§ 1.1. Філософська та наукознавча традиції дослідження науки і техніки

Науково-технічна діяльність — це особливий вид діяльності людини, що виникає на певному етапі розвитку суспільства; це інтелектуальна творча діяльність, спрямована на вироблення об’єктивних, системно організованих і обґрунтованих знань про світ і застосування цих знань для його перетворення.

У процесі багатовікової еволюції людства пізнавальна та пере­творювальна функції знання були відокремлені і в процесі тих ви­дів діяльності, які їх створювали, і в їх результатах, що сформувало два принципово відмінних типи знань:

— теоретичні знання — ідеальне благо, що не передбачало уречевлення у матеріальних об’єктах; теоретичне знання проду­кувалося пізнавальною діяльністю як різновидом багатоманітної духовної діяльності за допомогою спеціально розроблених засо­бів пізнання, ідеальних за своєю природою, та відповідного типу мислення, причому предмет такої діяльності також був ідеальним, навіть у натурфілософських концепціях античних мислителів; формою існування таких знань були ідеї, їх цінність розглядалася виключно у соціокультурному контексті як спосіб легітимізації й увіковічення панівних норм соціокультурного середовища тради­ційного суспільства;

— емпіричні знання — ідеальне благо, що уречевлювалося у ма­теріальних об’єктах; у своїх первісних формах (знарядійна техніка) вони використовувалися у створенні матеріальних благ для само­задоволення потреб людини у процесі її життєдіяльності, процеси накопичення емпіричних знань та їх диференціація як іманентна риса будь-якого знання стали одним з факторів відокремлення від життєдіяльності людини праці та її подальшого суспільного поділу, становлення господарства як сукупності диференційованих видів практик й обміну як нового механізму у задоволенні потреб інди­віда, що урізноманітнювалися, та його соціалізації.

У свою чергу, внаслідок величезної сукупності еволюційних та революційних змін, що відбулися у соціокультурному і господар­ському середовищі, у власних надрах інтелектуальної діяльності та емпіричної практики, постали такі соціальні інститути, як «філосо­фія», «наука» і «техніка», між якими сформувався систематичний інформаційний обмін, що відображає інформаційну природу знання як одного з головних результатів функціонування цих інститутів. У такій взаємодії феномени науки і техніки постали об’єктом філо­софської рефлексії.

Історично і логічно пізнавальний інструментарій для дослі­дження феномена науки став розроблятися у відособленій галузі філософського знання — філософії науки, хоча витоки внутріш­ньої рефлексії сягають античних традицій філософування. Проте лише в середині XIX ст. постав як самобутнє явище предмет цієї наукової дисципліни: наука як система наукового знання набула внутрішньої структурованості на дисциплінарній основі; відбулося самовизначення сутнісних рис пізнавальної діяльності як окре­мого виду людської діяльності; наука сформувалася як соціаль­ний інститут — об’єднання вчених у різнорівневі соціальні системи на основі єдності цілей і засобів своєї професійної діяльності, такий інститут був здатен впливати на перебіг процесів у зовнішньому середовищі. Еволюція філософії науки постає як послідовність ета­пів, де змінювалися акценти досліджень феномена науки: допози- тивістського, позитивістського, постпозитивістського [299; с. 679].

На допозитивістському етапі головний акцент зосередження на гносеологічних проблемах генерування об’єктивно істинного знання про реальний світ та спроможності такого знання до перетворення дійсності був обумовлений потребами становлення наукової діяль­ності як самобутнього явища, що втілював новий спосіб пізнання світу, відмінний від релігійного чи філософського. Її результа­том оголошувалося наукове знання, необхідним було вироблення внутрішніх норм його генерування, ними стали філософські засади наукового знання, що були розроблені у межах класичного типу науки як філософські передумови різноманітних дисциплін і теорій класичної науки, що втілені у класичному типі наукової раціональ­ності.

На позитивістському етапі еволюції філософії науки були ак­туалізовані завдання методологічного самоусвідомлення науки та інституціональної професіоналізації наукової діяльності. їх актуа­лізація обумовлена передовсім розробкою нового типу наукової раціональності, оскільки проявилася обмеженість наукових знань, генерованих у межах класичного типу наукової раціональності як пізнавального інструментарію у таких галузях знань, як фізика, математика та біологія. На зміну класичного типу наукової раціо­нальності прийшов некласичний тип наукової раціональності, були розроблені філософські засади некласичної науки. Змінилися й уявлення про методи наукового пізнання, що проявилося в епісте- мологічному розколі — якісному розмежуванні методології при­родничих і технічних наук та методології соціально-гуманітарних наук, виходячи з якісних відмінностей їх цілей, предмета, змісту й неуречевлених умов. Загалом же методологічний кластер некла­сичної науки характеризують такі риси, як методологічний плюра­лізм, системність, компліментарність, формування методів досяг­нення загальнозначущого, відносно-істинного, імовірнісного знання [163; с.

Філософська рефлексія у руслі позитивізму була зосереджена на обґрунтуванні пріоритету конкретнонаукового пізнання реаль­ності порівняно з філософським пізнанням, а також на з’ясуванні внутрішніх механізмів розвитку науки, де логічну традицію ана­лізу розвитку науки за допомогою формально-логічних засобів доповнювала історична традиція. У межах цієї філософської течії П Дюгемом була розроблена кумулятивна модель розвитку науки як поступового, послідовного процесу нагромадження наукових досягнень, продовження і розвитку ідей попередників. Така мо­дель була першою відповіддю філософської рефлексії на питання про способи і напрями змін існуючих теоретичних уявлень в істо­ріографічному руслі, водночас у ній не враховано суперечливий характер динаміки наукового знання в єдності і протиборстві спад­ковості його накопичення та радикальності перегляду існуючих ідей у контексті змін соціокультурного та економічного середовищ, де почали розгортатися масштабні процеси постіндустріальних трансформацій.

