§ 1.3. Сутнісні характеристики складових науково-технічної діяльності

Науково-технічна діяльність має тривалу еволюцію, і все ж єдині підходи до її визначення та виокремлення складових пере­бувають на етапі становлення, хоча така робота активізувалася на міжнародному рівні у 1980-х рр.

У науковій літературі усталеною є теза, що ядром науково-тех­нічної діяльності є знання, тому її зміст розкривається за етапами трансформації знання: його створення, зберігання, передачі і ви­користання. У такому напрямі науково-технічна діяльність форму­валась як самостійний вид людської діяльності у тривалому про­цесі суспільного поділу праці. Відповідно до етапів трансформації знання відбувалася спеціалізація та виокремлення складових науково-технічної діяльності: дослідження і розробки, що ство­рюють нові знання; підготовка наукових кадрів, яка спрямована на формування здатностей працівників проводити ДІР і генеру­вати нові знання; надання науково-технічних послуг, що створю­ють умови і для ДІР, і для підготовки наукових кадрів. Складові і види науково-технічної діяльності наведено у таблиці 1.6.

За економічною природою науково-технічна діяльність відно­ситься до сфери послуг та є полісистемною, її складові відносяться до різних секцій Класифікатора видів економічної діяльності: ДіР — до секції К «Операції з нерухомістю, здавання в оренду та послуги юридичним особам», підготовка наукових кадрів — до секції М «Освіта», надання науково-технічних послуг — до секції К «Опе­рації з нерухомістю, здавання в оренду та послуги юридичним осо­бам», секції Ь «Державне управління» та секції О «Колективні, гро­мадські та особисті послуги».

Економічний контекст застосування діяльнісного підходу у на­шому дослідженні науково-технічної діяльності підсилює те, що це вид діяльності з надання послуг. Послуга є особливою спожив­чою вартістю, вона виражена в корисному ефекті, що задовольняє потреби людини, колективу й суспільства, а її особливість як то­вару полягає в тому, що вона корисна не як річ, а як діяльність, що збігається із споживанням послуги. Послуга є економічною кліти­ною постіндустріальної системи на відміну від товару — еконо­мічної клітини індустріального виробництва [79, т. 3; с. 7]. Через економічно-правові аспекти послуги розкривається її сутність, під послугою розуміється сприяння задоволенню індивідуальних і колективних потреб без передавання права власності на будь- яке майно, а надання послуг є такою ж економічною функцією, як і виробництво та продаж матеріальних цінностей, воно таким же чином впливає на утворення національного продукту [22, т. 2; с. 521]. Важливими положеннями щодо науково-технічної діяль­ності є нерозділеність виробництва і споживання ідеальних благ, як вираз суб’єктності й інформаційної природи знання — голов­ної мети і результату цієї діяльності, процесна детермінація цього явища, розкриття сутнісних характеристик уможливлює застосу­вання системно-діяльнісного підходу.

У процесі еволюції науково-технічної діяльності як явища самобутнього та системного постали внутрішньоорганізаційні за­сади її структурування — дисциплінарний принцип організування наукових і технічних знань як головного результату цього виду діяльності. Відтак сформувалися окремі галузі науки, на агрего- ваному рівні розрізняють природничі, технічні, гуманітарні і сус­пільні науки (таблиця 1.7). Визначальний вплив ДІР — складової, в межах якої історично виник механізм дисциплінарної організа­ції наукового знання, — на такі складові, як підготовка наукових кадрів та надання науково-технічних послуг полягає у тому, що їх становлення і функціонування також базується на дисциплінарній організації та галузевій диференціації наукових і технічних знань.

Отже, науково-технічна діяльність є складним об’єктом дослі­дження, що передбачає розгляд процесів, які відбуваються у над­рах її складових: ДіР, підготовці наукових кадрів, наданні науково- технічних послуг. Складові науково-технічної діяльності являють собою не лише комплекс видів діяльності, вони утворюють цілісну систему, оскільки перебувають у сутнісно-функціональному, функ­ціонально-генетичному та функціонально-логічному взаємозв’яз­ках через постійний інформаційний обмін.

Розкриття сутнісних характеристик науково-технічної діяль­ності, що є складним об’єктом дослідження, базується на викорис­танні пізнавального інструментарію системно-діяльнісного підходу, з позицій якого охарактеризуємо мету, суб’єктів, засоби, предмет, процес, умови, іманентні складовим науково-технічної діяльності,

Таблиця 1.6

РОЗДІЛ І Теоретико-методологічні засади дослідження науково-технічної діяльності..

Складено автором з використанням матеріалів [137].

Таблиця 1.7

* Складено автором за матеріалами [137; с. 149-150].

Класифікація ДІР за галузями науки*

а також результати, що досягаються внаслідок функціональної системної взаємодії її складових.

Для визначення мети науково-технічної діяльності розгля­немо, що виступає метою ДіР, підготовки наукових кадрів, а також надання науково-технічних послуг.

Мета ДіР полягає передовсім в отриманні нових знань. Якщо в інших видах діяльності знання використовуються як засоби під­вищення її результативності, то в ДіР отримання нових знань є безпосередньою та головною метою й набутим результатом. На відміну від інших видів діяльності, результат яких принципово буває відомий заздалегідь, ДіР оперують невідомим та іноді не передбачуваним.

Поняття «знання» має витоки з прадавніх часів, у різні епохи (від давньогрецьких мислителів до сучасних дослідників) сутність знання визначалася по-різному, як правило, залежно від предмет­ної сфери вченого. Найвідоміше визначення знання запропонував Ф.Бекон, зазначивши: «Знання — сила». У словнику Даля одне з трактувань знання полягає в пізнанні як плоді учіння, досвіду [68; с. 688]. Філософське трактування знання акцентовано на тому, що це особлива форма духовного засвоєння результатів пізнання, процесу відтворення дійсності, яка характеризується усвідомлен­ням їх істинності [299; с. 228]. Під знанням у науковій літературі розуміють селективну, впорядковану певним способом, отриману за відповідними критеріями, нормами, оформлену інформацію, що має соціальне значення та визнається саме як знання певними со­ціальними суб’єктами і суспільством [269; с. 81]. Спільним серед визначень є те, що знання виступає результатом пізнання.

Власне вивчення законів, форм, засобів виробництва об’єк­тивно істинного знання про реальний світ є предметом такої фі­лософської дисципліни, як теорія пізнання. Складовими процесу пізнання виступають:

— суб'єкт з його пізнавальними здатностями (серед них ви­діляють чуттєві — відчуття, сприймання, уявлення; раціональні — мислення, розум; проміжні — уява, пам’ять) — специфічними якостями, що роблять суб’єкт спроможним пізнавати навколишній світ, відображати властивості, відношення, сутність, закономір­ності функціонування і розвитку об’єкта, створювати у своїй свідо­мості образ останнього;

— пізнавальна діяльність, що урухомлює засоби пізнання, за­стосовує пізнавальні здатності та пізнавальний інструментарій, реалізує пізнавальні цілі суб’єкта;

— об'єкт як першоджерело знання;

— знання, що є результатом і безпосередньою метою пізна­вального процесу [299; с.

Таким чином, ДІР за своєю сутністю виступають пізнавальною діяльністю, в якій метою і безпосереднім результатом виступає знання. Його головні властивості — це істинність як адекватність відображення суб’єктивної й об’єктивної реальності у свідомості людини, що вимагає застосування пізнавального інструментарію, та безмежність як пізнавальна невичерпність об’єкта.

Для з’ясування питання щодо мети ДІР необхідно визначити співвідношення між такими поняттями, як «знання» та «інформа­ція». Якщо еволюція знання як об’єкта досліджень сягає часів ан­тичної філософії, то інформація тривалий час пов’язувалася лише із свідомою діяльністю людини і трактувалася як повідомлення, відомості про що-небудь, які передає людина. Перші спроби спе­ціального вивчення інформації сформувалися у теорії журналіс­тики у 1920-х рр., однак напрям наукових досліджень інформації було започатковано математиком Р.Хартлі у статті «Передавання інформації» (1928), його розвинув інженер К.Шеннон і математик М.Вінер, розширення поняття інформації пов’язане з роботами кібернетиків У.Ешбі, І.К.Черрі, А.Колмогорова, М.Амосова, А.Берга, В.Глушкова. На сьогодні найбільш поширені такі концепції ін­формації: атрибутивна, згідно з якою інформацію розуміють як невід’ємну властивість усієї матерії, тобто її атрибут, та функ­ціональна, яка поєднує існування інформації з процесами управ­ління [79, т. 1; с. 701]. Сучасні вчені-генетики та філософи дійшли висновку, що основою існування природи є інформаційна модель, зародження і розвиток рослин, тварин і людини уможливив інфор­маційний обмін. У новітніх роботах економістів обґрунтовується ви­сновок про те, що інформація — це не лише один з найважливіших економічних ресурсів, але й кінцевий продукт функціонування всієї економіки. Власне матеріальні блага потрібно розглядати у кон­тексті їх інформаційної сутності, тобто економічна значимість во­лодіння речовинними факторами цілком визначається цінністю закладеної в них інформації [81; с. 23].

Відомий український економіст В.Базилевич обґрунтовує тезу, що інформація — це загальнонаукове, міждисциплінарне поняття, що не має однозначного визначення, у найзагальнішому розумінні це певне ідеальне повідомлення, що зменшує або повністю виключає невизначеність при виборі однієї з можливих альтернатив [15; с. 31]. Термін «інформація» походить від лат. information — знаходження, надання форми тому, що раніше було невідомим, безформним; це новина, повідомлення, роз’яснення, які знижують невизначеність і ведуть до зростання обізнаності отримувача [14; с. 405]. Інформа­ція як поняття, прямо протилежне терміну невизначеність, роз­глядається К.Ерроу [73]. Знання мають інформаційну природу, пе­ретворення інформації на знання є результатом інтелектуальної діяльності людини [14; с. 409]. Спільність знання та інформації під­креслюється тим, що в людській діяльності вони використовуються для досягнення певної міри впорядкованості, організованості відпо­відних об’єктів, процесів, систем.

Проте якщо інформація — це властивість будь-якої матерії (наприклад, генетична інформація у живій природі), то знання — це виключно результат пізнавальної діяльності людини, на відміну від інформації знання цілісне й неподільне. Об’єктивність інформа­ції зумовлена самим фактом її існування, тоді як для знання існу­ють певні умови досягнення об’єктивності. Серед останніх Г.Арендт визначено такі: «по-перше, знання стосується лише того, що ми самі зробили, тому його ідеалом стало математичне знання, де ми маємо справу лише з реальністю розуму, якої ми досягли власними силами, і по-друге, що знання має таку природу, що його можна пе­ревірити лише в процесі дії» [6; с. 223]. Інформація як сукупність даних, перетворених у знакову форму для їх цілеспрямованого використання, є необхідною передумовою для генерування нового знання, яке, будучи кодифікованим і закріпленим на матеріаль­ному носії, також трансформується в інформацію. Знання з’явля­ється тоді, коли інформація змінює свою об’єктивовану форму і стає надбанням суб’єкта, який урухомлює її в процесі діяльності, отже, знання, на відміну від інформації, має суб’єктну основу.

В економічній літературі відмінності між знанням та інфор­мацією було виявлено Ф.Махлупом у перших розділах його зна­менитої праці «Виробництво і поширення знань у США», їх роз­крито через лексичне значення обох термінів у формі дієслів: «інформувати — означає передавати знання, знати — може стати результатом інформації. Інформація як акт інформування вироб­ляється з метою вкласти знання в розум іншої людини. Інформа­ція у значенні «те, що передається», стає рівнозначною знанню у значенні «те, що пізнане». будь-яка інформація у звичай­ному значенні цього слова є знанням, хоча не все знання можна назвати інформацією» [189; с. 44]. Сучасні методологи науки ро­зуміють знання як кодифіковану і завдяки цьому ідентифіковану інформацію будь-якого роду [163; с. 366]. Це підкреслює наявність тісного взаємозв’язку між зазначеними поняттями.

Для висвітлення відмінностей між знанням та інформацією звернемося до аргументів українського філософа С.Кримського, що чітко їх розмежовує. У знанні реалізується здатність людини до пізнання й усвідомлення істини. Це потребує не тільки розв’язання проблеми адекватності певних уявлень дійсності, а й створення складної системи оцінок зв’язку пізнавального процесу з минулим досвідом і перспективами подальшого пізнання, включення знання у систему соціально-культурних цінностей та практичних потреб, методологічних і світоглядних орієнтирів, у певну галузь науки чи діяльності, цивілізацію загалом. На відміну від думки, що може бути результатом суб’єктивної позиції, знання визначається соціально- практичним процесом зведення одиничного результату до рівня загальнозначущого результату [299; с. 229]. З таких позицій не мо­жемо погодитися з висновками російської дослідниці О.Шуть, що «знання — це суб’єктивна форма існування інформації» [338; с. 5]. Більш адекватною характеристикою знання вважаємо його суб’єк­тно-об’єктивну природу.

