Соціально-історичні умови поширення ісламу

Після смерті Мухаммеда постало питання про те, хто очолить мусульман. При цьо­му йшлося не стільки про духовного, релігійного лідера, скільки про лідера новоутво­реної величезної держави з населенням та територією, що постійно збільшуються.

Найближчим до пророка був його кузен та зять Алі, батько двох улюблених внуків пророка, Хасана та Хусейна. Першим халіфом обрали не його, а Абу-Бекра, найстарі­шого однодумця Мухаммеда. Абу-Бекр правив недовго (632-634), але зробив немало: при ньому було врегульовано внутрішні смути в Аравії і започатковано знамениті араб­ські завоювання (походи на Сирію та зайняту сасанідським Іраном Месопотамію). Піс­ля смерті Абу-Бекра другим халіфом став Омар, якого обрав спадкоємцем Абу-Бекр. За десять років влади (634-644) Омар досяг величезних успіхів. Використовуючи слаб­кість та чвари усередині сасанідського Ірану, він не тільки відвоював у нього Месопо­тамію, а й просунувся далі, приєднавши до своїх володінь Закавказзя. Активно діючи проти Візантії, арабські полководці завоювали Сирію та Палестину аж до стін Констан­тинополя. У 639 р. до халіфати був приєднаний і Єгипет.

У 644 р. Омар був убитий рабом-іранцем. Халіфом став Осман, також мухаджир (учасник хіджри, тобто найближчий прибічник пророка), що належав до заможного ме- кканського курейшитського роду Омейядів. Сам Осман не був особистістю, але завою­вання, що тривали при ньому, мали успіх. До халіфату були приєднані Вірменія та Ма­ла Азія, ряд північноафри-канських територій. При Османі на перший план почали виходити Омейяди, які поступово прибирали до рук усі прибуткові посади, що приво­дило до незадоволення багатьох, хто відчував себе обділеним. Це були головним чином прибічники Алі, які отримали назву шиїтів.

Висунення Омейядів дало поштовх для посилення їхньої активності. Пропаганда шиїтів, яка стверджувала, що халіфи повинні бути з роду пророка, приваблювала бага­тьох, невдоволених підвищенням Омейядів. У їх числі опинилися не тільки араби, а й жителі більш віддалених країн, наприклад Ірану. Шиїтів підтримували й багато арабсь­ких племен кочовиків-бедуїнів. Справа закінчилася тим, що в 656 р. юрби шиїтів, які зібралися в Медині під виглядом паломників з Єгипту, Месопотамії та інших районів халіфату, вдерлися до палацу Османа і вбили його. Халіфом був проголошений Алі. Новий халіф переніс столицю з Медини в Куфу (Месопотамія) і усунув усіх призначе­них Османом намісників різних районів Арабського халіфату. Лише один з намісників, Муавія з роду Омейядів, відмовився підкоритися Алі й фактично відірвав Сирію від ха­ліфату. Муавія почав готуватися до війни з Алі, а його прибічники, спираючись на текст Корану, виступили проти ідеї шиїтів про право на владу лише потомків Алі. Пе­ревага сил була явно на боці Алі. Але у вирішальний момент бою з військами Муавії Алі завагався і погодився на вирішення суперечки про право на владу третейським судом.

Це було помилкою, якою скористалися противники Алі та шиїтів. З одного боку, нерішучістю Алі були невдоволені прибічники твердої політики, що зневірились у но­вому халіфі й перестали його підтримувати; з іншого у самому таборі шиїтів опинилася значна група мусульман, які схилялися до того, що халіф не повинен бути спадковим правителем, його слід обирати «за волею Аллаха та народу». Ця група почала назива­тися харіджитами. Харіджити обрали свого халіфа, і тому саме проти них, своїх коли­шніх прибічників, Алі був вимушений направити головний удар.

Боротьба з харіджитами тривала багато років і дуже ослабила позиції Алі, який так і не встиг вирішити на свою користь суперечку з Муавією. У 661 р. Алі помер від кин­джала харіджита.

Разом з Омейядами, що перенесли столицю у розкішно відбудований Дамаск з ве­личними мечетями, головною течією в ісламі став протиставлений шиїзму сунізм. Суна — це священна легенда, що складалася з розповідей (хадисів) про життя та діяльність пророка, про його вислови тощо. Суна, що склалася протягом перших двох століть іс­ламу, увібрала в себе багато історичного матеріалу та ще більше легендарних перебі­льшень. Суна стала чимось на зразок коментаря та пояснення до Корану. Усі, хто ви­знавав святість Суни, стали називатися сунітами. Починаючи з Омейядів, що опікали сунітів та протиставляли їх прибічникам Алі, цей напрям в ісламі почав вважатися ор­тодоксальним, у відношенні до якого всі інші, насамперед шиїти, були в явній або при­хованій опозиції.

Особливо яскраво це проявилося після того, як Муавія, який знову відновив єдність арабо-ісламського світу, виступив проти змовників-шиїтів. Відразу ж після смерті Алі, його старший син Хасан віддав престол Муавії, забезпечивши при цьому певні привілеї для себе. Нейтралізувавши таким чином шиїтів, Муавія усі сили спрямував проти харі- джитів. Придушивши повстання і примусивши таким чином визнати свою владу, він ще за життя призначив своїм спадкоємцем сина, започаткувавши практику престолона- слідування халіфів. Але після смерті Муавії була організована змова шиїтів, на чолі яких став другий син Алі та Фатіми, Хусейн. У бою з військами халіфа Хусейн загинув. Повстання шиїтів було придушене, але в особі похованого в Кербеле Хусейна шиїти отримали дуже важливого для них мученика, ім’я і пам’ять про якого з тих пір стали лозунгом і прапором шиїтів у їхній боротьбі з ненависними їм сунітами. Після загибелі Хусейна представники обох напрямів в ісламі стали непримиренними суперниками й дуже часто запеклими ворогами.

Складна внутрішня боротьба навколо престолу халіфа не послабила наступального руху ісламу.

Арабські завоювання грунтувались на міцній основі, що й дало змогу халіфату про­існувати немало століть. Цією основою був іслам. Справа в тому, що завоювання йшло паралельно з ісламізацією завойованих народів. Якщо на початку, у часи пророка, од­ним з найважливіших причинних стимулів для завоювання були перегони за військо­вою здобиччю, яка одна тільки могла відшкодувати збитки, що понесли арабські міста від спаду торгівлі, то пізніше обставини змінилися. В умовах халіфату, у межах якого релігія була об’єднана з політичною адміністрацією і навіть відігравала провідну роль у цьому симбіозі, на перший план вийшла ісламізація. Намісники пророка, халіфи, вва­жали своїм обов’язком приєднати до імперії нові землі, обертаючи при цьому в мусу­льманство їхнє населення. У районах, де протягом століть мешкало багато арабів або близьких до них семітських племен у Месопотамії, Сирії, Палестині, ісламізація прак­тично звелася до арабізації. Місцеве населення за допомогою ісламу було порівняно легко асимільоване і згодом фактично стало арабським за мовою, культурою та загаль­но етнічною ознакою. Складніше було становище в Лівані, де сильне коріння пустило християнство, але й там процес ішов досить успішно. Приблизно такою самою була си­туація в Північій Африці, з тією лише різницею, що місцеве населення тут не було се­мітським. Але процес асиміляції єгиптян, лівійців (берберів) та іншої частини місцевих народів привів до асиміляції місцевого населення, заміщення місцевої мови та культури арабською.

Інакше було з тими народами та районами, де арабів було небагато, в Ірані, Афгані­стані, Закавказзі, Середній Азії, не кажучи вже про Іспанію. Тут ісламізація йшла не стільки шляхом арабізації, скільки за рахунок економічних привілеїв, які були встанов­лені для тих, хто прийняв іслам. Ці привілеї, у всякому разі спочатку, відіграли дуже вагому роль.

Уся земля в халіфаті була проголошена державною власністю, при чому від імені держави нею розпоряджався халіф, а на місцях його намісники у завойованих районах, еміри. Як правило, всі землі залишали їхнім колишнім власникам. Рента-податок майже з усіх земель надходила до казни халіфа. Але мусульмани як податок платили ушр, од­ну десяту частину прибутку, а всі останні харадж, розмір якого коливався від одної до двох третин врожаю, а також подушну подать (джизію). Торгове мито для мусульман також було пільговим. Результати такого роду економічної політики були очевидні: по­тужні економічні важелі стали безвідмовним стимулом для ісламізації підкорених ара­бами народів. Прийняття ж ісламу завойованими народами, в тому числі й країнами ви­сокої та стародавньої культури (Єгипет, Іран), тягло за собою різку зміну культурних традицій. Ісламізація сильно трансформувала та уніфікувала побут, систему сімейних та суспільних відносин, етику, право на всій території халіфату. В одних випадках це супроводилося арабізацією, в інших ні (Іран), але всюди те, що суперечило догмам іс­ламу, не вписувалося в його суворі норми, поступово відходило на задній план або зо­всім забувалося. Іслам в усіх районах Арабського халіфату виходив на перший план і саме його норми визначали подальший напрям розвитку культури ісламізованих народів.

