§ 2.1. Мисленнєва діяльність у доісторичну добу

Найбільш важливою віхою щодо зародження науково-техніч­ної діяльності є поява людського мислення. Хоча зародки мислен- нєвої діяльності були властиві вже вищим ссавцям, це були форми лише елементарного, наочно-дійового, «моторного» мислення.

У дослідженнях проблем ґенези теоретичного знання та від­мінностей його форм домінує висновок про тотожність суб’єкта й об’єкта пізнання у первісну добу: «природа» не існує у міфоло­гічній свідомості як зовнішній світ, що протистоїть людині, вона не виокремлюється як об’єкт, межі між нею та людською спільністю нечіткі, розмиті, вона присутня тільки в досвіді і сприймається через досвід» [170; с. 16]. Знання як результат мисленнєвої діяль­ності первісної людини виступає неявним знанням, невіддільним від неї, воно проявляється лише у предметній формі, важливим у цьому контексті є розуміння відмінності процесу мислення та процесу пізнання. Відтак мисленнєву діяльність первісної людини слід розглядати як невербалізовану, некритичну, а тому — не- рефлективну, позбавлену пізнавальної функції, оскільки мис­лення стає пізнанням тоді, коли рефлектує над собою [170; с. 17]. Тисячоліттями незліченна кількість поколінь поступово, крок за кроком освоювала великі земні і водні простори, створювала перші знаряддя і засоби передовсім для життєдіяльності, яка була невіддільною від практичної діяльності і їй не протиставля­лася. Освоєння свого буття людиною первісної доби відбувалося за семантично-емоційно-асоціативними рядами [170; с. 18]. Лише у процесі тривалої еволюції суспільства у пізнанні виключаються антропоморфні фактори з характеристики предметних відносин, у чому важливу роль відіграло вдосконалення засобів і знарядь праці. В міру ускладнення знарядь праці ті операції, які раніше здійснювалися людиною, починають «уречевлюватися», виступа­ючи як послідовний вплив одного знаряддя на інше і лише потім на об’єкт, що перетворюється [262; с. 39].

Український філософ С.Кримський таким чином пояснює ґе- незу мислення: на основі генералізації дій людини, об’єднання нею об’єктів у певні класи за ознакою спільного в їх практич­ному застосуванні та відповідне символічне позначення у мові починають формуватися ідеальні предмети діяльності, виника­ють специфічні операції над ними.

Дослідники виділяють три типи соціалізації: перший засно­ваний на сімейних та родинних зв’язках, другий базується на до­бровільному об’єднанні, незалежному від родинних зв’язків, тре­тій — це держава [304; с. 142]. За таким підходом у первісному суспільстві, де домінував перший тип соціалізації, поява системи «вчитель» поступово створювала основу для появи другого типу соціалізації, що не передбачав домінування родинних зв’язків. Отже, поява в інформаційному обміні суб’єкта «вчитель» як уособ­лення колективної пам’яті відображала кумулятивний характер знань та реалізувала його трансляційну функцію усним способом, уможливлюючи таким чином суб’єктну форму збереження со­ціально значущої інформації (горизонтальна трансляція) та непе­рервність інформаційного обміну між поколіннями (вертикальна трансляція).

Важливим аспектом у контексті даної проблематики є та­кож поява писемності, що надавала змогу формалізувати набуті емпіричні знання, а також збільшення обсягів власне інформації, яка не могла передаватися лише в усній формі від одного поко­ління до іншого, що обумовило появу нового виду потреб в інфор­маційному обміні — формалізації знань. Вітчизняний дослідник В.Німчук, позицію якого підтримуємо, вбачає передумовами по­яви писемності у формуванні суспільних потреб у тривалій фікса­ції розмаїтої інформації. Писемність (у розумінні системи умовних знаків для передачі мови) налічує близько 6 000 років [207; с. 3]. З появою писемності на зміну «суб’єкт-суб’єктної» взаємодії в ін­формаційному обміні приходить «суб’єкт-об’єктна» взаємодія, яка уможливлює насамперед інформаційний обмін між багатьма по­коліннями.

