Логічне тлумачення правових документів і етика кримінально- процесуального доказу

Важливе місце у логіці права займає проблема тлу­мачення закону. Аналіз історичного розвитку юриспруден­ції показує, що ставлення до даної проблеми постійно змі­нювалось.

У найдавніші часи, завдяки надприродній вірі людей в силу слова, спостерігалося суворе, в буквальному розу­мінні слідування, законодавчих положень.

Законодавство більшості країн у XVIII-XIX ст. з ме­тою уникнення помилок і зловживань під час інтерпретації змісту законів, вимагало трактувати і застосовувати закони виключно за їх буквальним значенням. У XX ст. виникають численні школи і концепції праворозуміння, які вбачають у праві більше, ніж текст нормативно-правового акта.

Слід підкреслити, що право не можна звести виклю­чно до тексту закону, оскільки закон може й недостатньо правильно відображати в собі права і, навіть, бути непра- вовим. Яскравий приклад - існування так званої «револю­ційної» і «соціалістичної законності» в колишньому CPCP, які в період авторитарно-тоталітарного режиму переросли в насильство, беззаконня і відкритий геноцид проти влас­ного народу. На думку відомого російського філософа М.Б. Капу стіна «законність в епоху застою носила фор­мальний характер, по суті вона була двоповерхова: внизу - для народу, а зверху - для влади».

Офіційне тлумачення нормативно-юридичних доку­ментів неможливе без використання певного «алгоритму тлумачення», котрий схематично має наступний вигляд: «Граматичне тлумачення - логічне тлумачення - системне тлумачення - телеологічне тлумачення - історичне тлума­чення».

Граматичне тлумачення

У процесі знання права ми перш за все маємо справу не з юридичною реальністю, а з мовою документа. Тому важливо спочатку встановити зміст слів та словосполу­чень, з яких складається нормативний припис, та визначи­ти їх взаємозв’язок у відповідності з правилами граматики.

Слід мати на увазі, що працівники правоохоронних органів у своїй службовій діяльності мають справу не тіль­ки з офіційними нормативно-правовими актами, але і з підзаконними, різного роду відомчими, діловими докумен­тами. Оскільки існують норми слововживання граматичні, стилістичні, орфографічні й пунктуаційні, то й помилки в документі відповідають цим нормам. «Ділові документи, - пише А.В. Корж, - вимагають максимальної стислості й точності передачі інформації. Будь-які відступи від пра­вил викладу змісту спричиняють серйозні помилки. На практиці вони з граматично-логічних можуть призвести до юридичних помилок».

Логічне тлумачення

«Вимога ясності, - писав відомий американський вчений Лон. Л. Фуллер, - становить одну з найсуттє­віших складових законності. Проте очевидно, що заплу­тане і непослідовне законодавство може зробити закон­ність недосягненною для будь-кого».

Успішна реалізація своєї професійної діяльності ор­ганами внутрішніх справ у багатьох випадках залежить від чіткості, якісності і стабільності правових актів. Будь-яка нечіткість, непослідовність у їх змісті знижує їх ефектив­ність, веде до суперечностей і конфліктів між міліцією і громадянами.

Система тлумачення передбачає з’ясування змісту норми права шляхом виявлення в ньому чіткої послідовно­сті, доцільності і несуперечності.

Системне тлумачення

Важливою рисою юридичної термінології є систем­ність функціональних зв’язків, тобто погодженість з інши­ми нормами права.

Найбільш суттєвими як граматичними, так і логічни­ми помилками у змісті документа є нечітко сформульована і розкрита тема; щось зайве у тексті; перекручені факти чи події; не проведена основна думка; матеріал не зовсім від­повідає певній думці; відсутність послідовності у викла­денні думок.

Телеологічне тлумачення спрямоване на дослі­дження мети, з якою було видано відповідний нормативно- правовий акт, сприяє поглибленню аналізу його змісту.

З допомогою історичного тлумачення є можли­вість проаналізувати соціально-політичні обставини його прийняття.