Історично інформація існувала задовго до появи знання, оскільки останнє вимагало формування у людини самосвідомості і свідомості — внутрішнього Я, здатності до психічної діяльності трансцендентного суб’єкта, когнітивної волі для суб’єкта пізнання, розуму та рефлексії. При цьому процес становлення homo sapiens прискорювався з розгортанням процесів соціалізації індивідів, формування ними окрім біологічних програм, де поміщена гене­тична інформація, соціальних — надбіологічних програм, тобто культури. Для знання притаманні такі ознаки, як ефективність, структурованість і латентність, завдяки чому знання стало однією з рушійних сил розвитку культури, оскільки вони задавали напрям і швидкість такого розвитку. Особливого значення набуло наукове знання, загальною рисою якого є об’єктивність, що забезпечується способом його отримання — застосуванням наукового інструмен­тарію, передовсім наукових методів, водночас необхідною умо­вою є наукове мислення. Дослідник історії К.Ясперс підкреслював, що передумовою спілкування вчених виступає єдність «свідомості взагалі», де долається часова ознака і набувається ознака поза часовості [348; с. 13]. Таким чином, інформація є сукупністю відо­мостей про певне явище, процес, їх властивості, відношення, відо­бражаючи відповідний об’єкт, тоді як знання стосується суб’єкта.

У широкому розумінні інформація та знання є субстанцією, першоосновою всіх явищ і процесів як у природі, так і в суспіль­стві. Але якщо інформація властива самій матерії, то знання є ре­зультатом процесу пізнання, і лише знання вплітає інформацію у складний і суперечливий процес пізнання. Іншими словами, знання урухомлює інформацію шляхом застосування пізнаваль­ного інструментарію, інформація збагачується, переходить з ней­трального, потенційного стану в актуалізований — такий стан, що співвіднесений з наявним доробком знань та прирощує остан­ній, проходячи через фільтри доведення істинності, тобто інфор­мація оформлюється відповідно до існуючих норм та критеріїв істинності знання, у подальшому визначаються вектори ефектив­ного використання самої інформації, в чому й проявляється така ознака знання, як ефективність. На наш погляд, діалектичний взаємозв’язок знання та інформації полягає у тому, що інформація є формою існування знання і передумовою для його генерування. Знання існує у формі специфічно обробленої інформації, водночас подібна форма існування не є винятковою, оскільки ознакою знань є латентність — властивість перебувати у прихованому стані, явно не проявляючи себе. У реальній дійсності це знаходить вияв у ви­бірковості знань, оскільки, будучи суб’єктним, знання є завжди по­тенцією особистості, але не завжди актуалізованим, перетвореним на дію, результатом якої стає нове знання. Співвідношення між потенційним й актуальним як іманентними властивостями знання у контексті дослідження аксіологічних проблем сучасної методо­логії науки розглядається вітчизняними дослідниками, зокрема М.Марчуком, у дослідженнях робиться висновок, що за умов кла­сичного типу раціональності увага зосереджувалася на актуа­лізмі знання як об’єктивного явища, позбавленого суб’єктивної основи, тоді як сучасні методологічні підходи апелюють до потен­цій знання, цінності на рівні суб’єктів пізнання, вони відображають змістовну сторону домінуючого у сучасному дискурсі поняття «не­визначеність» [186].

Зрештою, будь-яку інформацію не можна вважати знанням, оскільки сама інформація має бути інтерпретованою суб’єктом пізнання, і для перетворення на знання — відповідно структу- рованою. Тому мета ДІР полягає в набутті не тільки індивідуаль­ного досвіду дослідника під час пізнавальної діяльності, викорис­товуючи відповідний інструментарій та пізнавальні здатності, але об’єктивно істинного знання, що стає надбанням не тільки і не стільки індивіда, скільки всього людства. З такої точки зору вва­жаємо, що мета ДіР є всезагальною.

Водночас маємо визначити, які саме знання є метою ДіР, у та­кому контексті розглянемо методологічний підхід дослідження знань Ф.Махлупа, що полягає у приматі в його аналізі суб’єктного фактора, верховенстві споживання, відповіді на питання, пере­довсім які потреби споживача задовольняє знання. Під знанням він розуміє щось, відоме комусь, а виробництво знань означає про­цес, завдяки якому хтось узнає що-небудь, до того йому не відоме, навіть якщо це вже відомо іншим. При цьому чітко розмежовано виробництво суб'єктивно нових знань — виробництво у широкому розумінні (процес, під час якого одна людина або декілька людей пізнають те, про що вона чи вони не знали раніше, йдеться про виробництво знання у широкому розумінні) і виробництво сус­пільно нових знань — виробництво у вузькому розумінні (про­цес, коли одна людина або декілька людей пізнають те, про що ні вона, ні інші раніше не знали) [189; с. 35]. Хоча найбільш лаконічно з цього приводу висловився Арістотель: «Починати, звичайно, треба з відомого, а воно буває двох видів: відоме нам і відоме без­відносно» [7; с. 15]. До предмета нашого дослідження відношення мають і суспільно нові знання, і суб’єктивно нові знання, вони від­носяться до такого типу знань, за класифікацією Ф.Махлупа, як інтелектуальні знання, важливість їх дослідження було підкрес­лено в його видатній праці.

Як уже зазначалося, виробництво суспільно нових знань є ме­тою ДіР. Виходячи з визначення ДіР, їх метою було запропоновано вважати виробництво нових наукових і технічних знань: метою теоретичних (фундаментальних) досліджень — наукові знання, що найчастіше називають «відкриттями»; метою прикладних ДіР — технічні знання, що найбільше асоціюються з понят­тям «винахід». У співвідношенні понять «знання» та «наукове знання» перше є більш широким. Російський дослідник В.Супрун робить висновок, що наукове знання відрізняється від звичайного знання своєю системністю, обґрунтованістю, глибиною проник­нення в сутність речей та явищ [269; с. 82]. Ф.Махлуп критично проаналізував особливості здійснення кожної із складових ДіР (ФД, ПД, ЕР), виділив об’єднуючий їх фактор — ідею, що про­ходить шлях від дослідження через винаходи і розробку до кінцевої новинки у виробництві, і на цій основі та з урахуванням зворотних зв’язків обґрунтував виділення етапів її проходження: теоретичних досліджень, винахідництва, розробки та будівни­цтва заводу нового типу, а також охарактеризував їх за схемою «затрати — випуск» [189; с. 223]. Метою та результатом теоретич­них досліджень він вважав не лише нові наукові знання, але й нові наукові проблеми і передбачення та нові практичні проблеми й ідеї, останні виступають результатом стадій і винахідництва, і роз­робок, будівництво заводу нового типу має результатом нові прак­тичні проблеми й ідеї. Але для характеристики ДІР сам дослідник вживав поняття «нові наукові та технічні знання»: «...вони (вчені й інженери) зайняті у виробництві нових наукових або технічних знань» [189; с. 224].

Подальші дослідники знання брали до уваги форму їх про­яву, що дозволило М.Полані виокремити явні (експліцитні, від­криті, задокументовані, кодифіковані, формалізовані) знання, які передаються засобами формальної, систематичної мови, та не­явні (імпліцитні, латентні, некодифіковані, неформалізовані) — знання особисті, ситуативні, такі, що важко формалізуються і поширюються, якщо явне знання перебуває у фокусі уваги, то не­явне — за його межами на «периферії». Периферичне знання — це «знання деяких конкретних елементів, які усвідомлюються не самі по собі, а лише за допомогою їх внеску в осмислення того ці­лого, на якому зосереджена наша увага» [226; с. 130]. Полані надає великого значення неформалізованим знанням у процесі пізнання: люди здобувають знання через активне створення і системати­зацію їх власного досвіду, і наукова об’єктивність — не єдине джерело знань, більша його частина — це продукт наших ціле­спрямованих зусиль у навколишньому світі («ми знаємо більше, аніж можемо сказати»). Такі аргументи — підтвердження тези Ф.Махлупа про те, що не все знання можна назвати інформацією, а також іманентної властивості знань — їх латентності.

У межах явного, кодифікованого знання виділяють складові за ознакою способу їх отримання. Це емпіричні знання — відомості про виконання певних операцій, перебігу певних процесів, що мо­жуть бути здобуті під час практичної діяльності або споглядання за «природним» плином подій і демонструють ступінь сприй­няття людиною зовнішніх характеристик процесу або об’єкта та способів їх використання. Якщо емпіричні знання стали ре­зультатом практичного освоєння світу тисячами поколінь людей з моменту виникнення людини мислячої, то наукові знання — це знання, здобуті із застосуванням відповідних методів, пізнаваль­ного інструментарію і відповідно систематизовані, за зовнішніми характеристиками вони дозволяють виявити внутрішні, глибинні закономірності розвитку явищ і процесів та на цій основі на них впливати, такі знання виникають лише на певному етапі розвитку людства.

Неформалізоване знання містить когнітивні й технічні еле­менти. Когнітивні елементи зарубіжні дослідники пов’язують з «інтелектуальними моделями», у межах яких люди завдяки ана­логіям у свідомості та маніпулювання ними здобувають робочі моделі світу, що допомагають їм у пізнанні світу (зокрема, схеми, парадигми, підходи, переконання тощо), вони пов’язані з індиві­дуальними образами світу та його прогнозами на майбутнє. Тех­нічні елементи — це, передовсім, уміння, вони розглядаються як результат оволодіння новою дією або новим способом дії, що базується на певному знанні і використанні його відповідним чином для розв’язання певних завдань, та навички — вміння, на­буті під час навчання і повторень при розв’язанні різноманітних завдань. Отже, виокремлення формалізованого та неформалізова- ного знання є досить важливим висновком у контексті визначення мети ДІР: на етапі творення нового знання у свідомості дослідника, винахідника, воно існує у формі неформалізованого, неявного знання (етап генерування нового знання), суспільство ж визнає факт створення нового знання після його формалізації — опублі­кування наукових праць, оприлюднення на наукових конферен­ціях і симпозіумах, при патентуванні (етап об’єктивізації нового знання, коли воно знову перетворюється на інформацію — набуває здатності бути переданим).

На розрізненні процесів генерування й об’єктивізації знання акцентується увага у сучасних економічних дослідженнях [15; с. 39]. Водночас іще Ф.Махлуп зазначав, що «... виробництво нових знань — у значенні «те, що пізнане», в дійсності не завершено до того часу, поки вони не передані іншим і не належать більш ніж одній людині» [189; с. 43]. Категорично щодо об’єктивізації знання висловлювався і Д.Прайс: «Для самого вченого публікація являє собою незбагненно потужний, вічний та відкритий літературний архів, де він читає результати своїх досліджень. Чи є внес­ком у науку неопубліковані праці... або ті, що залишаються не­відомими або не публікуються, тому що вважаються державними таємницями? Я вважаю, що загалом буде правильним сказати: ні, не є такими. Наука, яка не має способів передачі своїх результа­тів, — це не наука!... Наука — це те, що публікується у наукових журналах, газетах, доповідях і книгах..., це те, що втілено в літера­турі» [цит. за: 19; с. 241].

Метою ДіР виступає отримання нових формалізованих знань, якими є наукові та технічні знання, хоча минути стадію, на якій знання дослідника чи винахідника є неформалізованими, не­можливо. Відомий наукознавець Г.М.Добров відзначав, що «про­цес збору, аналізу та переробки інформації... призводить до її більшого впорядкування, до зменшення невизначеності у певній інформаційній галузі. До того як цей процес знайде своє відобра­ження у публікаціях, він відбувається у голові вченого, причому характер накопичення і впорядкування інформації у мозку лю­дини принципово відмінний від складування та класифікації ін­формації у бібліотеках або в інших технічних системах» [72; с. 143]. Проте не усі дослідники поділяють запропонований М.Полані під­хід до дослідження знання. Зокрема, Д.Белл, визначаючи знання «як сукупність субординованих фактів або суджень, що являють собою аргументоване твердження або експериментальний ре­зультат, здатний бути переданим іншим людям з використанням засобів зв’язку у певній систематизованій формі» [19; с. 235], до поняття «знання» відносить лише явні (формалізовані) знання.

Із становленням експериментального методу визначальну роль у генеруванні нового знання та трансформації його у нау­кове відіграло отримання необхідної інформації про об’єкт дослі­дження. Видатним французьким фізиком Л.Бріллюеном сфор­мульовано негентропійний принцип інформації і встановлено фундаментальний зв’язок між негативною ентропією (негентро- пією) й інформацією. Зокрема, у роботі «Наука та теорія інформа­ції» (1962) визначено, що інформація являє собою від’ємний вне­сок в ентропію. У роботі «Наукова невизначеність та інформація» (1964) вчений зробив висновок, що наукові експерименти спря­мовані передовсім на отримання додаткової інформації про стан об’єкта дослідження, яка, в свою чергу, збільшує негентропію, і кількісною мірою інформації можна вважати відповідний приріст негентропії [ЗО; с. 29]. Такий аспект також відзначав Г.М.Добров: «Наукова діяльність загалом має типовий антиентропійний ха­рактер» [72; с. 143]. У контексті нашого дослідження теза про додаткову інформацію є досить важливою. За умов проведення експерименту в межах ДІР отриману додаткову науково-тех­нічну інформацію про об’єкт дослідження можна вважати більше результатом ДІР, аніж його метою. Сучасний рівень технізації науки дозволив перевести діяльність щодо отримання додатко­вої науково-технічної інформації від епізодичної (лише під час наукового експерименту) до систематичної, що є основним ви­дом діяльності організацій у сфері надання науково-технічних послуг (наприклад, метеорологічні спостереження з використан­ням супутникового зв’язку). Такі аспекти дозволяють сформу­вати висновок, що ДІР мають суперечливий характер, з одного боку, збільшуючи негентропію науково-технічної інформації при генеруванні наукових і технічних знань, а з іншого боку, — збіль­шуючи ентропію через отримання додаткової науково-технічної інформації. Влучно з цього приводу висловлюються дослідники сучасних філософських проблем науки К.Халвег і К.Хукер: «... ми зіткнулися нині з більш гострими проблемами, аніж люди XVII ст., зростає складність нашого суспільства і нашої науки. Світ зміню­ється зі зростаючою швидкістю. Чим більше проблем ми можемо вирішити, тим більше ми відкриваємо нових проблем» [цит. за: 186; с. 269]. На практичному рівні це проявляється в експонентному ха­рактері приросту не лише наукових і технічних знань, але й неви- рішених наукових і науково-технічних проблем та їх ускладненні, вирішення яких полягає у площині постійної актуалізації наявного доробку наукових і технічних знань та посиленні наукової основи всіх видів діяльності.

