§ 3.3. Науково-технічна діяльність як самоорганізована система і зміна напряму впливу на зовнішнє середовище у контексті становлення техногенного суспільства

Відзначені внутрішні взаємовпливи дозволяють зробити висновок, що науково-технічна діяльність на етапі становлення досягла рівня самоорганізованої системи. Наукові дослідження, вища школа та інформаційна сфера у своєму розвитку перехо­дили від первісних до складних і структурованих форм, що відо­бражало таку закономірність, як ускладнення організаційних форм існування наукових знань та інституційних форм його ге­нерування, де посилювалося значення суб’єктів колективного

рівня, сформувалася визначальна роль у механізмі самооргані­зації наукової спільноти.

Науково-технічна діяльність на етапі становлення набула ознак складної системи, де виникали й розвивалися процеси само-

Особливості науково-технічної діяльності та ЇЇ впливу на ринкове господарство... 295 організації, що знайшло вияв у впорядкуванні компонент цієї системи (складові науково-технічної діяльності) на основі їх внут­рішньої взаємодії, переростанні внутрішніх взаємовпливів у коо­перативну (узгоджену за дисциплінарним принципом організації) взаємодію між її компонентами. Така взаємодія між науковими до­слідженнями, підготовкою вчених і наданням науково-інформацій­них послуг відобразилася у формуванні закономірностей розвитку цього виду діяльності, які проявлялися на рівні всіх її складо­вих. Внутрішня взаємодія відбувалася на рівні кожної складової, зокрема, у наукових дослідженнях це технізація науки і сцієнти- зація техніки, яка обумовила трансформацію наукових досліджень у наукові дослідження і розробки з посиленням практичної спря­мованості генерованих наукових знань та формування наукової основи генерування технічних знань.

Науково-технічна діяльність постала як складна дисипативна система, в якій відбувалися процеси узгодженої взаємодії між її складовими (на основі горизонтальної дисциплінарної органі­зації наукових і технічних знань), віддалена від стану рівноваги, оскільки диференціація та інтеграція наукових знань сформува­лися як суперечливі закономірності їх розвитку, відтак дисцип­лінарна структура науки змінювалася у напрямі її ускладнення та урізноманітнення, що знаходило вияв і в підготовці вчених, і в наданні науково-інформаційних послуг.

зовнішнім соціокультурним середовищем відбувалися процеси обміну інформацією, проте за наявністю внутрішніх флуктуацій у надрах системи найбільше проявлявся екстернальний вплив на неї з боку соціокультурного середовища, як це було розкрито у розділі II монографії. На етапі становлення науково-технічна ді­яльність набуває рис дисипативної системи: її розвиток відбува­ється насамперед під впливом внутрішніх суперечностей, котрі спонтанно виникли в її власних надрах. Унаслідок подібних впли­вів із полярних джерел у науково-технічній діяльності як відкри­тій системі виник кооперативний, упорядкований, самоузгодже- ний рух, який перетворив її на систему, що самоорганізується.

Внутрішні флуктуації призвели до змін просторової, часової та функціональної структури науково-технічної діяльності як сис­теми на етапі її становлення. Складові науково-технічної діяль­ності територіально були представлені на всіх континентах світу на індивідуальному і колективному рівнях її суб’єктів, що набули інституціонального оформлення і глобального характеру поши­рення.

Взаємодія науково-технічної діяльності з соціокультурним середовищем з сер. XIX ст. набула суперечливого характеру, дослідники відмічають розкол між представниками гуманітарних професій і вченими, літературні та художні течії не визнавали науку, яку ототожнювали з індустріалізмом та яка була позбав­лена чуттєвого сприйняття й відображення, тоді як вчені сві­домо виключали із сфери своєї діяльності мистецтво, красу чи соціальну справедливість [21; с. 312]. Зазначимо, що формування класичного типу наукової раціональності відбувалося у руслі визначних змін у Європі, а саме становлення нового типу цивіліза­ції — техногенної, головними ознаками якої стають антропомор­фізм і технологізм, де природа розуміється не як об’єкт спогля­дання, а як об’єкт перетворення і привласнення людиною, засобом такого перетворення виступає техніка. Це втілюється також у відповідній моделі природи, як зазначив Нобелівський лауреат І.Пригожин, для класичної науки такою моделлю був годинник, для XIX ст. — періоду промислової революції — паровий дви­гун [234; с. 34]. Між такими соціальними інститутами, як «наука» і «техніка» встановилися нові, взаємообумовлені зв’язки, причому їх тісно опосередковував ринковий механізм, проте встановлення зв’язків тривало майже століття.

Іншу точку зору обґрунтовував засновник неоавстрійської школи економічної теорії Людвіг фон Мізес, він вважав, що «вражаючий прогрес технологій виробництва й обумовлене цим збільшення багатства та добробуту стали можливими тільки завдяки дотримуванню ліберальної економічної політики, що яв­ляла собою застосування економічних вчень на практиці. Саме ідеї економістів класичної школи ліквідували перепони, створювані ві­ковими законами, звичаями і забобонами щодо технологічних по­ліпшень та вивільнили геній реформаторів і новаторів від гамівних сорочок гільдій, опіки уряду й різноманітного суспільного тиску. Саме вони знизили престиж завойовників та експропріаторів і продемонстрували користь ділової активності для суспільства. Жодного з сучасних великих винаходів не можна було б викорис­товувати, якби ментальність докапіталістичної епохи не була б до основи зруйнована економістами. Те, що зазвичай називають Промисловою революцією, є продуктом ідеологічної революції, викликаної вченнями економістів... Британська політична еко­номія і французька фізіократія були локомотивами сучасного капіталізму. Саме вони уможливили розвиток прикладних при­родничих наук на благо широких мас» [191; с. 12]. На поч. XX ст. В.Вернадський відзначав перелом, який здійснився у XVII ст., коли «вперше наука про природу і математика вторглися в життя, набули значення історичної сили, яка змінює умови людського існування».

Наведені аргументи дозволяють нам іще раз зосередитися на тезі взаємодії зовнішнього середовища і науково-технічної діяль­ності часів її становлення. Докорінну відмінність соціокультурного середовища доби Нового часу філософи відзначають у контексті переходу Європи від традиційного суспільства до техногенного: «Європа ХІП-ХІУ століть, що належала до традиційної цивіліза­ції, та Європа, починаючи з Нового часу, що означає становлення нетрадиційного суспільства,... істотно не схожі одна на одну» [164; с. 710]. У сучасних дослідженнях підкреслюється, що техногенна цивілізація стала логічним продовженням розвитку європейської цивілізації, всі ж інші світові цивілізації певною мірою трансфор­мувалися в неї [251; с. 206].

У XVII ст. в Європі відбулися якісні зміни, яскраво зображені П.Шоню, який продовжив історичні дослідження школи «Анна­лів». Зокрема, він зазначає, що власне термін «Європа» переміг ви­раз «християнський світ», який був вживаним понад тисячу років, саме впродовж XVII ст., коли Європа стала єдиною цивілізацією, крім того, «виникли ментальні структури майбутньої планетарної цивілізації в економічних, соціальних і політичних рамках» [334; с. 10]. Інший представник історичної школи «Анналів» Ф.Бродель обґрунтував висновок, що у XVIII ст. в Європі згинув біологічний

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 299 Старий порядок — сукупність необхідностей, перепон, структур, відносин, кількісних показників, які до цього були нормою [31; с. 41]. Серед найбільш важливих у контексті нашого дослідження зрушень к. XVI — поч. XVII ст. зазначимо зростання диферен­ціації потреб і видів людської діяльності, які обумовлювали пе­редовсім процеси урбанізації й об’єднання раніше ізольованих господарств континентів у світ-економіку внаслідок успішних навколосвітніх морських подорожей. В італійських містах, де на поч. XVII ст. у Європі стало зароджуватися нове техногенне сус­пільство, проживало від 15 до 20% мешканців, у наступному сто­літті їх частка подвоїлася [334; с. 553], у Нідерландах міське на­селення вже переважало сільське: його частка у 1515 р. становила 51% [31; с. 451]. Причому, однією з головних цінностей техногенної цивілізації, яка поставала, було проголошено активну діяльність щодо перетворення світу, і довкілля людини, природне середо­вище розглядалося як невичерпний резервуар ресурсів.

Серед диференціації потреб виділимо зростання інтелектуаль­них потреб: у класичній Європі діяльна і мисляча еліта, яка чи­тала, складала 15-20 тис. осіб на 50 млн. мешканців дорослого на­селення [334; с. 10]. На задоволення інтелектуальних потреб було спрямоване книгодрукування, особливо в голландських містах, де лише в Амстердамі працювали майже тисяча друкарів, які про­тягом 1639-51 рр. надрукували 1 643 назви видань при тиражах 500-1000 екземплярів (видання творів Лукреція, наприклад, мало тираж три тисячі екземплярів). Найголовніше, докорінно зміню­валася тематика книг: протягом 1549 р. у Парижі було видано 332 назви творів грецьких та римських авторів, 56 назв творів гума­ністів і 204 релігійних видання, а в 1515 р. це співвідношення було 198:105:57 [333; с. 62, 76-78]. У процесах трансформації свідомості європейського світу провідна роль належала «Енциклопедії». Її П.Шоню визначив як корпус критичних ідей, поширення яких завдяки видавничій справі не обмежувалося десятками тисяч, а зросло до сотень тисяч [334; с. 13]. З розвитком мореплавства посилювався вплив дедалі ширших контактів європейської культури і культур далеких континентів. Уявлення європейців про цивілізації за межами континенту формувалися через нову світську літературу, яка виробляла нові літературні жанри, зокрема, популярний роман (найперший — роман Д.Дефо

«Пригоди Робінзона Крузо» (1719)), йому передували пригоди, описані у «Шести подорожах» (1676) Ж.Б.Таверньє, «Новій подо­рожі навколо світу» (1697) В.Дамп’єра та ін. [70; с. 599]. Зрушення, які змінювали суспільну свідомість від тисячолітнього доміну­вання теологізму, — це насамперед гуманізм і раціоналізм, водно­час новітні ідеї не змогли би швидко поширитися значною терито­рією без книговидання і книготоргівлі.

Зазнала значних змін і книжкова торгівля, з роздрібної пере­творившись на оптову, започатковано книжкові аукціони, книги друкувалися на експорт, виникли перші книговидавничі і книго­друкарські компанії. Продовжувало розвиватися книгодрукування як вид діяльності на ринковій основі, про що свідчить урізноманіт­нення форм торгівлі книгами, а також поступовий перехід від ре­місничої організації книговидання до промислової, домінування у тематиці світської літератури над релігійною, видання окрім античних філософів літературних творів національною мовою обумовили потреби правового захисту результатів інтелекту­альної діяльності і набуття відносинами між її суб’єктами еконо­мічного характеру. Можемо зробити висновок, що в XVII ст. за­роджується сфера інтелектуальної власності, і зароджується вона у соціокультурному середовищі, прогрес якого базувався на інтелектуальній основі. Інтелектуальні потреби набували систе­матичного характеру, їх задоволення переходило від епізодичної діяльності диваків-одинаків, що здебільшого трактували теоре­тичне знання античної доби, до систематичної діяльності нової професійної групи вчених-дослідників, об’єднаних в академії і дисциплінарні товариства, появи науки як нового соціального ін­ституту, що не мав зв’язку з інститутом релігії. Істотно посилився влив науки на соціокультурне середовище, що підкреслював К.Ясперс: «Ця наука робить європейську культуру — у всякому випадку з XVII ст. відмінною від культури інших країн» [348; с. 100]. Закони природи, відкриті Галілеєм і Ньютоном, стали не лише внеском до скарбниці людського мислення, вони ство­рили ідеологічне підґрунтя для змін у релігії (поворот до простого деїзму), політиці (лібералізм) та економіці (laisser-faire) [21; с. 37]. Відмінність між геометрично-алгебраїчним Всесвітом нової науки і якісно ієрархічними уявленнями соціального та релігійного Всесвітів обумовила появу і поширення новітніх спільних ідей,

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... ЗОЇ насамперед було поставлено під сумнів станове суспільство, на­бувають поширення ідеї договірного суспільства, де кінцеве дже­рело суверенітету належить завдяки делегуванню вузькій фракції відповідального і свідомого народу, тій буржуазії, яка вступила на шлях завоювання багатства, визнання і влади [334; с. 521].

