§ 2.2. Трансформації соціокультурного середовища традиційного суспільства і поява первісних форм складових науково-технічної діяльності

У Стародавній Греції у VI--V ст. до н.е. завдяки соціально-еко­номічним і культурним передумовам сформувалося нове став­лення до знань, що стали ґрунтуватися на нових операціях мис­лення: критичному підході, демонстрації раціонального доказу й аргументації.

Найбільш визначною трансформацією зовнішнього середовища стало відділення духовного життя еллінського поліса від госпо­дарської практики та його перетворення на духовну діяльність (у формі політики, права, епосу, літератури), її результатом по­стали ідеї щодо полісного розпорядку, взаємовідносин приват­них власників, співвідношення поліса і космосу — цілий спектр уявлень про розмаїття суспільних взаємовідносин. У соціокуль- турному середовищі еллінського поліса поставали типи соціалі­зації, які вже не базувалися на родинних зв’язках, йдеться про добровільні об’єднання і державу. Відмінність античного поліса підкреслював М.Вебер: «Розвинений античний поліс і середньо­вічне місто являли собою насамперед союз, заснований на брат­стві, відповідним релігійним символом якого слугував в очах горо­дян міський бог чи святий» [39; с.

Сфері господарювання еллінського поліса були притаманні розрізненість і подрібненість, вона була позбавлена організованого начала, являючи собою здебільшого діяльність домашніх госпо­дарств — «ойкосів», які лише незначну частину своїх потреб за­довольняли через обмін, оскільки поширення рабовласництва зна­чно знижувало «грошово-господарське покриття потреб «ойкоса» [38; с. 277]. Серед видів господарської діяльності, що була слабко диференційованою, виробництво аграрної продукції домінувало, античні міста — це землеробські міста, головним продуктом ринко­вого обміну, що регулював ціни, був виключно хліб, вільне ремесло відділилося від ойкосу достатньо пізно і лише почасти втратило характер домашнього виробництва, воно ніколи не мало струк­тури, яка б відповідала середньовічній [38; с.

Урізноманітнення видів духовної діяльності у соціокультур- ному середовищі еллінського поліса, що було позбавлене цент­ралізованого начала, уможливило формування відмінної від мі­фологічної та релігійної свідомості. Тому підтримуємо позицію дослідників, що не вбачають у міфології переддень філософії, а передумовою появи системи теоретичного знання вважають формування духовної діяльності щодо продукування ідей, яка ба­зувалася на диференційованій свідомості, а не міфологічній чи релігійній, та появу потреб регулювання колективної діяльності. Розуміння і реалізація колективних інтересів, панівних в еллін­ському полісі, вимагала інших норм регулювання, аніж ті, які мо­гли запропонувати міфологія чи релігія, і функцію регулювання стали виконувати теоретичні знання цієї доби, зміст яких полягав у вирішенні питання про співвідношення мислення і буття [170; с.

У досократичну добу зусиллями Мілетської школи (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен; Геракліт; перший афінський філо­соф Анаксагор) та Піфагором і піфагорійцями, Елейською шко­лою (Парменід, Зенон, Мелісс) було систематизовано математичні знання стародавніх цивілізацій і застосовано щодо них процедуру доведення [299; с. 170]. Фалесу приписується доведення теореми про рівність кутів основи рівнобедреного трикутника, а знаменита теорема Піфагора є свідченням поєднання теоретичного дослі­дження властивостей геометричних фігур з властивостями чисел. В основі картини світу піфагорійської школи було закладено прин­цип числа як начала всього, числові співвідношення стали ключем до розуміння світоустрою. Такі підходи започаткували виникнення першої теоретичної науки — математики, що знаменувало пере­хід від емпіричного пізнання кількісних зв’язків, які базувалися на наявному досвіді, до теоретичних досліджень, які, оперуючи абстракціями і генеруючи на основі раніше отриманих абстракцій нові, здобувають нові форми досвіду, відкриваючи невідомі ра­ніше речі, їх властивості та відношення [262; с.

Застосування процедури доведення у мисленнєвій діяльності аргументує висновок про зародження у первісній формі нового виду людської діяльності — теоретизування — діяльності, метою якої стало генерування нового знання, знання теоретичного, по­збавленого емпіричної основи, що досягалося через застосування у мисленні спеціального засобу — методу доведень. При цьому доказовість як метод мисленнєвої діяльності було привнесено з іншої сфери — сфери організації суспільного життя й антич­ної культури.

Значимість відкриття феномена теорії, як зазначає С.Крим- ський, полягає у тому, що людство знайшло спосіб подолання без­конечності висловлювань, речень, яку породжувала скінеченна кількість слів мови. Нескінченність висловлювань поділялася на два класи: невелику множину вихідних висловлювань і потенційно нескінченну множину похідних положень, які отримували за механізмом логічного висновку. Крім знання фактів як наслідку емпіричного досвіду, з’явилося знання принципів, що затверджу­вали теорії [152; с. 151]. Водночас вплив зовнішнього соціокуль- турного середовища на зародження науково-технічної діяльності у первісних формах був домінуючим, насамперед це відобра­жає походження термінів, які стали вживати у новому контексті. Слово «теорія», як про це писав Ю.Хабермас, має релігійне похо­дження: назву «ЇЬеогоз» мали посланці грецьких міст на певних суспільних іграх, їх діяльність полягала у спогляданні, іігеотоз від­чужували себе у сакральній дії. У подальшому Іігеотіа набуло зна­чення споглядання космосу, що передбачало розмежування буття і часу [305; с. 167]. Тоді ж з’являється і термін «філософія», його вперше застосовує Піфагор, що означає у перекладі з грецької (т] фікосгофіос) «любомудріє», а запроваджений піфагорійцями тер­мін «філософ» означав «приятель мудрості» (не мудрець, бо муд­рість має тільки божество), отже, термін має етичне походження. Причому завдання і цілі філософії як духовної справи були вер- балізовані досократиками [123; с. 102]. Це відображає той факт, що на формування істотних властивостей філософування як первісної форми нового виду діяльності визначальний вплив мало зовнішнє соціокультурне середовище, де інтенсифікувалися процеси дифе­ренціації духовної діяльності.

Водночас філософування як діяльність потребувало нового суб’єкта, що шукає смисл буття за допомогою власного «я», здат­ного формулювати питання і поступово шукати на нього відповідь. К.Ясперс підкреслював, «вперше з’явились філософи. Людина як окремий індивідуум зважилась на те, щоби шукати опору в са­мій собі» [348; с. 34]. Але філософ повинен бути підготовленим до цієї діяльності. Чи відбулися зміни в такому виді духовної діяль­ності як освіта? Дійсно, як свідчать історики культури, починаючи з Арістотеля, в античному світі перейшли від усного навчання до читання, упродовж багатьох століть навчання означало читання вголос. Отже, лінійний характер трансляції емпіричного нефор- малізованого знання, що передбачало безпосередню суб’єкт- суб’єктну взаємодію та об’єктивно було обмеженим за кількістю учасників взаємодії та обсягами трансльованої інформації, транс­формувався у «суб’єкт-об’єкт-суб’єктну» взаємодію, якій був притаманний уже сферичний характер — збільшувалося коло учасників, пришвидшувалися темпи поширення інформа­ції. Такий спосіб трансляції знань потребував їх формалізації у рукописній книзі, це підкреслювало інший спосіб генерування знання — цілеспрямована мисленнєва пізнавальна діяльність, а не емпіричний досвід ремісника. Водночас подальша трансляція теоретичного знання все ще була усною, відображаючи усну тра­дицію еллінської цивілізації: головним способом трансляції знання було публічне читання, спочатку самим автором, а потім — профе­сійними читцями й акторами. Відтак в елліно-елліністичній тради­ції філософування панувала діалогова форма викладення знань, що передбачала (як і в літературі) звернення до читача як слухача, а усна культура потребувала опанування широкого набору афо­ризмів для захисту оголошуваних тез.

Виокремлення нового виду діяльності уможливила нова якість соціокультурного середовища еллінської цивілізації, де в лоні тра­диційного суспільства поступово зароджувалися цінності нового техногенного суспільства. На противагу східним суспільствам, античний поліс приймав соціально значимі рішення на народному зібранні через призму пропозицій і думок, що конкурували. Діалог вели рівні громадяни, критерієм переваги однієї думки над іншою була обґрунтованість висновку, його доказовість, а не посилання на авторитет, соціальний статус індивіда, що вносив пропозицію. Ідеал обґрунтування думки антична філософія перенесла у сферу знання: розробку логіки обумовили потреби ораторського мисте­цтва, уже потім вироблені нормативи логічних міркувань були за­стосовані у теоретичних дослідженнях [262; с. 66]. «Сократів метод ставити гострі запитання, щоб перевірити гіпотези, на які спира­лося пізнання, стали основою всього подальшого раціонального мислення» [70; с. 128].

Якщо у донауковому мисленні первинні ідеальні об’єкти та їх відношення виводилися безпосередньо з практичної діяльності, і лише потім у створеній системі знання (мови) формувалися нові ідеальні об’єкти, то тепер пізнання, за висновком В.Стьопіна, зробило наступний крок — воно починає вибудовувати фундамент нової системи знання неначебто «зверху» щодо реальної прак­тики і тільки після цього, шляхом низки опосередкувань, переві­ряє створені з ідеальних об’єктів конструкції через їх зіставлення з предметними відношеннями практики [262; с. 57]. Процес ге­нерування знання уособлено в теоретизуванні, у результаті по­стала перша галузь власне науки — математика, де мисленнєві операції стосуються особливого предмета — знань, отриманих на доказовій основі. Вони є ідеальними об’єктами, це теоретичне знання, функціями якого є не лише пізнавальна — пошук но­вого знання, але й евристична — пошук шляхів відкриття нового теоретичного знання. У цій сфері суб’єкт та об’єкт пізнання зна­ходять чітке розмежування, проте у діяльності суб’єкта велике значення мав чуттєвий досвід (грец. ц ЕЦЕїріос) як збирання фактів у межах буденного мислення. Пригадаймо ситуацію, коли Архімед, відкривши перший закон гідростатики, вигукнув: «Еврика!»

В іншій первісній формі генерування знання — філософу­ванні — предметом діяльності розглядався емпіричний досвід як чуттєво-образне сприйняття дійсності у межах здебільш есте­тичного мислення. Його результатом стало теоретичне знання, функція якого полягала у регулюванні суспільних благ, що забез­печували передовсім колективні інтереси, зокрема в організації політико-правової системи, військової справи, суспільних видовищ тощо. Чіткий пріоритет колективних інтересів (міста-поліса або общини громадян) над інтересами індивіда підкреслював Арісто- тель, що мислив уявленнями еллінського поліса: «І навіть якщо для однієї людини благом є те ж саме, що й для держави, більш важливим і більш виповненим здається все-таки благо держави, його досягнення і збереження» [7; с. 11]. Пріоритетність інтересів держави відображається і в ієрархії наук за Арістотелем: «Слід, очевидно, визнати, що воно [найвище благо] причетне до найваж­ливішої і найбільш керівної з наук. А саме такою здається наука про державу, тобто політика: вона ж бо встановлює, які з наук по­трібні в державах, а також, які науки і в якому обсязі повинен ви­вчати кожний» [7; 1094Ь, с. 9]. У цьому контексті згадаємо й іншу сентенцію Арістотеля: «Людина — передовсім політична тварина».

У добу античності можемо говорити про появу не лише індиві­дуального рівня суб’єктів теоретичної діяльності — мислителів, з’являється колективний рівень — філософські школи, найві- доміші серед них — декілька сократичних шкіл, піфагорійська школа. Це були неформальні утворення, в межах яких поставали філософи як особистості, що були здатні генерувати новий тип знання. Водночас головний спосіб трансляції генерованих знань все ще був лінійним та усним у системі «вчитель-учень». Так, Сократ (469-399 до н.е.), творчість якого вважається початком періоду ви­сокої класики, свої розмірковування виголошував в усних промо­вах, він «згідно із свідченнями цілої Греції, як за своєю розсудли­вістю, кмітливістю, принадністю і тонкощами розуму, так і своїм різноманітним і багатим красномовством у будь-якій сфері легко ставав переможцем» [315; с. 329].