Таким чином, метою ДІР є генерування суспільно нових наукових і технічних знань. Сутність наукових знань полягає в об’єктивізації підвалин явищ і процесів функціонування та роз­витку природи, людини, суспільства. Наукові знання задовольня­ють передовсім потреби щодо проведення подальших ДІР (вико­ристовуються безпосередньо у науці) та виступають необхідною передумовою генерування технічних знань. Тому їх корисність, на наш погляд, з одного боку, полягає в урізноманітненні буття людини і суспільства, наповненні його новим змістом і формами, а з іншого — в економії часу дослідника чи наукового колективу на виконання поставленого наукового завдання. Сутність техніч­них знань, на наш погляд, полягає у трансформації наукових знань до вирішення практичних потреб — підвищення ефективності за­доволення існуючих потреб людини і суспільства, а також роз­криття нових потреб і шляхів їх задоволення через уречевлення у вдосконалених та нових товарах і послугах, що стають на ринку частковими і базисними інноваціями інвестиційного і спожив­чого призначення. їх корисність для кінцевих споживачів полягає в економії часу в процесі споживання та підвищенні якості задо­волення відповідних потреб. Для підприємств, що продукують інновації, головним мотивом є очікуваний монопольний надпри­буток, створення монопольного стану на відповідному ринку [285; с. 78]. Важливою характеристикою, притаманною меті ДІР, є сво­бода наукових досліджень, що проявляється передовсім у ціле- покладанні, це вільний вибір дослідником мети його майбутньої творчої діяльності.

На відміну від ДІР, метою яких є генерування суспільно нових наукових і технічних знань, підготовка наукових кадрів більшою мірою спрямована на формування суб’єкта пізнання під час вироб­ництва суб'єктивно нових наукових і технічних знань, не виклю­чаючи створення об’єктивно нового знання: оволодіння суб’єктивно новими знаннями має стосуватися не стільки тієї сукупності знань, що генерована попередніми поколіннями дослідників, скільки оволодіння науковими методами для генерування об’єктивно но­вих знань. На таку суперечність у підготовці наукових кадрів іще на поч. XX ст. звертав увагу Л.Фавр: «На місце майже виключно заучування фактів, механічно утримуваних у пам’яті, поставиться більш серйозно, широко і послідовно, ніж тепер, засвоєння поруч з фактами тих методів, які зважені людською думкою і слугують їй для відшукування істини. І ми вічно будемо залишатися при найжалюгідніших результатах до того часу, поки не відведемо науковому методу у сфері освіти і, особливо, у сфері вищої освіти належне йому почесне місце замість того, щоб тримати його у стані якогось бідного родича, яким зневажають і про якого вічно забувають» [289; с. 24-25].

Науковим кадрам притаманні пізнавальні здатності, які умож­ливлюють проведення ДІР як пізнавальної діяльності. Л.Фавр зазначав, що «науковий розум утворюється із природних нахилів людини, що розвиваються й укріплюються шляхом вправ. Науковий розум володіє всіма якостями, що дозволяють застосову­вати всі правила наукового методу» [289, с. 55]. Серед здібностей, розвиток яких виховує наукове мислення і які необхідно система­тично вправляти, вчений виділив: «допитливість, яка шукає знання, хоче знати, знати багато і добре; уяву, яка винаходить, знаходить і створює; здатності судження, що критикується і перевіряється», пам’ять є вторинною щодо допитливості, уяви і суджень, оскільки обмежує останні [289; с. 69].

Суб’єкт пізнання відіграє головну роль у ДІР, він виступає активною стороною діяльності щодо генерування нових знань, обираючи об’єкт, формуючи пізнавальні цілі та спрямовуючи на об’єкт свої пізнавальні здібності, за допомогою пізнавального інструментарію відтворює його у вигляді чуттєвих або раціональ­них образів, понять і суджень [299; с. 479]. Такому суб’єкту при­таманна ще й когнітивна воля, яка спрямована на досягнення то­тожності буття й свідомості [163; с. 537]. Подібна активність, як обґрунтував Л.Фавр, реалізується через наукове мислення як єд­ність двох сторін: діяльність «творчого розуму» і діяльність «кри­тичного розуму», пізнання і застосовування наукового методу, що «вказує спосіб постановки питань, спосіб спостереження, спосіб гіпотетичного пояснення і перевірки (шляхом дослідів і виявлення висновків)» [289; с. 41].

Отже, мета підготовки наукових кадрів полягає у виробництві суб'єктивно й об'єктивно нових наукових і технічних знань, що знаходить вираження у розвитку пізнавальних здатностей осо­бистості дослідника, оволодінні пізнавальним інструментарієм і на­бутті спроможності самостійно проводити ДІР. На відміну від усіх інших видів людської діяльності, для яких підготовка кадрів здій­снюється у системі освіти, у т. ч. і вищої освіти, потреба у підготовці наукових кадрів може бути задоволена лише за умов проведення ДІР — генерування суспільно нових наукових і технічних знань.

Створення нового знання (і наукового, і технічного) містить етапи генерування та об’єктивізації, здійснення яких потребує науково-технічних послуг — діяльності у галузі науково-технічної інформації, патентів, ліцензій, науково-технічного консультування і т.п. Науково-технічні послуги, з одного боку, покликані трансфор­мувати нові наукові та технічні знання у науково-технічну інфор­мацію, що забезпечує етапи їх об’єктивізації, а також практич­ного втілення. З іншого боку, вони виступають передумовою для проведення нових ДіР, перетворюючись на інформаційні ресурси. Узагальнено мету надання науково-технічних послуг можна представити як створення умов для генерування та об’єктивізації наукових і технічних знань шляхом їх трансформації у науково- технічну інформацію для подальшого поширення і практичного ви­користання у вигляді інформаційних ресурсів, а також отримання додаткової науково-технічної інформації для ДІР. Науково-тех­нічне обслуговування задовольняє потреби у науково-технічній інформації під час провадження всіх складових науково-техніч­ної діяльності, а також задовольняються інформаційні потреби інших видів діяльності у добувній та обробній сферах, сфері на­дання послуг, передовсім у вищій освіті, охороні здоров’я, держав­ному управлінні, будівництві та ін.

Таким чином, метою науково-технічної діяльності є генеру­вання, об’єктивізація і практичне використання нових наукових і технічних знань та науково-технічної інформації, що виступають у т.ч. її результатом. Водночас метою науково-технічної діяльності вважаємо не лише приріст наукових і технічних знань — ство­рення суспільно нових наукових і технічних знань (на це спрямо­вані ДіР), але також і найбільш повне охоплення наявних наукових та технічних знань до їх поширення і практичного використання в усіх видах людської діяльності (на це спрямовані система вищої освіти, включаючи підготовку наукових кадрів, і система науково- технічних послуг). Властивості наукових і технічних знань у порів­нянні з науково-технічною інформацією будуть охарактеризовані нами при розгляді їх як результату науково-технічної діяльності.

Переходячи до розгляду суб’єктів науково-технічної діяль­ності, зазначимо, що їх також доцільно розглядати у контексті складових діяльності: ДіР, підготовки наукових кадрів та надання науково-технічних послуг. Під суб’єктом розуміємо діяльну істоту, що володіє свідомістю, свободою вибору, волею та здатна при­ймати рішення в умовах неповної визначеності [163; с. 546]. Отже, лише людина спроможна трансформувати потенційний контекст знання в актуалізований. Водночас суб’єкти науково-технічної діяльності являють собою не лише індивідуальний, але й колек­тивний та суспільний рівень, де суб’єкти індивідуального рівня об’єднані у формальні та неформальні організації. Важливість ви­вчення суб’єктного рівня науково-технічної діяльності є надакту- альним завданням, оскільки на сьогодні найбільш загальним твер­дженням про те, що являє собою наука, як підкреслює український філософ С.Кримський, є таке: «наука — це те, чим займаються професійні вчені» [152; с. 149].

Суб'єктами ДІР є особи, організовані групи осіб і соціальна спільнота, що здійснюють їх на систематичних засадах. Таке ви­значення дозволяє нам виділити індивідуальний, колективний і су­спільний рівні суб’єктів ДІР.

Індивідуальний рівень суб'єктів ДІР представляють фізичні особи, що мають вищу освіту і на професійному рівні здійснюють ДІР, беручи безпосередню участь у генеруванні нових наукових і технічних знань. До такого рівня в Україні можуть бути віднесені вчені, наукові працівники, науково-педагогічні працівники. Міжна­родна статистика (Інститут статистики при ЮНЕСКО, що збирає дані щодо кадрового забезпечення науки і використовує настанови Керівництва Фраскаті) виділяє такі категорії суб’єктів ДІР:

— дослідники у ДІР — це професіонали, які займаються ство­ренням нових знань, продуктів, процесів, методів або систем та керують зазначеними проектами, до них включаються також аспі­ранти, що беруть учать у ДіР;

— техніки у ДіР — це професіонали, чиї основні завдання вимагають технічних знань і досвіду в інженерії, природничих та технічних науках або суспільних та соціальних науках; вони беруть участь у ДіР, виконуючи наукові та технічні завдання, що вимагають використання концептуальних або оперативних мето­дів зазвичай під наглядом дослідників [366].

Вітчизняна статистика при розподілі працівників наукових організацій за категоріями персоналу також виділяє категорії: «дослідники», «техніки», «допоміжний персонал» та інші [204; с. 356].

Головними суб’єктами ДІР безсумнівно виступають дослід­ники, оскільки саме ця категорія працівників володіє неуречев- леною складовою засобів ДіР та урухомлює її під час досліджень.

Категорія «дослідники» об’єднує наукових та інженерних праців­ників, подібну практику збору статистичних даних виміру кіль­кості праці, що вкладалася у ДіР, ввело Міністерство оборони США підчас Другої світової війни [189; с. 196].

Суб’єкти ДіР аналізувалися у науковій літературі радян­ської доби, як правило, з позицій дослідження проблем наукових кадрів та кадрового потенціалу науки. Насамперед йдеться про системний аналіз чисельності і структури наукових кадрів у СРСР та УРСР Г.М.Доброва, положення представників заснованої ним київської школи наукознавства Б.А.Маліцького щодо фазового характеру наукової діяльності вченого.

Характерну особливість такої категорії суб’єктів ДіР, як «до­слідники», відмітив Ф.Махлуп, він вважав, що це досить своє­рідна категорія, яка не може поповнюватися шляхом залучення осіб, зайнятих у промисловості чи в інших сферах діяльності. Було виділено три конкуруючі між собою види діяльності, де можуть використовуватися такі фахівці: ФД, ПД і розробки, а також ви­кладання. Тобто одні й ті ж особи можуть або створювати нові наукові знання (робити відкриття), або продукувати нові технічні знання (створювати нові продукти чи технології), або транслювати наукові і технічні знання, тобто навчати. На цій основі було зроб­лено висновок, що будь-який із зазначених видів діяльності може розвиватися виключно за рахунок іншого, а суспільні витрати, що виникають унаслідок використання вченого для продукування технічних знань, пов’язані з втратою того, що він би міг зробити в іншій сфері: або створити нове теоретичне знання, або підготу­вати нові наукові кадри. Крім того, Ф.Махлуп вважав, що будь- яка серйозна науково-дослідницька робота, дійсно відповідаючи її назві, потребує участі кваліфікованих людей, які повинні мати завершену освіту у галузі математики, природничих наук або техніки, а кількість таких людей на даний період є величиною ви­значеною і не може бути швидко збільшеною [189; с. 233-235]. Варто згадати і статистичний аналіз Г.Лемана, проведений у 1960-ті рр за даними по 20 країнах світу, на основі якого було доведено, що вік найбільшої наукової активності вченого припадає на інтер­вал 30-40 років [357, р. 5]. Одне з центральних місць у зазначеній проблематиці посідає робота Д.Белла, де здійснено соціологічне до­слідження класу інтелектуалів у постіндустріальному суспільстві (за образним висловлюванням — Республіці науки), зокрема, виді­лено три класи: творчу наукову еліту і вищих професійних адмі­ністраторів; середній клас інженерів і професорів; пролетаріат, що охоплює техніків, молодший викладацький персонал і дослідників- асистентів [19; с. 290-315].

Колективний рівень суб'єктів ДІР — це професійна група дослідників, які працюють над однією або декількома темами, проблемами, проектами, це розподілений суб’єкт наукового пізнання, що має дисциплінарну або міждисциплінарну основу. Колективний рівень суб’єктів ДІР представляють формальні і неформальні організації. Під організацією розуміємо свідомо ко­ординоване соціальне утворення з певними межами, яке функ­ціонує на відносно постійній основі для досягнення спільної мети або цілей [194; с. 80]. Саме для їх досягнення формуються відпо­відні об’єднання людей — колективи, вважається, що кожен член колективу здійснює свій внесок у досягнення цілей організації, досягнення індивідуальних цілей окремих членів колективу від­бувається швидше й ефективніше, аніж якби вони функціонували самостійно. Синергічний ефект колективної взаємодії в організа­ції вперше було відмічено у концепції тектології видатним вченим О.Богдановим [144; с. 25]. Формальні організації мають чіткі межі, це юридичні особи, що здійснюють певний вид діяльності, мають систему управління тощо. До формальних організацій у сфері ДіР відносяться наукові установи — юридичні особи, що мають у своєму складі відповідні структурні одиниці: лабораторії, від­діли, кафедри.

