§ 3.1. Інституційні основи формування сутнісних рис науково-технічної діяльності

З позицій системно-діяльнісного підходу можемо вважати, що до XVII ст. під впливом змін у суспільстві відбулося зародження складових науково-технічної діяльності як системи генерування, систематизації, збереження і трансляції теоретичних знань.

Передовсім відзначимо якісні зміни, які відбулися впродовж XVI ст. у первісних формах теоретичної діяльності — філосо­фуванні та теоретизуванні. Йдеться про намагання філософів вивільнити пізнання від церковних ідеологічних догм, де істина могла бути пізнаною не у теологічній сфері, а шляхом самостійних розмислів про природу світу. Важливою передумовою, сформова­ною книгодрукуванням, стало перенесення принципу лінійності у сферу організації всіх видів людської діяльності, що зумовила до­мінування головної характеристики у розумінні явищ і процесів — їх гомогенності, однорідності.

Еволюційний поступ генерування теоретичних знань від по­коління до покоління мислителів змінився швидкими револю­ційними перетвореннями — з 1620-х рр. до сер. XVII ст. тривала наукова революція. Вона дістала назву «найважливішої події в єв­ропейській історії з часу виникнення християнства» [70; с. 523]. Ре­волюційність поступу виявилася у формуванні і зростанні теорій, що явило собою якісно новий тип знання, який дозволяв отримати емпіричні залежності з теоретичних постулатів, а не наявної емпі­ричної практики. Первісні форми теоретичної діяльності, насам­перед теоретизування, набувають ознак системи, що внутрішньо структурується: у природознавстві остаточно виокремлюються математика, механіка, астрономія, оптика, фізика, хімія, біологія.

При цьому галузі знань, започатковані античними натурфіло­софами й арабськими мислителями (фізика, ботаніка, медицина, хімія), здобувають наукову основу, постають як кількісні науки завдяки застосуванню математики та експериментального ме­тоду. Так, Г.Галілей закладає математичні основи сучасної меха­ніки, Й.Кеплер формулює перший науковий закон і вводить ма­тематику в астрономічні дослідження, Р.Декарт робить видатний внесок у математику та здійснює радикальне спрощення матерії- простору, Ґ.В.Ляйбніц розробляє диференційне й інтегральне чис­лення, І.Ньютон створює математичні основи фізики і доводить, що Всесвіт управляється математичним законами, Ж.Рей і Н.Грю здій­снюють класифікацію рослин і тварин, що заклало основи наукової біології, Лавуазьє перетворює хімію з рецептурного набору знань на загальну теорію, що мала кількісне вираження. Велике значення у переведенні природознавства на мову математичного аналізу мали роботи Ейлера, Лагранжа, Гамільтона та ін. Отже, з XVII ст. процеси диференціації теоретичних знань набули нового поштовху, що виразилося у виокремленні нових галузей наук. На відміну від вертикального ієрархічного структурування теоретичного знання античності, перейнятої схоластами у добу середньовіччя, теоретичне знання починає структуруватися за горизонтальним принципом, основу його диференціації складають не уявлення соціокультур- ного середовища, а різноманіття предмета наукових досліджень.

Водночас Р.Декарт відмітив внутрішню єдність, притаманну наукам: «Всі науки так тісно пов’язані, що набагато легше вивчати їх всі зразу, аніж вивчити із них одну, відірвавши її від інших» [289; с.

Початок етапу становлення у сфері теоретизування знаме­нує головна подія — закладення основ матеріалізму й обґрун­тування наукового методу у працях Ф.Бекона: «Подальше роз­різнення методу має величезне значення для науки. Йдеться про те, що знання можуть передаватися або за допомогою афоризмів, або методично» [34, т. 1; с. 345]. Бекон стверджував, що пізнання має базуватися на основі проведення експериментів і отриму­вати дедуктивні висновки, виходячи з експериментальних даних. Як підкреслюють дослідники історії, Бекон відкинув традицій­ний індуктивний метод, згідно з яким знання здобувають тільки завдяки певним визнаним аксіомам, що схвалені церквою [70; с. 525]. Розробка наукового методу Ф.Беконом свідчить про ста­новлення неуречевленої складової засобів теоретизування, що повинні завершуватися експериментом і мати прикладний ха­рактер, оскільки метою науки у «Новому Органоні» проголошено збільшення влади людини над природою, а не її споглядання: «Іс­тинна ж і належна мета наук не може бути іншою, аніж наділення людського життя новими відкриттями і благами». Розробка нау­кових методів відтепер стає основою теоретизування, що надає їм внутрішньої цілісності, теоретизування постає як теоретичні дослідження. При цьому відбувається їх внутрішнє структуру- вання: теоретичні дослідження доповнюють прикладні, що дозво­ляє практично застосувати здобуті теоретичні знання. Як зазначає В.Лекторський, наукова теорія в її розумінні та конструюванні у добу Нового часу потенційно спрямовується на можливості її тех­нічного використання, це переводить на якісно новий рівень вза­ємодію теоретичних досліджень і технологічного розвитку [164; с.

На найбільшому відкритті того часу акцентує увагу англій­ський філософ А.Вайтгед, це було відкриття методу відкриттів: «Для того, щоб зрозуміти нашу епоху, ми повинні уникати всіх деталей змін, що відбуваються, таких, як залізниці, телеграф, ра­діо, ткацька машина, синтетичні барвники. Ми повинні зосередити увагу на методі, оскільки він являє собою те нововведення, яке зруйнувало основи старої цивілізації... Одним з елементів нового методу є відкриття того, як зробити перехід від наукових ідей до кінцевого продукту їх реалізації» [282; с. 156]. Особливість нового методу полягала в тому, щоб розпочинати з проблеми або ефекту, якого намагалися досягти, а потім крок за кроком пройти у зворот­ному напрямі до тієї точки, щоб осягнути розгадку чи ефект [174; с. 68]. Внутрішня причина наукової революції базувалася у самому мисленні, яке обумовило революцію в уявленнях про світ [334; с. 423]. Це дозволило не тільки дати відповідь на питання, невирі- шені античними і середньовічними мислителями, але й сформулю­вати нові наукові проблеми, вирішені вже у теорії організаційної еволюції й електромагнітній теорії світла.

Разом з методом змінювався об’єкт теоретизування, ним по­стала природа, дослідження якої дозволяло експериментальним шляхом проходити шлях пізнання та сформувати власне пред­мет — природничонаукові знання. За влучним висловом І.Приго- жина, «експериментальний метод слугує основою комунікабельної і відтворюваної природи наукових результатів. Як би відривчасто не говорила природа у відведених їй експериментом межах, ви­словившись одного разу, вона не повертає своїх слів назад: при­рода ніколи не каже неправду» [234; с.

Зміна предмета та методу теоретизування потребувала нових уречевлених засобів, що уможливлювали спостереження та прове­дення експериментів. На поч. XVII ст. з’явилися інструменти і за­соби, які багаторазово посилювали чуттєве сприйняття дослідника: у 1611 р. — зорова труба з темного скла, за допомогою якої Г.Галі- лей знайшов сонячні плями, з 1630-40-х рр. спостереження без цієї труби були вже неможливі. Виготовленням зорових труб й оптич­ного скла займалися самі вчені: особисті майстерні мали Галілей і Торрічеллі, де створювалися і засоби для досліджень, і формува­лися доходи. Водночас створення зорової труби і мікроскопа свід­чать про еволюцію техніки шляхом спроб і помилок, поки що не бу­дучи результатом втілення теоретичних знань, це була виключно техніка, де втілювався емпіричний досвід, першим прикладом тех­ніки, яку рухала і спрямовувала наука, став телескоп.

Важливою особливістю початку етапу становлення науково- технічної діяльності, що докорінно відрізняла процес теоретизу­вання від доби її зародження, стала трансформація теоретизу­вання у дослідження і спостереження завдяки створеним для цього першим точним науковим інструментам. Першим на цьому шляху постав фундатор точного природознавства Г.Галілей, він проводив свої спостереження небесних тіл в університетах Пізи і Падуї з використанням вдосконаленого ним телескопа, що дозво­ляв отримати 32-кратне збільшення. Це було не просте вдоскона­лення голландської зорової труби, це був результат розробленої Галілеєм оптичної теорії, намагання зробити невидиме таким, що спостерігається, підтвердити математичні розрахунки, досягнути точності у спостереженнях і вимірюваннях. На зміну якісним по­няттям фізики Арістотеля прийшла система надійних і строго кількісних понять, на зміну буденному досвіду Галілей ввів тех­нічно довершений експеримент, що базувався на використанні ма­тематичного знання

Потреби кількісного вимірювання властивостей природних явищ і процесів як матеріальних об’єктів та вивчення їх у дина­міці потребували опосередкування теоретичних досліджень спе­ціально створеними науковими приладами: від спостережень небесних тіл Г.Галілеєм за допомогою вдосконаленого ним теле­скопа, створення термометра повітряного розширення до спосте­режень А.Ван Левенгуком руху бактерій за допомогою мікроскопа. Отже, опосередкування суб’єкта й об’єкта спостережень через наукові інструменти, створення яких базувалося на теоретичних знаннях, а не лише на емпіричному досвіді, є прикладом взаємодії теоретичного й емпіричного знання. Водночас наукова техніка цієї доби, як підкреслює В.Горохов, означала лише застосування тех­ніки у природознавстві [263; с. 317]. З поч. XVII ст. встановлюються перші зв’язки науки й техніки, але не науковий прогрес рухав тех­нічний, а техніка перебувала на службі у науки [334; с. 323-324].

Видатний історик науки О.Койре зробив висновок про те, що в цей час уже теоретичне знання починає впливати на діяльність ремісника чи інженера (тобто на зовнішнє середовище, яким пере­стає бути виключно соціокультурне середовище, йдеться вже про господарське середовище), не Галілей навчався у ремісників на венеціанських верф’ях, а він навчив їх багато чого. У тому, що на зміну світу «приблизності» та «майже» у створенні ремісниками різноманітних технічних споруд і машин приходить світ нової науки — світ точності і розрахунку, головна заслуга належить не інженерам і технікам, а теоретикам і філософам [354; б. 94]. Іншим прикладом застосування теоретичного знання для генерування нового знання з подальшим практичним застосуванням стало кон­струювання Х.Ґюйґенсом механічного годинника (1657), що втілю­вав його теорію коливання маятника, яка базувалася на законах падіння тіл Г.Галілея. При цьому Х.Ґюйґенс створює особливий прошарок теоретичного знання, де закони механіки трансформу­ються з урахуванням технічних вимог створюваної конструкції, що дослідники вважають першим зразком локальної технічної теорії [262; с. 81-82]. За влучним висловом П.Шоню, оптика зав­дяки Ґюйґенсу перетворилася не тільки на теорію, але й на прак­тику [334; с. 416]. Знання відтепер співвідносяться не лише зі сфе­рою теоретизування, але й з практикою. Російський дослідник В.Ільїн у роботі «Природа науки. Гносеологічний аналіз» (1985) охарактеризував такі зміни як поєднання абстрактно-теоретичної традиції з ремісничо-технічною [108; с. 56].