Важливість усного способу комунікації у новому виді діяль­ності, що також було привнесено з інших видів духовної діяль­ності (права, політики, культури), які на той час виступали прі­оритетними способами соціалізації індивіда, є беззаперечною. Водночас формалізація генерованих знань у книгах розімкнула суб’єкт-суб’єктну взаємодію і перетворила її на суб’єкт-об’єктну взаємодію, що уможливлювало неперервність інтелектуальної традиції і багаторазове пришвидшення генерування нових знань. У свою чергу, накопичення формалізованих знань потребувало вже не епізодичної, а системної взаємодії у просторі і часі тих суб’єктів, що мали відповідні інформаційні потреби, і тих, хто міг продемонструвати шляхи їх задоволення, відтак система «вчитель-учень» потребувала відповідного місця, що реалізує Платон, відкривши Академію. При цьому система «вчитель- учень» наповнювалася іншим змістом, аніж та, що виникла у до­історичну добу: транслювалося не емпіричне знання, що здобува­лося через більш ефективну реалізацію біологічних характеристик людини, а теоретичне знання як пізнавальний досвід, що поставав у процесі еволюції людини як соціальної істоти. Як підкреслював видатний філософ М.Мамардашвілі, світ пізнається не природою даними органами, а органами, що з’явилися і постали у просторі самого пізнання [183; с. 19]. Проте такий пізнавальний досвід поки що був позбавлений соціальної значущості, соціальну значущість йому надавав соціальний статус тих суб’єктів, хто ним оволодів. Відтак пізнання у контексті досягнення істинного знання як сфера діяльності відповідало окремому класу — філософам, що були ви­ділені Платоном в його видатній праці «Держава» разом із полі­тиками у структурі досконалої держави серед виробників та вої- нів-стражів (на відміну від жерців і чиновників у Стародавньому Єгипті чи Вавилоні). На факт відсутності «паралізуючого впливу касти жерців» вказує і Х.Фішер, досліджуючи історію Європи та розкриваючи причини того, що стародавні греки зуміли досягти найвищих висот у пізнанні [174; с. 40].

Як відомо, Сократ не залишив письмової спадщини, а відомості про нього дійшли з творів його учнів, найвідомішим з яких став Платон (427-347 до н.е.). Учнями Сократа започатковано кілька ві­домих сократичних шкіл. Заснована Платоном у 387 до н.е. Акаде­мія була зруйнована аж у 86 р. до н.е. Назва її походить від місце­вості поблизу Афін, названої на честь міфічного героя Академоса. Над воротами саду, де сорок років (387-347 до н.е.) викладав своє вчення Платон, був напис: «Нехай сюди не увійде ніхто, не знайо­мий із математикою» [21; с. 116]. Слухачем, а потім і викладачем в Академії Платона був Арістотель (385/4-322 до н.е.), вихова­тель Александра Македонського. Цей приклад наводить у своєму «Напученні польському королеві Сигізмунду Августу» видатний український мислитель-гуманіст доби Відродження С.Оріхов- ський: «Олександр Великий у такому, як ти, віці вже Теби здо­був, бо вчився наукам у школі Арістотеля. І якщо велике з малим можна порівнювати,... подібний спосіб життя радили всім тим, вічна пам’ять про яких ніколи не згасне» [цит. за: 284, т. 1; с. 27]. Незважаючи на наявність вихованців, Арістотель вважав самодо­статність мислителя найвищим проявом мудрості: «... мудрий же сам по собі здатний займатися спогляданням, причому тим більше, чим він мудріший. Напевно, краще б йому мати сподвижників, але все таки він найбільш самодостатній» [7; 1177Ь, с. 447].

Самодостатність мислителя як риса суб’єкта нового виду діяльності, що задовольняв власні пізнавальні потреби, являє собою приклад самодостатності домогосподарства античного поліса. Водночас це було швидше ідеалом, аніж поширеною практикою, оскільки споглядання та виховання молодого по­коління — генетично взаємопов’язані види діяльності. На це вка­зував А.Сміт: «коли не брати до уваги поетів, небагатьох ораторів та істориків, значну більшість інших видатних учених і письмен­ників як у Греції, так і в Римі становили, як виявляється, приватні або громадські вчителі — зазвичай філософії або риторики. Це зауваження є слушним, починаючи від Лізія й Сократа, Платона й Арістотеля до днів Плутарха та Епіктета, Світонія та Квин- тиліана. Змусити людину викладати з року в рік певну галузь науки видається справді найдієвішим засобом для того, аби вона сама цілком оволоділа нею. Зобов’язана щороку викладати той самий предмет, вона неминуче, якщо взагалі на щось придатна, має за кілька років повністю ознайомитися з усіма його подроби­цями; і коли з якогось окремого питання вона одного року складе скороспілу думку, то коли наступного року їй доведеться знов по­думати про це питання, вона, напевно, виправить своє помилкове судження. Викладання, що поза сумнівом є природним заняттям людини науки, водночас — найкращий засіб зробити її люди­ною солідних знань і вченості» [254; с. 497]. Отже, самодостатність суб’єкта генерування знання долалася через його трансляцію іншому суб’єкту — учневі.

Для початку етапу зародження теоретичної діяльності як особливого виду людської діяльності характерним було те, що кожен мислитель являв собою певну систему: при роз­робці теоретичної концепції він обґрунтовував власний метод пізнання, набуті знання передавалися учням здебільшого в усній формі, хоча певні з них і дійшли до сучасників у вигляді ру­кописів. Знання являли собою цілісність за принципом scientia de omni scibili — знання всіх знаючих. Дослідник історії куль­тури М.Мак-Люен зазначав, що «греки ж, стародавні або візан­тійці, більшою мірою були прив’язані до усної культури з її не­довірою до дії і прикладного знання», пояснюючи це відмінністю грецького алфавіту: «Лінійне, алфавітне письмо уможливило ви­нахід «граматик» думки і науки стародавніми греками. Ці гра­матики, або артикульований вираз індивідуальних і соціальних процесів, являли собою візуалізацію невізуальних функцій і від­носин» [174; с. 35]. Взявши до уваги такий підхід, можемо пояс­нити те, що античні мислителі створювали неуречевлену скла­дову засобів теоретизування (розвинені пізнавальні здатності і пізнавальний інструментарій), створення ж уречевлених за­собів (приладів для досліджень і вимірювань) було швидше ви­нятком, аніж правилом, хоча Птоломеєм створено астролябію — перший прилад для вимірювання широти і довготи територій на поверхні Землі.

Таким чином, антична доба стала періодом зародження у пер­вісних формах теоретичної діяльності як особливої форми сус­пільної практики, нового виду людської діяльності. Зародження теоретичної діяльності як самобутнього явища відбулося тоді, коли сформувалися сутнісні характеристики цієї діяльності — її мета, суб’єкти, предмет, засоби, процес, умови, результат. Найбіль­ший вплив на зародження теоретичної діяльності мало зовнішнє соціокультурне середовище, його основою виступила диференці­йована свідомість, а не міфічна чи релігійна. Це підтверджує те, що форми прояву диференційованої свідомості (зокрема, куль­тура) були переважно світськими. Сутнісні характеристики тео­ретичної діяльності стали виразом нової якості, її головна відмін­ність — це відсутність безпосереднього впливу на зовнішнє соціо­культурне середовище. Водночас така діяльність, на відміну від літератури, мистецтва, релігії, не стала повсякденням грецького побуту, як про це зазначив І. Рожанський [239; с. 121]. Це дозво­ляє зробити висновок, що теоретична діяльність мала епізодичний характер, їй також був притаманний низький рівень структу­рованості, первісними її формами виступили теоретизування і філософування.

Теоретична діяльність виникла як мисленнєва пізнавальна діяльність, мета якої полягала у генеруванні нового знання під час творення самого мислителя на основі використання особливих за­собів інтелектуальної діяльності, що застосовуються не лише до накопиченого емпіричного матеріалу (існуючий досвід у формі емпіричного знання про реальні об’єкти), але й до систем знання як схематизованого образу реальних об’єктів. Філософські ви­клади Платона, за якими підґрунтям буття є ідеальні сутності, основу пізнання складають інтелектуальні зусилля, що йдуть від інтуїції, досвід є результатом, а не джерелом пізнання, діалектика є єдиним способом існування ідей і чуттєвого світу та методом їх пізнання [123; с. 156], до сьогодні відіграють визначальну роль у формуванні мисленнєвої діяльності всіх, хто здобув освіту, а не лише дослідників. Сам же Платон, роздумуючи про виникнення потреби у теоретичному дослідженні певного явища, як зазна­чає російська дослідниця П.Гайденко, прийшов до такого висно­вку: якщо чуттєве сприйняття не надає визначених і недвознач­них вказівок, що являє собою предмет, то виникає потреба звер­нутися до мислення. Зокрема, це відбувається тоді, коли відчуття надають одночасно протилежні повідомлення, є потреба у вве­денні міри — заміни суб’єктивного критерію об’єктивним, що і здійснюється за допомогою мислення. За Платоном, перехід від сприйняття, відчуття до мислення — це серйозна операція, що полягає за його філософією у переході від становлення до буття. Важливого значення у такому переході набуває число як засіб впорядкування і втримання чогось постійного, це своєрідний по­середник між сферами становлення і буття, це шлях до наукового пізнання. Найважливіша особливість числа — його ідеальність, через що, за висловом Платона, «його можна тільки мислити». До ідеальних утворень, а не явищ емпіричної реальності, від­носяться число (в арифметиці), а також точка, лінія, площина (в геометрії), саме вони вводять людину у сферу, яка осягається мисленням, — у сферу істинного буття. Згідно з Платоном мате­матика слугує підготовкою мислення до осягнення істинного буття за допомогою діалектики як найвищої форми знання. Отже, Пла­тон першим поставив питання про інший онтологічний статус числа [53; с. 37]. Передумовою існування геометричних об’єктів є простір («матерія»), завдяки поєднанню останнього з числом стає можливим існування цих об’єктів. За Платоном, простір знахо­диться між чуттєвими речами та виключно ідеальними об’єктами, які неначебто сполучають ідеям-числам просторові риси, вони ося­гаються в інший спосіб — за допомогою уяви. Математика у вимірі Платона є зразком досягнення істинного знання, оскільки оперує ідеальними об’єктами, але поступається діалектиці, оскільки по­требує певних передумов, які самою математикою приймаються, але всередині неї не можуть бути доведеними. Така філософська рефлексія про головні поняття теоретизування античної доби за­клала основи перетворення теоретичного та емпірико-теоретич- ного мислення з епізодичного у систематичне, сприяла появі єди­ної взаємопов’язаної системи доведень, що є головною ознакою теоретичного знання [53; с. 41-42].

Першим, хто висловився про можливість рефлексії над влас­ним мисленням, був Сократ, поставивши питання для всіх май­бутніх поколінь мислителів про незнання: «Я знаю лише те, що я нічого не знаю» [70; с. 128]. До Сократа у мисленнєвій діяльності факт незнання не усвідомлювався, як він не усвідомлювався у лоні міфології та релігії. Отже, розробка філософами вимог до мислен- нєвої пізнавальної діяльності свідчить про самовизначення теоре­тичної діяльності як нового виду духовної діяльності, де сутнісні її риси, зокрема неуречевлені умови, оформлюються як внут- рішньовироблені норми.

Арістотель у «Нікомаховій етиці» продовжив ідеї Платона щодо вищої душі — розумної, зазначаючи, що «... споглядальна діяльність є найвищою, оскільки й розум — найвище в нас, а з предметів пізнання найвищими є ті, з якими має справу ро­зум. Крім того, вона найбезперервніша, тому що ми здатні радше безперервно споглядати, аніж безперервно робити будь-що», і далі «...діяльність розуму як споглядальна відрізняється зосередже­ністю і крім себе самої не ставить жодних цілей, та ще й приносить властиве їй задоволення (яке, в свою чергу, сприяє діяльності)» [7; с. 447]. Мета споглядальної діяльності зосереджена на самій собі, а завдання «мудрих» — займатися спогляданням, «вважа­ється, принаймні, що філософія містить у собі задоволення, диво­вижні за чистотою і постійністю, і, звичайно, наділеним знаннями проведення часу приносить більше задоволення, ніж тим, хто знання шукає» [7; с. 445].

Таким чином, головною метою теоретичної діяльності вва­жалося самовідтворення 3 цього приводу Арістотель зазначав: «...одну цю діяльність, мабуть, люблять задля неї самої, бо від неї нічого не буває, крім здійснення споглядання, тоді як від діяль­ностей, що містяться у вчинках, ми в тій або іншій мірі залишаємо за собою щось ще, крім самого вчинку» [7; 1177Ь, с. 449], у подаль­шому мислитель доводив, що найвищим благом є щастя, яке дося­гається в споглядальній діяльності: «Але якщо живого позбавити вчинків, а крім того позбавити й творчості, то що залишається, крім споглядання? Таким чином, наскільки розповсюджу­ється споглядання, настільки й щастя, і в кому більше присутня здатність споглядати, в тому — і здатність бути щасливим, при­чому не від привхідних обставин, але від самого споглядання, бо воно цінне саме по собі» [7; с. 453]. Із цієї тези можемо зробити висновок, що мета споглядання полягає не стільки у пошуку знання, скільки у наділенні знаннями передовсім самого суб’єкта, оскільки щастя властиве тільки людині. Але що є для самого суб’єкта знання? За міркуваннями Арістотеля, це блага, що стосу­ються душі (окрім них мислитель виділив іще зовнішні блага і ті, що стосуються тіла) [7; с. 31]. Блага, що стосуються душі, розгля­далися ним у властивому значенні слова, це головні блага, оскільки «призначення людини — діяльність душі, узгоджена з розсудом чи не без участі розсуду... людське благо являє собою діяльність душі згідно доброчесності, а якщо доброчесностей декілька — то згідно найкращої та найбільш довершеної. При цьому — впродовж всього життя» [7; с. 29]. Серед доброчесностей душі, що підпорю­ються розсуду, Арістотель виділяє мислительну й етичну, перша з них виникає і зростає завдяки навчанню, потребує досвіду і часу, друга — народжується звичкою, але справою обох розумових час­тин душі є істина: «для споглядальної думки, що не передбачає ні вчинків, ні творчості, добро і зло — це, відповідно, істина і брехня» [7; с. 57, 245]. Сам Арістотель прийшов до такого висновку: «...ясно, що мудрість (ц сюфіа) — це наукове^[3] знання (ц £ЯІОТГ)ЦЦ) і осягнення розумом речей, найбільш цінних за при­родою. Ось чому Анаксагора і Фалеса та їм подібним визнають мудрими, а розсудливими — ні, оскільки видно, що власна користь їм невідома і визнають, що знають вони [предмети] довершені, гідні подиву, складні і божественні, однак некорисні, тому що людське благо вони не досліджують» [7; с. 255].