У країнах з розвиненою ринковою економікою наукові органі­зації об’єднані в академічний (університети, інститути, коледжі, у складі яких функціонують дослідницькі лабораторії та центри), державний (державні лабораторії), приватний (науково-дослід­ницькі центри, дослідницькі лабораторії або ДіР-підрозділи корпо­рацій) і неприбутковий (науково-дослідницькі центри, фінансовані приватними особами, благочинними фондами, світовими організа­ціями — ООН та її підрозділами) сектори [365; р. 98]. Водночас іс­нує й інша секторальна структура об’єднань наукових організацій, де виділяються академічний, галузевий, вузівський і заводський сектори. Подібна секторальна структура притаманна країнам, утвореним на теренах колишнього СРСР і соціалістичного табору.

Між індивідуальним і колективним рівнями суб’єктів ДІР існують певні взаємозв’язки, їх дослідження вперше було здій­снено американськими вченими ДЛельцем та Ф.Ендрюсом на основі емпіричних досліджень у роботі «Вчені в організаціях» (1966). Головна теза зазначеного дослідження полягала у тому, що «наукові заклади забезпечують своїх працівників не лише об­ладнанням, але й створюють середовище, яке може або стимулю­вати, або заважати роботі вчених» [224; с. 25].

Неформальними організаціями у колективному рівні суб’єктів ДіР є наукові школи, або ж «невидимі коледжі» чи наукова спіль­нота, об’єднана певною парадигмою, що являють собою своєрідні організаційні утворення. У науковій літературі єдиного підходу до визначення та типологізації наукових шкіл поки не вироблено. З позицій наукознавчого підходу проблематика наукових шкіл розроблялася К.Ланге, що виділив класичну наукову школу, яка формується в класичному університеті навколо постаті великого вченого і спрямована на виховання нових поколінь вчених, та су­часну наукову школу, що утворюється в дослідницьких установах навколо постаті видатного вченого для реалізації певної науко­вої мети [158]. У вітчизняній літературі проблематика розробля­ється відомим вітчизняним дослідником та організатором науки Д.Зербіно [96]; [97], у роботі «Наукова школа: лідер і учні» (2001) наукова школа розглядається ним як вищий гуманітарний фено­мен [97]. Серед ознак наукової школи виділяється відтворення де­кількох поколінь дослідників, не менше трьох [163; с. 459].

Поділяючи підхід Д.Зербіно до розуміння наукової школи як механізму спонтанної організації науки, вважаємо, що її необхідно розглядати як організаційне утворення, об’єднане певною метою За класифікацією організацій Пригожина, який виділив за класи­фікаційну ознаку характер взаємодії її учасників, наукова школа є прикладом асоціативних організацій [233; с. 74—75]. Тут мета одного з учасників є засобом досягнення мети іншого, на від­міну від адміністративних і союзних організацій, де фактором об’єднання виступає загальна мета. Функціонування подібних асоціативних утворень обумовлює появу синергічного ефекту від суб’єкт-суб’єктної взаємодії всіх її учасників у межах досяг­нення спільних цілей на основі певних ціннісних настанов у про­цесі співтворчості. Тоді як наукові організації, що діють на підставі статуту (академія наук, науково-дослідний інститут, університет), є адміністративними організаціями. Важливість функціонування наукових шкіл у різних галузях ДІР дослідники філософії науки і техніки пов’язують із передаванням неявних знань на рівні зраз­ків від одного члена співтовариства до іншого при безпосередньому спілкуванні дослідників, що працюють у певному напрямі [263; с. 80]. Тому наукові школи розрізняють за географічною ознакою, наприклад, київська школа політекономії.

Суспільний рівень суб'єктів ДІР представляє наукова спіль­нота — сукупність усіх вчених, що колись жили і працювали. Термін «наукова спільнота» ввів до наукового обігу М.Полані. Це незримий «союз» вчених, чия солідарність створюється єдністю цінностей та етичних принципів, які з цієї причини утворюють інтернаціональну спільноту. Наукова спільнота виконує важливі функції: надає результату ДІР всезагального характеру (ідея, гіпотеза стають науковим та технічним знанням після їх сприй­няття науковою спільнотою); виступає своєрідним гносеологіч­ним фільтром, що забезпечує істинність наукового і технічного знання; щодо окремого дослідника чи колективу є регулято­ром пізнавальної діяльності, який формує і підтримує відпо­відну мотивацію (ученим можна стати лише через входження до наукової спільноти — засвоєння накопичених наукових і техніч­них знань, оволодіння пізнавальним інструментарієм, прийняття цінностей та ідеалів, які передаються від покоління до покоління). Те, що дослідник входить до наукової спільноти, формалізовано відображається у будь-якій науковій роботі через систему поси­лань на праці інших вчених, про що М.Фуко висловлюється як про «вузол у великій мережі» [303; с. 37].

Наукова спільнота є носієм наукового етосу — сукупності ба­зових ідеалів, цінностей, що забезпечують мотивацію науково- технічної діяльності, уяву про її цілі, норми взаємин між її суб’єктами, особливе налаштування дослідника, що відображає його когнітивна воля. Науковий етос не має писемного характеру, він передається під час підготовки наукових кадрів і виконання спільних ДІР. Наукова спільнота є полісистемним утворенням, в якому можна виділити певні структурні одиниці: національну наукову спільноту (за географічною ознакою), дисциплінарні товариства (за ознакою належності до відповідної галузі знань), наукові школи (за ознакою об’єднання інтересів навколо певної наукової проблематики або ж належності до певної наукової пара­дигми) тощо.

Суб'єкти підготовки наукових кадрів відповідають категорії суб’єктів ДІР «дослідники», поповнюючи останніх, їх підготовка не­можлива без самих дослідників (наукових керівників чи консуль­тантів), які разом можуть утворювати наукові школи та входять до складу колективного рівня суб’єктів ДіР, їх діяльність відбува­ється відповідно до етичних норм, що виробляються всією науко­вою спільнотою.

Індивідуальний рівень суб'єктів підготовки наукових кадрів представляють особи, що набувають вищої кваліфікації і здобу­вають наукові ступені, та особи, які здійснюють керування цим процесом. В Україні суб’єкти, які проходять навчання та здобуття вищої кваліфікації через такі форми, як аспірантура і докторан­тура, розподіляються на аспірантів та докторантів. В Україні система присудження наукових ступенів успадкована від СРСР, де з 1934 р. присуджуються наукові ступені кандидата та доктора наук [206; с. 164]. Вступники до аспірантури повинні мати повну вищу освіту та рекомендацію вченої ради наукової організації; вступники до докторантури повинні мати науковий ступінь кан­дидата наук, публікації у наукових виданнях за обраною пробле­матикою.

Керування процесом здобуття наукових ступенів на індиві­дуальному рівні здійснюють наукові керівники аспірантів і здо­бу в ачів наукового ступеня кандидата наук, що є провідними фа­хівцями у відповідній галузі наук та переважно мають науковий ступінь доктора наук або за винятком — кандидата наук, та нау­кові консультанти докторантів чи здобувачів наукового ступеня доктора наук, що є визнаними фахівцями у відповідній науковій проблематиці і мають науковий ступінь доктора наук. Важливою рисою цієї категорії суб’єктів підготовки наукових кадрів є їх на­лежність до відповідної наукової школи або започаткування нової, що забезпечує неперервність наукового прогресу через передачу дослідницьких зразків.

У країнах-членах ЄС індивідуальний рівень підготовки науко­вих кадрів представлений докторантами (студентами РЬ.Б) — учасниками докторських програм. Для вступу на докторську програму необхідною вимогою є здобуття вищої освіти на рівні ма­гістра, і лише в дев’яти країнах, зокрема Великій Британії, Німеч­чині, Іспанії, Ірландії та ін., доступ до вступу ці програми мають бакалаври з дотриманням додаткових умов, наприклад, у Великій Британії за окремими дисциплінами це має бути диплом з відзна­кою і згода наукового керівника [168; с. 23].

До колективного рівня підготовки наукових кадрів відне­семо ті наукові організації, де функціонують аспірантури і док­торантури та відбувається атестація наукових кадрів. В Україні аспірантури та докторантури працюють як при вищих навчаль­них закладах та науково-дослідних інститутах (організаціях, де основний вид діяльності ДІР). У розвинених країнах єдина форма підготовки наукових кадрів (докторантура) функціонує, головним чином, в університетах, водночас існують докторські школи як форма кооперації університетів та науково-дослідних інститутів чи об’єднаних наукових організацій. У контексті вимог Болонського процесу докторська підготовка розглядається як третій рівень системи вищої освіти, а докторські програми — це пріоритет роз­витку європейських університетів.

Спостерігаються відмінності і щодо наукових організацій, які здійснюють атестацію наукових кадрів. Так, в Україні система атестації дворівнева: перший рівень (колективний) — це інсти­тут спеціалізованих вчених рад ВНЗ і НДІ, що приймають рішення про присудження наукового ступеня; другий рівень (суспільний) представляє БАК України, що затверджує присудження науко­вого ступеня і видає диплом встановленого зразка. У розвинених країнах присудження наукового ступеня — це виключно справа університетської автономії, вищий кваліфікаційний рівень нада­ється лише адміністрацією університету, диплом має професійне значення при прийомі на роботу й академічне — як свідчення ви­знання колегами інших університетів наукового доробку конкрет­ного вченого [190; с. 4].

Ведучи мову про суспільний рівень підготовки наукових кадрів, виділимо передовсім наукову спільноту, що самовідтворює себе через систему вищої освіти та когнітивні комунікації, будучи носієм наукового етосу. Відсутність національної наукової спіль­ноти зумовлює потребу у підготовці наукових кадрів за кордо­ном, що було характерним для Росії за часів зародження наукової діяльності на її теренах. Відсутність наукових дисциплінарних товариств чи висококваліфікованих інженерних кадрів може бути подолана у зазначений спосіб, що демонстрували Японія у період повоєнного відновлення національної економіки та кра­їни — «азійські тигри» в сучасний період. Імміграційну політику у сфері наукових кадрів демонструють США, на яких припа­дає 2/3 припливу умів у світі. Оцінка втрат від відтоку умів для Росії, наприклад, оцінюється у 100 млрд. дол. Причому на сьогодні основну частину відтоку умів формують найкращі випускники найвідоміших університетів. Так, академік С.Капіца наводить дані, що за десять років у 1990-х рр. до США виїхало не менше 1,5 тис. випускників Московського фізико-технічного інституту, які за рів­нем своєї підготовки відповідають випускникам кращих американ­ських ВНЗ, включаючи знаменитий Масачусетський технологіч­ний інститут [126; с. 92].

Якщо наукова спільнота є неформальним утворенням суспіль­ного рівня підготовки наукових кадрів, притаманним усім краї­нам світу, то до формального утворення на цьому рівні можемо віднести такий суспільний інститут у сфері атестації наукових кадрів, як ВАК України, що надає певних особливостей цьому про­цесу у вітчизняних умовах і має аналог у Росії.

Серед суб'єктів надання науково-технічних послуг можна виділити фізичних та юридичних осіб. Фізичні особи представ­ляють індивідуальний рівень суб’єктів ДІР (дослідники, техніки, допоміжний персонал), суб’єктів підготовки наукових кадрів (аспіранти, докторанти, наукові керівники) та суб’єктів надання науково-технічних послуг (працівники організацій, для яких на­дання науково-технічних послуг є основним видом діяльності). Вони надають консультативну допомогу, збирають, обробляють, передають і поширюють науково-технічну інформацію, втілюють результати ДІР у винаходах чи корисних моделях, набуваючи прав інтелектуальної власності.

Вітчизняна статистика окремо не виділяє категорії працівників, що надають науково-технічні послуги. Діяльність щодо надання науково-технічних послуг згадується лише при розподілі персо­налу наукових організацій у категорії «інші», до якої віднесені інші працівники, що виконують функції загального характеру, пов’язані з діяльністю організації загалом (працівники бухгалтерії, кадрової служби, підрозділів матеріально-технічного забезпечення та ін.), а також працівники, зайняті переважно у наданні науково-техніч­них послуг стороннім організаціям або іншими видами діяльності, що не пов’язані з ДІР [204; с. 357].

До юридичних осіб належать наукові організації, ВНЗ, під­приємства усіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання, державні органи, які провадять діяльність у га­лузі науково-технічної інформації, патентів, ліцензій, науково- технічного консультування та впроваджувальної діяльності, інші види діяльності, що сприяють генеруванню, поширенню та вико­ристанню наукових і технічних знань як за основною, так і друго­рядною діяльністю.

