Ноосфера як підстава буття соціального світу

Відповідь на питання “Чи існують універсальні принципи відтворення соціальних систем?” напряму залежить від світоглядно-філософських орієнтацій дослідників, які мимоволі повинні визначитися з проблемою сутності соціального світу взагалі.

Чи є соціальний світ необхідною і закономірною ланкою Універсуму? Чи передбачена поява людини Розумом цього світу? Чи є у неї якась вища - космічна - місія? Чи, навпаки, антропосоціогенез є випадковим процесом, а формування людства - відхилення, патологія, що веде земне життя до загибелі?

Загальновідомою є теза про те, що карколомні наукові відкриття можуть призвести до світоглядної кризи. Від подібної кризи людство врятовує лише те, що значення наведених вище висновків ще не стало предметом масової свідомості. Наукові дослідження, що зроблені останніми десятиліттями у царині мікро- та мегасвітів, примушують нас переусвідомити традиційні уявлення про життя і Всесвіт.

Як зазначає професор С. Р. Аблєєв, “ефемерність кордону між живою і неживою речовиною, вивчення феноменів психожиття, фізика вакууму і віртуальних часток, концепції глобального еволюціонізму і саморозгортання в природі, щільний зв’язок космічних і земних процесів примушують академічний світ переглянути своє ставлення до багатьох, здавалося б, давно вирішених питань” [1, с. 150]. Так, наприклад, було доведено, що великі скупчення зірок і зоряних систем - галактик і метагалактик - розташовані у просторі не рівномірно чи хаотично, а відтворюють мережево-ячеїсту структуру, аналогічну живим структурам. Дивовижно, але моделі спіралеподібних концентрацій зірок нагадують спіралеподібні концентрації молекул ДНК.

Астрофізики висловили своє ставлення до такої аналогії формулюванням славнозвісного “антропного принципу”.

Слабкий антропний принцип проголошує: “Те, що ми очікуємо спостерігати, повинно бути обмежено умовами, необхідними для нашого існування як спостерігачів”. Тобто виникнення людини пов’язано із певним етапом природної еволюції.

Сильний антропний принцип стверджує, що “Всесвіт (і, відповідно, фундаментальні параметри, від яких він залежить) повинен бути таким, щоб в ньому на певному етапі еволюції могли з’явитися спостерігачі”. Інакше кажучи, вчений констатував “вдалий” устрій космосу, параметри якого відкривають можливості для появи розвинутих соціальних систем.

Аксіоматичність цієї тези дуже оманлива: людина могла виникнути далеко не у будь-якому Всесвіті. “Фізичні розрахунки доводять, що у разі зміни хоча б однієї з наявних фундаментальних констант (при незмінності інших параметрів і збереженні всіх фізичних законів) стає неможливим існування тих чи інших фізичних об’єктів - ядер, атомів тощо (наприклад, якщо зменшити масу протона всього на 30%, то у нашому фізичному світі були б відсутні будь-які атоми, окрім водню, і життя було б неможливим) [59, с. 40].

У подальшому з’явилися чисельні різновиди антропного принципу, такі як “принцип участі” (“співучасника”) Дж. Уілера та “фіналістський антропний принцип” Ф. Тіплера. Зокрема, Дж. Уилер згадав Р. Декрата: cogito ergo mundus talis est - “я мислю, тому світ є таким, яким він є” - і запропонував афоризм “Ось людина; яким повинен бути Всесвіт”? Свої міркування Дж.

Так чи інакше, але ми бачимо, що засобами постнекласичної науки вчені нарешті підійшли до аналізу проблеми, яка з давніх давен була предметом філософської рефлексії, темою теологічних і телеологічних пошуків, віддзеркалювалася у літературних і релігійних текстах. Антропного принципу - не називаючи, звісно, його як такий - дотримувалися філософи-космісти: Протагор, Анаксагор, Дж. Бруно, їх російські послідовники - К. Ціолковський, О. Чижевський, М. Холодний, В. Вернадський.

Зокрема, німецький просвітитель І. Г. Гердер з пафосом писав про “богоподібну гуманність”, яка витікає з того імпульсу до самовдосконалення, що пронизує становлення всіх попередніх форм життя. “Кинемо ж погляд назад - і подивимося, як позаду нас все поступово дозріває, готуючи людський вигляд, і як в нас самих знаходяться лише найперші завдатки майбутнього людського призначення” [109, с. 125]. Розмірковуючи над призначенням людства в Універсумі, він навіть висловлював занепокоєння тим, наскільки людина є недосконалою істотою і наскільки ця недосконалість не відповідає грандіозності покладеної на неї місії. “Дивно, - писав Герде, - вражає нас те, що із всіх мешканців Землі людина - далі всього від досягнення мети свого призначення, але заперечувати цього ніхто не може” [109, с.