Постпозитивізм як філософська течія розгортався на тлі пере­ходу до постнекласичної науки, що прийшла на зміну некласичній науці у 1970-х рр. та якій притаманна передовсім зміна об’єктів до­слідження. Постнекласична наука досліджує надскладні системні об’єкти, що еволюціонують, вони за своїм змістом не лише гетеро­генні, їх утворюють підсистеми з суперечливими властивостями та багаторівневою організацією, серед факторів їх динаміки важливу роль відіграє випадкова та імовірнісна поведінка. Це обумовлює комплексність, полідисциплінарність та міждисциплінарність нау­кових досліджень, плюралізм моделей опису структури і поведінки таких систем, неможливість уникнення невизначеності у перед­баченні їх еволюції, актуалізує потребу у виробленні нового філо­софського стилю мислення постнекласичної науки. Водночас змі­нюється інтерпретація суб’єкта наукових досліджень, яким постає не просто колективний суб’єкт чи наукове товариство, міжнародна наукова спільнота. У площині методології посилюється роль систем­ної методології, усвідомлюється принциповий соціальний характер наукового пізнання, єдність внутрішньонаукових та соціокультур- них факторів розвитку наукового знання.

На постпозитивістському етапі наука як соціально-культурний феномен розглядається у постіндустріальному контексті. Філо­софська рефлексія цього етапу зосередилася на опонуванні голо­вним ідеям позитивізму і вирішенні нез’ясованих у його межах проблем. Так, спроба зняти обмеження кумулятивної моделі науки була здійснена К.Поппером у розробленій ним фальсифіка- ційній моделі розвитку науки. У логіко-емпіричній реконструкції К.Поппера динаміка науки є безперервним процесом висування гіпотез та їх спростування у процесі емпіричних перевірок (шля­хом експерименту або спостереження). Він завершував свою працю «Логіка наукового дослідження» таким зверненням до наукової спільноти: «Прогрес науки обумовлений не тим, що з часом накопи­чується все більший перцептивний досвід, і не тим, що ми все краще використовуємо свої органи відчуття. Від неінтерпретованого чут­тєвого сприйняття не можна отримати науку, як би скрупульозно ми його не збирали. Сміливі ідеї, невиправдане передбачення і спекулятивне мислення — ось наші унікальні засоби інтерпретації природи, наш однісінький органон, лише єдиний наш інструмент її розуміння. І ми маємо ризикувати для того, щоб виграти. Ті з нас, хто боїться наразитися на ризик спростування своїх ідей, не беруть участі у науковій грі»^[1] [229; с. 259]. Водночас у моделі К.Поппера не враховується та характеристика розвитку науки, що демонструє доведення правильних припущень, які поглиблюють основний зміст науки, а не лише спростування помилкових гіпотез [116, ч.І; с. 17]. З іншого боку, К.Поппером абсолютизувалася ідея інтерналізму у розвитку науки, згідно з якою джерелом розвитку наукового знання є сутнісні риси наукової діяльності (цілі і засоби) та внут­рішні закономірності, отже, наукове знання розглядалося як таке, що саморозвивається, поза соціокультурним чи економічним кон­текстом або ж іншими сутнісними рисами (наприклад, суб’єктами, процесом, умовами) тощо.

Інший представник постпозитивізму І.Лакатос через засто­сування поняття «програма дослідження» розробив модель кон­куруючих програм дослідження, яка надавала поглиблене роз­криття динамізму й історизму науки, водночас розроблений ним пізнавальний інструментарій виявився продуктивним лише стосовно певних періодів розвитку науки [299; с. 321]. Інші пред­ставники постпозитивізму (П.Фоєрабенд, Дж.Агассі, М.Полані, М.Фінок’яро та ін.) певною мірою доповнювали різноманітні кон­цепції попередників, піддаючи гострій критиці і філософську спадщину позитивізму, й інші філософські дискурси постпозити­візму, який не намагається стати філософським монізмом, за роз­маїття дискурсів не передбачає досягнення єдиного консенсусу з обговорюваних проблем.

Водночас сама наука до середини XX ст. постала як складне системне явище, що утворювали різнорідні та різнорівневі під­системи. Нова її якість дістала у літературі назву «велика» наука, що відображало насамперед її перетворення на окрему галузь у виробництві матеріальних та ідеальних благ. Відтак актуалізувалася потреба у формуванні нових підходів до аналізу динаміки науки, що розглядалася не лише як когнітивна система у традиції філософської рефлексії, але й як складно структуро- вана підсистема культури та економіки, як соціальний інститут тощо. Хоча іще К.Поппер зазначав, що «науку можна розглядати з найрізноманітніших точок зору, а не лише з точки зору епістемо­логії. Так, ми можемо аналізувати її як біологічний або соціологіч­ний феномен. Як така вона могла би бути описана як знаряддя або інструмент... Наука може розглядатися і як засіб виробництва...» [229; с. 91].

На вирішення завдання дослідження науки як складного сис­темного явища у різноманітті його когнітивних, економічних і со- ціокультурних вимірів було спрямовано новий напрям — науко­знавство, що усвідомило себе як самостійний цілісний комплекс конкретнонаукового дослідження у 1960-х рр. і було пов’язано з іменем Дж.Бернала. До складу наукознавства увійшли такі нау­кові дисципліни, як історія науки, соціологія науки, наукометрія, статистика науки, психологія науки та ін.

Перші підходи до формулювання проблематики наукознавчих досліджень були здійснені Дж.Берналом іще в 1939 р. у роботі «Су­спільна функція науки», у ній запропоновано якісні і кількісні ме­тоди дослідження, які втілювали природничонауковий, історичний та соціологічний підходи. У подальшому результати системних до­сліджень науки з позицій наукознавчого підходу були викладені у фундаментальній праці Дж.Бернала «Наука в історії суспільства» (J.D.Bernal «Science in History», 1954), де науку розглянуто як інс­титут, як метод, як накопичення традицій знань, як важливий фактор підтримання і розвитку виробництва та як один з найсиль- ніших факторів, що формують переконання і ставлення до світу й людства [21; с. 18].

Ґрунтовні наукознавчі дослідження було проведено у радян­ську добу колективами наукознавців під керівництвом С.Р.Міку- лінського [193]. Серед фундаторів нової дисципліни — науки про науку — був і наш співвітчизник, всесвітньо відомий наукозна­вець Г.М.Добров [180; с. 3]. Його ідеї, сформульовані у наукознавчій праці «Наука про науку» (1966), що мала два перевидання (1970, 1989), не втратили своєї актуальності й до сьогодні, започатковані ним традиції наукознавчих досліджень плідно розвивають пред­ставники створеної ним київської школи наукознавства. Насампе­ред, Г.М.Добровим було сформульовано визначення наукознавства як комплексного дослідження і теоретичного узагальнення до­свіду функціонування соціальних систем у науці з метою обґрун­тування науково-технічної політики, раціонального формування потенціалу науки і підвищення ефективності наукової діяльності за допомогою засобів соціального, економічного та організаційного впливу [72; с. 26].

У контексті нашого дослідження важливим висновком, сфор­мульованим Г.М.Добровим, є положення про системність організму науки. «Втрачаючи таку властивість, наука перестає бути наукою, перетворюючись у змістовному плані на зібрання розрізнених фак­тів, а в організаційному — в автономні групи індивідуально діючих любителів-колекціонерів» [72; с. 24]. Обґрунтування системності як іманентної властивості науки полягало у взаємопов’язаності і взає­мозалежності різноманітних сторін реальної дійсності, які пізна­ються людиною на різних рівнях абстракції, та розвитку системних властивостей сучасної науки у контексті актуалізації економічних потреб посилення взаємозв’язків між наукою, технікою та вироб­ництвом. Іншим важливим положенням є трактування науково-до­слідницької діяльності як інформаційного процесу, з позицій інфор­маційного підходу науку можна розглядати як складну динамічну інформаційну систему, створену людиною для збору, аналізу і пе­реробки інформації з метою здобуття нових істин, нових практич­них застосувань [72; с. 39].

Розвиток традицій наукознавчих досліджень в Україні пов’я­заний з колективом Центру досліджень науково-технічного потен­ціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України. Насамперед відзначимо роботи професора Б.А.Маліцького, де розроблено тео­ретичні основи прикладного наукознавства [180], викладено ти­пологію державних науково-технічних політик [179], поглиблено трактування сутності і складових наукового потенціалу суспіль­ства [181], концептуальні засади розвитку вітчизняної науки в умовах системної трансформації суспільства [178], [180]. Важливі положення застосування системного підходу до розгляду іннова­ційної діяльності та виявлення її синергічних ефектів здійснено у роботі В.П.Соловйова «Інноваційна діяльність як системний процес в конкурентній економіці (Синергічні ефекти інновацій)». Ідеї фун­датора київської школи наукознавства Г.М.Доброва щодо оцінки наукового потенціалу та напрямів його ефективної реалізації зна­йшли нове розкриття з позицій методологічних положень еволю­ційної економіки у роботі І.Ю.Єгорова «Наука та інновації у про­цесах соціально-економічного розвитку» [82]. Важливою подією у сфері вітчизняного наукознавства вважаємо роботу колективу авторів «Природознавство в Україні до початку XX ст. в історич­ному, культурному та освітньому контексті» (2001), в якій з позицій загальносвітового цивілізаційного поступу у контексті соціокуль- турного процесу в Україні досліджуються проблеми історії приро­дознавства [215].

Феномен техніки став об’єктом філософських досліджень на­багато пізніше, аніж феномен науки, філософську рефлексію у цьому напрямі започаткували Е.Капп і Ф.Бонн наприкінці XIX ст. У подальшому філософському аналізу проблем техніки присвя­чені праці О.Шпенглера, Л.Мемфорда, М.Хайдеггера, К.Ясперса, А.Тойнбі, Г.Маркузе та ін., що розрізняють моделі технологіч­ного і соціального розвитку. Сьогодні лідер «нової хвилі» філософії техніки у Німеччині Ф.Рапп виділяє дві моделі: технологічного і ціннісного детермінізму. Прибічниками технологічного детермі­нізму виступають Т.Адорно, Ю.Хабермас, Г.Маркузе. Основною ідеєю даного напряму є думка про неминучість науково-техніч­ного прогресу (НТП), який, проте, не може повною мірою реалі­зувати соціально-культурний потенціал сучасного суспільства. Прихильники даної моделі не враховують обмеженості природних ресурсів планети і негативних наслідків науково-технічного роз­витку. Представники моделі ціннісного детермінізму (ХШельськи, Х.Бардт, Д.Белл, Е.Тоффлер) вважають, що розвиток техніки ціл­ком залежить від діяльності людини, а не від законів природи. Головною вимогою даної моделі є спроба при впровадженні всіх довгострокових технічних проектів прогнозувати безпечність їх реалізації, що уможливлює суцільний контроль за дотриманням економічних та екологічних норм і стандартів.

У науковій літературі наголошується, що за останні тридцять років техніка стала предметом систематичних філософських дослі­джень, і зараз філософія техніки представлена багатьма сотнями робіт, де здійснено спроби визначення загальних законів функціо­нування природних форм у техніці й техніки в природному середо­вищі, людини в системі техніки й техніки в системі суспільства, а в остаточному підсумку їх проблематика зводиться до питання про сутність техніки, її джерела і спрямованість розвитку [325; с. 8]. Відомий російський фахівець у галузі філософії техніки В.Горохов відзначає виділення в сучасній філософії техніки її прикладної сфери, під якою в науковій літературі розуміють соціальну оцінку техніки й технології — міждисциплінарні дослідження і комп­лексна оцінка соціально-філософських, соціально-політичних, со­ціально-економічних, соціально-екологічних і т.п. наслідків тех­ніки і технології з метою досягнення сталого науково-технічного та господарського розвитку суспільства на всіх його рівнях: від рівня підприємства, національного господарства країни, групи країн або світової динаміки розвитку суспільства загалом [63; с. 314].

Гранично загальним змістом техніки, що охоплює її функціо­нування й розвиток у всіх аспектах відношення до природи, є ма­теріальна предметність, що відображає рух технічних об’єктів відповідно до законів природи, але не може бути зведеною до природності техніки, оскільки у своїх конкретних формах тех­ніка створена виключно людиною. В сукупності всіх своїх проявів матеріальна предметність техніки найбільш адекватно виявляється через поняття субстрату техніки — матеріального носія її су­спільних властивостей, зв’язків і відносин. Техніка не існує сама по собі [31; с. 394]. Особливість техніки як об’єкта досліджень полягає у тому, що предметом досліджень виступає не природна реаль­ність, а об’єктивна реальність, створена людством: знаряддя, засоби, механізми, технічні пристрої, будівельні конструкції, спо­соби створення найрізноманітніших благ з певним переліком ко­рисних, необхідних і контрольованих властивостей. Для технічної реальності притаманні раціональність, доцільність, закономірність функціонування, спроможність до еволюційного розвитку за влас­ними законами, які мають враховуватися людиною у всіх видах її діяльності. Отже, технічні системи поза суспільним функціо­нуванням є матеріальними предметами, позбавленими власного буття. Гранично загальний зміст техніки, що розкривається у всіх її зв’язках і відносинах із суспільством, полягає у функціональності технічних об’єктів, їх застосуванні відповідно до закономірностей соціокультурного розвитку, що не тотожне соціальності техніки, оскільки виражає лише здатність технічних об’єктів виступати за­собом людської діяльності безвідносно до їх штучного походження. Матеріальна предметність і здатність бути засобом людської діяльності — це сторони техніки, що втілюють дві групи закономір­ностей її розвитку, поза єдністю яких не можна розкрити сутність технічного прогресу.