Упродовж етапу становлення вплив соціокультурного серед­овища на складові науково-технічної діяльності був неперерв­ним. Так, нового імпульсу розвитку бібліотекам у ХУП-ХУПІ ст. надали процеси державотворення, в яких завдання держави до­корінно вирізнялися від завдань держави часів античності і се­редньовіччя. Для останніх вони були зосереджені насамперед на забезпеченні такої суспільної потреби, як обороноздатність, ство­рення потужної армії (пригадаймо формулу держави Мак’явеллі «держава необхідна для того, щоб вести війни і робити борги»), і сферою державного значення була військова. Тоді як процеси утворення держав-націй потребували розширення кола функцій, зокрема щодо організації освіти та інформаційної сфери. У цей же час розпочинається становлення громадянського суспільства, що, за концепцією Т.Гоббса, могла реалізувати держава за допомо­гою системи права [261; с. 20]. Визначальним у розумінні поняття громадянського суспільства було впорядковане культурне сус­пільство, належність до якого ґрунтується на спільності ціннос­тей соціокультурного середовища, що створюється у певній країні. Процеси державотворення і становлення громадянського суспіль­ства об’єктивно потребували участі в них бібліотек, які були не лише інформаційними, але й культурними осередками. Відтак бібліотека постає як інститут державності, що обумовило появу нового типу бібліотек — національних, де домінуючою постала реалізація функції «національної пам’яті». Національні бібліо­теки, як зазначають дослідники, є центральною універсальною науковою бібліотекою з найбільшим фондом літератури, загально­доступними і наймасштабнішими за обслуговуванням читачів, це заклади, які реалізують щодо держави специфічні унікальні функції, передовсім у відношенні з національними бібліотеками інших країн, це уможливлює реалізацію іншої функції — «пам’яті світу» [47; с. 130-132]. Отже, національні бібліотеки як соціальний інститут формували не лише громадянина держави-нації, а посту­пово включалися до процесів формування громадянина світу.

Поява однієї з найбільших бібліотек сучасності — Бібліо­теки Конгресу США, яку започаткував указ Президента США Дж.Адамса у 1800 р., завдячує державницьким потребам ново- створеної країни. У першому замовленні книг, надісланому до Лондона, йшлося про книги з права, політології, економіки та іс­торії, а також про географічні карти. У пізніших законодавчих документах щодо бібліотеки (1802) встановлювалися головні за­сади управління нею: Бібліотекаря Конгресу (директора) призна­чає винятково Президент США, такий порядок зберігся й до сьо­годні. Однією з найбільших скарбниць Бібліотеки Конгресу США стала книжна колекція Президента США Т.Джефферсона (майже 6,5 тис. томів), яку він подарував, додавши до листа детальний ка­талог, досить часто згадуються такі його слова: «Я не знаю галузі знання, яку Конгрес захотів би виключити з цієї колекції, тут не­має книги, до якої члену Конгресу не треба було б звернутися за довідкою» [цит. за: 267; с. 42]. З 1846 р. вступив у дію Закон про авторське право, за яким право на обов’язковий примірник отри­мали щойно заснований Смітсонівський інститут, Державний де­партамент і Бібліотека Конгресу. За Законом про авторське право від 1870 р. було закріплено порядок, згідно з яким усе, що пре­тендувало на авторське право, — книги, картини, музичні твори, гравюри, фотографії повинні були перебувати під контролем Бібліотеки Конгресу, яка з того часу стає зібранням національного масштабу [267; с. 43]. Приклад Бібліотеки Конгресу США як націо­нальної бібліотеки є хрестоматійним щодо відображення, з одного боку, впливу зовнішнього середовища на її заснування і функціо­нування (у XIX ст. це було вже політичне середовище), з іншого, — механізму реалізації функції «національної пам’яті».

На початку етапу провідну роль у науково-освітньому спіл­куванні відігравала латина, але потреби формалізації наукового і технічного знання рідною мовою зумовили відхід від спілку­вання латиною. Дослідники поступово публікували свої праці на­ціональними мовами, звертаючись передовсім до практиків, а не університетських схоластів. Йдеться про працю Галілея «Діалог», яка вийшла друком італійською мовою у 1632 р., Декарт у 1637 р. звернувся до нової інтелігенції зі своїми «Міркуваннями про ме­тод» французькою, Ньютон у 1704 р. опублікував монументальну працю «Оптика» англійською [334; с. 407]. Дещо пізніше, завдяки значній ролі німецьких вчених та німецької літератури в інтенсив­ному обміні науковими результатами за допомогою спеціальних журналів, організації оглядів і рефератів, кропіткої праці довід­ників і зведень, мовою наукового спілкування стала німецька. На думку В.Вернадського, «... жодна країна не змогла в цьому відно­шенні змагатися з німцями, що створили традицію такого зв’язку і з середини XVIII ст.... невпинно працювали у цьому напрямі. Можливо, саме цією організаційною роботою німці зробили для науки більше, аніж будь-якою іншою стороною своєї наукової творчості» [42; с. 34-35].

У контексті розгляду впливу зовнішнього соціокультурного середовища на становлення науково-технічної діяльності вартим уваги є доробок соціально-конструктивістської концепції ґенези науки (Е.Мендельсон, В. Ван ден Дейль, П.Райт та ін.), цей на­прям наукознавства актуалізував проблеми дослідження впливу зовнішніх соціокультурних факторів на розвиток науки [148; с. 40-55]. Зокрема, вплив релігії на розвиток науки як соціального інституту підкреслював Р.Мертон, у роботі «Наука, техніка і сус­пільство в Англії XVII ст.» (1938) він обґрунтував тезу про те, що виникнення науки завдячує особливостям протестантської етики загалом і пуританізму зокрема. Пуританство, на думку амери­канського соціолога науки, створило систему цінностей, що стали стимулом до раціональних видів діяльності, особливо до наукових розвідок.

Іще один аспект у співвідношенні впливу на еволюцію суспіль­ства соціальних інститутів релігії, науки, культури відобразив російський дослідник В.Жидков, що розглядає людський соціум як систему, де наявні дві обов’язкові складові — консервативна і динамічна. Динамічна підсистема (її представляють наука і куль­тура) надає суспільству імпульс до розвитку, тоді як консерва­тивна система (її уособлює інститут релігії) утримує процеси у людському соціумі в еволюційному руслі неперервної тради­ції [83]. Домінуючою для традиційного суспільства була консер­вативна підсистема, у такому суспільстві, як це було відзначено у попередньому розділі, релігією було монополізовано практично усі сфери людської діяльності та формування соціальних норм і цінностей, а також контроль за їх дотриманням. З переходом до техногенного типу суспільства домінуюча роль перейшла до динамічної підсистеми, де наука і культура стали виробляти нові соціальні норми і цінності. На відміну від інституту релігії, яка в традиційному суспільстві виробила декілька відмінних моделей — світових релігій, наука у техногенному суспільстві перетворилася на впливовий соціальний інститут, що має над­національний (кроскультурний) характер і постає фактором глоба­лізації [27; с. 83].

Водночас найважливіший висновок у контексті з’ясування взаємодії науково-технічної діяльності із зовнішнім середовищем на етапі її становлення полягає у тому, що поступово зовнішнім щодо неї поставало господарське середовище. Матеріальну основу господарського середовища класичної Європи складали первинний (аграрний), вторинний (індустріальний із ремісничою структурою, де з ремесел поступово формувалися перші галузі — текстильна, вугледобувна, металургійна, скловиробництво) і третинний (торго­вельний, охоплений процесами накопичення капіталу) сектори при домінуванні аграрної сфери. Саме в аграрній сфері була зайнята переважна більшість населення і створювався валовий продукт, що й знайшло гідне відображення в економічних вченнях фізіокра­тів. Так, засновник наукової школи фізіократів Ф.Кене (1694-1774) зазначав: «Лише тільки землеробські нації можуть утворювати міцні і довговічні держави, землеробство утворює основу цих держав, диктує і встановлює порядок їх управління, будучи дже­релом благ, які задовольняють потреби народів; але і розвиток або занепад землеробства, в свою чергу, необхідно залежить від форми правління» [132; с. 469].

Проте динамічний підхід до розгляду розвитку господарського середовища дозволив П.Шоню обґрунтувати висновок, що впро­довж 1620-1760 рр. продукція аграрного сектора в Європі зросла лише у півтора раза, тоді як валові обсяги індустріального вироб­ництва зросли втричі, чому сприяли колосальне зростання (до 20 разів) торговельних оборотів [334; с. 553]. Господарське середо­вище інтенсивно розвивалося на ринковій основі. Незапере­чний внесок у формування і територіальне поширення ринку та його переростання на панівну форму економічних відносин на­лежав середньовічним містам. Це були «численні центри все­редині країни з постійним розширенням споживання і виробниц­тва, що виключало їх всілякі коливання» [39; с. 442]. З появою

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 305 колоніальної торгівлі економічна влада міст зміцнювалася: «ді­ставши право контролю над атлантичною торгівлею цукром, тю­тюном і рабами, на цій торгівлі збагатилися міста Ліверпул, Ґлазґо та Брістол» [70; с. 600]. «Розвиваючись від ярмаркової торгівлі Сходу до структурного товаровиробництва господарства зрілої античності і надалі до системного товарного виробництва євро­пейського середньовіччя, товарні відносини все більш і більш явно ставали головним стимулом прогресу виробництва» [110; с. 352]. Роль комерції була непересічною і для становлення демократії, яку, за висловом РІнглегарта, створили не стільки філософські розмисли просвітників, скільки рівноправна взаємодія як прин­цип ринкового обміну, що «змусило вважати контакти між рів­ними більш природним видом людського спілкування, аніж ієрар­хічну систему» [353; р. 46]. Засадною характеристикою ринку є еквівалентність обміну, що відображає рівноправність його учасників, яка врівноважується відносинами конкуренції. Від­так вертикальна суб’єкт-об’єктна взаємодія, що базується на силі влади окремих суб’єктів, витіснялася горизонтальною суб’єкт- суб’єктною взаємодією багатьох суб’єктів, силу яких урівнювала конкуренція. Зрушення в господарському середовищі, що розви­валось ринковій основі, закріплювалися й соціальними змінами: середньовічне ієрархічне станове суспільство поступово пере­ходило до класової стратифікації, де зміцнювалася роль нової соціальної групи — буржуазії, що формувалася як середній клас, будучи виразником інтересів економічного і соціокультурного прогресу.

Розвиток торгівлі у XVIII ст., особливо колоніальної, яка по­силювала процеси урбанізації у контексті позитивних демогра­фічних зрушень в Європі, відміни промислових обмежень унас­лідок розпуску міських гільдій і поступового технічного прогресу, відтак формування масового і постійного попиту уможливили прискорення розвитку індустріального сектора з другої пол. XVIII ст., відомого як промислова революція, для якої були при­таманними якісні (перехід від продовольчого до енергетичного господарства, перехід від кустарно-ремісничої промисловості до мануфактури і фабрики) і кількісні (зростання валової промис­лової продукції у десятки разів) зрушення. І вжити щодо таких зрушень іншого терміна, аніж «революція», неможливо [21; с. 288].

Інтенсифікувалася також диференціація видів діяльності: у 1568 р. швейцарський ремісник Й.Амман згадує про 90 ремесел, в «Енци­клопедії» Дідро називає 250, а в 1826 р. каталог британської фірми «Пігот» наводив для великого міста перелік з 846 різноманітних професій [31; с. 395].