В тлумаченні закону суттєву роль відіграють презумп­ції, версії, гіпотези та аксіоми. Правові презумпції і аксіо­ми - це не законодавчі, а специфічні р ізнов иди правил (принципів), які вироблені в ході тривалого розвитку юридичної теорії і практики.

Презумпція - означає припущення про існування (або появлення) яких-небудь фактів, подій, обставин.

В основі презумпції лежить повторюваність ситуацій, характерних для соціальної практики. Вона носить здога­дний, прогностичний характер, служить важливим допов­нюючим інструментом пізнання оточуючої дійсності.

Правова презумпція визначається в літературі як закріплене в нормах права припущення щодо наявності, або відсутності юридичних фактів.

Найбільш характерними є наступні презумпції: пре­зумпція знання закону, невинуватості, презумпція справед­ливості закону, істинності і обгрунтованості вироку.

Презумпцію знання закону слід тлумачити з точки зору логіки і права: кожний член суспільства знає (або повинен знати) закони своєї держави. Незнання закону не звільняє нікого від відповідальності за його порушення. Закони повинні бути офіційно опублікованими, щоб гро­мадяни мали можливість з ними ознайомитися і співвід­нести свою поведінку з їх вимогами.

У цьому аспекті цікаві історичні приклади наводить Г. Гегель, який виступав активним прихильником широкої гласності законів у суспільстві. «Необхідно, - підкреслює він, - публікувати їх і доводити до загального відома, а не так, як це робив тиран Діонісій, який розвішував закони так високо, щоб їх не міг прочитати ні один громадянин.

І навпаки - правителі, такі, як Юстиніан, дали своєму народові... збірник законів, а тим більше ті, які дали земське право у вигляді упорядкованого і визначено­го кодексу, не тільки стали найбільшими діячами... із ве­ликою вдячністю звеличувались народами, але й здійсни­ли цим великий акт справедливості».

Закони та інші нормативно-правові акти, що визна­чають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у встановленому порядку.

«Закони та інші нормативно-правові акти, що визна­чають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, не є чинни­ми», - підкреслюється у cm. 57 Конституції України.

Презумпція невинуватості трактує наступне: ко­жний громадянин вважається чесним, порядним і законо­слухняним і не винуватий у вчиненні злочину, доки у встановленому порядку не буде доведена його причетність до вчинення злочину, при чому відповідальність доказу його вини лежить на тих, хто звинувачує. «Обвинувачен­ня, - підкреслюється у cm. 62 Конституції України, - не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях».

Звинувачений не зобов’язаний доводити свою невин­ність. Дане положення закріплене у Міжнародних пактах про права людини і одержало відображення в Конституції України. «Ніхто не зобов’язаний, - йдеться у cm. 62 Основного закону, - доводити свою невинуватість у вчи­ненні злочину».

Презумпція справедливості закону, істинності і обгрунтованості вироку теж закріплена у статях Конститу­ції України.

Кримінально-процесуальний доказ здійснюється не тільки на основі правил, які записані у законі, але і з до­триманням моральних вимог, тобто загальнолюдських правил поведінки, що визначаються нормами моралі. Ети­ка кримінально-процесуального доказу - це галузь науко­вих знань про застосування норм, принципів і вимог мо­ралі у процесі збирання, перевірки і оцінки доказу у кри­мінальній справі.

Основними етичними категоріями, яких повинні до­тримуватись як у процесі кримінально-правового доказу, так і судочинства в цілому, є: честь і гідність особи, її приватне життя, особиста і сімейна таємниця. Залежно від змісту кожного із вказаних понять (честь, гідність і та ін.), визначаються специфічні засоби їх правового захисту. По-перше, у процесі кримінально-процесуального доказу об’єктивно враховується з боку суспільства моральна оцін­ка особи, яка вчинила злочин (скажімо, вбивство з метою пограбування або стався нещасний випадок, коли гине людина, яка переходила дорогу, і її збила машина), зро­зуміло, що вбивство як злочин, з точки зору моралі, є найбільш тяжким злочином і йому немає виправдання.

«При впроваджені процесуальної діяльності, - за­значає В.М. Тертишник, - має забезпечуватись гуманне, людяне поводження з усіма без винятку учасниками про­цесу та іншими громадянами. Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гіднос­ті, властивої людській особі».

Актуальним морально-етичним принципом правової держави є справедливість, як у законодавчій, так і в безпосе­редньо кримінально-процесуальній діяльності. У криміналь­ному процесі реалізація принципу справедливості полягає в обов’язку правоохоронних органів встановити об’єктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учас­ників процесу, правильно кваліфікувати дії обвинуваченого, не допускаючи упередженого, необ’єктивного підходу до розв’язання справи, забезпечити учасникам процесу рівні можливості у дослідженні доказів і захисті своїх прав, не­ухильно додержуватись закону, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий покаранню, що відповідає його діянню, і жоден невинний не був притягнутий до відповідальності.

До працівників правоохоронних органів законода­вець пред’являє й етичні вимоги, засновані на загальнови­знаних морально-етичних принципах і нормах.

Важливим морально-етичним критерієм у криміналь­ній справі повинні бути прагнення правоохоронців встано­вити істину. Це означає: оперативно розкрити злочин, ви­крити злочинця, забезпечити правильне застосування за­кону, запобігти новим злочинам. У свою чергу мета вста­новлення істини у процесі доказу має глибокий моральний зміст, вона повинна бути юридично обгрунтована і етично виправдана, а це означає, що в даному конкретному випад­ку запанує вищий моральний критерій всіх людських вчин­ків. Отже, у судово-слідчій практиці рішення стосовно до­казу і спростування буде істинним тоді, коли воно буде ґрунтуватися на об’єктивних фактах, тісно пов’язаних із моральними внутрішніми переконаннями слідчого і судді у її законності і справедливості.

Ця проблема була актуальною у всі часи і у всіх на­родів. Аналізуючи її, великий німецький філософ Гегель на прикладі суду над Ісусом Христом переконливо показує всю несправедливість і абсурдність звинувачень, висуну­тих членами синедріону.

Слід мати на увазі, що процес доказу у кримінально- процесуальній справі вимагає не тільки чіткого дотримання законів і правил логіки, чинного законодавства, Конституції України, але і морально-християнських норм і принципів.

У службовій діяльності правоохоронців етичні норми мають не менш важливе значення, ніж норми права. Так, Етичний кодекс органів внутрішніх справ України зо­бов’язує усіх працівників при виконанні своїх службових обов’язків неупереджено ставитися до громадян, справед­ливо, уважно, доброзичливо, з почуттям поваги до їх люд­ської гідності, не допускати проявів жорстокого або при­низливого ставлення до людей, використовувати силу тільки як засіб для досягнення законної мети. У стосунках з людьми бути зразком чесності, тактовності, культури спілкування.

До речі, окрім згаданого Кодексу, для правоохоронців важливим є і такий документ, як Присяга. Включення мо­ральних обов’язків у її зміст надає їм юридичного значення. Ставлячи свій підпис під цим документом, об’єктивно пра­цівник міліції включається не тільки в орбіту юридичних, а й моральних вимог суворого дотримання законності.

Підводячи підсумок вищевикладеного, слід підкрес­лити, що працівнику правоохоронних органів (як нікому іншому) необхідна загальнометодологічна і логічна підго­товка, яка значно підвищує його професійний рівень. Як справедливо зазначає В.М. Кудрявцев: «Нема іншої галузі суспільного життя, де б порушення законів логіки і побу­дови неправильного умовиводу, де приведення хибних ар­гументів могли б спричинити таку велику шкоду, як у галузі права».

Таким чином, філософсько-логічна і правова культу­ра майбутніх правоохоронців є гарантією чіткої, логічно правильної аргументації, аналізу і розкриття злочину та його наукової кваліфікації, що виступає важливим чинни­ком і гарантією захисту прав і свобод громадян України.

Отже, наукова розробка логічних і методологічних основ кваліфікації злочинності буде сприяти підвищенню філософсько-логічної культури правоохоронців в цілому. Опираючись на неї, вони будуть більш професійно підго­товленими вести рішучу боротьбу зі злочинністю, гідно захищати права і свободи громадян України.