§ 2.3. Університети та книгодрукування у самовизначенні теоретичної діяльності

У Західній Європі у ранньому і класичному середньовіччі діяльність, що може бути віднесена до теоретичної, була тісно пов’язана з освітньою діяльністю і християнським віровчен­ням.

Якщо в добу Античності серед суб’єктів теоретичної діяльності знаходимо представників індивідуального рівня і неформальних утворень — філософських шкіл як представників колективного рівня, то в середньовіччя окрім монастирів з’являється і поширю­ється новий соціальний інститут — університет, місія якого поля­гала у збереженні, трансляції і генеруванні знання. Якщо монас­тир у ранньому середньовіччі постав як формальне організаційне утворення на основі власного статуту, що відображав поліфункці- ональність цього соціального інституту (центр духовної діяльності, життєдіяльності певного кола осіб, центр господарювання, освітній центр, інформаційний центр), то університет постав як спеціалізо­ване утворення. Причому університети перейняли античні та му­сульманські традиції навчання.

Слово «університет» походить від латинського ипгіегзит — світ як ціле, Всесвіт, а вислів ипі'иегзіїаз ІШегагит (сукупність наук) унаслідок скорочення дістав однослівну форму — універ­ситет [93; с.

На відміну від монастирських шкіл, де від Августина до Еразма Ротердамського навчання зосереджувалось на дотриманні тексту Біблії, програми університетів реалізовували освіту за іншим принципом — сігаіесґгса, формою прояву якого став академічний диспут схоластів, почерпнутий із традицій шкільного ораторського мистецтва Стародавнього Риму. В усіх університетах викладання було усним і латиною, що пояснює досить ранній вік середньо­вічних студентів (12—14 років), усний характер навчання письму потребував значного часу. Університет охоплював всі рівні на­вчання — від елементарного до вищого, на всіх рівнях прагнули до універсальності, а не спеціалізованих суджень. Видатний бри­танський дослідник ідеї Університету Дж.Г.Ньюмен зазначав, що «це — місце викладання універсального знання. Тобто його мета, з одного боку, є інтелектуальною, а не моральною; а з іншого боку, його метою є радше поширення знання, ніж забезпечення його по­ступу. Якби метою Університету було наукове чи філософське від­криття, то я не знав би, нащо Університету мати студентів; якби його метою був би релігійний вишкіл, я не розумів би, як він може бути осідком літератури та науки» [цит. за: 223; с. 136]. Головний принцип функціонування університету полягає у «знанні як само­цілі», аксіомою також є те, що університет — «це не монастир і не семінарія» [223; с. 88-89].

Перший університет, за даними Д. Прайса, з’явився в Каїрі в 950 р. з вузькою спеціалізацією на богослов’ї [362], за даними Дж.Бернала, — у 920 р.

Окремі дослідники вважають (йдеться про А.Е.Тейлора), що першим європейським університетом у контексті неперервності взаємодії вчителя й учня у спільному пошуку знання є платонів- ська академія [223; с. 111]. Усталеною ж є думка, що в Європі уні­верситетську традицію започаткувало італійське місто Болонья (див. табл. 2.1.). Офіційно його університет було визнано як кор­порацію студентів і викладачів імператором Фрідріхом І Барба- россою лише у 1158 р. [47; с. 68]. До к. XV ст. в Європі налічувалося понад 40 університетів, а до поч. XVII ст. — понад 80 [231].

Середньовічний університет є фундаментом сучасного універ­ситету, і чимало найвідоміших університетів мають неперервну традицію з тієї доби [223; с. 89]. Зазначимо, що університети ство­рювалися для викладання знань, і лише потім — для їх приро­щення. Географічно центрами зародження університетів та їх поширення Європою стали найважливіші центри торгівлі — серед­земноморський район (на півдні — Італія (Ломбардія й Тосканія); на заході — Франція (Прованс і Лангедок)), район Північного моря (північ Франції і Німеччини, Нідерланди, Бельгія), а також центр Західної Європи на торговельних шляхах річок Рони та Рейну. На карті середньовічної Європи, зображеної з позицій центрів торго­вельно-економічного розвитку й університетської вченості, такі центри збігаються [21; с.

Поява університетів дозволяє зробити висновок про форму­вання особливої соціально-професійної групи у суспільному по­ділі праці — вчених, які здобувають в університетах вищу освіту і систематично провадять теоретичну діяльність. На відміну від античних мислителів, які здобували самоосвіту, за часів універси­тетів термін «вчений» позначає вже не лише такі характеристики людини як особи навченої, що її вчили та навчили чогось: письма чи ремесла, йдеться про те, що її навчено, і вона присвятила себе теоретичній діяльності. Про це А.Сміт писав так: «Подібно до того, як, аби самому стати майстром і мати учнів у якомусь ремеслі, потрібно було сім років працювати у повноправного майстра, так само аби стати магістром, учителем або доктором (за старих часів це були синоніми) ліберальних професій і тримати школярів або учнів (від самого початку слова ці теж були синоніми), треба було протягом семи років навчатися у відповідного повноправного магі­стра» [254; с. 79-80].

В античну добу осередком освіченості був окремий суб’єкт — мислитель, філософ, навколо якого гуртувалося нечисленне коло однодумців, об’єднаних у неформальну організацію — філософ­ську школу. Її діяльність тривала впродовж одного-двох поколінь мислителів і залежала від тривалості життя її засновника та його учнів. Університет поставав як формальна організація, функціо­нування якої вже не залежало від однієї людини або обмеженого кола осіб. Первісна назва університету (лат. «alma mater» — мати- годувальниця) може трактуватися у прямому значенні як орга­нізація проживання та побуту студентів і в потенційному зна­ченні — як майбутні доходи бакалавра, магістра чи доктора від інтелектуальної діяльності, що не мали спадковості на відміну від спадкового характеру доходів від земельної власності.

Іще один аспект трансформацій соціокультурного середовища доби середньовіччя, окрім домінування християнства, полягав у поширенні корпоративності на всі сфери суспільного життя: духовну, соціальну, господарську тощо. Ієрархічність стала відмін­ною рисою соціокультурного середовища середньовічної Європи як вираз її корпоративності, що досягає найвищого розвитку з по­явою і поширенням магдебурзького права, витоки якого сягають італійських міст-держав Х-ХП ст. Йдеться про відхід від традиції, заснованій на неформальних моральних нормах, що притаманна типу соціалізації, який базується на сімейних і родинних зв’язках. Корпоративність — це формування нової традиції добровільних об’єднань, де окремий учасник залежить від спільних завдань і отримує від корпорації свій суспільний статус, засадні основи функціонування подібних організацій закріплено юридичними зобов’язаннями у відповідному статуті, їх мають дотримуватися усі учасники.