Отже, оцінювання знання як блага було запропоновано здій­снювати через поняття «задоволення» — етичну норму зовніш­нього соціокультурного середовища, а не через механізм мінового обміну, оскільки об’єктами власності на той час виступали ви­ключно матеріальні об’єкти. І хоча дослідники відзначають, що в Афінах у V ст. до н.е. з’являється торгівля книгами, книги оціню­валися здебільшого як річ (за обсягом, вишуканістю оздоблення), а не як витвір інтелекту, доход отримували видавці, а не автори, оскільки за відсутності авторського права доход самого автора за­здалегідь не обговорювався. І все ж теоретична діяльність вио­кремлювалася як професія.

З точки зору економічної науки професія (або покликання) по­лягає у постійному виконанні певних функцій однією особою як основа його забезпечення або заробітку [39; с. 14]. Як зазначалося вище, вже у первісному суспільстві потреби транслювання інфор­мації й емпіричного досвіду обумовили появу такої професійної групи, як вчитель, головною функцією якого була трансляційна, що дозволяла йому отримувати засоби існування. Виокремлення функції генерування знання на основі спеціальних мисленнє- вих прийомів відбулося набагато пізніше, і за умов низького рівня формалізації знання функції його генерування та транслювання практично збігалися і в часі, і в суб’єкті. Тому античний мисли­тель і вчитель — це одна особа, а оскільки суспільно значимим в античну добу було виховання особистості, то знання могли бути оціненими як такі, що їх набули учні, це підкреслює невіддільність знань від їх суб’єкта. І винагороду мислитель отримував за реалі­зацію власне трансляційної функції у сфері знання, але це була вже нова якість її реалізації, адже транслювалося нове генероване знання, причому учень, слухаючи розмірковування мислителя, ознайомлювався з пізнавальним інструментарієм, яким оперував його вчитель. Можемо зробити висновок, що знання в античну добу розглядалися як невід’ємні від суб’єкта, неформалізовані, їх по­шук більшою мірою зумовлювався моральними, аніж матеріаль­ними стимулами з боку індивіда, з боку суспільства оцінювалася підготовка індивіда до «діяльності розуму».

Підтвердження такого висновку знаходимо у загальновідо­мій праці А.Сміта: «Попит на філософію і риторику протягом три­валого часу був такий незначний, що перші вчителі, які зробили своєю професією першу чи другу, не могли знайти постійного за­няття в якомусь одному місті, а були змушені мандрувати з од­ного місця до іншого. Так жили Зенон Єлейський, Протагор, Горгій, Гіппій та багато інших. Зі зростанням попиту школи філософії та риторики стали постійними спочатку в Афінах, а потім у низці інших міст. А проте держава, як здається, у своєму заохоченні їх ніколи не йшла далі надання деяким із них спеціального при­міщення для занять, яке часто відводили також і приватні благо­дійники. Напевне держава надала Академію Платонові, Ліцей Арістотелеві й Портик — Зенонові з Цитти, засновнику школи стоїків. Епікур заповідав свої сади власній школі. Однак, на­скільки відомо, до часів Марка Антонія жоден учитель не отри­мував платні від держави і взагалі не мав іншої винагороди, крім гонорару або плати за навчання від своїх учнів. Пенсію, що її цей імператор-філософ надав, як повідомляє Лукіан, одному з учи­телів філософії, певно видавали тільки за життя цього імператора. За тих часів не існувало нічого, що відповідало вченому ступеню, і для заняття якоюсь професією чи ремеслом не було потреби прослухати курс однієї з цих шкіл. Якби учнів не приваблювало усвідомлення їхньої корисності, закон однаково не змушував би нікого відвідувати ці школи й не надавав би нікому винагороди за відвідання їх» [254; с. 475].

Аналізуючи свідчення фундатора політичної економії, можемо зробити висновок, що в античну добу відбувається виокремлення нової професії, яка полягала у філософуванні й теоретизуванні і була невіддільною від трансляції генерованих теоретичних знань. Поступово оцінювання її результатів набувало суспільного ви­знання, форми були запозичені з соціокультурного середовища:

— плата за неформалізоване знання у вигляді надання освіт­ньої послуги — трансляція знання від вчителя до учня, при цьому мислитель не лише передавав генероване ним нове знання, але й навчав методу пізнання, тобто фактично творив нового суб’єкта теоретичної діяльності; цей вид плати не є суто специфічним для сфери генерування теоретичного знання, його перенесено із сфери надання послуг щодо виховання й навчання писемності, які заро­дилися набагато раніше;

— оцінювання формалізованого знання — у вигляді автор­ського гонорару (від лат. honorarium — винагорода за послуги), форма запозичена з літератури і мистецтва, із сфер, де створюва­лися літературна праця або мистецький витвір.

У суспільному визнанні переважали моральні, а не матеріальні стимули до заняття цією професією: «судячи з тієї уваги, яку ви­кликали давні філософи, з набутого ними впливу на погляди та переконання своїх слухачів, з їхньої здатності надавати певного забарвлення й характеру поведінці та мовленню останніх, вони, напевне, значно переважали сучасних вчителів» [254; с. 476].

Утвердження теоретичної діяльності як самобутнього явища відображають процеси її структурування: античні філософи стали розрізняти не лише способи отримання знання, що започатковував Платон, але й генеровані знання, що дістало назву класифікації. Одна з перших класифікацій знання була запропонована Арістоте- лем. Головною проблемою у розкритті підходів Арістотеля до роз­гляду знання, як це підкреслюють сучасні дослідники, є проблеми точності перекладу з давньогрецької та відмінностей у сучасному трактуванні окремих понять. Зокрема, йдеться про тлумачення терміна «епістеме» (знання) та недоцільність його трактування як науки у сучасному її розумінні (аналог англ. «science», на чому акцентував увагу М.Гайдеггер) [170; с. 47]. Арістотель у «Нікомахо- вій етиці» у досягненні істини розрізняє науку^[4] (ц єліотгщт)^[5]), роз­судливість (г] фр6ут]оьд), мудрість (т) аофьа) та ум (6 тюйд) [7; 1141а, с. 253]. При цьому у попередніх фрагментах Арістотель вирізняє в діяльності індивіда, що «споглядає істину», практичну, творчу і споглядальну діяльність [7; 1139а, с. 243]. Але практична діяль­ність в античну добу не тотожна сучасному значенню слова: анти­чне «практіке» потрібно розуміти не як трудову діяльність, а як діяльність у сфері політики, права, етики, до неї не включаються такі види праці, як землеробство, праця в копальнях. Набагато пізніше, у XX ст., М.Вебер розділив усі професії з точки зору розмежування господарських функцій на розпорядчі і виконавчі, під останніми розглядається власне праця, перші ж означатимуть розпорядження працею [39; с. 14]. В античну добу творча діяль­ність («пойєтіке») передбачала всі види мистецтва і техніки, спо­глядальна — це філософування, яке містить не лише розумову діяльність, але й доброчинний спосіб життя [8; 1004b, 20]. Вида­вець текстів Арістотеля на стародавній грецькій мові В.Росс пред­ставив класифікацію знання античного мислителя у такий спосіб: «епістеме» містить «практіке», «пойєтіке» та «теоретіке», у свою чергу, в «теоретіке» виділяється «математіке», «фюзісе» і «теологіке». За висловом Арістотеля, «є три споглядальні філосо­фії — математика, вчення про природу, вчення про божественне» [8; 1026а, 15].

Саме на творення знання не як «епістеме», а як «теоретіке» (теоретичного й універсального знання) була спрямована піз­навальна діяльність античних мислителів. Тому термін «наука» чи «наукова діяльність» досить умовно можна застосувати для того часу, він не повністю відображає особливості тієї доби, більш адекватним буде термін «теоретична діяльність», яка реалізува­лася у двох первісних формах — філософуванні й теоретизуванні. Мета теоретичної діяльності цієї доби полягала у «спогляданні іс­тини», її процес базувався на новому типі мислення, що поставало як емпірико-теоретичне і теоретичне. Вона була неструктурова- ною, з’являлися перші спроби систематизації знання.

Першим з античних мислителів, що здійснив спробу структу- рування нового виду діяльності та систематизації знання, був Арістотель. Він здійснив поділ філософії на теоретичну, або умо­глядну (споглядальну), мета якої — знання задля знання (у ній, в свою чергу, виділено фізичну, математичну і «теологічну» фі­лософію); практичну — знання для діяльності (у ній виокремлено етику і політику); пойєтичну, творчу — знання заради творчості (у ній поєднані риторика і поетика) [299; с. 37]. Він також розділив науку про багатство на економіку (під якою розумів виробництво благ для задоволення людських потреб) і хремастику (мистецтво наживати достаток або діяльність, спрямовану на накопичення ба­гатства) [199; с. 17]. Основою Арістотелевої систематизації знання виступала цільова спрямованість отримуваного результату фі­лософування. Відомий дослідник В.Базилевич зазначає, що Аріс­тотель, хоча й не створив завершеного економічного вчення, але геніальною була сама його спроба проникнути в суть економічних явищ і розкрити їх закономірності на основі цінностей традицій­ного суспільства, причому його висновки базувалися на ґрунтов­ному аналізі господарської і політичної практики Стародавньої Греції. Зокрема, для створення своєї видатної праці «Політика» Арістотель із групою учнів зібрав та опрацював матеріали про політичний устрій і закони 158 еллінських і варварських держав, полісів [116, ч. 1; с. 73]. Такий висновок доводить, що в античну добу у предметі теоретичної діяльності переважали уявлення про полі­тичні процеси — процеси у соціокультурному середовищі.

Антична філософія постала першою формою систематиза­ції теоретичних знань. Поняття «знання» в еллінській філософ­ській традиції означає знання причин і начал, Арістотель вва­жав, що «начало — це, очевидно, більше половини всієї [справи] і завдяки [началу] з’ясовується багато що з шуканого» [7; 1098Ь, с. 31]. Це можливо лише через застосування певних засобів: «всяке пізнання, виходячи з уже пізнаного, [вдається] в одному випадку до наведення, в іншому — до умовиводу, [тобто силогізму]. При цьому наведення — це висхідний принцип, і [він веде] до загаль­ного, а силогізм виходить із загального» [7; 1139а, с. 247]. Такі за­соби було створено зусиллями античних філософів — логічне абстрагування, ідеалізація та моделювання, методи — гіпотетико- дедуктивний метод і діалектика Платона, його діалогова форма дослідження, формальна логіка Арістотеля. Зокрема, Арістотель поставив питання про існування найважливішого закону буття і мислення — закону тотожності, або протиріччя, що є найдосто­вірнішим із усіх начал та є основою процедури доведення, скла­даючи умову можливості всіх інших принципів думки. Логічний метод доведення, на думку П.Гайденко, також було привнесено Арістотелем у теоретичну діяльність із політико-правової сфери: первісне його практичне застосування стосувалося аргументу­вання в суді, а також під час народних зборів [53; с. 56-57].

