§ 2.4. Науково-технічна діяльність: самовизначення і суперечливий характер взаємодії з соціокультурним середовищем

Середину XV-XVI ст. ознаменували флуктуації зовнішнього середовища, у тому числі як наслідок використання технічних ви­находів: розпад цехів і розвиток системи скупки як головна тен­денція капіталізації у системі ремесла, поширення товарного ви­робництва для ринку всією територією Західної Європи та його домінування на територіях від Італії до Нідерландів, розвиток торгівлі, її перехід від сухопутної до морської, становлення но­вого прошарку населення — буржуазії, поширення гуманістич­ного руху, розквіт мистецтва Ренесансу, що закладало основи но­вої культури і нового типу цивілізації — техногенного суспільства з високим темпом змін у всіх сферах життєдіяльності.

Поступово новітні гуманістичні ідеї змінили ставлення євро­пейських монархів до теоретичної діяльності: від розуміння її як дивацтва чи священнодійства до використання задля власного увічнення поряд із засобами літератури та мистецтва, для чого монархи стали замовляти написання історії їх країн. Так, Людо- вик XII (1498-1515) доручив написати історію Франції італійцю Павлу Емілію, яким було створено «Десять книг про діяння фран­цузів», Полідор Вергілій дістав доручення від Генріха VII напи­сати історію Англії і відобразив це в «Історії Англії в 27 книгах». Загалом, у добу Відродження створюється нова, світська історіо­графія, що на відміну від літописної історії, яку складали свяще­ники, намагалася здійснити причинне трактування процесу історії. Іншим прикладом меценатського ставлення до теоретичної діяль­ності є надання для створення точних астрономічних таблиць Тіхо Браґе датським королем Фредеріком II острова Вен і значної пен­сії, на яку було збудовано обсерваторію-палац «Ураніборг» і де за­сновник астрономічних спостережень упродовж 20 років здійснив їх десятки тисяч.

Отже, завершення етапу зародження і перехід до етапу ста­новлення науково-технічної діяльності збігається з настанням техногенної цивілізації. Тоді ж дослідники історії техніки відзна­чають виникнення професії «інженер»: у XV-XVI ст. «інженер» займався військовою справою, пропонував послуги як архітек­тор, гідротехнік, скульптор, живописець. Найвідомішим інжене­ром, як і живописцем Відродження став Леонардо да Вінчі (1452- 1519), а найбільш відомий скульптор Мікеланджело Буонарроті (1475-1564) — це також і архітектор собору св. Петра. Організо­ваної систематичної технічної освіти на той час не існувало [31; с. 394]. Тогочасні технічні знання мали емпіричну, а не теоретичну основу, вони були майже неформалізовані: на відміну від теоре­тичної спадщини тієї доби, технічна література була поодинокою. Хоча її представляли фундаментальна праця німецького вченого й інженера Г.Агріколи «Про гірничу справу і металургію у дванад­цяти книгах» (1556), це перша виробничо-технічна енциклопедія, яка містила практичні відомості і рецепти, почерпнуті у реміс­ників і з власної багатогранної інженерної практики, та керівни­цтво А.Рамеллі «Різноманітні та мистецьки улаштовані машини» (1588). Особливість трактату Г.Агріколи полягала у використанні ілюстрацій — рисунків, виконаних спеціально запрошеними художниками, для уникнення неоднозначності трактувань за­стосовуваних понять і сучасниками, і майбутніми поколіннями. Рисунки стали яскравим свідченням візуалізації створених люди­ною технічних об’єктів, водночас це ще не були креслення, які би свідчили про зв’язок знань, що викладалися, з теоретичними знан­нями. Навіть у практиці кораблебудування як виді діяльності, що розвивався найшвидшими темпами, зв’язки між теоретичними й емпіричними знаннями іще не сформувалися. Дослідники історії кораблебудування відзначають, що створення технічного крес­лення корабля за часів вітрильного мореплавства вважалося мис­тецтвом на кшталт живопису чи скульптури і мало рецептур­ний характер.

Уперше практичне застосування цього закону відбулося через два тисячоліття: лише у 1666 р. британський майстер Е.Дін завдяки закону Архімеда визначив осадку корабля до спуску на воду, про що є свідчення літописця королівського флоту [314; с. 104].

На наш погляд, у Новий час у XVI ст. під впливом культур­них та економічних факторів етап зародження науково-технічної діяльності завершився, сформувалися її внутрішні ознаки, а скла­дові з первісних форм еволюціонували до рівня складних об’єктів, що набували структурованості. Набуття нової якості таких про­цесів підтверджує початок наукової революції, яка ознаменувала докорінні зміни у теоретичній діяльності (становлення природо­знавства й експерименту, висунення геліоцентричної теорії й обґрунтування основ механіки М.Коперником), а також кіль­кісне зростання відкриттів у сфері природознавства. За оцінкою П.Сорокіна, впродовж XVI ст. таке зростання щодо попереднього століття відбулося у 5,8 раза [259; с. 317]. Географічно центром зо­середження теоретичної діяльності стала Європа, у багатьох єв­ропейських країнах відбувся справжній інтелектуальний підйом, а науково-технічна діяльність перейшла у своєму поступі до етапу становлення — набуття нею рівня самоорганізованої системи.