Таким чином, на індивідуальному рівні суб’єктів науково- технічної діяльності вони дещо відрізняються за складовими науково-технічної діяльності: суб’єкти підготовки наукових кадрів відповідають категорії суб’єктів ДІР «дослідники», поповнюючи останніх, їх підготовка неможлива без дослідників (наукових ке­рівників чи консультантів); головною категорією суб’єктів надання науково-технічних послуг є працівники підприємств, для яких на­дання науково-технічних послуг є основним видом економічної діяльності, при цьому об’єднуються суб’єкти ДІР і суб’єкти під­готовки наукових кадрів, для них надання науково-технічних по­слуг є другорядним видом діяльності, вони є також споживачами цих послуг. На колективному рівні суб’єкти науково-технічної діяльності відрізняються менше, це наукові організації та ВНЗ, які провадять усі її складові. Окремо виділимо неформальне утво­рення — наукові школи. Формальні утворення — це підприєм­ства, установи й організації, для яких надання науково-технічних послуг є основним видом діяльності. Вони також можуть здійсню­вати ДІР за наявності такої категорії працівників як дослідники. Суспільний рівень суб’єктів науково-технічної діяльності пред­ставляє наукова спільнота, а в окремих видах науково-техніч­ної діяльності — державні органи, що здійснюють курирування відповідних сфер, а саме підготовки наукових кадрів (зокрема, в сфері атестації наукових кадрів в Україні — ВАК України), патентної (патентні відомства), ліцензійної і сертифікаційної (відомства з ліцензування, стандартизації, метрології або сертифі­кації) діяльності.

Під засобами діяльності розуміємо сукупність штучно створе­них речей (знарядь праці) та прийомів, якими людина впливає на предмет діяльності для його перетворення відповідно до поставленої мети. Оскільки предмет ДІР окрім уречевленої має неуречевлену форму, то перед організаціями, що провадять науково-технічну діяльність, постає необхідність створення банку первинної науково- технічної інформації — фондів науково-технічної літератури, в т.ч. довідників, стандартів, методичної літератури, науково-технічної періодики, має бути створена і постійно поповнюватися наукова або науково-технічна бібліотека.

Засоби ДІР також відрізняються від звичайних засобів праці, хоча у своєму складі також мають активну і пасивну складові. Ак­тивну складову засобів ДІР представляють не лише знаряддя ДіР як комплекс штучно створених речей, завдяки яким дослідник впливає на уречевлену форму предмету ДІР, але й те, завдяки чому він може впливати на науково-технічну інформацію для реалізації мети ДІР — створення нових знань, це передовсім його пізнавальні здатності, відповідний пізнавальний інструментарій, створений як попередніми поколіннями дослідників, так і розвине­ний самим дослідником під час проведення ДіР. Сукупність пізна­вального інструментарію репрезентує науковий метод, що охоплює взаємопов’язані конкретні дослідницькі прийоми, способи, операції, здійснення яких потребує дотримання керівних принципів у пізна­вальній діяльності [74; с. 81]. Найголовніші серед наукових методів: абстрагування, аналіз, синтез, індукція, дедукція, доведення, ідеа­лізація, систематичне спостереження, експеримент, класифікація, інтерпретація, моделювання, історичний метод, системний аналіз та ін. Водночас єдиного, універсального наукового методу ніколи не існувало, сукупність наукових методів досить широка і відрізня­ється для різних галузей наукових і технічних знань.

Пасивна складова у вигляді споруд для ДіР має специфічні характеристики, обумовлені природними властивостями об’єкта пізнання (наприклад, місце розташування й особливості конст­рукції астрономічної обсерваторії, полярної станції, космодрому тощо).

Отже, засоби ДіР існують у таких формах:

— уречевленій — штучно створені знаряддя та споруди для ДіР, це основні засоби, що перебувають на балансі наукових організацій та їх дослідних баз; штучно створені знаряддя ДіР являють собою передавальні пристрої, машини й обладнання, у т.ч. дослідно-екс­периментальні установки, наукові прилади, апарати, зокрема ви­мірювальні, експериментальні, засоби автоматизації ДіР та ІКТ;

— неуречевленій — пізнавальний інструментарій і розвинені пізнавальні здатності дослідника, що є природними за походжен­ням, але вони збагачені методом пізнання — сукупністю пізнаваль­ного інструментарію як загальнонауковим, так і за відповідними галузями наук, формування і розвиток яких потребує значних матеріальних витрат та часу.

Неуречевленою формою засобів ДіР є пізнавальні здатності дослідника, збагачені пізнавальним інструментарієм. Саме розум окремої людини, на думку відомого японського дослідника Т.Сакайя, є «найбільш важливим засобом примноження вар­тості, створеної знанням», тому необхідно «намагатися вкласти в нього якомога більше знань, досвіду, світосприйняття» [247; с. 356]. Як зазначав П.Друкер, «знання відрізняються від інших засо­бів виробництва тим, що їх не можна передати у спадок або запо­вісти. Кожна людина здобуває їх індивідуально, і кожен починає з нуля — з повного невідання» [76; с. 264].

Засоби, що використовуються у підготовці наукових кадрів, ідентичні засобам для проведення ДіР. Водночас надзвичайної ваги набуває особистий приклад науковців, що оточують молоде поко­ління дослідників, і професійне спілкування, яке дозволяє молодим вченим потрапляти до мисленнєвої лабораторії досліджень визна­них науковців і збагачувати власний досвід оволодіння пізнаваль­ним інструментарієм та його застосування.

Специфічність засобів, що використовуються у наданні науково-технічних послуг, пов’язана з їх метою — створенням умов для генерування та об’єктивізації наукових і технічних знань шляхом їх трансформації у науково-технічну інформацію для подальшого поширення і практичного використання. Зокрема, засобами у наданні науково-технічних послуг універсальними (і спеціальними) науковими бібліотеками виступають її фонди. Фахівці з формування фондів наукової літератури у наукових бібліотеках зазначають, що такими фондами виступають видання та неопубліковані документи, що містять первинну і вторинну науково-технічну інформацію: монографії, збірники наукових праць, матеріали конференцій, тези доповідей і повідомлень, ди­сертації, автореферати дисертацій, препринти, депоновані ру­кописи, звіти про науково-дослідні роботи, а також видання: про­довжувані, реферативні, періодичні покажчики [51 ; с. 7].

Сучасні засоби надання науково-технічних послуг — це ін­формаційні системи (засоби обчислювальної техніки та засоби зв’язку), інформаційні технології (комп’ютерні програми, елек­тронні та гібридні бібліотеки, електронні архіви, засоби теле- комунікацій — мережі обміну даних, електронні пошта та ін.), що доповнюють та прийшли на зміну традиційним бібліотечним фон­дам, архівам, засобам видання, систематизації науково-техніч­ної літератури та систем пошуку науково-технічної інформації, широко застосовуються у новітньому обладнанні для проведення топографічної, геологічної, гідрологічної, ін. видів зйомки, метеоро­логічних спостережень, із використанням системи супутникового зв’язку та космічної техніки.

Таким чином, засоби науково-технічної діяльності існують в уречевленій та неуречевленій формах. Уречевлену форму пред­ставляють знаряддя для ДІР, бібліотечні фонди та інформаційні системи і технології, що використовуються як для генерування наукових і технічних знань, так і їх збереження, систематизації, поширення і застосування через їх трансформацію у науково- технічну інформацію. Неуречевлену форму складають розвинені пізнавальні здатності дослідника і пізнавальний інструментарій. Пізнавальні здатності дослідника формуються не лише під час здобуття вищої освіти та в процесі підготовки наукових кадрів, але й розвиваються протягом усього періоду його творчої професійної діяльності.

Перейдемо до розгляду предмета науково-технічної діяльності. Під предметом науково-технічної діяльності розуміємо те, на що спрямовані перетворювальні дії відповідних суб’єктів під час ДІР, підготовки наукових кадрів та надання науково-технічних послуг.

Особливість предмета ДІР полягає в тому, що ними виступа­ють передовсім формалізовані знання — як наукові, так і тех­нічні, що раніше накопичені людством й набуті у процесі ДІР, від­повідно систематизовані у теоріях, гіпотезах, звітах, методиках, макетах, технічній документації, використовуваних матеріалах, комплектуючих виробах, експериментальних зразках, а також застосовувані матеріали і напівфабрикати. Такі знання пройшли етапи генерування й об’єктивізації, внаслідок чого вони трансфор­мувалися у науково-технічну інформацію. Отже, предмет, на який спрямовані дії дослідника, створюється ним самим під час ДІР. За образним висловлюванням Г.Арендт, завданням сучасної науки є «продукування» подій та предметів, які вона хоче досліджувати [6; с. 219]. Відображенням того, що предметом ДІР виступає наяв­ний доробок наукових і технічних знань, є відомі моделі розвитку науки (кумулятивна (П.Дюгем), фальсифікаційна (К.Поппер), мо­дель «наукових революцій» (Т.Кун), модель конкуруючих програм (ГЛакатос).

Окрім формалізованих наукових і технічних знань, до пред­мета ДІР необхідно віднести і неформалізовані, неявні знання, якими володіє кожен суб’єкт ДІР, вони невіддільні від дослідника або винахідника, не можуть передаватися в інший спосіб, аніж пе­реміщуватися разом із самим суб’єктом. До поширеного розуміння предмета ДІР необхідно віднести і виділені Ф.Махлупом наукові проблеми й передбачення, практичні проблеми й ідеї, оскільки в науково-технічній діяльності результат не тільки не завжди до­сягається, але іноді є неможливим. Проблемою в широкому розу­мінні є складне теоретичне або практичне питання, що потребує вирішення, вивчення й дослідження; в науці — це суперечлива си­туація, що виступає у вигляді протилежних позицій у поясненні будь-яких явищ, об’єктів, процесів і потребує адекватної теорії для її розв’язання. Як необхідний вихідний пункт наукового до­слідження феномен проблеми був запропонований К.Поппером. Постановка проблеми як наукової, так і практичної у науково-тех­нічній діяльності слугує відповідним дороговказом як для ниніш­нього, так і для майбутніх поколінь дослідників і винахідників, що знаходить відображення у майбутньому в економії їх часу і зусиль. У філософському розумінні знання це відображає його трансфор­мацію із потенціального в актуалізоване.

Інший аспект, що потребує врахування в розкритті предмета ДІР, — це розвиток пізнавального інструментарію для розв’язання нових завдань, що зростають та ускладнюються.

Отже, предмет ДІР існує як в уречевленій формі (матеріали і напівфабрикати для проведення ДІР), так і в неуречевленій формі (науково-технічна інформація, в яку трансформовано накопичений доробок наукових і технічних знань, а також неявні знання, постав­лені наукові і практичні проблеми та пізнавальний інструментарій), останню форму досить складно вимірювати й оцінювати. Як бачимо, сутнісні характеристики предмета науково-технічної діяльності висувають певні вимоги щодо засобів, суб’єктів, процесу та умов провадження ДІР.

Підготовка наукових кадрів спрямована на такий специфічний предмет, як особистість дослідника, передовсім на його пізна­вальні здатності. Пізнавальні здатності притаманні людині від народження, вони мають біологічну основу, вдосконалюються і розвиваються у процесі індивідуального розвитку людини, її вихо­вання і соціалізації. Сучасне розуміння поглиблення і розширення пізнавальних здатностей відбувається за допомогою спеціальних технічних пристроїв — наукового обладнання, ПЕОМ, книгодру­кування тощо, проте в своєму збагаченні та розвитку вони не ма­ють межі [299; с. 479]. Особливість предмета у підготовці наукових кадрів відображає його суб’єктну основу, а отже, пов’язана із та­кими характеристиками, як індивідуальний рівень сприйняття, що обумовлений вибірковістю у наданні переваг при споживанні інформації. Оскільки йдеться про процеси споживання науково- технічної інформації, то ведемо мову про формування у дослідника здатності її сприймати (наявність синтаксичного фільтра), оброб­ляти (реалізується через семантичний фільтр) та генерувати нові наукові і технічні знання (прагматичний фільтр). У процесах фор­мування у свідомості дослідника означених фільтрів (або умов ДіР як професійної діяльності) велику вагу має належність до певної наукової школи, яка дає їм відповідну інтерпретацію, долучаючи до школи наукового мислення.

Іще на початку минулого століття Л.Фавр зосередився на тому, як створювати і виховувати наукове мислення: необхідно розви­вати діяльність і «творчого розуму», і «критичного розуму», тоді як вправи у площині творчих здатностей є несистематичними, у пло­щині критичних здатностей — недостатньо практикуються у ви­щій освіті. І до сьогодні є актуальною думка Бреаля, яку цитував Л.Фавр: «замість того, щоб видаляти із своїх лекцій все, що є сум­нівним, спірним, нехай професор потурбується зосередити увагу слухачів саме на цьому й щиро викладе перед ними засади про­тилежних поглядів. Нехай він вкаже на слабкі пункти, перерахує заперечення навіть при викладенні найдорожчих для нього тео­рій». Серед систематичних вправ творчого розуму для бажаю­чого навчитися дослідженню запропоновано знайдення нових від­носин між відомими фактами у заданому напрямі, що дозволить оволодіти аналогією для створення гіпотез і охоплення творчою уявою фактів, що спостерігаються, причин і достатніх основ, за­конів, постановку дослідів, методів тощо. Необхідною є також по­становка наукових проблем — проектування майбутніх науко­вих досліджень — як реальних, так і гіпотетичних. Але «до того часу, поки систематичне вивчення методів не проникне в освіту (особливо у вищу) більшою мірою, ніж ми бачимо сьогодні, нам доведеться, поруч з декількома людьми науки в істинному зна­ченні слова, випускати багатьох, хто закінчив курс, що назива­ються іноді дещо грубо, але насправді точно «вченими ідіотами» і яких Монтень прозвав «віслюками, навантаженими книгами» [289; с. 42-43, 46]. Актуальність наведених міркувань початку ми­нулого століття беззаперечна і сьогодні. У контексті висновків, сформульованих Л.Фавром, тривалість творчої діяльності є сис­тематичним вправлянням в оволодінні науковим методом та його постійним використанням у постановці і розв’язанні наукових про­блем і завдань. Творчі здатності людини формуються у процесі творчої діяльності, і чим більш тривалим є цей процес, тим біль­шою мірою людина розвиває свої здатності. Таким чином, предме­том у підготовці наукових кадрів слугують пізнавальні здатності дослідника, безмежні у своєму розвитку, а мірою розвитку висту­пає накопичений досвід проведення ДІР. На цій основі робимо ви­сновок, що пізнавальні здатності дослідника виступають також і предметом ДІР, адже саме на них дослідник спрямовує свої розу­мові дії, використовуючи уречевлену форму предмета ДіР.