Галуззю зародження власне теоретичного знання дослідники вважають математику, де числа вперше починають розгляда­тися не як прообраз предметних сукупностей, що віддзеркалює практика, а як відносно самостійні математичні об’єкти, власти­вості яких потребують систематичного вивчення. Математика, що виступила першим власне «теоретіке», оперує раніше ви­вченими натуральними числами, з яких виводилися нові ідеаль­ні об’єкти — від’ємні числа, на них поширено ті ж операції, що застосовувалися до натуральних, таким шляхом створено нове знання, яке характеризувало раніш недосліджену дійсність і прак­тику. У цей же спосіб проводяться операції і над наступним но­вим класом чисел — «уявним числом», отриманим унаслідок за­стосування операцій видобутку кореня до від’ємних чисел, при розв’язанні завдання числового вираження відношення гіпотенузи до катетів були відкриті ірраціональні числа [262; с. 58, 68]. Вагоме значення мало визначення величини тг — при обчисленні площі кола, для знаходження формули обсягів і поверхні кулі, цилін­дра й інших складних тіл, що заклало підвалини для обчислення нескінченно малих величин у контексті майбутніх революційних підходів Ньютона у фізиці, а також розробка Апполонієм із Перги вчення про конічний переріз — еліпси, параболи, гіперболи, що було застосовано набагато пізніше Кеплером і Ньютоном майже без змін для виявлення властивостей планетних орбіт [21; с. 127]. При цьому усі античні філософські системи зверталися до теоре­тичних знань, що генерувалися математикою, розглядали мате­матичні принципи як основу світоустрою. Найвищого розвитку теоретичні знання здобули у геометрії Евкліда, що ознаменували виділення математики у самостійну науку. Евклід був видатним систематизатором математики, який поставив собі за мету дати міцне обґрунтування усьому відомому знанню [70; с. 139]. Предме­том споглядань мислителів до Евкліда були емпіричні об’єкти — абстракції, що фіксують ознаки реальних предметів досвіду, яв­ляють собою певні схеми фрагментів реального світу. Визначення і постулати евклідової геометрії виступили як характеристика властивостей і відносин таких теоретичних об’єктів як «точка», «відрізок», «кут» та ін., які, на відміну від емпіричних, є ідеаліза­ціями, «логічними реконструкціями дійсності» [262; с. 106], а осно­вою генерування теоретичного знання в евклідовій геометрії є сис­тема доведень [53; с. 42]. Таким чином, генерування якісно нового типу знання — теоретичного — потребувало нової якості мисли- тельних процесів унаслідок збагачення особистості не власним емпіричним досвідом, а значними інтелектуальними зусиллями щодо формування головного засобу теоретичної діяльності — її методу. Подібне мислення Г.Спенсер назве методичним.

Це дозволяє аргументувати важливий висновок у контексті нашого дослідження: мисленнєва діяльність людей, що створила культуру стародавніх цивілізацій (Єгипет, Індія, Китай, Дво­річчя), базувалася виключно на емпіричному досвіді сотень поко­лінь, здатність до набуття такого досвіду обумовлена біологічними механізмами спадковості, у той час коли формування теоретич­ної діяльності потребувало основи, позбавленої емпіризму, основи, якою стала інтелектуальна діяльність. Її було створено декількома поколіннями античних мислителів, які сформували предмет і ство­рили засоби діяльності, де результатом стало теоретичне знання і поява першої галузі власне науки у сучасному її розумінні — античної математики. Новий вид діяльності, який належав до духовної сфери, поставав на іншому механізмі відтворення, це був механізм традиції, що контрастував з релігійною чи міфологічною формами пізнання, йдеться про винятковість критичного аналізу. Водночас домінування в традиціях етичних норм, для яких го­ловною ознакою виступає усталеність, зумовили споглядальність і статичність теоретичного знання цієї доби: антична математика розглядала нерухомі об’єкти — числа і геометричні фігури, не пе­редбачаючи вивчення процесів та їх закономірностей, не оперуючи змінними величинами. Але нова якість інтелектуальної діяльності багатьох поколінь античних мислителів дозволила сформувати предмет нового виду діяльності, він проявився у двох різновидах: окрім емпіричних постали і теоретичні об’єкти, що досліджувалися у руслі і філософування, і теоретизування.

В античній філософії постають два підходи щодо предмета теоретичних досліджень. Перший підхід уособлює Платон, який розглядає предмет як сутності (від грец. о(ю(а «сутність», що утворене від дієслова «бути» (то eivai), означає те, що існує), від­діляючи від суб’єкта дослідження [53; с. 47]. Другий підхід — під­хід Арістотеля, який не відділяє предмет мислення від суб’єкта, це мислення про мислення: «(то єтотщб'и — «епістеме») — [це щось] таке, що доводиться», далі «розум» — це початок і кінець, [чи начало і мета]: докази виходять з [начал] і направлені [на останню данність]» [7; с. 253; 1143Ь, с. 267]. Головний акцент такого підходу полягає в діяльнісному началі: якраз мислення є чиста діяльність і найвище життя. Водночас трактуванню пред­мета теоретичної діяльності античними мислителями притаманна і спільність — пошук первоначал та причин тісно пов’язаний з міфологічним мисленням (Благо-Єдине-Сонце у Платона і бог- нус, що мислить самого себе в Арістотеля). На цій основі дослід­ники роблять висновок про те, що в добу античності предмет теоретичної діяльності постав як квазіпредмет, йому все ще було притаманне міфологічне забарвлення, а тому до нього не можна повною мірою застосувати термін «предмет науки» [170; с. 56].

На початку етапу зародження теоретичної діяльності як особ­ливого виду людської діяльності формуються також її неуречев- лені та уречевлені умови. Особливістю зародження теоретич­ної діяльності є те, що формувалися передовсім її неуречевлені умови, які розгорталися зусиллями наступних поколінь античних мислителів у межах неформальних утворень — філософських шкіл. На нашу думку, це обумовлено домінуванням впливу соціо- культурного середовища, в якому теоретична діяльність входила до кола видів духовної діяльності, де панівною була усна традиція еллінської культури, і була відмежованою від господарської прак­тики, де перетворювальна діяльність людини опосередковува­лася уречевленими у техніці емпіричними знаннями. Відтак фор­мування уречевлених умов теоретичної діяльності (у сучасному розумінні це наукові прилади та інструменти) об’єктивно не могли бути створеними, уречевлення охоплювало лише формалізацію генерованих знань.

Неуречевлені умови надавали теоретичній діяльності внут­рішньої єдності, серед яких виділяються засади науки, стиль наукового мислення та внутрішньонаукова рефлексія. Зародження засад науки вбачаємо передовсім у постановці питання про за­гальну картину Всесвіту — як об’єкт дослідження в античній філософії постає чуттєвий космос, проте його розуміння зміню­ється за різними етапами: від космогонічних концепцій досокра- тиків до антропоморфного Всесвіту Арістотеля. Ідеали і норми теоретичної діяльності цієї доби, в яких були відображені її ціннісні орієнтації та цілі, також змінюються: від суб’єктивно- ідеалістичних принципів софістів до діалектики Платона як прин­ципу розгортання світу ідей і становлення матеріального космосу та відповідного шляху їх пізнання. Для античної філософії серед норм теоретичної діяльності первинними були етичні норми, що обумовлено домінуванням впливу зовнішнього соціокультурного середовища. Відбувається зародження перших методологічних основ обґрунтування наукової картини світу як цілісності: від інту­їтивного трактування досократиками чуттєвого космосу до пошуку наделементних узагальнень Сократом, чуттєвого космосу, що ро­зуміється Арістотелем не категоріально-діалектично, а енергійно у вигляді вчення про Розум-першодвигун як межу всіх чуттєво- елементарних проявів [123; с. 453]. У перших підходах до структу- ризації теоретичних знань філософія здобуває домінуючого ста­тусу як уособлення знання про способи дослідження істини.

Стилю наукового мислення, який зароджувався у лоні анти­чної філософії, притаманні емпіризм^[6], що ґрунтувався на чуттєво- образному світосприйнятті, аксіоматизм, раціоналізм, спогля­дальність і статичність. Це був прояв головних рис соціокультур­ного середовища традиційного суспільства, які були домінантами у формуванні стилю інтелектуального мислення цієї доби. Один із висновків О.Шпеглера в його дослідженні смислу чисел полягає у тому, що «стиль будь-якої математики, що виникає, залежить від того, в якій культурі вона укорінена, які люди про неї розмір­ковують» [335; с. 249]. Явища і процеси розглядалися античними мислителями як гомогенні, однорідні, уявлення про їх відтворення мали лінійний характер, а світобачення — площинний. При цьому ідеалом організації знання стала дедуктивно розгорнена сис­тема, в якій із вихідних аксіом виводяться наслідки. Найпершою системою, що відповідала такому ідеалу, вважається Евклідова геометрія [263; с. 228]. Постановка питання про внутрішньонау- кову рефлексію в теоретичній діяльності в античну добу передба­чає звернення до поняття, що вводить Арістотель, — «мислення мислення». В Арістотелевій логіці вперше досліджено це поняття як систему категорій та сформульовано найважливіший закон, якому підкорюються і буття, і мислення — закон тотожності (про­тиріччя), що є основою процедури доведення та забезпечує до­сягнення головної мети — споглядання істини. Орієнтування на істинність і способи її досягнення започатковує антична філосо­фія. Вироблення критеріїв істинності і процедур доказу, що її доз­воляють встановити, закріплюється за логікою [155; с. 45].

Формування уречевлених умов теоретичної діяльності вба­чаємо у появі бібліотеки у близькому до сучасного розуміння цього соціального інституту, йдеться про певний тип бібліотеки — бібліотеки мусейона. Мусейоном греки називали обитель муз, це був своєрідний культово-освітньо-дослідницький осередок. По­ставали й приватні бібліотеки мислителів, найвідомішою з яких є особиста бібліотека Арістотеля, де налічувалося близько 40 ти­сяч сувоїв [47; с. 26]. Збірки рукописів мали такі відомі тирани, як Полікрат, Пісістрат, велику бібліотеку мав Еврипід. Саме антична бібліотека забезпечувала обидві первісні функції цього соціального інституту — фондоутворення (у скрипторії постійно створювалися копії документа, який перебував на зберіганні у бібліотеці) та ор­ганізації доступу до її фондів (дослідники вважають, що бона була вже загальнодоступною для певних верств населення) [47; с. 27].

Поширення еллінської культури на захоплених унаслідок походів Македонського землях відбувалося навколо великого центру — Александрії^[7], де за часів Птолемеїв (330-220 до н.е.) були збудовані головні пам’ятки історії науки: «мусейон» і бібліо­тека, що перебували під царським патронатом. Дослідник істо­рії науки Дж.Бернал зазначав, що це були перші «свідомі спроби організації і субсидіювання науки. Александрійський мусейон був першим державним дослідницьким інститутом, і хоча його художня, літературна і навіть філософська продукція була не­значною (якщо не враховувати збереження в ньому старовинних текстів), він зробив більший внесок у науку, аніж який-небудь окремий науковий інститут до і, можливо, після нього», зокрема директор Александрійського музею Ератосфен (275-194 до н.е.) визначив величину округлості Землі 24 700 миль, похибка у 250 миль була виправлена лише у XVIII ст. [21; с. 125, 129]. У мусейоні поруч з бібліотекою були улаштовані приміщення для читання лекцій, обсерваторія, приміщення для зберігання різноманітних колекцій, а також помешкання для тих, хто приїздив сюди працю­вати, їдальня, було виділено і територію для прогулянок. Витрати на утримання мусейона взяла на себе царська казна [47; с. ЗО].

Поява Александрійського мусейону як системоутворювального ядра інформаційної сфери відображає положення системного під­ходу, згідно з яким поведінка системи визначається її властивос­тями як цілісності, а не властивостями її окремих елементів, відтак за відсутності певного елементу у системі відбувається перероз­поділ функцій між наявними елементами. Мусейон — це інститу- ціональне утворення інформаційної сфери, яка поставала у соціо- культурному середовищі античної цивілізації, з централізованою реалізацією практично усіх функцій: збору, збереження, система­тизації, організації доступу до неї користувачів тощо. Більшість з них реалізовувала саме бібліотека, що визначило напрям її ево­люції як соціального інституту.

Александрійська бібліотека, найбільша бібліотека античності, складалася із двох частин: внутрішньої і зовнішньої. Перша з них була на території царського палацу і в ній налічувалося у період розквіту до 400 тис. сувоїв. Зовнішня бібліотека була заснована пізніше внутрішньої, це була перша публічна бібліотека, де кіль­кість сувоїв досягла 100 тис. [239; с. 130]. У книзі «Виникнення та розвиток університетів» Дж.Г.Ньюмен описував бібліотеку Алек- сандрії як головний прецедент виникнення університету. Адже саме там «вперше було приведено у дію велику систему збирання й передачі нащадкам високих істин всесвітньої мудрості» [цит. за: 223; с. 188]. Важливим було соціальне визнання бібліотеки, так, її глава, як це відмічають дослідники історії бібліотек, був

хранителем усього мусейону, й одночасно він був вихователем спадкоємця єгипетського правителя, цей пост обіймали філо­софи — Ератосфен, Арістофан Візантійський, Аполлоній Ейдо- граф та ін., посади бібліотекарів були почесними й оплачуваними, їх також обіймали видатні мислителі тієї доби [47; с. 30-31]. Фонди Александрійської бібліотеки формувалися таким чином: прави­тель розсилав уповноважених у різні країни для придбання тво­рів грецькою й іншими мовами, про наявність літературних творів були зобов’язані доповідати начальники кораблів, що приходили до Александрії, в І ст. до н.е. кількість сувоїв дійшла до 700 тис. (200-300 тис. книжних томів). Якщо не вдавалося придбати оригі­нал, з нього робили копію чи переклад: Птоломей III домігся при- силки вивірених старовинних екземплярів творів Софокла, Есхіла, Еврипіда, які належали Афінам, під заклад у 25 таланів (35 тис. золотих рублів), щоб зняти з них копії, назад же були повернуті копії [333; с. 14].

