Сутність і види інфляції

Інфляція є одним з основних індикаторів макроекономічної нестабільності. Вона, з одного боку, сигналізує про виникнення в економіці певних диспропорцій між попитом і пропозицією, з іншого — її високий рівень справляє негативний вплив на еко­номічний розвиток.

За своїм визначенням інфляція — це зростання загального рі­вня цін в економіці, яке показує наскільки зросли ціни в даному періоді порівняно з попереднім. При цьому інфляційний період може мати різну часову визначеність: місяць, квартал, півріччя, рік. Оберненою стороною інфляції є зниження купівельної спро­можності грошової одиниці.

Інструментом вимірювання рівня інфляції є індекси цін (див. підрозд. 2.4) За їх допомогою визначаються темп зростання цін і темп приросту цін. Показником темпу зростання цін є самі індек­си цін. Якщо індекс цін дорівнює 120 %, то ще означає, що ціни в економіці зросли в 1,2 раза. Тому індекс цін ще називають індек­сом інфляції. Показником темпу приросту цін є темп інфляції, який можна обчислити за двома методами.

Перший метод — на основі індексу цін базового періоду. За цим методом індекс цін базового періоду приймається за 100 %, а темп інфляції в даному періоді обчислюється як різниця між ін­дексом цін поточного періоду та індексом цін базового періоду: де π_t — темп інфляції даного періоду; P₁ — індекс цін даного періоду.

Другий метод — на основі індексів цін попереднього періоду, який не є базовим. За цим методом інфляція показує процент приросту цін у даному періоді порівняно з попереднім періодом. Звідси темп інфляції визначається за формулою

де— індекс цін попереднього періоду порівняно з поточним періодом.

Для сучасної економіки типовим явищем є постійне зростання цін, тобто інфляція є супутником економіки. Проте економіка не завжди є інфляційною. В окремих випадках ціни знижуються. Цей процес називається дефляцією, рівень її визначається за та­кими самими методами, що й рівень інфляції [формули (6.1) і (6.2)]. Рівень інфляції може зростати або зменшуватися. Перше явище називається прискоренням інфляції, друге — сповільнен­ням інфляції, або дезінфляцією.

Інфляція є складним економічним явищем. Тому її можна кла­сифікувати за різними ознаками. Так, залежно від рівня інфляції розрізняють такі її види: помірна інфляція, галопуюча інфляція та гіперінфляція.

Помірна інфляція відображує відносно невисокі темпи приро­сту цін, щорічні темпи інфляції вимірюються однозначним чис­лом, тобто знаходяться в межах до 10 %. За помірної інфляції зро­стання цін сприймається економічними суб’єктами нормальним явищем, яке не справляє істотного впливу на їх поведінку. Тому домогосподарства охоче заощаджують, а інвестори вкладають гроші в капітал, що сприяє економічному зростанню. Такий рівень інфляції притаманний країнам із стабільною економікою, в яких інфляція знаходиться під ефективним контролем з боку держави.

Галопуюча інфляція — це інфляція, що вимірюється двозна­чними або тризначними числами, тобто десятками або сотнями процентів за рік. Переростання помірної інфляції в галопуючу суттєво впливає на поведінку економічних суб’єктів. У разі гало­пуючої інфляції гроші помітно втрачають купівельну спромож­ність. Тому домогосподарства замість заощаджень намагаються скуповувати товари довготривалого використання, нерухомість, тверду іноземну валюту та інше майно, яке зростає в ціні. Такий рівень інфляції є ознакою економічної нестабільності і свідчить про те, що державний контроль за інфляцією є неефективним.

Гіперінфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюєть­ся тисячами, мільйонами або навіть більшою кількістю процентів. Формальний критерій гіперінфляції був висунутий американським економістом Філіпом Кеганом.

Гіперінфляція виникає, переважно, під впливом надзвичайних подій, зокрема таких як війна, політичний переворот, революцій­на зміна економічної системи тощо. Наприклад, у Германії після Першої світової війни ціни в 1923 р. зросли на IO¹² %. Але най­вищий рівень з усіх відомих випадків гіперінфляції спостерігався в Угорщині після Другої світової війни (серпень 1945 — липень 1946), коли ціни зросли в 3,88 ? IO²⁷ разів, а середньомісячний темп інфляції становив 19 800 %. В Україні у 1993 р. темп інфля­ції перевищив 10 000 %.