Важливість писемних джерел полягає у тому, що саме вони є головними документальними даними досліджень цивілізацій. Вони виконують функцію централізованої пам’яті, об’єктивуючи накопичений емпіричний досвід, у т.ч. соціальний, тобто суспіль­ство досягає такого рівня еволюції, що стає усвідомлювати по­требу в об’єктивованому інформаційному обміні. Відомий дослід­ник світової історії К.Ясперс обґрунтував висновок, що до історії можна віднести весь той час, про який наявні документальні дані. Й оскільки писемні джерела ніде не датуються раніше 3 000 р. до н.е., відповідно й історія триває близько 5 000 років. Період часу, про який таких даних немає, є доісторією.

Доісторія й історія у своєму послідовному розгортанні утворили дві основи існування людства:

— доісторична доба — це становлення головних конститутив­них властивостей людського буття (трансформація від біологічної до соціально-біологічної істоти); це становлення людини як виду з усіма звичними схильностями і властивостями, з притаманною їй сферою позасвідомого, що є фундаментом людського буття; її головними досягненнями стали мова, знаряддя, міфи і суспільний устрій як форма соціального життя; події, що активізували пере­хід до історичної епохи: організація іригаційної системи та її ре­гулювання у долинах Нілу, Тигру, Євфрату та Хуанхе (обумовило централізацію, створення управлінського апарату і держави); від­криття писемності бл.

— історична епоха — усвідомлена передача властивостей людини та її еволюція, це розгортання раніше здобутого змісту ду­ховного та технічного характеру; це те, що є джерелом нашого ви­ховання, нашої віри, нашого знання і вміння [348; с. 56-59, 67-72].

У контексті такої періодизації світової історії усвідомлення інформаційних потреб є однією з характеристик настання власне історичної доби. Об’єктивованим засобом усвідомленого задо­волення потреб в інформації постають книги, що розглядаються нами передовсім як спосіб фіксації, формалізації і трансляції ем­піричних знань. Поява книг, на наш погляд, була обумовлена ак­тивізацією міграційних процесів: якщо в осілому способі життє­діяльності людина могла фіксувати інформацію на нерухомих довговічних об’єктах (це, насамперед, камінь), то її переміщення у просторі і часі потребувало інших форм, що могли переміщу­ватися разом з людиною. Об’єктом такої фіксації стали книжні форми у вигляді глиняних табличок, у чому простежується іміту­вання міцності каменю, водночас полегшеного та створеного люди­ною у необхідних обсягах.

Перші книжні форми з’явилися у Месопотамії, це були глиняні таблички з піктографічним письмом, які датуються бл. З 500 р. до н. е. Майже 100 000 табличок, знайдених у старовин­ному місті Урі, присвячені різним аспектам господарського життя шумерів у XXV ст. до н.е. [333; с. 7]. У найдавніші часи в Єгипті, у добу античності книги являли собою сувій з папірусу, пізніше — пергаменту, що загортався на палицю, у верхньому куті якого за­кріплювався ярлик з назвою праці, такий сувій зберігався у шкіря­ному футлярі. Перші китайські книги були написані на бамбукових і дерев’яних планках (XIV-ХІП ст. до н.е.), пізніше матеріалом для відтворення тексту слугував шовк, зрештою, у ПІ ст. до н.е. з цією метою стали використовувати папір. В Індії для книг, окрім шовку та бамбука, застосовували іще глиняні таблички і металеві дошки, пальмове листя. Матеріал для виготовлення книг у певній циві­лізації (від глини до паперу) досліднику-економісту слугує свід­ченням рівня розвитку її господарства, тоді як тематичне спря-

мування книг дозволяє охарактеризувати зміст інформаційних потоків. Інформація, відображена у різних книжкових формах до­історичної доби, була фіксацією розмаїття соціального і господар­ського життя й була необхідною не лише для передачі соціально значущого досвіду наступним поколінням, але й для його впоряд­ковування, у сучасному тлумаченні це було б управлінням.