Промислова революція й індустріалізація зумовили в Європі складний комплекс змін, що отримав назву «модернізація». До пи­тань розробки теорії модернізації у своїх працях зверталися такі найвідоміші вчені, як К.Маркс, М.Вебер, Д.Белл. Сучасний дослід­ник Р.Інглегарт наголошує, що процеси модернізації характеризу­ють такі найбільш ключові аспекти: індустріалізація, що породжує тенденцію урбанізації, зростання професійної спеціалізації і під­вищення рівнів формальної освіти у будь-якому суспільстві, що обрало такий шлях [112; с. 262]. Унаслідок модернізації сформу­валося урбанізоване індустріальне суспільство, причому процеси модернізації, охопивши спочатку райони промислової концентра­ції, де домінуючими факторами розвитку виступали вугілля та залізна руда, надалі поширилися на торгівельні центри — порти, і вже потім охоплювали все більші території, і не лише на конти­ненті, але й за океаном. Серед п’яти десятків складових елементів модернізації, які відображають комплекс соціально-культурних, економічних, військово-політичній змін доби XIX ст., у контексті впливу науково-технічної діяльності дослідники виділяють: науку і технології (дослідження і розвиток); освіту (початкову, технічну, наукову, адміністративну, жіночу); появу соціальних наук (еко­номіка, етнографія, антропологія) [70; с. 1341]. Головні зміни у Но­вий час відображали ствердження в економіці капіталізму, у по­літичному житті — парламентаризму, у мисленні — раціоналізму, у виробництві — індустріалізму, у системі цінностей — індиві­дуалізму й утилітарного прагматизму [16; с. 766]. Трансформації охопили не лише соціокультурне середовище, як це притаманне античній добі, але поширилися у господарському середовищі, де долався ізоляціонізм натурального господарства, вертикально ієрархічний спосіб регламентації господарських процесів зміню­вали горизонтальні взаємозв’язки у ринковому механізмі госпо­дарської самоорганізації, поставало економічне середовище.

Відзначимо й регулятивну функцію наукового знання для цього періоду. Видатні мислителі на рубежі XVIII ст. — XIX ст.

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 307 були зосередженні на розробці ідеології нового суспільства, що становилося як техногенне з переходом до індустріального періоду цивілізації. Насамперед панівною стала аксіома епохи Просвіт­ництва щодо невідворотності і природності суспільного прогресу, надалі домінуючими стали уявлення про раціональність соціаль­ного світу співрозмірно до раціональності природного світу. Поді­бні уявлення узагальнено у такій течії у філософії, як позитивізм, з позицій якої найвище визнання отримували позитивні знання, що були генеровані завдяки конкретнонауковим методам, що базу­ються на експериментальній основі та математичному описі при­родних об’єктів. Позитивні знання розглядалися не лише єдино надійними, але важливими у контексті практичного застосування. Так, важливість наукових і технічних знань в організації промис­ловості, що мала охопити всі види корисних робіт, підкреслював Сен-Сімон, він зазначав, що «постійною метою суспільної органі­зації [стане] можливо краще застосування для задоволення потреб людини знань, видобутих наукою, мистецтвом і ремеслами» [249; с. 441]. Проектуючи майбутню систему суспільної організації на промисловій основі, Сен-Сімон все ж мислить уявленнями аграр­ного господарства: знання в його трактуванні «видобуваються» наукою на кшталт видів господарської діяльності, в яких продукт видобувався з надр природи.

Водночас виключне значення для флуктуацій в економіч­ному середовищі цієї доби мало винахідництво. Правове закріп­лення винахідництва на міжнародному рівні відбулося у 1883 р., і воно перетворилося на економічне явище через інститут інтелек­туальної власності, у той час коли через механізм винахідниц­тва два види діяльності — наукові дослідження і технічна діяль­ність — набули економічного характеру, їх результати стали за­лучатися до ринкового обігу. Серед умов, що сприяли виходу ви­находів за «межі дозвільних занять і снобістських розваг», їх економічній реалізації і становленні як фактора існування лю­дини, дослідник історії К.Ясперс виділив три: появу кредиту, ви­никнення ринку робочої сили, а також для реалізації перших двох умов «твердо розробленого права, що змушувало дотримуватися умов угод» [348; с. 120]. Загалом поділяючи такий підхід, необхідно взяти до уваги при появі кредиту становлення комерційного кре­диту і його вплив на прискорення руху промислового капіталу, як

це зазначає академік А.Чухно [323; с. 453], у становленні системи промислового права — появу нового соціального інституту — «патенту» і патентного права, прогрес внутрішнього ринку, що під­креслював М. Вебер, пов’язуючи розвиток покупця у добу пізнього середньовіччя і Нового часу з капіталістичною організацією про­мисловості [38; с. 433].

Накопичені впродовж тисячоліть емпіричні знання, що пере­творювалися на технологію, де уможливлювалися частковий поділ праці і спеціалізація, уже не могли бути застосованими у межах подрібнених ремісничих господарств, вони потребували концен­трації виробництва, яку створювали мануфактури. Мануфак­тури, в свою чергу, потребували великих капіталів. Водночас фа­брика, як підкреслював М.Вебер, виникла не з ремесла і не за його рахунок, а насамперед поряд з ним [39; с. 171]. Комерційний кре­дит створював умови для функціонування крупного виробництва і становлення промислового капіталу, який опирався на постійно зростаючі ринки збуту для своєї продукції не лише в межах своєї країни, але в світ-економіці, світі, що був об’єднаним морськими подорожами. При цьому поширення новацій, в основі яких були винаходи, також справляло вплив на появу нових форм кредиту. Як зазначав Й.Шумпетер, «капіталістична система кредиту ви­росла з фінансування нових комбінацій і розвивалася на ньому» [337; с. 137]. Проте концентрація виробництва була б неможливою за умов нестачі робочої сили, оскільки в добу середньовіччя бра­кувало робочої сили, це обумовлювалося не стільки відсутністю безкоштовної сили рабів, скільки потребами у робочій силі для екстенсивного розширення обробітку все нових і нових земель. Процеси розкріпачення уможливили рух вільної робочої сили і стали передумовою набуття нею нових вмінь і навичок, відмін­них від сезонних аграрних робіт, експериментування в аграрному виробництві збільшило його продуктивність. Земля також стала об’єктом ринкових відносин. Становлення ринку робочої сили руй­нувало основи натурального аграрного господарства і створювало стійкий попит на внутрішньому ринку, у т. ч. й промислової про­дукції. Раніше промислова продукція була переважно орієнтована на зовнішній збут випадкового характеру, домінуючим фактором був політичний, а культура — береговою. Отже, товарне вироб­ництво досягло своєї найвищої форми — ринкового господарства,

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 309 коло об’єктів ринкових відносин постійно розширювалося. Такі зміни свідчили про радикальні трансформації у господарському середовищі — відхід від регламентованого натурального госпо­дарства у традиційному суспільстві та формування основ техно­генного суспільства, насамперед домінування ринку як механізму самоорганізації, що змінював все і всіх.

Серед таких нових об’єктів ринкових відносин зазначимо й ідеальні блага, що поставали на базі інституту інтелектуальної власності. Поява нових якостей стосувалася не лише економічної сфери середньовічних міст, але й правової, де зародився інсти­тут інтелектуальної власності. Дослідники еволюції патентного захисту відмічають, що перші патенти було видано в Італії ще в XV ст. [332; с. 614], які переважним чином вирішували проблеми її міст у формі наданих привілеїв. Йдеться про перший у світі патент на винахід, який був виданий у 1421 р. міською управою Флоренції на ім’я Філіпе Брунеллескі, відомого вченого, археолога і скульптора того часу. Сам термін «патент» походить від пізньо- латинського слова (litterae) patentes — грамота, від латинського patents (patentis) — відкритий, очевидний [343, т. 4; с. 453]. Найдав­ніший з патентів Великої Британії був наданий Генріхом VI (1449) за виготовлення кольорового скла для вікон Ітонського коледжу [109; с. 413]. Перші закони, що врегульовували обмін об’єктів, де було втілено знання (об’єктів інтелектуальної власності), прийнято у Великій Британії, це «Статус про монополії» (1623), що проголо­шував виключне право творця винаходу на монопольне користу­вання вигодами його застосування протягом 14 років, та «Статус королеви Анни» (1710), який надавав авторам літературних тво­рів виключне право на їх публікацію протягом 14 років з моменту їх написання і можливість продовження цього терміну [28; с. 37]. У результаті постав інститут інтелектуальної власності у формі виключного й авторського прав.

Передумову для появи авторського права сформувало поши­рення друкованих книг, коли чітко постала проблема авторства тексту, що було не притаманним для книг рукописних. Як за­значав І.Гольдшмідт у роботі «Середньовічні тексти та їх перша поява у друку» (1950), до проблеми авторства були байдужі не лише ті, хто користувався манускриптами, «але так само й автор, записуючи певну інформацію, зовсім не намагався

викликати у майбутніх читачів інтерес до своєї персони» [цит. за: 174; с. 201]. Книгодрукування посилило індивідуалізм і по­тяг до самовираження, що вимагало персоніфікації, остання могла бути забезпеченою зовнішнім інститутом, ним став інститут авторського права. Якісно новими ставали відносини між видав­цями й авторами, все більше набуваючи економічного характеру. Вперше угода між видавцем і автором щодо гарантованої виплати певного гонорару була досягнута при виданні літературного твору «Загублений рай» Дж.Мільтона (1667) [333; с. 73]. Це означало, що в ціні книги як товару стали враховуватися не лише праця тих, хто створював її як матеріальний об’єкт (таким була пишно оздоб­лена книга середньовіччя, виконуючи представницьку й еконо­мічну функції), винагорода належала її автору як головному твор­цеві ідеального блага. Законодавче закріплення авторських прав у «Статусі королеви Анни» створило необхідні умови для перетво­рення результату інтелектуальної діяльності на економічне явище та його включення до ринкового обігу. Проте достатньою переду­мовою для становлення інституту авторського права вважаємо формування у широких верств населення інтелектуальних потреб, що мали систематичний і масовий характер, власне було створено читацьку аудиторію. У цій справі винятковою є роль університетів, які, ставши масовим явищем на теренах Західної Європи, впро­довж декількох століть створили нове інтелектуальне середовище, яке сприяло появі нових ідеальних благ, де були втілені передов­сім неуречевлені знання, генеровані вченими, письменниками, діячами мистецтв.

Щодо уречевлених знань, то йдеться про появу такої кате­горії осіб, як винахідники, перші представники яких з’явилися на поч. XVII ст. Вони за певну винагороду пропонували створю­вати нові механізми й машини і мали назву прожектерів [21; с. 80]. Появу професії прожектерів (професійних «торговців ідеями») описав В.Зомбарт, він зазначав, що їх представники пропонували передовсім можновладцям, але й навіть на міських ринках свої ідеї на продаж. Найбільш повним описом цього явища для Великої Британії можна вважати твір Д.Дефо про проекти (1697), де автор вважав 1680 рік початком епохи «прожектерства» [27; с. 156]. У цей же час починають публікуватися описи винаходів, уперше їх було опубліковано у 1617 р. у Великій Британії, потім — у Франції

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 311 (1791), Німеччині (1877). Переважне використання у Великій Бри­танії патентів як засобу заохочення винахідників, а не як засобу закріплення монопольних прав для збагачення королівських фа­воритів, відбулось лише у 1750—1800 рр., що, з одного боку, запо­чаткувало епоху стрімкого технічного винахідництва, з іншого — призвело до втрати ремеслом таємничості і секретності [76; с. 80]. З 1750 р. головним фактором прогресу техніки вважався винахід- ник-практик [21; с. 331].