Значна кількість джерел формалізованого знання та їх різ­номаніття зумовили появу нової галузі знань — класифікації як розподілу сотень тисяч різних праць за розділами і створення ка­талогу із зазначенням автора і назви твору. Найстарішими бібліо­графічними працями вважаються «Таблиці» («Піуахєд»)^[8], укладені у III ст. до н.е. Каллімахом із Кирени, це каталог частини перга­ментних сувоїв Александрійської бібліотеки та одночасно бібліо­графія. За системою класифікації Каллімаха художня література розподілялася на шість розділів: епоси, елегії, ямби, меліка, тра­гедії, комедії; а наукова література — на п’ять: історія, риторика, філософія, медицина, законодавство. Був також розділ — різне, У кожному розділі книги розташовувалися за іменами авторів, додавалася також коротка біографія автора і перелік його праць, поруч з назвою кожної роботи вказувалися перші декілька слів тексту, кількість сувоїв і кількість рядків у кожному сувої [47; с. 32]. Тут було започатковано також і археографію — перші облі­ково-реєстраційні записи [264; с. 37]. Наведений приклад першої класифікації формалізованих у рукописних книгах знань свідчить про вищий рівень диференціації як виду діяльності літератури по­рівняно з диференціацією теоретичної діяльності.

Александрійська бібліотека виконувала набагато більше функ­цій, аніж бібліотека у сучасному її розумінні, це був не лише центр збирання, зберігання, обробки й поширення інформації, але й архівний і видавничий центр, організатор книжкової торгівлі, му­зей, центр дозвілля. У первозданному вигляді бібліотека проісну­вала два століття, і хоча її було зруйновано під час походу Юлія Цезаря на Александрію, частина творів згинула в пожежі, пограбо­вана частина затонула з кораблем, але закрили її лише в 641 р. н.е. [70; с. 155]. За часи її існування тут працювали сотні мислителів (Архімед, Аристарх Самоський, Геронд, Евклід, Гіпарх, Клавдій Птоломей, Ератосфен та ін.), накопичені формалізовані знання, що в ній зберігалися, стали основою генерування теоретичних знань послідовників античних філософів. Приклад Александрійської біб­ліотеки не був одиничним, величезною за своїми фондами була Пергамська бібліотека, заснована царем Евменом II (II ст. до н.е.), що спеціалізувалася на збиранні книг у сфері медицини [47; с. 33].

Отже, бібліотека на момент її зародження поставала як уні­версальний соціальний інститут із значним колом функцій в ін­формаційній сфері. На нашу думку, її поява обумовлена передов­сім потребами зберігання соціально значущого формалізованого у рукописах знання, у т.ч. й теоретичного, що вже було накопичено декількома поколіннями античних мислителів і діячів літератури, відтак обсяги цього доробку потребували іншого способу трансля­ції, аніж усний, крім того, чисельність самих мислителів також зростала. Вважаємо, що панівний в античну добу лінійний спосіб усної трансляції знань «учитель-учень», який потребував знач­них витрат часу і якому був притаманний епізодичний характер, обумовлений суб’єктивним фактором (учитель і учень мали зу­стрітися у просторі й часі), з появою бібліотеки трансформувався у сферичний спосіб «суб’єкт-об’єкт-суб’єктної» взаємодії. Цент­ром була бібліотека (суб’єкт колективного рівня), що зберігала, систематизувала і накопичувала формалізовані у книгах знання (об’єкти) і забезпечувала доступ до них користувачів, передов­сім мислителів (суб’єкти теоретичної діяльності індивідуального рівня). Зауважимо, що проведення вищої у розумінні античних мислителів діяльності людини — «споглядання» істини — по­требувало також і відповідного місця, що забезпечувало б доступ до формалізованих знань. Ефект від функціонування бібліотек вбачаємо у перетворенні пізнавальної діяльності на традицію через забезпечення її неперервності, розширення й урізноманіт­нення пізнавальних потреб, інтенсифікації генерування теоре­тичних знань в античну добу. Отже, бібліотека постала системо- утворювальним ядром інформаційної сфери. Поява бібліотеки мусейону у Стародавній Греції та Александрійської бібліотеки започаткували формування уречевлених умов для теоретичної діяльності, вони уособлювали первісне інституційне утворення надання інформаційних послуг — прообраз науково-технічних по­слуг. Цей соціальний інститут у первісній своїй формі постав як суспільне благо, кошти на його створення забезпечила держава.

Таким чином, теоретична діяльність як новий вид діяльності — генерування, збереження та трансляції особливого виду знання («теоретіке») — зароджується у добу античності у містах-полісах Стародавньої Греції у сфері духовної діяльності, її метою стало формування ідей. Теоретична діяльність реалізувалася у двох фор­мах — філософуванні та теоретизуванні, що постануть у майбут­ньому як два соціальні інститути: філософія («теологіке») і наука («математіке» і «фюзісе»).

Діяльність у межах філософії в античну добу — філософу­вання, що сьогодні все частіше вживається як термін, — це теоре­тична діяльність, спрямована на споглядання найбільш загального предмета дослідження за допомогою головного засобу, притаман­ного «теологіке» — інтуїтивного охоплення, мета якого вбачалась у постановці і з’ясуванні проблеми співвідношення мислення і буття. У трактуванні предмета філософування сформувалася дуальна позиція: першу представляє позиція Платона щодо ем­піричного досвіду, що необхідно розглядати як чуттєво-образне сприйняття світу на відміну від його розуміння як добору фактів, в чому підтримуємо позицію І. Лосевої [170; с. 55], в ньому суб’єкт і об’єкт мислення відділені. Другу позицію щодо предмета філосо­фування представляє сам пізнавальний процес, де суб’єкт і об’єкт мислення невіддільні, що втілено в Арістотелевому понятті «мис­лення мислення». Суб’єктами філософування були мислителі, яких Платон об’єднав в окремий клас і виділив як суспільно важливу со­ціальну групу, що здобували відповідну підготовку у межах пев­них філософських шкіл. Засобами діяльності виступав пізнаваль­ний інструментарій, що, з одного боку, привносився з інших видів діяльності (метод доведення), з другого боку, — створювався самими суб’єктами (ідеалізація, абстрагування та ін.). Процес діяльності полягав у специфічних мисленнєвих операціях засто­сування пізнавального інструментарію до емпіричного досвіду суб’єкта, отримання якого відбувалося не тільки через спогля­дання й участь у житті античного поліса, але й подорожування (для набуття досвіду). Така діяльність розглядалася самими фі­лософами як найвища, самоцінна, а її результат вбачався в отри­манні задоволення від споглядання, тобто був індивідуальним результатом кожного суб’єкта філософування. Як вважав іще Сократ, єдиною функцією знання було самопізнання. На відміну від нього, Протагор стверджував, що мета знання — вдосконалити діяльність людини. Необхідно зазначити, що такою діяльністю розглядалися лише політика, право і мораль — форми існування зовнішнього соціокультурного середовища. На рівні суспільства однією з головних функцій знання як результату філософування («теологіке») поряд із функціями трансляції, зберігання та при­множення самого знання вперше постає регулятивна як раціо­нальне обґрунтування організації суспільного життя і духовної діяльності: політики, права, моралі.

Теоретична діяльність в античну добу, серед якої виокремлю­ються математика та фізика, розглядається нами як така, що мала на меті споглядання окремого (часткового) предмета дослідження за допомогою особливих способів, серед яких Арістотель виділяв чуттєве сприйняття, пам’ять, досвід, найбільш правдиві думки, діалектичні (діалогові) судження. Для математики предметом ви­ступили теоретичні об’єкти, найбільш віддалені думкою від кон­кретних предметів у чуттєвому сприйнятті, для фізики предме­том стала природа (природні сутності з точки зору їх руху і змін). В античну добу не існувало теоретичного знання, не пов’язаного з філософією, оскільки «теологіке» (в античному розумінні «перша філософія») є найвищою в ієрархії теоретичного знання античної доби, що наклала відбиток на всі нижчі ієрархічні ланки («фюзісе» і «математіке»), підпорюючи їх своїм завданням і своєму пред­мету. Умови для теоретичної діяльності були неуречевленими, ними постали емпірико-теоретичне і теоретичне мислення, стилю мислення тієї доби притаманні емпіризм, аксіоматизм, статичність і споглядальність. Уречевлені умови постають у вигляді книг (сувоїв на папірусі чи пергаменті) як першої уречевленої форми комунікацій у теоретичній діяльності та як бібліотеки, де організо­вувалися зберігання книг і користування ними.

Нами з’ясовано, що на початку етапу зародження теоретичної діяльності їй був притаманний гетерономний вплив — зовнішній, з боку соціокультурного середовища. Інший аспект, який потре­бує з’ясування, чи здійснювали вплив на соціокультурне середо­вище результати такого виду діяльності? Відповідь на це питання буде позитивною. Одне з головних припущень у грецькій геомет­рії — припущення конгруентності і пов’язаний з ним евклідовий простір, що уявлявся як двовимірний, на тисячоліття зумовили лінійність у світосприйнятті, у літературі — поширення «ліній­ного оповідання», а в живописі та скульптурі — лінійності в зоб­раженні. Хоча лінійність була притаманна поясненню суспільних процесів і до появи евклідового простору: «батько історії» Геродот (484-431(25) до н.е.) намагався використовувати минуле для по­яснення теперішнього або пояснення більш пізнього етапу в роз­витку [58]. Дослідник історії Дж.Майрс у праці «Геродот, батько історії» (1953) з цього приводу висловився так: «Теперішнє обу­мовлено минулим, а минуле має цінність для теперішнього як до­свід, що його можна буде використати у майбутньому» [29; с. 596]. Попередники Геродота (логографи) наслідували іншу мету — збір всіх легенд, переказів щодо кожного народу або держави, які збе­рігалися місцевими жителями або існували у книгах, нічого не додаючи або віднімаючи від них [29; с. 588]. Лінійність як все- охоплююча характеристика в традиціях античної філософії за­клала основи уявлень про гомогенність, однорідність, відтворюва- ність досліджуваних явищ і процесів, що були поширеними навіть у добу Відродження.

За античної доби було здійснено також чиселенне застосу­вання математичних знань щодо природних об’єктів і процесів, що дозволило дослідникам зробити висновок про формування перших теоретичних моделей і законів механіки [262; с. 70], а саме:

— в астрономії обчислено розташування планет, провіщено со­нячні та місячні затемнення, здійснено перші спроби оцінювання розмірів Землі, Місяця, Сонця, відстані між ними (Аристарх Само- ський, Ератосфен, Птолемей); при цьому сформовано дві конку­руючі концепції світобудови: геліоцентричні уявлення Аристарха Самоського, що випереджали відкриття Коперника, та геоцент­ричну систему Гіппарха і Птолемея;

— значні досягнення зроблено у розумінні фізичних процесів: розробка Архімедом (287-212 до н.е.) начал статики і гідроста­тики (зокрема, його теорія центру ваги, теорія важеля, відкриття основного закону гідростатики, розробка проблем стійкості і рів­новаги плаваючих тіл); відкриття Евклідом і Архімедом закону прямолінійного розповсюдження світла і закону відображення; сформульовані і вирішені задачі, пов’язані із застосуванням гео­метричної статики до рівноваги і руху вантажів по нахиленій пло­щині (Герон, Папп).