Таким чином, використання відкритих у природознавстві за­конів у творенні нового технічного знання відбувається майже од­ночасно із становленням природознавства, водночас практично до к. XIX ст. регулярного застосування наукових знань у технічній практиці не було, тривалий час техніка випереджала теорію. За висновком дослідників історії техніки розпочалися два процеси, спрямовані на встановлення і зміцнення взаємозв’язків між наукою і технікою: «технізація» науки і «сцієнтизація» техніки [263; с. 330]. Ньютонівський синтез виразив послідовний союз між практичною діяльністю і теоретичним пізнанням [234; с. 46]. Одним з перших прикладів застосування наукового знання у сфері техніки і техноло­гій вважають винахід німецьким хіміком Ю. фон Лібіхом (1803-73) штучних добрив (1830) і спосіб збереження тваринного білка, пер­шим масовим практичним застосуванням наукових знань є при­клад поширення телеграфу — винаходу нової науки електрики. Такі процеси розглядаємо як внутрішні самовпливи у системі науково-технічної діяльності, що набувала ознак самоорганізації.

Учені на цьому етапі активно використовували метод перене­сення, коли теоретичні підходи з однієї галузі знань застосову­вали до іншої. Так, у 1663 р. Кассіні у геодезичних вимірюваннях застосував підходи, вироблені в астрономії [334; с. 422]. Т.Гоббс поставив завдання вивчати політику і право з використанням математичних підходів, Ф.Кене поширив фізичні закони на розви­ток суспільства і створення багатства, А.Сміт — закони ньютонів- ської механіки застосував до сфери виробництва і споживання, в еволюційній теорії Ч.Дарвіна відстежується ідея «невидимої руки» А.Сміта — роль конкуренції відіграє боротьба видів за виживання. У науковій літературі наводиться значна кількість подібних при­кладів, зокрема щодо подорожі Ч.Дарвіна, коли він вивчав роботу Ч.Лайєля «Основні начала геології», з якої була запозичена ідея пошуку для пояснення явищ минулого причини звичайного по­рядку і врахування фактора часу. У літературі це розглядається як прояв міждисциплінарної взаємодії, що приводила до появи нового наукового знання у контексті трансляції принципів з ліди­руючої науки, якою на той час виступала механіка, в інші галузі знання [317; с. 142-143].

Важливим висновком у контексті нашого дослідження є те, що на відміну від домінування зовнішнього середовища в інформа­ційному обміні на етапі зародження науково-технічної діяльності, коли сферою запозичень виступали право, ораторське мистецтво чи релігія, на етапі становлення сферою запозичень стають інші галузі наук, які формуються внаслідок диференціації теоретич­ного знання, що основою генерування мало новий експеримен­тальний метод і математичне обґрунтування. Отже, джерелом розвитку цієї діяльності стали внутрішні флуктуації внаслідок ди­ференціації теоретичних знань, її засобом — наукова рефлексія, що починає усвідомлюватися як функція управління пізнанням, а наукові відкриття як її результати переважають у сфері при­родознавства, що є наслідком змін в об’єкті досліджень, яким по­стала природа. Водночас природознавчі підходи стали поширю­ватися на дослідження суспільних явищ, вивчення політичних, економічних, соціальних процесів, згідно з позиціями механістич­ної картини світу, який розвивався за природничими законами, останні переносилися на сферу буття людини і суспільства. Від­мічене ілюструє активізацію внутрішніх самовпливів у науково- технічній діяльності, де відбулося самовизначення і розпочалися процеси структурування під впливом внутрішніх флуктуацій.

Відзначені нами процеси не могли не позначитися на кількісних і якісних характеристиках суб’єкта і результату цього виду діяль­ності. Отримані у теоретичних дослідженнях результати — теоре­тичні знання на етапі становлення розглядаються як наукові від­криття. Головні наукові відкриття періоду становлення, дані про їх першовідкривачів узагальнено у таблиці 3.1.

Вони свідчать про значні якісні зміни на рівні суб’єкта теоре­тичних досліджень. Як бачимо, практично всі видатні представ­ники етапу становлення науково-технічної діяльності здобули університетську освіту, поступово слава інтелектуального цен­тру від італійських університетів (Падуя, Піза) переходить до університетів Оксфорда, Кембриджа і Парижа, надалі — німець­ких університетів. Якщо у добу середньовіччя вчений — це, голо­вним чином, теолог-мислитель, професор університету, який мав духовний сан, то в Новий час вчений — це незалежна людина, виходець із купецтва, землевласник, представник вільних про­фесій — лікарів, адвокатів, тобто нового прогресивного прошарку буржуазії, зрідка це священик. Учені цієї доби фінансували до­слідницькі потреби здебільшого з власних коштів, маючи власну справу або ж успадковані статки. Так, достатньо забезпечений Й.Кеплер міг проводити астрономічні дослідження в універси­теті Тюбінгена, а розробник логарифмів Дж.Непер був багатим шотландським сеньйором, Ф.Бекон був бароном Веруламським і віконтом Сент-Албанським, медичну практику вели В.Гарвей, Е.Дженер та ін. Вчені перебували на службі у монархів або були радниками місцевих парламентів: Ф.Бекон зробив кар’єру чинов­ника, її вищий щабель — Правитель держави за відсутності ко­роля, Ґ.В.Ляйбніц перебував на дипломатичній службі і був бібліо­текарем при дворі ганноверського герцога. Дж. Локк обіймав посади домашнього лікаря, різні чиновницькі посади, їх вершиною стало заснування Англійського банку, І.Ньютон був членом парла­менту й очолював монетний двір, Ф.Вієт мав юридичну практику і був державним інспектором, Д.Юм — секретар Британського по­сольства, П.Ферма — радник парламенту Тулузи, А. Ван Левен- гук посідав важливі муніципальні пости; найвища посада у кар’єрі А.-Л.Лавуазьє — член паризького парламенту.

Загальною рисою індивідуального рівня суб’єктів теоретич­ної діяльності стало набуття ними університетської освіти, по­одинокими серед видатних вчених були випадки самоосвіти чи домашньої освіти. Упродовж всього етапу становлення науково- технічної діяльності переважна більшість вчених, які зробили най­визначніші наукові відкриття, здобули ґрунтовну університетську освіту. Дані таблиці 3.1 підтверджують тезу дослідника універси­тетів Я.Пелікана про те, що університети «є практично єдиним міс­цем, звідки беруться дослідники» [223; с. 151].

Проте лише з появою нового соціального інституту — ака­демії наук — постав новий тип вченого як вченого-експеримен- татора, власне дослідника, основним методом діяльності якого став експеримент, а теоретизування перетворилося на наукові дослідження. Створення світу наукових досліджень в Європі, як зазначають дослідники, відбувалося поза межами і на про­тивагу мережі університетів, які аж до к. XVII ст. залишалися оплотом схоластики [334; с. 404]. І все ж видатні вчені цього етапу були тісно пов’язані з університетами. Нагадаємо, що І.Ньютон обіймав у Кембриджі фізико-математичну кафедру і ставив там

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 249 свої експерименти, А.Сміт очолював кафедру моральної філософії в Університеті Ґлазґо і в 1787 р. був обраний його ректором, біль­шість відомих вчених-медиків XIX ст. (К.Бернар, Г.Гельмгольц, М.Пирогов, І.Сєченов, С.Боткін та ін.) працювали у вищій освіті.

Прихильники експериментального методу досліджень стали самоорганізовуватися, у сфері природознавства це знайшло відо­браження у появі нового інституту — академії наук, формальної організації колективного рівня суб’єктів уже наукових досліджень, а не теоретизування. Академії наук як нові інститути пізнання на експериментальній основі на відміну від середньовічних універси­тетів створювалися вже поза межами церковних структур. Тра­дицію заснування академій започаткували італійці — у 1603 р. у Римі виникла Академія деї Лінчеї, наприкінці цього століття академії виникають у Турині, Болоньї та інших містах [3; с. 286]. Після Academia dei Lincei, членом якої був Г.Галілей, майже через п’ятдесят років у Флоренції було відкрито «Академію до­сліду» (Academia del Cimeto) [334; с. 407]. Академік В.Вернадський підкреслював, що наприкінці XV і в XVI ст. зародилися перші форми тих закладів, які у XVII-XVIII ст. перетворилися на акаде­мії наук [42; с. 279]. Національні академії наук сформувалися прак­тично у всіх європейських країнах: у Великій Британії — Р.Бойль з доктором Вілкінсом утворили «Невидимий коледж» в Оксфорд­ському університеті у 1660 р. [70; с. 527], надалі виникає Лондон­ське королівське товариство (1662), яке очолив І.Ньютон; у Фран­ції — спочатку Французька академія (1635), а потім Паризька академія наук (10(56); у Німеччині виникає «Товариство дослід­ників природи» (на сьогодні Німецька академія природознавців), Ґ.В.Ляйбніцем засновано й очолено Бранденбурзьке наукове това­риство (1700), пізніше це Берлінська академія наук, та ін.

До сер. XVIII ст. жоден монарший двір не міг вважатися до­вершеним, якщо він не мав власної академії мистецтв або академії наук [21; с. 286]. Ідея заснування академії наук у Росії зародилася у Петра І під час його візиту до Великої Британії (1698), він відві­дав Королівське товариство й Оксфордський університет, надалі була подорож до Франції (1717), візити до Сорбонни, Королівської типографії, Коледжу Мазаріні, а пізніше — обрання Петра І чле­ном Французької академії наук (за участь у розробці детальної карти Каспійського моря та його узбережжя)

250 РОЗДІЛ III Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 251

РОЗДІЛ III Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство..

Складено автором на основі матеріалів [21], [70; с. 1320], [310], [334].

Загальна характеристика головних наукових відкриттів етапу становлення науково-технічної діяльності*

го сл ио

Проблеми реалізації проекту академії Петро І обговорю­вав із Ляйбніцем, фундатором німецького наукового товариства, за зразком якого планувалося заснування академії наук у Ро­сії [3; с. 289]. Зрештою, Петром І було затверджено статут ака­демії наук (1724), офіційне ж відкриття відбулося вже після смерті царя-реформатора у 1725 р., при ній відкрилися гімна­зія та університет, де мала здійснюватися підготовка наукової зміни, тут студентом був М.Ломоносов — у подальшому перший російський академік (1745). За Статутом 1747 р. академія стала Імператорською академією наук і мистецтв, з 1803 р. — це Імпе­раторська академія наук, яка фінансувалася з державної казни. З перших днів існування Петербурзька академія наук тісно співп­рацювала з Берлінською академією наук, Лондонським королів­ським товариством і Паризькою академією наук, з яких до Росії запрошувалися академіки. Упродовж перших півтора десятка років свого функціонування у Російській академії наук працю­вали виключно іноземці, переважно німці, і лише у першій пол. XIX ст. кількість російських й іноземних членів урівнялися, при цьому «іноземці відіграли велику роль не лише у процесі вибору моделі організації науки у Росії, але й у становленні практичних наукових досліджень, шкіл та інститутів в Росії» [3; с. 290]. Водно­час спрямованість роботи академіків-іноземців на теренах Росії дещо відрізнялася від класичної моделі академії наук, оскільки формування мети наукових досліджень виходило з державни­цьких інтересів Відтак академіки займалися вивченням вели­чезних сировинних ресурсів лісу, дьогтю і льону, заліза та інших викопних ресурсів у контексті розширення заморської торгівлі, що активно розпочав за часи свого царювання Петро І [21; с. 286]. Російський досвід запозичення моделі створення академії наук не був винятком на європейських теренах. Так, заснування ака­демії наук у Швеції (1739) капітаном М.Трівалдом і ботаніком К.Ліннеєм відбувалося за зразком Лондонського королівського товариства, а запрошення до академій зарубіжних вчених було звичайною практикою.