Відмітимо і соціокультурний контекст прогресу винахідниц­тва — відхід від традицій у ремісничій діяльності. На відміну від технічного знання часів зародження науково-технічної діяль­ності, об’єктивація якого відбувалася у виробничому процесі, бу­дучи не відчуженим від його носія, патентування стало механізмом і об’єктивації, й об’єктивізації технічного знання, що набувало здатності до відчуження від його творця, залучення в економічне середовище, перетворюючись на суспільне благо У суспільстві було подолано презирливе ставлення до ремісників і потенцій­них новаторів у техніці, як це було у Стародавній Греції. Відтак підприємливе меркантильне суспільство створило сприятливе середовище для науки на ранніх стадіях її розвитку [234; с. 51]. Водночас без інституту інтелектуальної власності означені зміни не набули б сили впливу визначального фактора.

Важливість запровадження інституту інтелектуальної влас­ності підкреслює дослідник інституціонального напряму Д.Норт, що розглядає його як фактор активізації процесу набуття і накопичення знань, оскільки виняткові права власності привели до концентрації зусиль на окремих напрямах практичних про­блем, а пряма залежність між зусиллями та їх результатами — до матеріального стимулювання поліпшення знань і знарядь праці [361; р. 89]. З позицій інституціонального підходу інтелектуальна власність уможливила взаємозв’язки та інформаційний обмін між наукою, технікою й економікою. В економічному середовищі захист результатів інтелектуальної діяльності, що мали про­мислове застосування, забезпечували патентні закони. Пер­ший власне патентний закон було прийнято у США (1787), дещо пізніше у Франції (1791), Росії (1812), Нідерландах (1817), в Іспа­нії й Австрії — у 1820 р. [15; с. 276]. В останній чверті XIX ст. з ін­тенсифікацією міжнародних зв’язків у науково-технічній сфері

(зокрема проведенням міжнародних виставок винаходів) постала потреба у міжнародному об’єднанні зусиль щодо охорони прав об’єктів промислової власності, впродовж 1870-х рр. на міжна­родному рівні було розроблено уніфіковане законодавство у сфері промислової власності, що завершилося підписанням у 1883 р. Паризької конвенції про охорону промислової власності, яку під­писали 11 країн, до к. XIX ст. кількість країн-учасниць цієї конвен­ції досягла 19 [15; с. 325].

За патентним законом США державою гарантувався за­хист прав творців шляхом видачі спеціального охоронного доку­мента — патенту, запроваджені державна реєстрація винаходів і попередня експертиза заявок, загалом патентна система США, що існує й дотепер, постала за законом 1836 р. Необхідність змін до неї виникла аж у середині 1990-х рр. через уніфікацію міжнарод­них стандартів у цій галузі, зокрема, термін дії патенту збільшено з 17 до 20 років та прискорено саму процедуру патентування. Поява патентного законодавства у США, покликаного офіційно за­хищати права індивідуального винахідника, розглядається нами як один з перших проявів зародження державної науково-техніч­ної політики, внаслідок чого вже через сто років у США (1880-90) щорічно видавалося близько 20 тис. патентів на винаходи, най­більш важливим показником патентування і до сьогодні є кількість патентів, зареєстрованих у цій країні.

На початку етапу становлення науково-технічної діяльності знання тієї доби (здебільшого технічні), будучи матеріалізованими у товарах і послугах, починають залучатися до ринкового обігу, хоча й набагато пізніше таких факторів, як земля, капітал, праця. У період мануфактури, як і за часів цехового устрою, знання без­посередніх виробників були не віддільними від них, йдеться про неформалізоване знання. Для аргументування такої тези зверне­мося до висновків, сформульованих А.Смітом у праці «Добробут націй» (1776), щодо причинно-наслідкових зв’язків між поділом праці та значним прогресом її продуктивної сили, а також вина­хідництвом машин. На прикладі розподілу технологічного циклу виготовлення шпильок на окремі операції і закріплення остан­ніх за відповідними робітниками проілюстровано зростання до­бової продуктивності праці одного робітника у 240 разів. Голов­ною умовою такого зростання визнано винахідництво машин, «які

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 313 полегшують та скорочують працю і дозволяють одній людині ви­конувати роботу декількох» [254; с. 14-16]. Винахідництво пер­ших механізмів і машин, що полегшували і пришвидшували ручну працю, як феномен було пов’язано з концентрацією уваги мало- освічених робітників на виконанні спеціалізованих операцій.

Як свідчить економічна історія, цеховий устрій на відміну від мануфактури базувався на монолітності технологічного циклу виготовлення будь-якої продукції. Увесь цикл (від обробки си­ровини до готового виробу) був відомий і виконувався виключно майстром, тоді як підмайстри й учні зосереджувалися лише на до­поміжних, підготовчих операціях [92; с. 124]. Мануфактура з роз­поділом ручної праці зосереджує увагу робітників на виконанні вузькоспеціалізованих операцій, наслідком чого стає винайдення перших механізмів — ткацького човника (Дж.Кей, 1733), прядиль­них машин (Дж.Харгрівс, Р.Аркрайт, 1768), механічного ткацького верстата (Е.Картрайт, 1785), токарного верстата (Г.Модслі, 1797), виробництво коксу, сталі та ін. [12; с. 16]. Іще А.Сміт підкреслю­вав, що їх винахідники мали значний емпіричний виробничий до­свід, проте були малоосвіченими. Водночас акцентувалася увага на тому, що «людину, яка здобула освіту завдяки витратам вели­кої праці і часу,... можна прирівняти до однієї з дорогих машин» [254; с. 67].

Промислова революція не була наслідком наукової революції, її зв’язок з науковим прогресом простежується лише у випадку вдосконалення парової машини Дж.Ватом. Це були відокремлені процеси, які відбувалися у двох сферах, що на той час не перети­налися: у сфері теоретичного знання та сфері практичного вміння. Перші ознаки процесу їх об’єднання, що П.Друкер аргументує як появу «технології» — поєднання вміння (іескпе як таємниці ре­месла) із знанням («-логія» як систематизоване знання), стали виникати з середини XVIII ст., коли з’явилися перші технічні за­клади освіти. А завершення цей процес набув з переходом до ви­користання знань для розробки знарядь праці, технологій, ви­дів готової продукції [76; с. 79, 95]. Узагальнивши біографічні дані інженерів, що діяли у 1750-1850 рр., Дж.Бернал дійшов висновку, що у Великій Британії, центрі промислової революції, інженери розпочинали свою діяльність як прості робітники — неграмотні або самоуки, вони працювали слюсарями, ковалями, механіками,

у Франції інженери мали шкільну освіту, і лише в сер. XIX ст. ні­мецькі інженери постають як науково підготовлені [21; с. 331]. На відміну від винахідників-теоретиків (Г.Галілей, Х.Ґюйґенс), які були далекими від виробництва, винахідники-практики працю­вали над постійним вдосконаленням механізмів і машин, поши­рення яких охоплювало текстильну промисловість (перша тех- ніко-економічна парадигма), металургію і машинобудування (друга техніко-економічна парадигма) — матеріальну основу ма­шинної революції і переходу до індустріальної цивілізації, посту­пово охоплюючи і традиційні для аграрної цивілізації галузі — сільське господарство, виробництво продовольства. Основою їх створення до сер. XIX ст. все ще було емпіричне, а не теоретичне знання. Проте вже у 1860-х рр. К.Маркс відмітив наявність нової категорії робітників — «кількісно незначний персонал, зайнятий контролем над усіма машинами і постійним їх налагодженням, на­приклад, інженери, механіки, столяри і т. д. Це — вищий, у частині науково освічений, у частині ремісного характеру прошарок ро­бітників, який не входить до кола фабричних робітників». Загалом у 1861 р. у Британії та Уельсі чисельність усіх цивільних інже­нерів складала 3 329 осіб [184; с. 431-454]. Формувався новий тип інженера — інженера-механіка з систематичною технічною осві­тою, що була створена на науковій основі Відтак інженерна діяль­ність постає не просто як технічна практика на емпіричній основі, а діяльність щодо перетворення знань у дійсність, тобто уречев­лення технічних знань, генерованих на науковій основі, у новітній техніці.

Динамізм змін відображав темп поширення технічних вина­ходів, в епоху промислової революції він складав уже десятки років і роки, а не століття, як це було за умов традиційного сус­пільства. Так, метод виготовлення коксу було запатентовано в Англії у 1612 р., а перший кокс був вироблений лише у 1709 р. [334; с. 331]. Як робить висновок П.Друкер, винаходи під час про­мислової революції запроваджувалися швидко і повсюдно, в усі ремесла і галузі промисловості, де це було можливим. Найактуаль­нішим прикладом є використання парової машини, що менш ніж за сто років застосовувалася у більшості галузей (від гірництва до транспорту) і практично по всій земній кулі [76; с. 74]. За доби модернізації кожен з винаходів спричиняв створення нових, які

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 315 знаходили якнайшвидше застосування. Виняткового значення техніка і винаходи набувають тоді, «коли суспільство досягає верхньої межі можливого, й звичайним стає обов’язкове звернення до техніки, збуджується інтерес до тисячі й одного винаходу, що перебувають поза увагою» [31; с. 397]. Верхня межа екстенсивного зростання індустріального сектора за часів мануфактури, що ба­зувалася на ручній праці, знарядійній техніці й емпіричних знан­нях, була досягнута тоді, коли зростання продуктивності ручної праці внаслідок її розподілу та первинної механізації вже не від­повідало масштабам і темпам зростання ринкового попиту на ма­нуфактурні товари.

Завдяки поширенню ринкових відносин на всі сфери життє­діяльності людини нової якості набували інформаційні потреби, серед яких вагоме місце посідала економічна інформація — про рівень цін на товари і сировину, коливання на фондовій біржі Вперше фактор швидкості поширення економічної інформації, а не військові потреби, виявив свій вирішальний вплив на масове практичне застосування технічного винаходу у випадку з елек­тричним телеграфом [21; с. 305]. Сучасний дослідник Ч.Хенді від­значає, що зведення принципів дії міського ринку до рівня ключо­вої економічної концепції є одним з найпродуктивніших досягнень цивілізації [313; с. 170]. Становлення ринку і підприємництва як нового соціального прошарку та нової економічної сили в суспіль­стві позитивно вплинули на остаточне формування перетворю­вальної функції науки, де результат наукових досліджень через винахідництво (об’єднання наукової і технічної діяльності) залу­чається до ринкового обігу як уречевлене у нових товарах наукове і технічне знання. У такий спосіб рівноправні на ринку суб’єкти збільшували свою силу впливу, тобто підвищували конкуренто­спроможність. Вплив економічного середовища на науково-тех­нічну діяльність полягав у зростанні темпів впровадження винахо­дів у господарські процеси та формування промислового капіталу як джерела фінансування науково-технічної діяльності та її інду­стріалізації.

Таким чином, до ринкового обігу в епоху мануфактури знання залучалися як матеріалізовані у товарах і послугах, виробництво останніх базувалося на ручній праці та емпіричному досвіді мало- освічених робітників. Здобуті знання були неформалізованими,

невіддільними від малоосвічених робітників, вони створювалися у результаті накопичення їх емпіричного досвіду, а не завдяки інтелектуальній діяльності окремої категорії працівників. Появу такої категорії робітників унаслідок розподілу праці в науці від­мітив А.Сміт, зазначаючи, що розподіл занять у науці збільшує вміння, зберігає час, зростають досягнення самої науки. Фундатор політичної економії наприкінці XVIII ст. висловив припущення про об’єднання технічного і наукового прогресу. Відтоді, коли ма­шинобудування стало самостійною галуззю промисловості, вдо­сконаленням механізмів і машин займаються вже не робітники, які на них працюють, а представники спеціальної професії — маши­нобудівники і теоретики, «професія яких полягає не у виготовленні певних предметів, а в спогляданні навколишнього і які через це здатні комбінувати сили найбільш віддалених один від одного і не­подібних предметів» [254; с. 11]. На такий розподіл та формування нової професії вказував і К.Маркс, формулюючи висновок, що «відбувається відділення науки як науки, застосованої до виробни­цтва, від безпосередньої праці, у той час як на попередніх етапах виробництва обмежений осяг знань і досвіду був безпосередньо пов’язаний із самою працею, не розвивався як відокремлена від неї самостійна сила і тому загалом ніколи не виходив за межі тра­диційно поповнюваного і тільки дуже повільно і потроху розши­рюваного збирання рецептів... Рука і голова не були відділені одна від одної», і надалі «...винахід стає особливою професією» [185; с. 554, 556]. Однак інновації, як це визначив Й.Шумпетер і його по­зицію підтримав Ю.Хабермас, все ще залежали від спорадичних винаходів, яким був притаманний характер природничого плину речей [305; с. 87].

