшими. Але монополія на виготовлення книг як найдоходнішої справи закріпилася за церквою.

В Україні дедалі зростає увага науковців до дослідження української рукописно-книжкової культури. Так, на базі відділу рукописів Національної бібліотеки України ім. ВІ.Вернадського (НБУВ) створено Інститут рукопису не лише для збирання й збе­рігання рукописної спадщини, але й для розвитку наукових дослі­джень рукописних фондів. Найдавніші рукописно-книжкові збірки потрапили до фондів цього Інституту з бібліотек Києво-Печерської і Почаївської Лавр, Софійського, Михайлівського Золотоверхого, козацького Межигірського та інших монастирів, окремих церков [77; с. 20].

Загалом освіта як «грамота книжна» у Київській Русі на­була значного поширення. Про це зазначав М.Максимович у про­мові «Про участь і значення Києва у загальному житті Росії» на честь заснування Університету св. Володимира: «древня Русь ознаменувала себе найщасливішими початками просвіти, якими і захід сучасний не у всьому може пишатись» [176; с. 148]. Але до теоретичної діяльності на теренах Київської Русі можна відне­сти четвертий рівень освіти за МТрушевським, його могли здо­бути священики і найвища знать, панівні верстви за часів, коли норми суспільного життя вироблялися церквою, державотво­рення не здобуло національної основи. «Що насамперед треба під­нести в оригінальнім нашім письменстві — се та ж перевага цер­ковних інтересів над усїми иньшими, яку ми констатували вище і в перекладаній літературі... З сього погляду можемо зазначити дві течії в нашім письменстві, що відповідають, щоб так сказати — мінімальній і максимальній осьвітї... З одного боку, стоїть нечис­ленна Група «фільософів» як митроп. Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський... З другого боку, маємо далеко численнїйшу Групу таких письменників, як Лука Жидята, Теодосій Печерський, Яков Мнїх, Нестор, Мономах, Георгій Зарубський, Серапіон і бо­гато незвістних на ймення» [65, т. 3; с. 467]. Серед постатей філо­софів Княжої доби Грушевський згадує митрополита Іларіона, який у «Слові про Закон і Благодать» (1051) — першому давньо­руському філософському творі — висунув оригінальні філософ­сько-світоглядні ідеї, що вплинули на ідеологію державотворення у слов’янських землях. Цей твір розглядається вітчизняними дослідниками як перша спроба церкви сформувати політичні засади суспільної організації [151, т. 1; с. 66]. На зародження державної ідеології у цьому творі вказують і російські дослідники [346; с. 134]. Вшановуючи князя Володимира за хрещення Русі, Іларіон відзначив, що «в серці князя засяяв розум» [299; с. 681]. Митрополит Іларіон вважається засновником вітчизняної пропо- відної школи, яка охоплювала все тогочасне світоглядне вчення. Ним було створено богословсько-історичну концепцію буття хрис­тиянської держави [250; с. 15]. Крім того, ним було започатковано традицію, коли релігійні мислителі ставали дорадниками прави­телів, її підтримували й митрополити, які прибували до Києва з Візантії. У такому контексті згадаємо постать митрополита Никифора, грека із Лікії Малоазійської, що на поч. XII ст. правив Київською та всієї Русі митрополією сімнадцять років і який під­тримував близькі стосунки з Володимиром Мономахом. У своїх творах Никифор викладав ідеї античної та візантійської книж­ності, що стосувалися й соціально-політичних проблем того часу, які він прагнув донести до руського суспільства [253; с. 285].

