Цілі та інструменти монетарної політики

Використовуючи загальне визначення поняття «політика», можна стверджувати, що монетарна політика — це мистецтво управління пропозицією грошей. Але таке визначення є надто за­гальним, оскільки воно не відображує практичну спрямованість монетарної політики.

Спираючись на Закон, Рада Національного банку України роз­робляє «Основні засади грошово-кредитної політики» на кожний прогнозний рік. Цей документ, враховуючи прогнозні показники, пе­редбачені в Основних параметрах економічного і соціального розвит­ку України, визначає на відповідний рік конкретні цілі та заходи, пов’язані з цілеспрямованим застосуванням відповідних монетарних інструментів. Отже, щоб визначити роль монетарної політики в регу­люванні економіки, слід розглянути її цілі та інструменти.

Усі цілі монетарної політики поділяють на кінцеві (основні, стратегічні) та проміжні (допоміжні, тактичні). Кінцеві цілі моне­тарної політики збігаються з основними цілями стабілізаційної політики, про які йшлося в підрозд. 11.3. Але ще раз наголосимо на них, щоб показати їх відмінність від проміжних цілей. Кінцеві цілі монетарної політики — це такі макроекономічні змінні, які характеризують загальні результати функціонування економіки країни і на досягнення яких монетарна політика має націлювати весь комплекс своїх заходів. Тому кінцевими цілями монетарної політики мають бути зростання реального ВВП, зменшення без­робіття та зниження інфляції.

Окремі кінцеві цілі узгоджуються між собою, але можуть бути й суперечними. Так, зростання реального ВВП поєднується зі зниженням безробіття. Стимулюючи зростання обсягів виробни­цтва, монетарна політика водночас сприяє підвищенню рівня за­йнятості. На противагу цьому зменшення інфляції може супере­чити досягненню інших цілей — зростанню реального ВВП і зниженню безробіття. Якщо центральний банк з метою отри­мання інфляції уповільнить зростання грошової маси, то в корот­костроковому періоді зростання обсягів виробництва може зага­льмуватися, а безробіття — зрости. Отже, виникає конфлікт цілей, який монетарна політика може розв’язати лише на основі принципу пріоритетів. Наприклад, якщо перевага віддається зниженню інфляції, то певне гальмування темпів зростання реа­льного ВВП слід розглядати як вимушені втрати, пов’язані з до­сягненням пріоритетної цілі.

Монетарна політика спирається на певний ланцюг причинно- наслідкових зв’язків, в якому кінцеві цілі є завершальною лан­кою. Тому безпосередньо вплинути на кінцеві цілі вона не може. Для цього використовуються проміжні цілі. До них належать макроекономічні змінні, що опосередковують вплив монетарної політики на кінцеві цілі. Іншими словами, проміжними цілями є такі показники, що пов’язують інструменти монетарної політики з кінцевими цілями. До проміжних цілей можна віднести пропо­зицію грошей, процентну ставку, обсяг кредитування, рівень за­боргованості тощо. Головними серед них є пропозиція грошей та процентна ставка. Так, гальмування темпів зростання пропозиції грошей може бути проміжною ціллю відносно цільових орієнти­рів щодо зниження інфляції; зниження процентної ставки може слугувати проміжною ціллю щодо зростання реального ВВП.

Установлення проміжних цілей є складною проблемою моне­тарної політики, оскільки вони, як правило, не узгоджуються між собою. Показовим є використання таких проміжних цілей як пропозиція грошей та процентна ставка. Припустимо, що центра­льний банк має намір контролювати процентну ставку на певно­му цільовому рівні.

Проблема вибору проміжних цілей вирішується залежно від рівня пріоритетності відповідних їм кінцевих цілей. Наприклад, якщо інфляція в країні досягає небажаного для економіки рівня, то найкращою проміжною ціллю може бути зменшення темпів приросту пропозиції грошей, оскільки остання є основним ін­струментом регулювання інфляції. Якщо ж центральний банк дійде висновку, що процентна ставка є надто високою, стримує інвестиційну активність, то як проміжну ціль він вибере знижен­ня процентної ставки.

Для досягнення цілей монетарної політики центральний банк застосовує заходи, що пов’язані з використанням певних інстру­ментів. Серед цих інструментів головними є: операції на відкри­тому ринку, операції на валютному ринку, облікова ставка, нор­мативи обов’язкового резервування.

Операції на відкритому ринку — це купівля-продаж центра­льним банком цінних паперів на відкритому ринку. В Україні ри­нок цінних паперів почав функціонувати з 1995 р. у вигляді облі­гацій внутрішньої державної позики (ОВДП). Емітентом держав­них облігацій є Міністерство фінансів України, а його генераль­ним агентом щодо обслуговування, розміщення державних облі­гацій та проведення відповідних платежів — Національний банк України. Крім операцій з облігаціями внутрішньої державної по­зики, які є казначейськими зобов’язаннями, Національний банк України може здійснювати купівлю-продаж власних цінних па­перів у вигляді депозитних сертифікатів, а також облігацій зов­нішньої державної позики та інших боргових зобов’язань. Покуп­цями цінних паперів є вітчизняні комерційні банки, юридичні та фізичні особи, а також нерезиденти.