Водночас важливим є методологічне обґрунтування взаємодії науки і техніки із застосуванням філософсько-антропологічного, соціально-філософського і гносеологічного підходів. Результати узагальнено у таблиці 1.1.

З точки зору філософсько-антропологічного підходу наука роз­глядається як засіб і результат експансії людини, концентрований вираз претензій на оволодіння світом та його раціональну пере­будову, що якнайкраще відображає вислів Ф.Бекона «Знання — сила». Виникнення науки характеризує певний рівень розвитку сутнісних сил людини: наука виникає як елемент засобів перетво­рення світу і власного буття, у ній відображено певне ставлення людини до природи і до самої себе. У такому сенсі філософське розуміння науки виступає основою для її поєднання з технікою,

Таблиця 1.1

РОЗДІЛ І Теоретико-методологічні засади дослідження науково-технічної діяльності..

* Складено автором.

яка виступає загальним засобом і загальним способом життя у навколишньому середовищі, уможливлює перетворювальну діяльність людини для подолання обмежень, що накладає природа на зростання потреб та поліпшення якості життя, через уречевлене втілення у засобах діяльності.

На необхідності актуалізації філософсько-антропологічного підходу у дослідженні розвитку науки акцентує увагу академік В.Кремень. При цьому зазначається, що «сьогодні гуманістичні цінності зазнають трансформації у новому світоглядному вимірі — економічному, що породжує низку важливих для культурного буття, освітньо-просвітницького процесу проблем, які вимагають нагального розгляду і вирішення» [150; с. 14].

Філософсько-антропологічний підхід у дослідженні техніки відображає такі аспекти. Насамперед в еволюції техніки одним з головних факторів її розвитку виступала людина як її творець. Як зазначив К.Ясперс, «техніка виникає, коли для досягнення цілі вводяться проміжні засоби» [348; с. 115]. Важливого значення на­були й інтерпретаційні зразки, в яких людство послідовно проек­тувало на площину технічних засобів ті складові функціонування людини в цілераціональних діях (передовсім у праці), які були за­фіксовані у людському організмі, і вивільняло само себе від цих функцій. Спочатку відбулося посилення і заміщення функцій рухового апарату (рук і ніг), потім — виробництво енергії (люд­ського тіла), надалі — функцій чуттєвого апарату (очей, вух, шкі­ряного покрову) і, зрештою, функцій центру управління (голов­ного мозку) [305; с. 59]. Причому, з розвитком наукового пізнання і його визначальним впливом на техніку функції, які людина змо­гла передати техніці, ускладнювалися. Як зазначає відомий укра­їнський наукознавець Б.Маліцький, «завдяки нарощуванню знань про закони розвитку природи та суспільства, технологічні мож­ливості людини зросли набагато більше порівняно з її фізичними можливостями задовольняти свої життєві потреби. Наприклад, завдяки своїй розумовій діяльності людина підвищила швид­кість фізичного просування в просторі приблизно на 4 порядки, можливості зазирнути у мікросвіт — на 8-10 порядків, ще наба­гато далі просунувся її погляд у макросвіт» [182; с. 5]. Відтак лю­дина, будучи homo faber — людиною, яка продукує, уперше пов­ністю себе об’єктивізувала й протиставила продуктам, які набули самостійності, власні досягнення, але, будучи також homo fabri- catus — людиною продукованою, вона інтегрована у власні тех­нічні установки [305; с. 91].

Соціально-філософський аспект розгляду науки дозволяє ви­явити її суспільну сутність. Наука виникає, розвивається і функ­ціонує лише через взаємодію окремих суб’єктів. На відміну від повсякденного пізнання, яке є особистим надбанням людини, хоча й базується на суспільних засобах (мові), наука — це систематичне, цілеспрямоване і соціально значуще використання і створення суспільних інтелектуальних ресурсів, що може виникнути тільки у межах особливого типу суспільства з його особливим ставленням до природи, базовими цінностями, типом особистості.

В історії людства, коли воно подолало стадію варварства і ди­кості, існувало багато цивілізацій з їх самобутньою історією. їх умовно поділяють на два типи суспільств за цивілізаційним роз­витком — на традиційне і техногенне, що мають відмінності ра­дикального характеру (таблиця 1.2). Відомий дослідник історії А.Тойнбі виділив та описав двадцять одну цивілізацію (еллінська, західна, єгипетська, шумерська, мінойська, індуська, хетська, да­лекосхідна (в Кореї й Японії), православна (основна), православна (в Росії), іранська, вавілонська, сірійська, арабська, індуїстська, китайська, далекосхідна (основна), антська, майянська, юкатан- ська, мексиканська) [278; с. 100]. Більшість з них — типові пред­ставники суспільства традиційного, лише еллінська і західна циві­лізації стали осередками зародження й становлення техногенного суспільства.

Традиційне і техногенне суспільство відрізняються формою, типом розвитку, резервами і швидкістю змін у суспільстві, базо­вими цінностями, роллю людини у суспільстві, панівними симво­лами, ставленням до часу, уявленнями про природу і діяльність, сприйняттям нововведень, розумінням влади. У суспільствах пер­шого типу панує традиціоналістський світогляд, «у суспільствах другого типу ідеї активізму, діяльнісного ставлення до світу на­бувають значного поширення, стають визнаною культурною цін­ністю» [203; с. 362]. Німецький філософ Ю.Хабермас підкреслював, що традиційне суспільство репрезентувало певну ступінь роз­витку людства. Від найпримітивніших форм суспільної організа­ції його вирізняють: наявність централізованої влади (державної

Таблиця 1.2

Порівняльна характеристика традиційного і техногенного суспільств*

Складено автором на основі матеріалів [262; с. 19-27], [203; с. 362].