Водночас необхідно виявити, чи були відмічені ознаки наслід­ком впливу змін у зовнішньому середовищі науково-технічної діяльності, яка зароджувалася, тобто трансформацій у суспільстві у даний період його розвитку, чи то був результат змін, що відбу­валися у надрах самої діяльності. Більшість дослідників підтриму­ють тезу щодо визначального впливу зовнішнього середовища на зародження теоретичної діяльності, водночас позиції щодо іденти­фікації цього середовища різняться. Серед багатьох наукових до­сліджень окресленої проблеми зазначимо головні тези.

Так, К.Ясперс, відповідаючи на питання про причини похо­дження сучасної науки, зауважив, що «...подібно іншим духовним утворенням, воно залишається таємницею історії. Багато чого по­винно було відбутися протягом останніх сторіч, щоб з неповтор­ного переплетення різних умов могла виникнути сучасна наука» [348; с. 106]. Вплив зовнішнього середовища на становлення науки ним оцінено так: «У майстернях художників та архітекторів ви­никла наука про природу, мореплавство створило географію, дер­жавні інтереси — економічну науку, імпульсом повсюди слугувало бажання видобути із знання користь для здійснення політичних цілей» [348; с. 100]. Поява науки пов’язана, на думку французького філософа П’єра Тейяра де Шардена, із загальним «сходженням і поширенням людської свідомості» — нооґенезою. її еволюція яв­ляє собою складову частину загальної еволюції універсуму. «На одній і тій же вогненній трасі інстинктивні спробні намацування першої клітини єднаються з науковими пошуками наших лабо­раторій. Ми почуваємо, що через нас проходить хвиля, що утво­рилася не в нас самих. Вона прийшла до нас здалеку, одночасно зі світлом перших зірок. Вона добралася до нас, створивши все на своєму шляху. Дух пошуків і завоювань — це постійна душа еволюції» [273; с. 179].

На думку Р.Нельсона, зародження науки було зумовлено змі­нами, що відбувалися у середньовічному Ренесансі XII-XIV ст.: зростанням у Європі чисельності і самостійності міст, духовною бо­ротьбою між державами і церквою, швидким поширенням освіти, виникненням перших університетів, становленням третього про­шарку як значної політичної й економічної сили, підвищенням життєвого рівня населення, збільшенням прав і свобод особистості, у т. ч. свободи пересування й еміграції, хрестові походи посилили інтенсивну взаємодію з культурою арабського Сходу. В Європу проникали ідеї арабської математики, заснованої на десятко­вій системі числення, алгебраїчні і геометричні теорії античності. Хоча всі ці процеси відбувалися під контролем релігії, провідні мислителі тієї епохи — П.Абеляр, Аквінат шукали нові шляхи ко­мунікації теології і філософських шкіл стародавності, створили інтелектуальне середовище зародження науки, а в подальшому — промислової революції.

Відзначається вплив традицій і світорозуміння християнської релігії, що дозволили розвиватися експериментальному вивченню і розумінню природи. На думку С.Які, Дж.Нідема та А.Фурсова, на відміну від інших релігій і етичних систем, у християнській релігії час є лінійним, а не циклічним (як в індійській і китайській філо­софії). Це означало, що світ і людство рухаються в незворотному напрямі, їм притаманний прогрес, можливим є їх раціональне вивчення. Східні релігії (індуїзм, даосизм, конфуціанство) спові­дують ідеї «споглядання», «невтручання», пасивного ставлення до дійсності, вони поставали на перешкоді експериментального вивчення і розуміння природи, впровадження нових методів, за­собів її освоєння. Прогресивне світорозуміння, богообранність за­твердили панування євроцентричного уявлення світу, що стало поштовхом до бурхливого розвитку капіталізму і науки [142; с. 29]. За висновком ГПригожина, наука виникла в результаті особливого комплексу умов резонансу і взаємного посилення економічних, політичних, соціальних, релігійних, філософських і технічних факторів [234; с. 56].