Влада Омейядів впала у 750 р. у зв’язку з повстанням Абу-Мусліма у Мерві та в Ірані. До повстання приєдналися хараджіти та шиїти. До влади прийшли халіфи з ново­го роду Аббасидів. Аббасиди перемогли з допомогою шиїтів, проте вони визнали офі­ційною державною релігією сунізм і перенесли столицю в Багдад. Аббасиди не вели активної зовнішньої політики.

На початку XI ст. напівкочові племена огузів-туркмен на чолі з керівниками з роду Сельджуків вторгайсь на територію Ірана і за короткий час завоювали Іран, Ірак, знач­ну частину Малої Азії. Прийнявши іслам, тюркські племена осіли біля Візантії. На по­чатку XIII ст. під ударами хрестоносців із заходу, а потім монголів зі сходу сельджуць­ка держава розпалася. Навала монголів поклала кінець й існуванню халіфату Аббасидів; монголи були зупинені на Близькому Сході лише мамлюцькими султанами Єгипту. Під владою монгольських ільханів опинились Іран, Ірак, Закавказзя та значна частина Малої Азії, включаючи колишній сельджуцький султанат.

У західній частині Малої Азії на початку XIV ст. існувала невелика тюркська (туре­цька) держава бея Османа. Походи проти сусідньої Візантії були успішними: невдовзі велика частина Малої Азії опинилась під владою османських турків. У другій половині XIV ст. турки вторгайся на Балкани і завоювали значну їхню частину. Крім того, туре­цькі султани розповсюдили свою владу на схід, аж до Іраку. Зіткнення з армією непе­реможного Тимура, наприкінці XIV ст., який розгромив монгольську державу ільханів та об’єднав під своєю владою Середню Азію, Іран та значну частину Близького Сходу, відкинуло турецьких султанів на вихідні позиції.

Але після розпаду імперії Тимура турки продовжили свою експансію. Утворивши регулярну армію з яничар, султани зруйнували Візантію, завершили завоювання Малої Азії та Балкан і на початку XVIct., сильно потіснивши іранських Сефевидів, приєднали значну частину Вірменії та Північний Ірак. Повернувши потім війська на південний за­хід, турецькі султани завоювали Єгипет і Сирію, встановили свою владу в Аравії та примусили останнього з халіфів уступити турецькому султану прерогативи повелителя правовірних. Після цього влада турецького султана була поширена на всю арабську Північну Африку, а в Європі турецькі війська штурмували Відень. Крім того, васалом турецького султана вважався кримський хан, під владою якого перебувала значна час­тина Причорномор’я.

Об’єднавши під своєю владою більшість мусульманських країн і народів, турецький султан став фактичним повелителем правовірних, спадкоємцем верховної влади араб­ських халіфів. Але він уже не міг претендувати на релігійну владу в межах усього іс­ламського світу. Самостійним політичним утворенням у пізньому середньовіччі був сефевидський Іран з його переважно шиїтським населенням, не кажучи вже про Індію.

У 1526 р. Північна Індія була завойована Бабуром, засновником імперії Великих Моголів, що призвело до зміцнення там позицій ісламу. У XIV ст. торговці арабських країн та Індії познайомили з ісламом індонезійців. На півострові Малакка, а потім на острові Ява виникли ісламські громади, їхня коаліція в 1519 р. розгромила махараджу Маджапа-хіта, після чого іслам став широко розповсюджуватися на островах Індонезії. Торговці ще у VII—VIII ст. познайомили з ісламом і Китай. Правда, там іслам глибоко­го коріння не пустив, але мусульмани, як частина населення країни, з’явилися й існу­ють там і нині.

Складними й різними шляхами проникав іслам до Африки. Мусульмани Єгипту розповсюдили його у Східному Судані, потім внаслідок контактів з аравійськими куп­цями з ісламом познайомились на узбережжі Східної Африки (Сомалі, Еритрея). Наро­ди Західного Судану, що перебували в сфері впливу північноафриканських арабів Маг­рибу, сприйняли іслам від них. Від північноафриканських арабів іслам проник і в державу Малі, одну з найбільших і найдавніших в історії Африки. Процес ісламізації негритянської Африки триває й досі.

На території СНД іслам поширений в Азербайджані, автономних республіках гірсь­кого Північного Кавказу, Башкортостані, Татарстані, країнах Середньої Азії та Казах­стану, а на території нашої країни іслам був поширений в Автономній Республіці Крим.

Соціально-історичні передумови поширення ісламу в Україні. Історія контактів України з ісламським світом налічує багато століть. Спершу боротьба, але водночас побутові й культурні взаємини зі степовиками як носіями «релігії пророка». Згодом драматичні відносини з Отгоманською імперією і Кримським ханством. Окремі елеме­нти мусульманської цивілізації сусідніх народів увійшли до мови українців, художньої культури, побуту. Тюрксько-мусульманські впливи на українське козацтво зафіксували вчені Григорій Халимоненко, Костянтин Тищенко та ін. Отже, мусульманська релігія відома Україні здавна.

Втім іслам для України не є релігією традиційною. Українське населення ознайом­лювалося з ісламом, його суттю, віровченням, обрядами, звичаями мусульман протягом століть. Але через комплекс соціальних, культурних, світоглядно-конфесійних причин іслам за цей час не був сприйнятий більшою частиною населення України, внаслідок чого в наш час постають проблеми, пов’язані з мусульманським рухом в Автономній Республіці Крим. Знову актуальними стають питання історії ісламу на теренах України. Іслам у незалежній Україні піднявся на новий рівень розвитку.

Усе це й зумовило вибір саме цієї теми, бо дослідження історії, сучасного стану та динаміки поширення ісламу в Україні є актуальним і в теоретичному плані, даючимож- ливість спрогнозувати майбутнє і уникнути багатьох негараздів, приклади яких бачимо у взаємовідносинах Росії та Чечні.

Україна і мусульманські країни, їхній зв ’язок. Перші відомості про мусульманський світ, про мусульман, перші знання про іслам предки сучасних українців отримували в ході торговельних операцій, подорожей і військових походів. Про існування інтенсив­них торговельних зв’язків між русичами і арабами та іншими мусульманськими наро­дами свідчать середньовічні арабські автори ібн Фадлан аль-Масуді, Ібрагім ібн Якуб. Про те саме свідчать численні знахідки на землях колишньої Київської Русі арабських монет, карбованих на південному узбережжі Каспію. Доведено, що арабські купці бу­вали в Булгарії, звідки добиралися до Києва. Є свідчення аль-Масуді (X ст.) про те, що до міста Діра (Київ) «приїжджають мусульманські купці з усякими товарами». Видат­ний український історик М. Грушевський пише, що в період найбільшого розквіту схі­дної торгівлі в першій половині X ст. арабські купці дійсно часто їздили до Києва, і з київськими купцями подорожували ще далі на північний захід. Правда, в Києві постій­ної арабської колонії не було.

За повідомленням ібн Фадлана, русини подорожували в Ітіль найчастіше через Яс­на, Сейм і Оскол. Так налагоджувався прямий контакт з країною, що випробовувала могутній вплив арабсько-мусульманської культури. Є всі підстави вважати, що основ­ний масив первісних відомостей про іслам русичами був отриманий саме від булгар.

Ознайомленню наших предків з ісламом сприяли і військові походи русичів на Схід, де вони вступали в контакти з мусульманською цивілізацією. Це, зокрема, похід київ­ського князя Володимира на «срібних» (волзьких) булгар у 985 р. Початковий етап ознайомлення Київської Русі з ісламом має своєрідну кульмінацію, осьову точку в ду­ховній історії наших предків. Мова йде про вибір віри великим київським князем Воло­димиром (X ст.), внаслідок якого шлях ісламу на землі Київської Русі був практично перекритий на кілька століть. Згідно з літописними відомостями правитель Київської Русі провів велику релігійну реформу. У ході підготовки до цієї реформи він опинився пе­ред вибором віри серед знайомих йому монотеїстичних релігій. Особливе місце серед них по праву займав іслам. У полі зору Володимира перебували також християнство та іудаїзм. Володимир почав «випробування віри» через особливі посольства. За допомогою одного з таких посольств і відбулося початкове знайомство київського владики з ісламом. Відбулося воно на землях Булгарстану, який на той час уже прийняв іслам. «Житіє Володимира» пря­мо свідчить про поїздку посольства до «срібних» булгар, тобто на Волгу.

