Соціально-історичні умови виникнення ісламу

Іслам, як християнство і буддизм, належить до числа світових релігій.

Іслам сповідують країни Близького та Середнього Сходу, Азії, Африки. За даними Всесвітньої ісламської ліги, в різних країнах світу налічується приблизно до 1 млрд по­слідовників ісламу.

Мусульмани мешкають більше ніж у 120 країнах. У 35 країнах вони становлять 95­99 % населення, в 15 державах впливова меншість, у 28 країнах іслам — державна релігія.

В «ісламському» світі є заможні й бідні країни. Заможні країни-експортери нафти, де національний дохід на душу населення вищий, ніж у багатьох розвинутих країнах. Це Саудівська Аравія, Лівія, Кувейт. Бідні які за класифікацією ООН віднесені до роз­ряду найбідніших країн, наприклад Бангладеш. Багаті нафтовидобувні країни арабсько­го світу (Іран, Пакистан) утворюють центр «ісламського світу». Тяжіє до центру «іс­ламського світу» і Єгипет. Його авторитет у багатьох випадках пояснюється тим, що тут знаходиться ідеологічна цитадель ісламу мусульманський університет Сель-Аль Азхар блискучий (мечеть та мусульманський університет у м. Каїрі). Мечеть збудована в 972 р., а в 996 р. створено медресе. У XI ст. це навчальний заклад університетського типу.

Основна маса віруючих мусульман зосереджена у двох великих регіонах сучасного світу.

Перший регіон охоплює район Близького та Середнього Сходу, який включає в себе всі країни від Марокко та Мавританії по берегу Атлантичного океану до Еміратів у зоні Перської затоки, Туреччина, Іран, Афганістан, Пакистан та деякі інші країни. Мешка­ють в цьому регіоні близько 60% мусульманського населення планети.

Другий регіон охоплює частину Південно-Східної Азії, Бангладеш, Малайзію, Індо­незію, південну частину Філіппінського архіпелагу (о.Манденас). Тут мешкають близь­ко третини мусульман. За межами цих регіонів більш менш значні групи мусульман трапляються в країнах Чорної Африки (Сенегал, Малі, Нігерія та ін.), на Балканах (Ал­банія та Югославія, Боснія та Герцеговина, частково Болгарія), у Китаї серед націона­льних меншин.

Іслам — це наймолодша із світових релігій. Його батьківщиною є Аравійський пів­острів, точніше, північно-західна його частина, область Хіджаз зі священними містами Мекка та Медина. Формально заснування ісламу датують 26 линия 622 р., коли його за­сновник релігійний реформатор Магомет змушений був утекти з Мекки в Медину, оскільки аристократична верхівка племені корейшитів не прийняла його вчення.

Цей рік називається хиджра. 26 липня 622 р. є початком мусульманського літочис­лення. Непарні місяці мусульманського календаря складаються з ЗО днів, парні з 29 (354 днів). Кожний третій рік високосний (355 днів). Місячний календар використову­ють у більшості мусульманських країн, які у 1980 р. широко відзначали 1500-літгя хи- джри та 1400-літгя ісламу.

Час виникнення ісламу (кінець VI — початок VII ст.) позначений гострою соціаль­но-політичною боротьбою, руйнуванням первісно-общинного ладу та формуванням ранньокласового суспільства на Аравійському півострові. На відміну від християнства, виникнення ісламу відбувалося в процесі боротьби багатьох економічних укладів. З од­ного боку, в арабських племенах тривала боротьба між могутньою родовою аристокра­тією племені корейшитів, з іншого, масами вільних бідняків, ремісників, хліборобів, конярів-пастухів, розхитувала первіснообщинний лад, готувала перехід до класового суспільства.

Водночас в економічному житті арабських племен проростали нові класові відноси­ни, утверджувалося рабство, особливо боргове. Але рабство на той час історично виче­рпало себе, воно сковувало розвиток рабовласницького устрою. Тому вже наприкінці VI ст. зароджуються елементи феодального устрою.

Ідейно-теоретичні передумови ісламу. Іслам виник у середовищі арабів, корінних жителів Аравії. Доісламські араби, один з багатьох семітських народів, що мешкали в цьому районі Близького Сходу з давніх давен. Найпізніша традиція, що була зафіксова­на в Корані, виходить з того, що легендарний біблійний першопредок євреїв Авраам був прабатьком не тільки іудеїв, а й арабів: два народи пішли від його синів Ісаака та Ізмаїла, що були народжені його різними дружинами.