Процеси диференціації охопили не лише галузі знань, вони активізувалися на колективному рівні суб’єктів наукових до­сліджень: у XVIII — на поч. XIX ст. засновуються різноманітні асоціації вчених. Першою з них було товариство німецьких хіміків

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 255 як національне дисциплінарне об’єднання вчених, у 1707 р. було засновано Математичне товариство, Ботанічне товариство — у 1721 р., Американське філософське товариство (1743) засновано Б.Франкліним, Економічне товариство у Ляйпцігу (1763), Лін- неєвське товариство (1788), «Французька консерваторія (сховище) технічних мистецтв і ремесел» (1795), «Зібрання німецьких дослід­ників природи» (1822), «Британська асоціація сприяння прогресу науки» (1831) та ін. Існуючі і новопосталі наукові та дисциплінарні товариства здобули нову якість, переходячи від неформальних до формальних організацій з власним статутом, де визначалися цілі науки, засадні основи функціонування товариств, передба­чалися щотижневі засідання. Зокрема, у статуті академій увагу було акцентовано не лише на необхідність теоретичних дослі­джень, але й на практичне застосування отриманих результатів як аргументу для отримання підтримки від уряду [231; с. 337-340]. Як наслідок генерування теоретичних знань стало відбуватися че­рез механізм їх дисциплінарної організації, де суб’єкти колектив­ного рівня формували неуречевлені й уречевлені засоби наукових досліджень та їх неуречевлені умови (у дисциплінарній картині світу; онтологічних, гносеологічних та методологічних засадах).

Фундатор наукознавчих досліджень Г.М.Добров пояснював появу у науці суб’єктів колективного рівня з XVIII ст. з позицій інформаційного підходу, де головними факторами розглядалися загальне зростання обсягів наукової інформації, широке застосу­вання експериментальних методів, підвищення складності і трудо- ємності наукового процесу. Прикладом таких суб’єктів виступали наукові школи, головним їх ядром був вчений-експеримента- тор, що гуртував навколо себе нечисленних учнів. І для цього пе­ріоду майже невідомі наукові праці, написані у співавторстві [72; с. 164]. Підтримуючи таку тезу, вважаємо, що накопичення інфор­мації стало проявом внутрішніх флуктуацій у сфері теоретичної діяльності. З одного боку, це виявилося у новій якості — розробці нових методів досліджень, де відмінність експерименту як методу дослідження полягала у сполученні ідеальної природи знань та можливості їх уречевлення для вивчення властивостей матеріаль­них об’єктів — природи, яка у своєму розмаїтті постала як об’єкт дослідження, генеровані експериментальним шляхом знання про природні об’єкти постали як предмет наукових досліджень. Проте

зміни відбулися насамперед на рівні цілепокладання, де природа розглядалася не лише з позицій пізнавальних, але й практичних потреб. З іншого боку, — швидке кількісне зростання генерованих упродовж нетривалого періоду знань. Нові методи здобуття знань потребували перетворення віртуального діалогу у доведенні іс­тинності знань як визнанні результату і теоретизування, і філосо­фування на реальний діалог з відтворенням процесу і результатів експерименту. Досвід реального діалогу мав кожен із вчених, здо­бувши вищу освіту і відповідний ступінь під час захисту магіс­терських і докторських дисертацій. Такий досвід було перенесено до новостворених суб’єктів — академій наук і дисциплінарних товариств. Крім того, наукове співтовариство сформувало нову модель функціонування соціального інституту — модель само­організації і саморозвитку, де об’єктивним проголошувалося не лише знання, здобуте на експериментальній основі, але й знання, здобуте на експериментальній основі, що сприйняте всією науковою спільнотою, а не завдяки авторитету окремого мислителя [27; с. 131].

Цей важливий аспект у контексті нашого дослідження дозво­ляє зробити висновок, що з моменту прийняття статутів акаде­міями наук відбулося їх інституційне оформлення, вони стали формальною організацією, місія якої полягала у генеруванні но­вого знання на основі проведення експериментальних досліджень і його визнання всією науковою спільнотою, це знання набу­вало необхідних ознак для розгляду його як наукового. Як зазна­чав Дж.Бернал, заснування ранніх наукових товариств зробило науку інститутом, «інститутом з усіма його відмінними ознаками, урочистістю і, на жаль, деякою часткою помпезності і педан­тизму, притаманних більш старим інститутам права і медицини», який «набув своїх власних внутрішніх традицій». Заснування наукових товариств у кожній країні мало особливості: у Франції для цього були необхідні централізовані дії уряду і фінансування з королівської казни, у Великій Британії діяльність королівського товариства оплачували його члени [21; с. 249, 253]. На початку своєї діяльності академії наук являли собою меншою мірою про­фесійне об’єднання, швидше об’єднання за інтересами: біль­шість вчених французької академії не були представниками автономного виду діяльності, мало досліджували, обіймали посади

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 257 при королівському дворі. Академія погано оплачувалася королем, тому кожен з академіків мав інший вид занять: навчав королів­ських дітей, консультував в армії, на флоті, у виробництві [170; с. 97]. Так, Паризька академія наук у XVIII ст відіграла визначну роль у розробці наукових основ кораблебудування, до тематики конкурсних робіт упродовж п’ятдесяти років включалися проб­леми кораблебудування [314; с. 106].

Процес інституціоналізації науки відбуватиметься впродовж XIX ст. і в сфері вищої освіти, де такий соціальний інститут, як університет, постане у новій моделі — дослідницькій, і сфері про­мисловості — з появою дослідницьких лабораторій. Водночас уперше не на індивідуальному, а на колективному рівні було по­ставлено завдання практичного застосування знання. У про­грамному документі щодо статусу Лондонського королівського товариства визначалося таке: «Завдання Товариства — вдоско­налювати знання про природні речі і всі корисні Мистецтва, Ма­нуфактури, Механічні прилаштування та Інженерні винаходи шляхом Експериментів, не втручаючись у питання Теології, Мета­фізики, Моралі, Політики, Граматики, Риторики та Логіки... Тим часом Товариство не буде запозичувати які-небудь гіпотези, сис­теми або доктрини щодо принципів природничої філософії, запро­понованих якимось з філософів стародавніх або сучасних, воно не буде приймати догматично які-небудь визначення та аксіоми, що стосуються наукових речей, але воно буде ставити питання й об­говорювати думки тих, хто може представити чіткі аргументи на основі експериментів, істинність яких може бути наочно проде­монстрована» [170; с. 98]. Такі засадні умови, сформульовані для нового соціального інституту — академії наук, підтверджують чітке розмежування з іншими соціальними інститутами — ре­лігією, політикою, при цьому теоретизування чітко відокремлю­валося від філософування: проблем логіки і метафізики, єдиним методом досліджень оголошено експеримент. Відбулися зміни у світогляді вчених-експериментаторів, зокрема, І.Ньютон під­креслював, що поняття «механіка» помилково ототожнювали лише з виробами людських рук, він був упевнений, що «зможе виводити всі явища природи логічно з принципів механіки» [197; с. 12]. Таким чином, у діяльності вченого, окрім пізнавальної функції, постала перетворювальна функція, а результатом — технічне знання,

генероване на науковій основі, сама природа оголошувалася ве­летенським механізмом. Академії наук ставали не лише місцем зібрання для комунікації вчених, а й колективним органом, що ви­робляв єдині норми наукових досліджень, формував перші власні традиції цього виду діяльності.

Розмежування науки від інших соціальних інститутів, сві­доме уникнення розгляду релігійних, політичних, моральних про­блем суспільства, вироблення власних вимог до наукового методу, яким було проголошено експеримент, що дозволяв генерувати знання — нейтральні політично і морально, затвердження цих положень у статутах Лондонського королівського товариства, «Академії дель Чіменто» в Італії та інших подібних закладах — це приклад першого соціального консенсусу нового соціального інституту, засадні умови функціонування якого були вироблені у внутрішньому середовищі, не будучи привнесеними ззовні. Отже, ці процеси розглядаємо як приклад самоорганізації науково-технічної діяльності. «Поступово і невпинно перед ака­деміями поставали питання організації колективної наукової ро­боти, вироблення нових форм наукової творчості», — так відмі­тив нову якість академій наук В.Вернадський [42; с. 279]. Водночас формування наукового товариства за моделлю самоорганізації і саморозвитку постала у майбутньому важливим образом розу­міння всього світу.

Вважаємо, що завдяки першим національним академіям наук така складова науково-технічної діяльності, як теоретична діяльність, набула ознак самоорганізації, оскільки її мета, суб’єкти, предмет і засоби сформувалися внаслідок внутрішніх взаємовпливів, а не були привнесені із зовнішнього соціокуль- турного середовища, тоді як її результати почали впливати на це зовнішнє середовище, де поряд із соціокультурним середовищем впливу зазнавало господарське середовище. Так, засадні основи у науковій сфері, які розроблялися Лондонським королівським товариством, зокрема щодо стилю викладення наукових ідей і результатів, мали вплив не лише на наукову мову у напрямі по­силення її лаконічності, простоти викладення матеріалу подібно до мови ремісників, купців і сільських жителів, а не мови схоластів, але й на докорінне спрощення стилю англійської мови у другій пол. XVII ст. [21; с. 250-266]. Видатна праця І.Ньютона «Математичні

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 259 начала натуральної філософії» {«Philosophiae Naturalis Prinzipia Mathematica», 1686, опублікована у 1687), де було закладено основи нової картини світу і змінено статичний підхід античних філософів до вивчення природи і Всесвіту на динамічний, була написана на замовлення Лондонського королівського товариства. Ця праця стала кульмінацією інтелектуальної трансформації доби класичної Європи, це новочасна хартія світу, впродовж двох сто­літь законів всесвітнього тяжіння буде достатньо для пояснення абсолютно всього [334; с. 12, 519]. Саме І.Ньютона, який провів перше експериментальне дослідження природи світла у 1666 р. у Трініті-коледжі (Кембридж), справедливо вважають батьком Просвітництва. Настав період в історії розвитку європейської цивілізації, коли інтелектуальною елітою було висвітлено широ­кий діапазон об’єктів: філософію, науку і природну релігію, еко­номіку, політику, історію та освіту [70; с. 618]. Це висвітлення ба­зувалося на засадах експериментального раціоналізму, і його результати і за методом їх отримання, і за способом організації були відмінними від натурфілософських систем знання античності.