Про серйозність первинного наміру князя Володимира ввести іслам свідчить також аль-Марвазі, згідно з повідомленням якого з Києва в Хорезм прибули посли з прохан­ням допомогти ввести іслам на Русі. Хорезмшах нібито прийняв це прохання прихиль­но і послав до Києва вчителів ісламу. Відомості про конкретні результати їхньої діяль­ності до нас не дійшли.

Київське посольство, відправлене в Булгарію для оцінювання ісламу, виявилося не­спроможним розібратися в його суті, а оцінило його за зовнішніми, суб’єктивними враженнями. Саме тому князь Володимир і відкинув цю релігію.

Не виключно, що іслам міг бути прийнятий Київською Руссю. І для цього вибору існувало багато підстав, іслам був молодою релігією, що бурхливо розвивалась. Іслам давав русичам знання про Єдиного, Всемогутнього Бога-Творця усього сущого. Руси­чам напевно імпонувала б ідея централізованої багатонаціональної держави, зразком якої в той час був халіфат. Іслам міг принести свою писемність на Русь, що не мала тоді власної розвиненої системи письма. Іслам міг би відкрити Київській Русі шлях на пів­день для торговельних, дипломатичних і культурних контактів з народами, що нале­жать до мусульманської цивілізації. Світ міг би стати іншим, однак, сталося все інакше.

Прийняттю Київською Руссю ісламу перешкодили такі основні причини. По-перше, хоч як це здається парадоксальним, суворий і послідовний монотеїзм ісламу. Релігійна свідомість русичів розвивалася в напрямі монотеїзму кількома шляхами через культ божества небесного грому і блискавки Перуна. Однак до справжнього монотеїзму на­шим предкам було ще дуже далеко. Реально свідомість східних слов’ян була політеїс­тичною. Видатний україніст В. Щербаківський писав, що для осідлих хліборобів того часу в релігійній сфері був характерний саме політеїзм. Внаслідок цього у предків українців не було ще внутрішньої готовності, щоб прийняти тої високий монотеїзм, який вимагає від людей віри в Аллаха. Це була головна причина, з якої іслам не міг бу­ти прийнятий слов’янами як їхній власний світогляд.

По-друге, багато що у виборі віри вирішили політичні причини. Християнство в йо­го східному варіанті представляла Володимиру Візантія, могутня в економічних і вій­ськових відносинах держава, близький сусід Київської Русі. Союз із Візантією, скріп­лений спільною релігією, обіцяв Володимиру безліч переваг. Іслам же був представлений князеві Володимиру Булгарстаном, далекою внутрішньо нестійкою державою, релігійний союз із яким не відкривав перед Володимиром і правлячою вер­хівкою негайних економічних, дипломатичних та військових перспектив. Тому вибір був зроблений не на користь ісламу.

Третя причина — це та інформація про іслам, яку отримувала Русь за князівських часів. Ця інформація була неповною і неточною, а тому й непереконливою. До того ж, на те, що відбувалося напевно, накладав відбиток своєрідний «синдром переможця» київського князя і його оточення. Чи було для нього привабливим і престижним при­ймати релігію переможених у 985 р. булгар?

З огляду на ці причини іслам не був прийнятий Київською Руссю. Мусульмани час від часу з’являлися на землях України. Першими мусульманами на території Київської Русі були представники народів, що кочували від Приазов’я до Дону. Середньовічні лі­тописи недвозначно повідомляють, що предки сучасних осетин, алани, вже на початку VIII ст. прийняли іслам. Саме їхні поховання, зроблені за мусульманським обрядом, знаходять у значних кількостях сучасні археологи на південному сході України.

Численні тюркські народи, що селилися на землях Київської Русі ще задовго до на­шестя орди, також у масі своїй до VIII ст. ще не були мусульманами. Про їхню належ­ність до ісламу в цей період немає ні археологічних, ні письмових, ні достовірних етно­графічних відомостей.

Точні свідчення про постійне перебування мусульман у Київській Русі відносяться до XI ст., коли на службі у київського князя була кіннота з мусульман-печенігів. Є ві­домості, що основ ісламу їх навчав араб з Андалузії Абу Хамід аль-Гарваті. Літописи повідомляють про поселення в Україні, коли вона була в складі Великого князівства Литовського, значного числа татар-мусульман з Криму, приведених звідти по військо­вому праву князем Вітовтом. Перша мечеть, що достовірно існувала в Україні, була зведена в м.Острог на веління князя Костянтина Острозського (XVI ст.) для татар- мусульман, що перебували в нього на службі. Важлива звістка про мешкання мусуль­ман в Україні пов’язана з перебуванням тут хана Золотої Орди Тохтамиша зі своїм дво­ром. Він проживав у Києві і його передмісті в 1396-1399 рр., тікаючи сюди після невда­лої спроби завоювати незалежність від Тамерлана. Після офіційного прийняття ісламу Золотою Ордою в 20-х роках XVI ст. у Києві ще протягом сорока років постійно пере­бувала група мусульман у складі загону ординців на чолі з Баскаком. Про це повідом­ляє Новгородський літопис. Мусульманський загін залишив Київ після перемоги ли­товських військ Ольгерда в 1363 р.

Цими подіями завершився перший етап історичного буття ісламу на українських землях. Слідом за цим могло б відбутися більш грунтовне знайомство народу Київської Русі із суттю ісламу, його духовними цінностями, зі священним Кораном. Однак усе сталося інакше. Сусідні народи, сповідуючи християнство й іслам, часто не жили мир­но. У подальші сторіччя між ними виникла конкуренція за землі, пасовища, мисливські і риболовецькі угіддя, за худобу, за земні багатства. Боротьба українців і їхніх півден­них сусідів за реальні земні блага мала зовнішню форму релігійного зіткнення. Однак насправді релігійні питання і суперечки на наступному етапі історії (ХУ-ХУШ ст.) ві­дійшли на другий план. Завдання поширення ісламу серед українців у той період мусу­льманами практично не ставилася. З обох боків ішла боротьба за виживання, за терито­рії, за владу над людьми. Другий етап історичного буття ісламу на землях України пов’язаний з Кримом. Саме Кримський півострів став основним ареалом поширення іс­ламу на землях, що ввійшли нині до складу незалежної України. Саме тут зародилась і зміцніла унікальна мусульманська цивілізація. Саме тут іслам став державною релігією кримського ханства, що зберігало свою повну або часткову незалежність понад 300 ро­ків. Знаменно й те, що практично з перших років свого існування на Кримському півос­трові іслам найбільше вплинув на формування кримсько-татарського народу, одного з двох автономних народів України (тобто тих, які тут сформувалися і не мають іншої батьківщини). Саме на землях Криму в період з XIII по XVI ст. відбувається формуван­ня татар як окремого етносу зі своєю релігією — ісламом. Кримський півострів трива­лий час був основним південним каналом, яким населення Подніпров’я отримувало ві­домості про іслам та мусульман.

Поява ісламу в Криму пов’язана з приходом сюди монголо-татар у 1223 р., коли тут був утворений улус (область, намісництво) Золотої Орди. Саме місцевий тюркський ет­нос прийняв дещо пізніше іслам. Приплив тюрків на півострів історично йшов двома шляхами: із суходолу, кочові татари та з моря, тюрки-сельджуки. Ще задовго до прихо­ду в Крим, перебуваючи в кочовому стані, татари дотримувалися шаманізму. Втім, сти­каючись із мусульманським світом, татаро-монгольські хани побачили в ісламі істинну релігію, могутній духовний засіб для консолідації народу і побудови на основах шаріа­ту системи політичної влади.

Ще син Чингісхана Угедей почав прихильно ставитися до мусульман. Персидський історик Аль-Джуз-Джані прямо назвав хана Батия «другом мусульман». У його таборі в улусі Джучи була побудована мечеть з імамом і муедзином, навколо яких об’єднувалася велика громада мусульман. Усе це підготувало грунт для прийняття зо- лотоординцями ісламу.

Одним з перших поборників ісламу став молодший брат хана Батия — золотоор- динський хан Берке (1209-1266). Прийнявши іслам особисто, він почав активно запро­ваджувати його в Кримському улусі, всіляко сприяючи мусульманізації населення пів­острова. Цей процес особливо посилився з того моменту, коли Берке віддав у частку турецькому султану Ізед-Дину фортецю Судак і турки-мусульмани почали освоювати південне узбережжя.