Виникнення книг знаменувало такий етап еволюції традицій­них суспільств, коли відбувся перехід від родоплемінної органі­зації суспільних відносин до утворення держави як сукупності людей, об’єднаних спільними інтересами, і одними з головних по­треб людини поряд з індивідуальними постали потреби її соціалі­зації. З позицій інституційного підходу дослідники зазначають, що «в епоху стародавнього світу відбувалось формування основних соціальних інститутів суспільства: власності (приватної і колек­тивної), сім’ї (патріархальної), релігії (переважно політеїстичної) та держави тощо. Ускладнення господарської практики та май­нових зв’язків сприяло поступовому переходу від заснованого на родових традиціях звичаєвого права до системи державного за­конодавства» [116, ч. 1; с. 38]. Водночас тип суспільства, в якому виникали зазначені соціальні інститути, був традиційним, його ба­зовими цінностями виступали традиції, регламентація норм і зраз­ків як досвіду предків. Тому появу книги розглядаємо не лише як засіб формалізації, збереження та трансляції розмаїтої інформа­ції, а також як важливий інститут соціалізації індивіда у старо­давньому світі через передачу цінностей — соціально значущої інформації, емпіричних знань територіально та у часі у вигляді формалізованої інформації від одного покоління до іншого, що до­зволяло тривалий час відтворювати і розширювати традиційне суспільство та панівні суспільні відносини.

Термін «книга» (від грец. ЬіЬІоз) дав назву новому соціальному інституту — бібліотеці^[2], де книги зберігалися і з ними можна було ознайомитись. Саме ці дві функції — функція фондоутворення і функція обслуговування — виділяються російським дослідником історії бібліотек Б.Володіним як первинні, їх реалізація зрештою сформувала бібліотеку як соціальний інститут і вплинула на його еволюцію [47; с. 7-8]. З позицій інформаційного підходу бібліотека стала інститутом централізовано об’єктивованих знань, що змі­нила усний лінійний спосіб «суб’єкт-суб’єктної» трансляції емпі­ричних знань на сферичний «суб’єкт-об’єкт-суб’єктний» спосіб їх трансляції.

Перші згадки про бібліотеки в Єгипті відносять до XIV ст. до н.е., водночас найважливішою з них постане Александрійська. Оскільки книга виступала насамперед засобом формалізації со­ціально значущої інформації, то її створення, зберігання і забез­печення користування мав би здійснювати домінуючий соціальний інститут певної доби. У період виникнення книги і бібліотек та­ким соціальним інститутом була релігія, що й обумовило на тисячі років спорідненість храмів, а в подальшому і монастирів з бібліо­теками. Так, у Єгипті щодо бібліотек користувалися двома термі­нами — «дім книги» (або «божий дім книги») і «дім життя», пер­ший з них відносився до храмових бібліотек, тоді як другий термін стосувався відділення при храмі, де книги використовували за­для релігійних та освітніх потреб [47; с. 21]. Найбільш значимі бібліотеки того часу відносяться до палацових бібліотек, це були бібліотеки правителів [47; с. 19]. Створення бібліотек було вели­ким досягненням месопотамської цивілізації. Так, Ашшурбаніпал у 669-663 рр. до н.е. сформував бібліотеку, де налічувалось понад ЗО 000 глиняних табличок, більшість з них були виготовленими копіями древніх табличок храмових бібліотек Ассирії і Вавилонії [333; с. 7]. Бібліотеці Ашшурбаніпала був притаманний універсаль­ний характер. З появою теократичної форми правління, де інс­титут релігії був невіддільним від інституту держави, бібліотека стала розглядатися як символ влади та її інструмент. Для періоду появи перших храмових і палацових бібліотек, як відзначають дослідники, притаманна реалізація лише першої з її функцій — функції фондоутворення, тоді як забезпечення доступу до фор­малізованих емпіричних знань цієї доби отримували певні нечис­ленні категорії користувачів, насамперед жерці (посада хранителя бібліотеки, наприклад, була державною і спадковою) та самі пра­вителі [47; с. 22].

