<<
>>

ВИСНОВКИ.

У висновках сформульовані основні результати дисертаційного дослідження.

Сучасний стан джерельної бази. Історія розвитку воєнного мистецтва візантійців на теренах Північного Причорномор’я, його вплив на адміністративний та політичний устрій таврійських міст; заснування та занепад військово-інженерних комплексів в Криму; питання федератів- союзників в гірському та прибережному Криму знайшли відображення у свідченнях середньовічних авторів, епіграфічних, сфрагістичних та нумізматичних джерелах. Існуюча джерельна база дає можливість створити більш-менш цілісну картину розвитку воєнного мистецтва візантійської Таврики VI - XII ст. Джерела повною мірою не висвітлюють питання озброєння та тактичних схем, які застосовувались в умовах Гірського та Прибережного Криму. Розв’язання цих питань мають дочекатися подальших досліджень, зокрема, широкого застосування підводних археологічних методів та масштабного зацікавлення пам’ятками середньовічного. Звісно, це все зможе стати можливим тільки після повернення Криму до юрисдикції України.

На даний момент, мусимо зазначити, що дослідження воєнної справи візантійської Таврики епохи середньовіччя носять фрагментарний характер.

Найбільш розробленою частиною цієї теми являється розвиток фортифікаційних комплексів у Криму. Історіографія даної проблеми є досить розгалуженою, існує велика кількість праць, присвячених як окремим пам’яткам оборонної архітектури, так і загальним питанням.

Думки дослідників з приводу виникнення укріплень у Криму, їх історичної інтерпретації розділились на декілька напрямків. Основними слід вважати: таврську гіпотезу створення фортифікацій у Криму; концепцію римського походження споруд оборонного значення на Південному березі; теорію місцевого походження пам’яток в результаті розвитку місцевого феодалізму; концепцію ранньовізантійського походження оборонних споруд у Тавриці; концепцію хозарського військового будівництва в Криму.

Набагато менш дослідженими є інші аспекти проблеми. Теоретична база воєнної справи Візантійської імперії на північному її кордоні майже не знайшли відображення у студіях сучасних істориків. Основним джерелом для вивчення конкретних питань розвитку воєнного мистецтва в Криму залишаються археологічні джерела. Досить інформативними являються також матеріали, що дає нам сфрагістика та нумізматика, дані яких дозволяють реконструювати військово-адміністративну структуру і її еволюцію у Тавриці. Письмові джерела в дослідженні носять переважно допоміжний характер. Автором застосовано також метод порівняння різних перекладів військових настанов з даними археології, нумізматики, сфрагістики та епіграфіки.

Історіографія воєнного мистецтва Візантії у Тавриці різноманітна, проте безсистемна. Деякі аспекти - такі як дослідження фортифікаційних споруд великих опорних пунктів освітлені досить всебічно. Інші важливі питання розглянуті фрагментарно і важко позбавляються від міфів, що були започатковані ще першим поколінням дослідників - починаючи з XVIII - XIX ст. і, подекуди майже без змін, були перенесені у студії більш пізніх авторів. Серед таких, зокрема, думка про зубожілість середньовічних міст, про безроздільне панування хозарів, а також - про схильність херсонеситів до сепаратизму. Тільки в останні десятиріччя ці усталені міфологеми почали піддаватись конструктивній критиці і наразі ми можемо побачити перегляд багатьох усталених питань, що, беззаперечно, відкриває нові горизонти перед сучасними дослідниками і народжує нову плеяду науковців.

Будівнича діяльність Візантії у Криму, як було вже зазначено вище - найбільш досліджений аспект, що обумовлено, в першу чергу, наявністю багатьох збережених до нашого часу середньовічних споруд оборонного характеру.

На їхньому будівництві певним чином відобразився і складний процес формування феодальних відносин і державні утворення на території півострова. Дані архітектурно-археологічного дослідження пам’яток дозволяють охарактеризувати деякі конкретні прояви цього процесу і розробити типологію укріплень, які виникли в різний час і відрізняються плануванням, архітектурою побудов і фортифікацією.