Однак остаточна перемога ісламу в Криму пов’язана з ім’ям хана Узбека (1313­1342), який офіційно ввів іслам як державну релігію на півострові і зробив адміністра­тивним центром нового улусу Золотої орди місто Крим (нині Старий Крим). Сам він деякий час жив у Криму, являючи підданим взірець дотримання догматів ісламу. Заве­ршив процес ісламізації населення Криму легендарний Тамерлан (1336-1405). Скинув­ши золотоординського хана Тохтамиша, «залізний кульгавий» включив півострів до складу своєї неосяжної імперії. Але при цьому в своїй політиці він завжди спирався на мусульманських духовних осіб і всіляко сприяв зміцненню позицій ісламу та неухиль­ному дотриманню Суни пророка Мухаммеда своїми підданими.

Після завершення золотоординського періоду своєї історії Кримський улус виділив­ся в самостійне державне утворення, на основі якого й виникло незалежне татарське ханство. З 1427 р. панівною стала династія ханів з роду Гиреїв (Гераїв).

Зміцнення ханського престолу до стану, що дозволяв утримувати жорстку владу, сталося при першому з нової династії Чингизидів-Гиреїв на кримському престолі, Ха- джи-Девлет-Гиреї, що правив аж 39 років.

Новий хан, що провів юні роки при дворі литовського князя Вітовта (Литва, до речі, і допомогла йому утвердитися на престолі), здійснив масштабну зовнішню політику, незрівнянну з типово регіональною політикою своїх попередників. Девлет-Гирей зміц­нив міжнародне становище Криму союзом з Польщею і встановленням дружніх зв’язків з російським князем. Завоювавши престол, він багато зробив для консолідації ханства, намагаючись витіснити з Криму генуезців. Уклавши союз із магупським князем Олек­сієм, він швидко заволодів Чембало. У відповідь Генуя в 1433 р. послала для віднов­лення статус-кво ескадру з 6 тис. солдатів і матросів, які вигнали татар з Балаклави і Каламіти (Інкерман); згодом хан завдав поразки генуезцям при Карагозі (поблизу Солхата).

З цього моменту татарсько-генуезькі відносини змінюються на краще. Консули на­магаються не дратувати своїх небезпечних сусідів і навіть задобрюють їх подарунками. Хан же, що відтепер потребував італійського торгового посередництва, послуг купець­кого флоту і позик, у такому розвитку відносин був тільки зацікавлений.

Однак через 20 років становище змінилося. За ці роки генуезькі міста-фортеці знач­но ослабли; захоплення турками обох берегів Босфору майже поклало край контактам кримських італійців з метрополією. З іншого боку, ханство за десятиріччя зміцніло, по­треба його в генуезькій підтримці поменшала. Тому, коли в 1454 р. під стінами Кафи з’явилася турецька ескадра, Девлет уклав з її командувачем договір про спільний напад на місто. Проте пункти договору до смерті хана виконані не були.

Кримське ханство. У 1475 р. почався новий період в історії ханства. У цьому році турки-османи, напавши на Кримський півострів, підпорядкували собі кримсько­татарську державу. Правителі Криму стали підвладними Стамбулу.

Прийшовши в Крим, османи заволоділи його південно-східною береговою і перед- гірською частиною, від Інкермана до Кафи, що становила ледве 1/10 території півост­рова, навіть враховуючи зайняті турецькими гарнізонами фортеці Перекоп, Гезльов, Арабат і Єнікале. Отримавши, таким чином, у своє володіння найважливіші прибережні стратегічні пункти, султан не міг силою невеликих яничарських гарнізонів контролю­вати всю військово-політичну ситуацію в ханстві.

Менгли-Гирей підкорився султану добровільно, на умовах, які, очевидно, були обу­мовлені з Мухаммедом II. Навряд чи мають слушність деякі автори, які вважали, ніби тут був укладений формальний договір про васалітет Криму. Швидше васальні відно-

сини встановлювалися більш-менш спонтанно залежно від конкретного становища обох держав на даний момент. Так, при перших Гиреях, васалах Туреччини, вони про­являлися в постійному безкарному порушенні турками чингизидської тере як права ус­падкування престолу.

У своїй кримській формі цей ординський кодекс передбачав обрання нового хана суворо за старшинством. Отже, частіше таким кандидатом ставав не син, а брат колиш­нього хана. Турки ж, що дотримувалися шаріату в його чистому вигляді, нерідко вису­вали на цей пост якого-небудь з ханських синів. Вони постійно тримали у себе в Стам­булі одного або навіть кількох з них під приводом здобуття освіти і взагалі виховання при дворі намісника Аллаха. На ділі ж вони розпалювали в юних принцах прагнення влади, знаджуючи їх цілком реальною можливістю рано чи пізно покуштувати «халву владарювання».

Не можна сказати, щоб кримчани сприймали впровадження законів шаріату покір­ливо. І якщо турки, розуміючи небезпеку національного єднання татар в заморській провінції, всіляко йому перешкоджали, обравши знаряддям шаріат, то татари з не мен­шою затятістю чинили цьому опір. І навіть якщо на бахчисарайському троні виявлявся слухняний хан Порте, що покірливо обіцяв їй будь-яку підтримку, то взамін він просив, як правило, дозволу зберегти освячений часом і традицією закон тере, зокрема порядок вибору хана, калги і нуреддина.

Там же, де тере не суперечила шаріату, хани, звичайно, залишалися правовірними мусульманами. Більше того, оцінюючи цю релігію як опору своєї влади, обгрунтування її законності і необхідності, вони приділяли чимало уваги тому, що нині називають «релігійною пропагандою». Здавалося б, дрібниці, але кожний новий хан, прибуваючи від султана з атрибутами влади, ступав на кримську землюв одному й тому ж місці в Гельове. Що стосується першого кримського калги, потім хана Мухаммед-Гирея, то він, немовби на глум над прагненням Менглі укріпити таким чином престол Гиреїв, був у 1523 р. убитий разом з черговим калгою. Причому здійснили це подвійне вбивство самі кримські аристократи, що створили з цією метою оплот з беїв-опозиціонерів. Не виключено, звичайно, що вони були пов’язані із Стамбулом, звідки одразу був присла­ний інший, що виховувався до того при султанському дворі, новий хан Сеадет-Гирей. Те, що він був сином загиблого в Криму Мухаммеда, ніякої ролі, звичайно, не відігра­вало: його постфактум «обрали» на трон ті ж беї, що вбили батька. Про почуття Сеадет- Гирея до свого дивану можна тільки здогадуватися.

Як бачимо, «обрання» хана беями стало відтепер простою формальністю. Але й во­на була відмінена трохи пізніше, в 1584 р., при утвердженні на троні Іслам-Гирея, до речі, першого, при кому на урочистих службах у мечетях ім’я султана стало здодавати- ся до імені володаря Криму. Відтепер султану було досить прислати із-за моря одному з беїв ханські аксесуари (почесну соболину шубу, шаблю і шапку), а також хатгишериф (указ), як правлячий хан покірливо поступався місцем обранцеві Порти і готувався в далеку дорогу. Здебільшого за все на о. Родос, звичайне місце заслання опальних васа­лів султана. Чим же керувалися турки, влаштовуючи подібну нескінченну чехарду? Пе­редусім тим, щоб при владі не опинився хан, який би користувався одностайною під­тримкою татар і популярністю серед кримчан. Так, Мюрад-Гирей (1678-1683 рр.), який був вельми авторитетний як серед дворян, так і серед простого народу завдяки своїй вдалій незалежній політиці, а також через прихильність до стародавніх традицій (він підтримував чингизські звичаї, причому відкрито), був знятий Стамбулом саме за це. Проте, коли з’ясувалося, що місце правителя не насмілюється добровільно зайняти жо­ден бей, турки вирішили призначити наступника силою. Обрали вони Хаджи-Гирея І, керуючись єдино важливим для них аргументом на користь останнього, крайньою не­приязню до нього кримчан, які, міжіншим, і скинули його через півроку.

Це далеко не єдиний приклад порушення населенням Криму встановленого Стамбу­лом порядку. Таких випадків було багато, хоч дійові особи мінялися (ними могли бути і аристократи, і маси простого народу), як мінявся і сценарій переворотів.

Релігійне життя населення півострова також виявилося під протекторатом Стамбу­ла. Усі вищі духовні особи призначалися за участю представників султана, ім’я якого було священним і щодня вихвалялося в кримських мечетях. Впливовою силою в ханст­ві стали вищі духовні особи. Головним серед них був муфтій. Він вважався другою пе­рсоною після намісника султана і входив до складу Державної ради — дивану.

