ІСТОРИЧНІ УМОВИ ПОШИРЕННЯ БУДДИЗМУ

Вчення, яке запропонував Будда, відразу знайшло відгук у бурхливому індійсь­кому суспільстві, бо воно заперечувало брахманістське освячення кастового ладу, приречене економічним і політичним розвитком країни на забуття.

Після смерті Будди поширення буддизму відбувалося в дуже сприятливих для цього умовах. Економічний розвиток вів до посилення товарно-грошових відносин, раби пе­ретворювались на ефективну продуктивну силу, розквітало рабовласництво. Рівновагу в суспільстві могли забезпечити лише могутні держави, тож виникають рабовласницькі деспотичні держави. Серед них особливо успішні з’явилися на сході Індії, в долині Га­нгу. Це Мага, Камі, Котала та ін. Вони вели активні війни для поповнення кількості ра­бів, розширення територій.

У VI ст. до н.е. держава Магадха володіла майже всією долиною Гангу, в ній прави­ли династії Нандів, потім Маур’я.

У цей період Індія зазнала іноземного вторгнення. У 330-325 рр. до н.е. Олександр Македонський здійснив похід до Північної Індії і повернувся річкою Інд до узбережжя Аравійського моря. Але вже близько 305 р. до н.е. цар Чандра-гупта (317-293 до н.е.), засновник династії Маур’я, повернув землі, завойовані Олександром Македонським, Індії. Цар Ашока (268-232 до н.е.) з цієї династії під своєю владою мав уже всю Індію і навіть частину нинішнього Афганістану. Він виявився ревним адептом буддизму, спри­яв його зміцненню і поширенню в Індії. Ашока добре розумів здатність буддизму дола­ти племінну роздрібненість, утверджувати державну єдність. За його царювання буд­дизм став державною релігією.

Але вже з II ст. до н.е. держава Маур’ї починає розпадатись. У І ст. н.е. на півночі Індії утворюється царство, в IV ст. знову зростає держава Магадхі, при династії Гуптів вона стає могутньою імперією. Але це вже був період початку наближення Індії до фе­одального ладу.

Увесь цей грандіозний історичний період з VI до V ст. н. е. індійської стародавності був періодом переможного розквіту і стрімкого занепаду буддизму в боротьбі з брах­манізмом, джайнізмом, а потім з індуїзмом, який усунув буддизм із суспільної арени Індії. Буддизм виявився невідповідним до особливостей індійського національного ми­слення, яке вимагало більшої духовності і більших можливостей для уяви. Для індійців були потрібні етичні принципи, які ствердили б феодальне розшарування і одночасно вирішили проблеми багатоетнічного поділу народу, численність релігійних розгалу­жень. Уже з III ст. до н.е. активно діють буддійські місіонери, до середини І тис. н.е. вони поширили буддизм на Цейлоні, в Індонезії та в Індокитаї, в перші століття н.е. буддизм з’являється в Китаї і Тибеті, в БУ-^ ст. в Кореї та Японії, в XVI- XVII ст. в Монголії, у XVIII ст. в Бурятії. У цих країнах буддизм надбав свою другу батьківщину, справивши колосальний вплив на долю їхніх народів. Він створив буддійську цивіліза­цію, вплинувши на політичну історію цих народів, на їх культуру, мистецтво, літерату­ру, філософію, науку.

Однак у Китаї незабаром його серйозно потіснило конфуціанство, а в Японії синтоїзм.

А на своїй першій батьківщині, в Індії, буддизм з початку І тис. н.е. поступово втра­чав вплив, постійно відчуваючи і сприймаючи авторитет індуїзму і до XII ст. зливаю­чись із ним. Ортодоксальних буддистів стає все менше й менше, в сучасній Індії їх бли­зько 1,7 % всього населення.