Предметом у наданні науково-технічних послуг виступають як нові наукові і технічні знання, що потребують об’єктивізації, так і наявний їх доробок у контексті збереження, систематизації, за­безпечення умов поширення і використання наукових і технічних знань при проведенні нових ДіР, а також їх практичному застосу­ванні. Але уявлення про те, що виключно наукові і технічні знання є предметом науково-технічних послуг, було б неповним. До пред­мета науково-технічних послуг потрібно віднести науково-технічну інформацію про стан і процеси розвитку природи та суспільства, що є умовою генерування нових знань. Отримана науково-технічна інформація, яка зменшує міру невизначеності інформації про стан певної системи, зменшує й ентропію цієї системи, а значить, дозво­ляє прирощувати доробок знань про неї.

Таким чином, предмет науково-технічної діяльності має уре­чевлену форму, це матеріали та напівфабрикати, що застосову­ються під час ДІР, надання науково-технічних послуг, та неуречев- лену форму, в якій постає науково-технічна інформація, що в неї трансформовані наукові і технічні знання, а також сформульовані наукові і практичні проблеми, пізнавальний інструментарій та піз­навальні здатності дослідника, на які цілеспрямовано направлені дії відповідних суб’єктів під час проведення всіх складових науково- технічної діяльності.

Під процесом науково-технічної діяльності розуміємо пере­біг суспільно корисних дій, які виконуються на системній основі її суб’єктами щодо досягнення мети такої діяльності через вплив засобів діяльності на її предмет. Процес науково-технічної діяль­ності є неоднорідним, у ньому можна виділити процес ДіР, процес підготовки наукових кадрів та процес надання науково-технічних послуг.

У процесі ДіР важливо розрізняти етап генерування знань, що є творенням нового наукового чи технічного знання шляхом транс­формування і збагачення науково-технічної інформації, та етап об’єктивізацгі знань, що полягає в їх формалізації і систематич­ному викладенні відомими засобами зв’язку у вигляді статей, книг, комп’ютерних програм, баз даних, патентів та ін. Генерування знань у сфері ДіР передбачає ознайомлення з їх предметом — тим науко­вим доробком, який досягнуто у відповідній галузі знань, що від­бувається у формі цитування. Цитування є способом включення суб’єкта ДіР до об’єктивної логіки розвитку наукових і технічних знань, передбачає оцінку внеску інших дослідників у даній галузі знань та участь у виробленні наукового консенсусу шляхом когні- тивних комунікацій [163; с. 574].

Варто розрізняти також об’єктивізацію та об’єктивацію зна­ння. Об’єктивація — це пізнання, що, об’єктивуючись у знанні, виступає у формі математичних формул, фізичних, хімічних, біо­логічних, соціальних та інших законів, категорій, понять, тобто піз­нанні, вираженому штучною, а не тільки буденною мовою, мовою науки [299; с. 440]. Особливості формування наукової мови роз­крив М.Фуко у праці «Археологія знання» (1969), що полягає в переході так званих порогів: порога позитивності (коли вводиться в дію єдина й неповторна система формації висловлювань); порога епістемологізації (виокремлення сукупності висловлювань і пере­творення їх на норми перевірки, оцінки); порога науковості (коли епістемологізація підпорядковується певній кількості формаль­них критеріїв, її висловлювання відповідають певним законам по­будови суджень). «Нарешті, коли ця наукова мова, в свою чергу, зможе визначити аксіоми, які їй потрібні, елементи, що їх вона використовує, структури речень, які є для неї законними, і пере­творення, що їх вона приймає, коли вона зможе в такий спосіб роз­горнути, виходячи з себе самої, формальну структуру, яку вона утворює, ми скажемо, що вона перейшла поріг формалізації». Різні науки на різних етапах у різних дискурсивних практиках долають зазначені пороги. Єдина наука, яка воднораз переступила поріг по­зитивності, поріг епістемологізації, поріг науковості та поріг фор­малізації, — це математика [303; с. 290-293].

Отже, вже після об’єктивації відбувається об’єктивізація — ви­знання науковою спільнотою істинності об’єктивованого знання. Як зазначалося вище, наукова спільнота виконує функції гносео­логічного фільтра у процесі об’єктивізації, визнаючи, наскільки дослідником у генеруванні нового знання дотримані такі цінності, як орієнтація на істинність, новизну й доброякісність наукового ре­зультату, що вимагає точності вимірів, надійності логічного і мате­матичного апарату узагальнення, однозначності й строгості засобів опису, наукової мови. Другим домінуючим ідеалом виступає сво­бода дослідження і рівноправність усіх членів наукової спільноти. Водночас, як показав Р.Мертон, наукова спільнота пред’являє до­слідникові протилежні вимоги щодо процесів генерування й об’єк­тивізації нового знання: якнайшвидшу публікацію результатів ДіР й одночасно ретельну їх перевірку; сприйнятливість до нових ідей і запобігання науковій моді, широту знань і самостій­ність мислення.

Генерування знань базується на науковому мисленні, це сві­домо здійснювана пізнавальна діяльність, в основі якої лежить опосередковане й узагальнене відбиття властивостей, відносин предметів і явищ в їх протиріччях і розвитку Наукове мислення — цілеспрямований процес, де пізнавальні завдання визначаються цілями мислення. Як зазначають методологи науки, зміст науко­вого мислення полягає у здатності мислення створювати (кон­струювати) точні й однозначні абстрактні й ідеальні об’єкти, ло­гічно взаємопов’язані системи таких об’єктів (наукову реальність), формулювати закони і принципи їх самоорганізації, зміни й роз­витку, пояснювати, передбачати їх поведінку й ефективно ви­користовувати в інтересах людини для успішної адаптації у зо­внішньому оточенні, її структуризації, для контролю й управління природними і соціальними процесами. Виділяються три різновиди наукового мислення: розсудок (створення систем абстрактних об’єктів та їх емпіричне і практичне використання); розум (ство­рення систем ідеальних об’єктів і забезпечення внутрішньої ди­наміки наукового знання); інтелектуальна інтуїція (комбінаторна і творча діяльність мислення на рівні підсвідомості або надсві- домості з відбором найбільш значимих і перспективних комбі­націй для їх подальшого подання й оцінювання на рівні розсудку та розуму) [163; с. 461].

Загалом наукове мислення характеризується наявністю специфічного об’єкта й особливого предмета дослідження, вико­ристанням специфічних наукових методів досліджень і специ­фічних результатів досліджень у вигляді наукових фактів, кла­сифікацій, законів, гіпотез, теорій. Під час наукового мислення відбувається такий важливий аспект пізнавальної діяльності, як суб’єкт-об’єктна взаємодія. Розрізняють емпірико-теоретичний і теоретичний рівні наукового мислення. Теоретичний рівень є ви­щим рівнем наукового мислення. Окрім наукового вирізняють повсякденне та практичне мислення [26; с. 18]. Перехідним між повсякденним і науковим типами мислення є практичне мислення, подібно до наукового воно має чітко визначений, виділений і фор­мально обмежений предмет мислення, активно використовуючи пізнавальний інструментарій з арсеналу природничих, соціогума- нітарних чи технічних наук.

У процесі ДІР на етапі генерування знань велике значення має творча уява. Видатний український психолог, фундатор вітчиз­няної історико-психологічної науки В.Роменець, досліджуючи психологію творчості, зазначав, що на відміну від логічного мис­лення фантазія за одну мить спроможна відтворити предмет як у його структурній цілісності, так і в сукупності деталей, утримуючи все в полі зору. Фантазія щодо механізму творчості має спільність з інтуїцією: творчий стрибок, що призводить до наукових відкрит­тів, охоплює віддалені між собою факти, здійснюючи те, що є не­можливим лише через раціональні акти. Із поступом науки між віддаленими речами, які спочатку зіставляє фантазія, зникає фан­тастична віддаленість, що заповнюється проміжними ланками, які вже розкриває мисленнєва діяльність — через виявлення необ­хідних зв’язків, опосередкування. Отже, фантазія виконує функ­цію творчого зближення двох різнорідних явищ [242; с. 140-144]. Об’єктивна можливість реалізації механізму творчості у сфері ДіР полягає у тому, що неуречевлена складова предмета ДІР — неформалізовані (неявні) знання — невіддільні від самого дослід­ника, вони перебувають постійно в його уяві.

Розкриття особливостей наукової уяви базується на принципі індивідуалізації, що також покладений в основу творчої діяльності дослідника та визначає її зміст і форму. Зіставляючи й аналізуючи явища, предмети, події, дослідник здійснює в уяві мисленнєвий експеримент, прокладаючи цим шлях експерименту фізичному. При цьому переконливість уявного експерименту, який припускає зміну обставин досліду, дозволяє фізичному експерименту лише перевірити результати першого. Доводячи цю тезу, В.Роменець наводив приклади використання мисленнєвого експерименту такими видатними вченими-природознавцями, як Г.Галілеєм, К.Ціолковським, ІПавловим. Загальний його висновок полягає у тому, що для справжнього вченого потрібні не лише дар творчої фантазії, а й глибоко критичний розум, щоб довести відкриття до логічного завершення, встановити його істинність через практичну перевірку [242; с. 151]. Такий висновок щодо розкриття сутності наукової творчості дозволяє нам з’ясувати природу неявного зна­ння як продукту наукової уяви — виразу індивідуального проник­нення дослідника у предмет дослідження; явним знання стає, до­лаючи антропоморфічність, через співвіднесення доробку одного дослідника з наявним накопиченим доробком наукової спільноти.

Велике значення має уява і в технічній творчості, про що за­значали дослідники іще на поч. XX ст.: «Кожен винахід, великий чи малий, раніше ніж зміцніти і фактично здійснитися, був на­роджений в уяві... Всі речі, які ми застосовуємо у повсякденному житті, не виключаючи найпростіших і звичайних, є... кристалізо­ваною уявою» [237; с. 238].

Перші системні дослідження наукової та технічної творчості сягають к. XIX ст., зокрема російський інженер П.К.Енгельмейєр намагався розкрити творчий процес винахідництва через «три- акт», що складається з бажання, знання і вміння (поставленої мети, плану щодо її досягнення і матеріального втілення цієї мети згідно з планом), а будь-який винахід необхідно розглядати як тричлен: принцип, схема (план) і конструкція [340]. Проте, від­даючи належне творчій уяві, один з найвідоміших винахідників Т.Едісон, що винайшов електричну лампочку накалювання (1878), фонограф, звукове кіно, загалом за життя отримавши 1180 па­тентів, визначив поняття «геній» як 99% потіння та 1% натхнення [189; с. 203].

Творчий процес у науці досліджували видатні вчені Г. Гем- гольц та АЛуанкаре, які запропонували виділити такі етапи твор­чої роботи, як інтенсивне ознайомлення з проблемою, відпочинок (несвідома робота щодо визрівання думки), перевірка і розробка нової ідеї. Досить поширеною вважається чотиристадійна теорія «творчого мислення» Т.Воллеса: підготовка, визрівання, натхнення (осяяння), перевірка істинності. Стадійність притаманна і теорії творчого процесу наукових досліджень Е.Гатчинсона, що розріз­няв «систематичне мислення» та «творчий інсайт». Подальші до­слідники творчого процесу піддавали критиці стадійні теорії, пере­довсім можливість відокремлення один від одного етапів творчості, зокрема у своїх працях В.Роменець вважав творчість процесом, «що розвивається у певному часі та має якісно виражені стадії та етапи... що є в той же час і його моментами» [242; с. 171-172].

У процесі ДіР на етапі генерування знання важливе місце посідає діалог як спосіб наукового пізнання та форма спілкування, що відбуваються в ньому від самого їх початку, хоча усвідом­лення діалогічності в науці є здобутком XX ст. Діалог у науці може відбуватися як у формі спілкування з реальними співбесідниками, коли діалогічні колізії відбуваються між науковими і ненауковими способами мислення, між різними науковими концепціями, так і у формі внутрішнього спилкування між розсудком і розумом, між розумом і інтуїцією [248; с. 278, 280]. Організаційне забезпе­чення першої форми діалогу відбувається через проведення наукових конференцій, симпозіумів, форумів, публікації, рецензії, експертне оцінювання, що постають як форми когнітивних комуні­кацій у сфері ДІР. Такі формалізовані когнітивні комунікації явля­ють собою другий аспект процесу пізнавальної діяльності у сфері ДіР — суб’єкт-суб’єктну взаємодію, її зміст становить обмін інфор­мацією між суб’єктами індивідуального або колективного рівнів про результати ДІР. Метою інформаційного обміну є порівняння у контексті вироблення загальнозначущого консенсусного рішення для відповідних суб’єктів з приводу істинності, обґрунтованості, новизни отриманих результатів. Причому, суб’єкт-суб’єктна вза­ємодія не завжди має усну форму, певною мірою діалог є необхід­ною складовою наукових праць, коли дослідник вступає в наукову полеміку або навпаки підтримує певну точку зору з обраної про­блематики. Інша форма діалогу іманентна процесу ДІР на індиві­дуальному рівні його суб’єкта — дослідника. Одна з найбільш важко розв’язуваних суперечностей наукової творчості полягає у реалізації за умов антинонімічності і несуперечливості мислення дослідника. Суб’єкт-суб’єктна взаємодія у процесі ДіР призводить до зміни всіх учасників такої взаємодії, які взаємозбагачуються через подібний інформаційний обмін.