Це був сан духовенства, верховний тлумач законів шаріату. У його руках було при­значення і заміщення суддів (кади), що давало йому прерогативу необмеженого впливу на все суспільне економічне життя населення. І якщо в Крим надсилалися цінні пода­рунки від зарубіжних правителів, то муфтій отримував їх нарівні з ханом. Самостійно міг він вести і листування з закордоном.

Муфтію, його найближчим помічникам (сеїтам) і менш значним духовним особам належали за їхнім станом території в різних частинах півострова, що входили в духов­ний домен (ходжалик). Число сіл ходжалика досягало двадцяти. Іншою формою духов­ного нерухомого майна були вакуфні землі. Прибуток з кожної такої ділянки повністю йшов на утримання якоїсь певної мечеті, медресе, мектебе, притулку для самотніх старих.

Муфтій здійснював верховний нагляд за використанням вакуфних коштів суворо за призначенням і стежив за тим, щоб пожертвування ханів, мурз, купців ішли на розши­рення вакуфу — цієї економічної основи всіх культурно-релігійних установ, а також частини суспільних інститутів держави. Завдяки діяльності муфтіїв розмір земель ваку­фу (до нього входили не тільки землеробські виробничі одиниці) досяг 90 тис. десятин.

Під благотворним впливом ідей і норм ісламу сформувалася національна культура кримсько-татарського народу, його побутові і сімейні традиції, мова, спосіб життя, сис­тема виховання дітей, література, книжкова справа, музика, різьблення по каменю і де­реву, орнаментальне мистецтво, архітектура. На території Криму залишилися сліди му­сульманської цивілізації.

Цінними пам’ятниками архітектури періоду Кримського ханства багатий Старий Крим з мечетями Узбека і Бейбарса, Куршун-Джамі і Тахтали-Джамі, медресе, караван- сараєм і фонтанами. Надзвичайно багатий пам’ятками мусульманської культури Бахчи­сарай — адміністративний центр ханства з його палацом, мечетями, фонтанами, най­ціннішою бібліотекою. Центрами мусульманської культури середньовічного Криму бу­ли також Карасу-базар, Кафа, Євпаторія з унікальною мечеттю Джума-Джамі.

Видатним діячем мусульманської культури був хан Ходжа-Девлет Гирей. Він акти­вно підтримував іслам, при ньому було побудовано безліч мечетей з мінаретами, мед­ресе. Відомим культурним діячем був Реммаль-ходжа, що жив пізніше. Він був літера­тором, ученим, медиком. Літописцем і істориком був Сеїд-Мухаммед-Риза, що написав книги «Рожевий квітник ханів» і «Сім планет відносно відомостей з історії татар».

У ті далекі часи зародилася і сторіччями існувала місцева традиція відвідування особливо шанованих місць. Хоч іслам і засуджує такі форми вшанування, все ж протя­гом сторіч у Криму існувала традиція відвідування мусульманських святинь, їх було багато, але особливо шанованими були «азиз Інкер-манський» у межах нинішнього Се­вастополя, «азиз Саглик-су» поблизу Бахчисарая і Чуфут-Кале, шанувалися також «тю- рбе Мелек-Гайдер» і «Гази-Мансур». Місцева традиція шанує перших мусульман- сахаба, сподвижників пророка Мухаммеда. Неподалік від Сімферополя знаходився «Кирк-азиз», де у великій печері шанувалося поховання сорока шахидів-муче-ників, що віддали своє життя за іслам. Паломництво здійснювалося також до іншого азизу побли­зу Сімферополя «Салгир-баба», а також до азизу біля лиману Мойнаки в Євпаторії. Бі­ля азизів звичайно селилися, зустрічали паломників і відправляли обряди шейхи і дер­віші. Шанування місцевих святинь зберігалося дуже довго, практично до середини XX ст.

Крим як форпост мусульманської цивілізації на землях майбутньої незалежної України відіграв значну роль і в поширенні ісламу на південноукраїнських землях, і в складних взаємовідносинах мусульман Криму з їхніми північними сусідами. З ним пов’язані чимало яскравих сторінок історії ісламу на землях нинішньої України.

Мусульмани систематично почали з’являтися на південноукраїнських землях більш як 500 років тому, сприяючи розповсюдженню ісламу. Із входженням земель Київської Русі до складу Великого князівства Литовського (XIV ст.), а потім Речі Посполитої схі­дний канал поширення ісламу в Україні практично втратив своє значення. Переважаю­чим став південний напрям. Однак подальше ознайомлення українців з основними іде­ями ісламу, з мусульманським способом життя відбувалося в обстановці гострих збройних конфліктів з їхніми південними сусідами. Тривалий час можливість впливу ісламу на корінне населення цілком залежала від політичних відносин і результатів вій­ськових дій між ханським Кримом, гетьманською Україною і Туреччиною.

Відносини України з південними сусідами, що сповідують іслам, мають давню істо­рію з її світлими і темними сторінками. Вони доносять до нас відгомони майже трьох­сотрічної трагедії військових експедицій кримських і ногайських татар на землі Украї­ни та історію протидії української сторони. Україна межувала зі степом, і відносини українців з народами, що населяли степ, були пов’язані не тільки з протистоянням. За Д.Яворницьким, спочатку між сусідами були мирні стосунки. Однак у 1447 р. Густин- ський літопис повідомив про початок набігів на Україну. їхньою метою було отримання живого ясиру, людей-бранців. Наїзди здійснювалися майже щорічно. Бранців забирали в Крим, а звідти через невільничі ринки, найбільшими серед яких були Кафа і Гезльов, відправляли в усі кінці Османської імперії.

Проте набіги не залишалися безкарними. Українське козацтво, що організувалося для їх відбиття, проводило активні кампанії у відповідь, щоб звільнити бранців. Козаки на малих суднах-чайках виходили в Чорне море й атакували центри невільничої торгів­лі в Криму, сягаючи й самої Анатолії.

Але для нас особливо важливо, що ці війни не були чисто релігійними, тобто не ве­лися заради навертання противника в свою віру. Саме на це звернув увагу Д. Яворни- цький. Причини походів кримчан на північ були іншими. Передусім, це був вияв боро­тьби між землеробською і кочовою цивілізаціями. Найімовірнішою причиною набігів була обмеженість території Криму для кочового життя. Адже примітивне тваринництво не могло прогодувати населення Кримського ханства, що зростало. Вихід бачили в здо­буванні матеріальних ресурсів з півночі. Ідея джихаду в перші десятиріччя кримського ханства не поширилась.

Становище змінюється з початком турецького періоду Кримського ханства. Об’єднання вищої світської і релігійної влади в одних руках додає вираженого релігій­ного забарвлення військово-політичним діям ханства. Кримська влада засвоює ідею розподілу географічних територій на «дар уль-Іслам (стан, мир ісламу) і «дар уль-харб» (стан невірних)». Виправдання експансії на землі північного сусіда почали шукати не в сфері економічних інтересів, а в релігійних міркуваннях. Однак у «невірних» бачили тоді не тих, кого треба навернути в іслам. Це поняття було своєрідною ознакою, від­мінністю, символом чужого, не свого, того, кого можна обернути на невільника.

Кримчани не ставили перед собою іншої мети, крім військово-економічної’. Вони не прагнули закріпитися де-небудь на північ від місць свого проживання, заснувати для українців релігійно-просвітницькі центри. Іслам залишався внутрішньою справою пів­денних сусідів України, що аж ніяк не прагнули до його впровадження в ній. Способи мирного навертання до ісламу в цьому регіоні в ті часи не застосовувалися.

Однак не треба уявляти собі, що два народи тільки те й робили, що ворогували. У мирні часи налагоджувалася торгівля, спільне використання природних угідь, татар приймали козаками в Запорозьку Січ, а деякі козаки роками жили в Криму. Сюди віль­но приходили на заробітки будівельники, фахівці солеварного та інших промислів; лег­ко встановлювалися родинні зв’язки, взаємодіяли культури.