Корпоративність є характерною рисою засадних основ функ­ціонування університету як соціального інституту, вона властива

Таблиця 2.1

Роки заснування найстаріших університетів в Європі*

й іншим суспільним утворенням цієї доби, що постають як корпо­рації — формуються і функціонують за відповідним статутом: від монастирів, союзів васалів, сільських общин, ремісничих цехів, орденів до університетів.

Необхідно відмітити спорідненість організації навчання в уні­верситеті з організаційними засадами функціонування ремісни­чого цеху:

— обов’язковим для кожного вступника був «артистичний» фа­культет (підготовчий), де опановували латину та вивчали дисцип­ліни тривгю — граматику, риторику, логіку; тривій вчив способам вираження думки; результатом було отримання ступеня бака­лавра мистецтв (за ієрархією цеху це подібно підмайстру);

— після здобуття бакалавра мистецтв опановували дисципліни квадривію (арифметику, музику, геометрію, астрономію); квадри- вій розкривав сутності речей; результатом був ступінь магістра мистецтв (від лат. magister — учитель, перший вчений ступінь, ви­кладач), для здобуття якого після закінчення університетського курсу складали іспит за особливою програмою, представляли самостійно виконану працю (дисертацію) та прилюдно захищали її головні положення;

— після здобуття ступеня магістра мистецтв отримували дозвіл на вступ до богословського, філософського, юридич­ного або медичного факультету, де осягалося найвище знання середньовіччя — scientia, знання для посвячених; термін «доктор» (лат. doctor — наставник, вищий вчений ступінь) походить від розуміння Цицероном вченого оратора (doctus orator) і красномов­ства як різновиду мудрості, як дієвого знання, що завдяки Авгус- тину стало основоположною хартією освіти доби середньовіччя (за ієрархією цеху майстрами були магістри й доктори).

Отже, спочатку у межах тривію і квадривію здійснювалася під­готовка до теоретичної діяльності в ієрархічній ланці «вчитель- учень» (подібно до «майстер-підмайстер-учень»), потім складався відповідний іспит для того, щоб увійти до університетської корпо­рації і здобути від неї свій статус. Дослідник історії університетів І.Хайнал акцентує увагу на рукописному характері формалізації знань під час навчання, коли письмо і читання були невіддільними: професори на лекціях мали диктувати, а студенти — записувати. Записаний під час лекцій рукопис був необхідний студентові не лише для університетської освіти, але й подальшої кар’єри. За університетськими вимогами студент мав представляти потрібні для його навчання книги, переписані ним самим або, в крайньому разі, на трьох студентів повинна була бути одна книга. Для пред­ставлення на здобуття вченого ступеня кандидат мав пред’явити книги, які йому належали. Іще однією вигодою єдності читання і письма в університетах доби їх виникнення І.Хайнал визна­чає те, що кожен професор намагався надати предмету, який він викладав, нову форму, і це сприяло прогресу науки [174; с. 146]. З іншого боку, як зазначив Ф.Бродель, починаючи з XII ст., кіль­кість читачів в університетах Заходу та й поза ними значно зросла, що збільшило попит на книги, а це, в свою чергу, обумовило зрос­тання кількості майстрових переписувачів [31; с. 364]. З’явився но­вий вид торгівлі — торгівля рукописами, її здійснювали спеціальні лавки. Статут Падуанського університету (1264) так відзначив роль рукописів: «Без рукописів не було б університетів» [160; с. 26].

Знання, які здобувалися в університеті завдяки семи віль­ним мистецтвам (artis), були опануванням своєрідної техніки, необхідної як спосіб досягнення у майбутньому самого scientia — вищого знання у межах подальшої теоретичної діяльності. Ступ­невість в опануванні теоретичного знання в університеті (система вчених ступенів: бакалавр, магістр і доктор) подібна до прикладів ієрархічності соціалізації індивіда середньовічної доби у цеху чи монастирі.

Домінування впливу соціокультурного середовища традиційного суспільства на теоретичну діяльність доби середньовіччя вбачаємо у тому, що у сфері систематизації теоретичного знання ієрархіч- ність була такою ж панівною нормою, як і в зовнішньому середо­вищі. З іншого боку, домінування релігії позначилося на тому, що в ієрархії знання найвищий щабель посідала теологія, універси­тети здійснювали підготовку високоосвічених особистостей, які у подальшому обирали здебільшого церковну кар’єру, а потім вже ставали вченими. За висновком Дж.Бернала, за умов, коли духів­ництво монополізувало всі професії, які вимагали освіти, і було відповідальним за все управління, «від самого їх заснування і до відносно недавнього часу університети були головним чином за­кладами з підготовки духівництва» [21; с. 176].

Нерозривний зв’язок теоретичного і теологічного знання в се­редньовіччя зумовили значну спорідненість двох соціальних інс­титутів — монастиря й університету, на що звертав увагу акаде­мік В.Вернадський: «Університети є особливими організаціями, які лише частиною своїх інтересів пов’язані з державою або сус­пільством. Основи їх устрою перебувають у вічних сферах думки і і істини. Подібно до церковних організацій вони могутньо впли­вають на державу і суспільство, певною мірою невідворотно відо­бражають течії, що там відбуваються, і в той же час мають неза­лежне від них вікове життя, пов’язане з утворювальною науковою віковою працею» [42; с. 118]. Внесок монастирів у становлення науки підкреслювався А.Маршаллом: «Монастирі... являлися без­печними навчальними закладами для вчених» [174; с. 687]. Най­більш влучно про взаємозв’язок університетів доби їх виникнення з церквою висловився на колоквіумі у Харківському національ­ному університеті ім. В.Н.Каразіна (2005) всесвітньо відомий до­слідник І.Валлерстайн: «В епоху Середньовіччя в Європі знання перебувало в руках церкви. Істиною вважалося те, що церква про­голошувала істиною: церква знала, що є істинним. І найбільш ранні університети були, безумовно, структурами церковними» [36; с. 231]. Отже, спорідненість двох головних інституційних утворень, в межах яких зароджувалася теоретична діяльність, спільність головних засад їх функціонування свідчить не лише про інформа­ційну природу теоретичної та духовної діяльності, що передбачала відповідні форми генерування, збереження і трансляції знання та способи комунікації, але й про вертикальний ієрархічний спосіб організації традиційного суспільства. Відтак через спорідненість з духовною діяльністю (найвищою у суспільній ієрархії) у взаємо­дії університету і церковних структур теоретична діяльність на­була соціальної значущості. Крім того, їх поєднував також відпо­відний тип соціалізації індивіда — це були добровільні об’єднання, незалежні від родинних зв’язків.