Підкреслимо, що на створення техніки і технічні знання в Європі найбільший вплив мали економічні і політичні фактори. Ф.Бродель охарактеризував їх дію таким чином: «У той час Китай і мусульманські країни були суспільствами багатими, вони воло­діли тим, що ми сьогодні назвали б колоніями. Поруч з ними Захід був «пролетарем». Та важливою була напруга протягом тривалої часової протяжності, що починаючи з XIII ст. піднесла його мате­ріальне життя і трансформувала всю психологію західного світу. Те, що історики назвали спрагою золота, або спрагою побачити увесь світ, або спрагою пряностей, у сфері техніки супроводжу­валося постійними пошуками новинок та їх утилітарного засто­сування, тобто використання їх на службі людям, заради забез­печення як полегшення їх зусиль, так і більшої їх ефективності» [31; с.

Системне обґрунтування впливу соціокультурного середо­вища на зародження науки знаходимо у роботах В.Стьопіна: «Для того, щоб здійснився перехід до власне наукового способу генеру­вання знання, з його інтенцією на вивчення незвичайних, з точки зору повсякденного досвіду, предметних зв’язків, необхідним був інший тип цивілізації з іншим типом культури. Такого роду циві­лізацією, що створила передумови для першого кроку на шляху до власне науки, була демократія античної Греції. Саме тут від­бувається мутація традиційних культур, і тут соціальне життя наповнюється динамізмом, якого не знали хліборобські цивіліза­ції Сходу з їх застійно-патріархальним кругообігом життя. складалося уявлення про множинність форм дійсності, про мож­ливість інших, більш довершених форм порівняно з уже реалі­зованими. Таке бачення можна позначити як ідею «варіабель­ного буття», що дістала своє раціональне оформлення в античній філософії. Воно стимулювало розробку цілого спектра філософ­ських систем, що вводять різноманітні концепції світобудови і різноманітні ідеали соціального устрою» [262; с. 62]. За методо­логічним підходом П.Сорокіна щодо вивчення трьох систем істини (віри, розуму і почуттів) у контексті застосування епістемологіч- них течій (емпіризм, раціоналізм, містицизм, скептицизм, фідеїзм, критицизм) серед означених систем істина розуму, якій відповідав ідеалістичний раціоналізм, домінувала двічі: спочатку у Греції від першої половини VI (піфагореїзм, Геракліт, егейська школа) до IV ст. до н.е. (Сократ, Платон, Арістотель та ін.), потім — у захід­ноєвропейській цивілізації з к. XII до сер. XIV ст., з вищою точкою розцвіту у XIII ст. [259; с. 311]. При цьому ідеалістичний раціона­лізм збігається з релігійним раціоналізмом і здебільшого харак­теризує такий напрям теоретичної діяльності, як філософування та соціальний інститут філософії, тоді як для теоретизування, що в подальшому постане як наука, таке відображення розглядається у сукупній кількості наукових відкриттів і винаходів античних мислителів (VI-! ст. до н.е.) і відповідному впливі на всі системи істини емпіризму. Подібний вплив емпіризму буде досягнуто лише у XVI-XVП ст. [259; с. 308]. Відповідно до концепції соціокультур- ної динаміки П.Сорокіна у становленні філософії і філософуванні більшу роль відіграє ідеаціональний тип культури (для нього при­таманні духовні потреби, для задоволення яких необхідно пере­творювати духовний світ індивіда), тоді як для теоретизування і науки найважливішим є чуттєвий тип культури (домінують фі­зичні потреби, для задоволення яких необхідно перетворювати й експлуатувати зовнішній світ). У добу античності два протилеж­них типи культури змінювали один одного (від ідеаціонального до чуттєвого), проте з початком нашої ери флуктуації мали зворотній напрям. Відтак «елементи природознавства сучасного типу (аксіо­матичний метод Евкліда, початки експериментального вивчення природи та кількісного підходу в Архімеда та Герона, принципи емпіричного опису у Галена, Гіпарха і Діоскуріда) не дістали роз­витку через невідповідність соціально-економічним умовам се­редньовічної цивілізації» [152; с. 92]. Таким чином, трансформації соціокультурного середовища античності, які започатковували відхід від традиційного суспільства, у добу середньовіччя змінили напрям до повернення основ традиційного суспільства. Це ще раз підтверджує тезу сучасних дослідників про нелінійність історич­ного поступу.