Великі політичні діячі України періоду гетьманщини в пошуках виходу зі скрутних політичних ситуацій часом звертали свої погляди на південь до сусідів, мусульман. У лютому 1648 р. в Бахчисараї був укладений відомий союз між українським гетьманом Богданом Зиновієм Хмельницьким і Кримським ханом Іслам-Гиреєм III. А в 1654 р. Хмельницький уже серйозно розмірковував про встановлення державного протектора­ту Туреччини над Україною, запросивши турецьких послів на козацьку раду в Чигирин. Відвертим прихильником турецької орієнтації був гетьман Петро Дорошенко (1627­1698). У зв’язку з його спробою зробити Туреччину захисницею України в народі існу­вало повір’я, що Петро Дорошенко таємно прийняв іслам. У 1669 р. він підписав угоду з Туреччиною про її фактичний протекторат над Правобережною Україною. Договір з Кримським ханством підписав також один з козацьких ватажків Петрик-Іваненко, ви­знаний Кримом гетьманом. І хоча ці союзи виявилися нестійкими, не витримавши ви­пробування часом, вони свідчили про доброзичливе, зацікавлене ставлення частини українських політичних діячів до сусідів-мусульман.

Відомо також, що інший козацький лідер М. Дорошенко, надавши допомогу хану в захисті Бахчисарая, мав високий авторитет у Криму. Після кривавої трагедії в Батурині у 1709 р. запорозьке військо підтримувало союзницькі відносини з Кримом аж до 1733 р. А після заборони і руйнування Запорозької Січі в 1775 р. Росією кримський хан по­селив у себе частину запорожців. Особливої уваги у зв’язку з цим заслуговує питання про українців-мусульман. Одним з перших про українців, що прийняли іслам, писав Д. Яворницький. Турецькі джерела свідчать про масове осідання українців з числа поло­нених у Туреччині. Вони, прийнявши іслам, ставали домоправителями, ковалями, ко­нюхами, садівниками і т.ін. Частина невільників залишалася і в Криму. Згодом вони ставали вільними людьми (лише без можливості виїзду), заводили господарство. У лі­тописі С. Величка згадувалося про кілька тисяч звільнених козаками колишніх невіль­ників, які не захотіли повернутися в Україну, прийнявши іслам. Жінка, народивши ди­тину, також вважалася вільною, якщо міняла віру. Аж до початку XX ст. в Криму згадували про чотири поселення Ак-Чора («білий раб»), у яких жили нащадки україн­ських невільників. Природно, вони втрачали мову, приймали іслам, культурно асимі­лювалися. Вживалися в мусульманське середовище й ті, що поселялися з метою заробі­тку — аргати.

Прикметною є й історія старовинного козацького роду Кочубеїв (Кучук-бей за по­ходженням), які десятиріччями таємно зберігали молитовну кімнату для здійснення на­мазу в своєму маєтку на Полтавщині, а родову церкву в Диканьці побудували в тради­ціях мавританської архітектури.

Приблизно в XV ст. виникають вогнища мусульманської цивілізації на південних землях України, що проіснували до їх завоювання російськими військами, а також на Поділлі. Мусульманські громади в різний час знаходилися в Хаджибеї (Одеса), Азане (Азов), Аккермані (Білгород-Дністровський) і Ачи-Калсі (Очаків), а також у Кам’янці- Подільському, де збереглися мінарет і минбар, привезений з Туреччини. Залишки туре­цької мечеті виявлені в Меджі-боже. Сферою мусульманського впливу залишалося і безліч поселень у районах Південної Бессарабії, що входить нині до складу України.

Однак існування цих «острівців» мусульманської культури було нетривалим. Вони знаходилися в ізоляції від місцевого населення, існували в чужому для себе соціально- етнічному середовищі. Мусульманські громади трималися відособлено, не шукали собі союзників серед корінних жителів. У цих випадках мова йде про проживання мусуль­ман в Україні, а не про мусульманізацію місцевого населення.

Внаслідок драматичних контактів з мусульманськими сусідами Україна періоду ге­тьманщини не познайомилася докладно з духовними цінностями ісламу через відсут­ність вищого світу і взаємну релігійну терпимість. Розвиток економіки і соціально- державного устрою України йшли іншими шляхами, ніж у Криму й Туреччині. Вона належала до іншого, західного типу цивілізації.

Незабаром після викладених подій, у XVIII ст. під натиском Російської імперії було повністю ліквідовано українську державність. Трохи пізніше дійшла черга й до Крим­ської держави. Для мусульман Криму настала тривала, майже двохсотлітня епоха важ­ких випробувань. Із включенням гетьманської України і ханського Криму до складу Російської імперії мусульмани Криму й Північного Причорномор’я були поставлені на межу етнічного вимирання. Перед ними постала загроза витіснення, вимушеної емігра­ції або ж примусової асиміляції і християнізації. Зазнавши поразки в боротьбі з Росій­ською імперією, Туреччина за Кучук-Кайнарджийським договором від 10 червня 1774 р. вимушена була визнати незалежність (від себе) Кримського ханства. Росія ж визнала тільки духовну владу султана над кримськими татарами лише як халіфа всіх мусуль­ман. Однак і цей релігійний зв’язок було перервано 8 квітня 1783 р., коли з фіктивною незалежністю Криму було покінчено і він був відкрито приєднаний до Росії. Кримська держава була ліквідована. З цього моменту почалося систематичне пригнічення мусу­льман з метою ослаблення і витіснення ісламу із земель Криму. З падінням ханства бу­ла знищена самобутня державна структура з її теократичним способом організації. Му­сульманські громади внаслідок спеціальних акцій проти них занепадали і зникали. Мусульмани Криму почали вимушено залишати свою історичну батьківщину і пересе­лятися до Туреччини та інших країн. Усього в 1783-1917 рр. з Криму емігрувало до 4 млн мусульман.

В.Е. Возгрін, що займався вивченням релігійного пригнічення мусульман Криму, пише, що з початку XIX ст. з Криму були виселені вглиб Росії багато людей, яких від­бирали для виселення в міру їх авторитетності серед віруючих. Висланим назавжди бу­ло заборонено повертатися. Вздовж кордонів Криму були розставлені спеціальні сто­рожові пости. За всіма хаджі в Криму був установлений контроль. Паспорт на виїзд у хадж з початку XIX ст. видавався лише з дозволу новоросійського генерал-губернатора або ж губернатора таврійського, що надто ускладнювало виїзд із метою паломництва.

За даними В.Е. Возгріна, з 1836 р. зайняти духовну посаду міг лише той мулла, який відзначався «надійністю, вірністю і доброю поведінкою». Права зайняти духовну поса­ду позбавляли всіх, хто хоч би раз побував у Туреччині. Під абсолютну заборону підпа­дали ті освічені мулли, які дістали вищу мусульманську духовну освіту. Так само за­кривало шлях до роботи по духовній освіті навчання в «новометодних», європейськи орієнтованих медресе, Галеєвському, Таліє, Хусаїнівському. Муфтія обирали всі віру­ючі, але лише з трьох кандидатів, затверджених губернатором.

XIX ст. стало для мусульман Криму віком нових страждань і обмежень. Так, у 1876 р. міністр внутрішніх справ остаточно і без винятків заборонив видавати паспорти для здійснення хаджу. У 1890 р. мусульманським громадам було завдано страшного удару, повне відчуження вакуфних земель, що були єдиним джерелом коштів на організацію релігійного життя і мусульманську освіту. Татар витісняли з родючих земель російські переселенці. Черговою антимусульманською акцією став новий закон про воїнську по­винність, опублікований 1 січня 1874 р. Татарське населення зовсім не відмовлялося від військової служби як такої, йшлося лише про те, що в загальновійськових частинах со- лдати-мусульмани будуть вимушені регулярно їсти заборонену ісламом свинину, не зможуть дотримуватися посту — урази і здійснювати обов’язкову п’ятиразову молитву (намаз). Указ про воїнську повинність підштовхнув багатьох мусульман до еміграції.

Хворобливо була сприйнята корінним населенням Криму і звістка про створення протимусульманської Ліги (1901 р.), що не мала безпосередньої мети боротьби з ісла­мом, але звістка про яку змусила багатьох зважитися на від’їзд.

Як пише В.Е. Возгрін, до початку панування Російської імперії в кожному селі, де стояла мечеть, були і приходські школи — мектеби, їх було не менше 1550. У кожній школі навчалося 500-700 учнів. Внаслідок усілякого пригнічення на 1890 р. залишилося лише 275 мектебів, притому, що нових шкіл (світських) не було відкрито зовсім. Гроші, зібрані на влаштування сучасної мусульманської гімназії, під різними приводами були вилучені. До початку XX ст. діючими залишалися лише 23 медресе — мусульманські школи середнього типу. Та й ті з них, де вводилися сучасні світські предмети, закрива­лися. Мулли як найбільш освічена частина кримськотатарського суспільства знаходи­лися переважно в містах, у горах же і в степу їх було дуже мало, що негативно познача­лося на рівні освіченості народу.