Дослідження проведені в останні десятиліття наголошують, що в будівництві фортець Гірського Криму було декілька хронологічних етапів: 1) VI - VII ст.; ІХ - Х ст.; 3) кінець ХІІ - ХІІІ ст.; 4) друга половина XIV - XV ст. В будівництві оборонних споруд брали участь різноманітні соціально- політичні та економічні сили, що накладало свій відбиток на характер і зовнішній вигляд укріплень (візантійська адміністрація, сільські общини, монастирі, феодали, володарі Феодоро, генуезька колонія та італійські сеньори). У зв’язку з цим по соціально-історичним критеріям виділяють такі різновиди укріплень: міста, візантійські фортеці, укріплені монастирі, сільські поселення, обнесені оборонним муром, укріплені загони для скота, схованки, городища типу замків у прибережних та гірських районах. Складність історико-соціальної типологізації в тому, що більшість оборонних споруд функціонувала протягом значного часу, тому система, конструкція оборони і характер забудови змінювались. В кожній групі пам’яток можна також вичленити декілька варіантів. Міста, наприклад, діляться за чисельністю населення на великі, середні і малі. Церковно-монастирські комплекси на однорідні і різняться за розмірами та рішенню архітектурного планування.

В VI - VII ст. Візантія проводить ремонт оборонних споруд Херсонеса і Боспора, а також будує ряд нових укріплень (Алустон, Г урзуф, Мангуп, Ескі- Кермен та ін.), тим самим створюючи опорні пункти для контроля над гірською та прибережною частинами півострова. В побудованих фортецях розміщуються візантійські гарнізони і федерати імперії. Ці укріплення являлись військово-адміністративними центрами регіону. Процес укріплення Візантії в Тавриці відходить у тінь з появою в VIII ст. хозарів. Кондомінатне володіння імперії і каганату передбачає демілітаризацію підконтрольної території. Така ситуація змінюється після ослаблення хозарів разом зі створенням наприкінці ІХ - на початку Х ст. феми Херсон. В Х ст. стратиги феми ведуть ремонт і відновлення оборонних споруд старих фортець. Райони Гірського Криму діляться на військово-адміністративні округи - клімати, центрами котрих стають візантійські фортеці.

В період військово-політичної нестабільності на прикінці ІХ - Х ст., викликаної візантійсько-хозарськими війнами і проникненням на півострів печенігів, в Гірському Криму з’являються побудовані общинниками- стратіотами укріплені поселення, а також візантійські провінційні монастирі огороджені стінами. Монастирі Таврики були релігійно-адміністративними і господарськими центрами для сільських поселень, що належали їм.

Поява за такий короткий термін (кінець ІХ - початок Х ст.) такої кількості фортець відображало нестабільність військово-політичної обстановки і відсутність часом реальної верховної влади на більшій частині Таврики, розмежованість сільських общин, котрі змушені були самостійно протягом декількох століть (Х - ХІІІ ст.) вести безперервну боротьбу з кочівниками (печенігами, половцями, татарами). Ця боротьба призвела до посилення озброєного прошарку місцевого населення, збільшення влади місцевих вождів і поступовому витісненню родоплемінних відносин феодальними. В умовах Гірського Криму цей процес протікав повільно. Феодалізований прошарок місцевого населення зливався з візантійською служилою аристократією.

В ХІІ -ХІІІ ст. в південній Тавриці з’являються укріплення типу замків. Це явище означає перехід феодального устрою на територію Гірського Криму на нову, більш високу стадію розвитку. Для замків характерна наявність башт-донжонів. Вони являлись військово-адміністративними центами земельних угідь їх володарів-проніарів. З появою замків в Тавриці майже всюди зникають общинні городища. Цей процес був прискорений появою на півострові монголів в ХІІІ ст., котрі проводять ряд походів в райони Гірського Криму.

Після остаточного поділу Римської імперії на Західну і Східну, оборонні комплекси Кримського півострова опинились у центрі уваги правителів Візантії, які проголосили себе політичними правонаступниками Риму. Головним форпостом ромеїв став Херсон - єдине античне місто північного Причорномор’я, яке вціліло під час «Великого переселення народів». Наприкінці IV ст. у місті перебувало регулярне військове угруповання, проводились успішні заходи по зміцненню оборонних стін та надходила потужна фінансова підтримка з боку імперської адміністрації. Після кількох етапів ремонтних та капітальних будівельних робіт Херсон став найбільш укріпленим містом Таврики та головним осередком розповсюдження військово-політичного, ідеологічного та економічного впливу імперії у Північному Причорномор’ї.

Між 534 - 565 рр. візантійська адміністрація, виконуючи завдання по захисту морських комунікацій між Херсоном і Боспором, створила систему інженерного прикриття південного узбережжя Таврики. Зробивши це, ромеї взяли під контроль морські комунікації, забезпечили безпеку каботажної торгівлі і, у разі необхідності, могли швидко перекинути сухопутні війська з одної точки до другої. Крім того, у них з’явилась можливість спостерігати за поведінкою місцевого населення та за безпекою важливих шляхів, що вели через гірські перевали у приморські гавані. Вибір місця розташування фортець був настільки вдалим, що ці укріплення виконували свої функції протягом тисячі років, а поселення, які виникли поблизу оборонних споруд, існують і в наш час.

