§ 1.2. Системний і діяльнісний підходи як методологія дослідження науково-технічної діяльності та її ретроспективи

Об’єктом більшості наукових досліджень виступає наука як підсистема соціально-економічної системи, де наукова діяльність є способом її існування і розвитку. У сучасній літературі наука як багатоаспектний феномен та наукова діяльність досліджуються з позицій логіко-методологічного [53]; [107]; [108]; [155]; [170]; [229]; [248]; [262], наукознавчого [21]; [72]; [180]; [231], соціально-психо­логічного [5]; [9]; [148]; [175]; [359], економіко-статистичного [82], інформаційно-кібернетичного [72]; [125]; [217]; [251], інституціо- нального [270] підходів.

За умов, коли об’єкт дослідження є неоднорідним, структу- рованим, найважливішим підходом для його вивчення виступає системний підхід. Поняття «система» є одним з фундаментальних у всіх науках, видах і формах практичної діяльності, у науці це по­няття використовується достатньо давно, особливо широко стало застосовуватися в умовах сучасного етапу науково-технічного роз­витку. В його основі лежить системність світу, природи, суспіль­ства, мислення — визнання того, що всі предмети, процеси, явища у світі взаємозалежні, взаємодіють, впливають один на одного. Найпоширенішим у науковій літературі визначенням системи є таке: «Система — це впорядкована безліч елементів (компонен­тів), що перебувають у взаємному зв’язку, залежності й взаємодії один з одним і на цій основі утворюють цілісну єдність» [26; с.

Відомий вітчизняний економіст С.Мочерний, взявши за основу визначення системи як комплексу взаємодіючих елементів, яке надав фундатор загальної теорії систем Л. фон Берталанфі, об­ґрунтував більш розгорнене визначення: «Система — це комплекс підсистем, елементів та компонентів та характерних їм властивос­тей, взаємодія між якими та середовищем зумовлює якісно або сут- нісно нову інтегративну цілісність» [199; с. 73]. Важливими рисами у такому визначенні системи є не лише наявність в її складі вза­ємодіючих елементів, але й те, що елементи у результаті взаємодії формують компоненти, підсистеми, яким притаманні нові власти­вості та які взаємодіють не лише між собою, але й з середовищем, що в сукупності є основою цілісної єдності такого утворення.

Внутрісистемні утворення формують певні рівні, між якими від­бувається відповідна взаємодія, що є проявом важливої влас­тивості систем — їх ієрархічності. Цілісна єдність системи — це якісна риса, що відрізняє будь-яку систему від комплексу, від се­редовища її перебування. Властивості системи залежать від влас­тивостей елементів, що її утворюють, проте вони не можуть бути зведеними до останніх: системі притаманні такі властивості, якими можуть не володіти її елементи, зокрема, цілісність, взаємодія із зовнішнім середовищем, стійкість, структурованість, ієрар- хічність, полісистемність, нескінченність пізнання. Відтак по­ведінка системи визначається її властивостями як цілісності, аніж властивостями її окремих елементів, за відсутності певного елементу у системі відбувається перерозподіл функцій між наявними елементами, що дозволяє досліджувати систему у по­стійному русі.

Водночас при вивченні систем необхідною є побудова певної системи її опису, яка охоплює лише визначені її аспекти, що діс­тало назву принципу множинності опису системи [32; с. 99]. Дослі­дження науково-технічної діяльності як складного об’єкта із за­стосуванням системного підходу передбачатиме реалізацію його принципів у напрямах, що згруповані у таблиці 1.5.

Методологічними принципами системного підходу, що забезпе­чують системну спрямованість наукового дослідження і практич­ного освоєння об’єкта, є принцип цілісності; принцип примату цілого над його складовими частинами; принцип ієрархічності; принцип полісистемності [299; с. 584]. Науково-технічна діяльність — це соціальна система, тому необхідно взяти до уваги об’єктивні сис­темні закономірності в соціальних системах: випередження про­цесів розвитку систем над процесами їх усвідомлення; інформа­ційного випередження, оскільки будь-якому виду діяльності має передувати в часі поінформованість як зниження невизначеності про стан певної сфери діяльності; викривлення інформації мірою її поширення; неповнота використання інформації тощо.

Застосування системного підходу у дослідженні науково-тех­нічної діяльності як складного об’єкта відбуватиметься у контек­сті діалектичного методу пізнання, що є теоретичною основою до­сліджень. У дослідженні проблем науково-технічної діяльності з позицій діалектичного підходу доцільним є використання таких

Таблиця 1.5

Напрями застосування у дослідженні науково-технічної діяльності принципів системного підходу*

* Складено автором.

груп філософських категорій, як «всезагальне — особливе — одиничне», «сутність — явище — дійсність», «зміст — форма — структура», «матеріальне (об’єктивне) — ідеальне (суб’єктивне)». Щодо категорії «науково-технічна діяльність» всезагальною ви­ступає категорія «діяльність», це категорія, що завжди перебувала у полі зору досліджень філософів. У гранично абстрактному розу­мінні діяльність визначають як соціальну форму розвитку матерії чи розвиток за участю суб’єктивного фактора. З цієї точки зору ді­яльність розглядається як форма соціальної матеріальності. Вона розглядається також як специфічна людська форма ставлення до навколишнього світу, зміст якої складає його доцільна зміна і пе­ретворення в інтересах людей; це умова існування суспільства. В українському філософському енциклопедичному словнику ді­яльність трактується як форма активності, що характеризує здат­ність людини чи пов’язаних з нею систем бути причиною змін у бутті, що можуть стосуватися речового й енергетичного ста­тусу об’єктів або їх інформаційного потенціалу. Для діяльності притаманні трансформація зовнішнього у внутрішнє, єдність опредметнення та розпредметнення певних смислів, що задають параметри її здійснення [299; с. 163]. Людська діяльність є однією з базових цінностей, «у процесі якої створюються і всі інші і фор­мується сама людина як особистість, необхідні для її життя еле­менти матеріальної та духовної культури, спілкування індивіда з іншими людьми, свобода, знання (у т.ч. й наукового характеру) про зовнішній світ та внутрішній стан самої людини, різноманітні регулятивні норми як імперативи поведінки» [175; с. 38]. Для люд­ської діяльності характерний вибір можливостей і прийняття рі­шень, де відбувається перманентна трансформація суб’єктивного в об’єктивне і навпаки [299; с. 163].

З онтологічних позицій у філософії науки під діяльністю ро­зуміється структурно й операціонально-організована активність будь-яких систем для досягнення певних цілей. Подібна актив­ність притаманна живим системам, передовсім людині, і різнома­нітним соціальним системам [163; с.

Отже, діяльність, з одного боку, є інструментом перетворення навколишнього світу і підтримання життєдіяльності людини, а з іншого боку, — це процес власного відтворення й удосконалення як особистості, так і суспільства у контексті активності людини в культурі. Якщо діяльність спрямована на отримання відомого ре­зультату вже відомими засобами, вона є репродуктивною, тоді ж, коли виробляються нові цілі і засоби їх досягнення або відомі цілі досягаються новими засобами, діяльність розглядається як про­дуктивна, творча. Діяльнісний підхід як методологічний принцип, основою якого є категорія предметної діяльності людини (групи людей, соціуму загалом), у наукових дослідженнях може реалі­зуватися у двох площинах.

Феноменологія людської діяльності дістала систематичне обґрунтування в роботі Г.Арендт «Становище людини» (1958), де найяскравіша з інтелектуалок XX ст. виділила три найголовніші її види: працю, роботу та дію [6; с. 21]. Одне з найперших визначень діяльності знаходимо в Арістотеля у «Нікомаховій етиці»: «при­значення людини — діяльність душі, узгоджена з розсудом чи не без участі розсуду» [7; с. 29]. Кожна людська діяльність має певну ціль, оскільки діяльностей багато, виникає багато цілей, одні з них є керівними, інші досягаються задля перших.

Серед відомих економістів до розгляду проблем власне людської діяльності звернувся засновник неоавстрійської школи економічної теорії Л. фон Мізес, у роботі «Людська діяльність: трактат з економічної теорії» (1949) він зазначав, що «револю­ційне перетворення людської діяльності та суспільної спів­праці в об’єкт науки... мало величезні наслідки як для пізнання і філософії, так і для суспільної діяльності. З політичної економії класичної школи виникла загальна теорія людської діяльності — праксеологія» [191; с. 6-7]. Об’єктом праксеології, на думку Мізеса, виступає діяльність як така. «Людська діяльність є цілеспрямованою поведінкою. діяльність є воля, приве­дена в рух і трансформована в силу; прагнення до мети; осмислена реакція суб’єкта на подразнення та умови середовища; свідоме пристосування людини до стану Всесвіту, який визначає його життя» [191; с. 14]. З такої точки зору вченим було обґрунто­вано висновок, що людина — це не лише істота розумна, але й ді­юча («не лише homo sapiens, але й не меншою мірою homo agens») [191; с. 17]. Розвиваючи наведену тезу, необхідно зазначити, що діяльність — це завжди активність певних систем, яким прита­манні структурованість та операційна організованість, спрямована на досягнення відповідних цілей.