Серед характеристик процесу підготовки наукових кадрів ви­ділимо те, що він збігається з процесом ДіР і передбачає набуття молодим поколінням дослідників нових наукових і технічних знань. Якщо проведення ДІР та викладання у вищій школі у науковій лі­тературі розглядаються як види діяльності, що конкурують між собою, то наукові дослідження і навчання студентів-старшокурс- ників, аспірантів є взаємодоповнюваними [189; с. 243]. Отже, чим раніш у ВНЗ студент обере напрям наукових досліджень і буде його розробляти, тим якіснішим буде процес засвоєння ним наяв­них наукових і технічних знань, зростатиме ймовірність обрання ним ДіР як сфери майбутньої професійної діяльності.

Велике значення має засвоєння молодими дослідниками науко­вого апарату, наукової мови, оскільки вивчення наукових праць передбачає відтворення в уяві дослідника того первинного ви­хідного образу, що був вкладений у неї вченим. У цьому криється відмінність між художньою та науковою фантазією: якщо від­творення певної події ними здійснюється у формі образу або ідеї, то сприйняття художнього твору може бути індивідуальним, сприйматися по-різному, наукові ж праці у сприйманні подіб­ної різниці не допускають. На цій основі В.Роменець зробив висно­вок, що художня література і мистецтво є загальнодоступними, а наука такої доступності не має [242; с. 150]. Цей аспект підкрес­лював і видатний економіст А.Маршалл, зазначаючи, що істинна цінність досягнень вченого не є очевидною для широких мас, як це зазвичай буває з поемою чи картиною [188; с. 237]. Таким чином, процес підготовки наукових кадрів є тривалим у часі, що перед­бачає оволодіння молодим поколінням дослідників неуречевленої складової засобів ДІР — пізнавального інструментарію, засобів об’єктивації знання, передовсім наукової мови, важливим є за­своєння у процесі когнітивного спілкування етичних норм пове­дінки, сформованих науковою спільнотою.

Процес надання науково-технічних послуг опосередковує про­цес ДіР і процес підготовки наукових кадрів. Це передумова етапу генерування знання у процесі ДіР, що потребує ознайомлення дослідника із значним масивом науково-технічної інформації з обраної проблематики і реалізується через діяльність наукових бібліотек, архівів, музеїв, ботанічних садів, зоопарків, природних заповідників, центрів науково-технічної та економічної інформа­ції тощо. На етапі об’єктивізації знання актуалізуються потреби у науково-технічних послугах щодо оприлюднення результа­тів ДіР — видання наукових часописів, науково-технічної літе­ратури, у подальшому — забезпечення потреб щодо збереження та систематизації нових наукових і технічних знань, зокрема у бібліотечних фондах рукописів дисертацій та електронного їх варіанта у відповідних фондах науково-технічних центрів інфор­мації, банках даних щодо патентування та ін. Аналогічне значення мають науково-технічні послуги у процесі підготовки наукових кадрів.

Процес надання науково-технічних послуг відображає колек­тивний характер усіх складових науково-технічної діяльності. При цьому варто відзначити, що така колективна діяльність включає взаємну діяльність і взаємні дії, постійні комунікації, це приклад суб’єкт-суб’єктної взаємодії. Подібна колективна діяльність не є простим продовженням індивідуальної і відрізняється від діяль­ності щодо виробництва предметів чи змін об’єктивних умов, оскільки, як зазначають дослідники, передбачає самостійність усіх суб’єктів взаємодії, а отже, неможливість повного контролю над процесом [203; с. 335]. Ефективність зазначеної суб’єкт-суб’єктної взаємодії залежить від рівня набутої освіти та рівня кваліфікації її учасників. Відтак, актуалізується проблема не лише якості під­готовки наукових кадрів, але й підготовки працівників організацій, що надають науково-технічні послуги.

Таким чином, процес науково-технічної діяльності відбува­ється у нерозривній єдності її складових: процесу ДІР і підготовки наукових кадрів, що містить етапи генерування, об’єктивації та об’єктивізації нових наукових і технічних знань, та процесу на­дання науково-технічних послуг, що опосередковує перебіг проце­сів усіх складових.

Для сполучення виділених нами складових науково-технічної діяльності в єдиний, послідовний і неперервний творчий процес необхідними є відповідні умови. Під умовами науково-техніч­ної діяльності ми розуміємо зв’язки, що пронизують усі пред­метні галузі й рівні наукового пізнання, уможливлюють існування наукових і технічних знань та надають єдність і визначеність науково-технічної діяльності як такої, та сполучні ланки, що уможливлюють існування подібних зв’язків. Серед різноманітних умов науково-технічної діяльності виділимо уречевлені (сполучні ланки) та неуречевлені (зв’язки).

До уречевлених умов науково-технічної діяльності віднесемо:

— наявність розгалуженої мережі наукових організацій — спе­ціалізованих установ і закладів для проведення ДІР та інших скла­дових науково-технічної діяльності;

— досягнутий у країні рівень накопичення науково-технічної інформації, що забезпечується виробниками науково-технічних послуг — бібліотеками, центрами інформації, музеями, ботаніч­ними садами, видавництвом і перекладом науково-технічної літе­ратури, розвиненою системою патентування тощо;

— досягнутий у країні рівень оволодіння накопиченими фор­малізованими знаннями — у національній системі підготовки наукових кадрів або через політику заохочення імміграції науко­вих кадрів;

— наявність різноманітних джерел фінансування науково- технічної діяльності і досягнутий рівень фінансового забезпе­чення цього виду діяльності у країні.

Неуречевленими умовами науково-технічної діяльності є зв’язки у сфері ДІР, до них філософи відносять засади науки, стиль наукового мислення та внутрішньонаукову рефлексію.

Засади науки присутні в будь-якому акті науково-пізнаваль­ної діяльності: під час формулювання цілей дослідження, у процесі взаємодії неявного та явного знання, висування, обґрунтування й вибору наукових гіпотез. У розвиненій системі дисциплінарного наукового знання засади науки виявляються: на рівні внутрішньо- дисциплінарному — при аналізі системних зв’язків між теоріями різного ступеня спільності та їх відношення до різноманітних форм емпіричних знань у межах певної дисципліни; на рівні міждисцип­лінарному — при дослідженні міждисциплінарних відносин і вза­ємодії різноманітних наук. Значний внесок у дослідження про­блем засад науки вніс академік В.Стьопін, серед них він виділяє: наукову картину світу, ідеали і норми наукового пізнання, філо­софські засади науки [262; с. 188]. Взаємозв’язок між науковим знанням і засадами науки подано на рис. 1.3.

Наукова картина світу як особлива форма знання, що поєднує різноманіття найважливіших фактів і найбільш значних теоре­тичних результатів науки, виявляється при аналізі внутрішньо- дисциплінарного і міждисциплінарного синтезу знань, відношення знань до реальності, зв’язків теоретичних і емпіричних знань з фі­лософією, світоглядом і культурою.

Картину світу утворюють:

— по-перше, фундаментальні поняття і фундаментальні прин­ципи науки, система яких вводить цілісний образ світу в його головних аспектах (об’єкти і процеси, характер взаємодії, просто­рово-часові структури);

— по-друге, найхарактерніша риса картини світу — її онто­логічний характер; ідеалізації (поняття), що її складають, ото­тожнюються з дійсністю, що базується на істинному знанні, яке їм обом притаманне;

— по-третє, необхідно розрізняти загальнонаукову, що ви­робляється внаслідок міждисциплінарного синтезу знань, і спе­ціальну картину світу, яка формується у межах синтезу дисцип­лінарних знань, зокрема, фізичну картину світу; загальнонаукова картина світу представляє найбільш важливі системно-струк­турні характеристики предметної сфери наукового пізнання

Рис. 1.3. Засади науки, що забезпечують внутрішню єдність наукового знання [262; с. 287].

як цілого, взятого на певній стадії його розвитку, а спеціальні кар­тини світу репрезентують предмет кожної окремої науки [262; с. 207—208, 227].

Ідеали та норми дослідницької діяльності регулюють відно­шення дослідника до об’єкта пізнання, регламентуючи застосу­вання засобів пізнання (ідеали та принципи пояснення й опису об’єктів, доказовості й обґрунтування знання, його побудови й ор­ганізації). Серед них виділяються два аспекти: власне пізнавальні настанови, які врегульовують процес відтворення об’єкта в різ­них формах наукового знання (відповідає такій стороні, як піз­навальна діяльність), і соціальні нормативи, які фіксують роль науки та її цінність для суспільства, керують процесом комуніка­ції дослідників, відносинами наукових товариств між собою і сус­пільством (відповідає такій стороні, як соціальний інститут) [262; с. 231]. Фундамент побудови будь-яких наукових теорій — це методологічні основи обґрунтування наукової картини світу як цілісності.

Стиль мислення — це стереотипи пізнавальної діяльності, способи аналізу й узагальнення матеріалу пізнання, ставлення й розв’язання пізнавального завдання. У стилі наукового мислення відображається як рівень розвитку науки, так і рівень методології певного історичного періоду. Як зазначають вітчизняні дослідники, у методології науки прийнято виділяти такі основні риси стилю наукового мислення: розуміння закономірностей природного та суспільного розвитку і вміння їх пояснити; нелінійність і нестан­дартність; свобода від загальноприйнятих догм; прагнення осяг­нути не тільки сьогочасне, а й проникнути в майбутнє [175; с. 54]. На різних етапах розвитку науки стиль мислення мав свої осо­бливості, що відображено у дослідженнях Л.Андрюхіної [5], П.Гайденко [52], В.Стьопіна [262] та ін. У науковій літературі сфор­мувалася позиція щодо виділення класичного, некласичного та постнекласичного наукового мислення, що відповідають трьом історичним типам наукової раціональності: класичній раціо­нальності (відповідає класичній науці в її двох станах — додис- циплінарному та дисциплінарно організованому), некласичній раціональності (відповідає некласичній науці), а також постнекла- сичній раціональності [263; с. 303].

Загалом концепція раціональності пройшла тривалу еволю­цію і сформована відповідно до таких принципів, як принцип міровизначення (будь-який феномен у контексті наукового пізнання має розглядатися під кутом зору певної міри, інтер­валу або числа, величини чи фази, симетрії, меж, гармонії, пара­метрів і норм); принцип упорядкованих послідовностей (можли­вість включення будь-якого аналізованого явища в певний, част­ково впорядкований рід елементів, що передбачає прогнозованість, алгоритмічність і доказовість пізнавальних дій); принцип достатньої підстави (ніщо в раціональному розмірковуванні не може прийматися без достатньої підстави); принцип рельєф­ності бінарних опозицій (чітка розрізнюваність істини і неправди, суб’єктивного й об’єктивного, визначеного і невизначеного); прин­цип аналітичності (можливості атомарних розкладів досліджу­ваного об’єкта і подання його у вигляді рекомбінацій простих елементів); принцип нормальності (переконаність у тому, що до­сліджувані явища тяжіють до норми, подання всього сущого у певному усередненому, збалансованому, співрозмірному, гармо­нізованому чи симетричному стані); принцип гносеологічного сум­ніву (все може піддаватися сумніву з погляду істини, будь-яка догма може бути переглянута); принцип ясності (узгодження нового знання із стандартною моделлю наукового знання); принцип інте­лектуальної розмірності буття; принцип гносеологічного оптимізму (тільки людина виступає господарем майбутнього, вищої ціннісної сфери проективних устремлінь суб’єкта) та ін. [152; с. 100-109].

Внутргшньонаукова рефлексія реалізується через науковий етос, виявлення та аналіз якого є спеціальним завданням соціоло­гії й етики науки. В ієрархії цінностей наукової спільноти домінує орієнтація на істинність, новизну й доброякісність наукового ре­зультату, що, в свою чергу, вимагає точності вимірів, надійності апарата узагальнення, однозначності й строгості засобів опису, наукової мови тощо. Базисними принципами наукового етосу виді­ляють пошук істини та нарощення істинного знання, не повторення існуючого, тому етичними обмеженнями у науці виступають забо­рона на умисне викривлення істини і заборона плагіату [317; с. 55]. Іншим домінуючим ідеалом є свобода дослідження й рівноправ­ність усіх членів наукової спільноти. Академік В.Вернадський під­креслював, що «за своїми власними основами наука є глибоко де­мократичною, оскільки її джерелом є тільки сила розуму і глибина натхнення людської особистості...» [42; с. 207].

Більш конкретні норми діяльності вчених мають принципово суперечливий, «амбівалентний» характер. Американський дослід­ник Р.Мертон виділив дев’ять пар суперечних один одному вимог, у межах яких здійснюється вибір дослідника, що залежить від особистої інтерпретації вченим цих неписаних норм. До чотирьох «інституційних імперативів», якими керується вчений, відносяться універсалізм, всезагальність, незацікавленість і організований

Теоретико-методологічні засади дослідження науково-технічної діяльності... 119 скептицизм [359]. На нього накладають відбиток і особливості фор­мування (належність до певної епохи, соціальної і наукової спіль­ноти, особиста біографія), і психологічний склад особистості до­слідника. Мертоном було вироблено ідеальну модель наукового інституту. Вчений намагається здобути нове достовірне знання, тоді як інститут науки забезпечує його визнання колегами в об­мін на його внесок у продукування наукового знання. Вищим рів­нем визнання у сучасній науці є присудження Нобелівської премії, що приносить вченому широку відомість і поза межами наукової спільноти [131; с. 305].