Царською адміністрацією проводилася послідовна лінія на культурну ізоляцію ко­рінного населення Криму. Придушувалася преса (наприклад, «Крим-Седаси» в Карасу- Базарі), не пропускали мусульманську пресу через кордон. Все це було практичним здійсненням лінії правителів імперії на те, що іслам у ній був лише терпимою, але не бажаною релігією. У XX ст. уряд видав Указ на встановлення відкритої цензури за змі­стом проповідей у мечетях Бахчисарая. І хоч у Російській імперії 12 грудня 1904 р. був прийнятий Указ про розширення релігійних прав, про скасування адміністративного пригнічення, про зміцнення віротерпимості, він ніколи так і не був утілений у життя, залишаючись лише прикриттям старої шкідливої практики пригноблення «іновірців» та «інородців».

У Російській імперії проводилася послідовна політика знищення основ мусульман­ської цивілізації Криму. Були зруйновані або перетворені на казарми понад 900 мече­тей. Незабаром після подій 1783 р. в Карасу-Базарі обманом були зібрані й фізично знищені багато (за народними переказами -тисячі) місцевих мусульманських учених (у тому числі ішанів, улемів, мулл). У 1833 р. сталася трагічна для культури мусульмансь­кого народу подія, організоване з ініціативи влади масове спалення старовинних крим­ськотатарських книг (друге було в 1929 р.). Не щадили навіть мусульманських кладо­вищ, забираючи звідти надмогильні плити і камені. Однак незважаючи на систематичне пригнічення, мусульманська культура Криму продовжувала жити і оновлюватися. У ХІХ-ХХ ст. її видатними представниками були Асан Нурі, Абдурефі Боданінський, Іс- маїл бей Гаспрінський та ін. Зусиллями Ісмаїла бея Гаспрінського в релігійно- культурному житті мусульман Криму почалися довгоочікувані для всіх освічених му­сульман новації. Вони розвивалися в рамках реформістської течії в мусульманському богослов’ї, яке називалося «новометодним» (джадидизм). Відображаючи настрої, які в наші дні на Заході називають «європейським ісламом», Ісмаїл бей Гаспрінський у 1881 р. видає книгу «Російське мусульманство», а з 1883 р. тижневик «Терджиман» (пере­кладач), у яких відстоював ідеї з’єднання духовних цінностей ісламу з європейським способом життя. Йому ж належить утопія про створення десь у Європі високорозвине- ної мусульманської країни, яка була б зразком поєднання переваг ісламу з європейсь­ким гуманізмом. Діяльність цього просвітника сприяла збереженню національного до­стоїнства кримськотатарського народу, послаблювала історично зумовлене недовір’я між цим народом і українцями. Друкарня в Бахчисараї час від часу випускала мусуль­манську літературу, в тому числі й арабський текст Корану.

Політика імперської влади стосовно мусульман у материковій частині України після ейфорії, викликаної перемогами над Туреччиною, змінилася до кінця XIX ст. більш те­рпимим відношенням до «своїх» мусульман, громадян Російської імперії. Після зни­щення матеріальних слідів мусульманської цивілізації на південних землях України (наприклад, камені з руїн Хаджибея були укладені в підмурівок Одеського порту) влада ніби заспокоїлася. Внаслідок економічної міграції в середині XIX ст. починається масо­ве розселення в Україні представників народів, які традиційно сповідували іслам. Так, на українських землях поселяються вихідці з волзьких (казанських і нижньо­городських) татар. Кількість переселенців вимірюється десятками тисяч. У промисло­вому поясі України на сході й півдні формується своєрідна діаспора тюркомовних на­родів України. Після сумновідомих перемог російського воїнства на Кавказі з’являються на українських землях репатріанти з Кавказу. Найвідомішим серед них, бе­зумовно, є імам Шаміль. З грудня 1869 р. він жив у Києві, зупинившись у будинку пані Масонової на Палацовій площі на Печерську. Проживши тут до весни, Шаміль 12 трав­ня 1870 р. відплив пароплавом з Одеси до Стамбулу з метою здійснення хаджу. Імам з глибокою симпатією ставився до українського народу, захоплювався громадянською мужністю Тараса Шевченко.

Царський уряд дозволяв мусульманам мати в Україні мечеті, але в обмеженій кіль­кості. Тому, крім мечетей, мусульмани на землях «Південно-Західної Росії» молилися здебільшого в молитовних будинках. Так на Донеччині на початку XX ст. функціону­вало дві мечеті в м. Луганську і селищі Макіївка, в дрібніших поселеннях діяло ще де­кілька молитовних будинків. У Києві татари жили на Подолі, Лук’янівці, в Святошині. На Лук’янівці в 40-х роках XIX ст. утворилося ціле поселення татар, які займалися тут миловарінням. У 60-х роках XIX ст. одна з вулиць цього поселення отримала назву Та­тарської. На нинішній вулиці Мирній існував молитовний будинок. У 1910 р. був за­кладений підмурівок мечеті, яку так і не було зведено. У Києві існували 2 мусульман­ських кладовища. Мусульманські общини діяли також у багатьох містах України: Єкатеринославі, Миколаєві, Запоріжжі, Харкові, Херсоні, Юзівці та ін; за межами Ро­сійської імперії у Львові, а також у місцях мешкання татар на колишніх українських землях на Холмщині і Підляшші. Ці землі були під духовним покровительством імама- хатиба Петербурзької соборної мечеті Атаулли Баязітова, спеціально для яких він на­писав і видав брошуру «Шаріат аль-іслам»(1897 р.).

У перші десятиріччя XX ст. серед мусульман Криму почався демократичний рух, що вилився в самобутні форми. Так, у духовне управління були обрані мусульманські депутати, а 25 березня 1917 р. в Сімферополі був утворений Мусульманський виконав­чий комітет, що мав чітку національно-демократичну програму. Його підтримували не всі мусульмани Криму, але він став цінним досвідом самоорганізації кримськотатарсь­кого народу.

У 20-30-х рр. XX ст. в радянській Україні розгорнулася небачена за своєю жорстокі­стю і масштабами боротьба проти релігії. Це лихо не обминуло й мусульман, що жили в Україні, в тому числі і в Криму. Приходило в занепад релігійне життя мусульман. У масовому порядку були примусово закриті мечеті, мусульманські школи, мектеби і ме­дресе, скасовувалися останні елементи суду за шаріатом, було репресовано духовних осіб. Більшовицька пропаганда прямо пов’язувала прихильність до ісламу «соціалісти­чною несвідомістю»,»буржуазно-націоналістичними забобонами». Під тиском «соціа­лістичної дійсності» віруючі прирікалися на відступництво від віри предків або ж, не підкорившись, жили в постійному страху репресій. Адміністративно були створені штучні перешкоди для недопущення організованої діяльності мусульманських громад. Практично до кінця 30-х років майже весь мусульманський актив було репресовано. Був розстріляний або засланий майже весь мусульманський провід, причому під приво­дом того, що його члени нібито очолювали націоналістичні угруповання і рухи після «нейтралізації» лідерів.

Мечеті пристосовувалися під господарські потреби, а часто прирікалися на запус­тіння в руйнування. Так, відома кам’яна Севастопольська мечеть після 1921 р. не функ­ціонувала, а її будівля була віддана під архів Чорноморського флоту. У 1930 р. була за­крита кам’яна мечеть у с.Теністав Бахчисарайського району і передана під колгоспний склад. Така сама доля спіткала і розташовану неподалік мечеть у с.Зелене. До 1 березня 1931 р. в Криму було закрито 106 мечетей і 2 молитовних будинки мусульман, з яких відразу зруйновано 51 (Державний архів Російської Федерації. Фонд Р-5263).

У 1932 р. пройшла друга, ще драматичніша хвиля закриття мечетей, і це при тому, що вже й так гостро відчувалася нестача приміщень для молитви. Наприклад, у Бахчи­сарайському районі при наявності 84 релігійних громад мусульман у них до 1931 р. бу­ли відібрані 24 будівлі, а ще 5 знесено (той же архів, фонд Р-5263). У Бахчисараї будів­лю мечеті було пристосовано під склад хлібопродуктів, іншу бахчисарайську мечеть під вагову майстерню. Найкрасивіша головна мечеть Євпаторії, номінально віддана під краєзнавчий музей, була занедбана і доведена до такого стану, що в 1970-х роках її з великими труднощами відреставрували. На склад перетворили головну мечеть Феодосії — Муфти-Джамі. А закрита в 1936 р. мечеть у с. Серове була віддана під квартири кол­госпникам. Багато мечетей спіткала така сама гірка доля. До 1921 р. в одній лише Ялті і найближчих поселеннях було 29 мечетей і 30-35 мечетей в інших великих кримських містах. Усі вони до кінця 30-х років практично перестали діяти (за дуже невеликим ви­нятком). І якщо закрита ще в 1927 р. Сімферопольська соборна мечеть була просто приречена на руйнування, то деякі ще й цілеспрямовано принижувались. Так, у мечеті Джума-Джамі було відкрито музей атеїзму, а в мечеті XVI ст., зведеної за проектом стамбульських архітекторів, розмістили наркологічний пункт. Внаслідок усіх цих акцій до 90-х років на території Криму в задовільному стані не збереглося жодної мечеті.