Отже, відокремлення машинобудування у самостійну галузь, що втілювала знання, створюване вченими і техніками, дозволяє говорити про залучення до ринкового обігу уже формалізованого знання як результату інтелектуальної діяльності окремої категорії працівників, це знання, що матеріалізоване у машинах і механіз­мах. Запровадження машинної техніки, її постійне вдосконалення дозволяють говорити про динамічне зростання продуктивності праці. Зокрема, Ф.Шерер і Д.Росс наводять приклад, що робітник мануфактури у 1770-ті рр., якого описує А.Сміт, мав продуктив­ність праці 4 800 шпильок на день, через два століття продуктив-

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 317 ність робітника з виробництва шпильок складала 800 000 шпильок на день [332; с. 607]. Водночас запровадження механізмів і машин відбувалося і в традиційних галузях доіндустріальної епохи — у текстильній та добувній, їх механізація обумовила стрімке зрос­тання продуктивності праці і зниження витрат на виробництво товарів. Це були традиційні товари, що вироблялися раніше май- страми-ремісниками, проте, на відміну від ремісничих, вони мали уніфіковані характеристики і меншу кількість дефектів [76; с. 21]. Саме в цій галузі на швидкість впровадження технічних винаходів впливав економічний фактор — постійне розширення ринку текс­тильних товарів, що, в свою чергу, стало наслідком розширення мо­реплавства і колонізації.

Сцієнтизація техніки потребувала нових якостей у робочої сили, необхідною стала не лише практична, але й теоретична під­готовка робітника, що працював з машинною технікою. За ча­сів А.Сміта період часу, необхідний для опанування емпіричного досвіду для виробництва продукції високої якості, коливався від 50 до 100 років. У сер. XIX ст. А.Борзіг створив систему профе­сійно-технічного навчання, що поєднувала практику на заводі під керівництвом наставника, та теоретичну підготовку в учи­лищі, яка тривала три—п’ять років [76; с. 89]. Терміни професійного навчання скоротилися у десятки разів, настільки ж зростала про­дуктивність праці.

Стрімкий розвиток машинобудування у XIX ст. був обумовле­ний передовсім економічним фактором — зростанням прибутків від широкомасштабного використання машин, яке революціоні­зувало ручну працю, зробивши в процесі її механізації наступний крок — використання машин для виробництва машин. У цьому процесі поставав новий тип інженера та винахідника — інженера- механіка і дослідника-винахідника. Результати винахідницької діяльності — нові наукові та технічні знання, формалізовані в па­тентах, діставали правовий захист і могли виступати самостійним об’єктом купівлі-продажу, особливість їх залучення до ринко­вого обігу зумовлювалася природою розумової праці. Але подібне залучення формалізованого знання до ринкового обігу було на­стільки фрагментарним й епізодичним, що фундатор інноваційної теорії Й.Шумпетер назвав накопичені технічні знання «нееконо­мічним моментом» [337; с. 112].

Отже, можемо зробити висновок, що залучення знання як ідеального блага до ринкового обігу відбувалося поетапно:

— на першому етапі, етапі становлення товарного виробництва, до ринкового обігу залучалося неформалізоване емпіричне знання, матеріалізоване у товарах і послугах (ринки товарів і послуг, що становляться), виробництво яких базувалося на емпіричному до­свіді малоосвічених робітників;

— на другому етапі, етапі капіталістичного товарного виробни­цтва, об’єктами купівлі-продажу стали товари та послуги (ринки масових товарів і послуг, що стандартизувалися), в яких матеріа­лізовано знання як результат інтелектуальної діяльності вчених, інженерів і техніків, тобто формалізоване уречевлене знання, його застосування у виробництві вимагало вже певного освітньо-профе­сійного рівня підготовки працівника;

— саме формалізоване знання, передовсім технічне, здо­буте як результат науково-технічної діяльності, стає об’єктом купівлі-продажу на ринку ресурсів як об’єкт інтелектуальної власності, охорона якої закріплюється законодавчо, це новий тип ресурсу — інтелектуальний ресурс, залучення якого до ринкового обігу дозволяє отримувати новий тип доходів від нового типу влас­ності — квазірентні доходи від використання прав інтелектуаль­ної власності.

Необхідність підготовки не лише дослідників, але й працівни­ків з технічною освітою (інженерів, техніків) і високий попит на них обумовив економічне зміцнення вищої школи. Наприклад, уні­верситетський професор у Шотландії у 1880-х рр. міг заробляти 600 фунтів стерлінгів щорічно, це вдесятеро більше за найвище оплачуваного робітника, у тодішньому масштабі цін така сума була еквівалентна вартості великого будинку [70; с. 805]. Як зазна­чив Ю.Хабермас, у XIX ст. уявлення щодо шляхів проникнення науки у життєву практику стосувалися двох напрямів: по-перше, шляхом технічного використання наукової інформації, по-друге, шляхом індивідуального освітнього процесу, пов’язаного з вивчен­ням наукових дисциплін [305; с. 122].

Патентний механізм залучення до ринкового обігу формалі­зованого знання обумовив виникнення нового соціального інсти­туту генерування знання — промислові дослідницькі лабораторії, які представили колективний рівень суб’єктів уже не наукових

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 319 досліджень, а досліджень і розробок, оскільки вони були зорієнтовані на генерування прикладного знання. Прообраз до­слідницької лабораторії розробки парових машин був створений у 1770-80 рр. фірмою Boulton&Watt, результатом діяльності якої стала вдосконалена парова машина. Вартим уваги є те, як вина­хідник Дж.Ват здійснив економічне обґрунтування отриманого ефекту від експлуатації вдосконаленої парової машини: він засто­сував альтернативний підхід, розглянувши витрати на виконання певного обсягу робіт лебідкою з кінним приводом і паровою маши­ною Ньюкомена. Фірма Boulton&Watt встановлювала й обслугову­вала парові машини безкоштовно, для фірми пропонувалося від­раховувати 1/3 від розмірів економії у вартості палива або корму, необхідних для експлуатації її альтернатив: парової машини Нью­комена і кінської лебідки [21; с. 327]. Саме Дж.Ват виразив потуж­ність машини у новій універсальній одиниці — кінській силі, тра­диція використання якої зберігається до сьогодні.

Проте народження сучасної промислової дослідницької ла­бораторії датують на сто років пізніше — 1876 роком, це рік відкриття Т.Едісоном знаменитої лабораторії в Менло-Парк, а О.Беллом — заснування подібного закладу у Бостоні [332; с. 609]. П.Друкер наводить іншу дату: в Європі перша промислова до­слідницька лабораторія виникла у 1869 р., вона обслуговувала компанію Siemens [76; с. 275]. В останній чверті XIX ст. дослід­ницьку лабораторію у Німеччині відкриває фірма BASF, a General Electric, що традиційно вважається фундатором дослідницьких ла­бораторій у США, створює її в 1875 р. [79, т. 2; с. 533]. У Німеччині у 1880-х рр. промислові кола створили низку дослідницьких інсти­тутів «Кайзер-Вільгельм гезельшафт» для наукових досліджень і розробок у важкій індустрії. На рубежі століть в американській промисловості працювало вже близько 140 таких лабораторій. Від­так кількість патентів, зареєстрованих американськими промис­ловими компаніями, у 1901 р. становила 20% їх загальної кількості [76; с. 31]. Промисловим дослідницьким лабораторіям людство за­вдячує створенням динамо-машини, електростанції та електрич­ної лампочки й багатьох інших винаходів. Дослідницькі лабора­торії охоплюють також і базові для аграрної цивілізації галузі, йдеться про створення Дж.Лоуесом у власному маєтку першої сільськогосподарської дослідницької лабораторії, де проводилися

досліди з добривами, з яких пізніше зародилися виробництво добрив зокрема і хімічна промисловість загалом.

Поступово необхідність створення мережі дослідницьких лабо­раторій була усвідомлена в більшості країн, де стрімко відбувався індустріальний розвиток. Відомий хімік академік В.Іпатьєв у ро­боті «Наука і промисловість на Заході і в Росії» (1923) відзначав, що для правильного розвитку певного виробництва необхідним є його всебічне вивчення у лабораторіях і вчених кабінетах, у дослідних майстернях, і лише потім їх розгорнення у заводському масштабі. Відтак країни з високим розвитком промисловості і сільського гос­подарства відзначаються наявністю значної кількості прекрасно оснащених лабораторій, дослідних майстерень і дослідних полів. Наведемо приклад Німеччини, яка за кошти держави і промисло­вості створила таку систему наукових лабораторій, результати до­сліджень якої стали базою розвитку промислової могутності цієї країни [113; с. 4].

Особливість діяльності промислових дослідницьких лабора­торій полягала у розробці ними технології для певної галузі, на якій спеціалізувалися компанії, що їх створювали. Передбачалося, що використання розробок відбуватиметься виключно у цій сфері [76; с. 275]. У такий спосіб виникли перші наукоємні галузі про­мисловості — нафтова, хімічна, електротехнічна, які, на відміну від традиційних галузей (текстильної, харчової, гірничодобувної, металургійної і навіть машинобудівної), поставали не на ремісни­чій, а на науковій основі. «Електрика була воістину першою нау­кою, яка створила власну промисловість, абсолютно незалежну від традицій» [21; с. 341]. Передовсім це стосувалося відсутності емпі­ричного досвіду робітників і можливостей його усної демонстра­ційної трансляції. Відповідно змінювалися вимоги до робітників у нових галузях промисловості: для них було недостатньо лише практичної підготовки на робочому місці, необхідною була теоре­тична підготовка у сфері технічного знання. Товари, які проду­кували нові галузі, були невідомими раніше; йдеться про нафто­продукти, динаміт, синтетичну гуму, синтетичні барвники й багато ін. У свою чергу, транспортування нових товарів, їх зберігання потребували нових транспортних засобів, наприклад, для транс­портування нафтопродуктів винахідники з родини Нобелів розробили новий вагон-цистерну і наливний пароплав, а для

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 321 зберігання — циліндричні резервуари [316; с. 34]. Нові види това­рів створювали нову інфраструктуру, це стосується транспорту (зокрема, йдеться про транспортну революцію — будівництво за­лізниць, яку започатковано Великою Британією і яка пошири­лася світом), торгівлі й інших об’єктів. У традиційних галузях про­мисловості (текстильній, харчовій, гірничодобувній) відбувалися лише процеси їх механізації, що не мали наукової основи, окрім прикладу використання парової машини, яку стали застосову­вати у текстильній промисловості з 1785 р. Поява наукоємних га­лузей промисловості стала основою формування стійких зв’язків між промисловістю та наукою, поставав новий тип вченого, інте­реси якого були пов’язані з прикладним значенням генерованих ним наукових і технічних знань. Як зазначав Дж.Бернал, «уперше з’являються такі люди, як Кельвін, Едісон, Сіменс і Бруннер. Це вже не ділки, що перетворилися на вчених, а вчені, що перетвори­лися на ділків» [21; с. 313].

Функціонування дослідницьких лабораторій мало планову основу, їх діяльність може розглядатися як прообраз прикладних досліджень та експериментальних розробок. Поява дослідниць­ких лабораторій уможливила встановлення систематичних, а не випадкових зв’язків між винахідником і підприємцем. У роботі «Теорія економічного розвитку» Й.Шумпетером було розкрито особливості підприємницької діяльності, її відмінність від праці загалом і розумової праці зокрема, функцією підприємця визна­чено творення «нових комбінацій», що є головним джерелом при­бутку. Відтак економічна практика здобула теорію інноваційного розвитку, що стане домінуючою півстоліттям пізніше. «З появою пов’язаних з промисловістю досліджень наука, техніка та їх за­стосування утворили єдину систему» — у такий спосіб відзначив появу нової якості взаємодії науки і техніки наприкінці XIX ст. Ю.Хабермас [305; с. 87].