У дослідницькій діяльності відбувається самореалізація осо­бистості дослідника. Наукова спільнота, мотивуючи й регламен­туючи цей процес, не тільки впливає на вченого ззовні у вигляді контролю й санкцій (наприклад, вигнання плагіаторів), але й вплі­тається в тканину індивідуальної дослідницької роботи. Механіз­мом такої детермінації особистості науковою спільнотою, як уже зазначалося, є внутрішній діалог дослідника, де він сполучає основні функції дослідницької діяльності (ерудиція — генерація ідей — критика) і здійснює особистісний вибір у межах наукового етосу. Крім того, пізнавальний акт у науці, тобто приріст нового, можливий лише за умови вступу нового знання у процес діалогу зі старим знанням. Мета наукового діалогу — не відкидання старого, а приріст нового, включення його у цілісну структуру, що сприяє збагаченню і знаходженню нових смислів у раніше набутому знан­ні та одночасно встановленню нових, чітких меж його функціону­вання [248; с. 282-283]. Конструктивність діалогу у сфері науки — це уможливлення вироблення найповніших підходів до вирішення існуючих проблем та перспектив плідної співпраці [203; с. 365].

Таким чином, умови науково-технічної діяльності є уречев­леними (наявність розгалуженої мережі наукових організацій; досягнутий у країні рівень накопичення науково-технічної інфор­мації, що залежить від виробників науково-технічних послуг, рі­вень оволодіння накопиченими формалізованими знаннями — у національній системі підготовки наукових кадрів), що забезпечу­ються такими її складовими, як надання науково-технічних послуг і підготовкою наукових кадрів, та неуречевленими (засади науки, стиль наукового мислення та внутрішньонаукова рефлексія), від­творення яких відбувається у сфері ДІР.

З’ясувавши, що являють собою мета, суб’єкти, засоби, пред­мет, процес та умови науково-технічної діяльності, розглянемо її результати, що здійснимо у контексті розгляду результатів ДІР, підготовки наукових кадрів та надання науково-технічних послуг. Результати відповідних узагальнень наведено у таблиці 1.8.

Безпосереднім результатом ДІР є нові наукові та технічні знання, вони розглядаються як наукові відкриття чи винаходи, що формалізовані у наукових працях, якими виступають моногра­фії, дисертації, статті у наукових часописах, доповіді і матеріали конференцій, симпозіумів. За розмислами Й.Шумпетера, «...на­вряд чи зустрічаються на світі вчені, які постійно йдуть від од­ного свого твору до іншого, але рідко хто із дослідників за все своє життя жодного разу не здійснить хоча б маленького, але власного відкриття» [337; с. 146]. Показники кількості наукових праць, отри­маних винаходів виступають показниками продуктивності діяль­ності дослідника чи винахідника. Цей показник береться до уваги при визначенні результативності функціонування і колективних суб’єктів ДІР, крім того, показники кількості наукових статей, кількості поданих і отриманих заявок на патенти, застосовують для характеристики ефективності використання наукового потен­ціалу країн світу.

Водночас між науковими працями і винаходами як формами існування наукових і технічних знань існує істотна відмінність, що полягає в їх здатності у подальшому використанні бути уре­чевленими:

— наукові відкриття, що втілені у наукових працях, стають предметом наступних ДІР або слугують збагаченням неуречев- леної складової засобів ДІР (пізнавального інструментарію у ви­гляді нових методологічних підходів, методів, методик), вони мо­жуть бути уречевленими, лише будучи трансформованими у нові знання, втілені у винаходах;

— винаходи, практичне застосування яких приводить до їх втілення в інноваційній (у т.ч. наукоємній) продукції, вони уречев­люються в матеріальних об’єктах, подальше використання яких має характер проміжний (інвестиційні товари) або кінцевий (спо­живчі товари); особливість такого результату полягає у тому, що він збагачує уречевлену складову засобів ДІР (новітнє наукове обладнання).

Проте наукові і технічні знання — це не єдиний результат ДІР. Ф.Махлуп зазначав, що досягаються й інші результати у ви­гляді нових наукових проблем і передбачень, нових практичних проблем та ідей, але їх об’єднує передовсім складність, а то й не­можливість вимірювання [189; с. 220-223]. Такі результати у по­дальшому постають як предмет майбутніх ДІР, отже, збагачення предмета ДіР має цінність, оскільки майбутнім поколінням дослід­ників вже зекономлено час на їх пошук і формулювання. Інший аспект — це запуск завдяки невирішеній проблемі мотиваційного механізму у діяльності дослідника, що спонукає знаходження но­вих методів і шляхів її вирішення. Поруч із генерованими новими науковими і технічними знаннями та сформульованими пробле­мами важливим результатом ДІР виступає науково-технічна ін­формація, необхідна для подальших наукових пошуків. Знання є специфічним результатом людської діяльності, яке на відміну від інформації не існує поза межами людського суспільства. Хоча в кожному конкретному випадку знання, генероване індивідом чи колективом, за своїм змістом не залежить ні від окремої лю­дини зокрема, ні від людства загалом. Науково-технічна інфор­мація, в якій об’єктивовані нові наукові і практичні проблеми та ідеї, може розглядатися як потенціальне знання, і головними факторами актуалізації можливого приросту системи знання ви­ступають час, рівень розвиненості пізнавальних здатностей до­слідників та сформованість уречевлених і неуречевлених умов. Як підкреслював Г.М.Добров, «обсяги попередньо накопиченої інформації (знання, досвід, ідеї) великою мірою впливають на результативність її подальшої переробки з метою виробництва нової інформації» [72; с. 142]. Таким чином, у надрах науково-тех­нічної діяльності формуються взаємодіючі засади: збільшення не- гентропії науково-технічної інформації (експонентне зростання наукових і технічних знань) та посилення ентропії через отри­мання додаткової науково-технічної інформації (експонентне зрос­тання наукових і практичних проблем), що розглядаємо як переду­мову самоорганізації цього виду діяльності.

Наукові та технічні знання мають певні спільні і відмінні риси з науково-технічною інформацією. Спільність наукових і техніч­них знань та науково-технічної інформації ґрунтується на сервіс­ному характері діяльності щодо їх продукування та споживання,

Таблиця 1.8

РОЗДІЛ І Теоретико-методологічні засади дослідження науково-технічної діяльності..

* Розроблено автором.

** Позначено установи, де створені і функціонують аспірантури та докторантури; курсивом виділено суб'єктів, що функціонують в Україні.

*** ВАК України до грудня 2010 р.

РОЗДІЛ І Теоретико-методологічні засади дослідження науково-технічної діяльності..

по еп

обумовленому їх нематеріальною природою, високими вимогами щодо рівнів освітньої та професійної підготовки їх творців і корис­тувачів. Як економічне благо вони є прикладом суспільних благ. Відмінності знань та інформації полягають у функціях, які по­кликані реалізовувати такі феномени, формі існування, спосо­бах їх споживання, внутрішній структурі, здатності до відтво­рення і відчуження, відношенні до суб’єкта, цінності, мобільності, доступності та ін. Результати ДІР мають важливе значення для соціально-економічного прогресу людства, причому таке значення змінювалося з еволюцією науково-технічної діяльності зокрема і суспільства загалом. На сьогодні наукові і технічні знання як го­ловний результат ДіР реалізують не лише евристичну, когнітивну та регулятивну функції, що проявлялися на етапі зародження цього виду діяльності, але й трансформаційну, прогностичну й інтеграційну функції. Більшість економістів схиляються до тези, що наукові і технічні знання перетворилися на безпосередню про­дуктивну силу. З точки зору діяльнісного підходу такий висновок можемо обґрунтувати тим, що у новітніх напрямах ДІР (нанотех- нології, де відбуваються інтенсивні міждисциплінарні дослідження та інтеграція наукових досліджень й інженерного проектування) наукові і технічні знання перетворюються з предмета діяльності на її засіб. У контексті процесу це означає зміну вектора формування науково-пізнавальних цілей: тепер наукову проблему ініціює ін­женерна задача, а вирішення наукової проблеми приймає форму розробки найновіших технологій [62; с. 47].

Потреби, на задоволення яких спрямована науково-технічна діяльність, можна розглянути з позицій індивідуального, колек­тивного та суспільного рівнів. На індивідуальному рівні — це пере­довсім пізнавальні потреби дослідника чи винахідника як творчої особистості для виконання наукових і технічних завдань, власного саморозвитку при генеруванні нових знань (збільшення інтелек­туального потенціалу дослідника); наростаюча інтелектуаліза­ція потреб, що не належать до матеріальної сфери, у контексті становлення «Ігото іп/огтаНсиз» як людини постіндустріального періоду епохи цивілізації, як споживача і виробника наукоємних продукції і послуг. На колективному рівні, з одного боку, це по­треби у нових знаннях наукового колективу при реалізації науко­вого проекту, програми, з іншого — це потреби підприємства як інституту, інтегруючого знання, а сучасні корпорації виступають одним з головних інститутів, що формують колективні потреби у наукових і технічних знаннях. На суспільному рівні вирізняємо потреби у нових знаннях та використанні всього запасу знань для урізноманітнення змісту і форм буття людини й суспільства че­рез пошук нових (неусвідомлених) потреб чи більш якісне задо­волення існуючих (усвідомлених) потреб, яке набуває все більше суспільних форм: потреби розвитку інтелектуального потенціалу суспільства; потреби в незалежному експертному оцінюванні рівня реалізації державою своїх повноважень, а також формуванні но­вих ціннісних орієнтирів розвитку суспільства, що відображають якісні зміни з точки зору становища людини, на противагу орієн­тирам зростання, що відображають лише кількісні зміни власне розширення продукування товарів і послуг.

За умов, коли в інформаційному типі господарювання виробни­цтво і споживання збігаються, а ДІР зокрема та науково-технічна діяльність загалом найповніше відповідають ознакам інтеграції та­ких процесів, економічне значення цього виду діяльності можемо розглядати через вплив її результатів на самого суб’єкта цієї ді­яльності й інших суб’єктів. Економія часу майбутніх суб’єктів ДІР (як індивідуального, так і колективного рівнів) є безсумнівною цінністю наукових і технічних знань. Знання мають особливості споживання, передовсім йдеться про їх суперечливий характер: вони є невичерпними і водночас найрідкіснішими; об’єктивними та об’єктивізованими і при цьому виключно суб’єктними; непо­дільними, ознайомитися з якими можливо лише як з внутрішньо- цілісними, а використання кожним наступним дослідником не при­водить до зменшення, а, навпаки, дозволяє збільшити їх запас — генерувати нові знання; не відтворюваними, оскільки неможливо відтворити особистість, яка ними володіє, але надзвичайно легко і широко трансльованими, будучи перетвореними на науково- технічну інформацію, витрати на тиражування якої сьогодні міні­мізуються. Саме такий діяльнісний аспект відрізняє наукові і тех­нічні знання від науково-технічної інформації. При цьому для інформації та знань притаманна вибірковість, їх споживання об­межується рівнем розвиненості пізнавальних здібностей їх корис­тувачів. Початок процесу ДІР відбувається через ознайомлення з існуючим науковим доробком, тобто досліднику як суб’єкту ДІР вже зекономлено час у науковому пошуку. «Наука корисна тому, що приводить до економії мислення», — зауважує І.Пригожин [234; с. 58]. Як зазначає відомий український економіст А.Шегда, на сьогодні закон економії часу визначає ефективність усіх факторів виробництва [329; с. 140]. Головною умовою споживання наукових і технічних знань індивідом та колективом є відповідний рівень підготовки дослідника або наукового колективу, тривалість їх по­переднього творчого досвіду, тоді як у випадку з підприємством йдеться про здатність нових знань, уречевлених у нових видах техніки і технологій та наукоємної продукції, забезпечувати його конкурентоспроможність. На суспільному рівні це виражається у зростанні інтелектуального потенціалу країни, конкурентоспро­можності її економіки на світових ринках об’єктів інтелектуальної власності та наукоємної продукції.

Відзначені сутнісні характеристики притаманні науково-тех­нічній діяльності як розвиненому явищу, що має складну багато­рівневу структуру, механізми самоорганізації й розвитку. Поняття «науково-технічна діяльність», «дослідження і розробки», «наукові кадри», «науково-технічні послуги» входять до наукового обігу у XX ст., проте їх історична ретроспектива започатковується значно раніше. Сутнісні характеристики цього виду діяльності поставали у тривалій часовій протяжності, у складній взаємодії із зовнішнім середовищем відбувалося його самовизначення, де поступовий характер еволюційних змін доповнювався револю­ційною динамікою. Будь-яке явище, що має тривалу історичну ретроспективу виникнення і розвитку, до яких відноситься і на­уково-технічна діяльність, у своєму функціонуванні зумовлені сукупністю усіх попередніх трансформацій. Автор поставив за мету здійснити ретроспективний аналіз еволюції науково-техніч­ної діяльності у контексті формування сутнісних характеристик складових науково-технічної діяльності від їх первісних форм до набуття цією діяльністю стану самоорганізованої системи, що й ви­ступило об’єктивним критерієм відображення внутрішньої логіки зародження і становлення науково-технічної діяльності як само­бутнього системного явища, що відбулося у зрілих, розвинених, внутрішньоструктурованих формах, коли це явище стає джерелом трансформацій у зовнішньому щодо неї середовищі, де відбувся перехід від традиційного до техногенного суспільства.