Діяльність як категорія має могутній методологічний, світо­глядний, евристичний потенціал, оскільки знімає в собі діалек­тичну суперечність у теоретично зрілій формі — йдеться про все те, що дозволяє говорити про теоретично конкретне, збага­чене логічними визначеннями відображення об’єкта (зокрема, «мета діяльності», «предмет діяльності», «засоби діяльності», «суб’єкт діяльності», «процес діяльності», «умови діяльності», «ре­зультат діяльності») [210; с. 64]. Означені компоненти органічно взаємопов’язані між собою у межах певного виду діяльності, гра­ничним змістом такого взаємозв’язку виступає ефективність як вищий критерій оцінки діяльності, що містить такі параметри, як корисність, економічність, адаптивність [161; с. 195]. Відповідно до головних компонент діяльності здійснюються її класифікації, так, серед головних предметних видів діяльності виділяють практичну, пізнавальну, духовну. В свою чергу, у пізнавальній діяльності залежно від засобів, що використовуються, розрізняють емпіричну і теоретичну, дискурсну й інтуїтивну тощо. Сучасні дослідники відмічають, що «діяльність людини сьогодні, більш ніж коли-не­будь раніше, знаменує перехід від нижчих, суто біологічних форм активності, з яких вона бере витоки, до вищих, суто духовних форм, до яких вона спрямовується» [110; XII]. Крім того, відтво­рення і розвиток суспільства передбачають відтворення і розвиток розмаїття видів діяльності, поведінки і спілкування [209; с. 61].

Діяльнісний підхід у науковій літературі дістав широке ви­знання з 1960-х рр. У наукових дослідженнях 1960-80-х рр. розроблялися різноманітні варіанти діяльнісного підходу пере­довсім у галузі філософії, таким проблемам були присвячені ро­боти Г.Щедровицького, Е.Ільєнкова, Г.Батищева, М.Мамардашвілі, Е.Юдіна та ін., окремо відзначаються роботи у межах психоло­гічної теорії діяльності (А.Леонтьєв, П.Гальперін та ін.).

У науковій літературі найбільш поширеним об’єктом дослі­джень з позицій діяльнісного підходу виступає наукове пізнання, що відповідає окремому розділу філософії — теорії пізнання. Діяльнісний підхід до розвитку особливого феномена культури — теоретичного знання знаходимо у роботах В.Стьопіна [262; с. 37] і його послідовників, зокрема Х.Ленка [165; с. 293], В.Келле [131; с. 302] та ін., актуалізацію діяльнісного підходу щодо розгляду наукового і технічного знання відмічав В.Ільїн [108; с. 302]. На діяльнісному аспекті знання акцентує увагу відомий дослідник П.Друкер: «І на Заході, і на Сході знання завжди співвідносилося із сферою буття, існування. І раптом майже миттєво знання стали розглядати як сферу дії» [76; с. 70]. У вітчизняній науці діяльніс­ний підхід здебільшого застосовують у культурологічних дослі­дженнях, передовсім в українській конативістиці при вивченні поведінково-діяльнісної складової української культури [50]. У дослідженнях російських філософів, зокрема В.Лекторського,

B. Швирьова та ін., відзначається відродження діяльнісного під­ходу у контексті досліджень гуманітарних проблем розвитку науки [203]. Вітчизняні дослідники аксіологічних проблем розвитку науки зазначають, що наука — це «спеціалізований вид людської діяльності, спрямований на досягнення... «об’єктивно-істинного» знання» [186; с. 28]. Російський дослідник у галузі філософії науки

C. Лебедєв також визначає науку через призму категорії діяль­ність — це «спеціалізована когнітивна діяльність співтовариств вчених, спрямована на здобуття і використання у практиці но­вого наукового знання про різноманітні об’єкти, їх властивості і відносини» [163; с. 62]. Отже, у сучасних дослідженнях поняття науки ототожнюється з поняттям спеціалізованої діяльності щодо генерування наукових знань. Поділяючи підхід, який узагальнено виражає теза «наука як діяльність», акцентуємо увагу на тому, що науку не можна ототожнити з науково-технічною діяльністю, науково-технічна діяльність є набагато ширшим поняттям, аніж поняття «наука».

У контексті застосування діяльнісного підходу особливе значення мають роботи білоруського дослідника академіка В.Стьопіна [262], де показано, як виникає і розвивається особливий феномен — теоретичне знання. Діяльність у роботах В.Стьопіна розглядається як складноорганізована мережа різноманітних актів перетворення об’єктів, коли продукти однієї діяльності переходять в іншу і стають її компонентами. При цьому навіть суб’єкти діяль­ності — люди, що здійснюють перетворення об’єктів відповідно до поставлених цілей, є певною мірою результатами діяльності щодо освіти й виховання, це забезпечує засвоєння суб’єктом необхідних зразків дій, знань і навичок застосування у діяльності відповід­них засобів [262; с. 36]. Схематично одиничний акт діяльності пред­ставлено у вигляді взаємодії суб’єктної та об’єктної (предметної) структур (рис. 1.1.).

Рис. 1.1. Схема одиничного акту діяльності [262; с. 36]

Суб’єктна структура містить суб’єкта діяльності, що має цілі діяльності, цінності, володіє знаннями операцій і навичками, здійснює доцільні операції і використовує з цією метою відповідні засоби діяльності. Об’єктна структура діяльності відображає вза­ємодію засобів із предметом діяльності, внаслідок виконання пев­них операцій з’являється продукт. Діяльність завжди регулюється певними цінностями і цілями, відображаючи, для чого вона є не­обхідною та що має бути отримано в її результаті. Проте такі цілі і цінності можуть бути вироблені у надрах самої діяльності, або в зовнішньому щодо неї середовищі, відтак джерело змін може перебувати у внутрішньому або в зовнішньому середовищі. Ме­тою виступає ідеальний образ продукту, що є результатом пере­творення предмета діяльності. При цьому відтворення будь-якого виду діяльності потребує відповідних програм, оскільки діяльність дискретна [209; с. 61].

Академік В.Стьопін акцентує увагу на тому, що оскільки діяль­ність універсальна, функціями її предметів можуть виступати не тільки природні об’єкти, що перетворюються практикою, але й люди, «властивості» яких змінюються при включенні у різнома­нітні соціальні підсистеми, разом із самими підсистемами, що вза­ємодіють у межах суспільства як цілісного організму. У першому випадку йдеться про «предметну сторону» зміни людиною при­роди, в іншому — з «предметною стороною» практики, спрямова­ної на зміну соціальних об’єктів, людина за такого підходу може виступати і як суб’єкт, і як об’єкт практичної дії [262; с. 38]. Вод­ночас інші дослідники дотримуються позиції, згідно з якою на сьо­годні найбільші зрушення у діяльності як феномені відбуваються у напрямі переходу від взаємодії «суб’єкт-об’єкт» до взаємодії «суб’єкт-суб’єкт», що є основою відносин у сфері послуг, до якої належить і науково-технічна діяльність. У результаті спільної взаємодії суб’єктів як рівноправних партнерів відбувається збага­чення усіх її учасників. Відтак діяльність, здійснення якої означає конституювання суб’єкта, береться до уваги не як стихійний пере­біг подій, але як така, що цілеспрямовано проектується [203; с. 341].

Для найбільш повного висвітлення сутності науково-технічної діяльності у дослідженні не обмежуємося лише розглядом таких внутрішніх її ознак, як мета, суб’єкти, засоби, предмет і результат, для розкриття внутрішньої єдності цього виду діяльності нам необ­хідно буде взяти до уваги особливості перебігу процесу діяльності та умов її провадження.

Сам діяльнісний підхід у розумінні перетворення зовнішньої щодо людини дійсності постає й утверджується у культурі епохи Відродження. При цьому вплив діяльнісного підходу поширювався у культурі Нового часу виключно на соціально-політичну сферу і не стосувався науки, а характерною рисою класичної науки була «антидіяльнісна антисуб’єктивність» — свідоме і прямолінійне виключення з контексту дослідження, викладу й обґрунтування результатів науки діяльності її суб’єкта. Водночас, як зазначають методологи науки, саме вчений є безпосереднім виробником знання, і тому науку не можна розглядати як наддіяльнісне позаісторичне утворення, вона може розглядатися лише як таке утворення, яке пов’язане з певним культурно-детермінованим типом суб’єктивної діяльності, що має аксеологічний, історичний і гуманітарний ви­мір [108; с. 21]. Відтак у процесі науково-пізнавальної діяльності окремі теорії, що є її безпосереднім результатом, завжди гене­тично, структурно і функціонально не лише включені у цілісну сис­тему наукового знання, але й функціонують у відповідному зв’язку із світоглядними, ціннісними настановами, нормами спілкування і соціальних відносин, що передбачає певного історично і культурно підготовленого суб’єкта [5; с. 24]. У даній роботі обґрунтовуємо не­обхідність застосування діяльнісного підходу до вивчення проблем розвитку науки і техніки у контексті дослідження ретроспективи науково-технічної діяльності.