Діяльність давньоруських філософів К.Туровського і К.Смо- лятича, що його Іпатіївський літопис характеризував так: «Книж­ник і філософ, якого ще не було в руській землі», розгорталася у XII ст. У творчій спадщині їх об’єднують церковно-політичні ідеї, основою яких є кордоцентризм як прояв елліністичного неопла­тонізму. Розвиток середньовічної західноєвропейської традиції розгортався у формально-раціоналістичному руслі римоменталь- ної схоластики, тоді як у філософуванні на теренах Східної Єв­ропи поширилися ідеї філософії серця (кордоцентризм, від грец. жхрбіа — серце), нового імпульсу яким надав слов’яномовний переклад «Корпусу ареопагітики» (1371), зроблений в Афонському монастирі св. Пантелеймона ченцем Ісайєю і завезений до Києва у XV ст. Руслом української середньовічної думки була не­оплатонічно орієнтована творчість І.Дамаскіна, Г.Богослова, Ва­силя Великого, Є.Сіріна, Й.Златоуста й Псевдо-Діонісія Ареопагіта [123; с. 1114].

Відмінності традицій філософування мають підґрунтям особ­ливості західнохристиянської і візантійської свідомості, згодом і східнохристиянської свідомості. Дослідники зазначають, що для західнохристиянської свідомості були притаманні персоналістич- ний індивідуалізм, драматичний історизм, раціоналізм, сприй­няття емпіричної даності як повної реальності, незалежність церкви від світської влади, схильність мислити й оцінювати в юридично-правничих категоріях. Тоді як східнохристиянській свідомості притаманні інтуїції соборності та синархії, схильність до естетично-містичного сприйняття освяченого Богом буття в його гармонії та ієрархічно структурованій цілісності, ставлення до зовнішнього світу природи як до реальності символічної, через образи-символи якої сакральне першобуття натякає людині на вищу гармонію і Божу премудрість [215; с. 30-31]. Український філософ С.Кримський підкреслює, що концепція софійності, яка була розроблена у Стародавній Греції і розмежовувала розум як Логос (тобто інтелект, що знаходиться в голові людини) і як Софію — мудрість самих проявів буття, позначення єдності Творця, творіння та тварі (створеного), набула нового значення та поширення з виникненням християнства [152; с. 63]. У Візан­тії як спадкоємиці елліністичної традиції домінування софійного світосприйняття увічнено найвеличнішим храмом Константи­нополя — Св. Софії. За її прикладом подібні храми зводяться і в трьох головних містах Київської Русі — Києві, Новгороді та По­лоцьку [215; с. 31]. Водночас у концепції софійності буття розгляда­ється як текст Бога, світ є книгою Божою Премудрості [152; с. 64]. Отже, пізнати світ без книги, передовсім церковної, не було мож­ливо, звідси надзвичайно шанобливе ставлення як до книги, так і до книжної освіти.

Поряд із церковними перекладалися й інші книги, що містили відомості зі світової історії, географії, астрономії, філософії та права, літературні твори, зокрема «Хроніка» Георгія Арматола, «Хроніка» Георгія Сінкелла, «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, «Християнська топографія» Козьми Індікоплова, «Дже­рело знання» І.Дамаскіна, «Шестоднев» екзарха Іоанна, грецький збірник «Бджола» та ін. [279; с. 318]. Цитати із згаданих творів зу­стрічаються у літописних творах, наприклад, у Літописі руському. Окрім літописної традиції, у давньоруських землях було започат­ковано літературно-художні традиції, що базувалися на усній на­родній творчості — піснях-билинах, легендах, переказах. Шедев­ром давньоруської літератури по праву вважається поема «Слово о полку Ігоревім», де чітко окреслена позиція давньоруського ав­тора як прихильника ідеї єдності Руської землі, основою якої ви­ступає єднання руських князів.