З позицій системно-діяльнісного підходу поява промислової дослідницької лабораторії була не лише появою нового суб’єкта колективного рівня, вона стала тією інституційною формою, що створила нові умови прояву системності як іманентної влас­тивості науково-технічної діяльності. Системність науково-тех­нічної діяльності до к. XIX ст. проявлялася у двох площинах: з одного боку, системність наукових досліджень була виявом

взаємообумовленості і взаємозв’язків спочатку природних, зго­дом і суспільних явищ і процесів як об’єктів наукового пізнання, що сформувало предмет і конкретні методи наукових дисциплін та стало об’єктивною основою диференціації наукових і техніч­них знань, з іншого боку, це системна взаємообумовленість про­цесів генерування, трансляції, формалізації, систематизації знань та інформації, які забезпечувалися складовими науково-техніч­ної діяльності (науковими дослідженнями, підготовкою вчених, наданням науково-інформаційних послуг). З точки зору потреб, які задовольнялися результатами функціонування складових науково-технічної діяльності, це були насамперед пізнавальні потреби вченого, які формувалися на індивідуальному рівні суб’єктів наукових досліджень (реалізація пізнавальної функції наукового знання), на колективному рівні потреби формувалися як потреби в освіті, що набувала наукової основи та спеціалізо­ваного характеру і забезпечувала механізм самовідтворення но­вого виду діяльності, потреби у когнітивних комунікаціях, потреби у формалізації, збереженні і систематизації наукового знання через надання науково-інформаційних послуг суб’єктами колек­тивного рівня (реалізація трансляційної функції знання). При цьому реалізація перетворювальної (практичної) функції знання також мала місце, проте не було сформовано інституційної основи та механізму її систематичної реалізації.

Промислова дослідницька лабораторія постала як новий суб’єкт науково-технічної діяльності колективного рівня, її мета функціонування полягала не лише у творенні нового знання, пе­редовсім технічного на науковій основі, але й у визначенні напря­мів його промислового застосування через уречевлення у това­рах, які до цього часу не були відомі ринку, причому такі товари мали і промислове, і споживче призначення. Через діяльність до­слідницьких лабораторій наукові дослідження трансформувалися у наукові дослідження і розробки, де вже на рівні формулювання цілей пізнавальної діяльності постають цілі перетворення природи за допомогою створення на науковій основі об’єктів штучної при­роди. Відтак промислова дослідницька лабораторія разом з акаде­мією наук, дослідницьким університетом та науковою бібліотекою сформували інституційну основу становлення науково-технічної діяльності. Водночас дослідницька лабораторія уможливила новий

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 323 прояв системності науково-технічної діяльності, оскільки така діяльність спрямовувалася не лише на реалізацію пізнавальної і трансляційної функції наукових знань, але й перетворювальної функції наукових і технічних знань у контексті задоволення сис­теми потреб усього суспільства, будучи включеною у продуку­вання насамперед матеріальних благ. В індустріальному типі гос­подарювання саме промисловість створила матеріальну основу продукування масових однотипних товарів, що докорінно змінило способи задоволення споживчих потреб, перетворивши їх з інди­відуалізованих на масові. Реалізація перетворювальної функції наукових і технічних знань була зосереджена на формуванні ма­теріальної основи промисловості, що в науковій літературі діс­тала назву матеріально-технічної бази. Крім того, вважаємо, що реалізація перетворювальної функції знання стосувалася не лише природи, вона проявилася і на рівні процесів соціального та економічного середовища, що продемонструвала поява наукоєм- них галузей. Наукові і технічні знання, у розвитку яких набувала поглиблення диференціація, з к. XIX ст. стали основою урізно­манітнення видів економічної діяльності, здійснивши зворотний вплив на ускладнення структури економічного та соціокультур- ного середовища.

Отже, можемо зробити висновок, що в останній чверті XIX ст. унаслідок появи промислових дослідницьких лабораторій відбу­вається вплив на економічне середовище — на науковій основі виникли нові галузі промисловості (нафтова, хімічна, електро­технічна). Підприємництво постає як форма реалізації нової функ­ції — не простого багаторазового повторення у незмінних масшта­бах і комбінаціях господарського кругообігу та досягнення стану економічної рівноваги, а творення нового в економічній сфері через витіснення усталених комбінацій — через «утворювальне руйну­вання» інновацій, які у т.ч. являли собою уречевлене у винаходах наукове знання, що залучалося до ринкового обігу як новий ресурс через інститут інтелектуальної власності.

Окремо зауважимо про входження до кола державних інте­ресів проблем розвитку науки і техніки. До сер. XIX ст. у більшості передових країн були створені державні органи управління роз­витком науково-технічної сфери: Британська асоціація сприяння прогресу науки (1831), Американська асоціація сприяння розвитку

науки (США, 1848), Департамент науки і технічних ремесел Вели­кої Британії (1853), Організація з наукової інформації і координа­ції досліджень Скандинавії тощо. Держава уперше постає джере­лом фінансування наукових досліджень. Так, упродовж XIX ст. у Великій Британії на ці потреби було витрачено один мільйон фун­тів стерлінгів. З 1830-х рр. з появою дослідницьких університетів уряди багатьох європейських країн і США стали фінансувати їх дослідження шляхом вагомих щорічних дотацій. Водночас дер­жавне фінансування було спрямоване на активізацію наукового і технічного прогресу передовсім у військовій сфері, і шляхом пе­реливу знань військові науково-технічні досягнення здійснюють вплив на цивільне виробництво благ.

Технічні зрушення у промисловості обумовили перехід від дрібної промисловості до крупних монополістичних підпри­ємств, що потребували наукових методів не лише виробництва, але його організації та управління. Виникла потреба у появі нової галузі знань — менеджменту, формування його наукової основи пов’язано з іменами Ч.Беббіджа («Про економію обладнання і комплектуючих», 1832) та Е.Юра («Філософія виробництва», 1835) [331; с. 23-27]. У роботі Е.Юра було здійснено обґрунтування відмежування від «філософії вишуканих мистецтв», тобто реміс­ничої традиції організації виробництва, і перехід до нової кон­цептуальної основи організації власне виробництва — «філософії виробництва», принципів, якими має керуватися індустрія, вико­ристовуючи самодіючі машини [197; с. 12]. Розробка філософських основ машинної індустрії, що поривала з ремісничою традицією, Е.Юром не випадкова, коли ми візьмемо до уваги.те, що він був шотландським інженером-хіміком, а саме в Шотландії розвива­лася спеціалізована освіта у галузі хімії, хімічне виробництво по­ставало на наукоємній основі, потребуючи не монолітного виробни­чого процесу ремісничої майстерні, а операційно спеціалізованого технологічного процесу, робітників, які мали теоретичну підго­товку, інший спосіб організації й управління, аніж регламентоване тисячолітньою традицією рецептурне узагальнення емпіричного досвіду.

Водночас практичні проблеми розбудови залізниць, де було сконцентровано у 1870-х рр. лише у Великій Британії 250 тис. робітників, потребували швидкої розробки нових підходів до

Особливості науково-технічної діяльності та ЇЇ впливу на ринкове господарство... 325 організації ефективного великомасштабного виробництва. У свою чергу, прискорений розвиток залізниць і телеграфу поширили ринок на нові території, передовсім у США, де індустріалізація відбувалася на іншій технічній основі — уречевлених у техніці наукових знаннях, аніж на батьківщині промислової революції — Великій Британії, де техніка була створена на базі емпіричного досвіду. Відтак становлення американської промисловості відбу­валося більш стрімкими темпами й було орієнтоване на створення великомасштабного масового виробництва: у 1880 р. в ній було зай­нято 2,7 млн. робітників, а в 1900 р. — 4,5 млн. осіб, які здебільшого працювали на великих підприємствах (понад тисячу осіб); у 1900 р. в американській промисловості функціонували підприємства з чи­сельністю від 8 до 10 тис. осіб, які вимагали нових підходів до ор­ганізації й управління. Інженер став виконувати нову економічну функцію, про що було проголошено на зібранні Американського товариства інженерів-механіків (АБМЕ, 1880) Г.Тауном у допо­віді «Інженер в ролі економіста», у 1886 р. Ф.Тейлор — учасник цього товариства, що його очолив у 1903 р., у доповіді «Управління цехом» (1903) ознайомив однодумців з власною системою [331; с. 32, 39]. У XX ст. вона дістала назву тейлоризму і набула поширення у всіх країнах світу, а менеджмент став розглядатися як нова галузь наукових знань, це закріпилося в його назві — «науковий менеджмент».

З сер. XIX ст. науково-технічна діяльність, особливо така її складова, як наукові дослідження і розробки, виходить за націо­нальні межі. Академік В.Вернадський зазначав, що в цей період до цілей наукової спільноти додалася мета міжнародної організа­ції наукової роботи у найрізноманітніших формах [42; с. 34]. Так, за ініціативою Лондонського королівського товариства утворюється Міжнародний союз академій (1899), що мав на меті виконання та­ких наукових досліджень, які були неспроможні виконувати не лише окремі дослідники, але й усі вчені певної країни. На пер­шому її засіданні були представлені академії і наукові товариства Берліна, Ґетінґена, Ляйпцігу, Лондона, Мюнхена, Парижа, Рима, Петербурга, Відня, Вашингтона [42; с. 17]. Результати діяльності цього міжнародного утворення були наявні впродовж перших ро­ків її існування, це організація міжнародного дослідження пів­нічних морів, створення метеорологічних станцій на океанічних

островах, створення міжнародної бібліографії у галузі природо­знавства і математики, видання творів Л.Ейлера, Ляйбніца і багато інших видатних наукових подій міжнародного значення. Питання порядку денного цього міжнародного союзу і сьогодні вражають своєю масштабністю і складністю: міжнародна організація дослі­джень вулканів, утворення Міжнародної комісії для об’єднання часу та об’єднання календаря (єдність стилю), видання перекла­дів творів східних письменників про Далекий Схід [42; с. 24]. Хоча більшість її учасників представляли європейські країни, дві ака­демії — Національна академія Вашингтона та Королівська ака­демія в Токіо — перетворили масштаб її діяльності на планетар­ний. На міжнародний рівень вийшли і дисциплінарні товариства, йдеться про створення Міжнародного союзу хімічних товариств, міжнародних організацій, що пов’язували діяльність астрономіч­них обсерваторій, Міжнародної сейсмічної комісії, міжнародні наукові з’їзди за окремими спеціальностями, Союз слов’янських академій тощо.

Отже, к. XIX ст. відзначається тим, що науково-технічна діяль­ність у своїй еволюції через внутрішньосистемні зміни досягла такого рівня, який уможливив встановлення зв’язків між нею і зовнішнім середовищем (як соціокультурним, так і економічним). Причому, напрям впливу змінився, науково-технічна діяльність стала фактором змін у соціокультурному та економічному середо­вищі, вона здобула міжнародне визнання, її головні інституційні утворення вийшли за межі національних кордонів. Це дозволяє говорити про завершення етапу становлення і перехід до етапу розвитку.

Таким чином, етап становлення науково-технічної діяль­ності тривав з поч. XVII ст. до к. XIX ст. Теоретична діяльність із випадкового явища перетворилася на явище самобутнє, в якому відбулося самовизначення її істотних властивостей і внутрішнє структурування, об’єднання наукової та технічної діяльності, що дозволяє говорити про набуття нею зрілої форми — науково- технічної діяльності. Складові науково-технічної діяльності на­були внутрішньої цілісності, оскільки формування їх сутнісних характеристик (мети, суб’єктів, предмета, засобів, процесу, умов та результатів) здійснювалося під переважним впливом внутріш­ніх флуктуацій (табл. 3.3).