Застосування діяльнісного підходу у дослідженні науки активі­зується на стадії некласичної науки, коли суб’єкт, його пошуково- дослідницька діяльність стають іманентними процесам, що відбу­ваються в науці — постановці, опису й аналізу всіх питань, які нею досліджуються [107; с. 117]. Важливими результатами, досягну­тими представниками різних етапів та течій філософії науки у кон­тексті нашого дослідження, є те, що вперше діяльнісний підхід у до­слідженні феномена науки започатковується на позитивістському етапі еволюції філософії науки. Застосування діяльнісного підходу у дослідженні процесів розвитку науки узгоджується з філософ­ською традицією, розвиненою К.Поппером, в якій фундаментальна реалізація людиною самої себе визначається як «трансформація соціально-біологічного у соціально-людське» [27; с. 126]. Наука ви­ступає найвищим рівнем усуспільнення соціально-людського, вона задає напрям розвитку людини, але не вичерпує собою розмаїття прояву соціально-людського, де важливе значення мають культура, мистецтво, інші форми духовного освоєння світу.

Серед основних течій, що представляють філософію науки по­зитивістського та постпозитивістського етапів, виділяють фаллі- білізм (Ч.Пірс, К.Поппер, Дж.Уоткінс, Дж.Агассі, Дж.Фетзер та ін.) і релятивізм (Т.Кун, В.Куайн, ІГБріджмен, І.Лакатос, П.Фоєра- бенд, М.Полані, М.Фуко та ін.). На відміну від фаллібілізму, що обстоював критицизм як головний механізм розвитку наукового знання, релятивізм стверджує відносність, умовність, ситуацій­ність наукового знання; наука, її розвиток характеризуються не через особливості наукового знання як результату наукової діяльності, а через соціальні риси наукової діяльності. Саме в цьому простежується діяльнісний підхід — розглядається профе­сійна діяльність, яка вимагає найвищої кваліфікації, оволодіння «зразками», «парадигмами» або навіть через соціально-психо­логічні риси вченого, людини науки — пристрасна захопленість, особлива наукова чесність, яка передбачає перевірку всього, мак­симальна самокритичність. Релятивізм відмовляється від будь- яких загальних теоретичних дефініцій знання. Так, з позицій ре­лятивізму характеризував діяльнісний підхід Дж.Бернал. На його переконання «до людської діяльності, що є невід’ємною стороною єдиного і неповторного процесу соціальної еволюції, принцип де­фініції, строго кажучи, не може бути застосованим. Наука більше будь-якого іншого роду людської діяльності за своєю природою змінна. До того ж вона, як одне з останніх досягнень людства, змі­нюється найбільш швидко» [21; с. 18].

Серед характерних особливостей сучасного постпозитивіст- ського етапу важливим висновком є обґрунтування необхідності дослідження феномена науки у взаємозв’язку з соціокультур- ним, історично мінливим контекстом. Новітні досягнення у межах філософії науки обумовлені розробкою концептуальних положень філософії нестабільності (І.Пригожин), важливості принципу плю­ралізму у контексті з’ясування механізму розвитку науки.

Більшість дослідників як сучасних природничонаукових, так і суспільно-гуманітарних проблем використовують значний евристичний потенціал системного підходу, відзначають склад­ність динамічних систем, необхідність дослідження самооргані­зації об’єктів, що еволюціонують [251; с. 254]. За останні тридцять років найбільші зміни у методології дослідження систем були ініційовані Нобелівським лауреатом І.Пригожиним, ним було сформульовано протилежний методологічному детермінізму підхід: поняття «причина» пов’язується з поняттям «одне й те саме» — «одна й та сама причина породжує одні й ті самі на­слідки», Збагачення методології відбулося у таких площинах: розуміння причинності як складної (багатовекторної) взаємодії різноякісних за своєю природою сил; необхідність виявлення не лише прямих, а й зворотних, позитивних та негативних зв’язків; пояснення складних явищ і процесів на основі комбінації випад­кового та необхідного; припущення самозбуджувальності проце­сів у складних системах. Методологічні положення теорії не- рівноважності знаходять застосування у сучасних напрямах як природничонаукових досліджень, так і суспільствознавчих, зо­крема, у філософсько-історіографічних дослідженнях В.Кременя, Д.Табачника і В.Ткаченка («Україна: проблеми самоорганіза­ції», 2003), у соціологічних дослідженнях І.Валлерстайна («Кінець знайомого світу», 2003), філософсько-економічних дослідженнях В.Базилевича і В.Ільїна («Метафізика економіки», 2007).

Одним з важливих завдань, необхідних для дослідження науково-технічної діяльності як системи, є відповіді на питання про відкритість чи замкненість такої системи, а також про по­ходження змін у системі, викликаних флуктуаціями у зовніш­ньому щодо неї середовищі чи у ній самій. Така проблематика розробляється у сучасному напрямі філософії науки вітчизня­ними дослідниками у роботі «Світоглядні імплікації науки» (2004), у розробці методології сучасних досліджень відзначимо роботу М.Згуровського та Н.Панкратової «Системний аналіз. Проблеми. Методологія. Додатки» (2005), в економічних дослідженнях — роботу авторського колективу під керівництвом Т.Клебанової «Моделювання економічної динаміки» (2005), а також роботу А.Гальчинського «Глобальні трансформації: концептуальні аль­тернативи. Методологічні аспекти» (2007).

Відомо, що кожна відкрита система Б існує не сама по собі, а в певному середовищі О, що наочно зображено на рис. 1.2.

Динамічна система Б (її природа може бути фізичною, хіміч­ною, біологічною, соціокультурною), перебуваючи у середовищі О, обмінюється з ним речовиною, енергією, інформацією. Теорію від­критих систем розроблено іще Л. фон Берталанфі [251; с. 124]. Про­цес обміну між системою і зовнішнім середовищем називається дисипацією. Система є відкритою, дисипативною, залежною від середовища, між нею та середовищем О виникають зв’язки (б). Дисипативна система є ключовим поняттям наукової парадигми І.Пригожина. Система Б може зазнавати таких впливів: лише з боку середовища; лише з боку процесів, що відбуваються у над­рах самої системи; впливів, які одночасно виходять із двох боків:

Рис. 1.2. Система (8) у зовнішньому середовищі (О) [248; с. 49]

з боку середовища і з боку процесів, що відбуваються у надрах системи. За такого підходу [248; с. 50—51] система буде відкри­тою нелінійною системою, якщо вона еволюціонує під впливом не тільки флуктуацій, які виникають у середовищі, а й під впливом внутрішніх суперечностей, котрі спонтанно виникають у її влас­них надрах. Унаслідок впливів, що виходять із полярних джерел, у такій відкритій системі породжується кооперативний, упоряд­кований, когерентний, самоузгоджений рух, який перетворює її на систему, що самоорганізується, або, за визначенням І.Пригожина, «дисипативну систему» [234; с. 23].

Закони виникнення й еволюції дисипативних систем з позицій методології нелінійних досліджень є відмінними від законів існу­вання замкнутих лінійних систем, оскільки такі системи є наслід­ком впливу не лише середовища, а протиборства двох полярних джерел впливів — у середовищі О та у надрах самої системи 8. Під терміном «самоорганізація» розуміють процеси, під час яких у незамкнутій системі Б виникає організованість (порядок) на основі взаємодії компонентів, які функціонують усередині сис­теми за відсутності впливів, що упорядковують та виходять з боку зовнішнього середовища О, тобто за відсутності зв’язків б. Отже, самоорганізація відбувається за рахунок кооперативної дії і зв’язків компонентів системи Б, що приводить до зміни просто­рової, часової та функціональної структури системи. Самоорга­нізація може розглядатися у вузькому розумінні загальнофіло- софського поняття про розвиток, оскільки припускає не тільки прогресивні, але й регресивні процеси.