Дослідники-літературознавці, які розробляють проблематику літератури Київської Русі, зазначають, що найбільший вплив на її формування був зовнішнім, його джерело містилося у пере­кладній літературі. Проте «знання з чужих джерел стає не­забаром основою власної, оригінальної думки» [80, т. 3; с. 896]. Це насамперед відображає різноманіття жанрів у літературі Київської Русі. У ній представлені: література, що творилася для потреб християнської церкви, морально-повчальні твори, пропо­віді, агіографічні писання (житія святих), тлумачення Священ­ного Письма, полемічна література, апокрифічні твори, переклади окремих книг Біблії, підручні книги для шкільного навчання, слу- жебні церковні книги, світська література, літописи, героїчні піс- неспіви та воїнські (героїчні) повісті, що, як правило, входили до складу літописів як їхня частина, переклади творів візантійської та західної літератур [253; с. 118]. Подібне різноманіття обумов­лене не лише різноманіттям жанрів перекладної літератури, але й сформованістю і різноманіттям інформаційних потреб, які поста­вали на цій території у церковній царині, державотворенні, праві, освіті, культурі, господарюванні. Головним осередком творення книжного слова був Софійський собор, навколо нього у прямому і переносному значенні гуртувалася перша інтелектуальна еліта, що дістала відповідну назву — Софійський гурток (фундатор — митрополит Іларіон, до гуртка належали Прокопій, Данило Заточ- ник, Лука Жидята, Іаков Мних, Клим Смолятич та інші церковні діячі і сам Ярослав Мудрий) [253; с. 156].

Отже, книжне знання, яке проникало до Київської Русі пере­довсім з Візантії у вигляді перекладів, переносило на нові терито­рії софійне світобачення і відповідний тип мислення, що розвивав лише один напрям теоретичної діяльності — філософування. До такого ж висновку дійшли автори чи не єдиної у вітчизняній літе­ратурі наукової розвідки проблем становлення природознавства в Україні, вони зазначають, що «самостійний творчий дух науко­вого пізнання в давньоруській літературі проявився тільки в ца­рині історіографії, в літописанні та частково в богословській іс­торіософії («Слово про Закон і Благодать» Іларіона) та екзегезі (твори Клима Смолятича)» [215; с. 38]. Зокрема, у творі «Слово про Закон і Благодать» окреслено проблему свободи волі і ви­бору, що набагато століть випередили ідеї західноєвропейських філософів. Твір Іларіона — це не випадкове явище на теренах Київської Русі, це не лише відображення становлення хрис­тиянської свідомості народу, що дозволяло розглядати його як рівного серед усіх християнських народів, сформованість та­кої свідомості проявилася у здатності генерувати суспільно-по­літичні світоглядні ідеї і будувати на їх основі нову державу, що здійснювали київські князі. Суспільно-політичні ідеї Київ­ської Русі, сформовані багатьма давньоруськими князями від Ярослава Мудрого («Руська Правда») до Володимира Моно- маха (Широка правда), втілювали демократичні засади рівності й загальності, у чому на багато століть було випереджено Візантію, Польщу, Німеччину [274; с. 178-185].

Отже, зародження теоретичної діяльності в українських зем­лях відбулося у такій її первісній формі, як філософування вна­слідок визначного впливу зовнішніх факторів. Ціннісні орієнтири і регулятивні принципи знання та світогляду філософії визнача­лися православною гілкою християнства і розвивалися у контексті її протистояння з католицизмом. Тогочасним предметом філосо­фування, незалежно від її розгортання як схоластизованого аріс- тотелізму (середньовічна західноєвропейська філософія) або як елліністичного неоплатонізму (українська середньовічна думка), була рефлексія над Священним Письмом як джерелом знання^[18]. Творення теоретичного знання мало на меті відкриття форм бо­жественної істини, і незалежно від прихильності до платонізму чи арістотелізму не могло вийти за межі теології. Проте «грецький Схід та латинський Захід з необхідністю по-різному сприймали і розробляли базові «християнські інтуїції» [15; с. 771]. Відтак від­мінність між руслами, в яких розвивалися середньовічні західно­європейська й давньоруська філософія, сформована зовнішнім со- ціокультурним середовищем — протистоянням західної і східної гілок християнства, це обумовило полемічний характер філософ­ської думки.