Дослідники історії природничих наук відмічали, що стародав­нім грекам «були відомі прості механізми, зубчасті передачі, гід­ростатика, найрізноманітніше застосування сифонів, здатність повітря до стискання, рушійна сила пари... греки вже володіли і технічними знаннями, і науковим розумінням, достатнім для того, щоб створити індустріальні машини і передбачити XVIII ст. А що ж вони замість цього робили? Придумували механічні фо­куси і конструювали іграшки для розваг під час святкувань, ви­находили пристосування, що створювали «магічні» ефекти при релігійних богослужіннях... виготовляли гармати і катапульти» [171; с. 19-21]. Такий стан речей незрозумілий людині техноген­ного суспільства, де наукове знання має насамперед прикладне, практичне значення у перетворенні навколишнього світу. Водно­час суперечність розвитку еллінської цивілізації полягала в тому, що в її соціокультурному середовищі створювалися цінності від­мінного від традиційного типу суспільства, що постане як техно­генне, а в господарському середовищі, складовою якого була тех­ніка, домінували норми світосприйняття й етичні норми поведінки традиційного суспільства. Поняття техніки у стародавніх греків («Т£%'УТ|») охоплювало і техніку, і технічне знання, і мистецтво, але не містило теорії [263; с. 313]. «В античному мисленні існувала чітка відмінність єрідттцшЬ'и (епістеме), на осягненні якого базується наука, і т£%'УГ| («техне»), практичного знання, необхідного для справи і пов’язаного з нею. Тє/ут] не мало ніякого теоретичного фундаменту. Антична техніка завжди була схильна до рутини, вправності, навички; технічний досвід передавали від батька до сина, від матері до дочки, від майстра до учня. Стародавні греки проводили чітке розмежування теоретичного знання і практич­ного ремесла» [360; р. 235]. За Сократом, ставлення до ремесла було презирливе [102; с. 513]. Плутарх у своїх «Порівняльних життєпи­сах» характеризував Архімеда як людину «піднесеного способу мислення і такої глибини розуму», що «вважаючи виробництво машин низьким і грубим, усе своє поривання звернув на такі заняття, в яких краса і досконалість не змішані з потребою життя» [цит. за: 186; с. 75]. Різниця у суспільних цінностях обумовлювала відмінність ставлення до знань ремісника і математика, що під­креслив Арістотель: «По-різному займаються прямим кутом тесля і геометр, адже першому він потрібен з такою [точністю], яка ко­рисна для справи, а другому [треба знайти] його суть чи якості, бо він споглядач істини» [7; с. 31]. На думку академіка А.Чухна, в античному світі «знання», «вміння» та «навички» розрізнялися, «техне» не означало знання, бо воно не містило якихось принци­пів і передбачало лише конкретне використання, тобто вміння і навички, що їх можна було набути у процесі праці чи навчання [323; с. 43]. Як підкреслив І.Пригожин, за часів Платона й Арісто- теля сфери практичних дій і раціонального розуміння природи були жорстко розмежовані [234; с. 46]. Наприклад, слово «меха­нік» у первісному своєму значенні означало «митець», винахід­ник і створювач машин. Предметом «механіки», як про це йдеться у творах III ст. до н.е., виступають явища, які відбуваються «всу­переч природі» завдяки «мистецтву» або «хитрощам» [155; с. 79]. Дивовижна здатність грецької культури, без якої поява філософії була б неможливою, на думку сучасних дослідників, полягала у тому, що дозволяла філософам відволікатися від проблеми ко­рисності своїх занять [131; с. 303].

Можемо зробити висновок, що технічна діяльність у стародав­ніх греків була іманентна ремеслу, не мала теоретичної основи, базувалася на практичному досвіді — емпіричному знанні, серед її цілей було відсутнім творення нового технічного знання, їй був притаманний рутинний характер. Домінанти її розвитку також були зовнішніми — соціокультурними, оскільки потреби міста- поліса були переважно колективними (військові, релігійні, куль­турні), а не індивідуалізованими, такими, що стосувалися б кож­ного в його діяльності, відтак головні технічні досягнення тієї доби стосувалися військової справи, організації видовищ, проведення релігійних заходів. Відмінною від теоретичних знань була оцінка емпіричних знань самими мислителями. Так, Архімед вважав емпіричні знання та їх застосування у техніці «справою низькою й невдячною» і лише за умов актуалізації колективних інтересів (облога Сіракуз римлянами) був змушений зайнятися вдоскона­ленням військової техніки й оборонних споруд [263; с. 63]. Поряд з цим, як зазначав Дж.Бернал, за умов наявності рабської праці та обмеженості купівельної спроможності лише заможних верств населення виробники не мали стимулів робити наступний крок — запроваджувати машини у виробництві [21; с. 134]. Відтак технічне знання як емпіричне знання про «штучні» об’єкти, створені люди­ною, містило значний соціальний контекст традиційного суспіль­ства, цільове спрямування технічних об’єктів визначало їх будову, властивості і функціонування, але формування цілей створення знарядійної техніки не було пов’язаним з теоретичною діяльністю, з огляду на це технічна діяльність в античну добу була ближчою до мистецтва.

Таким чином, теоретична діяльність, яка зароджувалася в ан­тичну добу, справляла, хоча й опосередковано, вплив на зовнішнє соціокультурне середовище, що формувалося як наслідок систе­матичного провадження духовної діяльності у таких формах, як культура, право, політика, мораль. Це проявилося у тому, що серед функцій теоретичного знання (самопізнання та трансляції задля його зберігання і примноження), які забезпечували відтворення теоретичної діяльності як самостійного відокремленого виду діяль­ності на основі традицій, з’явилася нова — регулююча, що реалізу­валася шляхом формування нових ідей для організації суспільного життя та духовної діяльності. Уперше теоретичне знання здобуло соціальну значущість як основа вироблення базових суспільних цінностей, що закріплювалися у таких формах існування суспіль­ної свідомості як право, політика, мораль, культура. Це дозволило сформувати в античному полісі нову традицію, яка й до сьогодні не оцінена адекватно, — традицію створення інтелектуальної основи суспільної свідомості в усіх її різноманітних формах. Хоча теоретичні знання, накопичені в лоні античної філософії, були неуречевлені, здебільшого неформалізовані, вони не залуча­лися до господарського обігу як уречевлені в знаряддях праці, в останніх втілювалися виключно емпіричні знання, накопичені попередніми поколіннями. Предмет теоретичної діяльності не був відділеним від її суб’єкта, теоретичні знання були невіддільними від їх носіїв — мислителів. Тому головним результатом теоретич­ної діяльності античної доби вважаємо підготовку плеяди мислите­лів, появу нових неформальних організацій — філософських шкіл, де така діяльність переходила від епізодичного стану до стану самовизначення і структурованості, набуття теоретичними знан­нями регулюючої функції.

Водночас вплив теоретичної діяльності на соціокультурне се­редовище тієї доби не можна зіставити з впливом середовища на неї, що було домінуючим. Це знайшло свій прояв насамперед у філософських системах, які виникали у Стародавньому Римі у ПІ ст. до н.е. — II ст., серед їх фундаторів — Лукрецій, Сенека, Аврелій та інші мислителі. Дослідники історії філософії вважають, що першою філософською конструкцією, яка постала на еллінській базі, була римська антична філософія, її засновником вважається Цицерон, відомий перекладач латиною еллінських філософських текстів. Трансформації соціокультурного середовища на теренах неосяжної Римської імперії були спрямовані на повернення до тра­диційного суспільства на відміну від тих прогресивних прообразів техногенного суспільства, що зароджувалося в еллінських містах- полісах. Соціокультурне середовище об’єктивно було позбавлене внутрішньої єдності, що знайшло відображення у теоретичних конструкціях тогочасних мислителів. Так, Г.Майоров вважає, що особливість філософії Цицерона полягає в тому, що «це філософія, розрахована на всіх і кожного в цьому величезному, строкатому і суперечливому римському світі, мимоволі стала еклектичною, або краще сказати, синтетичною, такою, що об’єднує в собі та про­пускає крізь себе все, що було створене до неї у сфері думок під­владними Риму народами» [цит. за: 123; с. 1109]. У Стародавньому Римі трансформації соціокультурного середовища обумовили формування величезної держави, де центричні потреби фоку­сувалися не на внутрішньому світі людини та її саморозумінні, а на зовнішніх аспектах її буття — формально-правових сторонах життєдіяльності. Найвищого розвитку набула система права, на відміну від республіканського устрою греків, де ораторське мисте­цтво мало найважливішу роль у досягненні успіху у суспільному житті, в епоху принципату свобода слова зазнала утисків у житті римлян, відтак ораторське мистецтво, не потрібне на майдані, зна­йшло захист у стінах школи. На противагу істинної публічної про­мови поширилося демонстраційне ораторство, що здобуло назву scholastica — «шкільне ораторське мистецтво», його прихильники стали називатися scholastici [174; с. 150].

Проте доробок мислителів і літераторів Стародавньої Гре­ції уже був формалізований у книгах, які продовжували життя античних ідей в іншому соціокультурному середовищі. На від­міну від грека, який здебільшого набував нові знання колективно і через усну трансляцію (зібрання, вистави, театр, ігри та ін.), римлянин набував їх індивідуально, читаючи книги. Відмітимо, що римляни не просто запозичили у греків бібліотеку як соціаль­ний інститут, вони фізично переміщали фонди бібліотек до Риму: йдеться про бібліотеку македонського правителя Персея, бібліо­теку Арістотеля тощо [47; с. 34]. Інтелектуальна діяльність діс­тала новий імпульс розвитку: збільшується кількість бібліотек^[9], читання книг перетворюється на поширене заняття аристократії. У Римі з’являється перша газета — «Акта дгурна урбіс» у формі дерев’яних дощок на стовпах [333; с. 16]. Дослідники історії куль­тури вважають виключним внеском римлян у розвиток інтелекту­альної діяльності створення фонетичного алфавіту, що став засо­бом пильного візуального аналізу: «Саме фонетичний алфавіт був для стародавніх греків такою ж новинкою, якою у наш час стала кінокамера» [174; с. 35]. Отже, колективний характер усної транс­ляції знання в еллінській культурі трансформувався в індивідуа­лізований у римському соціокультурному середовищі при збере­женні її усної форми трансляції.

Інший аспект, що маємо відзначити, — це зміна в соціокуль­турному середовищі Стародавнього Риму уявлень про технічне знання. Велике значення мав трактат «Десять книг про архітек­туру» римського архітектора Вітрувія (друга пол. І ст. до н.е.), де повідомлялися читачеві «точні правила, щоб на їх основі ти міг самостійно судити про якість як раніше виконаних робіт, так і про те, якими повинні бути майбутні, оскільки в цих книгах я роз’яснюю закони архітектури» [45; с. 20]. Це одна з перших праць, де зібрано й викладено у послідовній формі емпіричні технічні знання тієї доби. Дослідники історії технічних наук зазначають, що технічному трактату притаманні важливі особливості об’єктного опису в технічному знанні — розкриття структурних і функціо­нальних особливостей. Перші полягають в описі конструкції з пе­рерахуванням матеріальних компонентів об’єкта і способу їх поєд­нання, другі — у розкритті характеру дії пристрою в зовнішньому середовищі і послідовності дій елементів пристрою [104; с. 59]. І все ж, як підкреслював І.Пригожин, за часів Стародавньої Гре­ції та Риму між технічним, практичним знанням, з одного боку, і теоретичним знанням, з іншого, існувала неподолана прірва [234; с. 94]. Прикметно, що Вітрувій сформував перші вимоги щодо бібліотечної архітектури, визначивши місце розташування біб­ліотек на схід відповідно до функціонального призначення, реа­лізація якого потребує ранкового світла [47; с. 36]. Відтак технічне знання, що в еллінській традиції філософування і теоретизування апріорі не могло бути включенним до предмета теоретичної діяль­ності, уперше постало не лише як формалізоване знання, але й систематизоване, це було вже знання, до якого було застосовано пізнавальний інструментарій теоретичної діяльності. Це був пер­ший крок до майбутніх процесів сцієнтизації техніки, що відбу­дуться на етапі становлення науково-технічної діяльності.

Однією з найбільших флуктуацій у соціокультурному середо­вищі традиційного суспільства середньовіччя стало офіційне визнання релігії на державному рівні як загальна тенденція у першому тисячолітті н.е., догматичні релігії постали фактором формування політичної єдності. Так, з 224 р. н.е. іранська релі­гія стала основою імперії Сассанідів, у VII ст. іслам став основою арабської держави. Офіційно було визнане римською державою і християнство згідно з Міланським едиктом імператора Костян­тина (313). Таким чином, релігія, охопивши політичні процеси, стала провідним соціальним інститутом тогочасного суспільства. Водночас світоглядні настанови, сформовані кожною релігією, значно вирізнялися. Фахівці відзначають, що римське христи­янство мало істотну відмінність, яка полягає у зосередженості на проблемі т.зв. «зовнішньої людини» — орієнтування на фор­мально-раціоналістичні акценти, вони домінують у західній час­тині Римського світу, у східній його частині (від Балкан і Малої Азії й далі на схід) зберігала свої позиції більш давня і потужніша за своїм культурним потенціалом елліно-елліністична традиція, якій вдалося певною мірою асимілювати окремі цінності стародав­ніх близькосхідних культур [цит. за: 123; с. 1110].

Поставши як провідний соціальний інститут християнська ре­лігія передовсім мала трансформувати провідні інститути соціо- культурного середовища античної доби: політику, мораль, куль­туру. Трансформування суспільних традицій потребувало століть, тоді як найбільш гостро стояло питання поширення нових ідей на нові території. Відтак теоретична діяльність, яка поки що не знайшла свого прояву у нагальних проблемах раннього середньо­віччя, змінила батьківщину, її центр перемістився на схід. При­чому на схід поширилися не лише традиції теоретичної діяльності, але передовсім її уречевлені умови. Йдеться про заснування у но­вому соціокультурному та господарському центрі Константинополі у 330 р. бібліотеки, відомої як бібліотека імператора Костянтина, у 475 р. у бібліотеці налічувалося 120 тис. текстів, вона також була державним скрипторієм. Тоді ж книга здобула сучасний її ви­гляд — сфальцьовані зошити у вигляді «кодексу» [47; с. 36-37].