Подібних прикладів можна наводити чимало. Філософська антропологія, що виникла у середині ХХ століття, так само як і традиція космізму, вбачала у “антропному принципі”, насамперед, можливість розглядати будь-які процеси, що відбуваються у Всесвіті, крізь призму їх “людиноспівмірності” Але саме цей бік проблеми є найменш розробленим у працях вчених, які займаються антропною проблематикою. Якщо структурувати антропний принцип за рівнями (частково-науковий рівень фізичної картини світу; рівень загальнонаукової картини світу; рівень світоглядних інтерпретацій), то виявиться, що протиставлення наукового і філософського змісту антропного принципу є досить відносним і, певною мірою, всі ці рівні дає змогу інтегрувати ноосферна методологія.

Ноосферний підхід ґрунтується на визнанні особливого стану земної оболонки, пріоритетним фактором розвитку якої стає людський розум (від. старогрец. “ноо” - розум). Незважаючи на свою молодість, ноосферологія вже має свою власну історію. Сам термін був запропонований французьким математиком і філософом-інтуїтивістом Е. Леруа. Його співвітчизник, палеонтолог і антрополог П. Тейяр де Шарден, відчуваючи еврістичність поняття “‘ноосфера”, активно використовував його для опису тієї стадії людства, яка характеризується ним як “наджиття”.

Але у науці “ноосфера” з’явилася завдяки працям академіка В. І. Вернадського. Ноосфера - це оболонка планети Земля, яка цілеспрямовано створюється, розвивається під керівництвом людського Розуму, під впливом планової людської діяльності. Ноосфера об’єднує у цілісній системі всі природні оболонки: літосферу, гідросферу, атмосферу, біосферу.

Академік Вернадський вважав, що подібно тому, як еволюція біосфери призвела до виникнення людини, так і поява ноосфери є наслідком подальшої еволюції біосфери. Для нього важливо було продемонструвати, як у межах біосфери жива речовина акумулює сонячну енергію. “Завдяки космічним випромінюванням, біосфера набуває у всій своїй будові нових, незвичайних і невідомих для земної речовини, властивостей... Обличчя Землі виявляє у цьому середовищі нову, змінену космічними силами картину земної поверхні. Речовина біосфери завдяки ним просякнута енергією; вона стає активною, збирає і розподіляє в біосфері отриману у формі випромінювання енергію, перетворює її врешті-решт в енергію у земному середовищі - вільну, здатну проводити роботу... Тварі Землі є творінням складного космічного процесу, необхідною і закономірною частиною стрункого космічного механізму, в якому, як ми знаємо, немає випадковості” [50, с. 227]. Жива речовина перетворює енергію Сонця на самовідтворення та саморозвиток. Тим самим, говорячи мовою сучасної синергетики, долається ентропія.

Вернадський шукає коріння “ноо” як механізму та інструменту впорядкування вільної енергії у першій природі, у біології. У своїх дослідженнях Вернадський спирався на висновки американських природознавців ХІХ століття Дж. Дана і Д. Леконта, які доводили, що еволюція живої речовини рухається у певному напрямку, а саме - у напрямку вдосконалення нервової системи, починаючи від молюсків і закінчуючи людиною. Одного разу досягнутий рівень мозку (центральної нервової системи) залишається в еволюційному вимірі незворотнім, він рухається лише вперед і ніколи назад. Д. Леконт назвав цю незворотність “психозойською ерою”, Дж. Дана - процесом ‘‘цефалізації” (від грец. “цефалін” - голова). Дана був сучасником Ч. Дарвіна, листувався з останнім і навіть одночасно з експедицією Дарвіна на “‘Біглі” здійснив власну кругосвітню подорож на кораблі “Пікок”.

“Дана помітив, - писав Вернадський, - що з ходом геологічного часу на нашій планеті у деякої частини її мешканців виявляється все більш і більш досконалий, ніж той, який існував на ній раніше, - центральний нервовий апарат - мозок. Процес цей, названий ним енцефалозом, ніколи не йде назад, багато разів зупиняється, іноді на багато мільйонів років. Процес виражається, отже, полярним вектором часу, напрям якого не змінюється. Ми побачимо, що геометричний стан простору, зайнятого живою речовиною, характеризується якраз полярними векторами, в ньому немає місця для прямих ліній” [53, с. 313-314].

Інакше кажучи, Дж. Дана відкрив закономірний зв’язок, згідно з яким прогрес еволюції видів тварин завжди супроводжується більш досконалим станом нервової системи - і ніколи навпаки! Ця ідея була названа В. І. Вернадським “‘принципом Дана” і включена ним до обґрунтування ноосферогенезу.

На стадії людини процес цефалізації робить величезний стрибок, результатом якого є поява свідомості. Перманентний, наростаючий прогрес розуму в наші дні перетворюється у соціальний феномен, що за наслідками своєї дії успішно конкурує з силами природи.