організації на противагу племінної організації); розподіл суспіль­ства на соціоекономічні класи (розподіл соціального тягаря і належ­них кожному члену-індивіду компенсацій відповідно до належності до певного класу, а не відповідно до родинних стосунків); наяв­ність певної централізованої картини світу (міфологія, релігія), що слугує меті дієвої легітимізації відповідного типу панування [305; с. 71]. Загалом вираз «традиційне суспільство» характеризує стан, за якого інституційні межі базуються на легітимних засадах, що не підлягають сумніву, — йдеться про міфічні, релігійні чи метафі­зичні тлумачення реальності загалом (як космосу, так і суспільства). Традиційні суспільства існують доти, доки вбудовані в інституційні рамки суспільства субсистеми цілераціональної дії перебувають у межах культурних традицій, які легітимізують реальну дійсність [305; с. 72].

Наука може виникнути лише у техногенному суспільстві, бу­дучи регулятором суспільних відносин (субсистема раціональної дії виходить за рамки існуючих культурних традицій та формує нові традиції), і реалізуватися й контролюватися характерними для техногенного суспільства засобами через включення до па­нівної системи економічних і соціально-політичних відносин (інс- титуційних меж). За таких обставин механізм функціонування соціального інституту науки формується у контексті реалізації по­треб відповідних соціальних груп, інститутів і спільностей, наукові знання стають соціально-значущою силою, економічним ресурсом, а види діяльності, результатом яких виступає сам інститут на­уки, включаються як складова виробничої діяльності з продуку­вання матеріальних та ідеальних благ. На цьому акцентував увагу академік В.Вернадський: «...вчений, що у своїй діяльності шукає істину, прагне до розуміння оточення, в той же час це є певним фактором етичного характеру в житті. Намагаючись проникнути у природу, він прагне оволодіти її силами і тим самим завжди підіймає продуктивні сили людства» [42; с. 37]. У техногенній циві­лізації система «техніка» має виключно наукову основу, є настільки потужною й самоорганізованою, що потребує врахування логіки її функціонування і розвитку, загрожуючи перетворитися на мету подальшого поступу цивілізації.

Сутнісні риси техніки з позицій соціально-філософського під­ходу полягають у тому, що конкретні її форми створені виключно людиною. Причому, первісні знаряддя, створені людиною, внутріш­ньо пов’язані з органами людини, що перший дослідник філософії техніки Е.Капп підкреслює як «неусвідомлене відкриття», аніж «свідомий винахід», «у знарядді людина систематично відтворює саму себе» [цит. за: 197; с. 15]. Водночас «смисл техніки полягає у ви­вільненні від влади природи. Її призначення — вивільнити людину як тваринну істоту від підпорядкування природі з її нещастями, загрозами й оковами. Принцип техніки полягає у цілеспрямованому маніпулюванні матеріалами і силами для реалізації призначення людини.... Проте це ще не вичерпує смислу техніки. Створення знарядь праці підпорядковано ідеї деякої єдності, а саме — єдності у межах перетворення людиною середовища, що її оточує, яке (перетворення) постійно розширюється при своїй замкненості» [348; с. 115]. Розвиток техніки усе більш предметно опосередковує й одночасно усуспільнює діяльність людини, суб’єктом діяльності стає суспільство загалом; технічні системи поза суспільним функ­ціонуванням є лише матеріальними предметами, позбавленими власного технічного буття, сумним прикладом чого виступає тери­торія Чорнобильської АЕС; об’єктивність технічного прогресу не дозволяє суспільству минути певний тип матеріально-технічного розвитку. Отже, соціально-філософське тлумачення науки фор­мує особливий тип розуміння необхідності її єдності з технікою в аспекті використання цієї єдності як атрибуту соціального світу.

Гносеологічний підхід до вивчення науки є найбільш розро­бленим упродовж розвитку самої філософії (адже для гносеології наукове знання завжди було еталоном знання взагалі та висту­пало предметом дослідження) і пов’язаний з виявленням природи наукової істини. За образним висловом В.Вернадського, мета науки — «...пошук істини заради істини, а та істина, що здобута зусиллям вікової наукової роботи, далека від історичних обста­вин моменту, загальна і єдина всім без винятку» [42; с. 33]. З точки зору гносеології аналізуються ті особливості суб’єктно-об’єктних відносин, що випливають із специфіки науки: оперування на тео­ретичному рівні пізнання ідеальними об’єктами, створення і вико­ристання в науці відповідної мови, методів, приладів, засобів сис­тематизації та формалізації знання і т. ін. Наука спрямована на виявлення об’єктивних закономірностей — внутрішніх, сутнісних, стійких, необхідних і т.п. властивостей, зв’язків і відносин. Саме з цією метою використовуються спеціально розроблені прилади, методи і прийоми пізнання, засоби систематизації знання, осо­блива мова, висуваються спеціальні вимоги до оформлення ре­зультату пізнання. У роботі «Науковий дух і науковий метод» (1905) Л.Фавр на поч. XX ст. ставив питання розмежування об’єк­тивної й суб’єктивної сторони наукового пізнання, де під науковим методом розуміється «сукупність прийомів і правил, котрі дають можливість досягнення наукової цілі — відкриття істини й усу­нення помилок», науковий дух розглядається як «певний тип мис­лення, що дозволяє нам досягати цілі знання» [289; с. 6]. Досягнення цілей втілюють результати наукової діяльності — наукові знання, з гносеологічних позицій їм притаманні раціональність, опосеред- кованість й інтерсуб’єктивність.

Раціональність відображає аспект наукового знання як про­дукту виключно інтелектуальної діяльності, позбавленої будь-яких нераціональних мотивів суб’єкта пізнання (емоцій, настрою та ін.) з одного боку, з іншого — конкретних обставин, де проявляються властивості предмета дослідження. Раціональність передбачає об­ґрунтованість і доведеність будь-яких наукових тверджень, для чого засобом подолання помилковості виступає критицизм. Раціо­нальність надає науковому знанню доказовий характер, завдяки їй науковому знанню притаманна така риса, як універсальність, що й дозволяє йому у подальшому втілюватися в техніці. При цьому раціональність реалізується в конструюванні особливого віртуаль­ного світу, де реальні об’єкти замінюються їх ідеалізаціями (мате­матична точка, пряма, ідеальний газ), що створюється і здатне контролюватися виключно інтелектом. У подальшому це спричи­няє появу гносеологічної проблеми — необхідності перенесення знань про властивості ідеальних конструкцій на реальні об’єкти з урахуванням їх суттєвих відмінностей. Опосередкованість відоб­ражає особливості наукового знання у двох площинах: по-перше, це багатоступеневий, непрямий зв’язок суб’єкта та об’єкта, між дослідником і предметом дослідження завжди існує ланцюг про­міжних ланок — прилади, методи, засоби інтерпретації, що накладають відбиток на результат пізнання; по-друге, це існування і перевірка одних знань за допомогою інших.

Таким чином, будь-який елемент наукового знання опосеред­кований внутрішніми зв’язками, притаманними науці. Для гносео­логії класичне відношення суб’єкта й об’єкта пізнання постає як ба­гаторазове і багатопланове опосередкування пізнавальних зусиль вченого наявними засобами пізнання і зовнішніми для пізнання факторами — традиціями, нормами, цінностями й ідеалами, носієм яких виступає наукова спільнота. Це і є той експліканс експлікан- дума, про який зазначав К.Поппер. Раціональність і опосередко- ваність як необхідні сторони проникнення в глиб досліджуваного предмета надають процесу пізнання суперечливість і зиґзаґопо- дібність, а його результатам — характер імовірнісний і неочікува- ний. Інтерсуб’єктивність виявляється в тому, що наукове знання є результатом когнітивного консенсусу (конвенції) між суб’єктами пізнання. Вивчаючи певну наукову дисципліну, людина «вступає» в таку конвенцію — приймає базові постулати, правила інтерпре­тації даних приладів, освоює мову науки. Наукове знання, на відміну від буденного, стає на дін диві дуальним, позбавляється особистіс- ного відтінку. Розрізняються інтерсуб’єктивність та об’єктивність: наукове знання набуває статусу незалежності від окремого дослід­ника, водночас інтерсуб’єктивне знання залежить від особливостей колективного суб’єкта, упереджень наукової спільноти і культури загалом.

Гносеологічний аспект техніки проявляється у тому, що вона є невід’ємним елементом і засобом у науковому пізнанні, це уре­чевлений засіб діяльності дослідника, вона обмежена в конкретній наявності й історичній визначеності способів її функціонування.

Охарактеризувавши сутнісні риси науки і техніки з позицій фі­лософсько-антропологічного, соціально-філософського та гносео­логічного підходів, ми дійшли висновку щодо нерозривної єдності науки і техніки як соціальних інститутів. Така нерозривна єдність уможливлюється генетичною спорідненістю наукової діяльності та технічної діяльності, на основі яких постали інститути науки і техніки. Подібну генетичну спорідненість надає цим видам діяль­ності інформаційна природа знань, що є змістом усіх їх сутнісних характеристик, а формою прояву стала науково-технічна діяль­ність, що з поч. XX ст. уможливлює функціонування та розвиток науки і техніки не лише як соціальних, але й економічних інститу­тів. Однією з форм прояву на сучасному етапі розвитку науки і тех­ніки означена єдність демонструє утворення нового типу науки — технонауки, де навіть фундаментальні природознавчі дослідження є проблемно та проектно орієнтованими на вирішення конкретних науково-технічних завдань. Найбільш яскравим представником зрощення науки і техніки є нанотехнологія, від якої суспільство у найближчому майбутньому очікує на позитивні економічні, екологічні і соціальні результати [62; с. 43].

Об’єднання відокремлених видів діяльності у науково-тех­нічну діяльність відбувається, як попередньо зазначалося, за умов докорінних змін у соціокультурному та економічному середовищі, які ознаменовують настання техногенного суспільства. Висвітлення таких змін потребує звернення до більш загального контексту пе­ріодизації історії людства, що має тривалі традиції філософських, історіографічних та економічних досліджень. Не претендуючи на узагальнення всіх існуючих підходів до періодизації, розроблених представниками різних наук, зосередимо увагу на сучасних кон­цепціях, які підтримуються значним колом дослідників.

На сьогодні все більшого поширення набуває періодизація іс­торичного розвитку людства з позицій цивілізаційного підходу, що започаткував у XIX ст. американський вчений ЛГ.Морган у праці «Первісне суспільство», де було виділено три головні етапи історії людства: епохи дикості, варварства і цивілізації. Така періодиза­ція була узагальнена Ф.Енгельсом, на ній базується історико-еко- номічна концепція Т.Веблена. У свою чергу, як зазначає відомий вітчизняний економіст АТальчинський, на етапі цивілізації роз­межовують такі періоди її розвитку: доіндустріальну (аграрну), індустріальну, постіндустріальну (інформаційну). Перехід від одного рівня цивілізації до іншого відбувається шляхом глобаль­них технологічних революцій [54; с. 99—100, 108]. Російський дослід­ник В.Іноземцев наголошує, що тріада «доіндустріальне-індуст- ріальне-постіндустріальне» має досить завершений з методологіч­ної і термінологічної точок зору характер [ПО; с. 106]. Його власна концепція також базується на тріадному підході періодизації сус­пільного прогресу — виділенні трьох стадій, кожна з яких являє со­бою завершене ціле, на відміну від жорсткого поділу історії людства на епохи «до» та «після» певної знакової події, або розмежування певних ознак невизначено великої кількості періодів [ПО; с. 3].

Академік А.Чухно у роботі «Постіндустріальна економіка: тео­рія, практика та їх значення для України» (2003) акцентує увагу на формаційному і цивілізаційному підходах періодизації історичного розвитку людства. Формаційний підхід, розроблений К.Марксом, базувався на дослідженні таких елементів суспільно-економічної формації, як спосіб виробництва, надбудова та форма суспільної свідомості, він уможливлював застосування наукового принципу єдності історичного й логічного в аналізі розвитку суспільства. Проте Маркс вживав поняття «формації» не лише у вузькому зна­ченні, виділяючи античне, феодальне, буржуазне суспільство, але й в більш ширшому розумінні, поділяючи історію людства на три великі формації: первинну (докласове суспільство), вторинну (кла­сове суспільство) і третинну (безкласове суспільство). Цивілізацій- ний підхід вирізняє гуманістична спрямованість, у цивілізаційному процесі рівень розвитку визначається ступенем свободи людини, багатством умов реалізації потенцій людської особистості, її здіб­ностей та сутнісних сил [323; с. 23-39]. У цивілізаційному підході людина розглядається не лише як головний суб’єкт виробництва і цивілізації загалом, а як її безпосередня мета, цільова функція. Це підкреслюється в одному з найкоротших визначень цивілізації, що належить С.Хантінгтону: «Цивілізація являє собою людський рід у його вищій формі» [209; с. 539].

Водночас розуміння цивілізації прогресує від позиції європо­центризму до позиції множинності цивілізацій [16; с. 750]. У нау­ковій літературі існує багато підходів до класифікації та типізації цивілізацій. Відомий вітчизняний дослідник А.Філіпенко наводить підхід до типізації цивілізацій на основі визначальних критеріїв (таблиця 1.3).

Цивілізаційний феномен розглядається як усталено прогресу­юча втрата суспільством рис природничо-природного утворення завдяки нарощенню в соціально-історичному процесі науково- технічного потенціалу людства у вигляді урбанізації і науково- технічного прогресу [27; с. 111]. Хоча існує й регресивна позиція, окремі дослідники (О.Шпенглер, П.Дж.Б’юкенен) вбачають у ци­вілізаційному розвитку з його урбанізацією і технологіями на­стання стадії вмирання («занепаду») культури [335], вимирання цивілізації внаслідок культурної революції [33]. Головними кри­теріями розмежування певних типів чи видів цивілізацій є просторовий, характер виникнення і походження, агрегований масштаб, рівень або тип розвитку, домінуючі економічні ознаки або ресурсні джерела. Деякі дослідники серед класифікаційних

Таблиця 1.3

Складено автором за матеріалами [292; с. 23-39], [151, т. 1; с. 51-52].

ознак виділяють іще домінуючий тип взаємозв’язку між індиві­дами [151; с. 52].

У концепціях, де основою періодизації виступають економічні ознаки, відмічається тристадійність. Зокрема, вона простежується у хвильовій концепції еволюції цивілізації Е.Тоффлера, де роз­глядається зміна «першої» (розпочалася 10 тис. років тому і при­звела до створення аграрної цивілізації, переважали неекономічні фактори), «другої» (з XVI ст., унаслідок чого у сер. XIX ст. створено індустріальну цивілізацію, де максимізується використання еко­номічних факторів) та «третьої» (з сер. XX ст. створення інформа­ційної цивілізації, домінування фактора знань та інформації) хвилі цивілізації [280]. За концепцією Л.Туроу протягом трьох останніх століть відбулися три промислові революції: перша в к. XVIII — на поч. XIX ст. перервала панування аграрного сектора, її голов­ним досягненням стало використання парової енергії і машинного виробництва; друга, що відбулася на зламі ХІХ-ХХ ст., ознамену­вала освоєння електроструму і зробила процес освоєння техноло­гічних нововведень систематичним і керованим, третя, що триває дотепер, породжена розвитком мікроелектроніки і комп’ютерної техніки. Причому, «третя промислова революція знаменує перехід від національних господарських систем до глобальної економіки... так само, як друга промислова революція ознаменувала зміну ло­кальних господарських систем національними» [364; р. 7]. Сам Д.Белл таким чином обґрунтував розмежування за типом госпо­дарювання: «Доіндустріальний сектор є, головним чином, добув­ним, він базується на сільському господарстві, видобутку корис­них копалин, рибальстві, заготівлі лісу й інших ресурсів, аж до природного газу і нафти. Індустріальному сектору притаман­ний виробничий характер, він використовує енергію та машинну технологію для виготовлення товарів. Постіндустріальний є оброб­ним, і тут обмін інформацією та знаннями відбувається головним чином за допомогою телекомунікацій і комп’ютерів» [19; с. СЬ].

Отже, в основу періодизації самого етапу цивілізації поклада­ється насамперед критерій домінуючих економічних ознак. Тому кількісним вираженням розмежування доіндустріального, індуст­ріального та постіндустріального періодів розвитку цивілізації слу­гує галузева структура ВНП і структура зайнятих: на доіндуст- ріальній стадії домінувало сільське господарство, в індустріальну

добу провідна роль належала важкій промисловості, на постінду- стріальному етапі переважають види економічної діяльності з на­дання послуг.

Соціально-економічні характеристики періодів епохи цивіліза­ції (доіндустріального, індустріального і постіндустріального) уза­гальнено у таблиці 1.4. При переході від варварства до цивілізації людина від біологічної істоти еволюціонувала до істоти соціальної, відбувався перехід від інстинктивно адаптивного існування до реф- лексійно перетворювальної життєдіяльності. Активність людини в аграрну добу була спрямована на природу як на головний об’єкт задоволення її фізіологічних потреб, з нею був пов’язаний і панів­ний вид перетворювальної практики, і на взаємодію між людьми у контексті формування суспільства, де панівні норми його еволюції формувалися і проявлялися через механізм традиції. У традицій­ному суспільстві, що постало в аграрному періоді цивілізації, його взаємодія була спрямована на природу, механізм власного роз­витку базувався на традиції, що передбачала відтворення всіх явищ і процесів соціокультурного та господарського середовища у незмін­них формах і розмірах, відтак його еволюція була найбільш трива­лою^; с. 672-675].

У підсумках до першого тому «Структури повсякдення: мож­ливе і неможливе» фундаментальної праці «Матеріальна цивілі­зація, економіка і капіталізм, ХУ-ХУІП ст.» Ф.Бродель робить ви­сновок про множинність форм прояву цивілізації до к. XV ст., з якого людство стало проявляти тенденцію до утворення в єдину спіль­ність, «кожен світ з густим населенням виробив низку найпрості­ших відповідей на свої потреби і виявляє прикру тенденцію три­матися за подібні відповіді через інерцію, одну з найвеличніших робітниць історії» [31; с. 521]. Отже, множинність цивілізацій аграр­ної доби була єдиною у механізмі їх тривалої еволюції, цей меха­нізм самовідтворення — традиція, що в кожній локальній цивілі­зації, де взаємодія з іншими локальними цивілізаціями або була відсутня взагалі, або мала епізодичний характер, набував розма­їття прояву у всіх видах діяльності, соціокультурному і господар­ському середовищі, де наявним було центральне ядро, яке утворю­вали культурні смисли, цінності, норми й інтереси. Відрізнялися локальні цивілізації за ознакою спільності мови чи етнічного по­ходження, державотворення, релігійної спільності, поєднання соціокультурного розмаїття мовних, державних, територіальних чи господарських спільностей [344; с. 20]. Проте всім локальним циві­лізаціям притаманний єдиний вектор пошуку способів задоволення своїх потреб, що спрямований виключно на природу. Подолання локальної замкненості та інтенсифікація інформаційного обміну, у т.ч. через матеріально-речові потоки, відмічається дослідниками як утворення якісно нової характеристики цивілізаційного роз­витку. Ф.Бродель веде мову про «єдину спільність», К.Ясперс від­мічає формування другого осьового часу, ГВаллерстайн — фор­мування «світ-економіки». Безпосереднім наслідком розімкненого функціонування багатьох цивілізацій стає формування нового типу суспільства — техногенного.

Техногенне суспільство приходить на зміну традиційному при переході від аграрного до індустріального періоду цивілізації Па­нівним постає технократичний підхід, який зародився в європей­ській культурі з виникненням експериментального природознав­ства, згідно з яким природу можна переробляти, а суспільство і людину — проектувати, що дістало назву суспільства, яке взаємодіє з природою, перетвореною людиною. Індустріальна система виробництва не лише створила адекватну технічну сис­тему — машини, що докорінно відрізнялися від традиційних зна­рядь, капітал і систему інвестування, найману робочу силу, праця якої набула абстрактної форми на відміну від існування у конкрет­ній формі, але й сформувала систему потреб і попиту, відтворю­ваних на розширеній основі. Як зазначив видатний російський економіст Ю.М.Осипов у роботі «Філософія господарства» (2001), «економіка, яка воцарилася у людстві, яскраво продемонстру­вала свої величезні перетворювальні можливості, радикально змі­нивши все зовнішнє, а в чомусь важливому і внутрішнє (духовне) життя людини, породивши технічну цивілізацію з усіма її енер­гіями, механізмами, інформаціями, комунікаціями, озброєннями, містами, а в підсумку створивши штучний світ, який безпосеред­ньо і повномасштабно протистоїть природному світу...» [213; с. 366].

Постіндустріальна доба характеризується антропоцентричні- стю, де людина зосереджується на творенні її особистості, це фор­мування цілого світу кожної людини, простором її життєдіяльності розглядається уся земна куля Власне розвиток особистості, як акцентує увагу В.Іноземцев, виступає головною рушійною силою господарської еволюції, новою домінантою стає потреба людини у власному розвитку, в самореалізації, здобутті соціального ста­тусу, суспільному чи колективному визнанні [110; с. 240, 356]. Майже остаточно подолано найголовніший бар’єр на шляху роз­витку цивілізації — інформаційну роз’єднаність людей через їх взаємовіддаленість, що створило нові комунікативні умови для при­скорення цивілізаційних процесів та їх універсалізації [182; с. 5]. Суспільство, що формується у постіндустріальну добу, розгляда­ється як суспільство взаємодії між людьми. Водночас постає пи­тання про формування нового типу суспільства, що приходитиме на зміну техногенному суспільству, у науковій літературі його де­термінують як віртуально-інформаційне суспільство [16; с. 19].

Отже, з розвитком філософських і наукознавчих традицій до­слідження феноменів науки і техніки акценти в їх розгляді змі­нюються від зосередженості на пошуку джерел і механізмів їх розвитку у власних надрах, у зовнішньому щодо них середовищі або ж намаганні поєднання обох позицій. Дослідники, що у розгляді еволюції науки і техніки виходять з позицій єдності принципів ін- терналізму й екстерналізму, все частіше застосовують поняття «науково-технічна діяльність», щоразу долучаючи до предметного поля дослідження нову компоненту чи сутнісну рису цієї діяль­ності або ж форм їх взаємодії з відповідним зовнішнім середови­щем. Це об’єктивне явище, оскільки об’єднання наприкінці XIX ст. у науково-технічну діяльність відокремлених видів діяльності — наукової та технічної у взаємообумовлений, багатокомпонентний, складно структурований вид діяльності обумовило цілий комп­лекс цивілізаційних змін. Науково-технічна діяльність постала як включена у систему індустріального виробництва через реалізацію перетворювальної функції наукових і технічних знань масова про­фесійна діяльність, інституціоналізована на індивідуальному, ко­лективному й суспільному рівнях, уречевлена складова якої пере­творилася на окрему індустрію.

Водночас у дослідженні науково-технічної діяльності маємо розуміти, що як самобутнє явище вона має більш тривалий істо­ричний поступ. Будь-яке соціальне явище, що зароджується та еволюціонує, у своєму функціонуванні та формах прояву у соціо- культурному й господарському середовищі обумовлене на кож­ному своєму подальшому етапі всіма попередніми трансформа-

Типізація та класифікація цивілізацій за визначальними критеріями*

Таблиця 1.4

РОЗДІЛ І Теоретико-методологічні засади дослідження науково-технічної діяльності..

* Складено автором за матеріалами [54, с. 108-119], [110; с. 222], [111; с. 25-35], [147], [195], [292; с. 29], [322].

Загальні соціально-економічні характеристики періодів цивілізації *

ціями, які, в свою чергу, є наслідком суперечливих внутрішніх і зовнішніх взаємовпливів. Таку дослідницьку позицію уможлив­лює застосування еволюційного підходу, пізнавальний інструмен­тарій якого застосовується не лише у дослідженні природних сис­тем у біології, але й у дослідженні соціально-економічних систем (концепція еволюційної економіки). Саме в межах еволюційного підходу за відсутності можливостей проведення експерименту над відповідним об’єктом набув поширення ретроспективний ана­ліз і порівняльне вивчення об’єкта дослідження, який надає мож­ливість розкрити логіку його системних змін шляхом вивчення історичної динаміки та еволюційної траєкторії. Можливості за­стосування еволюційного підходу у дослідженні соціально-еко­номічних систем обґрунтовує І.Валлерстайн [36; с. 34]. Підтриму­ючи означену позицію, вважаємо, що для комплексного розуміння і вивчення такого складного соціально-економічного об’єкта як науково-технічна діяльність, його сутності і розмаїття форм про­яву у сучасній функціональній взаємодії з іншими явищами і про­цесами соціально-економічної системи при переході до постіндуст- ріального періоду цивілізації необхідним є дослідження історич­ної ретроспективи цього системного явища. Автор дотримується позиції, що «знання історії часто є основою — іноді єдино можли­вою — нашого розуміння предмета..., але саме по собі воно не то­тожне розумінню» [337; с. 144]. У розумінні історії підтримуємо підхід дослідників, згідно з яким «історія як суспільний процес є життєдіяльністю у просторі й часі поколінь людей, які мають власні інтереси» [151, т. 1; с. 26].