Гіперінфляція є ознакою того, що держава втратила контроль за фінансовими процесами в країні. Гроші фактично втрачають вартість і припиняють виконувати функції міри вартості і засобу обміну. Тому люди намагаються якнайшвидше позбавитися гро­шей і перейти до бартерного обміну, нагромаджування товарно- матеріальних запасів і закупівлі непродуктивних активів. За цих умов інвестиційна та виробнича діяльність згортається, а самою вигідною формою бізнесу стають спекулятивні операції. Якщо гіперінфляцію своєчасно не зупинити, то країну очікує фінансо­вий крах і соціально-політичний вибух.

Залежно від основних причин, які викликають інфляцію, роз­різняють інфляцію попиту та інфляцію витрат.

Інфляція попиту — це таке зростання цін, яке спричинюєть­ся надмірним попитом, тобто виникає внаслідок випереджально­го зростання сукупного попиту порівняно із сукупною пропози­цією (рис. 6.1).

Як видно з рис. 6.1, за незмінної сукупної пропозиції, яку ві­дображує крива AS, збільшення сукупного попиту від ADi до AD₂ викликає зростання цін від Pi до Py Але слід звернути увагу на те, що в умовах різного рівня зайнятості реакція цін на однаковий приріст сукупного попиту є різною.

Припустимо дві протилежні ситуації. Перша ситуація: еконо­міка знаходиться в умовах неповної зайнятості і тому має значні резерви виробничих потужностей. У такій ситуації випереджаль­не зростання сукупного попиту може викликати негайне збіль­шення сукупної пропозиції без підвищення цін або з незначним їх зростанням за рахунок тих галузей, які працюють в умовах, близьких до повної зайнятості. На рис. 6.1. цій ситуації може від­повідати переміщення кривої сукупного попиту від положення ADi в положення AD₂ • зростання цін від P↑ до P₂. Друга ситуація: економіка перебуває в умовах повної (або близьких до неї) за­йнятості, а тому її виробничі потужності повністю чи майже по­вністю завантажені. В такій ситуації надлишок сукупного попиту цілком або переважно трансформується в зростання цін, наприк­лад, від P₂ до Py Це пояснюється тим, що економіка не здатна збільшувати свої виробничі потужності, тобто нарощувати ос­новний капітал, із такою самою швидкістю, як зростає сукупний попит.

Інфляція витрат — це таке зростання цін, яке виникає вна­слідок збільшення витрат на одиницю продукції (середніх ви­трат), що супроводжується зменшенням сукупної пропозиції. Двома основними джерелами збільшення середніх витрат є під­вищення цін на проміжну продукцію, тобто на матеріальні ресур­си (сировину, паливо, електроенергію тощо) і збільшення номі­нальної заробітної плати, яке не супроводжується адекватним підвищенням продуктивності праці.

Якщо витрати на одиницю продукції збільшуються, то за за­даних цін на цю продукцію прибутки підприємств-виробників зменшуються. Це примусить їх зменшити виробництво продук­ції, тобто скоротити пропозицію, що за незмінного попиту ви­кликає зростання цін. Рисунок 6.2 унаочнює умови, в яких вини­кає інфляція витрат. Збільшення витрат на одиницю продукції переміщує криву сукупної пропозиції вліво вздовж нерухомої кривої сукупного попиту. Внаслідок цього ціни зростають від Pi до P₂. При цьому, як правило, інфляція витрат супроводжується скороченням обсягів виробництва.

Інфляція попиту та інфляція витрат відбуваються не лише авто­номно. За певних умов вони можуть знаходитися між собою у при- чинно-наслідковій залежності та викликати інфляційну спіраль «ціни — заробітна плата». Здебільшого вона започатковується зрос­танням цін у формі інфляції попиту. Реагуючи на підвищення цін, робітники примушують роботодавців підвищувати номінальну за­робітну плату. Це викликає зростання середніх витрат на виробницт­во продукції, скорочення обсягів виробництва та зменшення сукуп­ної пропозиції і, як наслідок, нове зростання цін у формі інфляції витрат. Така інфляційна спіраль продовжуватиметься, допоки номі­нальна заробітна плата буде адекватно реагувати на зростання цін.

Залежно від можливостей економічних суб’єктів передбачати (прогнозувати) майбутнє зростання цін розрізняють очікувану (прогнозовану) і неочікувану (непрогнозовану) інфляцію. Очіку­ваною є така інфляція, яку економічні суб’єкти передбачали на основі доступної їм інформації, неочікуваною — інфляція, яку економічні суб’єкти не передбачали. Фактична інфляція може збігатися з очікуваною, а може й відхилятися від очікуваної.

Відхилення фактичної інфляції від очікуваної зменшує ефек­тивність рішень, які приймаються в економіці. Очікувану інфля­цію можна заздалегідь врахувати і звести втрати від неї до міні­муму. Неочікувану інфляцію врахувати неможливо, а це завдає шкоди економічним суб’єктам, оскільки в обгрунтуванні своїх рішень вони враховували інфляцію очікувану.

Наприклад, очікуючи, що ціни зростуть на 5 %, робітники, домоглися підвищення номінальної заробітної плати також на 5 %, аби запобігти зниженню реальної заробітної плати. Але че­рез неврожай, що не передбачався, ціни зросли на 8 %. Внаслідок цього реальна заробітна плата робітників тимчасово знизиться, до моменту нового підвищення номінальної заробітної плати.

Інфляційним очікуванням відводять важливе місце в макро- економічному аналізі.

Згідно з теорією адаптивних очікувань економічні суб’єкти формують свої інфляційні прогнози лише на базі інформації про інфляцію, яка спостерігалася в найближчому минулому періоді. Такий механізм можна описати за допомогою формули

З формули (6.3) видно, що очікування відносно інфляції в прогнозному періодідорівнюють інфляційним очікуванням в передпрогнозному періоді, скоригованим на помилковість прогнозу, щовиявляється в процесі цього (передпрогнозного) періоду. Іншими словами, якщо в процесі передпрог­

нозного періоду фактична інфляція перевищує очікувану, то очі­кувана інфляція прогнозного періоду також перевищуватиме очі­кувану інфляцію передпрогнозного періоду. Але помилковість прогнозування в передпрогнозному періоді має враховуватися не один до одного, а згідно з коефіцієнтом корекції (у), який зале­жить від швидкості перегляду очікувань. Припускається, що ін­фляційні очікування коригуються швидко. Тому γ близький до 1, а рівняння (6.3) спрощується до такого вигляду:

Отже, за цих умов інфляція, очікувана у майбутньому періоді, дорівнює фактичній інфляції у попередньому, тобто минулому, періоді.

Механізм формування інфляційних очікувань, запропонова­ний теорією адаптивних очікувань, може забезпечувати достатньо точне прогнозування лише в умовах стабільних темпів інфляції. Якщо темпи інфляції нестабільні, то використання рекомендацій цієї теорії може викликати певні відхилення фактичної інфляції від очікуваної.

Теорія раціональних очікувань спирається не на минулу ін­формацію, а на майбутню. Вона виходить з того, що економічні суб’єкти користуються достатньою інформацією про майбутні зміни в економіці і можуть її використати для формування про­гнозів щодо всіх економічних змінних, у тому числі й цін. Зокре­ма, вони володіють інформацією про майбутні зміни грошової маси, реального ВВП та інших змінних, від яких залежить дина­міка цін. Прихильники цієї теорії припускають, що в процесі фор­мування очікувань люди можуть помилятися, але систематичних помилок не роблять. Що стосується окремих помилок, то їх легко помітити, виправити і з урахуванням цього вдосконалити спосіб формування очікувань.

Прогресивним елементом теорії раціональних очікувань є ідея про те, що інфляційні очікування мають базуватися на майбутніх змінах в економіці. Але гіпотеза про спроможність домогоспо- дарств і підприємств володіти всією необхідною інформацією

і на її базі без «систематичних помилок» передбачити майбутню інфляцію, суперечить дійсності.

Ясна річ, кожна людина може володіти певною інформацією про майбутні зміни в приватній економіці та економічній політи­ці держави і на цій базі намагатися формувати свої очікування щодо інфляції. Проте дуже мало людей можуть отримати всю не­обхідну інформацію і ще менше — правильно її використати для прогнозування інфляції. Практика доводить, що прогнозування інфляції є складною проблемою, для вирішення якої необхідно мати спеціальні знання та вміння. Тому рекомендації теорії раціо­нальних очікувань не можуть бути надійною основою для форму­вання економічними суб’єктами своїх інфляційних очікувань.

6.2.