Поява перших книжних форм, виготовлення копій, організа­ція бібліотек є свідченням формування інформаційних потреб лю­дини і суспільства, задоволення яких обумовило зародження ін­формаційних послуг. Розглядаючи тематичну спрямованість книг та звертаючись до аналізу змісту текстів доантичної доби у різних джерелах, можемо зазначити, що це різноманітні хроніки історич­них подій, певні архівні матеріали правлячих династій, закони, літературні твори міфологічного, епічного, релігійного змісту, по­вчання, земельні кадастри, переписи населення, переліки тварин і рослин, мінералів, збірки граматичних вправ та ін. Величезна кількість текстів присвячувалася опису господарських процесів, наприклад, трактати по землеробству, скотарству і розведенню тутових шовкопрядів у Стародавньому Китаї («Нун шу», VI ст. до н.е.). Водночас формалізовані уявлення стародавнього світу не можуть розглядатися як результат пізнавальної діяльності окре­мих індивідів, які б застосовували специфічні мислительні при­йоми. Не може бути підтриманою й позиція сучасних дослідників, що вважають книги бібліотеки Ашшурбаніпала такими, які «під­водили підсумок науковим досягненням шумерів, вавилонян та ассірійців» [333; с. 8]. Адже наявність опису господарських чи іс­торичних процесів, регламентація усіх сфер життєдіяльності традиційного суспільства свідчать про зародження і фіксацію емпіричних знань лише як відображення навколишнього світу, закріплення досвіду предків у вигляді норм як кумулятивного результату життєдіяльності певних груп населення, а не знань як результату пізнавальної діяльності окремих індивідів, що за­стосовують для їх отримання специфічні мислительні прийоми. Перетворення емпіричних знань цієї доби на інформацію було під­кореним меті, що привносилася із зовнішнього середовища.

Проте винахід писемності мав значний вплив на розвиток люд­ського мислення, яке на цьому етапі проходило першу стадію фі­логенезу — донаукову. Виникнення і розвиток протягом багатьох тисячоліть донаукового мислення обумовили функції узагаль­нення, абстрагування, опосередкування мислення і мови як спо­собу буття мислення, поступово уособилися міфологічне та релі­гійне мислення, естетичне (емоційно-образне) і буденне мислення Міфологія і релігія як форми духовного освоєння світу, що базу­ються на міфологічному та релігійному мисленні, втілювалися че­рез такі засоби впливу на людину й колектив, як ритуали і забо­рони, відповідаючи головному принципу — принципу віри, релігія надала міфу морального забарвлення, не притаманного міфологіч­ній свідомості [170; с. 22]. На етапі донаукового мислення відбувся якісний перехід від знання як відображення предметів, явищ зо­внішнього світу (емпіричного знання) до свідомості, яка вміщує і знання, і відображення знання, знання, що знає само себе, — теоретичного знання, де пізнавальний процес переставав бути виключно стихійним, набував доцільності, цілеспрямованості й ор­ганізованості.