Вчені були нерозривно пов’язані з університетами, виклада­ючи в них. Так, Р.Бекон (1214-92) навчався в Оксфорді й універ­ситеті в Парижі; Т.Аквінський (1225-74) здобував вищу освіту в Неаполітанському університеті, а завершував в університетах Парижа, Кельна; Н.Кузанський (1401-1464) до обрання церковної кар’єри навчався у Гейдельберзькому, Падуанському й Кельн­ському університетах; М.Коперник (1473-1543) здобував освіту в університетах Кракова, Болоньї, Падуї — на медичному факуль­теті, Тіхо Браґе (1546-1601) вступив до Копенгагенського універ­ситету, навчався у Лейдені, Ростоці, Базелі. Проте якщо Коперник чи Тіхо Браґе, засновник астрономії спостережень, проводили до­слідження у приватному порядку, то Аквінат викладав у Парижі, Римі, Неаполі, професором Оксфорду був Р.Бекон. Останньому на­лежить першість у введенні поняття «експериментальна наука» та формулювання мети науки, що полягає в оволодінні таємни­цями природи і тим досягається влада над нею. О.Шпенглер відмі­тив ім’я Р.Бекона серед перших мислителів, які започатковували механістичні уявлення про світ [335; с. 304]. Особливого значення в цьому набувала математика, про яку Бекон висловлювався так: «Математику помилково вважають наукою важкою, а іноді навіть підозрілою тільки тому, що вона мала нещастя бути невідомою от­цям церкви. Тим часом як вона важка, як корисна». Прикметно, що трактування Р.Беконом сутності теоретичного знання не вихо­дило за межі теології: знання — це лише частина поруч з одкро­венням сукупної мудрості, яку необхідно споглядати, відчувати і використовувати на службу Богу. Постать Р.Бекона заслуго­вує на особливу увагу ще й тим фактом, що його експерименти у сфері оптики знайшли практичне застосування — йдеться про винахід окулярів (1270) [75; с. 72]. Інший приклад застосування теоретичного знання на практиці — це трактат професора астро­номії Падуанського університету Дж. да Донді (1364), де подано найдавніший докладний опис роботи годинника, хоча першість його винаходу приписують китайцеві Лян Лінсуну у VIII ст. [70; с. 449]. Чимало європейських технічних винаходів мають китай­ське походження, але «західний» націоналізм спонукає істори­ків науки і техніки заперечувати або применшувати запозичення Європи у Китаю» [31; с. 354].

Загалом чисельність групи вчених цієї доби була невеликою, вона обчислювалася десятками осіб, але постійно зростала, тери­торіально зосереджуючись, головним чином, у торговельно-еко­номічних центрах — у столицях багатьох країн Європи і вели­ких містах, що створювало умови для подальшої концентрації й об’єднання вчених. Організація життєдіяльності великих сукуп­ностей населення, зосереджених на певній території, потребувала не тільки освічених богословів (до університетів у Х-ХП ст. їх під­готовку здійснювали школи при великих соборах — соборні школи у Реймсі, Шартрі, Парижі та ін. містах), але й фахівців у сфері права, лікарській справі. Все це відобразилося у структурі універ­ситетів, більшість із середньовічних університетів у своїй струк­турі мали чотири факультети — богословський, філософський, юридичний, медичний. Останні мали важливе значення у заро­дженні експериментальної науки, зокрема в італійських універси­тетах, найвідомішим з них був медичний факультет Падуанського університету.

Поряд з університетами постають і бібліотеки, де ускладню­ється структура та формується власне бібліотечна діяльність, оскільки кількість користувачів, що систематично формували попит на інформацію, поступово зростала, як зростали обсяги самих формалізованих знань. Так, бібліотека Сорбонни мала дві частини: «велику» і «малу» бібліотеки. Перша з них була прооб­разом читальної зали, книгами тут можна було користуватися на місці (найцікавіше, що вони були прикуті залізними ланцюгами до 26 пультів). Друга бібліотека стала прообразом абонемента, тут зберігалися дублети, які можна було брати під заклад на домівку. У 1338 р. в бібліотеці Сорбонни згідно з каталогом було 1720 книг, 300 з яких були прикуті ланцюгами у «великій бібліотеці» [47; с. 69]. Однією з найстаріших книгозбірень в Європі та найважливішою на польських землях є Ягеллонська університетська бібліотека, заснована у 1364 р. [281; с. 18].

Домінування релігії серед інших видів діяльності позначилося й на тому, що найбільшими книгозбірнями тієї доби були бібліо­теки монастирів, де зберігалися богословські інкунабули, їх попо­внювали скрипторії. Надаючи характеристику бібліотеці Алек- сандрії, Дж. Г. Ньюмен визначив її створення як «бальзамування мертвого генія» [223; с. 188]. І для університету, і для церкви біб­ліотека виступала уособленням місця, де зберігалися «високі іс­тини всесвітньої мудрості». Університети, як і монастирі, у серед­ньовіччі виступили центрами виготовлення книг, торгівці книгами відповідно до університетського статуту вважалися родичами університету, приносили клятву підкорятися всім університет­ським наказам. Статути регламентували книжкову торгівлю, ціни на книги встановлював університет, який виступав і цензо­ром, за завищення ціни накладався штраф, переписуванням книг відали викладачі, студенти списували книги для себе. Інший напрям створення бібліотек започаткували монархи, родова знать, які збирали значні приватні колекції рукописів і передавали їх у загальне користування. У такий спосіб з’явилася Національна бібліотека Франції, початок якій було закладено Карлом V Муд­рим (1368), коли він розмістив у Луврі багату колекцію рукописів своїх предків (майже 1000 одиниць). За часів Людовика XI (1423- 1483) і його династії бібліотеку поповнено стародавніми рукопи­сами, першодруками [136; с. 31]. Королівську бібліотеку в Британії заснував Едуард IV (1471) [ 268; с. 3]. Придворною була Королів­ська бібліотека Королівства Баварія (1558).