З позицій системно-діяльнісного підходу це означало пере­хід теоретизування середньовічних мислителів від епізодичної діяльності до систематичних наукових досліджень, які провадили експериментатори. Така діяльність все більше набувала внутріш­ньої структурованості, що проявилося в диференціації її резуль­татів — теоретичного знання. Ключовим моментом диференціації теоретичного знання Д.Белл навів 1788 рік — дату третього ви­дання Британської енциклопедії, підготовку якої здійснювали не двоє-троє універсальних фахівців, а фахівці за окремими галу­зями знань [19; с. 235]. Порівняймо: одна з перших енциклопедій у світі «Велике зерцало» була складена у XIII ст. під керівництвом ченця Вінцента із Бове, тоді як над найвідомішою «Енциклопе­дією, або Тлумачним словником наук, мистецтв і ремесел», 35 книг якої вийшли друком у 1751-80 рр. у Франції, працювали Д.Дідро, Вольтер, Ж.Ж.Руссо, К.Гельвецій, П.Гольбах, Д’Аламбер, Ф.Кене та інші видатні мислителі і вчені доби Просвітництва. За задумом творців Великої Енциклопедії це була спроба зібрати всі знання, «розсіяні по землі», ознайомити з ними всіх людей, що живуть на землі, і передати їх прийдешнім поколінням. Цей проект, за словами Д.Дідро, повинен був повалити бар’єри між ремеслами

і науками, дати їм свободу [263; с. 316]. Іншу особливість — внут­рішню єдність, притаманну природі, відмічав Д’Аламбер: «Всес­віт, якби ми зуміли охопити його одразу єдиним поглядом, явив би собою... єдиний факт і одну велику істину» [289; с. 4]. Енциклопе­дію було названо Біблією нового лібералізму, що поєднував вільну думку з наукою, промисловістю і з принципом Іаі8зег-/аіте [21; с. 292]. Багато уваги приділялося також опису найкращих зраз­ків виробництва, Д.Дідро бував у паризьких ремісничих майстер­нях, власноруч працював біля верстатів, щоб надати детальний опис і рисунки різноманітних видів діяльності. Тому найбільшого накопичення технічного досвіду того часу було досягнуто у фран­цузькій енциклопедії — компендіумі всіх наук і ремесел, мета якої полягала в руйнуванні бар’єрів між ними, досягнення чого базу­валося на систематизації різноманітних виробництв у технічних ремеслах. Загалом в Енциклопедії було перераховано 250 видів існуючих ремесел. Таким чином, уперше в єдиному джерелі було формалізовано і систематизовано накопичені на той час теоретичні й емпіричні знання, водночас основою останніх виступав лише ти­сячолітній емпіричний досвід десятків поколінь ремісників.

Про неформалізований характер технічного знання на початку етапу свідчать одиничні зразки технічної літератури. Ф.Бродель згадує лише про керівництво В.Дзвонки «Нова репрезентація машин і споруд» (1621) та довідник Б.Форе «Кишеньковий довід­ник інженера» (1755) [31; с. 394]. Рецептурні методи проектування і будівництва кораблів були узагальнені членом Паризької акаде­мії наук А.Дюамелем дю Моно у роботі «Початки корабельної ар­хітектури» (1752), що була першим навчальним посібником [314; с. 105]. П.Друкер вважає, що «Енциклопедія» засвідчила про пе­рехід від ремесла до технології, її головна ідея полягала у вста­новленні зв’язку між успішністю виробничої діяльності, розроб­кою знарядь праці і технологій, виробництвом готових виробів та систематичним аналізом і цілеспрямованим застосуванням знань [75; с. 80]. Водночас подібне узагальнення тисячолітнього емпірич­ного досвіду у технічні знання поки що не слугувало основою для генерування нових знань. Узагальнення всіх існуючих напрямів ремісничої техніки та поглиблення їх зв’язку з технологією було продовжено Й.Бекманном і його школою у праці «Загальна техно­логія» (1777). У «Вступі до технології або про знання цехів, фабрик

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 261 і мануфактур» Бекманн намагався надати узагальнений опис не стільки самих машин і знарядь як продуктів технічної діяльності, скільки власне цієї діяльності, тобто всіх чинних технологій (реме­сел, виробництв, улаштування заводів, а також машин, знарядь, матеріалів, що на них використовувалися). Якщо часткова тех­нологія розглядала кожне технічне ремесло окремо, то загальна технологія, за Бекманном, намагалася систематизувати різні ви­робництва у технічних ремеслах для полегшення їх вивчення Під­ручникам з інженерної справи того часу був притаманний опи­совий характер, в них поки що відсутні математичні розрахунки [263; с. 316]. Зазначимо, що інженери формалізували знання рід­ною мовою, а не латиною, це здійснило зворотний вплив на мову освіти і науки, певний час переваги (зокрема у технічній сфері) мала німецька мова.

На початку етапу становлення науково-технічної діяльності докорінно змінюється суспільна роль бібліотек, що розглядаються в епоху Просвітництва як важливі інститути поширення просвіт­ницьких ідей. У реалізації функції фондоутворення вони набува­ють рис універсальних книгозбірень, головним символом яких є енциклопедія, у площині реалізації функції обслуговування вони перетворюються на загальнодоступні, найбільш ефективно втілю­ючи сферичний спосіб трансляції знань та інформації. Формалі­зація знань поширилася і на бібліотечну справу, це ознаменувала поява першої книги, де було викладено основи організації бібліо­теки, йдеться про «Поради для улаштування бібліотек» (1627), написані Г.Ноде — французьким професором медицини, філосо­фом, бібліотекарем і книгознавцем. Бібліотека розглядалася ним як універсальна, де мали бути представлені всі галузі знань і види друкованої продукції, відповідно впорядковані. На його думку, «невпорядковане зібрання книг не можна назвати бібліотекою, як не можна озброєний натовп вважати регулярною армією або купу будівельних матеріалів — будівлею» [47; с. 107]. Водночас перший порадник в організації бібліотеки мав всі ознаки форма­лізації саме емпіричних знань, накопичених упродовж власного досвіду, оскільки підготовка бібліотекарів іще не виокремилася у системі вищої освіти. Відтак велике значення становленню бібліотечної діяльності у цьому періоді приділяли найвідоміші вчені і письменники, які, посівши посаду директора бібліотеки, отримували також систематичні доходи, хоча здебільшого вони були сполучені з доходами від викладання. Результати їх багато­літньої бібліотечної діяльності проявилися у створенні наукової основи організації бібліотек, що сприяло трансформації бібліотеки від універсальної (енциклопедичної) до наукової. Так, всесвітньо відомий вчений Ляйбніц очолював бібліотеку 23 роки, запропону­вав ідею формування зведеного каталогу бібліотек країни, йому належить ідея та цілісна концепція створення централізованої нау­кової бібліотеки універсального профілю, фонди якої мали попов­нюватися відповідно до науково обґрунтованих принципів комп­лектування. За цією концепцією, наукова бібліотека мала сприяти здійсненню цілеспрямованої наукової політики, таке бачення було викладене вченим в одному з планів реорганізації академії наук [47; с. 110]. Всесвітньо відомий поет Й.Ґете, будучи понад ЗО років міністром, до відань якого входили питання розвитку науки, освіти і культури, у т.ч. бібліотек, розробив концепцію розвитку науки, освіти і культури у Веймарській державі, де виключна роль була відведена саме бібліотекам та їх взаємодії між собою й іншими освітніми й науковими установами. Він підготував документ щодо організації роботи бібліотеки, де був викладений постій­ний розклад її роботи, правила користування^[13], ним було прак­тично запроваджено у роботі Веймарської бібліотеки чітку сис­тему звітності і щоденного моніторингу, систему міжбібліотечного абонемента. За висновками дослідників, Веймарська бібліотека була орієнтованою на читача. На переконання Ґете вчений і бібліо­текар — це дві різні особи, на його втілення у 1818 р. Ґете звіль­нив від викладацьких обов’язків вченого, що був директором біб­ліотеки, це був перший в історії німецьких бібліотек професійний керівник бібліотеки [47; с. 118-128]. У Росії велике значення орга­нізації діяльності бібліотек надавав М.Ломоносов, а всесвітньо ві­домий математик М.Лобачевский майже 20 років очолював бібліо­теку Казанського університету, перевівши комплектування її фондів на наукову основу [47; с. 141]. Теоретичні конструкції відо­мих вчених і літераторів та багатолітня практика їх втілення віді­грали вагому роль у професіоналізації бібліотечної справи загалом.

Поступово бібліотеки національного значення, як правило, ко­ролівські, стали підпорядковуватися національним академіям наук. Так у XVIII ст. Королівська бібліотека Баварії стає бібліо­текою заснованої в той час академії наук. Інший приклад засну­вання бібліотеки — це приклад Національної бібліотеки Шот­ландії, яку було створено понад 300 років тому як Бібліотеку Гільдії адвокатів. Акт про авторське право Королеви Анни до­зволив їй включати до своїх фондів примірник кожної книги, що виходила друком у Великій Британії, цей привілей збері­гається й досі. Поступово бібліотека зі становленням держав- націй входила до кола державних інтересів: так, у 1753 р. Пар­ламентом було прийнято закон про створення Британського Музею, який мав і бібліотеку. З розвитком книгодрукування значно збільшилися фонди бібліотек, які налічували сотні тисяч одиниць, запроваджувалася система безкоштовного обов’яз­кового примірника, що в подальшому дозволить королівським біб­ліотекам перетворитися на національні — такі, що реалізують уже функцію національної пам’яті. Систему безкоштовного обо­в’язкового примірника запроваджено з 1661 р. у Стокгольмській королівській бібліотеці, з 1663 р. — у Королівській бібліотеці Ба­варії, з 1757 р. — обов’язковий примірник усіх книг, що вихо­дили у Великій Британії та Ірландії, отримує Британський музей. Музей було відкрито для публіки в 1759 р., а в 1774 р. — читаль­ний зал на 120 місць [268; с. 3]. Найбільших змін організація бібліо­течної діяльності зазнала у XIX ст., що пов’язують з іменем видат­ного англійського бібліотекаря А.Паніцці (у 1856-66 рр. він обіймав посаду директора бібліотеки Британського музею), у 1841 р. ним опубліковано «Правила створення каталога друкованих книг Бри­танського музею», за його ідеєю також було збудовано і відкрито знаменитий круглий читальний зал. Найголовнішим результатом його діяльності як директора бібліотеки Британського музею стала розробка і втілення концепції комплектування бібліотеки як цент­ральної універсальної наукової бібліотеки, причому за повнотою фондів, виданих іноземною мовою, ця бібліотека мала стати дру­гою після національної бібліотеки тієї країни, де користуються від­повідною мовою [47; с. 166]. Відтак зрозуміло, чому поряд з Бри­танським флотом Британський музей став за кордоном найбільш поважною національною інституцією.

Бурхливий розвиток книговидавничої справи та бібліотек, по­треби підготовки спеціальних довідників по фондах, каталогів ви­давництв і аукціонів, у свою чергу, зумовили появу поряд з інвен­таризацією каталогізацію як метод опису джерел та бібліографію як форму довідника. Бібліографічна діяльність набула соціально значущої функції в процесі обігу книжкової продукції та інформа­ції про бібліотечні фонди. У к. XVIII ст. виокремилась нова сфера знань, що охоплювала книгознавчу діяльність, постала бібліогра­фія — наука про книгу в найширшому її сенсі, що мала власні ме­тоди дослідження [264; с. 38]. Вплив диференціації наукових до­сліджень та експонентне зростання обсягів наукової інформації за галузями знань проявилися у процесах спеціалізації на рівні працівників бібліотек — йдеться про запровадження системи референтів, яку вперше використано у Королівській бібліотеці в Берліні у 1813 р. Для роботи у відповідній галузі знань виділявся фахівець, що відповідав за комплектування літератури з певної дисципліни, він працював з відповідним розділом систематичного каталога, підтримував контакти з читачами, які спеціалізувалися на відповідній галузі знань [47; с. 156]. Отже, на етапі становлення нові процеси у наданні інформаційних послуг бібліотеками відо­бражають їх інституціоналізацію як професійної діяльності, фор­мування технології надання інформаційних послуг на науковій основі, появу бібліотекознавства як окремої галузі наукових знань, спеціалізацію на індивідуальному рівні надання бібліотечних по­слуг, появу перших спеціалізованих наукових бібліотек, передо­всім національних, що були підпорядковані академіям наук, вхо­дження до кола державних інтересів інформаційної сфери через фінансування національних бібліотек. Відтак надання інформа­ційних послуг універсальними бібліотеками завдяки внутрішнім флуктуаціям трансформувалося у надання науково-інформацій­них послуг науковими бібліотеками.

Спеціалізація бібліотек відображала процеси структурування уречевлених умов наукових досліджень. Водночас практичне за­стосування експериментального методу, що поєднав генерування теоретичних і емпіричних знань, потребувало якісно нових уре­чевлених умов: спеціалізованих приміщень, наукових приладів й інструментів. Так, проведення експериментів потребувало від­повідно оснащених приміщень, ними не могли бути бібліотеки,

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 265 відтак постали лабораторії, досвід організації яких мали алхіміки. Одна з найкращих тогочасних лабораторій була створена францу­зом А.-Л.Лавуазьє, на що вплинуло поєднання ним дослідницької і чиновницької діяльності в Управлінні порохом і селітрою [21; с. 296]. Лабораторії облаштовували в університетах, де викладали і демонстрували досліди вчені, а також в їх помешканнях. Прикла­дом першої лабораторії, яка отримувала субсидії від уряду, була лабораторія Королівського інституту (1799), що стала модним цен­тром Англії, як і опера, у ній були зроблені головні відкриття пер­шої пол. XIX ст. [21; с. ЗОЇ]. Майже століттям пізніше у Кембриджі було відкрито Кавендишську лабораторію (1871), що пізніше стала світовим центром експериментальної фізики і біології. На кошти, зібрані за міжнародною підпискою, було відкрито Пастерівський інститут (1888) з першокласною мікробіологічною лабораторією. Так формувалася іще одна традиція — окрім присвоювання імені вченого одиниці вимірювання певного явища, називати на честь ви­датних учених наукові лабораторії чи інститути.

Не можемо обійти увагою й обсерваторії. Так, в одному Парижі у XVII ст. їх налічувалося понад два десятки, найвідоміші і най­більші серед французьких обсерваторій — Паризька і Гринвіцька, які відіграли визначну роль в уніфікації мір та ваги. Посилення диференціації видів діяльності і наукових знань обумовило по­требу в уніфікації системи вимірювань фізичних величин, які зі стародавніх часів мали значну диференціацію, хоча мірилом ви­ступали частини людського тіла (лікоть, сажень, фут, ярд), це ускладнювало міжнародну торгівлю, обмін інформацією. Напри­кінці XVIII ст. французькими вченими було розроблено метричну систему вимірювання на основі десяткової системи й одиниці дов­жини — метра, що дорівнював одній сорокамільйонній частині Паризького меридіана, за одиницю ваги було прийнято масу 1 дм³ води при 4 °С, названу кілограмом. їх еталони (Архівний метр, Архівний кілограм) зберігаються в Архіві Франції. І лише у 1875 р. на метричній виставці у Парижі 17 держав-учасниць визнали метр як одиницю вимірювання довжини.

Щодо лабораторій, то найбільш поширеною практикою було їх облаштування у домівках вчених. Така традиція походила від природознавчих кабінетів (у братів Дюпюї в Парижі, абата Мер- сенна та ін.), універсальних кабінетів в Італії, де зберігалися

окам’янілості, кристали, чучела тварин та вимірювальні при­лади, які в подальшому поступово перетворювалися на мінерало­гічні музеї, ботанічні сади й обсерваторії [334; с. 410]. Домашні ла­бораторії мали значний вплив на світові досягнення науки аж до к. XIX ст. Наведемо приклад відкриття атмосфери навколо Венери М.Ломоносовим з домашньої обсерваторії (завдяки його зусил­лям при академії наук у Росії було створено першу хімічну лабо­раторію у 1748 р.), успішними були досліди магнетизму А.Ампера, Х-промені були відкриті Рентгеном у 1895 р. у домашній фізичній лабораторії тощо.

Становлення експериментального методу, поява лабораторій, спеціалізованих наукових бібліотек дозволяють зробити висновок, що наукові дослідження поступово інституціоналізуються як про­фесія, причому у науковій праці також відбуваються процеси спеціалізації. Проведення експериментів потребувало не лише систематичних дій ученого-дослідника, але й помічників — асис­тентів, лаборантів, зокрема, асистентом у Ньютона був Хауксбі, а винахідник парової машини Дж.Ват був лаборантом універси­тету в Ґлазґо. Систематизація діяльності вчених знайшла своє відображення у тому, що експериментальні дослідження стали плануватися, переходячи з дозвільних занять до основного виду діяльності і вимагаючи для цього зовсім іншої, аніж енцикло­педична, освіти. Таку освіту класичні університети, де програма була зорієнтована на гуманітарну освіту, надавати вже не могли, вони поступово перетворювались на центри догматизму і схо­ластики, що гальмували розвиток експериментальних наукових досліджень.

Класичні університети продовжували функціонувати у межах середньовічної традиції схоластики, вбачаючи свою місію в її без­застережному збереженні, тоді як академії наук формували нову традицію — відкритості всьому новому та договірного визнання наукової істини. Водночас процеси диференціації теоретичних знань увійшли і до стін класичних університетів, це знайшло своє відображення у структуризації філософських факультетів, які стали розділятися на дві частини: відділення природничих наук і відділення гуманітарних наук. Підкреслимо, що у XVIII ст. при­родознавство входило до університетських стін у тих країнах, де в церковній царині набув поширення кальвінізм. Йдеться про

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 267 університети в Шотландії і Нідерландах, між якими встановлю­валися тісні взаємозв’язки. Так, Лейденський університет забез­печив приплив до Шотландії високоосвічених медиків і хіміків [21; с. 285]. Отже, університетська освіта зазнавала впливів з надр наукових досліджень, що розглядаємо як внутрішні флуктуації, і від соціокультурного середовища, у країнах, де інститут релігії переставав домінувати, такий вплив соціокультурного середовища був конструктивним.

Наростаючі потреби у фахівцях, які б мали спеціалізовану освіту, та поглиблення диференціації теоретичного знання, а в подальшому наукових знань зумовили спеціалізацію у сфері ви­щої освіти. Першими такими закладами були морські школи, за ними з’явилися Вища нормальна школа, Медична школа, Бер­лінська реальна школа, де започатковано систематичну технічну освіту. Поряд з класичними університетами у XVIII ст. поставала систематична освіта інженерів: у Парижі були відкриті Школа мостів і доріг (1743) і Гірнича школа (1783), створена за зразком саксонської Гірничої академії, відкритої у 1765 р. у Фрайбурзі [31; с. 394]. З’являються навчальні заклади для підготовки інжене­рів у Росії, першим з них — Гірниче училище (Санкт-Петербург, 1773), для підготовки механіків у Великій Британії засновано Ко­ролівський інститут (1799). Назви перших закладів, що транслю­вали, а потім і генерували технічне знання, відображали сферу їх застосування — будівництво, гірничу справу чи медицину. Подібні заклади освіти були найбільшою мірою спрямовані на професійну підготовку, наукова складова якої формувалася повільно, відста­ючи від реального рівня розвитку наукових досліджень. Методиці викладання в інженерних закладах освіти був притаманний ха­рактер ремісничого учнівства: інженери-практики пояснювали окремим студентам чи невеликим групам, як необхідно зводити той чи інший тип споруд або машин, нові теоретичні знання пові­домлялися лише за перебігом пояснень.

Першим вищим закладом, що відобразив у своїй назві ди­ференційоване наукове знання, стала Політехнічна школа у Фран­ції (1794). Саме Паризька Політехніка відобразила процеси ди­ференціації наукових знань у вищій освіті, обумовлені не лише необхідністю практичного застосування технічного знання, але й новою якістю генерування цього знання — не емпіричним досвідом

практика, а інтелектуальною діяльністю дослідника-експеримен- татора. Спеціалізована вища освіта обумовила формування нової якості у підготовці наукових кадрів, адже вибір їх напрямів науко­вих досліджень відбувався під час здобуття вищої освіти. Дослід­ники відзначають, що «створення Паризької політехнічної школи було важливою інституціональною передумовою «французької» революції у фізиці», оскільки усі її суб’єкти були або її виклада­чами, або її випускниками [317; с. 191]. Йдеться про таких видат­них вчених, як Лагранж, Лаплас, Монж.

Водночас кількісно зростали й університети, наприкінці XIX ст. вони стали глобальним явищем — у 1899 р. університети створено на всіх континентах, їх кількість становила 177 (в Європі — 121, Америці — 39, Азії — 5, Австралії — 4, Африці — 8), де навча­лися 234 тис. студентів [9; с. 105]. Такі процеси супроводжувалися, з одного боку, демократизацією освіти — охоплення різних верств населення, з іншого, змінами в організації самої університетської освіти, насамперед її централізації. Вже у XVIII ст. поширення на­бувають іспити, оскільки студенти могли користуватися все біль­шою кількістю друкованих книг, виробництво яких здешевлю­валося, і вони могли здобувати знання самостійно, незалежно від усного навчання. Відтак принцип уніфікації друкованого тексту увійшов до стін університетів через централізований уніфікований іспит замість колишньої усної перевірки знань [174; с. 310].

Проте лише у XIX ст. зазнає якісних змін програма викла­дання в класичних університетах, відтепер більшість існуючих і новопосталі університети включають до переліку дисциплін при- родничонаукові і технічні. Спеціалізація змістилася на внутріш- ньофакультетський рівень: факультети почали поділятися на кафедри, зокрема, природничі факультети створювали такі під­розділи, як кафедра фізики, кафедра біології, кафедра хімії і т. п. Гуманітарні факультети структурувалися у напрямі появи відді­лень мов і літератури, мистецтвознавства, а філософія стає лише складовою цього факультету. В університетах з’явилася низка со­ціальних наук — політична економія, соціологія, етнографія, ант­ропологія, і кожна нова дисципліна впливала на дослідження у та­ких галузях, як філософія, історія, а також на природничі науки [334; с. 801]. Відзначимо, що на початку етапу джерелом впливу на усі галузі теоретичних знань було виключно природознавство, наприкінці — низка суспільно-гуманітарних наук, які постають у першій пол. XIX ст., у свою чергу, починає впливати на гене­рування природничонаукових знань. На інституційному рівні ці взаємовпливи виглядають таким чином: на початку етапу ста­новлення провідна роль належала академіям наук і дисциплінар­ним товариствам, наприкінці етапу такі впливи були спроможні здійснювати університети, що в процесі еволюції здобували нову якість — ставали дослідницькими.

Неабияке значення у відмічених процесах відігравали по­треби підготовки нових поколінь дослідників. У дисциплінарній організації науки для становлення наукової дисципліни велике значення має організація підготовки наукових кадрів (курси і ка­федри у вищій школі), а також формування особливого ешелону публікацій — підручників [62; с. 45]. Закріплення кожного профе­сора і студента за відповідними відділеннями та кафедрою відоб­ражало жорстку інституціональну спеціалізацію в університе­тах, у присвоєнні ступенів надається не просто ступінь «доктор філософії», а «доктор філософії у фізиці» або «доктор філософії» у будь-якій іншій дисципліні [36; с. 234]. На зміну «аматорам науки, що виростають з підмайстрів, приходив новий тип вченого як тип університетського професора» [21; с. 308]. Діяльність вче­них стала організовуватися на систематичній основі, з середини XIX ст. поняття «вчений» стало тотожним поняттю «професор уні­верситету». Оскільки підготовка вчених як механізму самовідтво­рення теоретичної діяльності, що поставала як наукова, історично закріпилася за вищою школою (спочатку за класичними універси­тетами, надалі — за дослідницькими університетами і спеціалізо­ваною вищою школою), поява її нової якості, що була обумовлена зміною програми навчання від енциклопедичної до дисциплінар­ної, обумовила зворотний вплив на організацію і функціонування вищої школи, джерелом цього впливу виступали диференційовані наукові дослідження.

Докорінні зміни в організації діяльності університетів у пер­шій пол. XIX ст. полягали у створенні наукових кафедр і навчаль­них лабораторій, перетворенні їх бібліотек з універсальних книго­збірень на наукові, що уможливило трансформацію класичного університету у дослідницький. Очолювали цей процес німецькі університети, що було підкреслено В.Вернадським: «Німецькі університети... — вільні, самокеровані розсадники навчання і вод­ночас осередок самостійної наукової роботи — створення XIX ст. До середини XVIII ст. тільки деякі передові гуртки здійснювали підготовку відродження і зміни німецьких університетів, що діс­тало своє кінцеве відображення у XIX ст.; вони зумовили органі­зацію нових німецьких університетів, що справили глибокий вплив на увесь устрій академічного життя...» [42; с. 121].

Найпершим у низці німецьких університетів відмітимо Ґетін- генський університет, заснований у 1736 р. Його бібліотека була найкращою науковою бібліотекою Європи, в основу її організа­ції було закладено наукові принципи комплектування, доступ до фондів було організовано за алфавітним і систематичним катало­гами. У статуті бібліотеки 1810 р. зазначалось, що вона має бути «обладнана для виконання наукового плану, не для хобі у вигляді занять окремими дисциплінами, а для втілення й охоплення найважливіших наукових праць всіх часів і народів з усіх наук у вигляді вітчизняної чи іноземної літератури... Таким чи­ном... необхідно шукати і відбирати тільки такі книги, які містять наукові, технічні, практичні знання, які сприяють прогресу, в яких міститься хоч би один крок уперед» [47; с. 116]. Відтепер уні­верситетська бібліотека стала орієнтуватися не лише на універ­ситетських професорів, але й на студентів і докторантів, разом із стрімким збільшенням наукової інформації це потребувало змін у системі комплектування фондів та обумовило появу новітніх під­ходів в їх розкритті.

Важливими віхами становлення наукової бібліотеки і профе­сіоналізації бібліотечної справи стало заснування вищої бібліо­течної школи та першого професійного товариства («Союз німець­ких бібліотекарів», 1900). Вищу бібліотечну школу було створено на базі бібліотеки Берлінського університету, до першої світової війни це був єдиний освітній заклад, який здійснював професійну підготовку бібліотекарів. Крім того, у Ґетінґенському універси­теті з’явився перший професор з бібліотекознавства, ним став К.Дзяцко [47; с. 155—158]. Отже, входження бібліотекознавства до університетських напрямів наукових досліджень, професійної під­готовки бібліотекарів, поява першого суб’єкта колективного рівня у наданні науково-інформаційних послуг свідчать про завершення етапу становлення, оскільки самовизначення внутрішніх ознак надання науково-інформаційних послуг відбувалося під впливом уже не соціокультурного середовища, а генетично спорідненого виду діяльності — наукових досліджень.

Появу нової якості університетів як дослідницьких уможли­вила освітня реформа, за якою мала бути створена централізована система освіти, де підготовку до вищої школи мали здійснювати гімназії, а головним суб’єктом наукових досліджень колектив­ного рівня мав стати університет, у своєму функціонуванні він мав дотримуватися принципу свободи викладання і свободи наукових досліджень. Німецькі університети, що постали як дослідницькі, вже в середині XIX ст. забезпечували підготовку нового поко­ління вчених-експериментаторів, створювали нову навчальну лі­тературу, наукове обладнання для експериментів. Нова модель «дослідницького» університету реалізувала університетські ре­формами 1806—11 рр. у Прусії [317; с. 190]. Первинною ланкою та­кого університету стала дослідницька кафедра, яку очолював за­звичай відомий вчений, що створював власну наукову школу, розвиваючи відповідний напрям наукових досліджень, подекуди цей напрям започатковував сам засновник наукової школи. При дослідницьких кафедрах стали створюватися навчальні лабора­торії, зразок для них — лабораторія Лібіха у Гесенському універ­ситеті, виокремлювалася категорія осіб, це лаборанти, які утри­мували у належному стані уречевлені засоби експериментальних досліджень і виконували допоміжні операції в експерименту­ванні. Зразком дослідницького університету вважався заснований Гумбольдтом Берлінський університет (1810), який згодом діс­тав ім’я видатного вченого. Його першим ректором став філософ Й.Г.Фіхте, який вважав, що університет став слугувати справі «перетворення знань на труди». Саме з німецьких університетів (Берлінського та Ґетінґенського) прийшло й 1860 року було прий­нято у Сполучених Штатах звання доктор філософії — Ph.D. [223; с. 146]. У ці часи німецькі університети були зосередженням європейської науки [234; с. 93].

Головний внесок дослідницьких університетів та спеціалізова­ної вищої школи у становлення науково-технічної діяльності вба­чаємо у такому:

— створенні нового типу вченого — вченого-професора, для якого наукові дослідження та експериментування поруч з викладанням у різних освітніх закладах було основною діяль­ністю та основним джерелом доходу;

— поглибленні диференціації наукового знання, і не лише у сфері природознавства, але й суспільно-гуманітарній сфері;

— поширенні диференційованого наукового знання на дисцип­лінарній основі на процеси підготовки наукових кадрів, органі­зацію надання науково-технічних послуг, передовсім бібліотечну діяльність;

— формуванні нового типу наукової літератури — підручників;

— остаточному розмежуванні світської та релігійної освіти.

Таким чином, якісні зміни у вищій освіті у першій пол. XIX ст. (заснування спеціалізованих вищих шкіл за галузями знань, наукова організація діяльності кафедр класичних університетів на основі експериментування та трансформація їх у дослідницькі університети, перехід від підготовки енциклопедично освічених універсалів до спеціалізованої підготовки фахівців за галузями знань, включення до програм викладання природничих і технічних наук, диференціація суспільно-гуманітарних знань, трансфор­мація універсальних університетських бібліотек у наукові) свід­чать, що університети і спеціалізовані вищі школи поряд з ака­деміями наук та дисциплінарними товариствами, національними бібліотеками і науковими бібліотеками університетів постали як формальні організації — суб’єкти науково-технічної діяльності колективного рівня, що виконували функцію її інституційного забезпечення. Відтак науково-технічна діяльність все більше на­бувала рис самоорганізованої системи, що мало якісні і кількісні виміри.

Набуття нової якості науково-технічної діяльності наприкінці етапу її становлення (к. XIX ст.) ознаменовує введення у науковий обіг термінів «наука» («science») і «вчений» («scientist»). Уперше ці терміни вжив В.Вевелл у роботі «Філософія індуктивних сил» [21; с. 19]. Вони відображають появу особливої соціально-профе­сійної групи, що генерує нові наукові і технічні знання, причому стрімкими темпами зростає її чисельність (рис. 3.1.): з 1650 по 1700 р. вона зросла у п’ять разів, з 1700 по 1800 р. — у десять ра­зів, до 1900 р. кількість вчених у світі сягнула 100 тис. осіб [231]. За оцінкою Дж.Бернала, у 1886 р. у світі налічувалося 50 тис. осіб, які підтримували традиції науки загалом і лише не більше 15 тис.

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 273

Рис. 3.1. Зростання кількості вчених і наукових журналів у 1650-1900 рр.

з них забезпечували прогрес пізнання через наукову і дослід­ницьку діяльність [21; с. 389].

Для Росії у к. XIX ст. такі показники становили шість і дві тис. осіб відповідно [72; с. 113]. Важливим досягненням цього етапу вважаємо такі якісні зміни на індивідуальному рівні суб’єктів наукових досліджень, як представлення серед них жіноцтва, це відображало відхід від трактування соціальної ролі жінки у тра­диційному суспільстві, що не надавало їй прав на здобуття вищої освіти та кар’єри мислителя у добу середньовіччя. Водночас у сус­пільстві зростав престиж наукової роботи, соціальної ролі вченого.

Наукові дослідження територіально були зосереджені на євро­пейському континенті, про це свідчить не лише кількість суб’єктів колективного рівня, але й відображення на індивідуальному рівні, зокрема, у результатах географічного аналізу відкриттів і винаходів у період 1600-1900 рр. Як зазначають дослідники, з 214 великих відкриттів і винаходів цього періоду 80% були зроблені європейцями, 12% — американцями, 8% — росіянами, причому частка двох останніх помітно зросла лише у XIX ст. [142; с. ЗО].

Отже, можемо зробити висновок, що на етапі становлення науково-технічної діяльності підготовка наукових кадрів здобула цілеспрямованості як діяльність щодо відтворення її суб’єкта, що, в свою чергу, виступило фактором дисциплінарної організації цієї діяльності. У цей період науковий працівник набуває організа­ційного оформлення як професії, що потребує відповідної освіти, має власну структуру й організацію. Структура формується за

горизонтальним принципом як галузева спеціалізація знання, а механізмом його функціонування виступає дисциплінарна ор­ганізація, чому сприяє внутрішньодисциплінарна інтенсифікація комунікацій між вченими у нових формах, ними стають стаття і науковий журнал.

Певних змін зазнали і засоби комунікації між вченими, раніше формою об’єктивізації знання та способом комунікації дослідників були рукописи і книги. На поч. XVII ст. з’явилися нові засоби ко­мунікації — листування між вченими, яким передували стихійні зібрання вчених з метою оприлюднення отриманих результатів, демонстрації власних експериментів. В.Стьопін акцентує увагу на тому, що листування дозволяло забезпечити спільне обговорення не лише кінцевих, але й проміжних результатів досліджень. Листи перетворювалися на наукове повідомлення, де викладалися ре­зультати окремих досліджень, їх обговорення, аргументи й контр­аргументи. Зокрема, видатний математик П.Ферма викладав свої унікальні ідеї у листах до Декарта, Паскаля, Дезарга. Спілкування відбувалося через абата Мерсенна (1588—1648), якого дослідник історії науки Дж.Бернал назвав «головним поштамтом для всіх вчених Європи, починаючи від Галілея і закінчуючи Гоббсом» [21; с. 248]. Цим абат М.Мерсенн забезпечив тріумф геліоцентризму і коперниканства [334; с. 408]. Відомо, що видатний математик Л.Ейлер упродовж п’ятдесяти років творчої праці написав 886 наукових праць і 4 000 листів [70; с. 619]. Листування виступило основою вироблення пізнавального інструментарію. Вважається, що мисленнєвий експеримент виник унаслідок листування вче­них, коли у процесі опису реального об’єкта він перетворювався в ідеалізований, такий, що не збігався з дійсним предметом [262; с. 90]. Листи виконували також функцію експертного оціню­вання, йдеться про відзив вченого про діяльність колеги чи учня у формі рекомендаційного листа, що стало втіленням суб’єкт- суб’єктних відносин у цьому виді людської діяльності.

Проте книги і листування не могли повною мірою забезпе­чити потреби у професійному спілкуванні наукового співтова­риства, що зростало і кількісно, й якісно. Організація наукового співтовариства на дисциплінарній основі, що поглиблювалася, по­требувала засобів інтенсивних внутрішніх комунікацій. Таким за­собом постала стаття у науковому журналі. Стаття стала формою об’єктивізації нового знання, яка закріплювала пріоритет певного вченого у його генеруванні. На відміну від книги, стаття менша за розмірами, у ній немає потреби викладати цілісну систему по­глядів автора, тому час її появи у друку набагато менший за час появи книги. Вона доступна широкому колу дослідників, не має звернення до конкретного адресата, відтак потребує більш скру­пульозного відбору аргументів. Друкування статей зумовило та­кож перехід від використання латини як мови спілкування вче­них до національних мов [262; с. 92]. З моменту своєї появи статті виконували функцію об’єднання вчених, орієнтуючи читача на те, що і ким здійснювалося, потім поряд з оглядами публікувалися відомості про нове знання, це стало головною функцією статті. З сер. XIX ст. стаття здобула функції, притаманні їй до сьогодні, — це форма трансляції знання, що передбачає наступність зв’язку з існуючим знанням і реалізується через інститут посилань, форма об’єктивізації знання, заявка на нове знання [231; с. 339-340]. Поява статті, на наш погляд, була обумовлена зростанням обся­гів наукової інформації внаслідок інтенсифікації наукових дослі­джень, що обумовлювало прискорення комунікацій вчених задля визнання чи спростування генерованих знань.

Перші журнальні видання (від фр. «journal» — щоденник) являли собою реферативні огляди з літературних і наукових тем. Потрібно згадати один з найперших наукових журналів — це «Газета вчених» («Journal de Savants» (1665)), який заснував французький вчений Дені де Салло та який вважається зраз­ком для європейських видань, він мав широкий програмний діапазон — від статей з фізики, хімії, математики, повідомлень про найновіші відкриття у всіх галузях науки і техніки до критичного розгляду книг і белетристики [277; с. 42]. Це був дієвий інструмент наукової дискусії та поширення наукових знань. Наукові журнали виникли в Італії (1600), потім в Англії (1660), Франції (1668), Ні­меччині (1700), Росії (1724) [175; с. 78].

У подальшому тісні зв’язки встановлюються між науковими журналами та академіями наук, прикладами тут виступають Лон­донське Королівське товариство і «Philosophical Transactions», а також Паризька академія наук і «Journal de Savants». Найста­рішим з наукових журналів, що зберігся до наших днів, вважа­ють «Філософські праці Лондонського Королівського Товариства» (1665). Найбільша публікаційна активність серед академіків у наукових журналах академій належить Л.Ейлеру, його запаси статей публікувалися в «Працях Імператорської Санкт-Петер- бурзької Академії Наук» іще сорок п’ять років по його смерті [70; с. 619]. Окрім видань академій, започатковуються й наукові що­річники. Так, професор О.Менке разом з Ляйбніцем випустив у 1682 р. перший номер «Acta Erudutorum Lipsiensium» (латиною), щорічник видавався до 1745 р. Поряд з універсальними видан­нями друкуються спеціалізовані видання (літературні, театральні, юридичні та ін.), серед яких окремо постають спеціалізовані наукові видання: з історії — «Electa juris РиЬІісг» (1709), з філо­логії — «Neue Acerra Philologika» (1715-23), з філософії — «Acta Philosophorum» (1715-27), з медицини — «Der patriotische Medicus»( 1725), з політичної економії — «Ephemerides du Citoyеп» (1765). Поступово у виданні наукових журналів провідну роль по­чинає відігравати Німеччина, жодна країна не мала такої кількості видань і практично кожна галузь знання мала щорічні звіти: «Jahresberichte», «Jahrbticher», «Аппаїеп», «Zeitschriften», «Archiv». В Америці наукові видання з’являються на поч. XIX ст. — «Journal of Mineralogy», «American Journal of Science» (з 1818 p.) [277; c. 43]. Із становленням соціальних наук засновуються спеціалізовані ви­дання і в цих галузях наук. Так, у 1896 р. Е.Дюркеймом засновано журнал «L’Annee sociologique» [123; с. 592].

У 1860 р. кількість наукових журналів зросла до 200, на рис. 3.1 показано стрімке збільшення кількості наукових часо­писів. Окремі журнали видавали вчені, на поч. XIX ст. «Критич­ний журнал філософії» видавав Гегель спільно з Шеллінгом [271; с. 87]. Проаналізувавши зростання кількості наукових журналів, Д.Прайс зробив висновок про експонентний характер їх дина­міки — кількість зростала десятикратно кожні півстоліття, почи­наючи від 10 журналів у 1750 р. до 10 тисяч журналів у 1900 р. [362; р. 96]. Експонентний характер зростання наукових знань відобра­жається і на рівні публікацій; так, кількість наукових публікацій з проблем астрономії впродовж десяти років у XVII ст. (1651-60 рр.) становила 17, у XVIII ст. (1751-60 рр.) — ЗОЇ публікацію, у XIX ст. (1851-60 рр.) кількість статей зросла до 2721 [295; с. 31].

Прикметно, що наприкінці етапу становлення з’являється і перший професійний журнал у бібліотечній справі — у 1884 р.

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 277 німецький бібліотекар О.Хартвіг заснував журнал «ХепігаІЬІаії /ііт ВіЬІіоікекзгиезеп» [47; с. 158]. Заснування наукових журналів за га­лузями знань відображало процеси інституціоналізації науково- технічної діяльності, формування сутнісних рис її складових, пе­редовсім комунікації у процесі діяльності, яка організовувалася відповідно до дисциплінарного принципу диференціації теоретич­них знань. Унаслідок стрімкого зростання кількості наукових жур­налів і неможливості ознайомлення зі всіма публікаціями виник новий засіб — реферативний журнал (1830). Він дозволяв у стис­лому вигляді ознайомитися із змістом опублікованих статей і само­стійно вирішувати досліднику, з якою з них йому варто ознайоми­тися детально [19; с. 242].

Зміни у системі наукових комунікацій, що спричинили екс­понентне зростання обсягів наукової інформації, стали тими внутрішніми флуктуаціями, які обумовили зміни у бібліотечній діяльності. Зокрема, особливості роботи з журналами обумовили улаштування спеціалізованих читальних залів і підсобних примі­щень. Вимогою часу стала спеціалізація наукових бібліотек, комп­лектування яких відходило від принципу енциклопедичності й уні­версальності на користь галузевої спеціалізації, що було пов’язано з диференціацією наукових знань та становленням спеціалізованої вищої школи.

Якщо стаття відображала результати суб’єкта наукових до­сліджень індивідуального рівня, то видання сукупності статей наукового журналу (наукового часопису) відображало колек­тивний рівень суб’єктів наукових досліджень. І досить спрощено було б розуміти під появою наукових журналів виключно новий за­сіб комунікацій. Засновник соціології науки Л.Флек запропонував термін «журнальна наука» (Хейзскгі/іеп'шіззепзска/і), оскільки че­рез наукові статті відбувається контроль з боку наукової спільноти за відповідністю стилю мислення кожного автора [300; с. 142]. Від­так через функціонування наукових журналів було створено меха­нізм функціонування наукової спільноти, що самоорганізовувалася на дисциплінарній основі. Це проявилося насамперед у площині реалізації нових ідеалів і норм обґрунтованості знань, спричинених становленням природознавства, згідно з яким експеримент постав як найголовніший критерій істинності знання, що обумовило пере­ростання теоретичного знання у наукове.

Визначальною ознакою наукового знання є кумулятивність, яка формується кооперацією у наукових дослідженнях, коли про­міжні результати експериментування одного дослідника розви­ваються іншим і т.п. Наукові статті стали способом репрезентації результатів наукових досліджень для наукової спільноти за сфе­ричним типом трансляції знань. На відміну від бібліотек як уре­чевлених умов генерування знань, формальних організацій, місія яких полягає у зберіганні і систематизації формалізованих знань та організовуванні доступу до них користувачів, що пришвидшує генерування знань і забезпечує неперервність цієї традиції, проте не може вплинути на неуречевлені умови генерування наукових знань, наукові журнали стали способом внутрішнього регулю­вання продукування нових знань через вироблення і дотримання вченими-дослідниками нових норм та ідеалів обґрунтованості наукових знань. На колективному рівні суб’єктів наукових дослі­джень уперше їх неуречевлені умови були формалізовані у ста­тутах академій наук, з входженням до академії кожен її член був зобов’язаний дотримуватися внутрішньовироблених норм, демон­струючи свої експерименти на засіданнях академії за відомим уже принципом лінійної «суб’єкт-суб’єктної» трансляції знань. Наукові журнали трансформували лінійний характер наукової комуні­кації у сферичний, об’єктивований, що не тільки пришвидшував генерування наукових знань, але регулював процес генерування та об’єктивізації наукових знань не через належність їх творців до формальної організації (академії наук), а через входження кож­ного дослідника до віртуальної наукової спільноти («невидимий коледж») на основі дотримання неуречевлених умов наукових до­сліджень Поява наукових журналів означає формування суспіль­ного рівня наукових досліджень та остаточну сформованість но­вого соціального інституту «наука».

Теоретичне знання, що генерувалося на експерименталь­ній основі і мало практичне застосування, трансформувалося у наукове знання. Це дозволяє говорити про прояву прикладних розробок та їх об’єднання з теоретичними дослідженнями, набуття ними ознак, притаманних сучасному розумінню цієї складової як наукових досліджень і розробок, вчені на етапі становлення — це не лише мислителі, але й дослідники-експериментатори. Поши­рення знань відбувається вже не через університетську освіту (від вчителя до учня), а через розгорнену мережу нових комунікацій між членами наукових товариств: листування і наукові журнали, що в т.ч. було зумовлено наростанням обсягів наукової інфор­мації. Систематичним стає процес структурування теоретичної діяльності: якщо на початку етапу становлення виокремилися і структурувалися природознавчі і суспільні дослідження, роз­межовувалися природничі та гуманітарні знання, то в XIX ст. по­ряд з науками про природу виокремилися технічні науки як науки про штучну природу, і техніка як соціальний інститут дістала нау­кову основу розвитку. Академії наук як перше формальне утво­рення створили інституційні умови для становлення теоретичної діяльності як явища самобутнього, що відбувається організовано на систематичній, цілеспрямованій і внутрішньоструктурованій основі, можливості сформуватися власне як науковим досліджен­ням і розробкам, їх результат — наукові і технічні знання.

Теоретичне узагальнення окремих сфер технічного знання у різноманітних галузях техніки відбувається передовсім з метою наукової підготовки інженерів з їх орієнтацією на природничона- укову картину світу. Як акцентують увагу дослідники, усвідом­лення інженерної практики стадією процесу пізнання перетворило цю практику на її активного учасника. Зокрема, вплив тогочас­них механістичних уявлень на різноманітні аспекти буття був до­мінуючим, що пов’язують із розумінням механізму як втіленням інженерної практики. Зримість механізму, конкретність його по­будови надали імпульс розвитку філософської механістичної кон­цепції [18; с. 107]. В її межах було сформовано неуречевлені умови, які уможливили трансформування теоретизування у наукові до­слідження, йдеться про систему принципів, що дозволили ство­рити першу власне наукову картину світу та спеціально наукові картини світу, визначено головний критерій істинності наукового знання тощо.

Серед неуречевлених умов наукових досліджень уперше роз­роблено власне засади науки, які забезпечували внутрішню єдність наукового знання: на початку етапу (ХУП-ХУПІ ст.) фор­мується механістична картина світу (образ Всесвіту як простої машини — світ як годинник та світ-механізм) [262; с. 229], напри­кінці (остання чверть XIX ст.) — це електродинамічна фізична реальність [263; с. 233]. Поряд із загальнонауковою картиною світу виникають і спеціальні картини світу як її відносно самостійні фрагменти дисциплінарно організованої науки (к. XVIII — поч. XIX ст.) [263; с. 243]. Серед спеціальних картин світу виділимо уяв­лення А.Сміта про господарство нації як велетенську мануфак­туру з відповідним розподілом праці на рівні суспільства [254], уявлення М.Туган-Барановського про народне господарство як ве­летенський механізм [283; с. 410], соціологічну концепцію О.Конта, згідно з якою «соціологія» — це «соціальна фізика» [163; с. 153]. І загальнонауковій, і специфічній картині світу іманентні риси технічних об’єктів першої промислової революції, тобто простих систем, наприкінці етапу у специфічних картинах реальності в окремих галузях знання (біологія, геологія, хімія) пріоритет від ідей механіцизму перейшов до ідей еволюціонізму.

Особливості філософської методології XVIII ст., в свою чергу, вплинули на стиль наукового мислення даного періоду, йому були притаманні:

— редукціонізм (мислительний прийом зведення складного до простого, більш відомого, отже, такого, що вважався більш фунда­ментальним);

— елементаризм (намагання розкласти предмет на складові частини, «цеглинки», через властивості яких пояснювалися влас­тивості цілого);

— механіцизм (увесь Всесвіт розглядався спочатку як годинни­ковий механізм, надалі — як машина);

— жорсткий (лапласівський) детермінізм (уявлення про одно­значність причинно-наслідкових зв’язків і заперечення об’єктивної основи випадку);

— динамічний підхід, що змінив статичний підхід античних мислителів.

З цього приводу процитуємо роботу Е.Вітекера «Простір і дух» (1948): «Ньютоніанство, як і арістотелізм, намагається зрозуміти світ, відстежуючи зв’язок між подіями, тобто впорядковуючи наш досвід за допомогою категорій причини і наслідку, для чого кож­ному явищу підшукується фактор, що його визначає або йому пе­редує. Тим самим вважається, що такий зв’язок має всеохоплю- ючий характер і що ніяке явище не відбувається без причини» [174; с. 85]. У наукознавчій літературі дослідники підкреслюють особливо важливу роль у побудові механістичної картини світу

Особливості науково-технічної діяльності та її впливу на ринкове господарство... 281 філософських принципів тієї доби, а саме: принципу матеріаль­ної єдності світу, який виключав схоластичний розподіл на зем­ний і небесний світ, принципу причинності і закономірності при­родних процесів, принципів експериментального обґрунтування знання і поєднання експериментального дослідження природи з описом її законів мовою математики [263; с. 246]. Становлення природознавства ствердило нові ідеали і норми обґрунтованості знання. Відповідно до ціннісних орієнтацій і світоглядних наста­нов головною метою пізнання було визначено вивчення і розкриття природних властивостей предметів, пошук природничих причин і законів природи, а тому головні вимоги обґрунтованості знання про природу були сформульовані як вимоги його експерименталь­ної перевірки. Експеримент постав як найважливіший критерій істинності наукового знання [263; с. 228]. Означене відобразилося на зміні типу наукової раціональності. Якщо раціональність на етапі зародження науково-технічної діяльності досягалася через доказовість, що базувалася на посилках, істинність яких осягалася інтуїтивно, то на етапі становлення цієї діяльності наукова раціо­нальність кореспондується з експериментом, який протистав­ляє побутовий досвід у площині споглядання реальних об’єктів та наукове мислення як рефлексію над ідеальними об’єктами. Кла­сичний тип наукової раціональності, який відповідав ідеалам ХУІІ-ХІХ ст., намагався при теоретичному описі об’єкта задля об’єктивізації пізнання усунути все те, що стосується суб’єкта, засобів та операцій його діяльності, вбачаючи в цьому запоруку істинного й об’єктивного пізнання. Отже, експеримент як критерій істинності наукового знання у добу Нового часу також мав межі застосування, це був експеримент в ідеальних умовах, з ідеаль­ними об’єктами, що являли собою прості системи. Як підкреслю­ють дослідники, домінуючим принципом наукової картини світу на етапі становлення і розвитку класичної науки став принцип прос­тоти, простота виступала ідеалом опису природи [251; с. 255].

Поряд із становленням природничих наук, де об’єктом наукових досліджень виступала природа як однорівнева сис­тема, у руслі класичного типу раціональності впродовж XIX ст. зароджуються науки, де об’єктом постає багаторівнева антропо- соціально-культурна система, неможливість дослідження якої лише за допомогою експериментального методу стає об’єктивною

передумовою епістемологічного розколу. За інституціональною спеціалізацією теоретичного знання на рівні університетів виник інституціоналізований епістемологічний розкол між природознав­ством і гуманітарним напрямом, де головним методом досягнення істини (експериментальним методом) володіли природознавці, тоді як гуманітарії основу пізнання вбачали у процесі розуміння, що пізніше дістане назву герменевтичного методу [36; с. 235].

Водночас сама наука, а в подальшому й техніка, у різнома­нітті їх вимірів постали як об’єкт філософської рефлексії, наука вперше набула комплексної характеристики як класична наука — самостійне явище, джерело розвитку якого було внутрішнім, воно вже не співвідносилося з історичною добою — антична наука чи наука середньовіччя. Саме філософія як соціальний інститут, відо­кремившись від інституту науки, набула виняткового значення для науки, здійснюючи розробку її неуречевлених умов, що фор­мують єдність наукових знань, насамперед філософських засад науки. Упродовж етапу становлення були сформовані філософ­ські засади класичної науки, дослідники відзначають, що в сфері онтології — це принципи об’єктивності і детермінізму; у сфері гно­сеології — однозначний характер наукових законів, аксіоматична організація наукових теорій, їх експериментальне обґрунтування; у сфері методології — кількісні методи опису об’єктів, експери­мент, математична модель об’єкта [163; с. 35]. Завершеність транс­формації теоретизування у наукові дослідження, їх подальше об’єднання з технічною діяльністю, становлення соціальних інс­титутів «філософії», «науки», «техніки» та формування стійких взаємозв’язків між ними розглядаємо як завершеність самовизна­чення науково-технічної діяльності.

Означені якісні зміни у наукових дослідженнях сер. XIX ст., що стосувалися сутнісних рис (мети, суб’єктів, предмета, засобів, процесу, умов, результатів), свідчать, що головним джерелом цих флуктуацій виступало не зовнішнє соціокультурне середовище, а внутрішнє, у системі відбувалися процеси структурування та са­моорганізації. Причому наукові дослідження стали ядром процесів самоорганізації науково-технічної діяльності, здійснюючи вплив на підготовку вчених та надання інформаційних послуг, що транс­формувалися у надання науково-інформаційних послуг. Розви­ток цього виду людської діяльності набував ознак автономного, а наука постала як новий соціальний інститут, що був здатен впли­вати на явища зовнішнього середовища. Набуття знаннями внут­рішньої структурованості дозволяє зробити висновок про виник­нення організованості на основі кооперативної взаємодії складових науково-технічної діяльності, а це, в свою чергу, уможливлюва­лося відповідним рівнем сформованості самих складових. Таким рівнем сформованості будемо вважати об’єднання відокремлених наукових досліджень і технічної діяльності у цілісний, взаємообу- мовлений вид діяльності — науково-технічну діяльність, подаль­ший розвиток якої вже не залежав від впливів зовнішнього соціо- культурного середовища, рушієм розвитку виступали внутрішні флуктуації — вплив науки на техніку (її сцієнтизація) та вплив техніки на науку (її технізація).