Операції на відкритому ринку проводяться з метою регулю­вання пропозиції грошей. Купуючи або продаючи цінні папери, центральний банк отримує можливість впливати на резерви ко­мерційних банків як компонента грошової бази і в такий спосіб з урахуванням грошового мультиплікатора змінювати пропозицію грошей в економіці. Якщо центральний банк купує цінні папери у комерційних банків на 1000 грн, то останні збільшують свої ре­зерви на цю суму. Якщо, навпаки, центральний банк продає ко­мерційним банкам цінні папери на 1000 грн, він зменшує їхні ре­зерви на цю суму. В обох випадках грошова база збільшується на величину чистої купівлі цінних паперів, а пропозиція грошей змінюється з урахуванням грошового мультиплікатора за відо­мою формулою: ΔΛf^s = Δ7∕ ∙ rn_m.

Розрізняють два типи операцій на відкритому ринку — дина­мічні та захисні. Динамічні операції застосовуються з метою ці­леспрямованої зміни величини банківських резервів і пропозиції грошей. Захисні операції покликані нейтралізувати дію чинників, які можуть викликати небажані зміни в банківських резервах і пропозиції грошей.

Операції на валютному ринку — це валютні інтервенції, які здійснюються у формі купівлі-продажу центральним бан­ком іноземної валюти на валютному ринку. Якщо центральний банк виходить на валютний ринок як покупець іноземної ва­люти, то на певну суму він збільшує обіг національної валюти. І навпаки, якщо центральний банк виступає на валютному ри­нку як продавець іноземної валюти, то він вилучає з обігу пев­ну суму національної валюти. Аналогічно операціям на від­критому ринку, операції на валютному ринку справляють пря­мий вплив на банківські резерви, грошову базу і пропозицію грошей.

Проте основною метою операцій на валютному ринку є регу­лювання курсу національної валюти та валютних резервів. Зміна банківських резервів є похідним наслідком валютних інтервен­цій. Якщо ці наслідки небажані для банківських резервів, то центральний банк має змогу застосувати захисні операції на від­критому ринку, про що йшлося раніше.

Облікова (дисконтна) ставка — це процентна ставка, за до­помогою якої центральний банк надає кредити комерційним бан­кам. Кредити центрального банку надаються комерційним бан­кам для рефінансування їхньої діяльності. Тому ставки процента, за якими вони надаються, також називаються ставками рефінан­сування. Облікова ставка відіграє серед них провідну роль. Так, згідно з чинним законодавством України облікова ставка є най­нижчою серед ставок рефінансування і водночас слугує орієнти­ром для всієї системи процентних ставок.

Крім облікової ставки до ставок рефінансування належать такі ставки: за кредитними аукціонами, за ломбардними кредитами (овернайт), за операціями репо тощо. Зі зниженням облікової ставки знижуються інші ставки рефінансування, зростає попит комерційних банків на кредити центрального банку, що збільшує резерви банківської системи та обсяги кредитування економіки і в кінцевому підсумку — пропозицію грошей. Підвищення облі­кової ставки спричинює протилежні наслідки.

Для визначення рівня облікової ставки враховуються різні чинники, найважливішими серед яких є рівень інфляції та темпи приросту ВВП. Світова практика показує, що у разі підвищення рівня інфляції на 1 %, облікова ставка зростає на 1,5 %, а у разі зниження темпів приросту ВВП на 1 % — зменшується на 0,5 %. При цьому незалежно від рівня інфляції облікова ставка має під­тримуватися на позитивному реальному рівні. Це означає, що об- ли&ва ставка має бути на кілька пунктів вище за інфляцію.

д' Нормативи обов’язкового резервування — це мінімальні но- ряй^депозитів комерційних банків, які вони зобов’язані зберігати «^безпроцентних рахунках центрального банку. Нормативне ре­гулювання обов’язкових резервів має подвійне значення: з одно­го боку, воно гарантує мінімальний рівень ліквідності комерцій­них банків, з іншого — виступає як інструмент, за допомогою якого центральний банк впливає на здатність комерційних банків збільшувати пропозицію грошей, тобто створювати гроші.

На здатність комерційних банків створювати гроші зміна нор­мативів обов’язкового резервування впливає у два способи.

Нормативи обов’язкового резервування можуть установлюва­тися єдиними для всіх банків і депозитів або диференційованими по окремих групах банків і видах депозитів. Наприклад, в Україні з 2002 р. норматив обов’язкового резервування за короткостро­ковими депозитами юридичних осіб у національній валюті ста­новить 6 %, у іноземній — 12 %; за депозитами фізичних осіб — 2 % у національній і 12 % в іноземній валютах. Для довгостроко­вих депозитів застосовуються трохи вищі нормитиви обов’яз­кового резервування.

Зміна нормативів обов’язкового резервування справляє на пропозицію грошей потужний вплив. Проте застосування цього інструмента викликає певні труднощі в роботі комерційних бан­ків і зменшує їхню прибутковість. За цих обставин нормативи обов’язкового резервування, як правило, не використовуються для вирішення поточних проблем грошового ринку, а є інструмен­том досягнення довгострокових цілей монетарної політики.

13.2.