Отже, традиції освіченості аристократії, започаткованої про­шарком писарів у стародавніх цивілізаціях, дотримувалися і в середньовіччі. Відмітимо й такий аспект, що книги були коштов­ною річчю: у XI ст. ціна граматики Прісціана (Італія) дорівнювала ціні будинку з ділянкою землі, а звичайний молитовник коштував стільки ж, як і виноградник. Книги, за висловом Жака ле Гоффа, були створені не стільки для читання, скільки для поповнення церковної, державної або сеньйоральної казни, тобто з економіч­ною метою [160; с. 31]. Відтак книжкові колекції могли дозволити собі лише заможні верстви населення. Найкращі книжкові колек­ції були зібрані Ф.Петраркою (у 1337 р. в його каталозі значилася понад тисяча назв, окремі книги поет переписував самостійно) та Дж.Боккаччо, обидва діячі заповіли свої приватні бібліотеки церковним закладам для їх подальшого публічного використання. Загалом же у добу Відродження приватні колекції бібліофілів відіграли величезну роль у появі загальнодоступних (публічних) бібліотек, універсальні фонди яких були відкриті для потенційних читачів. Найвідомішою серед них була Бібліотека Лауренціана, інтер’єри якої були створені за проектом Мікеланджело Буонар- роті. На інтенсифікацію інформаційних потоків в італійських міс­тах значний вплив здійснила масова міграція візантійських мисли­телів разом з їх книжковими колекціями після повалення Візантії у 1453 р. У такий спосіб до Європи було повернуто спадок антич­них мислителів [47; с. 78-81]. Розгортання інформаційної сфери підкреслює той факт, що більшість з королівських домів Європи вже у ХІП-XIV ст. заснували власні центри для списування книг. З розвитком міст монастирі втратили монополію на виготовлення книг, що перейшла до ремісничих майстерень. Так, у XV ст. лише у Парижі працювало не менше 10 000 переписувачів, у Британії постало перше професійне об’єднання — Братство писарів [333; с. 20-23]. Поява першого професійного об’єднання писарів підір­вала спадковий характер традиції допуску до освіти виключно аристократії і скасувала церковну монополію у створенні книг.

Еволюційний поступ у зародженні складових науково-тех­нічної діяльності змінила революція у виготовленні книг, якою стало відкриття друкарства Й.Ґутенберґом (1440), що дозволило забезпечити накопичення, зберігання, передачу і тиражування знань, а також активізувало поширення ідей і технічних нави­чок, обмін думками, дискусії. Цей винахід продемонстрував най­швидші темпи поширення як Європою (у 1500 р. 236 європейських міст мали власні друкарні), так і світом загалом (Індія — 1557, Японія — 1590) [31; с. 366]. До Ґутенберґа в Європі існувало ЗО тис. книг, майже усі — Біблії і коментарі до них, а вже до 1500 р., за одними підрахунками, налічувалося понад 9 млн. книг за найрізноманітнішими темами [55; с. 78], за іншими — загаль­ний тираж склав до 20 млн. екземплярів [31; с. 366], було випу­щено близько 30-35 тис. видань загальним тиражем 15-20 млн. екземплярів, з них 3/4 — книги латиною [174; с. 305]. При насе­ленні Європи того часу близько 70 млн. жителів це означало, що на поч. XVI ст. у середньому на десять європейців припадало від однієї до трьох інкунабул, до появи книгодрукування — приблизно п’ять рукописних книг (манускриптів) на 10 тисяч осіб, за таких умов розвиток освіти унеможливлювався. Дослідник історії науки Дж.Бернал зазначав, що «нові дешеві друковані книги сприяли розповсюдженню читання і таким чином створили потребу в іще більшій кількості книг, викликавши дещо на кшталт усної реакції» [21; с. 193]. Окрім Біблії Ґутенберґ надрукував іще «Книгу загаль­ного знання» — енциклопедію, написану Дж.Бальбо у XIII ст., вона стала першим зразком світської літератури у масовому обігу [70; с. 461]. Розширення попиту на книги обумовило зростання кіль­кості університетів, поширення освіти та формування нової світ­ської культури. Упродовж XVI ст. друкована продукція збіль­шилася у 20 разів [334; с. 320]. У к. XVI ст. в Європі кількість книг становила 140-200 млн. екземплярів, у середньому на одного євро­пейця припадали вже одна-дві книги.

Отже, книги стали джерелом потужного впливу на розви­ток релігії, теоретичної діяльності, політики, літератури, куль­тури. Вплив книгодрукування на розвиток науки Ф. Бродель ви­значив так: «Великим відкриттям, що надало первинний поштовх математичній революції XVII ст., виявилося, говорячи словами О.Шпенглера, відкриття числа-функції — вираження у = /(х) сучасною мовою. Не могло бути функції, якби не бралися до уваги поняття нескінченно малого та границь, понять, що обидва при­сутні в ідеях Архімеда. А кому був відомий Архімед у XVI ст.? Не багатьом обраним. Леонардо да Вінчі раз чи два відкривав пе­регони за одним із рукописів Архімеда, про який йому розповіли. Книгодрукування, повільно повертаючись обличчям до наукових праць, потроху взяло таке завдання на себе: воно поступово по­вернуло світові грецьку математику і поверх праць Евкліда та Аполлонія із Перги (про конічний переріз), зробило доступною для всіх всеперемагаючу думку Архімеда» [31; с. 367]. Велике зна­чення мало книгодрукування для розвитку ремесел і професій. На відсутності формалізації емпіричного знання у ремісничій сфері акцентував увагу Дж.Бернал, він зазначав, що до епохи книгодру­кування технічні прийоми ремісників мали традиційний характер і ніколи не записувалися, переходячи від майстра до учня через безпосереднє навчання. «Друковані книги зробили грамотність для ремісників спочатку можливою, а потім необхідною. Описи техніч­них процесів та ще більшою мірою ілюстрації, які наводилися в книгах, допомогли вперше встановити тісний зв’язок між вироб­ничими професіями, ремеслами і вченими» [21; с. 193]. Відчуємо силу традиції у такому порівнянні: рукописна книга розімкнула усну трансляцію теоретичних знань у системі «вчитель-учень» в античну добу, тоді як друкована книга розімкнула усну демон­страційну трансляцію емпіричних знань у системі «майстер- учень» лише п’ятнадцятьма століттями потому.

Історики культури, порівнявши книгу рукописну та книгу дру­ковану, дійшли висновку, що представлення однорідного тексту в іншій формі свідчить виключно про здешевлення і пришвид­шення появи книги у контексті формалізації знання. Необхідно відмітити такі аспекти появи друкованої книги, що постала як перший продукт масового виробництва і як перший однотипний і відтворюваний товар: тираж перших інкунабул Ґутенберґа ста­новив 150-200 екземплярів, його послідовники збільшили тираж до 300 екземплярів, а тираж надрукованої у Нюрнберзі «Книги хронік» історика ГІПеделя (1493) склав не менше 1 000 екземпля­рів. Книгодрукування стало першим видом господарської діяль­ності, що виник і поширювався як механізований: «механізація мистецтва письма була, очевидно, першим випадком зведення ручної праці до механічних операцій» [174; с. 187]. У другій поло­вині XV ст. кількісні показники розвитку книгодрукування вра­жають: в Італії діяли 526 друкарень, у Німеччині — 261, у Фран­ції — 157, в Іспанії — 77, у Нідерландах — 66, у Польщі — 55, в Угорщині — ЗО, у Британії — 12, десятки друкарень працювали в Чехії, Румунії [333]. Із збільшенням тиражів потребувала змін організація торгівлі книгами, що ускладнювалася й спеціалізу­валася: якщо на початку книговидання видавець, друкар і торго­вець були представлені однією особою, то надалі крупні видавці книг мали вже своїх агентів для продажу книжкової продукції, які відвідували ярмарки, монастирі, домівки заможних городян. Причому, від свого зародження книгодрукування розвивалося на засадах приватної власності та ринку, проте його організація базу­валася на цеховій регламентації. Економічний аспект становлення книгодрукування відображають подальші зміни під впливом вра­хування потреб споживачів: перехід від друкування великофор­матних до малоформатних книг та збільшення кількості творів світської літератури.