У сучасних концепціях еволюції як загальнонаукової та між­дисциплінарної ідеї домінують положення щодо нерівноважності й нестійкості, відтак у розгляді систем показано, що системи, яким непритаманна нестійкість, позбавлені можливості еволюціонувати. Складність процесу еволюції обумовлює виявлення її внутріш­ніх механізмів — механізмів самоорганізації [251; с. 267]. Дослід­ники відзначають [248; с. 51], що для того, щоб система, яка розви­вається, була самоорганізованою, вона повинна відповідати таким вимогам: бути відкритою — обмінюватися із зовнішнім середови­щем речовиною, енергією, інформацією; процеси, що відбуваються у надрах системи, повинні бути кооперативними (корпоратив­ними), тобто дії компонентів системи повинні бути погодженими між собою; бути динамічною і віддаленою від стану рівноваги. З погляду методології нелінійних досліджень, головну роль в ево­люції дисипативних систем відіграє відповідність вимогам неза- мкнутості і нерівноважності. Стан рівноважності системи означає, що її макроскопічні параметри (структура, режим функціону­вання, параметри входів і виходів системи) залишаються незмін­ними. Рівноважний стан відкритої (дисипативної) системи може бути стійким (за умов змін параметрів системи, ініційованих зовнішніми або внутрішніми флуктуаціями, система повертається у попередній стан) або рухливим (виникає тоді, коли зміна пара­метрів системи спричиняє подальші зміни в колишньому напрямі і коли ці зміни посилюються з часом). Відкриті системи, як за­значають методологи нелінійних досліджень, перебувають у рів­новажному стані лише деяку мить, рівноважний стан блокує можливість будь-яких якісних змін системи, унеможливлює її ускладнення та розвиток, самоорганізацію. Самоорганізація сис­теми стає можливою при її виході із стану рівноваги; процес самоорганізації припускає впорядкування на основі кооперативної взаємодії компонентів системи, що в умовах рівноваги здатні змі­нювати лише кількісні характеристики системи [248; с. 52-53]. Фахівці дійшли висновку, що у Всесвіті абсолютно замкнутих, як і абсолютно відкритих систем не існує, в ньому переважають напівзамкнуті системи. Еволюційні процеси у таких системах супроводжуються ентропією (хаосом, безладдям), зростання якої стримується упорядкованим впливом зовнішнього середовища. Нерівноважність і циклічність у таких системах є загальною формою організації (порядку), що виникає під впливом зовніш­нього середовища. Стан нерівноважності напівзамкнутих сис­тем — це такий стан, при якому відбувається зміна макроскопіч­них параметрів системи (складу системи, її структури та режиму її поведінки).

Зазначені зміни у методології дослідження систем започатку­вали становлення нового напряму досліджень — теорій постмо­дернізму або концепцій «постновітньої сучасності». Панівна в ін­дустріальну добу методологія модернізму базувалася на таких основоположних принципах у сфері суспільних наук: принципі раціональності людської діяльності, завдяки якому поведінка ін­дивіда розглядалася як детермінована його матеріальною метою і матеріальними інтересами; а також принципі природної рівно­ваги й саморегулювання суспільних процесів, за яким суспільство еволюціонує до рівноваги, що має реалізуватися в автоматичному режимі; принцип історизму розглядав суспільний поступ у на­прямі від нерівноваги до рівноваги в майбутньому, від рівноваги першого порядку до рівноваги вищого порядку. Зокрема, основою соціокультурних трансформацій, унаслідок яких постала захід­ноєвропейська цивілізація, дослідники вважають раціональний тип мислення [214]. Він створив основу економічної цивілізації і визначив подальший розвиток фінансової доцільності буття — соціального, культурного, духовного [16; с. 773].

Методологія постмодернізму заперечує зазначені постулати, базуючись на постулатах теорії складних нерівноважних систем: у постмодерніті у мотивації дедалі зростаючу роль відіграють мо­рально-психологічні й етичні норми, мотиви світоглядного харак­теру, це нематеріальні цінності й інтереси; під сумнів ставиться принцип раціональності на користь випадковості; переглядається висхідна траєкторія розвитку суспільних процесів — від простого до складного.

Важливим положенням у контексті застосування систем­ного підходу є врахування загальносистемних закономірностей, зокрема таких, як:

— всезагальність фактора ентропії як кількісної міри невизна­ченості, дезорганізації, тобто наявність у будь-яких систем ентро­пії й антиентропії (хаосу і порядку, невизначеності і визначеності, неорганізованості й організованості);

— закономірність енергоінформаційного обміну — взаємодія різноманітних форм прояву систем (речовина, енергія, інформація (або негентропія) за умов незамкненості систем відбувається через обмін;

— закономірність ентропійної рівноваги у відкритій системі визначає стан динамічної рівноваги між організованістю й дезорга- нізованістю;

— коливальний та циклічний характер функціонування різних систем;

— залежність потенціалу системи від структури системи або від характеру взаємодії її структурних елементів [232; с. 5-58].

Таким чином, методологічні положення системного підходу, концепції «дисипативних систем» у сполученні з діяльнісним під­ходом утворюють значний пізнавальний потенціал для дослі­дження складного системного явища, яким є науково-технічна діяльність, у багатовимірності проявів. Еволюція науково-тех­нічної діяльності як системи є важливим об’єктом наукового до­слідження, що надає можливість розкрити насамперед склад­ність цього явища, взаємообумовленість зовнішніх впливів та самовпливів як факторів її зародження, становлення і розвитку, об’єктивну необхідність її дослідження в єдності складових, що її формують.

Автор виходить з позицій, що особливість унікальних, таких, що відбуваються в одниничному екземплярі, історичних проце­сів потребує формування особливого типу теоретичного знання — це реконструкції, які дозволяють продемонструвати в мате­ріалі історичного опису теоретичне бачення, відтак один і той же фрагмент історії може бути представлений у різноманітних ре­конструкціях [317; с. 288]. Подібне різноманіття обумовлює об­ґрунтування методологічної основи і вибір пізнавального інстру­ментарію для формування теоретичної концепції опису, розуміння і трактування історичної реальності.

Особливість об’єкта дослідження, яка визначається соціаль­ною природою цього явища та його включенням до багаторівне­вих соціокультурних та економічних середовищ, обумовлює ви­користання у дослідженні ретроспективи науково-технічної діяльності системно-діяльнісного підходу як методології її істо­ричної реконструкції. Проблема ідентифікації системи та її зовнішнього середовища для науково-технічної діяльності має велике методологічне значення. Щодо ідентифікації системи вважаємо, що науково-технічна діяльність є складною напівза- мкнутою нерівноважною системою. З приводу зовнішнього се­редовища виникає низка питань. Якщо вважати зовнішнім щодо науково-технічної діяльності економічне середовище, теоретич­ною базою для дослідження повинні виступати концепції екзо­генного НТП, які об’єднуються у три основні моделі: автономного (нейтрального) НТП, уречевленого НТП та індукованого НТП. Екзогенний НТП вважається зовнішньою соціально-економічною силою, що підвищує ефективність виробництва, питання про дже­рела, ґенезу і причини такої сили спеціально не розглядаються, у моделях це «екзогенний змінник». За ендогенним підходом, НТП виступає внутрішньою енергією економічної системи і ха­рактеризується органічним самовпливом науки й техніки на роз­виток виробництва та його ефективність. У моделях ендогенного типу використовують такі підходи: НТП є результатом діяльності особливої галузі економіки, що «виробляє» нові технології; НТП розглядається не лише як результат окремої галузі, враховується вплив окремих елементів (стан ДІР, ефективність впровадження досягнень науки і техніки у практику); НТП визначається через розкриття зв’язків причин і наслідків усередині виробничої сис­теми на основі поєднання мікро- та макроекономічного аналізу [12; с. 20-21].

За допомогою екзогенних підходів у межах основних та нео­класичних моделей економічного зростання Солоу-Свана, Рам- сея-Касса-Купманса, Раймонда та ін. було встановлено визначну роль НТП у забезпеченні економічного зростання. Водночас роз­гляд НТП як зовнішнього щодо економіки процесу, незалежного від її змінних і суб’єктивної поведінки людей та інститутів, не під­тверджувався емпіричними даними про значні та стійкі відмін­ності у рівнях та темпах економічного розвитку і НТП, про що за­значає російський дослідник Ю.Шараєв [326; с. 118-119]. Відомий вітчизняний дослідник проблем науково-технічного та іннова­ційного розвитку І.Єгоров проаналізував проблеми застосування екзогенних та ендогенних підходів до виявлення впливу фактора НТП на економічний розвиток, зокрема, на зростання ВВП [82; с. 57-62]. Головною проблемою використання екзогенних моделей є неможливість їх застосування для прогнозування макроеконо- мічних процесів. Обмеження застосування екзогенних підходів від­бувається у межах ендогенних моделей економічного зростання, де НТП розглядається як результат цілеспрямованої людської ді­яльності, як окремий сектор економіки — ДіР-сектор, продуктом якого виступають патенти, економічне впровадження яких відбу­вається через інновації. Виробництво інновацій, таким чином, роз­глядається не як побічний продукт, не зовнішній щодо економіки процес, а як виробництво товару, хоча й специфічного, проте ана­логічного за економічними характеристиками іншим видам това­рів. Продукт діяльності ДіР-сектора залежить від витрат на його виробництво, він спроможний бути об’єктом обміну тощо. Автор у дослідженні проблем науково-технічної діяльності виходить з позицій ендогенного НТП, а зовнішнім до науково-технічної діяльності середовищем вважає соціокультурне середовище, між ними відбувається постійний інформаційний обмін. Водночас ендо­генний підхід до розуміння НТП адекватний лише етапу розвитку науково-технічної діяльності. Важливим у дослідженні національ­ної історії науки і техніки є акцентування уваги на їх етнокультур­них аспектах і врахування їх інтернаціонального (всезагального) характеру [182 ; с. 4].