Знання тієї доби, що можемо класифікувати як емпіричні, не­явні, здобуті в межах життєдіяльності і наявної практики, були неспроможними створювати нові знання, а пізнавальній діяль­ності був притаманний стихійно-емпіричний характер. Донаукове знання було не тільки фрагментарним, пронизаним нераціо­нальними елементами, воно було організоване за принципом ре­гламентації, лише як набір певних правил і прийомів. Зокрема, вавилонська і стародавня єгипетська математика, що стали ма­теріалом для зародження математики як сфери теоретичної діяльності у Стародавній Греції, були організовані рецептурно як набір правил і прийомів обчислень, що не базувався на об­ґрунтованості та доказовості. Так, з аналізу стародавніх єги­петських табличок додавання та віднімання встановлено, що вміщені у них знання утворюють у своєму змісті типову схему практичних перетворень предметних сукупностей (ними могли бути тварини, які збиралися в стадо, каміння для будівель тощо). Використання знання такого типу дозволяло передбачити резуль­тати перетворення предметів, притаманних різноманітним прак­тичним ситуаціям щодо об’єднання предметів у певні сукупності. Інший приклад, який наводить академік В.Стьопін, — це перші знання в сфері геометрії (від грец. «гео» — земля, «метрія» — вимірювання), що в найпершому тлумаченні були пов’язані з практикою вимірювання земельних ділянок. Первісні знання геометрії були запозичені греками у стародавніх єгиптян і вави- лонян: хліборобська цивілізація Стародавнього Єгипту базува­лася на обробленні родючих земель долини Нілу, різноманітні ді­лянки землі сільських общин після розливу ріки потребували відновлення, це було важливим завданням особливих держав­них чиновників. Межі і розміри ділянок землі наносилися на па­пірус, це були їх перші моделі, за якими й відновлювалися межі. Новий клас задач полягав в оперуванні кресленнями для обра­хування площ родючих ділянок, що дозволило виділити головні геометричні фігури — коло, прямокутник, трикутник, трапецію. Через їх комбінацію зображали площі ділянок складної конфі­гурації. У стародавній єгипетській математиці були розроблені способи обчислення площ головних геометричних фігур, що за­стосовувалися для розв’язання інших практичних завдань — при будівництві різноманітних споруд. Для операцій з геометричними фігурами на кресленнях були створені два головних інстру­менти, що і сьогодні в геометрії є фундаментальними, — циркуль і лінійку, які мають безпосереднє практичне використання у різ­них ситуаціях [262; с. 55-56]. Як зазначає вітчизняний дослідник С.Кримський, єгиптяни здобули практичні навички чи технологічні прийоми, позбавлені теоретичного узагальнення і практичного по­яснення, «хоч єгипетська цивілізація епохи фараонів використо­вувала значний обсяг астрономічних відомостей та спостережень, досвід геометричного обчислювання земель та медичних досяг­нень» [152; с. 150]. Водночас окремі дослідники дотримуються по­зиції, що у Стародавньому Єгипті існувала ціла низка «чисто на­укових знань» [145; с. 140].

Значна кількість знань була накопичена у країнах Старо­давнього Сходу, що також відіграли важливе значення у заро­дженні науки, але в інший час і на іншій території. Оскільки «... ви­робництво і трансляція знань у культурі Стародавнього Єгипту і Вавилону закріплювалося за кастою жерців і чиновників, їм був притаманний авторитарний характер. Обґрунтування знання шляхом демонстрації доказу не перетворилось у східних куль­турах на ідеал побудови і трансляції знань, що наклало серйозні обмеження на процес перетворення «емпіричної математики» в теоретичну науку» [262; с. 65-66]. Неможливість зародження нау­кового мислення на теренах цих територій була обумовлена пе­редовсім пануванням міфологічного мислення на ранніх стадіях зародження традиційного суспільства, об’єктом якого виступала сфера внутрішньогрупового та міжгрупового спілкування, а на­явна практика і природа не входили до кола пізнавальних інтере­сів індивіда. Водночас у перших міських цивілізаціях розпочався процес «об’єктивізації» предметних відносин людської діяльності у формі передачі людських функцій первинним механізмам, що привело до нових уявлень про сили природи, які починають роз­глядатися як механічні сили, а не лише в аналогії з фізичними зусиллями людини. У цей період у пізнанні починає поступово від­ділятися об’єктна сторона практики від суб’єктної, предметна сто­рона діяльності розглядається як самостійна реальність [262; с. 39]. За такого підходу ми бачимо, що постають передумови виникнення теоретичної діяльності, і вони були зовнішніми.

У філософській традиції радянської доби при розгляді еволюції технічного знання дослідники підкреслювали перетворення зна- рядійної діяльності у цілеспрямовану, результатом чого виступило досягнення мети, яка диктувалася біологічними потребами, за до­помогою опосередкування знаряддям, яке виготовлене за допомо­гою іншого знаряддя дії, вважалося, що на такому етапі виникає праця [108; с. 138].