За умов панування традиційного суспільства, натурального господарства та провідного виду діяльності — сільського господар­ства, де головним ресурсом виступала земля, а основою соціальної структури виступала станова ієрархія (її очолювало духовенство, надалі виступало дворянство, третім же станом був інший на­род), яка базувалася на земельній власності, торгівля завжди була другорядним видом діяльності. У своєму дослідженні П.Шоню зазначає, що 80-85% виробленого багатства класичної Європи мало походження від землі і сущого на землі, причому диферен­ціація у доходах відображалася не стільки у надспоживанні матеріальних благ багатими верствами, скільки у надспожи­ванні послуг: приблизно 10% населення прислуговували 2-3% населення. Прикметним є приклад вихідця з графської родини, що, будучи студентом в Університеті міста Саламанка, мав 49 слуг [334; с. 348].

Книгодрукування надало нового імпульсу розвитку торгівлі та ринковим відносинам у середньовічних містах, зміні їх ролі в господарстві та суспільстві, які отримували нову базу і нові ме­ханізми розвитку: не вертикальні із складною соціальною ієрар­хією, а горизонтальні — мережеві соціальні структури. З появою книгодрукування Європа вступила у перший період епохи спо­живання, друкований текст став не просто товаром, а принципом систематичної лінійності як основи організації всіх інших видів діяльності, він показав, як створювати ринки і національні армії, став всеохоплюючим засобом комунікації, дозволив людям поба­чити мову, якою вони говорили, й усвідомити національну єдність шляхом мовної єдності [174; с. 207]. Значення книги у створенні ринків непересічне, до появи однотипних і відтворюваних това­рів ціна речі визначалася на місці через торг, книга як однотипний і відтворюваний товар закладала основи для формування системи цін і ринку промислових товарів. Дослідники слушно вважають, що риси ринкової економіки стали спостерігатися у господарстві європейських країн лише з ХУ-ХУІ ст. [110; с. 302]. З іншого боку, розвиток книгодрукування як виду діяльності, де потрібно було постійно оновлювати обладнання, купувати дорогі матеріали (папір), оплачувати дорогу робочу силу, від його появи був за­лежним від рівня розвитку кредиту і, в свою чергу, розширював попит на кредит. У такому контексті вартим уваги є той аспект, підкреслений Ф.Броделем, що книгодрукування виникло у середо­вищі ювелірів, і книга являла собою предмет розкоші: обладнання для її створення потребувало швидкої заміни, робоча сила була дорогою, видавнича справа була матеріалоємною (витрати на папір удвічі перевищували всі інші), відтак цей вид діяльності швидко став повністю залежним від кредиторів, які ставали власниками мережі збуту [31; с. 366].

Реалізація принципу лінійності у книгодрукуванні (асоціація з друкарським набором і процесом друкування, що дозволяє впо­рядкувати предмет шляхом уявлення його як сукупності час­тин, зафіксованих у просторі) в організації всіх видів людської діяльності, передовсім індустрії, зумовила уніфікацію, делегу­вання функцій і спеціалізацію. Найбільш революційний вплив мав не стільки друкований текст, скільки точне відтворення від­тисків — гравюр, рисунків, які відображали об’єкт дослідження, що дозволило розглядати евклідовий простір вже не як двовимір­ний, а трьохвимірний: на зміну лінійності приходить розуміння перспективи. Сам же друкований текст, що має своєю основою однорідність та послідовну зміну «фіксованих точок зору», зумов­лював перенесення гомогенності як характеристики візуального сприйняття прочитаного на розуміння людей і матеріалів, що стане важливим для зміни стилю наукового мислення у наступний період. Якщо рукописній книзі було властивим поступове нако­пичення гетерогенних текстів, то книгодрукуванню внутрішньо- притаманний принцип уніфікованості [174; с. 306]. Книго­друкування у XVI ст. заклало підвалини нової культури, якої потребував новий прошарок населення — буржуазія, головна від­мінність цієї культури — гомогенність, механістичне відтворення, вона змінила алфавітну рукописну культуру. Однорідність висту­пила головною ознакою елементів нової економічної системи, само­регулювальним механізмом якої став ринок.

Перші 50 років після винаходу Ґутенберґа інкунабули були точним відтворенням текстів, які ченці списували вручну про­тягом багатьох століть. Це релігійні трактати і спадок античних авторів, першою ж книгою, яка не містила цитат з Біблії і поси­лань на античних авторів, став «Державець» (1513) НМак’явеллі [76; с. 31]. Інший аспект — це поширення друкарень в універ­ситетах, їх неприбутковість та спеціалізація на виданні наукової і навчальної літератури, закріплення привілеїв друкування релі­гійних книг.

Певні зміни відбулися у бібліотеках, яким з появою книгодру­кування не потрібно було реалізувати функцію скрипторія, у них швидко зросла кількість друкованих книг, набула поширення практика складання описів (переліку книг) — перший спосіб сис­тематизації книг, прообраз бібліотечних каталогів. Постав новий тип бібліотеки — університетської. Богословська література була зосереджена у монастирських і університетських бібліотеках, література світського характеру зосереджувалася у приватних бібліотеках, які розпочала колекціонувати і передавати у спадок як найцінніший скарб родова знать. Приватні книжкові зібрання розглядаємо як спосіб самозадоволення інформаційних, освіт­ніх і рекреаційних потреб доби Передвідродження і Відродження. Оскільки панівною формою господарювання було натуральне гос­подарство, то на його засадах була організована бібліофільська діяльність родової знаті. Особливість книговидання тієї доби по­лягала в тому, що книги виконували представницьку функцію, демонструючи статок свого власника як великоформатні і пишно оздоблені. Наприкінці етапу зародження бібліотеки увійшли вже до кола державних інтересів, йдеться про запровадження системи безкоштовного обов’язкового примірника, який книгодрукарі були зобов’язані передавати до бібліотеки (указ Франциска І, Франція, 1537) [136; с.31].

Оскільки знання було матеріалізоване у товарах і послугах, то до господарського обігу воно стало залучатися набагато пізніше таких факторів, як земля, капітал, праця. Низький рівень тех­нічного розвитку засобів і знарядь праці за часів рабовласництва певною мірою був зумовлений дешевизною праці рабів, що не формувало належних стимулів для застосування емпірико-тео- ретичних знань на практиці та розвитку емпірико-прикладних знань. У період ремісництва і виникнення мануфактури для нор­мального руху виробничого циклу були достатніми емпіричний досвід та знання безпосередніх виробників. Знання виробників іс­нували у нематеріальній формі, це було неформалізоване знання, невіддільне від його суб’єкта, маючи виключно прикладний харак­тер: у буквальному значенні у ньому втілювалися способи впливу (прикладення) зусиль людини до природних об’єктів. Найбільш значущим для тієї доби прикладним знанням стало книгодруку­вання — механізація стародавньої ручної праці через зупинку і дроблення рухів руки, що писала. Поширення книгодрукування було невід’ємним від носіїв нового прикладного знання — учнів і підмайстрів перших друкарень Ґутенберґа, що поширили дру­карство містами Німеччини і всієї Європи, засновуючи там власні підприємства. Інший приклад поширення прикладного знання — це міграція німецьких шахтарів і металургів після занепаду гір­ничорудної справи у Німеччині до Іспанії та Англії, де, на думку Дж.Бернала, було закладено технічні основи майбутнього британ­ського багатства [21; с. 216].

Організація друкарського ремесла, що виникло набагато пізніше інших ремесел, базувалася на законах цехового устрою як однієї з форм традиції, передовсім маючи династійний харак­тер. Серед видатних друкарських династій вирізняють династію Альдів, що започаткував Альд Пій Мануцій, італійський видавець доби Відродження, він заснував друкарню у Венеції (1494), ство­рив новий друкарський шрифт — курсив, запровадив стандартний формат книги, а також першим застосував друкарську марку, його справу продовжували син та онук, династія випустила майже ти­сячу назв видань. Альд створив навколо себе «Альді Неаакадемію» у складі ЗО вчених, що здійснювали редагування книг. У Фран­ції найвідоміша друкарська династія Ет’єнів (понад 150 років), її родоначальник Анрі Ет’єн у Парижі впродовж 1502-20 рр. видав 130 назв книг, здебільшого філософсько-релігійного змісту. Зага­лом династія Ет’єнів здійснила близько 1 500 видань. Французькі друкарі за допомогою професорів «Коледжу де Франс» здійснили видання античних класиків. Династія Ельзевірів (1592-1712) за­снувала друкарню біля університету м. Лейдена (Нідерланди) і спеціалізувалася на виданні наукових праць, загалом вони надру­кували близько 2 200 книг і 3 000 дисертацій. Інша династія дру­карів у Нідерландах — Плантени — плідно працювала понад 300 років, її родоначальник — Х.Плантен видав понад 1 000 книг, у 1580 р. здобувши титул «Королівський друкар» [157; с. 110]. Тематична спрямованість надрукованих Плантеном книг різносто- роння: від богословських і філософських трактатів, книг з матема­тики, фізики, географії, праць античних класиків та філософів се­редньовіччя до словників і каталогів. На діяльність книгодрукарів у першій пол. XVI ст. справили значний вплив і літературні твори плеяди великих гуманістів, передовсім Франсуа Рабле та Еразма Ротердамського. Останній опублікував приблизно 170 власних творів та переклав і видав 50 творів письменників, церковних дія­чів і вчителів [333; с. 57-62]. У процесі видання наукових праць йдеться не лише про виробничі аспекти друкування дисертацій, творів великих мислителів, філософів, гуманістів, але й значну інтелектуальну діяльність, що йому передувала: наукове редагу­вання текстів, їх переклад національними мовами. Так, чеський гу­маніст С.Геленій унаслідок ворожого ставлення університетських кіл до ідей гуманізму став «коректором» у відомій друкарні Фробе- ніуса в Базелі, здобувши славу одного з найвидатніших філологів XVI ст. До справи книгодрукування долучалися університетські діячі, зокрема колишній професор Празького університету Дані- ель Адам, який набув слави видатного видавця і спеціалізувався на друкуванні хронік, релігійної літератури та книг з географії [69; с. 257, 260]. Отже, інтелектуальна діяльність окрім університетів стала зосереджуватися навколо книгодрукарських центрів.

Літературні розвідки гуманістів спричинили зародження у XVI ст. справжніх національних літератур [334; с. 498]. У такому контексті згадаємо лише два імені, відомі кожному європейцю, — М.Сервантеса (1547-1616) й В.Шекспіра (1564-1616). Велике зна­чення книгодрукування полягало у царині становлення національ­них мов: якщо у другій пол. XV ст. 77% європейських видань були видані латиною, 7% — італійською, 5-6% — німецькою, 4-5% — французькою, 1% — фламандською мовами, то впродовж XVI ст. національні мови у книговиданні здолали монополію латини [334; с. 406]. Можемо зробити висновок, що винахід книгодрукування та поширення друкарської справи містами середньовічної Європи надав нового імпульсу у набутті інформаційними послугами науко­вого характеру як невід’ємної складової теоретичної діяльності, як перших форм науково-технічних послуг.

Яким же чином вплинув винахід книгодрукування на соціо- культурне середовище? Якби не винахід Ґутенберґа, то чи зміг би Коперник без видання праці «Про обертання небесних сфер» (1543) змінити своєю геліоцентричною теорією уявлення про Всесвіт, що панували майже два тисячоліття? Це були зрушення у напрямі по­валення основ традиційного суспільства і становлення техноген­ного суспільства, хоча вони відбувалися впродовж століття поспіль. Завдяки поширенню книгодрукування Європою стрімко пошири­лися ідеї гуманізму, це був перший у світі інтелектуальний рух, що відійшов від теократичного погляду на світ та ствердив антро- поцентричний погляд на світ. Завдяки цьому відбулися найбільші флуктуації у зовнішньому середовищі — суспільні цінності, які ба­зувалися на релігійних нормах, все більше набували гуманістичної спрямованості, де благо людини стало виступати критерієм оцінки соціальних інститутів, а людяність — нормою відносин між індиві­дами, етнічними та соціальними групами, державами.

