12.2. Життя ТА ПРОПОВІДЬ Мухаммеда

У VI ст. у Південній Аравії помітно активізувався рух ханіфів, пророків- проновідників, що закликали відмовитися від язичеського бога. Докладних відомостей про ханіфів не збереглося, окремі їхні проповіді досить невиразні.

Кожний з ханіфів проголошував себе довіреною особою нового бога, проте до пев­ного часу проповідь кожного з них успіху не мала, хоч діяльність кожного робила пев­ний внесок у накопичення тих нових якостей, які рано чи пізно повинні були якось ви­явитися. Успіх випав на долю Мухаммеда, людини, що увійшла в історію ісламу як великий та головний пророк. Мухаммед виступив з проповіддю, зміст якої зводився до того, що існує лише один великий Аллах і що всі повинні коритися його волі. За корот­кий час Мухаммед став повним і загальновизнаним владикою величезної, добре згурто­ваної та організованої громади «правовірних», що прагнула активної діяльності в ім’я Аллаха та нової релігії.

Мухаммед народився в 570 р. в збіднілому роді Хашим могутнього мекканського племені курейш. Рано втративши своїх батьків, він спочатку пас худобу свого дядька Абу Таліба, а потім пішов на службу до заможної вдови Хадідже, де вів її торговельні справи, що сприяло його активному спілкуванню з представниками різних народів і ре­лігій. Згодом Мухаммед одружився на Хадідже, і, незважаючи на різницю у віці, шлюб їхній був щасливим. Протягом 27 років їхнього подружнього життя Хадіджа народила дітей, але тільки улюблена дочка пророка Фатіма пережила батька й залишила потем­ків. Після смерті Хадіджі у пророка було багато дружин, включаючи й малолітніх, але жодна з них, наскільки це відомо, не залишила йому спадкоємців.

Після одруження на Хадіджі Мухаммед залишив торгівлю і цілковито вдався до ре­лігійних пошуків.

Вчення Мухаммеда полягає в тому, що він зумів добути з усіх знайомих йому релі­гій те головне, що в конкретних умовах Аравії початку VII ст. було так необхідне, за­клик арабів до об’єднання під знаменом єдиного бога. Цей заклик і дав імпульс небаче­ної сили.

На початку Мухаммед взагалі не наполягав на тому, що його вчення нове. Він ви­ступив за визнання єдиного Бога, у чомусь спорідненого з іудейським та християнсь­ким, хоч водночас близького й до вищого божественного символа Кааби. Усю догмати­ку свого вчення, включаючи пророків від Авраама до Ісуса, він відверто запозичив з Біблії. Авраам при цьому ототожнювався з «володарем Кааби» як прабатько всіх ара­бів. Євреїв і християн Мухаммед не тільки охоче запрошував включитися до общини правовірних, а й вважав’своїми духовними братами. У перші роки поширення нового вчення Мухаммед навіть молився, ставши обличчям до святого міста іудеїв та християн Єрусалима. Тільки після того, як євреї почали відверто висміювати теологічні та догма­тичні помилки Мухаммеда, пророк вимагав ставати обличчям під час молитви до Мек­ки, яка до того часу стала духовним центром ісламу.

Створивши культ єдиного Аллаха, Мухаммед закликав своїх послідовників щодня молитися йому, супроводячи молитву омовінням, дотримуватись посту та вносити в за­гальну касу правовірних податок на користь бідних (приблизно 2,5 % загальної вартості майна). З Біблії Мухаммед запозичив ідею Страшного суду, уявлення про рай (населе­ного гуріями) та пекло, про Сатану (шайтана), бісів (джинів) та багато ін. Не чужим Мухаммеду виявився й дух ранньохристиянського егалітаризму: у всякому разі він спочатку активно виступав на захист бідних, проти утисків («обмірювань») заможними купцями.

Першими послідовниками пророка були Хадіджа, син Абу Таліба Алі, двоюрідний брат Мухаммеда, що одружився на Фатімі, купець Абу-Бекр, Омар та деякі інші, менш відомі діячі раннього ісламу.

Кількість послідовників Мухаммеда в Мецці зросла, і це зустрічало опір заможних купців-курейшитів, найбільш впливових жителів міста. Курейшити, що опиралися на святилище та богів Кааби, не бачили сенсу в новій релігії і навіть боялися посилення її послідовників. Смерть Хадіджі та Абу Таліба (він хоч і не став мусульманином, але підтримував племінника) позбавила Мухаммеда внутрішньої опори в Мецці, і в 622 р. пророк разом зі своїми послідовниками вирушив до сусідньої Медини, що суперничала з Меккою.

Ворожі курейшитам мединці охоче прийняли Мухаммеда, а наявність у Медині ве­ликої іудейської общини зробило їх більш підготовленими до прийняття його вчення. Незабаром після прибуття Мухаммеда в Медину майже більшість населення цього міс­та поповнили ряди правовірних. Це був великий успіх, майже тріумф, тому 622 рік, рік переселення (по-арабськи хіджра) став вважатися першим роком нової мусульманської ери.

Мединська громада мусульман виробила свій статут, свої організаційні форми, пе­рші закони та розпорядження в галузі не тільки ритуалу та культу, а й норм повсякден­ного життя. У нових законоположеннях, відмінності між ученням Мухаммеда і вченням християн та іудеїв вже набагато глибші, що цілком природно: культурні традиції арабів не могли не вплинути на норми сімейного життя (багатожонство, упокорення жінки) та на сферу права (чітке відстоювання інтересів приватної власності, природне для торго­вого народу), та навіть на характер харчових заборон (не пити вина) тощо. Це дало змо­гу Мухаммеду в Медині зробити значний крок на шляху відособлення нової релігії від інших, нехай навіть і споріднених з нею.

Невдовзі під впливом ісламської громади в Медині опинилась майже вся Південна та Західна Аравія. Де переконанням, а де й силою послідовники Мухаммеда досягали свого. Довше за всіх трималася Мекка, хоч мусульманські загони, запалені ідеєю джи­хаду (війни за віру), грабували її каравани та завдавали їй відчутних ударів.

Спадкоємці Мухаммеда швидко й рішуче поклали край внутрішнім заворушенням, і всю свою енергію спрямували на поширення й утвердження ісламу. Мухаммед зробив головне, чого потребували на початку VII ст. араби: він об’єднав їх, дав їм єдине вчен­ня і визначив шлях, по якому вони мали йти. Цей шлях передбачав дотримання норм ісламу та військову здобич, яка вже при Мухаммеді стала основним джерелом прибут­ків мусульманської громади: чотири п’ятих її розподілялась між воїнами, а одна п’ята йшла пророку та призначалась, в усякому разі спочатку, для потреб бідних.

12.3.