У науковій літературі усталеною є думка, що і теоретична, і технічна діяльність виникли внаслідок змін у зовнішньому соціо- культурному середовищі. Підтримуючи означену позицію, вва­жаємо за доцільне навести обґрунтування у контексті системно- діяльнісного підходу. Соціокультурне середовище й античної доби, і доби середньовіччя здійснювало безпосередній вплив на фор­мування мети, суб’єктів, засобів, предмета, процесу та умов усіх складових науково-технічної діяльності, що зароджувалася. Кон­центровано такий вплив відображався в результаті теоретичної діяльності — теоретичному знанні. Теоретична діяльність розгля­далася у контексті виключно духовної діяльності, її мета полягала у генеруванні знання для самопізнання (в античну добу — у кон­тексті споглядання у демократичному соціокультурному середо­вищі, у середньовіччі — у контексті досягнення Божественної істини у теологізованому соціокультурному середовищі) і не пе­редбачала практичного, в т. ч. господарського, застосування здо­бутих знань, що відображалося у розмежуванні теоретичного і прикладного (технічного) знань. Відтак теоретичній діяльності античної доби притаманні споглядальність, внутрішня самодос­татність, незалежність від господарської практики, логічна до­казовість знання, демократизм і критицизм, які й відображають особливості соціокультурного середовища еллінської цивілізації. Теоретичній діяльності доби середньовіччя притаманні теоло- гізм, телеологізм, герменевтика, схоластика і догматизм, які відо­бражають відмінності середньовічного соціокультурного середо­вища, сформовані домінуючим інститутом релігії. Проте знання, генеровані і в античну добу, і в середньовіччя, не були матеріалі­зовані в артефактах, а являли собою надбання окремих суб’єктів та їх учнів, у кращому разі були формалізовані в інкунабулах, що не сприяло їх збереженню й трансляції і що сучасними дослідни­ками трактується як «забудькуватість» наукового процесу. Так, вітчизняний дослідник В.Новицький зазначає: «Щось забувається повністю. Про деякі знання, вчення і деяких вчених залишилися тільки згадки та фрагментарні відомості. Навіть про славнозвіс­ного Піфагора відомо тільки те, яке значення він мав для сучас­ників і нащадків, зокрема для Сократа й Платона. Але грандіозні теоретичні конструкції, що визначали становлення наукової думки останніх століть Стародавньої Греції (зокрема, і щодо сфери суспільних відносин), втрачено» [211; с. 53]. Вважаємо дискусій­ною висунуту тезу щодо «забудькуватості» як іманентної риси наукового процесу. На етапі його зародження найбільшою мі­рою проявлялася така іманентна риса теоретичної діяльності, як суб’єктність теоретичного знання і низький рівень його формалі­зації. Метою теоретичної діяльності цієї доби виступало творення творця знання і меншою мірою — розробка способів зберігання і трансляції генерованого знання. Домінуюче розуміння знання тієї доби полягало у знанні всіх знаючих, що відображає суб’єктність тогочасного теоретичного знання. Варто взяти до уваги й те, що з точки зору діяльнісного підходу для традиційного та техногенного суспільств принципово відмінною є спрямованість будь-якої актив­ності людини: для першого іманентною є спрямованість всередину, на внутрішній світ людини, а не на зовнішній, що розглядається як усталений і обмежений, тоді як у другому активність спрямована назовні, внутрішні обмеження людини долаються через викорис­тання зовнішніх можливостей, які надає природа. Отже, головним у мисленнєвій діяльності у традиційному суспільстві було ство­рення внутрішнього космосу мислителя, адже змінити що-небудь зовні забороняла традиція, кожне нове покоління дослідників тех­ногенної доби лише наближується до цілісного розуміння величі їх думок. У техногенному суспільстві космос є зовнішнім, його треба освоїти, але людина, що спрямована на переробку зовнішнього світу, поступово втрачає свій внутрішній Всесвіт.

У зародженні науково-технічних послуг відзначимо, що пер­шими серед інформаційних послуг постають ті, які пов’язані з формалізацією, збереженням і транслюванням теоретичного знання, це обумовило появу нового соціального інституту — бібліотек. Причому, на діяльність бібліотек поширено засоби і прийоми, вироблені у сфері теоретизування і філософування (класифікація), крім того, виділилися власні дослідження — книгознавчі.

Суб’єкти теоретичної діяльності були нечисленні, це були одинаки, які представляли панівні прошарки населення, що були включені до соціальної сфери та духовної діяльності. Суб’єкти теоретичної діяльності представляли здебільшого індивідуальний рівень, на колективному рівні постали формальні організації, які були поліфункціональними. Водночас головний суб’єкт для появи науки як соціального інституту, суб’єкт суспільного рівня, а саме наукова спільнота, яку Т.Кун назве «логічним суб’єктом» науко­вої діяльності, на етапі зародження іще не постав. Засоби діяль­ності мали неуречевлений характер, були перенесені з інших сфер діяльності (в античну добу — із сфери права, ораторського мис­тецтва, у середньовіччі — із сфери релігії), створення перших наукових приладів було винятком, аніж правилом. Самі знання не виступали предметом теоретичної діяльності, останній поста­вав як квазіпредмет, маючи міфологічне забарвлення за античних часів та релігійне — у середні віки. Панування натурального гос­подарства і низький рівень спеціалізації відобразилися на харак­тері процесів теоретичної діяльності: кожен мислитель розробляв власний метод дослідження, створював перші прилади для дослі­джень, самостійно систематизував теоретичні знання. Теоретичні знання були майже неформалізовані, невіддільні від їх носіїв, ово­лодіння ними означало знати всіх знаючих, а не знати пізнане. Від­так процеси генерування теоретичних знань мали виключно ін­дивідуальний характер, водночас їх результати, відображаючи у т.ч. низький рівень спеціалізації у всіх видах людської діяльності, мали такі характеристики, як всеосяжність, неподільність й уні­версальність.

Перші соціальні інститути (університети, бібліотеки), в межах яких відбувалися теоретична діяльність, підготовка мислителів чи надання інформаційних послуг, створювалися при домінуванні церкви як головного соціального інституту доби середньовіччя, і в своїй діяльності були поліфункціональними, характер їх діяль­ності був універсальним. Мета функціонування церковних органі­зацій була відмінною від мети теоретизування чи філософування як споглядальної діяльності. Суцільне панування церкви пошири­лося на філософування і теоретизування, що трансформувалися у напрямі пізнання Божественної істини, обґрунтування релігій­них норм за умов їх безальтернативного домінування у соціумі. Виняткове значення впливу зовнішнього середовища на складові науково-технічної діяльності на етапі її зародження полягають у тому, що за умов розвитку у ньому деструктивних тенденцій (війни, занепад торгівлі і міст) відбувалося повне згортання цього виду людської діяльності. Так, антична філософія повернулася до Європи завдяки спадку арабських і візантійських мислителів, які, в свою чергу, при посиленні релігійного фанатизму ставали вигнанцями з рідних земель. Інквізиція явила світу не лише най- суворішу цензуру у теоретичній діяльності, але й приклади фізич­ного знищення мислителів-єретиків — спалення Дж.Бруно, вислів якого залишився у віках: «Спалити не означає спростувати».

Водночас складові науково-технічної діяльності, що зароджу­валися у первісних формах, впливали на соціокультурне середо­вище, насамперед відзначимо вплив теоретичного знання, якому з античної доби був притаманний лінійний характер, на форму­вання типу мови живопису класичного періоду (XV—XVI ст.), що в роботі Г.Вельфліна «Основні поняття історії мистецтв» харак­теризується «лінійністю» малюнка і «замкненістю» композиції [155; с. 12]. Такі ж характеристики притаманні літературним тво­рам. Підкреслимо взаємовпливи між складовими цієї діяльності й панівним інститутом релігії: завдяки багатолітній діяльності мислителів-теологів, що уособлювали найвищий рівень теоретич­ного знання доби середньовіччя, релігійна діяльність набула най­вищого інтелектуального рівня розвитку. Найбільшим виявом впливу вважаємо формування на європейських теренах інтелек­туального руху — гуманізму, ідеї якого сформували нові антропо- центричні цінності майбутнього техногенного суспільства.

Узагальнена характеристика складових науково-технічної діяльності та їх суперечливої взаємодії із зовнішнім соціокуль- турним середовищем на етапі її зародження представлена у таблиці 2.2. Суперечливий характер взаємодії первісних форм складових науково-технічної діяльності із соціокультурним середовищем традиційного суспільства проявляється у тому, що з боку середовища цей вплив був безпосереднім, оскільки його провідними соціальними інститутами уже було сформовано уста­лену традицію, вплив на середовище був опосередкованим, пере­довсім через регулюючу функцію теоретичного знання. Вплив трансформацій у зовнішньому середовищі також був суперечли­вим: періоди конструктивного впливу, коли теоретична діяльність прискорювала свою еволюцію, змінювалися періодами деструк­тивного впливу, коли її традиція переривалася взагалі.

Таблиця 2.2

Загальна характеристика складових науково-технічної діяльності на етапі її зародження*

228 РОЗДІЛ II Еволюція складових науково-технічної діяльності на етапі її зародження

РОЗДІЛ II Еволюція складових науково-технічної діяльності на етапі її зародження 231

* Розроблено автором.

Таким чином, етап зародження науково-технічної діяльності тривав від доби Античності (VI-V ст. до н. е.) до доби Відродження (ХУ-ХУІ ст.), коли складові науково-технічної діяльності: теоре­тична діяльність, підготовка мислителів, первісні інформаційні по­слуги набули внутрішніх властивостей — сформувалися їх мета, суб’єкти, предмет, засоби, процес, умови, результати. Самовизна­чення відбулося через генетичну спорідненість цих трьох скла­дових, що базується на поєднанні інформаційної та суб’єктної природи знання. Характер цієї діяльності був епізодичним, тим­часовим, як явище самобутнє вона існувала у первісних формах, яким не притаманні внутрішня цілісність і єдність, відтак безпо­середній вплив на події і явища зовнішнього соціокультурного та господарського середовища був відсутній, що докорінно змі­ниться за доби першої наукової революції.