Такою була логіка міркувань В. І. Вернадського. “А далі “висіло на язиці” щось на зразок “людиносфери”: людина також стала найбільшою геологічною силою, що перетворює обличчя планети. Стали вигадувати: “техносфера”, “гомосфера”. У 1925 році французький єзуїт Тейяр де Шарден вигадав слово “ноосфера” - сфера “носа” - розуму, духовна шуба Землі. Але цей дещо спіритуалістичний нематеріальний термін був дистанційований від науки. Вернадський же визначив ноосферу як біосферу, що контролюється розумом людини” [152, с. 2].

На відміну від своїх попередників, Володимир Іванович створив концепцію ноосфери, яка повністю відповідала критеріям науковості. Для нього ноосфера - не абстрактне “царство Розуму”, а закономірний етап розвитку біосфери, продукт природної еволюції. Він тлумачить ноосферу переважно у матеріалістичній традиції філософії, послідовно розглядаючи зміни у процесі обміну речовиною, енергією та інформацією між природним та соціальним світами. Як зазначає академік Моїсєєв, “він побачив у живій речовині дивовижний біогеохімічний регулятор, який підтримував протягом всієї геологічної історії планети стан параметрів біосфери у визначених і досить вузьких межах, необхідних для існування життя та його розвитку. І виявлені Вернадським факти стають відправною позицією для перетворення його вчення про ноосферу в теорію, що є придатною для практичних досліджень, необхідних для реалізації ноосферогенези” [156, c.8-9].

Отже, еволюція нервової системи, цефалізація у своєму саморозгортанні призводять до появи свідомості людини, але на цьому процес не зупиняється, і від індивідуального він переходить на колективний рівень. Людська думка, розум поступово охоплюють біосферу, починаючи з постпліоценової епохи, і змінюють всі природні процеси по-своєму, внаслідок чого активна енергія біосфери збільшується. В. І. Вернадський так оцінює значення людської свідомості: “У всіх хімічних процесах Землі надзвичайно різко виявляється в останнє тисячоліття нова геологічна і геохімічна сила: робота культурного людства, що вносить нове, різко відмінне від минулого в хід хімічних процесів Землі. Вона найтіснішим чином пов'язана із свідомістю, яку зараз жоден строго мислячий натураліст - науково, не філософським шляхом - не може прирівняти до тих параметрів, що вище вказані: до складу, ваги, енергії і характеру простору. І водночас людство, особливо культурне, є однорідною живою речовиною, яка, на відміну від інших однорідних живих речовин, зберігаючи старі форми прояву в геохімічних процесах, виявляється в них ще новим, більш могутнім чином”[55, с. 170].

“Людство, взяте загалом, - робить висновок В. І. Вернадський у праці “Біосфера і ноосфера”, - стає могутньою геологічною силою. І перед ним постає питання про перебудову біосфери на користь вільно мислячого людства як єдиного цілого”[51, с. 230].

Соціум створює спеціальний соціальний інституту - Науку, яка і стає головним знаряддям переходу біосфери у стадію ноосфери. Спостерігаючи загальне зростання наукового знання (“Наукова думка як планетне явище”), справжній “вибух наукової творчості”, Вернадський констатував, що наука стає “Вселенською”, “світовою”, охоплює собою всю планету. Відбуваються вагомі зміни як у змісті, так і в структурі самої науки, зближуються наукові та позанаукові форми пізнання, а також, що особливо важливо для нашої теми, відбувається інтеграція наук про природу з науками про людину. “Перелом наукового розуміння Космосу збігається з якнайглибшою одночасною зміною наук про людину. З одного боку, ці науки стуляються з науками про природу, з другого - їх об'єкт абсолютно змінюється” [52, с. 222]. Цілісна наука стає могутньою геологічною та історичною силою і повинна сприяти прискоренню ноосферогенези.

“На етапі ноосфери зростає роль наукового розуму в його нерозривному зв'язку з філософією, бо йдеться про задачі щодо свідомої дії на процес переходу біосфери в ноосферу. По суті справи, ноосфера - це перехід від несвідомого стану біосфери до його свідомого стану. Як вдало помітив ростовський науковед і філософ В. П. Яковлев: “Біосфера - це сфера життя, Ноосфера - сфера розумного життя” [6, с. 9]..

Починаючи з середини 30-х років минулого століття, В. І. Вернадський активно популяризує свої ноосферні ідеї. Він вважав, що у ноосфері людина перетворює Землю не лише відповідно до власних потреб, але й з урахуванням законів біосфери. Ноосфера - це природне тіло, компонентами якого будуть літосфера, гідросфера, атмосфера, органічний і соціальний світ, перетворені розумовою діяльністю людини. Вчений передбачав, що у найближче майбутнє до ноосфери можна буде зарахувати і космічний простір навколо Землі.