Проблематика культурних цінностей у контексті економіч­ного розвитку набула актуальності після робіт М.Вебера, в яких утверджувалося уявлення про продуктивність протестантських цінностей та їх важливу роль у забезпеченні економічного роз­витку країн Західної Європи і Північної Америки [40]. Відомий американський дослідник проблем соціального розвитку суспіль­ства Ф.Фукуяма зазначає, що «економіка — це важлива сфера сучасного життя, у межах якої культура здійснює прямий вплив на добробут населення» [304; с. 127]. Аргентинський дослідник М.Грондон, узагальнивши досвід країн Латинської Америки, здійснив співставлення продуктивної і непродуктивної культур та їх впливу на розвиток суспільства, де під першою розгляда­ється ліберальна протестантська етика, а друга пов’язана з лати­ноамериканським католицизмом [347; с. 9]. Російський економіст Є.Ясін запропонував розглядати вплив культури на економіч­ний розвиток через призму співвідношення «цінність — анти- цінність» та здійснив аналіз російської культури, що узагальнено у статті «Модернізація та система цінностей» [347; с. 31-36]. Про вплив на економічну діяльність культури, під якою розуміється форма, що містить етичні, соціальні та політичні цінності, зазначає С.Роузфілд у роботі «Порівнюємо економічні системи. Культура, багатство та влада в XXI ст.» (2002): «Культура впливає на всі традиційні визначальні чинники продуктивності: робочий час, зу­силля, рівень майстерності, сумління, мобільність чинників вироб­ництва, технологічний вибір, рівень інвестицій, фінанси, а отже, й ВВП... Так само сильно впливає культура на рівень винагороди за працю, готовність іти на ризик, моральний ризик, почуття від­повідальності, гарантованість робочого місця, управління, транс­ферти доходу та майна [245; с. 61, 63]. Адекватність розгляду зовнішнім щодо науково-технічної діяльності соціокультурного середовища підтверджується в історичних дослідженнях: «Із суто природного людського існування виростають культури, подібні організмам як самостійні форми життя, що мають початок і кі­нець» [348; с. ЗО].

Сучасні наукові уявлення про культуру базуються на тому, що у життєдіяльності людей взаємодіють програми двох типів: біологічні, що передаються через спадковий генетичний код (зо­крема, інстинкти самозбереження, харчування, статевий інстинкт, інстинктивна схильність до спілкування і т.п.), та соціальні, які неначебто надбудовані над біологічними в процесі становлення і розвитку людства, їх розглядають як надбіологічні програми, що зберігаються і передаються в суспільстві як культурна тра­диція [262; с. 292]. Як стверджують вітчизняні дослідники, «роль механізму закріплення й подальшої еволюції системоутворення в біосфері відіграє генетичний код, у ноосфері в процесі етно­генезу — культура» [151; с. 49]. У Новій Британській енцикло­педії у визначенні сутності соціально-біологічної еволюції під­креслюється роль саме культури, яка притаманна тільки людині: «Культура може розглядатися як найбільш сучасна і найбільш високорозвинена сукупність засобів забезпечення збереження і неперервності життя у низці засобів, початки яких беруть від­лік від простого рефлексу» [цит. за: 141; с. 40]. Надбіологічні про­грами людської життєдіяльності здійснюють регулюючий вплив на людську діяльність, поведінку і спілкування. Культура зберігає, транслює, генерує програми діяльності, поведінки і спілкування, що складають сукупний соціально-історичний досвід, за допомо­гою різноманітних знакових систем (наприклад, через знаряддя праці, зразки операцій, продукти діяльності, самих індивідів-носіїв певні соціальні норми та зразки поведінки і діяльності, природну мову, штучні мови та ін.). Такі характеристики культури дозволя­ють діяльності, що за своєю сутністю є дискретною, долати дис­кретність і набувати відтворюваності. Динаміка культури прояв­ляється у появі одних і відмиранні інших надбіологічних програм, що також являє собою складну систему, де виділяються три рівні:

— перший рівень складають реліктові програми, які увібрали в себе залишки минулих культур, що втратили цінність для сус­пільства нової історичної епохи, але вони все ще відтворюють певні типи поведінки і спілкування людей (а саме: звичаї, забо­бони, окремі предмети, що виникли за часів культури первісної доби, але поширені й до сьогодні);

— другий рівень культурних утворень — програми, що забез­печують відтворення форм і видів діяльності, які життєво важливі для даного типу суспільства і визначають його особливості;

— третій рівень культурних феноменів, в якому виробляються програми майбутніх норм і видів поведінки та діяльності, що відпо­відатимуть наступним етапам соціального розвитку [262; с. 268-269].

Отже, автор дотримується позиції щодо розуміння фено­мена діяльності людини взагалі як активності у культурі і на основі культури, специфічного утворення цивілізації, відмінного для кожного історичного періоду її розвитку, а не заданого біо­логічними програмами. На науково-технічну діяльність вплива­ють культурні чинники другого рівня. Проте відбувається і зво­ротний вплив науково-технічної діяльності на соціокультурне середовище. Дослідники гуманітарних проблем розвитку науки відзначають, що «активне, творче начало діяльності найбільшою мірою проявляється, звичайно, у діяльності по розвитку наяв­них форм культури, відповідних способів ставлення до дійсності, адекватними до них установках і нормах» [203; с. 356]. Активіза­ція впливу науково-технічної діяльності полягає в тому, що нові наукові та технічні знання, покликані здійснити перевороти у техніці і технології майбутніх епох, моральні принципи, які роз­робляються в сфері філософсько-етичних вчень, стають осно­вою для майбутніх норм поведінки і видів діяльності. На першому рівні культури як складної системи вплив науково-технічної діяльності вбачаємо у ліквідації реліктових програм, на другому рівні культури вплив відбувається на такі складові всіх існую­чих видів діяльності, як мета, суб’єкти, засоби, предмети, про­цеси, умови, результати. Важливим положенням, що висловлю­ється вітчизняними дослідниками та підтримується автором, є положення щодо комунікативного характеру розвитку науки: «На кожному історичному етапі розвитку вона узагальнює на­буті досягнення, які поповнюють нову систему знання в пере­осмисленому й уточненому вигляді. У цьому контексті наука по­стає як специфічний вид соціальної пам’яті людства, як інститут теоретичної кристалізації минулого досвіду пізнання дійсності й оволодіння її законами» [205; с. 12]. На третьому рівні головним об’єктом впливу науково-технічної діяльності є нове цілепокла- дання та створення нових видів діяльності, а також нових ціннос­тей і норм поведінки. Наука, за висловом академіка В.Стьопіна, — це діяльність, яка відкриває людству нові предметні світи [317; с. 55]. У контексті виявлення зазначених напрямів вбачаємо мож­ливість застосування категорії діяльності як ціннісно-регулятив­ного принципу в історії культури загалом та дослідженні науково- технічної діяльності зокрема.

Водночас відмінність культурних чинників обумовлена типом суспільства, в якому вони генеруються. Так, «азійські цінності», що обумовлюють східний комуналізм (переваги на користь авто­кратії, суспільного становища, сім’ї, відданості, старанності, обов’язку, самовідданості, дотримання правил пристойності, ство­рення одностайності), генеруються у надрах традиційного суспіль­ства. Тоді як «європейські цінності», на яких базується західний індивідуалізм (гуманізм, демократичний утилітаризм, самодостат­ність, відповідальність за самореалізацію, раціоналізм) і які мають значний вплив як на економічну діяльність й економічну поведінку індивідів, так і на науково-технічну діяльність, відображають тех­ногенний тип суспільства.

Таким чином, у дослідженні еволюції науково-технічної діяль­ності як системи, виявлення етапів її зародження, становлення і розвитку необхідним буде розгляд, унаслідок яких впливів вона еволюціонувала: це впливи із зовнішнього середовища чи впливи з боку процесів, що відбувалися в ній самій, які з цих впливів переважали у відповідних періодах. При розгляді історичної ретроспективи науково-технічної діяльності у контексті вияв­лення напрямів впливу з боку соціокультурного середовища та у зворотному напрямі доцільним буде розгляд його особливостей з позицій діяльнісного підходу, пізнавальний інструментарій якого уможливлює розкриття внутрішніх іманентних рис, сутнісних характеристик науково-технічної діяльності як складнострукту- рованої системи.