Ознаки етапу зародження вбачаємо в такому:

І. Виокремлення в античному полісі від духовної діяльності теоретичної діяльності обумовлено потребами вироблення сус­пільних норм. Теоретична діяльність античної доби реалізувалося у двох формах, ними постали філософування та теоретизування. Уможливлення цих форм пов’язане з появою емпірико-теоретич- ного і теоретичного мислення, його результатом стали теоретичні знання. На відміну від емпіричних знань, що накопичувалися з найдавніших часів як результат практичної діяльності, гене­рування теоретичних знань потребувало пізнавального інстру­ментарію: на початку поширення набули логічне абстрагування, ідеалізація і моделювання, наприкінці поширення передовсім в астрономії набуває спостереження, поставивши на порядок денний питання про застосування експерименту і перехід від споглядаль­ного характеру теоретизування до дослідницько-експерименталь­ного. Для нового виду діяльності був необхідним суб’єкт, здатний провадити інтелектуальну діяльність, в античну добу такі люди набули назву мудреців, у подальшому — мислителів. Водночас ге­нерування теоретичних знань упродовж етапу мало виключно ін­дивідуальний характер.

Сутність теоретичного знання цієї доби визначаємо як транс­формування уявлень про реальні об’єкти в ідеальні на основі виявлення емпіричних залежностей, дотримання теоретичних по­стулатів і використання пізнавального інструментарію; сутність

емпіричного знання — трансформування невізуальних параметрів руху й енергії у візуальні терміни, що уможливлюють відповідні дії через використання створених людиною об’єктів (знарядій- ної техніки). Між теоретичним та емпіричним знаннями цієї доби зв’язки не встановилися.

II. Формування рівнів суб’єктів теоретичної діяльності: індиві­дуальний рівень спочатку представляють окремі мислителі, з по­явою університетів з’являється нова якість суб’єкта — вчений як особа, що здобула освіту і вчений ступінь. Колективний рівень ви­ступає у двох формах: це неформальні утворення — філософські школи як об’єднання учнів навколо певного мислителя-вчителя й університети — формальні організації, де вперше теоретична діяльність здобуває систематичну основу і стає невід’ємною від підготовки мислителів. Формування суспільного рівня (наукової спільноти) проявляється у встановленні перших традицій теоре­тичної діяльності — логіко-раціоналістичних традицій пізнання світу античної філософії.

У межах наукової спільноти підготовка мислителів, спілку­вання, формалізація знання у книгодрукуванні мали інтернаціо­нальний характер, поза рамками державних союзів, що свідчить про набуття цією діяльністю ознак самодостатності. Якщо на по­чатку етапу підготовка до теоретичної діяльності велася поодино­кими античними мислителями у межах неформальних утворень (її можна назвати підготовкою мислителів), то в кінці етапу можемо вести мову про появу власне підготовки вчених у формальних організаціях — університетах, яка структурується за трьома рів­нями: бакалавр, магістр, доктор. Відсутність освіти національними мовами і спільність засадних основ її організації (корпоративність, регламентація, ієрархічність) заклали фундамент формування єдиного простору знань у сфері генерування знання й освіти.

III. Поява первісних форм існування теоретичного знання на європейських теренах у вигляді філософських систем (античних, схоластики, філософії Відродження) та його систематизації, на­прикінці етапу від філософії відокремлюються природознавчі до­слідження. Антична філософія стала першою системою побудови знань про різноманітні типи об’єктів, не завжди пов’язаних з ем­піричним досвідом, та виробила способи їх розумового освоєння, що базувалася на виявленні причинно-наслідкових зв’язків як необхідної умови теоретичної організації знання. Уперше фор­мою існування знання стали теорії і концепції мислителів античної доби (Сократа, Платона, Арістотеля та ін.), у класичне середньо­віччя — концепції пізнання Р.Бекона, що вважається першим при­рододослідником, у добу Відродження — геліоцентрична теорія М.Коперника. Обґрунтування загальної картини світу змінюва­лися протягом періоду: на зміну космогонічних концепцій досо- кратиків прийшов антропоморфний Всесвіт Арістотеля, панівний у середньовічну добу теоцентризм заперечує атомістичну «Велику світобудову» Демокріта, його змінює механістична картина Все­світу М.Коперника; серед концепцій сонячної системи — від геоцентричної системи Птолемея до геліоцентричної системи М.Коперника, Дж.Бруно. Водночас революційна геліоцентрична теорія була сформована на засадах евклідової геометрії і площин­ної кінематики, уявлення Коперника про величезний космос не ви­ходили за межі Арістотелевого космосу, який був оточений неру­хомою сферою.