Особливості зародження освіти, літератури, філософування на теренах Київської Русі були обумовлені процесами християнізації і державотворення. Акцентуємо увагу на тому, що православна церква поставала за допомогою спеціально створеної мови — церковнослов’янської, на відміну від латини, якою не користува­лися у побуті, вона була найбільш наближеною до мови, пошире­ної у побуті слов’ян. Відтак задоволення найбільш масової потреби у носіях знання тієї доби (потреби у священиках) могло бути до­сягнуто через здобуття вже першого рівня освіти — вміння читати. Такий висновок підтверджують правила поставлення на приходи, прийняті на соборі 1273 р., де передбачалося, що єпископ має пере­свідчитися у моральності кандидата, його вмінні читати Священне Письмо та знанні церковного співу [202; с. 65]. Окрему категорію становили книжні списателі — ті, хто переписували книги, тобто надавали перші інформаційні послуги. Потреби у книгах тієї доби все ще не мали масового характеру, ними користувалися незначні верстви населення: церковнослужителі і родова знать. Водно­час нова якість процесів державотворення потребувала освічених представників родової знаті і верхівки дружини. Уміння писати набували все ширші верстви населення, про що свідчить значна кількість берестяних грамот, знайдених в археологічних розкоп­ках у Новгороді. Такі грамоти виступали своєрідними поштовими повідомленнями заможних і рядових мешканців про господар­ські і приватні справи. На поч. XIII ст. частка писемних новгород­ців могла становити 10 % [202; с. 78]. Берестяні грамоти, написи на ужиткових речах, написи на церковних стінах — усе це дозволило дослідникам зробити висновок про відносно велике поширення пи­семності на Русі [279; с. 315].

Найдавніші наші книжні пам’ятки (Х-ХШ ст.) відносяться до раннього етапу входження Київської Русі до сфери релігійного впливу Візантії, більшість з них — це кириличні рукописні ко­декси, створені при безпосередній підтримці церкви, вони мали представницький характер. їх створення було персоніфікованим і передбачало врахування фактора місця збереження — у соборі, звичайній церкві, княжій скарбниці чи приватній бібліотеці, а та­кож фактора транспортування. На думку вітчизняних дослідни­ків рукописної спадщини, саме необхідність перевезення книг, а не потреба в їх здешевленні, була найвагомішим фактором виго­товлення окрім великоформатних кодексів — представницьких, які зберігалися у добре захищених соборах чи скарбницях, мало­форматних. Малоформатні книги використовували для відправи Служби Божої священики, що приїздили до тих храмів, де не було постійного служителя і церковних книг, та для потреб у приватних подорожах, зокрема при подорожуванні дочок київських князів, що виходили заміж за європейських монархів, їх супроводжував не лише двір, а й священик, у посагу окреме місце посідали книги. Так, Реймське Євангеліє^[19], що подорожувало до Франції з Анною Ярославною, — це малоформатна книга [ЗОЇ; с. 32, 37].

Важливим аспектом у контексті зародження перших форм науково-технічних послуг в українських землях є дослідження еволюції бібліотечної справи. Як уже зазначалося, монастирські бібліотеки у середньовіччя були найбільшими книгозбірнями як інкунабул, так і стародруків, це переважно церковна література. Найстарший бібліографічний перелік, переписаний у Києві, міс­титься в Ізборнику (1073), скопійованому для князя Святослава Ярославовича з книги, складеної для болгарського царя Симфона, являє собою три описи рекомендованих і заборонених книг [115; с. 9]. Література, яка зосереджувалася у приватних бібліотеках, збиралася та передавалася у спадок як найцінніший скарб давньо­руськими князями, пізніше — міщанами, шляхтичами, представ­никами козацької старшини.