Дослідження сутності будь-якого явища чи процесу перетво­рюються в абстракт у разі їх позаісторичного розгляду. Одним з методологічних принципів науково-філософської теорії пізнання є принцип єдності історичного та логічного: «З чого розпочинається історія, з того має розпочинатися і хід думок, і його подальший рух буде являти собою не що інше, як відображення історичного процесу в абстрактній та теоретично послідовній формі; відоб­раження виправлене, але виправлене відповідно до законів, котрі дає сам дійсний історичний процес» [342; с. 497]. Академік В.Вернадський на поч. XX ст. акцентував увагу на тому, що «...іс­торія людської думки і творчості, зокрема історія науки, філософії і техніки, є не тільки галуззю знання, що має величезне значення для встановлення істини, її вивчення необхідно для правильної оцінки сучасного знання і техніки і для створення такої необхід­ної, особливо у нас, спадковості наукової творчості, усвідомленості значення і неперервності наукової діяльності у певній галузі, яка має коріння у науковому житті країни» [42; с. 343].

Методологія історизму виходить з ідеї зміни сутності об’єкта дослідження у часі, переходу його до якісно відмінних станів, по­яви нових закономірностей його функціонування [163; с. 386]. Засто­сування історичного методу у контексті нашої роботи передбачає такий спосіб вивчення сутності науково-технічної діяльності, де значну увагу буде приділено тривалості та швидкості її формування і розвитку як явища самобутнього, ступеня впливу на динаміку внутрішніх і зовнішніх змін. Дотримання принципу історизму у до­слідженні передбачає формування концепції розгляду явищ, згідно з якою останні виникають, змінюються (розвиваються) впродовж їх існування і зумовлені сукупністю своїх попередніх трансформа­цій. Періодизація є відмежуванням у часі головних, якісно відмін­них один від одного етапів історичного процесу щодо певного явища.

Це потребує виявлення об’єктивного критерію, який відображав би внутрішні логіку та зв’язки такого явища як самобутнього.

Варто зауважити, що в літературі розглядається еволюція науки і техніки як соціальних інститутів, впливів на них з боку інших соціальних інститутів, наприклад, релігії, культури тощо. Передовсім виділимо роботи зарубіжних дослідників Д.Белла [19], Дж.Бернала [21], Ф.Броделя [31], П.Гайденко [53], М.Мак-Люена [174], В.Стьопіна [262; 263], Ю.Яковця [345], К.Ясперса [348]. За­значена проблематика цікавила дослідників багатьох століть. Особливі труднощі й актуальність дослідження еволюції науки підкреслював Л. де Бройль: «історія природничих наук XVI, XVII і XVIII ст. є доволі громіздкою, історія науки XIX ст. дуже складна, і можна поспівчувати тим, хто писатиме подібну історію наук XX ст.!» [цит. за: 72; с. 20]. К.Ясперс продемонстрував екзистенцій- ний підхід у виясненні того, що ж принципово нового привнесли сучасна наука і техніка. Це полягає у встановленні рис нового че­рез його зіставлення з попереднім [348; с. 99].

У першій третині XX ст. сформувалися два напрями історіо­графічних досліджень науки: екстерналістський, який обґрунтова­ний у роботах Дж.Бернала і де джерело впливу на розвиток науки перебувало за її межами та пов’язувалося із соціоекономічними, культурними й політичними умовами її функціонування, та інтер- налістський, розвинений О.Койре, який доводив, що наука розви­вається за внутрішніми, притаманними їй законами. Окремо в істо­ріографії науки слід виділити праці Дж.Холтона («Тематична уява в науці» (1967), «Тематичні витоки наукової думки: від Кеплера до Ейнштейна» (1973), «Тематичний аналіз науки» (1981). Важли­вою подією стала розробка видатним фізиком та істориком науки концепції «тематичного аналізу» як пізнавального інструменту іс­торіографії науки, що дозволяє аналізувати не результати науко­вих досліджень (нові знання), а досліджувати процеси їх генеру­вання. Дж.Холтон увів у методологію науки поняття «тема» як такі глибинні детермінанти мислення і відносно усталені структури, що відтворюються за будь-яких революційних змін у науці, до­зволяють об’єднати зовнішньо несумірні і суперечливі теорії, за­безпечують спадкоємність знання і визначають конкретний спо­сіб наукової діяльності [299; с. 700]. Йому належить обґрунтування доцільності використання триєдиного підходу в історіографічних дослідженнях науки, це має бути перетин трьох траєкторій: індиві­дуальності вченого («переважно індивідуальні та особисті зусилля вченого, які здійснюються наодинці з самим собою»), стану розвитку науки («публічного» наукового знання, що поділяється членами того співтовариства, до складу якого входить цей вчений»); стану розвитку соціокультурного середовища («сукупність соціологіч­них факторів, що впливають на розвиток науки, і, безсумнівно, загальний культурний підтекст певної епохи») [309; с. 8]. У дослі­дженні Дж. Холтона простежується поєднання інтерналістської й естерналістської позицій у вивченні процесів розвитку науки.

В історії науки домінує викладення у хронологічній послі­довності динаміки наукових змін (її зародження загалом або ж окремих галузей наукового знання, відкриття нових законів, гі­потез, фактів, теоретичних конструкцій тощо) та їх соціокуль­турного значення. Серед дослідників історії науки поширений підхід, за яким виділяються не становлення і розвиток науки, а два етапи розвитку: етап до науки (з найдавніших часів і до XV ст.) та етап сучасної науки [142], [262]. Дослідники підкреслю­ють, що в сучасному розумінні наука розпочала своє формування у Новий час (ХУ-ХУІ ст.) під впливом економічних і культурних факторів. Нова наука була нерозривно пов’язана з впроваджен­ням експерименту у природознавчих дослідженнях [142; с. 27]. Цей етап вважається першою науковою революцією, власне епоху сучасної науки підрозділяють на стадії: класичної науки (XVII — поч. XX ст.); некласичної науки (перша пол. XX ст.); постнекласич- ної науки (к. XX ст. — дотепер). У ґенезі наукового пізнання ака­демік В.Стьопін виділяє дві стадії, що відповідають двом різним методам побудови знань і двом формам прогнозування результатів діяльності: «перша стадія характеризує науку, що зароджується (переднауку), друга — науку у власному тлумаченні слова» [262; с. 54]. Більшість дослідників підтримує таку позицію: «сучасна наука постала як результат великої наукової революції XVII ст. «Дореволюційна» історія науки була фактично її передісто­рією, періодом генезису, що охоплював тисячоліття» [131; с. 302]. Такої ж позиції дотримуються й вітчизняні дослідники еволюції природознавства Ю.Павленко, С.Руда, С.Хорошева, Ю.Храмов: «у сучасному розумінні наука як система здобутих на даний момент знань, як сфера людської діяльності сформувалася в XVII ст. Тому період від найдавніших часів (умовно візьмемо від VI ст. до н.е.) до початку XVII ст., коли накопичувалися знання про окремі явища природи і виникали окремі вчення, був передіс­торією науки, зокрема, природознавства» [215; с. 147].

Один з найвідоміших дослідників історії науки Дж.Бернал та­ким чином відзначав історичні аспекти її розвитку: «...аспекти науки як інституту та як фактора у виробництві майже виключно відносяться до сучасного періоду. Метод науки і його вплив на переконання відносяться до епохи Стародавньої Греції, якщо не раніше. Традиції знання, що передаються від батьків до ді­тей, від майстра до підмайстра, є найбільш безпосередніми дже­релами науки, які існують з найбільш ранніх віків життя людини і задовго до того, як науку змогли вважати інститутом або міг роз­винутися метод, відмінний від розважливості і традиційного на­вчання» [21; с. 18]. Виняткове значення методу дослідження на­давав один з найвідоміших економістів XX ст. Й.Шумпетер, який вважав, що відмінність науки полягає саме у використанні аналі­тичного інструментарію, специфічного для кожної галузі знань, зо­крема для політичної економії — це економічна історія, статистика й абстрактна теорія. За таким підходом у роботі «Історія еконо­мічного аналізу» (1954) Й.Шумпетер здійснив періодизацію історії економічних вчень.