Виникнення та поступова еволюція наукового методу: від ма­тематичного методу до висування гіпотетичних моделей з по­дальшим експериментальним обґрунтуванням у природознавстві. Науковий метод генерування знань дозволяв не лише встанов­лювати предметні зв’язки, джерелом яких виступала прак­тична діяльність людини, але створювати конструкції майбут­ніх змін реальних або нових об’єктів, їх взаємодії, що дозволяло розширювати межі наявної практики. Перші уречевлені засоби для теоретизування, передовсім спостережень за небесними ті­лами, — спеціальні прилади (астролябія, телескоп) і приміщення (обсерваторії), їх створенням і вдосконаленням займаються мис­лителі (Птолемей, Мухаммед, Леонардо да Вінчі, Тіхо Браґе та ін.). Кожен мислитель будував теорію, розробляв метод, передавав на­буті знання учням в усній формі. Зароджуються й еволюціонують перші форми комунікацій: від усних диспутів до рукописів і книг. За книгою закріпилися функції об’єктивізації і трансляції знання, основи навчання, доповнення традиційної усної (лінійної) передачі знань у системі «учитель—учень». Мовою спілкування стала ла­тинь, що дозволило повернути світу античну філософію.

IV. Винайдення способу формалізації теоретичних та емпірич­них знань, які на початку етапу були майже не формалізованими, або формалізувалися у рукописних працях, їх поширення вима­гало значних витрат часу і коштів. Наприкінці етапу з винаходом книгодрукування і його поширенням планетою як явища глобаль­ного формалізація теоретичних знань стає всеохоплюючою, емпі­ричних знань — частковою. Теоретичні знання не залучалися до господарського обігу, залучення до господарського обігу емпірич­них знань, неформалізованих і невіддільних від виробників, було украй сповільненим.

Серед винаходів цього періоду найбільший вплив на суспіль­ство справило книгодрукування, що надало поштовх розвитку індивідуалізму — відлучення індивіда від родового і колектив­ного світосприйняття, намагання до самовираження у суспільстві, а також приватної власності. Водночас мета книгодрукування доби його зародження полягала у забезпеченні Біблією якомога більшої кількості читачів як латиною, так і рідними мовами, збільшення літератури, необхідної для проведення церковних заходів, а також оснащення студентів і викладачів університетів головними тек­стами у межах схоластичних традицій. Завдяки зусиллям італій­ських першодрукарів і арабських мислителів світу повернено над­бання античної філософії.

Поява первісних видів науково-технічних послуг — інфор­маційних послуг, на їх задоволення спрямовані бібліотеки, поши­рення яких пов’язане з поширенням християнства. Значними ко­штами на переписування книг та їх зберігання володіла церква, що зумовило зосередження бібліотек при монастирях як центрів фор­малізованих знань і колективної пам’яті, посилювало християн­сько-релігійну спрямованість літературно-філософських праць тієї доби. Революційні зміни у бібліотечній справі були спричинені винаходом книгодрукування, що надало нового імпульсу освіті та теоретичній діяльності.

V. Відсутність впливу теоретичної діяльності, що зароджу­валася в античну добу, на господарські процеси і технічну діяль­ність у межах ремесел, Здійснення опосередкованого впливу на соціокультурне середовище — літературу, право, політику, куль­туру. Зокрема, лінійність в організації теоретичних знань антич­ності зумовили лінійність у світосприйнятті, поширення у літера­турі «лінійного оповідання», у живописі і скульптурі — лінійності в зображенні. Регулююча функція знання реалізувалася виключно

у сферах організації суспільного життя і духовної діяльності. Теоретичні знання, накопичені в лоні античної філософії, являли собою неуречевлені знання, здебільшого неформалізовані, які практично не залучалися до господарського обігу як уречевлені в знарядійній техніці або виробах, де були втілені емпіричні знання, накопичені попередніми поколіннями. Оскільки предмет теоре­тичної діяльності практично не відділявся від суб’єкта цієї діяль­ності, теоретичні знання, що генерувалися, були невіддільними від їх носіїв — мислителів. Тому головним результатом теоретичної діяльності античної доби вважаємо підготовку плеяди мислите­лів і появу колективного рівня суб’єктів теоретичної діяльності-----------------

філософських шкіл, де така діяльність переходила від епізодич­ного стану до стану самовизначення і структурованості.

VI. На початку етапу рабовласництво являло собою систему суспільної організації, а натуральне господарство було панівною системою господарської організації. Інтелектуальний рівень сус­пільства був низьким, багато в чому зумовленим засиллям спо­чатку міфологічної, а в подальшому — релігійної свідомості, водночас християнство позитивно вплинуло на формування пізнавального інструментарію тієї доби, теологічної освіти й біб­ліотечної справи у монастирях. Феодальна система була засно­вана на усній культурі і самодостатній організації «центру без пе­риферії», у подальшому суспільна організація трансформувалася у множину великих національних систем «центр — периферія», пов’язаних торговельними відносинами, які потребували нової культури — буржуазної. За часів пізнього Відродження з виник­ненням книгодрукування було закладено матеріальні передумови для інтелектуального підйому в Європі — настання Просвітництва. За висновком А.Сміта, торгівля і мануфактурне виробництво були не наслідком, а причиною і формою культурного підйому в Європі. Книгодрукування започаткувало масове товарне вироб­ництво і поширення ринку як механізму господарської самоорга­нізації. Як вид діяльності книгодрукування функціонувало на ринкових засадах, формуючи попит на кредит. Книга як однотип­ний, відтворювальний і масовий товар заклала основи для форму­вання системи ринкових цін. Водночас поки що у книзі як товарі не була оцінена інтелектуальна власність її творця як ідеального інформаційного блага.