Науково-технічна діяльність набула ознак самоорганізованої складної структурованої системи, цілеспрямування якої відбува­лося відповідно до внутрішньовироблених норм, які забезпечували нейтральність генерованих наукових знань як головного резуль­тату функціонування соціального інституту «наука» щодо інших соціальних інститутів (релігії, політики, моралі), що досягалося домінуванням у пізнавальному інструментарії експерименталь­ного методу та оголошенням єдиним об’єктом наукових досліджень природних явищ і процесів. Набуття науково-технічною діяль­ністю ознак самоорганізованої системи відобразило формування внутрішніх закономірностей, які постали у такій її складовій, як наукові дослідження і розробки, і водночас проявлялись у всіх складових науково-технічної діяльності.

Така система була спроможна впливати на перебіг процесів і явищ зовнішнього середовища, зокрема, модель самоорганізації і саморозвитку наукового співтовариства стала прообразом мо­делі організації всього суспільства за горизонтальним принципом суб’єкт-суб’єктної взаємодії. Зовнішнім щодо науково-техніч­ної діяльності перестало бути лише соціокультурне середовище, між науково-технічною діяльністю й економічним середовищем сформувалися стійкі взаємозв’язки, які уможливлювали інститут інтелектуальної власності, розвиток ринку споживчих товарів і становлення ринку товарів інвестиційних, формування промис­лового капіталу як джерела фінансування наукових досліджень і розробок. Водночас такі зміни були уможливленні флуктуаціями і в зовнішньому середовищі, де відбувся перехід від традиційного до техногенного типу суспільства, змінювалися суспільні цінності, які відходили від споглядання і консерватизму тисячолітніх тра­дицій та стверджували активізм у ставленні до світу і нестримну жагу нового, не зафіксованого в емпіричному досвіді, а генерова­ного науковою рефлексією, спрямованого на пізнання навколиш­нього світу, людини й суспільства та їх перетворення. У межах науково-технічної діяльності були сформовані нові соціокультурні цінності техногенного суспільства — діяльнісне ставлення до світу, творче начало у кожній людині та будь-якому виді людської діяль­ності. Уречевлені у технічних артефактах наукові знання умож­ливили створення індустріального типу господарювання і станов­лення техногенного суспільства.

Таблиця 3.3

Загальна характеристика складових науково-технічної діяльності на етапі її становлення*

328 РОЗДІЛ III Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 329

РОЗДІЛ III Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 331

* Розроблено автором.

РОЗДІЛ III

Ознаки етапу становлення вбачаємо в такому:

І. Самобутність теоретичної діяльності підкреслює те, що цей вид діяльності остаточно відмежувався, з одного боку, від зовнішнього соціокультурного середовища (різних форм духо­вної діяльності релігійної і культурної) та соціального інституту релігії, з іншого — системного характеру набули процеси внут­рішнього структурування, у результаті чого постали два со­ціальні інститути — наука і філософія. Філософія, будучи галуззю науки, закріпила за собою функцію загальної методології розвитку всіх наук.

Внутрішні характеристики теоретичної діяльності досягли рівня самовизначення. На відміну від етапу зародження її мета полягала не лише у пізнанні певного об’єкта як його спогляданні і відображенні у теоретичних конструкціях, але й кількісному вимірюванні та застосуванні теоретичних конструкцій у пере­творенні природи задля задоволення потреб суспільства.

Упродовж етапу відбулися значні кількісні та якісні зміни серед суб'єктів теоретичної діяльності. На індивідуальному рівні постав якісно новий тип суб’єкта — вчений-експериментатор, який здобув університетську освіту і вчений ступінь. Це представ­ник нового соціального прошарку, що в подальшому сформувався як клас буржуазії. Його основна діяльність мала світський ха­рактер, наукові дослідження сполучалися здебільшого з держав­ною службою як головним і стійким джерелом доходів, менше — з викладанням в університетах. Поява вищих спеціалізованих шкіл, передовсім технічних, і дослідницького університету знову ввела вченого-експериментатора до стін «alma mater». Щодо кіль­кісних характеристик, то нова соціально-професійна група, що з сер. XIX ст. дістала назву «вчені», значно розширилася за обся­гами, налічуючи у своїх лавах тисячі, а надалі — і десятки тисяч осіб. Серед них були представлені і жінки, це відображало зміни соціокультурного середовища у контексті становлення демокра­тичних основ техногенного суспільства.

На колективному рівні суб’єктів теоретичної діяльності по­стали нові формальні організації: академія наук, дисциплінарні наукові товариства, вища технічна школа і дослідницька лабора­торія. Вони являли собою новий тип соціалізації індивіда як добро­вільні об’єднання, засадні умови їх функціонування вироблялися колегіально і відмежовувалися від традицій зовнішнього середо­вища, як це було притаманним етапу зародження. Класичний уні­верситет зазнав якісних змін з сер. XIX ст., поступово втілюючи дослідницькі засади своєї організації, змінюючи систему вищої освіти, де домінування від гуманітарних знань перейшло до при- родничонаукових.

На початку етапу постав новий суб’єкт — академія наук. Академії наук були створені у більшості європейських країн, бу­дучи першим формальним утворенням, що уможливило ста­новлення теоретичної діяльності як явища самобутнього, яке відбувалося організовано на систематичній, цілеспрямова­ній і внутрішньоструктурованій основі, трансформування їх у наукові дослідження. Це був вияв процесів самоорганізації вчених через створення ними засадних умов і єдиних норм проведення наукових досліджень, які поширювалися спочатку на природни- чонаукові дослідження, відходили від традиції як панівної норми, привнесеної у теоретичну діяльність із зовнішнього соціокуль- турного середовища в античну добу і закріпленої у добу середньо­віччя, створюючи новий спосіб доведення істинності теоретичного знання — виключно експериментальним шляхом. На відміну від класичного університету академія наук як соціальний інститут з моменту своєї появи не мала зв’язків з інститутом релігії, проте їй був притаманним національний характер, її заснування вважа­лося ознакою європейського визнання країни. Вона об’єднувала вчених, які проводили природничонаукові дослідження, резуль­татом її функціонування стало набуття науковими знаннями пере­творювальної функції та генерування на їх основі технічних знань. Поряд з академіями наук, які об’єднували навколо себе природо- знавців-експериментаторів, незалежно від галузей знань, вчені за відповідним дисциплінарним напрямом стали об’єднуватися у дисциплінарні товариства, що формували неуречевлені умови розвитку відповідної галузі знань, це були формальні організації, з власним статутом, друкованим органом. Отже, саме завдяки пер­шим академіям наук і дисциплінарним науковим товариствам така складова науково-технічної діяльності, як наукові дослідження, набула ознак самоорганізації, її характеристики формувалися внаслідок внутрішніх, а не зовнішніх флуктуацій у соціокультур- ному середовищі. Наприкінці етапу академії наук і дисциплінарні

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 335 товариства вийшли за національні кордони, утворивши міжна­родні союзи. Відтак наукові дослідження набували планетарного характеру не лише за їх предметом, але й за способом організації та відповідними інституційними утвореннями.

Організаційною формою реалізації перетворювальної функ­ції наукових і технічних знань стали дослідницькі лабораторії, які сполучили такі соціальні інститути, як «наука» і «техніка» спіль­ністю неуречевлених умов генерування знань й уможливили економічний механізм їх реалізації. Якщо в академіях наук на інституційному рівні вперше в меті генерування наукових знань було виокремлено їх перетворювальну функцію, то дослідницькі лабораторії уможливили спеціалізацію наукових досліджень на реалізації такої функції наукових знань через генерування тех­нічних знань на науковій основі та їх уречевлення у нових това­рах, не відомих раніше ринку, причому найбільш динамічно такі процеси відбувалися на ринку зброї та військової техніки. З роз­витком підприємництва було виокремлено також економічну функцію наукових і технічних знань як самостійного об’єкта ко­мерціалізації, що виступило передумовою формування уречев­лених умов науково-технічної діяльності — формування мно­жинності джерел фінансового забезпечення її розвитку, де поряд з промисловим капіталом зростало значення централізованих урядових коштів. Отже, відмінністю діяльності дослідницьких ла­бораторій стало створення прообразу прикладних досліджень, трансформація наукових досліджень у наукові дослідження і роз­робки, інституціоналізація феномена винахідництва, що втрачало виключно індивідуальний і поступово здобувало колективний ха­рактер. Головним результатом функціонування дослідницьких лабораторій стало встановлення зв’язків між науково-технічною діяльністю та економічним середовищем.

Якісних змін у контексті генерування наукових і техніч­них знань зазнав класичний університет, перейшовши до моделі дослідницького університету. Виникнення академії наук як но­вого суб’єкта колективного рівня теоретичної діяльності відобра­зило інституціональне відокремлення теоретизування і філосо­фування, перетворення їх на дві форми існування теоретичного знання, що трансформувалося у наукове знання, — природо­знавство, яке в подальшому дістало назву «наука», та філософію.

На колективному рівні природознавство уособлював такий суб’єкт як академія наук, а філософію — університет. З появою дослід­ницького університету більшість галузей наукових і технічних знань були представлені в його стінах.

У засобах теоретичної діяльності серед неуречевленої скла­дової головним методом було проголошено експериментальний, що потребував нових уречевлених засобів — приладів та інстру­ментів, де були уречевлені знання, і відповідно обладнаних при­міщень. Наукові прилади та інструменти стали першим втілен­ням процесів сцієнтизації техніки, а розширення їх застосування у наукових дослідженнях — процесів технізації науки. Такі процеси за своєю сутністю були внутрішніми взаємовпливами у системі науково-технічної діяльності, що становилася. Для цього етапу є характерним перенесення методів і прийомів наукового пізнання з однієї галузі наук в іншу, що розглядаємо як прояв внутрішніх кооперативних взаємовпливів у системі на відміну від перенесень на етапі зародження науково-технічної діяльності, коли сферою запозичень виступало зовнішнє соціокультурне середовище. Причому, природознавчі підходи, акумульовані пере­довсім у механіці, стали поширюватися не лише на вивчення при­родних об’єктів, але й на дослідження політичних, економічних і соціальних процесів.

На відміну від етапу зародження, де теоретичній діяльності був притаманний квазіпредмет, який містив не лише теоретичні знання, але й припущення та вигадки, генеровані на основі панів­них світоглядних уявлень певної доби, на етапі становлення для цього виду діяльності було сформовано власне предмет — наукові знання, генеровані на експериментальній основі, що відображали не лише якісні характеристики природних процесів і явищ, але й кількісні їх співвідношення. Із зміною об’єкта досліджень — від світу людини і загальної світобудови до світу природи пріоритет у предметі цієї діяльності перейшов від гуманітарних до природ- ничонаукових знань. Причому, від споглядання реальних об’єктів переходять до експериментальних досліджень ідеальних об’єктів, що являли собою прості системи, діючі в ідеальних умовах. На­прикінці етапу до предмета наукових досліджень були включені і соціогуманітарні знання, процеси розвитку людини і суспільства стали розглядатися як частина розвитку природи.

У процесі діяльності відійшли від спостереження як прооб­разу споглядання, притаманного всім формам духовної діяльності, до досліджень на основі експериментування із застосуванням уре­чевлених засобів, які опосередкували суб’єкт-об’єктну взаємодію і пришвидшували генерування знань. Головною відмінністю стало зосередження на кількісному вимірюванні природних явищ і про­цесів, на відміну від формування якісних характеристик на етапі зародження. Визначну роль відіграли також зміни в об’єктивізації та трансляції знань, де поряд з книгою було створено нові форми об’єктивізації знань і комунікацій — наукові статті та наукові журнали, які уможливили опосередковану форму трансляції знань. Це дозволило перейти від лінійного способу трансляції знання (суб’єкт-суб’єктна взаємодія «учитель-учень») до системи трансляції науково-технічної інформації, це, в свою чергу, стало одним з факторів експонентного зростання і прояву кумулятив­ного характеру наукових і технічних знань.