Логічним кроком військово-політичної діяльності імперської адміністрації в Криму, стало утворення так званої буферної зони на кордоні з кочівницьким степом. Нею стала Південно-Західна Таврика («країна Дорі»), заселена аланами і готами. Воїни обох племен мали статус військових союзників ромеїв. На їх захист споруджувались додаткові оборонні споруди («довгі стіни») та будувались невеликі фортеці для захисту мирного населення у неспокійні часи.

Можемо констатувати, що в Тавриці був зведений потужний військово- інженерний рубіж, якому, за формулюванням О.В. Вуса, було притаманне дотримання принципів науковості, модифікаційної гнучкості та системності, з урахуванням останніх надбань римської та візантійської теорії [105, c. 292]. Всі оборонні об’єкти були споруджені у чіткій відповідності до вимог античних наукових трактатів [105, c. 292].

Візантійці без ентузіазму підходили до побудови нових укріплень, йшли на такий крок тільки за найбільшої необхідності - такої як нагальна потреба показати своїм союзникам своє піклування про них і звести «довгі» юстиніанівські стіни навколо країни готів. В решті випадків, ромеї використовували грецькі та римські укріплення, займаючись тільки необхідним ремонтом, або прибудовами нових стін до тих, що вже існували. Також активно використовувався природній фактор - ущелини та важкодоступні гірські плато, яких в Криму було вдосталь. Всі сліди будівельної діяльності добре простежуються археологічно, тільки «довгі стіни» до нашого часу не збереглися.

Зброя таврійських військових контингентів. Знахідки зброї у середньовічних кримських похованнях вкрай рідкі, найчастіше це - випадкові знахідки, але мала кількість археологічного матеріалу - в першу чергу, військової спрямованості, свідчить про те, що життя на пам'ятках продовжувалась безперевно, адже нормальна життєдіяльність не сприяє подібним накопиченням. Різноманітність зброярських артефактів є відображенням мультикультурності та мультиетнічності населення Таврики, яка була об’єднана під єдиною воєнною, політичною, економічною візантійською адміністрацією, християнською вірою (яка скріплювала населення гір та узбережжя ліпше за Довгі стіни Юстиніана) та грецькою мовою.

Автором визначена головна специфіка візантійської воєнної справи у Криму. В першу чергу геній візантійського воєнного мистецтва полягає у тому, що оборона кордонів, ведення безпосередніх воєнних дій у Тавриці покладалась на плечі федератів - союзників. Міське населення, таким чином повинно було забезпечувати виключно міліційну місію, а також, у випадку прямої загрози - забезпечувати визначену кількість ополчення, поставляти припаси, слідкувати за збереженістю фортифікаційних укріплень та організовувати безпечний відхід громадянського населення найближчих поселень. Саме тому, основні знахідки зброї, оборонного спорядження, обладунків та решти супутніх воїнам речей мають прямі або дотичні аналогії з кочівницьким світом - на ранньому етапі з сарматами, пізніше - аланами, болгарами, готами.

Основною наступальною зброєю, яка визначає і тактичні побудови в умовах гірської місцевості автор вважає композитний лук, який трапляється у різних поховальних комплексах кримських гірських Пасм. Саме навісна стрільба, скоріш за все, була найефективнішим варіантом ведення бою у подібній місцевості - аналогії цьому можна побачити в роменських трактатах. Окрім того, можна впевнено констатувати використання прямих обоюдогострих мечів різних типів, щитів, круглої чи овальної форми, кинджалів, ножів, а також пращ. На жаль, довести використання бойових сокир на даній території, автору не вдалось, про їх використання можна судити виключно за аналогіями з іншими територіями імперії.

Воєнно-адміністративна система, яка успішно діяла на Кримському півострові, реконструюється за допомогою використання одночасно даних письмових джерел, сфрагістики і археології, з часів раннього середньовіччя і до кінця ХІ - початку ХІІ ст. Автором зроблено висновок, що вона розвивалась за загальноімперськими законами, зберігаючи незначні елементи місцевого колориту - такими, як довге існування системи архонтату. Втім, херсонеські архонти, здебільшого виконували незначні функції і не впливали на процес управління територією Таврики. Окрім того, автор констатує, що єдиним містом, яке протягом VI - ХІІ ст.ст. безперервно підтримувало зв’язок з Імперією був Херсонес, через який Візантія утримувала свій вплив і домагалась основної своєї цілі в Криму - а саме, отримання актуальних розвідувальних даних стосовно варварського світу.