Водночас відбулися зміни і в господарському середовищі. Гос­подарське життя у середньовіччі не перебувало у застої, а сіль­ськогосподарська революція в Північній Європі може бути по­рівняною за наслідками з промисловою революцією: йдеться про нові джерела енергії (водяні млини й вітряки), гірничовидобувну діяльність, залізний плуг і кінську тягу, сівозміну [70; с. 383]. Та найголовнішою трансформацією тієї доби стало перетворення гос­подарства на економіку, спочатку це було формування локаль­ної ринкової економіки, що поступово стала витісняти натуральне господарство, причому ринковий обмін урізноманітнювався та розширявся географічно, набуваючи нової якості. Відмінність ста­новлення ринку в Європі у добу середньовіччя від античних часів М.Вебер визначив як докорінно різні умови його утворення у різ­них культурах, а саме:

— відмінність споживчих потреб у Західній Європі порівняно з іншими країнами світу, обумовлених кліматом;

— різнорідність ринку порівняно з античністю внаслідок збіль­шення купівельної спроможності селян;

— низька доходність рабства як форми виробництва й особлива нестійкість умов рабовласництва на північних територіях;

— захоплення влади містами, де за традицією діяв принцип: «міське повітря робить людину вільною» [39; с. 133-135].

Відтак в Європі постали нові економічні центри, це були міста, де відбувалися величезні щорічні ярмарки, — Ломбардія, Рейн­ська область, Нідерланди, Північ Франції. Проте нове поширю­валося повільно, оскільки домінувало емпіричне знання, голов­ною ознакою якого була достатність, що зумовлювалася в тому числі цілісністю світосприйняття людиною тієї доби, адже ведення натурального господарства передбачало безпосеред­ній контакт з природою та її сприйняття як цілісності у практич­ному освоєнні світу (технологія землеробства чи ремесла мала внутрішню єдність, нерозчленованість на окремі операції) і ха­рактеризувалося низьким рівнем спеціалізації. Такий аспект під­креслював іще А.Сміт: «хліборобство, за природою своєю не при­пускає ані такого різноманітного поділу праці, ані такого повного відокремлення один від одного її видів, як це можливо в мануфак­турі. Не можна цілком відділити заняття скотаря від заняття хлі­бороба, як це зазвичай має місце щодо професій теслі та коваля» [254; с. 12]. У доповіді «Історія теорії інформації» (1951), що була оприлюднена перед Королівським товариством, І.Черрі звернув увагу на той факт, що «в ранні епохи на шляху всякого винахідни­цтва перебувала неспроможність відділити механічну структуру від живих форм. Винахід колеса постав як видатна спроба такого відділення. Основою великого потоку винаходів, що розпочався у XVI ст., стало поступове відділення машини від живих форм» [174; с. 66]. У «Капіталі» К.Маркс неодноразово акцентував увагу на незмінності знарядь, що передавалися від покоління до по­коління, законсервованості інформації техніко-виробничого ха­рактеру, яка ретельно оберігалася: «майже до XVIII ст. окремі ремесла називалися mysteries (mysteres) [таємницями], углиб яких міг проникнути лише емпірично і професійно посвячений» [184; с. 497].

Водночас джерелом змін, які надзвичайно повільно відбува­лися у видах господарської діяльності і в античність, і в середньо­віччя, не виступали результати пізнавальної діяльності на основі теоретичного мислення, пізнання відбувалося на основі емпірич­ного досвіду багатьох поколінь. Розглядаючи еволюцію машинного способу виробництва, К.Маркс зазначав, що «кожна окрема галузь виробництва емпірично знаходить відповідний їй технічний лад, поступово вдосконалює його і, як тільки досягається певна сту­пінь зрілості, швидко кристалізує його. Час від часу відбуваються зміни, викликані окрім нового матеріалу праці, що доставляється торгівлею, поступовими змінами робочого інструмента. Проте раз відповідна форма інструмента знайдена, він перестає змінюватися, як це й показує перехід його впродовж іноді тисячоліття з рук од­ного покоління до рук іншого» [184; с. 497].

Повільність поширення емпіричних знань, неможливість ство­рення передумов їх співвідношення з теоретичними знаннями були обумовлені не лише домінуючою традицією в теоретичній діяльності, згідно з якою об’єктом і теоретизування, і філософу­вання виступали здебільшого процеси і явища соціокультурного середовища, природознавчі ж дослідження іще очікували на свій зоряний час. Найголовнішою традицією тієї доби виступала сувора регламентація, як зазначав Е.Фромм, «особисте, економічне і су­спільне життя регламентувалося правилами і зобов’язаннями, які поширювалися практично на всі сфери діяльності» [302; с. 57]. Су­воро регламентувалися роботи всередині цеху, а діяльність поза його межами була монополізованою. Цеховій регламентації підля­гали поряд з виробничими (техніка виробництва, сировина, якість продукції) економічні (обмеження капіталу, закупівлі і продажу, ціни) та організаційні (зовнішня і внутрішня кооперація, спеціалі­зація та диференціація праці, посвячення у майстри) процеси. За таких умов процес трансляції емпіричних знань значно гальму­вався. Як зазначає академік А.Чухно, до 1700 р. і навіть пізніше в англійській мові поняття «ремесло» розумілося як таїнство, і не лише через те, що людина, яка оволоділа таємницями ремесла, давала клятву не розкривати його секрети, а й тому, що ремесло було недоступне тому, хто не пройшов навчання і не оволодів на практиці його таємницею [323; с. 43]. На думку Ф.Броделя, «до XVIII ст. наука іще мало турбувалася про практичні рішення та їх застосування... Технологія, тобто сукупність настанов, що базу­валися на досвіді ремісницького виробництва, так-сяк складалася і неспішно розвивалася» [31; с. 394].

Процес «об’єктивізації» предметних відносин людської діяль­ності у формі передачі людських функцій першим механізмам за­родився у перших міських цивілізаціях, але він був уповільненим, оскільки відбувався в лоні традиційного суспільства, якому був притаманним низький рівень диференціації індивідуальних по­треб і видів діяльності. Хоча античні міста-поліси являли собою перші прообрази техногенного суспільства, оскільки саме у них ствердився другий великий суспільний поділ праці — відокрем­лення ремесел від рільництва, міста від села, та, як наслідок, ви­никло товарне виробництво, що в подальшому зумовило настання третього великого суспільного поділу праці — відокремлення торгівлі від виробництва і формування класу купців. Нові види людської діяльності виокремилися в еволюціонуванні від госпо­дарства, що базувалося на привласненні, до господарства, що ви­робляло, але їх становлення відбувалося у періоди суцільного панування традиції. Однією з ознак традиційного суспільства була анонімність, тому мистецькі полотна і твори доренесансного періоду залишалися анонімними. Індивідуалізм як іманентна риса техногенної цивілізації постає у добу Відродження, водночас його всебічний розвиток на європейських теренах відбуватиметься вже за доби Просвітництва.