VII. У функціональному аспекті теоретичні знання реалізували пізнавальну і регулятивну функції виключно у духовній сфері. Наприкінці етапу вперше постав інтелектуальний рух — гуманізм, ідеї якого заклали основи становлення нових суспільних норм, притаманних техногенному суспільству. При цьому мореплав­ство і великі географічні відкриття дозволили здобути нові емпі­ричні знання, що вперше стали основою для формування цілісної картини світу, інтенсифікація торгівлі надала нового поштовху господарським процесам, де товарне виробництво набувало до­мінування. Організаційні форми зв’язків теоретичних досліджень з господарськими, політичними процесами, побутом були обмежені зародженням системи світської освіти і вищої освіти в університе­тах, наприкінці етапу вже теоретичні знання обумовили розвиток астрономії й мореплавства.

VIII. Низький престиж теоретичної діяльності у суспільній свідомості тієї доби, вона розглядалася суспільством у кращому разі як дивацтво, у гіршому — церква трактувала як єретизм. Провідні соціальні групи мали низьку зацікавленість у знаннях, головним чином пов’язуючи її лише з освітою, де навчання мовам і ораторському мистецтву розглядалося як шлях до влади, під­готовка правлячої еліти. Серед пріоритетів монархів теоретична діяльність була майже відсутньою, зацікавленість у ній була ви­нятком, аніж правилом.

IX. Створення техніки базувалося на вікових здобутках прак­тичної діяльності багатьох поколінь безпосередніх виробників, го­ловні технічні здобутки (порцеляна, шовк, папір, порох, компас і книгодрукування) знаходять поширення в Європі, будучи запози­ченими зі Сходу. Технічне знання поступово відділялося від міфу, магічної дії, релігійного контексту, проте генерування технічного знання базувалося на практичній діяльності у межах буденного, а не теоретичного мислення. На початку етапу технічні знання пере­давалися усно, через успадковування від одного покоління до на­ступного, головним чином, на родинній основі. Технічна література вміщувала опис технічних знань рецептурного характеру для за­кріплення і передачі майбутнім поколінням майстрів. Професійна освіта уже поставала в учнівстві — підготовчому етапі до ремесла, поки що не відокремленому від діяльності майстра, їй був прита­манний усний і демонстраційний характер лінійної трансляції

X. Поява енциклопедичної підготовки високоосвічених особис­тостей у системі освіти, поступова диференціація освіти у бого­словському, філософському, медичному й юридичному напрямах. Професія «інженер» зароджувалася з найрізноманітнішої прак­тики повільно, потребуючи не лише передачі навичок від майстра до учня, а також систематичної професійної підготовки і спеціалі­зованих знань.

Таким чином, зародження науково-технічної діяльності у пер­вісних формах її складових (теоретична діяльність у межах філо­софування і теоретизування, підготовка мислителів, надання інформаційних послуг) обумовлене трансформаціями соціокуль- турного середовища традиційного суспільства в еллінських міс- тах-полісах у напрямі формування інститутів, цінностей і норм нового типу суспільства — техногенного, які не набули підкрі­плення у господарському середовищі, що функціонувало на тра- диціоналістській основі за регламентованими нормами і зразками. Подальші флуктуації соціокультурного середовища у середньо­віччя розгорталися у напрямі повернення до традиційного сус­пільства, де у більшості цивілізацій домінуючим інститутом постав інститут релігії, водночас процеси урбанізації, де міста переходили від землеробського типу античних міст до міст, що виробляли, і торговельних міст, та вертикально ієрархічні корпоративні засади організації соціокультурного та господарського середо­вища середньовічних міст, що нівелювали станове розшарування, обумовили появу першого суб’єкта теоретичної діяльності ко­лективного рівня — класичні університети, в стінах яких уперше поєднано первісні форми всіх складових науково-технічної ді­яльності, що надало можливість завершити етап її самовизна­чення. Матеріальні передумови самовизначення науково-техніч­ної діяльності як самобутнього явища були сформовані з появою книгодрукування, що закріпило сферичний характер трансляції об’єктивованого знання й уможливило неперервність цієї інтелек­туальної традиції.