Серед умов провадження цієї діяльності неуречевлену ком­поненту відображають зміни у засадах науки: це природничо- наукова механістична картина світу (наприкінці етапу вона постає як електродинамічна фізична реальність), водночас при дисцип­лінарній організації на ідеях механіцизму формуються і спеціальні картини світу, їх змінюють ідеї еволюціонізму. Особливо важ­ливу роль у побудові механістичної картини світу відіграли філо­софські принципи тієї доби, а саме: принцип матеріальної єдності світу, який виключав схоластичний розподіл на земний і небесний світ, принцип причинності і закономірності природних процесів, принципи експериментального обґрунтування знання і поєднання експериментального дослідження природи з описом її законів мовою математики. Постав класичний тип наукової раціональ­ності, де критерієм істинності виступав експеримент, який про­водився в ідеальних умовах та з ідеальними об’єктами, це озна­чало встановлення систематичних зв’язків між теоретичними знаннями і спостереженням. Стилю наукового мислення були притаманні механіцизм, редукціонізм, елементаризм, жорсткий детермінізм і динамічний підхід, що потребував не лише експе­риментального дослідження природи, але й опису її законів завдяки математичному апарату. Впродовж етапу було скасо­вано монополію латини у сфері генерування теоретичних знань, пріоритет перейшов до національних мов: французької, німець­кої, англійської. Зміни в уречевленій компоненті полягають у формуванні у кожній європейській країні (згодом і в США та ін­ших країнах) розгалуженої мережі організацій, які реалізували усі складові науково-технічної діяльності, становленні системи науково-технічних послуг (від уособлення бібліотечної справи, заснування наукових часописів та видавництва наукової і нау­ково-навчальної літератури, їх перекладу до розробки метричної системи мір і ваги та патентної системи), появі нових джерел фі­нансування — промислового капіталу й урядових коштів.

Найсуттєвіших змін зазнав результат цієї діяльності — ге­неровані знання, окрім пізнавальної та регулюючої їм стала при­таманною і перетворювальна функція, теоретичні знання транс­формувалися у наукові знання у формі наукових відкриттів, їх ядро становили закони розвитку природи, на основі яких форму­валися відповідні теорії — конструкції для подальшого експе­риментального пізнання природних явищ і процесів. Наприкінці етапу постали технічні знання, генеровані на основі наукових знань та уречевленні у винаходах; формалізація наукових і тех­нічних знань стала відбуватися через систему науково-технічної інформації, яку уможливлювало становлення системи науково- технічних послуг (від розгалуженої мережі наукових і спеціалі­зованих бібліотек, видавництва наукових часописів за галузями знань до створення національних патентних систем). Значне на­копичення генерованих знань потребувало структурування, яке постало за горизонтальним принципом на дисциплінарній основі за головними блоками — математикою, природознавством, тех­нічними і соціогуманітарними науками; з переходом до етапу ста­новлення теоретичні знання втратили внутрішню цілісність і не­подільність, що відобразилося в їх морфологічній характеристиці переходом від вживання терміна «знання» в однині до його вжи­вання в множині.

II. Ознаки самобутності підготовки вчених вбачаємо у тому, що вища освіта поступово перетворювалася на систему, де від­бувалися процеси відмежування від зовнішнього соціокультур- ного середовища, передовсім від інституту релігії й відокремлення духовної освіти, внутрішнього структурування — перехід від під­готовки енциклопедично освічених особистостей здебільшого гуманітарного спрямування до спеціалізованої підготовки фахів­ців за галузями знань: поява технічної освіти з науковою підго­товкою інженерів та їх орієнтацією на природничонаукову кар­тину світу, трансформація класичних університетів у дослідницькі з дисциплінарним структуруванням кафедр, становлення медич­ної освіти на природничонауковій основі. Наприкінці етапу на роз­виток спеціалізованої вищої освіти починає впливати економічне середовище внаслідок становлення галузевої структури госпо­дарства та його подальшої галузевої диференціації, що форму­вало розширений попит на фахівців нової соціально-професійної групи — інженерів-механіків. Водночас зберігалися середньовічні традиції трирівневої підготовки «бакалавр-магістр-доктор», при цьому диференціація наукових знань за дисциплінарною спеціалі­зацією обумовила їх відображення у наукових ступенях: «доктор філософії (у відповідній галузі знань)». Підготовка не лише вчених, але й фахівців у системі вищої освіти розбудовується на дослід­ницько-експериментальній основі, що відображається створенням в університетах спеціалізованих приміщень (обсерваторій, лабо­раторій, кабінетів, музеїв), їх оснащенням науковими приладами. Головним суб’єктом підготовки вчених стає дослідник-експери- ментатор, що створює дослідницьку кафедру та формує власну наукову школу. Традиційна лінійна система трансляції знань у вищій школі доповнюється системою трансляції науково-тех­нічної інформації через розгалужену мережу наукових журналів, які видавали академії наук і дисциплінарні товариства, та видання науково-навчальної літератури і заснування університетами ви­давництва власної наукової періодики.

III. Для такої складової, як надання науково-інформаційних послуг відмітимо їх диференціацію та появу зрілих форм унаслі­док створення системи формалізації наукових знань у наукову інформацію, а згодом — наукових і технічних знань — у науково- технічну інформацію, що потребували відповідного збереження, систематизації, обробки та транслювання. Поряд з книгою створено нові засоби формалізації та трансляції наукових знань — спочатку листування, яке уможливило реальний діалог між вченими у до­веденні істинності знання та появу мисленнєвого експерименту, а потім — появу наукових часописів і наукової статті як головної форми об’єктивізації нового знання, його перетворення на наукову та науково-технічну інформацію, подальшу їх трансляцію, що передбачає наступність зв’язку з існуючим знанням і реалізу­ється через інститут посилань, водночас закріплюючи за вченим пріоритет у генеруванні знання, відображаючи суб’єкт-суб’єктну основу наукових досліджень і кумулятивний характер їх резуль­татів. Такі функції наукова стаття виконує і до сьогодні. Створення мережі наукових журналів академіями наук, дисциплінарними товариствами та закладами вищої освіти започаткувало форму­вання системи науково-технічної інформації, що стала накопичу­ватися більш стрімкими темпами, аніж генеровані наукові і технічні знання. Відтак поширення наукових знань відбувалося не лише через університетську освіту (лінійну суб’єкт-суб’єктну трансля­цію від вчителя до учня) та книгу, а й через розгорнену мережу но­вих комунікацій між членами наукових товариств, що відображала їх дисциплінарну організацію. Із наростанням ролі уречевлених засобів наукових досліджень актуалізувалися потреби утримання спеціалізованих приміщень і наукових приладів й обладнання для проведення експериментів, це обумовило появу нової кате­горії осіб — лаборантів, які вивільняли вченого-експериментатора від виконання рутинних операцій і формували умови його зосере­дження на процесах генерування нових знань.

Значних змін зазнала і бібліотечна справа, відокремившись від навчальних і церковних закладів, бібліотеки набули державного значення, вони стали підпорядковуватися національним акаде­міям наук, поставши як перші інституційні утворення, що стали спеціалізуватися на інформаційній діяльності, у подальшому вони трансформувалися у центри наукової та науково-технічної інфор­мації. Бібліотеки класичних університетів поступово трансформу­валися з універсальних книгозбірень у наукові. Вплив внутрішніх флуктуацій у науково-технічній діяльності етапу її становлення на надання науково-інформаційних послуг вбачаємо у тому, що зразки проведення наукових досліджень були перенесені у бібліо­течну справу, де виокремилася нова галузь знань — бібліографія з власними методами досліджень і постала бібліографічна діяльність. При цьому каталогізація як бібліографічний метод відображала дисциплінарний принцип організації знань, що розглядаємо при­кладом внутрішніх взаємовпливів, генетичної спорідненості таких складових науково-технічної діяльності, як наукові дослідження

Особливості науково-технічної діяльності та ЇЇ впливу на ринкове господарство... 341 і розробки та надання науково-інформаційних послуг. Значення національних бібліотек у процесах збереження науково-техніч­ної інформації вперше було закріплено на державному рівні, коли практично у всіх європейських країнах і США було запроваджено систему обов’язкового безкоштовного примірника, надалі таким об’єктом збереження стало все, що претендувало на здобуття ав­торського права.

Найбільш визначні події у становленні науково-інформаційних послуг та їх подальшій трансформації у науково-технічні послуги пов’язані з формуванням інституту інтелектуальної власності, який, поставши спочатку як соціальний феномен, з поширенням ринкових відносин на нові сфери у контексті соціокультурних трансформацій при переході до техногенного типу суспільства і набуттям, з одного боку, інтелектуальними потребами населення систематичного і масового характеру, а з іншого — потреб підпри­ємств у швидкій індустріалізації на машинній основі, став прояв­ляти й економічну функцію. Інститут інтелектуальної власності уможливив залучення до господарського обігу нового знання і на ринках споживчих товарів, де здебільшого реалізувалася еко­номічна функція авторського права у створенні ідеальних благ (передовсім літературних і мистецьких витворів), і на ринках ін­вестиційних товарів, які з моменту своєї появи (таким момен­том можемо вважати комерційні пропозиції з постачання перших ткацьких механізмів) містили уречевленні емпіричні технічні знання, а згодом (з моменту постачання вдосконаленої парової машини Дж.Вата) — уречевлені у промислових засобах наукові і технічні знання стали витісняти техніку, створену на основі емпіричних знань. Особливу роль у механізмі безпосереднього залучення наукових і технічних знань до господарського і ринко­вого обігу стало відігравати патентування, яке уможливило ство­рення системи науково-технічної інформації, відтак, і становлення науково-технічних послуг, які забезпечували процеси її появи, збереження, систематизації, транслювання.

IV. Виникнення організованості у системі науково-технічної діяльності на етапі її становлення вбачаємо у виникненні коопе­ративної взаємодії, що мала синергічні ефекти в результаті об’єднання відокремлених наукової і технічної діяльності у ці­лісний, взаємообумовлений вид діяльності — науково-технічну діяльність, і втілення у зміні функціональної структури сис­теми — появі і реалізації перетворювальної та економічної функ­цій знання. Це обумовило систематичний характер внутрішнього структурування: на початку етапу виокремилися природознавчі і суспільні дослідження, розмежувалися природничі та гума­нітарні знання, наприкінці етапу поряд з науками про природу виокремилися технічні науки як науки про штучну природу. Причому структурування наукових і технічних знань відійшло від вертикального ієрархічного принципу етапу зародження теоретичної діяльності, привнесеного із соціокультурного середо­вища, до горизонтального дисциплінарного принципу, який був вироблений у власних надрах і створив основу структурування та визначив напрям ускладнення від первісних до розвинених форм складових науково-технічної діяльності.

Набуття науково-технічною діяльністю ознак самоорганізова­ної системи характеризує формування її внутрішніх закономір­ностей, що знайшли прояв:

— в ускладненні організаційних форм існування наукових і технічних знань та інституційних форм їх генерування з поси­ленням ролі суб’єктів колективного рівня, становленням визна­чальної ролі у механізмі самоорганізації наукової спільноти як основи суб’єкт-суб’єктної взаємодії;

— у неперервно-дискретному характері перебігу процесів науково-технічної діяльності — чергуванні еволюційних етапів в її розвитку з революційними змінами як у власних надрах, так і відповідному впливі на соціокультурне й економічне середовище;

— в експонентному зростанні наукової інформації і знань, суб’єктів їх генерування та витрат на науково-технічну діяльність;

— у діалектичній єдності спадковості й оновлення як механіз­мів розвитку наукових і технічних знань;

— у диференціації та інтеграції наукових і технічних знань, що утворюють діалектичне протиріччя як головне джерело розвитку науково-технічної діяльності як самоорганізованої системи;

— в інституціоналізації науково-технічної діяльності на всіх рівнях суб’єктів її складових (індивідуальному, колективному, суспільному), що забезпечило функціонування і відтворення меха­нізму самоорганізації, неперервність і подальший розвиток цього виду діяльності.