Іншу точку зору, гетерономність у зародженні техніки і тех­нічної діяльності (зовнішній вплив соціокультурного середовища) підкреслили дослідники історії техніки, які вважають, що тех­ніка, прообраз технічного знання та технічні дії у стародавньому світі були тісно пов’язані з магічними діями і міфологічним світо­сприйняттям. Зокрема, А.Еспінас у роботі «Виникнення технології» зазначав: «... Єгиптяни, наприклад, не набагато відстали у ме­ханіці від греків епохи Гомера, але вони не вийшли з релігійного світоспоглядання. Більш того, перші машини... приносилися у дар богам і присвячувалися культу до того, як стали вживатися для корисних цілей. Бурав з ременем був, очевидно, винайдений інду­сами для запалювання священного вогню — операція, яка проро­блялася надзвичайно швидко, оскільки вона і тепер відбувається у певні свята до 360 разів на день. Колесо було великим винахо­дом; вельми ймовірно, що воно було раніше присвячено богам. Гей­гер припускає, що найдавнішими треба вважати молитовні колеса, що вживаються і тепер у буддійських храмах Японії і Тибету, які почасти є вітряними, а почасти гідравлічними колесами... Таким чином, уся техніка цієї епохи мала один і той же характер. Вона була релігійною, традиційною і місцевою» [241; с. 165]. Така позиція простежується в «Історії господарства», де М.Вебер акцентував увагу на тому, що спеціальні вміння у первісний час розглядалися як пов’язані з надприродними силами і досяжні лише через магію [39; с. 121].

Отже, в доантичному світі потреби у знаннях диктувалися не характером господарських процесів, що являли собою при­власнення і перетворення дарів природи, а характером людського спілкування у межах первісної общини, тотемної або родової. У науковій літературі панує точка зору, що міфологія постає як певний стан світовідношення, це так звана дорефлективна фі­лософія, яка не розрізнює існування живих істот і життя людини [123; с. 81]. Зокрема, О.Лосєв вважає міфологію генетичною осно­вою філософії [169]. Таку точку зору підтримує багато дослідників у межах міфогносеогенної концепції. Проте існує й інша точка зору, за якою міфологія є єдиною універсальною формою суспіль­ної свідомості на певному етапі розвитку людства, що слугує гене­тичною основою всіх форм суспільної свідомості: релігії, мистецтва (епосу) та ін., при цьому і міфологія, і релігія виключають діяль­ність щодо генерування знання [170; с. 23]. Вважаємо доцільною по­становку проблеми існування іншої форми суспільної свідомості, де сформувалися потреби у пізнавальній діяльності, це були якісно нові потреби — інтелектуальні потреби людини і суспільства, на задоволення яких буде спрямовано новий вид діяльності — пізнавальної діяльності з відповідним інструментарієм, результа­том якої стануть не емпіричні, а теоретичні знання. Тому підтри­муємо позицію дослідників, які вважають, що формою свідомості, яка опосередкувала зв’язки між міфологічною свідомістю і філо­софією через релігію, мораль, мистецтво (епос, літературу та інші види), політичну і правову свідомість, постала диференційована свідомість [170; с. 57].

Закінчення міфологічної епохи, яке відбувалося в Індії, Китаї та на Заході майже одночасно (800 і 200 рр. до н.е.), відомий дослід­ник історії К.Ясперс відзначив як осьовий час — «з’явилася лю­дина такого типу, що збереглася по сьогодні» [348; с. 32]. Сформу­вався новий тип інформаційних потреб — інтелектуальні потреби людини і суспільства, задоволення яких обумовило появу первіс­них форм нового виду діяльності — пізнання людини і природи та генерування нового типу знання у межах теоретичної діяльності. Водночас постає питання: в якому середовищі виникає новий вид людської діяльності — у соціокультурному чи господарському? Які інститути здійснили визначальний вплив на його виокремлення та яким чином відбувається самовизначення його внутрішніх ознак? На такі питання шукатимемо відповідь у контексті застосування пізнавального інструментарію системно-діяльнісного підходу.