Підхід до розуміння під сучасною наукою науку, починаючи з XVII ст., зустрічаємо і в західних дослідників. Так, відомий до­слідник історії КЯсперс виділив три етапи пізнання: «по-перше, це раціоналізація взагалі, що в тих чи інших формах є загально­людською властивістю, з’являється разом із людиною як такою, як «донаукова наука» раціоналізує міфи і магію; по-друге, станов­лення логічно і методично усвідомленої науки — грецька наука і паралельно зародки наукового пізнання в Китаї та Індії; по-третє, виникнення сучасної науки, що виростає з кінця середньовіччя, рішуче стверджується з XVII ст. і розгортається у всій своїй ши­роті з XIX ст.» [348; с. 99-100]. У дослідженні історії науки «Від Августина та Галілея» (1952), що охоплює період з 400 по 1650 рр., СХКромбі визначив науку як «історію систем думки про світ при­роди», при цьому «походження сучасної науки можна віднайти у XIII ст., але з к. XVI ст. наукова революція стала набирати швид­кість, що перехоплює дух» [350; р. 219].

Питання періодизації розвитку науки перебували у полі зору багатьох дослідників радянської доби, але вже у 1970-х рр. академік Б.Кедров відмічав неможливість механічного перенесення принци­пів періодизації історії науки і техніки за соціально-економічними формаціями: «наука рабовласницького ладу, феодалізму, капіта­лізму. Оскільки для виділення певних історичних епох у розвитку науки і техніки необхідно, в першу чергу, враховувати не загальні дані громадянської історії, а те особливе, що пов’язане з характе­ром самого об’єкта історичного процесу» [128; с. 34].

Сучасні дослідники еволюції науки все частіше використовують парадигмальний підхід. Так, М.Бор виділяє три періоди розвитку науки за зміною парадигм: «пояснювальної», «технологічної» і «пе­ретворювальної »:

— перший етап (до XVII ст. щодо Європи) — головним завдан­ням науки вважалося накопичення знань для пояснення світу;

— другий етап (XVII ст. — перша пол. XIX ст.) — при збере­женні пояснювальної парадигми чільне місце посідає парадигма «технологічна», головним завданням науки вважається на основі відкриття законів природи визначення шляхів і напрямів реалізації цих знань у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті для створення нових технічних засобів і технологій; важливі віхи цього періоду — промислова революція к. XVIII ст. та електротехнічна революція к. XIX ст.;

— третій (сучасний) етап (з останньої третини XIX ст. доте­пер) — при збереженні попередніх парадигм чільне місце посі­дає парадигма «перетворювальна», важливі етапи — науково-тех­нічна революція 1950-х рр. та технологічна революція 1980-х рр. [26; с. 7-8].

Відомий російський дослідник Ю.Яковець вказує на розгор­тання довгострокового процесу зміни індустріальної наукової па­радигми, яка панувала протягом останніх століть (XVI-XX ст.), на парадигму постіндустріальну, що виражає сутнісні процеси зміни світу і його пізнання протягом двох-трьох майбутніх століть. В ін­дустріальній парадигмі лідирували природничі і технічні науки, економіка та право, пізнання було спрямоване на підкорення при­роди, форма розвитку розглядалася як лінійно-прогресивна, пріо­ритетом розвитку виступали продуктивні сили та економічний базис, динаміка суспільства розглядалася з позицій формаційного підходу, її рушійні сили вбачалися у класовій боротьбі, револю­ції, насиллі. У постіндустріальній парадигмі чільне місце посіда­ють суспільні і гуманітарні науки, науки про життя; ставлення до природи формується через призму ноосфери, коеволюції природи і суспільства; розвиток трактується як циклічно-генетичний, його пріоритетами виступають духовна сфера, знання. Динаміка сус­пільства розглядається з точки зору цивілізаційного підходу, її рушійними силами виступають кооперація, співробітництво і толе­рантність [345].

Різні методологічні позиції та методичні підходи простежу­ються і в дослідженні історії техніки. Так, дослідники історії тех­нічних наук Б.Іванов та В.Чешев запропонували періодизацію ево­люції технічних наук, в основу якої покладено виділення чотирьох етапів розвитку технічного знання:

— І етап (від первісного суспільства до доби Відродження) — донауковий, коли технічні знання існували як емпіричне описання предметної практики суб’єкта, засобів його трудової діяльності і способів їх застосування; це етап техніки знарядь;

— II етап (друга пол. XV ст. — 70-ті рр. XIX ст.) — зародження технічних наук, коли виникають наукові і технічні знання, покли­кані обслуговувати виробництво; це етап виникнення машинної техніки;

— III етап (70-ті рр. XIX ст. — до сер. XX ст.) — «класичний», відповідає рівневі розвитку технічних наук, що сформували і роз­винули сферу наукових знань з власним предметом, засобами і ме­тодами;

— IV етап (розпочався з сер. XX ст.) — етап науково-техніч­ної революції, становлення єдиної системи наукового знання [104; с. 113-115].

Різноманіття підходів до періодизації розвитку науки і техніки можемо пояснити тим, що вони базуються на виокремленні певного елементу або компоненти науки чи техніки, етапи еволюції окремої компоненти (наприклад, мети або методу, знання) переносяться на еволюцію всієї науки чи техніки. За таким підходом виділяють до- науку та науку, або нову (сучасну) науку.

Дотримання принципу історизму щодо науково-технічної діяльності в контексті економічного дослідження можливо було б реалізувати у контексті періодизації суспільного прогресу. Серед

різноманіття підходів до періодизації суспільного прогресу, зо­крема у контексті економічної історії у роботах В.Іноземцева [110; с. З, 7-10, 61], [111; ХІ-ХП], [209; с. ЗО] виділено:

— відображення Сен-Сімоном стадій історії як циклічних спі­ралей органічних і критичних періодів, що змінюють одна одну; критеріями виділення стадій суспільного прогресу є моральний, інтелектуальний та релігійний характер періоду;

— концепція О.Конта послідовно-раціоналістичного руху сус­пільства від теологічної до метафізичної, далі до наукової (позитив­ної) стадії, відповідні типи організації суспільства: військова, пере­хідна, науково-промислова;

— марксистська концепція, в якій розмежовано архаїчну, еко­номічну та комуністичну суспільні формації;

— концепція стадійного економічного розвитку Ф.Ліста: стан дикунства, стан розвитку скотарства, стан землеробства, землероб­сько-мануфактурний стан, землеробсько-мануфактурно-комер- ційний стан;

— розмежування КБюхером замкненого домашнього, міського і народного господарства;

— виокремлення В.Зомбартом епохи індивідуального, перехід­ного та соціального господарства;

— у межах інституційного напряму економічної теорії, що був започаткований у роботах Т.Веблена, К.Кларка, а також Ж.Фурастьє, розроблено методологічні положення щодо секто­рального поділу суспільного виробництва — виділення первин­ного (сільське господарство і добувна промисловість), вторинного (обробна промисловість) і третинного (сфера послуг) секторів, що є домінуючими у певні періоди: аграрного (доіндустріального), індустріального та постіндустріального суспільств;

— традиції інституціоналізму продовжено представниками неоінституціоналізму, зокрема Д.Беллом обґрунтовано методоло­гічні засади виділення трьох етапів суспільної еволюції за їх суто господарським рівнем (критерії: головний виробничий ресурс, ха­рактер виробничої діяльності, виробничі технології); внаслідок ви­ділено три суспільства: перше (доіндустріальне) являє взаємодію людини з природою, друге (індустріальне) — взаємодію із перетво­реною людиною природою, третє (постіндустріальне) представляє взаємодію між людьми;

— теорія стадій економічного зростання В.Ростоу на засадах неоеволюціонізму, за якою розмежовуються шість стадій економіч­ного зростання: традиційне суспільство; створення передумов для зрушення; стадія зрушення (підйому); стадія наближення до зрі­лості; стадія, що забезпечує високий рівень масового споживання; пошук шляхів якісного поліпшення життєвих умов людини;

— власна концепція В.Іноземцева щодо виділення трьох голов­них епох прогресу цивілізації за ознаками співвідношення індиві­дуальних інтересів (матеріальних і нематеріальних) і за основними видами людської діяльності в межах кожної з них (інстинктивної передтрудової активності; праці, обумовленої усвідомленими ма­теріальними інтересами людини; творчості, що не визначається матеріальними інтересами); це епохи доекономічна, економічна та постекономічна.