Таким чином, можемо зробити висновок про зародження двох складових науково-технічної діяльності у добу Київської Русі у таких первісних формах: філософування діячів православної церкви і видатних представників родової знаті, а також започат- кування книгосписування, бібліотечної справи і літописання при соборах і монастирях. Проте виникає питання щодо відсутності такої складової, як підготовка високоосвічених мислителів. На наш погляд, потреби у високоосвічених мислителях у Княжу добу існували, що було обумовлено ідеологічними потребами структу- рування соціокультурного середовища та урізноманітнення по­літичних і правових процесів. На відміну від мовного бар’єра у західному світі, що ним виступала латина як мова панівної релі­гійної свідомості, не будучи побутовою мовою, у Київській Русі та в інших слов’янських землях релігійна свідомість базувалася на церковнослов’янській мові, максимально наближеній до побу­тового життя. Відтак у слов’янських землях не існувало потреби у вивчені штучної мови для того, щоб виражати складні пізна­вальні конструкції, як у римоментальному середовищі. Внаслідок наближеності церковнослов’янської мови до мови, що побутувала на теренах слов’янських земель загалом та в Київській Русі зо­крема, широкі верстви слов’ян могли використовувати у повсяк­денні складні пізнавальні конструкції, які формувала панівна ре­лігійна свідомість православної гілки християнства, що, в свою чергу, увібрала в себе елліністичні традиції. Християнство прий­шло на терени Київської Русі як сформована ідеологічна сис­тема з тисячолітньою еволюцією. Вважаємо, що поширення фі­лософських уявлень кордоцентризму справили значний вплив на урізноманітнення мовних конструкцій, наприклад, істотна відмін­ність між такими поняттями, як «любов» і «кохання», за першим поняттям у слов’янських землях закріплюється значення імен (Любов, Любомудр, Любомир), які відсутні у «Тлумаченні імен за алфавітом» Максима Грека [284, т. 2; с. 11-19]. Доведення такої гіпотези потребує значних міждисциплінарних досліджень, що виходять за межі цієї роботи.

Іще один аспект у контексті з’ясування питань зародження підготовки високоосвічених мислителів — це особливості орга­нізаційної структури православної Церкви у Київській Русі, що входила як митрополія до складу Константинопольського пат­ріархату. Її очолював митрополит, повний титул якого звучав «митрополит Київський і всія Русі», їх обрання і висвячення здій­снював із грецьких ієрархів константинопольський патріарх, всі вони були членами постійного синоду у Константинополі [279; с. 279]. Як зазначав Д.Бантиш-Каменський, «з часів Володимира Великого митрополити київські і всія Русі підвідомчі були кон­стантинопольським патріархам, що підносили зазвичай на таку ступінь своїх земляків» [17; с. 7]. Отже, кадрова проблема церков­них діячів найвищого сану вирішувалася завдяки зовнішньому середовищу, а не внутрішньому (обрання власних митрополитів). Від традиції зовнішнього представництва за відомих 22 митропо­литів у період від X ст. до 40-х рр. XIII ст., як зазначають дослід­ники, відступали тричі: вперше — за часів Ярослава Мудрого, коли митрополитом став Іларіон, вдруге — за Ізяслава Мстисла­вовича, коли на митрополичу кафедру було поставлено Клима Смолятича, і втретє — за Данила Галицького був поставлений

Кирил II [279; с. 279]. Це дозволяє висловити гіпотезу, що митро- полити-русини, які не були прислані синодом, повинні були до­водити свою рівність з представниками всіх 60 митрополій кон­стантинопольського патріархату. Довести це в інший спосіб, аніж через богословські твори, на той час було неможливо. Тому поява творів «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона та «Послання» митрополита Клима Смолятича, якого першим се­ред русинів було названо філософом, обумовлена як внутрішніми потребами формування нової державницької ідеології, так і доведенням зовнішньому соціокультурному середовищу (його інституційне уособлення — синод у Константинополі) зрілості свідомості народу, якій формувався на теренах Київської Русі і був спроможний генерувати власні ідеї, а не лише сприймати ідеї з перекладних творів античних мислителів і візантійських діячів православної церкви.