Невеликі держави Південної Аравії (Ємен, Мекка, Ятриб та ін.) у Г^У! ст. були об’єктом пильної уваги збоку Візантії та сасанівського Ірану, які змагалися одне з од­ним. Розташовані на узбережжі жвавого торговельного шляху, ці міста-держави існува­ли в основному за рахунок торгівлі, частково також ремесла та лихварства. Через Мек­ку та інші торгові центри йшли каравани з індійськими солодощами, екзотичними фруктами та винами, коштовним одягом та каменями, товарами далекого експорту, включаючи китайський шовк. Торговельні шляхи перетинали й Північну Аравію, але там вони знаходились під наглядом сильних держав-суперниць. Південна дорога, менш залежна від політичної кон’юнктури, була спокійнішою і надійнішою, тому й процвіта­ла. На караванній торгівлі розбагатіли й міські араби (торговці та ремісники), й кочові племена бедуїнів, шейхи яких збирали свою частку за безперешкодний прохід карава­нів. У IV ст. розширилась південноаравійська держава Хім’яритів, що об’єднало весь Ємен. На початку VI ст. ця держава була завойована ефіопським царством Аксум, а в 570 р. ефіопи були вигнані іранцями. Із захопленням Ємену та перетворенням його на свою сатрапію Іран практично взяв у свої руки всю транзитну торгівлю, направивши її північним шляхом. Південноаравійська торгівля призупинилась, її торговельні центри опинились у стані серйозної кризи, що зачепила також інтереси кочових арабських племен, в середовищі яких виділилася родоплемінна верхівка, що звикла до розкошів. Напруженість кризової ситуації знайшла своє вираження, як це нерідко траплялось в іс­торії, в духовній сфері, в ідеологічних суперечках, що й слугувало безпосереднім по­штовхом до виникнення нової релігії.

Араби, особливо кочовики, були язичниками. Йдучи за стародавніми семітськими традиціями, що походили з вавилонської та навіть довавилонської Месопотамії, вони поклонялися сонцю та місяцю, різним богам та духам, силам природи, померлим пра­щурам. На півдні Аравії розквітав фетишизм, що знайшов своє відображення в культурі великого, поставленого на ребро, каміння. Найбільшим з них був знаменитий чорний камінь у храмі Кааба в Мецці. Оточений багатьма меншими кам’яними фетишами, що символізували інших племінних божеств та духів, цей чорний камінь сприймався всіма арабами як найвищий божественний символ. Можливо, це якоюсь мірою відображало уявлення про існування найвищого духовного божества, що складалося серед арабсь­ких племен.

Такого типу уявлення в Аравії були поширені давно. З ними були знайомі араби в Мецці, в Ятрибі та в містах Ємену, їхнє джерело відоме — це монотеїстичні релігії, іу­даїзм та християнство. Іудаїзм існував в Аравії вже протягом ряду століть, особливо в містах. Великі іудейські громади євреїв, які там жили, насамперед європейських торго­вців, активно функціонували в південноаравійських торговельних центрах і досить охоче розповсюджували своє вчення, особливо в Ятриб-Медині та в Ємені, де на межі У-УІ ст. іудаїзм на короткий час став офіційною державною релігією. Завоювання Єме­ну ефіопами (християнами) помітно зменшило вплив іудаїзму, натомість посилило роль християнства.

Християнство, в тому числі несторіанського типу, поширилось у той час серед ара­бів Сирії, Палестини, Месопотамії, не кажучи вже про те, що територіально Аравія бу­ла буквально оточена християнськими державами (Візантією, Єгиптом, Аксумом), а в південно-аравійських містах існували християнські громади та храми. Крім монотеїзму іудео-християнського типу, на південно-аравійських арабів мав певний вплив й прони­каючий сюди з Ірану зороастризм, а також пізніші його модифікації, що склалися під впливом християнства (маніхейство-маздакізм).

Усе це складне переплітіння вірувань та релігій з їхніми відчутними монотеїстич­ними тенденціями не могло не вплинути на арабські племена, що жили на межі кількох потужних релігійних потоків. Спокійне і довготривале опанування чужого культурного впливу та вироблення на його основі власного релігійно-культурного потенціалу (або просто приєднання до однієї з перелічених систем) могло б відбутися без потрясінь. Але в умовах різкого спаду в торгівлі та змушеного перегляду структури економіки, руйнування традиційного життєвого побуту все склалося інакше. На півдні Аравії ара­би, що втратили звичні джерела збагачення, гостро відчули свою слабкість, розпороше­ність, нездатність протистояти ударам, що на них посипались. Історія сповнена прикла­дами занепаду й навіть загибелі багатьох народів, що опинилися в аналогічному стані. Але араби знайшли в собі сили виробити могутній інтегруючий імпульс, причому гене­ратором цього імпульсу виявилась нова релігія.