У дослідженні ретроспективи науково-технічної діяльності в контексті історичного розвитку суспільства автор дотримується концепції періодизації розвитку суспільства з позицій цивіліза- ційного підходу та виділення двох типів суспільств упродовж ево­люції цивілізації — традиційного та техногенного. З точки зору діяльнісного підходу при переході від варварства до цивілізації головна зміна полягала у переході від діяльності збиральної до діяльності перетворювальної, причому головним об’єктом перетво­рень в аграрну цивілізацію виступали земля і природні ресурси, в індустріальну епоху — техніка та технології, в постіндустріальну епоху таким об’єктом стає сама людина. Цілі діяльності людини в аграрну цивілізацію полягали у протистоянні зовнішньому ото­ченню — природі, відвоюванні простору для її життєдіяльності (суспільство, що являє взаємодію з природою). В індустріальну добу цілі людської діяльності були сфокусовані на перетворенні природи і навколишнього середовища, для задоволення людських потреб залучалося все більше і більше створеного людиною і при­родою. У постіндустріальну добу цілі діяльності людини зосере­джені на творенні її особистості, це формування цілого світу кож­ної людини, де простором її життєдіяльності розглядається уся земна куля. Засвоєння і застосування кодифікованої інформації стало одним із головних видів людської діяльності, а інформації та знанням належить пріоритет у господарських процесах. Відмінні результати діяльності і людські відносини упродовж періодів цивілізації: від перших матеріальних артефактів до створення штучного інтелекту, від суб’єкт-об’єктних до суб’єкт-суб’єктних відносин. При переході від одного до іншого періоду епохи цивілі­зації змінюється роль науково-технічної діяльності, вона транс­формується від споглядальної, не пов’язаної з господарською діяльністю інших суб’єктів у період аграрної цивілізації, окремого фактора виробництва в епоху індустріалізму, до початкового етапу та основи будь-якого виду діяльності, елементу повсякденного життя практично кожної людини на планеті в постіндустріальній цивілізації. Результати науково-технічної діяльності впливають не лише на прискорення її власного розвитку, але й обумовлюють докорінні трансформації в усіх складових соціально-економічної системи.

У такому контексті справджуються прогнози дослідників, які передбачали, що за умов зростання експансивності діяльності лю­дини дві форми об’єктивного процесу — природа та цілепоклада- юча діяльність людини — трансформуються в одну: не існуватиме природа, не залучена до людської діяльності, не буде людської діяльності, не втягненої до природних циклів і ритмів, існуватиме єдине активне і динамічне ціле: унітарний антропокосмічний, науково-техно-натуральний комплекс з автономними законо­мірностями функціонування і самозміни [107; с. 116]. Подібні ха­рактеристики демонструють сучасна нанонаука і нанотехнології: у 1959 р. Нобелівський лауреат, американський фізик Р.Фейнман визначив нанотехнології як цілеспрямоване маніпулювання мате­рією на атомарному рівні. Результат нанонауки та нанотехноло­гії є «природничо-штучною системою», що водночас підпорюється природничим законам і через вплив штучно створених засобів та формування відповідних умов функціонує у напрямах, які зада­ються людиною [62; с. 56].

Отже, системне розуміння еволюції науково-технічної діяль­ності має розглядатися у контексті історичного прогресу люд­ства. Водночас сучасні методологічні засади дослідження історич­ного прогресу все більшою мірою базуються на положеннях теорії складних нерівноважних систем. Зокрема, відомі вітчизняні вчені В.Базилевич та В.Ільїн обґрунтовують нелінійну природу істо­ричного прогресу, його нелінійний розвиток. Дослідники роблять висновок, який ми підтримуємо, що цивілізаційному прогресу притаманні нелінійність, поступальний характер визначається тим, що кожна цивілізація у процесі самовизначення і самоствер­дження має відтворити, відкрити для себе заново й збагатити влас­ним, лише їй притаманним досвідом інші загальнолюдські інва­ріантні структури і цінності [16; с. 757].

Розкриття історичної ретроспективи науково-технічної діяль­ності має на меті з’ясування еволюції науково-технічної діяль­ності через визначення етапів її зародження, становлення і розви­тку, що передбачає дослідження еволюції у нерозривній єдності і взаємообумовленості її складових: ДІР, підготовки наукових кад­рів та надання науково-технічних послуг. Потребує з’ясування, в який період часу науково-технічна діяльність набуває ознак ціліс­ності і внутрішньої єдності, під впливом яких факторів (внутріш­ніх чи зовнішніх) вона та її складові зароджувалися, становилися і розвивалися у контексті системно-діяльнісного підходу, яким був характер розвитку: еволюційним чи революційним. З таких позицій буде реалізовуватися історичний підхід у дослідженні науково-технічної діяльності.

Передовсім визначимо зміст категорій «зародження», «станов­лення» і «розвиток» та їх значення у контексті складових науково- технічної діяльності. Під зародженням розуміємо появу певного явища як самобутнього, але такого, що має випадковий і тимча­совий характер. Ознаки етапу зародження полягають у тому, що явище внутрішньо не структуроване, воно не впливає на явища чи перебіг подій навколо нього, форми його прояву — нерозвинені. Під становленням розуміємо поняття, що вказує на перехідний стан у напрямі формування явищ та самовизначення природних і суспільних систем. Отже, становлення за такого підходу — це етап від зародження явища як самобутнього до набуття ним зрі­лих, розвинених форм, внутрішньої структурованості, коли воно вважається таким, що відбулося, відбулося як особливе явище. Зазначений підхід у визначенні етапів зародження і становлення явищ використовується в сучасних економічних дослідженнях, зокрема щодо еволюції оподаткування [258; с. 40]. Економічний аспект дослідження еволюції науково-технічної діяльності по­лягає в тому, що він розглядатиметься у контексті еволюції гос­подарювання, при цьому важливим є визначення напрямів впливу науково-технічної діяльності на господарське середовище.

Головними типами господарювання є домогосподарства, спрямо­вані на задоволення власних потреб (незалежно, чи це потреби держави, особистості чи спілки споживачів) чи підприємства, спрямовані на отримання прибутку [39; с. 12].

Водночас у контексті дослідження науково-технічної діяльності як системи під етапом її становлення будемо вважати період до­сягнення нею зрілих форм — рівня самоорганізованої системи. Під терміном «самоорганізація» вважаємо процеси, під час яких у не­замкнутій системі (науково-технічна діяльність) виникає організо­ваність (порядок) на основі взаємодії компонентів (складових нау­ково-технічної діяльності), що функціонують усередині системи за відсутності впливів, які її впорядковують, виходячи з боку зовніш­нього середовища. Проте виникнення організованості у системі на основі кооперативної взаємодії складових передбачає відповідний рівень сформованості їх самих. Таким рівнем сформованості будемо вважати об’єднання відокремлених наукової і технічної діяльності у взаємообумовлений, цілісний вид діяльності — науково-технічну діяльність, що перестає бути нейтральною до господарських проце­сів, передовсім щодо виробництва матеріальних благ. Завершення етапу становлення науково-технічної діяльності як системи будемо вбачати у тому, що розвиток системи стає автономним і виступає вже не наслідком, а причиною змін у зовнішньому щодо науково- технічної діяльності середовищі. Під розвитком розуміємо перехід певної системи від одного до іншого якісно нового стану [295; с. 51]. Узагальнено розвиток визначається як незворотна, цілеспрямо­вана, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, це три­валий і складний історичний процес. Становлення можна вважати частковим проявом розвитку, але під час становлення відбуваються як прогресивні, так і регресивні процеси у системі. З точки зору гли­бини і швидкості змін розрізняються стадії еволюції й революції: для першої характерні реформи, для другої — докорінні зміни.

Отже, розкриття пізнавального потенціалу системного та діяльнісного підходів, збагачених методологічними положеннями теорії складних нерівноважних систем, надає змогу окреслити об’єкт нашого дослідження — сутнісні риси науково-технічної діяльності як складної структурованої системи, розкриття яких вбачається у розгляді єдності й взаємообумовленості сутнісних характеристик її складових (ДІР, підготовки наукових кадрів та надання науково-технічних послуг) та виявленні джерел флук­туацій, унаслідок яких формується конкретно-історична визна­ченість цього явища. Відтак автор ставить за мету розкрити ло­гіку формування сутнісних внутрішніх ознак науково-технічної діяльності у контексті складної взаємодії із зовнішнім щодо неї середовищем з позицій системно-діяльнісного підходу та ретро­спективного аналізу. У подальших розділах нашої роботи роз­глянемо, яким чином формувалися складові науково-технічної діяльності з найдавніших часів дотепер, в який час відбувається їх об’єднання в науково-технічну діяльність та її виокремлення у самостійний вид людської діяльності, а також проаналізуємо, внаслідок чого відбувалися зміни у науково-технічній діяльності як системі — це був результат зовнішніх чи внутрішніх флук­туацій. Гіпотеза щодо періодизації історичної ретроспективи науково-технічної діяльності у нашому дослідженні полягає в тому, що від доби Античності (УІ-У ст. до н.е.) до к. XVI ст. три­вав етап зародження науково-технічної діяльності як системи, з XVII ст. до XIX ст. — етап її становлення, де система стає само­організованою, а з поч. XX ст. розпочинається етап її розвитку, що триває дотепер. Водночас ретроспективному аналізу має переду­вати розкриття сутнісних рис науково-технічної діяльності.