На жаль, В. І. Вернадський не залишив нам завершеної ноосферної теорії. На думку багатьох авторитетних фахівців, це була лише гіпотеза, або, зважаючи на системність аргументації, концепція. Саме як гіпотезу свої ноосферні ідеї розглядав і сам В. І. Вернадський. Можливо, завдяки такій незакінченості ноосферна методологія і отримала сьогодні широкої популярності, оскільки кожний може побачити в ній те, що йому потрібно.

Звернемо, наприклад, увагу, на теорію пасіонарності Л. М. Гумільова, яка, за його власним визнанням, цілком і повністю базується на методології В. І. Вернадського.

Дійсно, і Вернадський, і Гумільов підходять до феномену земного життя як до неподільної цілісності. Основне протиріччя людської історії, на їх думку, слід шукати не в площині інтерсоціальних стосунків, а у площині “людина-природа”. Твори обох мислителів єднають нестандартні сюжетні оберти оригінальних досліджень; протест натуралістів проти нової схоластики, в яку все більше і більше перетворювалося радянське суспільствознавство; заклик до свободи наукового пошуку, прорив за межі офіційно дозволених тем. “Замість звичного відношення до себе як до незалежного організму, - писав Л. М. Гумільов, цитуючи В. Вернадського, - хай навіть постійно взаємодіючому з іншими організмами, “ми повинні виразити живі організми, як щось ціле і єдине, бо всі вони є функцією біосфери... і величезною геологічною силою, що її визначає”. Організми, що населяють Землю, - не тільки сукупність індивідуальностей, але і “жива речовина”, яка “пов'язана з навколишнім середовищем біогенним струмом атомів: своїм диханням, живленням і розмноженням”. Біосфера, згідно з концепцією В. І. Вернадського, - це не тільки плівка “живої речовини” на поверхні планети, але і всі продукти її життєдіяльності за геологічний час: ґрунти, осадкові і метаморфічні породи, і вільний кисень повітря. Ми ходимо по трупам наших предків; ми дихаємо життям тих, хто давним- давно помер, і ми самі увійдемо до цієї стихії, щоб нами дихали наші нащадки” [84, с. 385]..

“Все живе, - продовжує він, - є мінливою сукупністю організмів, між собою пов'язаних і схильних до еволюційного процесу протягом геологічного часу. Ця динамічна рівновага прагне з часом перейти в статичну рівновагу... Чим більш триває існування, якщо немає ніяких рівноцінних явищ, діючих в протилежну сторону, тим ближче до нуля буде вільна енергія” [84, с. 385].

Таким чином, в плані хімічного складу і енергії живої речовини Л. М. Гумільов повністю погоджується з позицією В. І. Вернадського. Його уявлення про етноси як про природні утворення людей, чия активність обумовлена пасіонарністю, тобто своєрідною мутацією, зміною психоенергетичного стану такої спільноти, дуже нагадує ті процеси в біології, які надихали свого часу молодого Вернадського. Як відомо, Володимир Іванович вивчав хімію з погляду життя, а не навпаки. Він був, передусім, натураліст, природодослідник, який розглядав хімічний обмін не в лабораторії, а у його польовому вигляді. “Коники, що скачуть по лугу, раптово перетворюються на сарану, яка летить назустріч загибелі, знищуючи все на своєму шляху. Тропічні мурашки покидають свої житла... і рухаються, винищуючи все, що знаходять, для того, щоб загинути по дорозі. Лемінги проходять сотні верст, щоб кинутися в хвилі океану. Мікроорганізми - і ті чинять так само, породжуючи згубні епідемії” [84, с. 387-388].

Для Гумільова факти людської історії - переселення народів, етнічні зіткнення тощо - нічим не відрізняються від названих природних явищ. Наша планета отримує з космосу більше енергії, ніж це необхідно для підтримки гомеостазу біосфери, що веде до ексцесів, що породжують серед тварин явища, подібні описаним вище, а серед людей - пасіонарні поштовхи, або вибухи етногенезу. “Пасіонарність - це природжена здатність організму абсорбувати енергію зовнішнього середовища і видавати її у вигляді роботи” [84, с. 388]..

У Homo sapiens, за Гумільовим, ця здатність коливається настільки сильно, що іноді її імпульси ламають інстинкт самозбереження, як індивідуального, так і видового, внаслідок чого деякі особі (пасіонарії) скоюють і не можуть не скоювати вчинки, що ведуть до зміни їх оточення. Важливу, якщо не сказати, основну роль в спалахах пасіонарності грає сонячна енергія. Л. М. Гумільов підкреслює, що пасіонарний поштовх може бути ототожнений з мікромутацією.

Отже, пасіонарність має енергетичну природу, а психіка особистості лише трансформує на своєму рівні імпульси, стимулюючі підвищену активність пасіонаріїв, яка створює і руйнує ландшафти, народи і культури. Для позначення частини біосфери, пов'язаної з природними рухами людських колективів, Гумільов впроваджує поняття “етносфера”. Оскільки людство поширено на поверхні суші повсюдно, але нерівномірно, і взаємодіє з природним середовищем Землі, завжди, але по-різному, за Л. М. ГУмільовим, доцільно розглядати його як одну з оболонок Землі. При цьому обов'язково слід робити поправку на етнічні відмінності людства.

Л. М. Гумільов начебто логічно доводить біосферні ідеї В. І. Вернадського до рівня людини. Але поряд з єдиними методологічними підставами, Вернадський і Гумільов мають принципово різні погляди на майбутнє людства, що знайшло віддзеркалення в негативному відношенні Л. М. Гумільова до ідеї ноосфери. Л. М. Гумільов початково заперечує останню, якщо можна так сказати, на методологічному рівні. Для нього вихід за межі природознавства, а тим більше - в соціально-філософську сферу, уявляється кроком назад. Вернадський вважав, що соціально- філософська концепція ноосфери стане завершенням створеної ним цілісної картини світу.

Тут Гумільов дотримується позитивістських переконань, стверджуючи, що гуманітарні науки не можуть дати істинного знання, оскільки вони наскрізь заідеологізовані і схоластичні. “У Середні віки, - пише він, - у Християнському світі єдиним абсолютно авторитетним джерелом наукової інформації були дві книги: Біблія і твори Аристотеля. Наука зводилася до коментування цитат, які потрібно було приводити точно. Цей ступінь науки називався схоластикою, і до XV ст. вона перестала задовольняти вчених. Тоді було розширено коло джерел - притягувалися твори інших стародавніх авторів, тексти яких потребували перевірки. Так виникла гуманітарна (тобто людська, а не божественна) наука - філологія, відмінна від схоластики критичним підходом до текстів. Але джерело було те саме - чужі слова” [84, с. 32]..

На наш погляд, подібне розуміння сутності гуманітарного знання повинно було залишитися у середніх віках та епосі Відродження разом із розумінням науки як способу трактування Біблії. При такому збоченому розумінні суті гуманітарного знання, без співвідношення його предмету з практикою, з реальністю, про серйозну науку у сучасному розумінні, дійсно, не може бути ніякої мови: мало хто що може сказати? Не зрозуміло, чому Гумільов посилається на етимологію поняття “гуманітарний”, начебто відмовляє гуманітарним наукам у праві на еволюцію свого метода. Для науки важливо досліджувати не те, що говорять про явище, а те, що це явище є насправді, тобто об'єктивно.

Вочевидь, на переконання Л. М. Гумільова вплинули ті ідеологічні спотворення, які мали місце в радянський період, коли цілі галузі знання (генетика, соціологія, кібернетика) оголошувалися лженауками і “продажними дівками імперіалізму”. Відомий дослідник історії радянської науки Л. Р. Грехем стверджував, що таємницю популярності “умоглядної і позбавленої наукового обґрунтування концепції, якою є концепція історії цивілізації, висунута Гумільовим”, не можна зрозуміти без врахування соціально-політичного моменту. “Серед радянських інтелектуалів у той час була розповсюджена думка, що будь-які спроби біологічних пояснень проблеми людської поведінки автоматично означали їх антисталінську спрямованість, а у випадку з Гумільовим цей зв’язок ще більше посилювався, оскільки в очах радянських лібералів (особливо у літературних колах) він був перш за все сином своїх репресованих батьків” [83, с. 253-254]. Мовляв, печатка опали, замовчування, закритості торкнулася і Льва Миколайовича, обумовлюючи імідж вченого як дисидента. Залишимо категоричність висловлювань на совісті Грєхєма, проте не можна не побачити, що відверта методологічна антикон’юнктурність Гумільова призвела до абсолютизації природничо- наукової методології і, як результат, заперечення вчення про ноосферу.

Не сприймає Гумільов ноосферних ідей Вернадського ще і внаслідок того, що останній розглядав людство як цілісність, відзначаючи “єдність і рівність по суті, у принципі всіх людей, всіх рас. Люди є єдине ціле” [54, с. 509].

Така позиція В. І. Вернадського була свідомою, і ідею про рівність різних рас і етносів він багато разів скрізь повторював. Навіть у своїй останній праці - “Декілька слів про ноосферу” (1944)- він писав, що “геологічний еволюційний процес відповідає біологічній єдності й рівності всіх людей - Homo sapiens і його геологічних предків Sinanthropus тощо, потомство яких для білих, червоних, жовтих і чорних рас - будь-яким чином серед них усіх - розвивається неспинно в незлічених поколіннях. Це закон природи. Всі раси між собою схрещуються і дають плідне потомство. В історичному змаганні, наприклад у війні такого масштабу, як нинішня, зрештою перемагає той, хто цього закону додержується”.

І далі: “Не можна безкарно йти проти принципу єдності всіх людей як закону природи... Історичний процес на наших очах змінюється. Вперше в історії людства інтереси народних мас - всіх і кожного - й вільної думки особистості визначають життя людства, є мірилом його уявлень про справедливість. Людство, взяте загалом, стає могутньою геологічною силою. І перед ним, перед його думкою й працею, постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого. Це новий стан біосфери, до якого ми, не помічаючи цього, наближаємося, і є “ноосфера””[56, с. 491-492].

На наш погляд, Л. М. Гумільов абсолютизує момент мозаїчності антропосфери. Підкреслюючи розподіл людства на раси, конфесії, цивілізації, етноси, він легко допускає можливість їх подальшого подрібнення, навіть загибель. Етноси, на його думку, живуть поряд, можуть мати між собою політичні, економічні і культурні зв'язки, але відмінності в образі життя, в духовній культурі не дають приводу для більш тісного зближення етносів без збитку для їх культур. До того ж і пасіонарний поштовх кожний етнос відчуває по-різному, або ж не відчуває його взагалі. А ноосфера - явище загальне для всього соціального світу, таке, що однаково охоплює всі етноси. Як відзначає О. М. Медведь, Гумільов начебто залишається в біосфері [151, с. 619-625].

Доказом останньої тези виступає і заперечення зменшення людської залежності від природи по мірі зростання культурного рівня людства. Полемізуючи з М. І. Артамоновим, Л. М. Гумільов вдається до свого улюбленого прийому - підміни теоретичного висновку на серію прикладів, часткових ілюстрацій, - коли пише: “Організм людини входить в біосферу Землі і бере участь в конверсії біоценозу. Ніхто не може довести, що професор дихає інакше, ніж бушмен, або розмножується нестатевим шляхом, або нечутливий до дії на шкіру сірчаної кислоти, що він може не їсти, або, навпаки, з'їдати обід на 40 осіб, або що на нього інакше діє земне тяжіння. Адже це все залежність від природи того самого організму, який діє і мислить. Але разом з тим людина відрізняється від інших тварин тим, що виготовляє знаряддя, створюючи якісно інший прошарок - техносферу. Творіння рук людини як з косної, так і з живої речовини (знаряддя, витвори мистецтва, домашні тварини, культурні рослини) випадають з циклу конверсії біоценозу. Вони можуть лише або зберігатися, або, якщо не законсервовані, руйнуватися. В останньому випадку вони повертаються в лоно природи. Кинутий у полі меч, перержавівши, перетворюється на окис заліза. Зруйнований замок стає пагорбом. Здичавілий собака робиться диким звіром дінго, а кінь - мустангом. Це - смерть речей (техносфери) і зворотне захоплення природою викраденого у неї матеріалу. Історія стародавніх цивілізацій показує, що природа хоча і терпить збиток від техніки, але врешті-решт бере своє, зрозуміло, за винятком тих предметів, які перетворені настільки, що стали незворотними. Такими є кременеві знаряддя, відшліфовані плити, бетонні майданчики, мумії” [84, с. 37-38]. Шкода, що нові приклади відвели Льва Миколайовича убік і не дали йому сформулювати конкретного висновку проти соціального прогресу людства. Невже головна функція знарядь праці, техніки, створеної людиною - руйнуватися, іржавіти і консервуватися? Чому Гумільов не розглядає їх основне призначення, заради якого вони і створюються, припиняє розгляд одвічного процесу обігу речовини та енергії у природі?

І ось саме тут ми знов повертаємося до сформульованої вище проблеми кінцевого смислу історії та місії людства. Чи можна погодитись з думкою про те, що “Земля хворіє людством”, тобто людська цивілізація розглядається не більше, як своєрідний різновид вірусів, що знищує середовище, в якому мешкає?

Значна кількість західних авторів схильні до песимізму і не вбачають ніякого іншого кінця людської історії, крім загибелі цивілізації разом з планетою. Екологічний есхатологізм стає логічним продовженням “знецілювання” технічного прогресу. Але традиція російського космізму, і взагалі традиція російської філософії, не може погодитися з подібним розумінням історії і людини. Весь хід еволюції матерії неухильно підводить до появи на рівні людини такої властивості, яка виходить за межі матеріальності.

Природа, тобто перша - біологічна - природа, nature naturata, біосфера створює умови для появи “‘другої природи”, адаптованої людиною для власного існування, тобто культури. Але еволюція на цьому не закінчується. Так, людина є органічною часткою природи, але вона все ж таки відрізняється від інших істот свідомістю. Саме цю ознаку - наявність розвинутої психіки, свідомості, духовності - згадують філософи, намагаючись визначити особливе призначення людини у Всесвіті. Створення “третьої природи” - світу мислення, ідеальних образів, сенсів - ось у чому полягає справжнє призначення людства.

Більше того, у повній відповідності до традицій російського космізму В. І. Вернадський не виключав можливості подальшої еволюції людини. “Homo sapiens не є закінчення творіння, він не є носієм досконалого мисленнєвого апарату. Він є проміжною ланкою у довгому ланцюгу істот, котрі мають майбутнє і, без сумніву, будуть мати майбутнє” [54, с. 75].

Сучасний стан розвитку науки не може надати більш-менш задовільної відповіді на запитання про форми і подальше функціонування “третьої природи”. Але філософи - від В. С. Соловйова та К. Е. Ціолковського до сучасних дослідників - намагаються її знайти, пропонуючи власні гіпотези. Наприклад, з цієї позиції “точка Омега” П. Тейяра де Шардена може розглядатись як прорив другої природи у третю. “Філософію інформаційної цивілізації” розвиває Р. Ф. Абдєєв [1]. “Ментальні підстави Всесвіту” досліджують харківські філософи під керівництвом І. З. Цехмістро [272]. Детальну гіпотезу існування потоків свідомості в Універсумі виказує у своїй книзі “Людина і космос” В. П. Бех [29]. Ці та інші праці свідчать про могутній евристичний потенціал ноосферних ідей В. І. Вернадського.

А що ж Л. М. Гумільов? Для нього майбутнє соціальних систем залишається за межами можливостей наукового дослідження. Єдині доступні сліди колишніх цивілізацій - у їх матеріальному виразі - репрезентовані інвентарем неолітичних стоянок, руїн замків і таке інше. Гумільов не лише зосереджується на вивченні минулого, але й демонструє свідомий відхід від проблеми. Торкаючись проблеми ноосфери, він переводить її в аксіологічну площину, повторюючи за Ю. К. Єфремовим риторичне запитання: “Чи така вже розумна сфера розуму?” Замість відповіді, Гумільов з притаманною йому ерудицією знов вдається до історичних прикладів щодо алогічної, ірраціональної діяльності людства. На його думку, не розум, а несвідома пасіонарність обумовлює втручання людини у царину природи, змінюючи планету, бо “тільки вона веде до зміни обличчя Землі, а нині навіть складу атмосфери”. (Нагадаємо, що В. І. Вернадський стверджував протилежне, що лише людська свідома діяльність - тобто явище, залежне від волі людини, - здатна змінити “обличчя Землі”). Для Гумільова становлення ноосфери рівнозначно розвитку науки і техніки, що ведуть до заміни живих процесів. “Інакше кажучи, - резюмує він, - як би ми не відносилися до ідеї існування ноосфери, полярність техніки і життя незаперечна”.

Формально-логічна помилка, продемонстрована тут, має назву “підміни понять”: поняття ноосфери ототожнюється з технікою, тобто явищем взагалі іншої природи. Спробуємо виправити помилку і поставити замість слова “техніка” слово “ноосфера”. Отримаємо: “полярність ноосфери і життя незаперечна” - судження далеко не аксіоматичного характеру.

“Можна погодитися з думкою про небезпеку для життя на Землі деяких технічних досягнень. Але ж ноосфера - це не тільки техніка. Це “твори геніальних поетів і філософів”, народна культура тощо, тобто речі в принципі безпечні для земного життя рослин, ґрунтів, тварин. На жаль, деякі дослідники тлумачать термін “ноосфера” дуже вузько, завдяки чому він набуває негативних відтінків. Для оцінки такого підходу в такому випадку краще всього підійшло б слово “непорозуміння”” [151, с. 622].

Таким чином, порівняння поглядів двох вчених приводить нас до висновку, що Л. М. Гумільов, беручи за основу своїх міркувань модель біосфери, описану В. І. Вернадським, йде принципово іншим шляхом, поступово переходячи в явну опозицію до ідеї ноосфери. Якщо Вернадський послідовно простежує еволюцію людини від першої (біологічної) до другої (соціальної) і далі - у майбутню третю (духовну) природу за критерієм зростання свідомості, то Гумільов і другу природу вважає стихійними і випадковими продуктами несвідомої пасіонарності. Він запрошує дослідників “повернутися” до біосфери, вважаючи людину істотою “безрозсудною, схильною до непереборних пасіонарних поштовхів”, що ламають волю і свідомість останньої”. Інакше кажучи, у працях Вернадського звучить пафос наукового перетворення світу, тоді як у Гумільова - постмодернистський антисцієнтизм і скептицизм.

На прикладі з інтерпретаціями Л. М. Гумільовим ідей В. І. Вернадського ми переконалися у тому, що останні можуть мати прочитання, яке, м’яко кажучи, відрізняється від авторського. Подібно тому, як свого часу І. Канта критикували “справа” і “зліва”, так само і ноосферу Вернадського намагаються “підправити” під власні уподобання. Одним із аргументів при цьому традиційно є стара теза про неможливість охоплення істини виключно розумом. Зокрема, ще у вересні 1929 року П. О. Флоренський у своєму листі до В. І. Вернадського звертав увагу останнього на можливість доповнення “ноосфери” “пневматосферою”. Він висловлював думку “про існування в біосфері, або, можливо, на біосфері того, що можна було б назвати пневматосферою, тобто про існування особливої частини речовини, залученої до колообігу культури або, точніше, колообігу духа. Незвідність цього колообігу до загального колообігу життя навряд чи може підлягати сумніву. Але є багато даних, щоправда, ще недостатньо оформлених, які натякають на особливу стійкість речовинних утворень, пророблених духом, наприклад, предметів мистецтва. Це змушує підозрювати існування й відповідної особливої сфери речовини в космосі” [265, с. 661]. Враховуючи цілісність духовного життя, яке не може бути охоплено лише розумом, а також наявність у православній теології вчення про Святий Дух (пневматологія), Флоренський вніс пропозицію замість поняття “ноосфера” вживати термін “пневматосфера” як більш коректний.

Ця тенденція до повернення ноосферології в “аксіологічно-космічну” царину з яскраво вираженим теологічним контекстом поступово нарощувалася. Якщо за радянських часів “епоху ноосфери” ототожнювали з комунізмом, про що свідчить відповідна стаття Р. Гальцевої у 5-ті-томній філософський енциклопедії [60, с. 624-625], то у пострадянській Росії з поняттям “ноосфера” пов’язані сподівання відродити нову суспільну ідеологію замість втраченої.

Наведемо лише одну цитату: “Ноосферизм - теорія формування ноосферних республік - містить науково обґрунтовані технології організації суспільства благоденства на підставі ноосферної демократії і ноосферної суспільно-економічної формації. Теорія ноосферизма, ноосферологія, окрім нових положень, включає все краще з різних ідеологій. Це не ліва і не права ідеологія, це теорія. Аналогів цій теорії у світі не має. Ноосферна теорія, ноосферизм... є науковою основою для забезпечення благоденства народів Росії”[4, с. 109].

Таким чином, доводиться із сумом констатувати, що нинішній стан ноосферології - це зона активних інтерпретацій, філософських спекуляцій, відвертих фальсифікацій, що мають дуже мало спільного з думками Вернадського. Геолог П. В. Флоренський, онук філософа, в інтерв’ю “Літературній газеті” розповів, як на конференції, “присвяченій проблемам ноосфери, “новому мышлению”, “космічному світогляду”, “російському космізму” (всі ці квіточки, вибачте, з одного помийного відра)”, один з доповідачів, німецький культуролог Михаель Хагермайстер, сказав, що “ідея ноосферизму і російського космізму - черговий російський месіанський міф. Слова його визвали обурення, всі шипіли... Але він же молодець!” [152, с. 2].

Чому ж інтелігентна, висококультурна, освічена людина дозволила собі такі різкі слова на адресу того, що, здавалося б, повинно було б знайти у неї, як мінімум, підтримку і розуміння? На наш погляд, деякі міркування сучасних російських ноосферологів дійсно зайшли так далеко, що не лише проголосили необхідність розбудови ‘‘ноосферної республіки Росія” на підставах “ноосферної демократії”, але й повернули терміну “ноосфера” теологічний сенс, який вкладали в нього Леруа і Тейяр де Шарден. Від поглядів натураліста-Вернадського залишився виключно його авторитет. І за допомогою цього світоглядно-методологічного фундаменту, ідеалістичного, навіть містичного за змістом, російські ноосферологи намагаються вирішувати конкретні практичні, навіть прикладні проблеми світової економіки і політики.

На наш погляд, головне, що слід винести з ноосферної концепції, так це універсальну цілісність першої природи, природи другої (культура) і навіть третьої природи (Розум). Звідси - не лише вихід на життєво-важливу для людства екологічну проблематику, але й методологічна вимога синтезу досягнень різноманітних наукових дисциплін у єдину Науку (з великої літери). Ноосфера як закономірна геологічна зміна біосфери, підготовлена еволюцією живої речовини і визначувана розумом людства, вимагає відповідного світогляду. Це зобов'язує нас, перш за все, виводити сучасну науку з ноосферних передумов, враховуючи названі вище принципи ноосферної концепції при аналізі процесу саморозгортання соціальних систем різного рівня.

1.2.