Розвиток ремесел у містах мав особливість — вимоги до май­бутнього працівника бути навченим перед тим, як зайнятися певним ремеслом, про що писав А.Сміт: «Європейська практика визнає працю всіх майстрових, ремісників та мануфактурних робітників кваліфікованою працею, а працю сільських робітни­ків — простою. закони та звичаї Європи встановлюють необ­хідність учнівства для здобуття права займатися тим чи іншим видом праці, хоча в різних місцях ці вимоги відрізняються різним ступенем суворості... У селі, навпаки, робітник займається спершу легшими видами праці, поступово навчаючись до більш важких...» [254; с. 68]. Отже, на відміну від хліборобської праці, емпіричний досвід якої накопичується протягом самого періоду діяльності, праця ремісника передбачала підготовчий етап — етап пере­дачі емпіричних знань від майстра до учня, спеціальних навичок, які емпірично набував учень до 17-18 років, вистачало впродовж життя. При такій трансляції емпіричного знання у традиційних суспільствах панувала усталеність стереотипів засобів і цілей всіх видів діяльності. Про це зазначає ПДрукер: «У музеї під Барсе­лоною зберігається велика колекція ручних інструментів, якими користувалися майстри Римської імперії, — їх і сьогодні впізнає будь-який майстер, оскільки вони дуже схожі на сучасні інстру­менти» [76; с. 263]. За умов традиційного суспільства «будь-який винахід, що постукав у двері, повинен був чекати роки або навіть століття, щоб увійти або бути застосованим у реальному житті. Іс­нувало inventio (винахід) — потім, набагато пізніше, його застосу­вання — usurpatio, коли суспільство досягало потрібного ступеня сприйнятливості» [31; с. 306]. Гончарне коло, наприклад, широко застосовувалось у Середземномор’ї іще в 1500 р. до н.е., з тих часів гончарні вироби знайшли своє місце у помешканнях, але принцип гончарного кола уперше був використаний у прядінні приблизно у 1000 р. н.е. [76; с. 73].

Подібну замкненість удалося розімкнути книгодрукуванню внаслідок поєднання в ньому багатьох винаходів: в єдине ціле були втілені винаходи паперу і чорнила, створеного на масляній основі, гравіювання по дереву та виготовлення дерев’яних бло­ків, розвиток преса і спеціальних пристроїв його роботи з метою друкування. У науковій літературі цей процес дістав назву інте­ріоризації структури більш ранньої технології, що приводить до їх поступового накопичення [273; с. 233]. Термін «інтеріоризація» (від лат. interior — внутрішній) означає перехід ззовні всередину, щодо винахідництва він розглядається як переведення і поєднання у внутрішній інтелектуальній діяльності винахідника засвоєних ним зовнішніх дій з певними предметами чи процесами. Отже, про емпіричне знання можемо говорити як про результат поєднання інтеріоризації вже існуючого емпіричного знання у формах: не- уречевленій (досвід безпосереднього виробника) та уречевле­ній (знаряддя праці), екстеріоризації такого знання, збагаченого новими комбінаціями, його застосування у найрізноманітніших сферах діяльності, що опосередковується створенням нових мате­ріальних об’єктів — техніки. Процеси інтеріоризації відбувалися на етапі зародження науково-технічної діяльності, послідовно й уповільнено, протягом багатьох століть. Це зумовлено становлен­ням у XV-XVII ст. в європейському регіоні особливого типу роз­витку через появу техногенних суспільств, їх експансію та зміни під цим впливом традиційних суспільств [262; с. 18]. Якщо тради­ційні суспільства панували протягом тисячоліть, то техногенна цивілізація існує не набагато більше 300 років, хоча її головні характеристики були сформовані у містах-полісах Стародав­ньої Греції (у сфері соціальних відносин — демократія, у сфері пізнання — філософування і теоретизування) як важливі переду­мови принципово нового типу цивілізаційного прогресу. Відомий історик Н.Дейвіс зауважив, що «XV ст. загалом вважають за пере­хідну добу від середньовіччя до нового періоду. В деяких сферах прискорення темпів змін спричинилось до вирішального розриву з середньовічною традицією. Таке твердження слушне щодо наук, мистецтва і... політики» [70; с. 461].

Серед передумов становлення техногенної цивілізації виді­лимо і книгодрукування, яке створило «галактику Ґутенберґа». Не можна обійти увагою і поширення мореплавства, що зумовило великі географічні відкриття: «Ніколи іще людина не володіла таким реальним (а не тільки здогадним) знанням про земну кулю» [348; с. 100]. На поширення мореплавства у ХУ-ХУ! ст. вплинуло конструювання ЛТерсоном (1288-1344) найпростішого секстанта, використання якого мореплавцями в їх подорожах дозволило від­крити нові землі [21; с. 180]. Потреби мореплавства надали поштовх заснуванню перших спеціалізованих закладів (Грешем-коледж, 1579), де навчали моряків, і розвитку картографії — у XVI ст. фла­мандський картограф Г.Кремер (1512-94) вперше застосував спо­сіб картографування, де паралелі й меридіани відображено під кутом 90° один до одного. Хоча найпершу згадку про карту зна­ходимо іще в Геродота, вона була далекою від сучасних уявлень про картографію: «... Арістагор, за словами лакедемонян, приніс із собою мідну дошку, де була вирізана карта всієї землі, а також «всяке море і ріки» [58; V 49, с. 319]. Мак-Люен акцентував увагу на тому, що вміння Колумба як картографа щодо відкриття мож­ливості руху за прямим курсом так, як начебто простір був одно­рідним і безперервним, відіграли не лише значну роль у його по­дорожах як мореплавця, це стало найважливішим зрушенням у людському світосприйнятті доби Відродження [174; с. 18]. Оцінку винаходів, яку надавали філософи, можна проілюструвати тезою Ф.Бекона у «Новому Органоні» (1620) щодо мистецтва книгодру­кування, застосування пороху і морехідної голки, які були невідомі античному світові: «Ці три винаходи змінили вигляд і стан усього світу, по-перше, у справі просвіти, по-друге, у справах військо­вих, по-третє, у мореплавстві. Звідси виникли незчисленні зміни речей, тому ніяка влада, ніяке навчання, ніяка зірка не змогли б вчинити більшу дію і вплинути на людські справи, ніж ці меха­нічні винаходи» [34, т. 2; с. 81]. Отже, емпіричне знання цієї доби, уречевлене у винаходах, починало впливати на зовнішнє середо­вище — і соціокультурне, і господарське.