Унаслідок арабських завоювань на величезній території було утворено єдину державу — Халіфат, упродовж п’яти століть проіснувало соціокультурне середовище, що здійснило значний вплив на теоретичну діяльність. Величезний вклад у зародження теоретичної діяльності внесли араби і мислителі Середньої Азії (Ібн Сіна (980-1037), Ібн Рушд (1126-98), відомий як коментатор праць Арістотеля), що зуміли зберегти і розвинути античну тра­дицію, збагативши її низкою галузей знань. Зокрема, Ібн Сіна, відомий в Європі як Авіценна — засновник медицини, створив своєрідну класифікацію наук, запропонувавши поділ на теоре­тичні, спрямовані на досягнення знання, та практичні, де дослі­джуються людина загалом та проблеми її поводження у суспіль­стві і сім’ї. У складі теоретичних наук виділено: «першу» (вищу) науку — вчення про абсолютне буття; «середню» науку (мате­матика, астрономія, музика); «фізику» — всі природничонаукові знання [299; с. 230]. Вклад арабських мислителів у зародження теоретичної діяльності полягав також і в тому, що твори бага­тьох античних мислителів були перекладені з грецької арабською мовою. Переклади, як зазначає Дж.Бернал, субсидіювалися халіфами і знаттю, було навіть створено канцелярію перекладів, звідки вийшла більшість творів Арістотеля і Птолемея [21; с. 161]. У такий спосіб вони повернулися до Європи в епоху Відродження, і саме в цьому непересічне значення вкладу арабських мислителів у зародження теоретичної діяльності.

Соціокультурне середовище країн, що утворювалися унаслі­док розпаду Халіфату, формувалося на цінностях традиційного суспільства. Відтак головний здобуток у сфері філософування не міг бути іншим, аніж як збереження і трансляція доробку античних філософів. Власні ж досягнення арабських мислите­лів стосувалися сфери теоретизування, зокрема астрономії, по­треби в розвитку якої були обґрунтовані як державні завдяки реалізації теоретичним знанням прогностичної функції. Видатні мислителі не тільки поширювали ідеї античних мислителів, здо­бутки індійської математики (введення десятинної системи об­числень, перше в світі застосування таблиць синусів і косинусів) та астрономії, але й значно їх розвивали власними спостережен­нями і дослідженнями, їх уже можна вважати дослідниками. Так, Мухаммед (780-850) вдосконалив астролябію й уточнив таблиці руху планет, складені Птолемеєм; Біруні (973-1048) критично ставився до геоцентричної системи Птолемея і за п’ятсот років до Коперника висловив переконання про геліоцентричну систему, досить точно вирахував розміри Землі; О.Хайям (1040-1123) вва­жав, що Земля обертається навколо своєї вісі, а Всесвіт ніколи не був створений, він існує вічно; Н.Тусі (1201-74) побудував най­більшу тогочасну обсерваторію, склав більш точні таблиці руху планет і зірок. У Самарканді у XV ст. завдяки особистій участі його правителя Улукбека, видатного державного діяча й астро­нома, було збудовано найдосконалішу для тієї доби обсерваторію з найкращим обладнанням, а самаркандськими астрономами було створено «Зоряні таблиці» — каталог, який містив точне розташу­вання на небі 1018 зірок. Тривалий час ці таблиці були найповні­шими та найточнішими, в Європі вони були перевидані через два століття. Створення і вдосконалення приладів для спостереження за небом мало велике значення для розробки наукових приладів і наукового обладнання в майбутньому. Велике значення мали і ме­дичні дослідження, зокрема, слава створення лінзи та закладення основ оптики належить саме арабським лікарям. Теоретизування окрім систематизації було доповнено арабськими мислителями новою традицією — настійною увагою до якості явищ і процесів. Неоціненним є також внесок арабів у хімічні дослідження і ство­рення алхімії. Саме в країнах Середньої Азії результати хімічних дослідів уперше здобули практичне використання у виробництві соди, різноманітних солей, селітри. І ці приклади можемо вважати первісними формами впливу теоретизування на господарство.

У соціокультурне середовище було перенесено також античні традиції заснування бібліотеки мусейону, в арабському тлума­ченні це був «дім мудрості». Водночас арабські бібліотеки запропо­нували нові підходи в реалізації обох функцій бібліотеки, це було пов’язано з виготовленням паперу — дешевшого за пергамент матеріалу, що зменшувало витрати і пришвидшувало створення копій, папір також надавався безкоштовно читачам бібліотеки, що була загальнодоступною, оскільки вони здебільшого не читали, а переписували книги. В арабському світі поширилася традиція утворення приватних книгозбірень, зокрема, мешканець Кордови, столиці Кордовського емірату (ІХ-Х ст.), де щорічна кількість створених копій становила 60—80 тис. екземплярів, побудував при­ватну бібліотеку, у ній було 400 тис. книг [47; с. 47-50].

За умов, коли процвітали міста і розвивалася торгівля, ви­знання арабських мислителів правлячою верхівкою і знаттю на­давало їм необхідні кошти та повагу суспільства, у подальшому це стало пасткою у контексті релігійного фанатизму, коли з різ­них причин занепадали міста і припинялася торгівля, бібліотеки спалювалися. Про це свідчать біографічні дані багатьох мисли­телів, навіть найбільш визнаний — Авіценна ніколи не перебував у повній безпеці [21; с. 162, 167]. Все це доводить, що теоретична діяльність на етапі зародження була повністю залежною від со- ціокультурного середовища традиційного суспільства, і як тільки в ньому відбувалися деструктивні тенденції, це зумовлювало згор­тання досліджень і перетворювало мислителів на мандрівників або й вигнанців з рідних земель.

Міста відігравали визначну роль в історії людства, з ними пов’язують виникнення писемності і власне того, що розуміється під історією, усі поворотні моменти зростання відображалися у злеті урбанізації, як це було з часів міських общин, полісів доби античності або медини в епоху завоювань мусульман. Злет Європи обумовили відроджені з XI ст. міста [31; с. 447]. В європейських містах, на відміну від азійських і далекосхідних міст, сформу­валося специфічне середовище, де М.Вебер відмітив тривале суперечливе співіснування і взаємодію двох начал — традицій­ного общинного-родового й суспільного (нетрадиційного або й анти традиційного) [38]. Зародження і становлення як античних, так і середньовічніх європейських міст демонстрували трансформа­цію сімейно-родинного способу соціалізації індивіда у добровільні об’єднання та державу, відтак античні міста-поліси й середньо­вічні міста — це міста-держави, де найвищий прояв колективних інтересів реалізується у військовій справі. З розвитком міст на європейському континенті і в соціокультурному, і в господар­ському середовищі поставали елементи й розгорталися процеси, що сформують новий тип суспільства — техногенне суспільство.

Як уже зазначалося, найважливіші трансформації у соціо­культурному середовищі відбулися після того, як християнство стало панівною релігією у Римській імперії та підкорило всі форми суспільної свідомості. Вплив християнської релігії проявився у розірванні родових зв’язків як домінуючого способу соціаліза­ції індивіда у традиційному суспільстві та участі релігійної спіль­ноти в організації управління містом, що, в свою чергу, приско­рювало процеси урбанізації. Водночас флуктуації відбувалися і в надрах самої релігії, найголовнішим з них стало розмежування між католицьким (латинським) і православним (грецьким) хрис­тиянством, що сформувало лінію розлому Європи на «Захід» і «Схід». Такий розлом існував вже в перші століття нашої ери [70; с. 44]. Водночас вирішивши певною мірою поширення двох християнських релігійних ідей значною територією у ранньому середньовіччі, їх конкурування зосередилося у соціокультурному середовищі, і засобом у суперництві стало звернення до теоретич­ної діяльності, насамперед до спадку античної філософії.

Зазначені трансформації здійснили найбільший вплив на теоретичну діяльність того часу, зокрема антична філософія була піддана величезній переробці апологетами і патристикою у на­прямі її теологізації. Жак ле Гофф відмічав, що «антична думка вижила у середньовіччя у розідраному, викривленому та при­ниженому християнством стані», але «середньовіччя дізна­лося лише про те з античної культури, що отримало від Пізньої імперії, яка настільки перемолола, спростила і розклала греко- римську літературу, думку і мистецтво, що варваризованому Ранньому Середньовіччю легко їх було засвоїти» [160; с. 109]. При переробці античного спадку багато із змістовних складових еллін­ської «епістеме» залишилися в патристиці і схоластиці — тих формах теоретичної діяльності (передовсім, філософуванні), що з’являються в Європі внаслідок панування християнської релігії. Більш ніж півтора тисячоліття релігійна свідомість базується на латині, що накладає відбиток і на пізнавальну діяльність, де мис- леннєві операції і комунікаційні процеси відбуваються також ла­тиною — мовою, не вживаною у побуті. Як зазначають вітчизняні дослідники історії філософії, Західна Європа перейняла елліно- елліністичну європейську філософську спадщину через посеред­ництво римської її версії — у римоментальній (латиномовній) її формі, що орієнтувалася на логіко-раціоналістичне, формально- правове філософське бачення людини в її взаємодії із зовнішнім світом. У філософуванні на теренах Східної Європи поширюються ідеї філософії серця [123; с. 1113]. Поширення православ’я мало до­корінну відмінність від католицизму, що полягала у використанні штучно створеної мови, яка базувалася на грецьких традиціях пи­семності та була найбільш адаптованою до побутової мови.

Поряд з негативним схоластика внесла величезний вклад у розвиток мислення, що полягає не стільки у вирішенні багатьох проблем пізнання, скільки в чіткості їх постановки. Одному з най­яскравіших представників ранньої схоластики А. Кентерберій- ському (1033-1109) належить вислів: «Не прагну збагнути, щоб увірувати, але вірую, щоб збагнути». На думку дослідників, розви­ток у середньовіччі алхімії, астрології, містицизму, в свою чергу, також сприяв зародженню науки. За висновком британської до­слідниці Ф.Йєтс «за виникненням нової науки стояв новий напрям волі, її звертання до світу, до його чудес, до таємничих явищ, жа­гуче бажання і рішучість пояснити ці явища і практично впливати на них» [53; с. 82].

Спільною рисою і для Західної, і для Східної Європи було те, що пізнавальна діяльність стала одним із напрямів діяльності но­вого соціального інституту — монастиря, при якому створювалися бібліотеки, скрипторії (центри виготовлення книг), школи, а ви­датними мислителями раннього і класичного середньовіччя були найвідоміші церковні діячі. «У своїх майстернях монастир зберігав давнішні ремесла і мистецтва, у скрипторіях і бібліотеках він під­тримував інтелектуальну культуру, а завдяки своїм земельним володінням, сільськогосподарській техніці і праці ченців та залеж­них селян він був важливим центром виробництва і зразковим господарством, будучи, звичайно, водночас осередком релігійного життя» [161; с. 115]. Релігія як соціальний інститут мала винятко­вий вплив на всі сфери життєдіяльності людини і суспільства у се­редні віки. Дослідник Б.Смоллі («Вивчення Біблії у середні віки», 1952) так визначив вплив релігії на освіту: «У середні віки викла­дачі вважали Біблію переважно шкільною книгою. Псалтир слу­гував для вивчення літер. По Біблії навчали і вільним мистецтвам. Тому вивчення Біблії було з початку пов’язане з історією всіх навчальних закладів» [цит. за: 174; с. 150].

Водночас необхідно з’ясувати, в яких формах відбувалася теоретична діяльність у середньовічну добу, чи продовжувалася антична традиція виокремлення філософування і теоретизування, в яких формах існувало теоретичне знання? Дослідники історії філософії вважають, що в Європі раннього середньовіччя біль­шого розвитку набуло філософування, якому був притаманний традиціоналізм, а панівна біблійна іудео-християнська ідеоло­гія опиралася на традиції неоплатонізму [173]. Тоді як інші форми теоретичного знання (математика, астрономія) набули поши­рення у країнах Середньої Азії. На наш погляд, це було пов’язано з більшим поширенням на цих територіях ідей арістотелізму, аніж платонізму — панівного на теренах Західної Європи. Зокрема, як зазначає ГЛосєва, Арістотель знову повернувся до Європи через переклад античних авторів з арабської та праць арабських мисли­телів, що коментували Стагіріта. Велику роботу в цьому напрямі зроблено зусиллями Шатрської школи, яку продовжив Оксфорд­ський університет, передовсім його перший ректор і засновник Оксфордської школи Р.Ґросетест (бл. 1170-1253), єпископ Лін- кольнський, який поєднував філософування і теоретизування. Відмінність коментарів Ґросетеста як схоласта полягала у тому, що об’єктом виступало не священне письмо, а «Перша аналітика», «Нікомахова етика», «Фізика» Арістотеля, праці його послідов­ників. Було відроджено навички самостійного філософування й інтерес до проблематики натурфілософії. Про це свідчать назви праць: «Про світло», «Про тепло Сонця», «Про веселку», «Про лінії, кути і фігури», «Про колір», «Про сферу», «Про рух небесних тіл», «Про комети», де вибудовувалася картина природного світу, що базувалася на вивченні оптичних явищ, оптика розглядалася осно­вою математики й геометрії.

Головні положення епістемологічної концепції Ґросетеста такі:

— будь-яке знання (scientia) можливе без допомоги чуттєвого сприйняття;

— окремі люди володіють інтелігенціями, що спроможні бачити у божественному світлі й одиничні речі, й універсалі!, оминаючи чуттєвий досвід (інтелігенція (intelligentia) — найкраща частина душі);

— абстрактно-теоретичне знання є результатом подолання душею впливу чуттєвих вражень від зовнішнього світу;

— порівняльний аналіз знання, здобутого інтелігібельним і чуттєвим шляхом, вимагає «експериментального універсального методу».

У наведених положеннях уже йдеться про предмет, суб’єк­тів, засоби і результат теоретичної діяльності. Але вживання терміна «експериментальний», на що вказують західні дослід­ники (А.Кромбі) як на відведення головної ролі експерименту у науковому дослідженні, не тотожне сучасному розумінню «експерименту». При цьому в епістеме єпископа Лінкольнського вибудовується ієрархія істин, що обмежується божественною ідеєю — ідеєю інтелігібельного світла. Математичне знання у цій концепції застосовується в традиціях античної філософії, тобто є частиною філософії та їй підкоряється [170; с. 61-72]. Проте головним досягненням Р.Ґросетеста, на думку П.Гайденко, є його внесок у розуміння поняття нескінченності: якщо в Арістотеля нескінченність є лише потенційною, що загалом відповідає тра­диціям античної філософії, то у XIII ст. вперше критикується ця теза Арістотеля, видатний оксфордський теолог наполягав на існуванні актуально нескінченного як необхідної умови потен­ційного нескінченного, застосовуючи приклад часу. Це відіграло важливу роль у перегляді принципів античного теоретичного знання та становленні природознавства і філософії у Новий час [53; с. 147-148].

Загалом, на поч. XIII ст. відбувається буквальне повернення ідей Арістотеля, які переосмислює Т.Аквінський, найвідоміший систематизатор схоластики на основі християнського арістоте- лізму, захисник основних засад християнської віри. Аквінат, як і його вчитель — Альберт Великий, розділяв філософію і при­родознавство, а також філософію і теологію. Кінцевим об’єктом пізнання і теології, і філософії є Бог, проте філософія підкоряється теології, предметом першої є «істини розуму», предметом другої — «істини одкровення», не завжди доступні раціональному обґрун­туванню. Розум виступає преамбулою до віри, а пізнання природи розуміється як попереднє підґрунтя і підготовка відкриття «цар­ства благодаті» [123; с. 295].

Інший відомий схоластик Н.Кузанський, що вважається прихильником платонізму і неоплатонізму [53; с. 200], розробив епістемологічну концепцію, згідно з якою знання — це володіння істиною. Пізнання істини є багатоступеневим, встановлено «три види розгляду»:

— найнижчий — фізика, що має справу з природою як фор­мою матерії, «відповідно до нестійкості матерії» природа рухається і змінюється, тому пізнається за допомогою чуттєвого сприйняття і розсудливості;

— середній — математика, що має справу з формами, не поз­бавленими матеріальності, водночас ці форми усталені, незмінні і відволікаються від чуттєвих речей;

— вищий — «відноситься до форми повністю абсолютної й усталеної, божественної, незмінної» [170; с. 76].

Н.Кузанський обґрунтовує висновок, що Бог постає найви­щою метою пізнання, але усвідомлює неможливість знанням осяг­нути Творця, оскільки тільки Бог «розуміє свою сутність, а наше розуміння щодо його розуміння виявляється в безсиллі набли­зитися до нього» [154; с. 72]. Знання, здобуті у межах нижчого та середнього рівнів розгляду істини, підкоряються вищому, зокрема, геометрію залучено для обґрунтування Трійці, застосовано чис­лові характеристики для Всесвіту, який поділено на три світи: духовний (у центрі якого Бог), середній (у центрі — розум) та чут­тєвий (у центрі — розсудливість). В усіх трьох світах є всі числа від 1 до 1000. Пошук істини, за Н.Кузанським, необхідно здійсню­вати у трьох сферах — у Бога, в інтелекті та в природі, але існують ще й інші поля, де полювання за істиною буде більш успішним, з яких постає цілісна система концептуальних настанов такого по­шуку. У роботі «Полювання за мудрістю» виділено поля: знаючого незнання, можливості-буття, не-іншого, світла, хваління, рівності, зв’язку, межі, порядку [174; с. 81].

Як бачимо, мислитель-теолог уподібнював пізнавальний про­цес полюванню, це відображено передовсім у назві роботи, у по­шуку предмета дослідження як відповідного поля, де втаємничена істина. Наявність такої аналогії з найшляхетнішим видом роз­ваг панівного класу свідчить про вплив категорій культури, що характеризують людину як суб’єкта діяльності, структури його спілкування, його ставлення до людини і суспільства доби серед­ньовіччя. Тоді як вплив блоку категорій культури, які фіксують найбільш загальні характеристики об’єктів діяльності, перетво­рюваних в її процесі на теоретичну діяльність доби середньовіччя (передовсім філософування), полягає у тому, що ціннісні орієнтири і регулятивні принципи знання та світогляду філософії визна­чалися християнською релігією. Отже, джерело впливу на теоре­тичну діяльність було зовнішнім — її норми задавалися соціокуль- турним середовищем традиційного суспільства, але на відміну від етичних норм еллінського поліса це були норми християнської релігії. Звернення до такого виду духовної діяльності як теоре­тична діяльність уможливило розвиток іншого виду духовної ді­яльності — релігійної. Якщо в античну добу теоретичні знання не виходили за теологічні межі, то у добу середньовіччя теологічне знання окреслювало межі пізнання: в ієрархії знання теологічне знання було проголошено найвищим, а теоретичне — способом його досягнення. Тому предметом християнської філософії є реф­лексія над Святим Письмом як джерелом знання, творення теоре­тичного знання внаслідок такого філософування мало на меті від­криття форм божественної істини, і незалежно від прихильності чи до платонізму, чи до арістотелізму схоластика не могла вийти за межі теології.

Домінування християнської філософії мало і позитивні аспекти, які відзначає П.Гайденко: Н.Кузанський, як і Р.Ґросетест, роз­вивали ідеї актуального нескінченного, у результаті кардинал із Кузи сформулював новий закон мислення — закон збігу про­тилежностей, який усував закон тотожності Арістотеля, що був незаперечним півтора тисячоліття [53; с. 206]. Це спричинило значний вплив на розвиток у майбутньому фізики, математики, астрономії, оскільки йшлося про нескінченність світу на відміну від античного розуміння світу як кінцевого. Автори фундаментальної праці «Метафізика економіки» підкреслюють, що розробка проб­лем Розуму і Розсудливості Н.Кузанським стала предтечею ново­європейської концепції ratio [16; с. 784].

Водночас загальною особливістю теоретичної діяльності серед­ньовічної доби був її рецептурний і теологічний характер: пізна­вальні цілі були спрямовані на з’ясування, яким чином здобути знання, що передбачало пошук предмета дослідження та його засобів. Дослідниця І.Лосєва акцентує увагу на тому, що методу пізнання доби середньовіччя притаманні риси священнодійства й ритуальності, формального дотримання пізнавальних засобів (системи силогізмів, методу дедукції й індукції (трактуються як резолюція і композиція), математичної символіки як демонстрації), застосування цих методів потребувало, окрім дотримання рецеп­тури, певного таїнства, осяяння [170; с. 87]. Такі особливості були зумовлені тим, що головна сфера діяльності видатних мислите­лів середньовіччя, на відміну від античних філософів, полягала у церковній царині, що уособила традицію як панівну норму і меха­нізм функціонування традиційного суспільства. Середньовічні мислителі — це духовні особи (Р.Ґросетест — єпископ, Акві- нат — домініканський чернець, Альберт Великий — архієпис­коп, Н.Оресм — єпископ, Н.Кузанський — кардинал та ін.). Отже, теоретична діяльність середньовічних мислителів ніколи не була основною і спрямовувалася на творення релігійної ідеології, тому і підпорядковувалася релігійним нормам. За умов, коли серед ви­дів діяльності суспільно значимою була виключно релігійна діяль­ність, еволюційний поступ теоретичної діяльності був можливий лише в руслі цього виду духовної діяльності, інакше його традицію було б перервано. Виключне домінування релігійної діяльності під­креслював П.Сорокін, аналізуючи історичних особистостей, вклю­чених до енциклопедії «Британіка». Частка осіб, які займалися релігійною діяльністю, з початку нової ери до VI-VII ст. була най­більшою за період від 900 р. до н.е. до 1849 р. і складала до 83% від загальної кількості історичних діячів, така частка була дуже висо­кою до 950 р., значною (до 40%) — до 1200 р. [259; с. 782].

Системі організації знання — «епістеме» доби середньовіччя та античності властиві і спільні, і відмінні риси. Спільність їх по­лягає в тому, що теоретичне знання як результат теоретичної ді­яльності зазнає найбільшого впливу з боку соціокультурного се­редовища традиційного суспільства, має споглядальний характер, виконує у суспільстві соціальну функцію, в античну добу — це ре­гулювання організації суспільного життя, у добу середньовіччя — це регулювання поведінки окремого індивіда в її спрямуванні до пізнання Творця. Серед форм теоретичної діяльності домінуючою стало філософування, що підкорило своїй меті теоретизування, де виокремлювалися математика і природознавство. Тому закони як результат теоретичної діяльності доби античної та середньо­віччя стосувалися виключно сфери мислення, законів розви­тку природи у цей час відкрито не було, оскільки все теоретичне знання підкорювалося філософуванню, що не виходило за межі релігійної доктрини. В античну добу духовна діяльність, метою якої було продукування ідей організації суспільного життя, у межах якої постали емпірико-теоретичне і теоретичне мислення, обумовила особливості предмета теоретичної діяльності, що мав міфологічне забарвлення. У середні віки емпірико-теоретичне й теоретичне мислення розвивалися у соціокультурному середо­вищі, що визначалося християнством у напрямі абсолютиза­ції божественної істини. Тому і в античну, і в середньовічну добу предмет теоретичної діяльності — це квазіпредмет у сучас­ному розумінні предмета науки. Істотна відмінність античної та середньовічної «епістеме» простежується в пошуку начал теоре­тичного знання: для античної філософії вони представлені у різ­номанітті — вода, атом, нерухомий першодвигун, у християнській філософії — це єдине начало, бог-абсолют. Але в обох випадках пізнання начал означало досягнення межі, що постає як межа про­цесу пізнання.

Іще один аспект, який неможливо обійти увагою, це особли­вість розуміння самого поняття знання у середньовіччя. У пере­кладі з грецької мови «епістеме» латинською мовою вживалося вже як scientia, пізніше цей термін став ототожнюватися з англій­ським science. Як зазначав Р.Коллінгвуд, «відповідно до традицій європейських мов, що виходили до часів, коли люди, які розмов­ляли латиною, перекладали грецьке episteme як латинське scientia, і дійшли наших днів, слово наука означає будь-яку систему орга­нізованого знання». Неадекватність такого ототожнення підкрес­люється дослідниками ґенези теоретичного знання [170; с. 88]. У середньовіччі під зсіепііа розуміли сукупність теоретичних по­ложень, це найвище теоретичне (споглядальне) знання, що більше відповідає грецькому «теологіке», аніж «епістеме», і не тотожне «теоретіке». І в античну добу, і в середньовіччя теоретичне знання було слабко диференційованим, універсальним, у цей час важко розрізнити власне філософування і теоретизування. Диференціа­ція знання відбувалася за вертикальним ієрархічним принципом традиційного суспільства. Проте знання набувало все більшої фор­малізації, а його накопичення обумовлювало потребу в енциклопе­дичному впорядкуванні. Це відобразили роботи В. де Бове «Велике дзеркало» (1264) та «Велика праця» (1268) Р.Бекона [70; с. 88].

З позицій діяльнісного підходу теоретичне знання античної й середньовічної доби як результат теоретичної діяльності (філо­софування та теоретизування) не було спрямоване на реалізацію перетворювальної функції. Адже в меті теоретичної діяльності, що розглядалася як самовідворювальна, споглядальна, втілення її результатів пов’язувалося виключно з соціокультурним середо­вищем (право, політика, мораль, культура — у добу античності, релігія — у добу середньовіччя), орієнтація на практичне втілення у господарюванні була відсутньою. Тому теоретичне знання не за­лучалося до господарського обігу ні як уречевлене у продуктах натурального обміну чи товарах, ні як самостійний об’єкт обміну. Отже, на етапі зародження зовнішнім щодо теоретичної діяльності виступало соціокультурне середовище традиційного суспільства, оскільки лише з ним існував інформаційний обмін з боку теоретич­ної діяльності.