У 30-40-ві роки безжалісно знищувалася самобутня мусульманська цивілізація Криму: ліквідовано писемність (категорична заборона використання арабської графі­ки), збиралися і знищувалися книги, усувалася система мусульманського суду за шаріа­том. Переписувалася історія мусульман Криму, знищувалася, стиралася з карти націо­нально-релігійна топоніміка, під час пошуків дорогоцінних металів розкопувалися мусульманські поховання, а надмогильні камені використовувалися під підмурівки бу­динків та під огорожі (Карасу-Базар, Білогорськ). Цілеспрямовано розшукувалися і знищувалися релігійні фоліанти й архітектурні національні комплекси. Стирання слідів мусульманської цивілізації вилилося навіть у знищення фонтанів при мечетях. Серйоз­но постраждали близько сотні фонтанів у Бахчисарайському районі, 86-у Кафі, 70-у Євпаторії, 45 — у Судаку, 35 — в Алушті, 30 — у Старому Криму. Надалі з усіх довід­ників і путівників, енциклопедій і підручників були вилучені мало не всі матеріали про життя тут мусульман, їхню релігію і культуру. Так сталася одна з найбільших культур­них катастроф XX ст.

У самій материковій Україні також були закриті всі мечеті й молитовні будинки му­сульман. Уже до 1926 р. в Україні залишилось усього 4 зареєстровані громади з чисе­льністю 200 мусульман, хоч віруючих, що традиційно сповідували іслам, проживало в УРСР десятки тисяч. Мусульмани зазнавали репресій. Так, у списках з 50 тис. репресо­ваних у Донецькій області чималу частину становили прізвища татар, яких репресували саме як «агентів шкідливих націоналістичних і релігійних організацій». Важко повніс­тю оцінити масштаби антимусульманського терору за роки радянської влади в Україні. Але підсумок його загальновідомий, до півстолітнього ювілею радянської влади жодної мусульманської групи або навіть громади в Україні не лишилося.

Тоталітарна держава в 30-ті роки саме Україну зробила місцем адміністративної де­портації активних учасників мусульманського руху в Середній Азії. Спецпереселенців (переважно з Ферганської долини) селили переважно в південних областях, Херсонсь­кій, Миколаївській, Запорізькій. Планувалося організувати з них (із збереженням спец- комендатур) декілька радгоспів по вирощуванню південноукраїнської бавовни. Узбеки- мусульмани, віднесені до категорії феодальнобайських елементів, жили, трудилися, страждали, вмирали в Україні. Лише небагато кому вдалося повернутися на батьківщи­ну. Багато хто з них був знищений у 1937 р.

Таким чином, протягом майже 40 років, аж до кінця 80-х XX ст., релігійне життя мусульман в Україні було повністю пригнічене. Згідно із звітами уповноважених у справах релігії, в цей період в УРСР не було жодної мусульманської громади. В Україні ж практика дискримінації мусульман як релігійної меншини зберігалася і в часи «пере­будови».

Сучасний релігійний стан ісламу в незалежній Україні. Нормалізація життя мусуль­манських громад почалася в Україні тільки з проголошенням незалежності, на початку 90-х років XX ст. громади отримали змогу поновити свою діяльність.

Нині іслам в Україні репрезентований трьома Духовними управліннями: ДУМ Кри­му, ДЦНМГУ, ДУМУ.

Кадіат (Духовне управління) мусульман Криму був створений у 1991 р. й отримав статус Мухтасибату, тобто канонічно самостійної адміністративної одиниці, яку очо­лює імам-мухтасиб.

Першим муфтієм Криму було обрано хаджи Сеїджаліль Ібрагімова. Кадіат об’єднує віруючих переважно з числа кримських татар сунітського напряму.

У релігійному відношенні ДУМК визнає авторитет муфтія, воно вільно здійснює міжнародні зв’язки, вступає в безпосередні контакти з єдиновірцями за кордоном. Сво­єю головною метою ДУМК вважає втілення в життя вимог Корану, поширення вчення пророка Мухаммеда, створення умов для виконання мусульманами їхнього обов’язку перед Аллахом. ДУМК благодійницьки допомагає людям, бере участь у відродженні мусульманської культури в Криму, сприяє утвердженню морального і здорового спосо­бу життя, відтворенню мусульманських громад. Нині ДУМК прагне до організації му­сульманських навчальних закладів, ісламського культурного центру, мечетей, благо­дійницьких установ, відродження старовинних звичаїв. Внаслідок цього вже на середину 90-х років XX ст. у Криму вдалося відновити діяльність 98 мусульманських громад і відродити найтісніше співробітництво з братами по вірі в Туреччині (адже там мешкає близько 5 мли кримських татар).

Однак жорстокі гоніння на мусульман не минули безслідно для релігійного життя кримських татар. Ще й досі не вистачає молитовних приміщень, підготовлених імамів. Відчувається болісна реакція на насильницьке зросійщення, буває, що в мечетях засу­джується спілкування російською мовою навіть з мусульманами українського та росій­ського походження. Насьогодні більша частина громад мусульман Криму складається переважно з віруючих однієї національності, кримських татар, основного мусульмансь­кого етносу України. Тут, природно, існує тенденція до заснування громад за націона­льно-мовною ознакою.

Духовне управління мусульман України (ДУМУ) було створене 9 вересня 1992 р. На чолі став громадянин Лівану шейх Ахмед Тамім.

ДУМУ видає газету «Мінарет» російською та арабською мовами, та окремі листки іншими мовами. ДУМУ підготувало до видання також ряд книжок, спрямованих на ду­ховне виховання і освіту мусульман.

У 1994 р. був заснований Київський ісламський університет, який має п’ять факуль­тетів: основ ісламу та законодавства, соціально-економічний, архітектурно-будівель­ний, східних мов, підготовки викладачів. В університеті навчається близько 40 студен­тів різних національностей, які по закінченню отримують диплом бакалавра.

Головна мета організації — об’єднати навколо себе всіх мусульман України, пропа­гувати поширювати іслам, втілювати в життя вимоги Корану та ін. Як одну з особливих рис цієї організації можна відзначити закритість для наукового дослідження.

Третя організація — це Духовний центр незалежних мусульманських громад Украї­ни (ДЦНМГУ).

ДЦНМГУ має центр у Донецьку, який очолює Рашид Брагін, та представництво в Києві — «Ісламський культурний центр».

У Києві виходить газета Ісламського культурного центру «Аль-Баян», яка, крім суто мусульманської тематики, має розділи, що висвітлюють етноісторичні питання життя татар.

Нині в Україні проживає, за деякими даними, близько 2 млн. мусульман, що, без сумніву, приведе до бажання самовияву в сфері релігії, культури і політики. Згідно з мусульманською традицією, «Іслам є релігія плюс держава». Сьогоденна політизація ісламу це закономірна частина його відродження.

Ось чому 27 вересня 1997 р. в Донецьку на установчій конференції було проголо­шено про створення Партії мусульман України (ПМУ). 70 делегатів з областей і регіо­нів (Криму) в присутності 50 гостей обрали головою партії Р.Є. Брагіна, який очолює Духовний Центр незалежних мусульманських громад України. У день проголошення партії було прийнято Статут, Програму та обрано керівний орган партії.

Вищим органом Партії мусульман України є з’їзд, який скликається раз на чотири роки, а в період між з’їздами керівним органом є Політична рада з 10 чоловік.

Створивши свою партію, мусульмани активно заявили про себе. Але, як показа­ли результати березневих виборів 1998 р. в Україні, ще немає єдності між трьома духовними організаціями (ДУМК, ДУМУ, ДЦНМГУ). Як наслідок цього, Партія мусульман України не перейшла бар’єру чотирьох відсотків і не пройшла до Верхо­вної Ради України.

За деякими даними, за Партію мусульман України голосували здебільшого члени громад, підпорядковані ДЦНМГУ. Громади, підпорядковані ДУМК, голосували за своїх представників, проведених через РУХ, що свідчить про конфронтацію та розкол між мусульманами України.

12.4.