Таким чином, організація та юридичний стан віддалених від Херсонесу гарнізонів також повною мірою визначався діючими на той момент законами імперії ромеїв. Етнічний же склад залишався неоднорідним, таким, що доповнювався новими елементами і вбирав їх у свою унікальну гірсько- кримську народність. Археологічні джерела також прямо вказують на певний тип населення, який складав основну силу оборонної здатності регіону - гото- аланів, які ще з періоду пізньої античності - раннього середньовіччя отримали статус федератів Візантійської імперії, були розселені на кордоні зі степовою зоною і являли собою свого роду буфер між кочівниками та «цивілізованим світом».

Візантійська концепція війни, абсолютно особлива і новітня, яка розвинулась до кінця VI ст. в справжній «оперативний кодекс». Відправною точкою тут слугувало уявлення про неможливість вирішальної перемоги - на противагу головній військовій цілі ранніх римлян, а згодом - Наполеона, Клаузевиця і їх наступників включно з нашими сучасниками. Таким чином, візантійська концепція війни була революційним переворотом.

Візантійці знали, що кінця війні не буде, що прийдуть нові вороги, якщо старі будуть остаточно розбиті і є всі шанси на те, що вони виявляться такими ж небезпечними, або ще більш небезпечними. Знищення одного ворога, що насідає на кордони імперії могло просто залишити простір для наступного, який теж буде погрожувати імперським кордонам.

Тому для візантійців ціль війни не могла заключатись у тому, щоб шукати битви заради вирішальної перемоги, оскільки такої просто не могло бути; ціль була тільки в тому, щоб стримувати ворожу загрозу, послаблюючи ворога різноманітними вивертами, воєнними хитрощами і засідками і залишивши будь-який вид повномасштабної двосторонньої битви лише як крайній засіб. Роль Таврики у «великій стратегії» Візантії полягала зовсім не у бойовій потужності її населення. Близькість до степу, торгові зв’язки з різними державами протягом всього середньовіччя дозволяли підданим імперії займатись найбільш потрібною справою - збором інформації, розвідкою.

Незважаючи на те, що пам’ятки середньовічного Криму цікавлять істориків вже близько 200 років, ситуація з матеріальними рештками воєнної історії залишається вкрай неповною. Причин цьому декілька. Це, в першу чергу відсутність належної фіксації, аматорське ведення документації та неадекватне збереження об’єктів на ранньому етапі досліджень; по-друге, Друга світова війна, під час якої проходило масове «зникнення» і перебазування музейних експонатів та знищення залишків оборонних споруд; по-третє, вузько направлені інтереси дослідників у радянські часи, коли на перший план вивчення минулого вийшли інші аспекти життя та побуту давнього населення; і по-четверте, відсутність належного фінансування і уваги держави до проблем збереження культурного спадку на сучасному етапі.

Іншим чинником відсутності археологічних знахідок озброєння епохи середньовіччя - поширення християнства на теренах Північного Причорномор’я. Справа в тому, що основним джерелом знахідок такого типу є поховання, а з прийняттям християнства як основної релігії, вони стають безінвентарними. Тому, на жаль, цей аспект проблеми, досліджений здебільшого на порівняннях з даними писемних настанов візантійським воєначальників і нечисленними залишками зброї.

Здобуті результати підтверджують і узагальнюють думку вітчизняних науковців про раннє входження Криму до сфери державних інтересів Східної Римської імперії, про перебування місцевого населення під перманентним політичним, ідеологічним, культурним та економічним впливом Візантії, про масштабне військове будівництво та існування регулярної системи інженерного захисту на Кримському півострові у добу середньовіччя, а також дозволяють побачити цілісну картину адаптації воєнного мистецтва Імперії до специфічних умов Північного Причорномор’я.

<< | >>
Источник: МОЦЯ Катерина Олександрівна. ВОЄННЕ МИСТЕЦТВО ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ТАВРИКИ НАПРИКІНЦІ IV - НА ПОЧАТКУ ХІІ СТ.. 2016

Еще по теме ВИСНОВКИ.:

  1. І. Складання обвинувального висновку і направлення справи для попереднього розгляду її суддею
  2. Висновки
  3. 2.4. Висновки до розділу
  4. ВИСНОВКИ
  5. ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1
  6. ВИСНОВКИ
  7. ВИСНОВКИ
  8. Висновки до розділу 1
  9. Висновки до розділу 2
  10. ВИСНОВКИ
  11. ВИСНОВКИ
  12. ВИСНОВКИ
  13. Висновки до розділу
  14. Висновки до розділу 3
  15. ВИСНОВКИ
  16. Висновки до Розділу ІІІ
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -