Тибетський буддизм

Тибет па початку середньовіччя

III—IV ст. стали переломними в політичній та культурно-господарській історії Ти­бету. Раніше всі народи нагір’я поклонялися різним богам, а їхні криваві культові риту­али залишалися ще досить примітивними, але на світанку середньовіччя закордонні мі­сіонери принесли в Тибет нову релігію, а з нею — нові політичні, культурні й господарські традиції, які напрочуд вдало прижилися в тибетських умовах.

Безпосередня історія бону починається одночасно з проповідями Зара-туштри, з яких синкретична релігія індо-іранського дуалізму розпалася на зороастризм і бонміт- раїзм. Засновником бонської «світлої релігії світла й правди» вважається проповідник Шенраб (Шенрабмібо) родом із країни Елам (на кордоні Месопотамії та Південно- Західного Ірану). Прийняття Ахеменідом Ксерксом (VI ст. до н.е.) зороастризму не за­лишило гнаним мітраїстам шансів на ідейну перемогу в стародавньому Ірані. Послідо­вники Шенраба емігрували й розсіялися по всій Євразії від Риму до Монголії, і її пер­ших століттях н.е. бон спочатку через ефталітів потрапив до Шаншуну (країна Гільгіт), а потім прийшов і до тибетців.

Окрім ораторських здібностей, бонські проповідники (шени) вміли ворожити, чак­лувати, лікувати й убивати травами та гіпнозом, володіли секретами телепатії, і навіть запевняли, що можуть регулювати погоду, тому результат їхньої пропаганди виявився блискавичним: тибетці масово прийняли мітраїзм.

Священну книгу Шенрабмібо переклали тибетською (так виник священний бонсь- кий канон Тибету — Лубум). По всій країні були створені осередки бонської церковної організації з відповідною ієрархією, кліром, організованим культом і тенденцією втру­чатися и політику. Мітру тибетці звали Кунтуцзангпо («Всеблагий»), а Матір-Землю — або як ніжну «Велику Матір Милосердя й Любові», або як гнівну «Славну царицю трьох світів» (Неба, Землі та Підземно-Підводного царства).

Засилля шенів стурбувало деяких племінних вождів, проте зупинити мітраїзацію Тибету вони не змогли, й змушені були поділитися владою з пришельцями, тим паче, що шени принесли нові, інтенсивніш! технології близькосхідного походження. На Ти­беті з’явилися іригація (що різко збільшило продуктивність рільництва й садівництва), мостобудівництво (сприяло товарообміну), ткацький верстат. У тваринництві з’явилися ефективніші від попередньої тяглової худоби гібридні породи мулів (помісь віслюка й кобили) і хайників (помісь яка й корови).

Карколомне зростання продуктивності господарства сприяло швидкому демографі­чному піднесенню (населення плоскогір’я сягнуло 2,5— 3 млн чоловік, що збігається з показниками XX ст.), а збільшення обсягів додаткового продукту створило сприятливі умови для інтенсивного державотворення. Проте возз’єднання племінних вождівств не влаштовувало бонську церкву. Сильна, централізована влада могла стати серйозним конкурентом для шенів, а пам’ять про ахеменідські переслідування аж ніяк не спонука­ла їх до підтримки ідеї могутньої деспоти, тому в середньовіччя тибетці вступили роз­ділені «на безліч родів, які не мають правителя і не визнають єдиновладдя, а живуть общинами». 17— 20 князівств постійно воювали між собою, а ті з «царів» (ценпо), які загрожували бонській владі, швидко розплачувалися за це життям. Однак перманентна тотальна різанина, що тривала століттями, втомила людей, і врешті-решт процес консо­лідації почався.

Збирати єдину державу почав удачливий вояка і реформатор Намрі (570—620) — вождь племені Ярлунг. Суспільство поділялося тепер на три стани: аристократів, з яких формувався державний апарат (радники, чиновники, придворні, воєводи, гвардійці то­що) і котрим як бенефіції давали на час служби кхол-юл («землю за службу»); вільних простолюдинів — які платили «сильному (мужньому) чоловіку» (ценпо —»цар») рен- ту-податок за користування землею і служили в разі війни у війську; а також трен (осо­бисто залежних) — котрих позбавляли земельних ділянок і права служити у війську за шкідливі думки, гордість, неприборканість.

Шлях мілітаризації виявився надзвичайно продуктивним. Війна (військова здобич і данина з поневолених народів) ситно годувала військо, а задоволена добробутом армія молилась на ценпо, якому тепер, здавалося, не були страшними шени. Намрі об’єднав під своєю владою весь Південно-Східний Тибет, здійснив кілька вдалих походів у Схі­дну й Центральну Індію, вибив з Тогону тюркютів. Одначе в 620 р. Намрі втратив обе­режність й одразу ж поплатився за це: його умертвили шени.

Після смерті вождя суперечності створеної завоюваннями держави проявилися на повну силу. Повстали підкорені племена (наелектризовані бонськими жерцями), пере­гризлися за владу аристократичні роди, збунтувалися невдоволені жорстокістю й не­справедливістю царського суду трен тощо. Кривава війна всіх проти всіх тривала дев’ять років, і тільки коли підріс і ступив на престол Сронцзангамбо (син Намрі), в державі страшними репресіями вдалося відновити порядок.

Опорою централізації знову стала збідніла в період усобиць армія, яка пам’ятала про «золоті часи» Намрі, коли переможні завоювання давали гвардійцям добробут, по­вагу підданих і впевненість у майбутньому. З такою опорою можна було діяти енергій­ніше, і молодий 13-річний ценпо Срон-цзангамбо (кит. Луньцзань, 629— 649/650) — «людина відважна й з великими здібностями» — навів порядок драконівськими мето­дами (вісім вищих вельмож за спробу вчинити опір вінценосний юнак зарубав власно­ручно, а решту «бунтівників» віддав на розправу гвардійцям). Шенам молодий ценпо довіряти більше не міг. У пошуках підтримки він звернув увагу на невелику общину бритоголових монахів, які прийшли в VI ст. до Тибету з Непалу. Це були буддисти.

Тибетська імперія

Буддійські монахи не вимагали великих видатків на утримання, вгамовували своїми проповідями ілюзорності світу соціальну напруженість.

Цитаделлю й символом нового порядку стала нова державна столиця Лхаса («Земля небожителів»), заснована Сронцзангамбо у 639 р. Державний статус буддизму закріпи­ли династичні шлюби ценпо з китайською принцесою Вень-чень (637 р.) та непальсь­кою княжною Брікхуті (639 р.), кожна з яких прибула до Лхаси з юрбою буддійських радників, озброєних священними сувоями, реліквіями і т. ін. Влада отримала досвідче­них політиків, дипломатів, психологів.

Зусиллями буддиста Тхонмісамбхоти на базі індійського алфашту дева-нагарі була створена перша тибетська азбука (з 34 знаків) Лхасу прикрасили чудош храми, а з Ки­таю прибули спеціалісти по виготовленю шовку, вина й будівництву млинів. Пожвави­лася тибетська зовнішня торгівля: з Китаю імпортували чай, фарфор, папір і шовк, із Індії — книги, парчу, корали й ліки; а продавали — золото, срібло, сіль та якісні вовня­ні тканини. Почався масовий переклад на тибетську мову священних буддійських книг.

Сронцзангамбо проголосили уособленням «бодхісатгви милосердя» Авалокітешва- ри. Але милосердя ценпо змушений був постійно відкладати на майбутнє. Буддизм за­перечує вбивства, тому армію Сронцзангамбо в буддизм не святив — і очолювані кри­вавими донськими жерцями, під бойовими прапорами, на яких красувався грізний лев, його вояки завоювали весь Тибет, Бутан, Ассам, поневолили Непал.

Війна задовольняла й годувала військо, а воно вірою та правдою служило царю, придушуючи будь-які прояви невдоволення.

Проте засилля іноземних радників при дворі й укладення династичних шлюбів із сусідами (з якими тепер неможливо було воювати) викликало невдоволення серед ари­стократів, а вільним простолюдинам (яким теж раніше перепадало дещо від військової здобичі) замість походів, що приносили славу й прибуток, пропонували тепер не вжи­вати м’ясо, сидіти на пісній їжі та рятувати душу, гублячи тіло. Войовничим тибетцям це не могло подобатися — і в 639 р. «одягнені в біле» шени скинули Сронцзангамбо й посадили на престол його сина Гунрігунцзана (639— 644). Титанічними зусиллями в 644 р. Сронцзангамбо повернув собі трон, та повернути колишню могутність не зумів, і коли в 649/650 р. помер — посада ценпо виявилася зовсім номінальною. До влади при­йшов типовий бонець, «великий радник» Донцзан із роду Гар, який «не знав грамоти», зате поновив успішні війни з Китаєм та індусами і захопив Східний Туркестан — а от­же, й контроль над частиною прибуткового «Великого Шовкового шляху». Та кривава й дика влада тибетців швидко розчарувала гордих дардів і монів, багатих купців Центральної Азії та невловимих нголоків. Тани в цей час істотно збільшили свою ар­мію в регіоні, дозволивши місцевим губернаторам «вербувати хоробрих людей для ор­ганізації нападу на Тибет». М’якіший режим Танів виглядав за цих обставин значно привабливішим, тому війни з Китаєм перестали бути успішними й переможними для Тибету, а рід Гар, захопившися зовнішньополітичною експансією, проспав внутрішньо­го ворога.

Ценпо Дуйсрон (679—703) зійшов на трон малолітнім, але тільки-но підріс — зібрав у 699 р. всіх вірних соратників під приводом облавного полювання і, скориставшись відсутністю основних сил уряду Гар (130-тисячна тибетська армія воювала з Китаєм), раптово атакував і перебив понад 2 тис. поборників мілітаристської диктатури.

Рід Гар вирізали, але усобиці тривали. Тибет ослаб, напади на Китай у 700— 702 рр.

Тільки у 720 р. війни між Танами і Тибетом поступово затихли, а кордони визначив природний рельєф: на рівнині кіннота китайців зминала тибетську піхоту, а и горах за­ковані в залізо горяни «шоломи й лати їхні чисті й світлі, и покривають усе тіло, крім очей» засипали танців хмарами стріл та градом каміння з пращей — і громили ворожу кавалерію. Природним кордоном між двома агресивними імперіями став гірський хре­бет Чілін (Улан-Шара-Даба).

У подальшому тибето-ганські війни спалахували ще неодноразово, так і не змінив­ши суттєво географію кордонів, зате під час заколоту Ань Лушаня Тани самі запросили тибетців на допомогу для придушення «бунту». Скориставшися ситуацією, тибетці по­грабували й випалили половину території Китаю, у 763 р. окупували Чан’ань (захопи­вши там багату здобич), а потім уклали з Танами мирний договір згідно з донським ри­туалом (з принесенням у жертву коней, биків, собак, свиней та овець). Одначе ніякі зовнішньополітичні успіхи не могли усунути буддійсько-бонські суперечності, тим па­че, що адептами буддизму залишалися іноземці, а корінні тибетці, як і раніше, сповіду­вали бон.

Розв’язка настала в 755 р., коли в Тибеті спалахнула епідемія віспи. Черговий ценпо Меагцом (704— 755) помер, залишивши тільки малолітнього спадкоємця. Скористав­шись певним політичним вакуумом, шени приписали заразу чарам іноземців — і всіх буддистів силою вигнали з країни. Новому ценпо Тісрондевцзану (755— 797) на мо­мент коронації виповнилося всього вісім років, тому уряд очолили регенти — аристок­рати Машан (Мішай Домпаке) і Такралу-кон (Такра Лугонг) — рішучі противники буд­дизму. Видали закон, який забороняй сповідувати буддизм, а також ужили ряд інших заходів по викоріненню буддизму. Зокрема, були зруйновані іісі буддійські храми, а центральну кумирню Лавран демонстративно перетворили на бійню. Тепер у Центра­льному Тибеті не існувало жодного монастиря, і як народ, так і цар були однаково тем­ними в законі Будди

Здавалося, що бон переміг назавжди — та передчасна ейфорія підвела шенів. Ма­шан знав, що буддистам заборонено вбивати, і втратив обережність. Його хитрі супро­тивники заманили всевладного міністра до підземної печерної гробниці й завалили ви­хід камінням. Замурований живцем, Машан помер, але формально ніхто його не вбивав. А далі, скориставшись відсутністю 130-тисячної пробонської армії генерала Мачун’іна (вона в цей час грабувала Китай, «придушуючи» заколот Ань Лушаня), по­борники буддизму повернули до Лхаси своїх соратників, спалили частину бонських книг (решту включили до буддійського канону), здійснили чистку державного апарату й оголосили ценпо Тїсрондевцзана всесильним самодержавним володарем — уособ­ленням бодхісаттви мудрості й просвіти Маньчжушрі. В Тибеті запанувала напівтеок- ратична буддійська деспотія на чолі з обожнюваним царем. Коли навантажена багати­ми трофеями армія повернулася додому, було вже пізно: переворот відбувся.

Знешкодивши опозицію, молодий ценпо діяв швидко й рішуче. Для активізації буд­дійської пропаганди до Тибету були запрошені сотні впливових проповідників. Із Не­палу прибули монахи Шантіракшита й Камалашила, з Індії — «великий учитель» Пад- масамбхава, а з Китаю — апологет чань-буддизму Хешан. Проте для влади необхідне військо (а воно складалося з бонів). Сам же ценпо був життєлюбом, войовничим, гор­дим і владним правителем — тому й бон не забував, твердячи: «Щоб мені самому втриматися, бонська релігія потрібна так само, як буддизм; щоб захищати життя підда­них, обидві потрібні; щоб здобути блаженство, обидві потрібні. Жахливий бон, шаноб­ливий буддизм; тому я зберігатиму обидві релігії».

Спочатку такий політико-релігійний інфантилізм дав непогані плоди. В умовах від­носного внутрішнього примирення розквітло мистецтво тибетського іконопису (тапки), портретної скульптури, масштабної монументальної архітектури (символом якої став величний царський палац-фортеця Потала у Лхасі, який почали будувати в VII, а заве­ршили аж у XVII ст. — масштабність зодчества вклалася всього в тисячу років).

У 781 р. ганебний для себе мир підписав з Тибетом Китай, а в 791 р. вояки ценпо за­воювали на заході Тибету землі дардів і монів, об’єднавши у складі єдиної імперії все нагір’я. Але на цьому успіхи припинилися.

Китай залишався Тибету ворожим, із півночі нависали уйгури-маніхеї (найкриваві- ші гонителі усього буддійського), а завоювання Західного Тибету занепокоїло арабів, і могутній багдадський халіф Харун ар-Рашид (786—809) розпочав війну з тибетцями. Війна на трьох фронтах швидко виснажила обмежені ресурси Тибетської імперії, до то­го ж далися взнаки всі вади політики бонсько-буддійського співіснування, яку прово­див Тісрондевцзан. Ценпо хотів усім догодити, а тому для всіх став поганим і втратив владу в 797 р.

Тісрондевцзан стан жертіюю чорної магії шенів, а можливо його отруїла дружина- тибетка, яка завжди схилялася до бону і не любила буддизм. Як би то не було, а її 797 р. новим ценпо стан його син Мунецзанпо.

Війни іі усобиці виснажили країну. В пошуках виходу цар Мунецзанпо (797— 798) проголосив себе «порогом багатих» і намагався силою конфісковувати майно у знаті. Проте в самому розпалі масової експроприації (коли у заможних вилучили «на користь бідних» усе золото, срібло, перли, бірюзу й одяг) безглуздого сина отруїла власна мати.

Наступні десятиліття промайнули під грізний акомпанемент перманентних інтриг, зрад, убивств, воєнних міжусобиць(криза вразила і бон, і буддизм, і державу). Потрібні були реформи, і їх спробував здійснити фанатичний буддист ценпо Ральпачан (817— 839). Раніше буддизм у Тибеті проповідувався тільки у формі махаяни, адепти якого вба­чали «спаісіння» в аскетизмі й бездіяльності. Проте махаяністи Непалу, Індії та Китаю ніяк не могли дійти згоди. Чвари та взаємозвинувачення підривали авторитет релігії, тому Ральпачан звернувся до вчення секти сарвастивадінів, які належали до буддизму хінаяни й проповідували шлях до нірвани через «накопичення заслуг» (тобто будівниц­тво храмів, монастирів тощо). На здійснення «заслуг» потрібні кошти — і кожен монах отримав по семеро кріпаків. Потрібні «добрі діяння» — і весь Тибет заполонили буді­вельні майданчики, на яких зводили 8 тис. буддійських храмів. Вся економіка запрацю­вала тепер на утримання общин «досконалих мудреців». Господарство розвалювалося, народ голодував, а будь-яке невдоволення влада придушувала показовими репресіями.

Укази ценпо попереджали: «Суворо забороняється зневажливо дивитися на моє ду­ховенство та показувати на нього пальцями; хто й в майбутньому це собі дозволить, тому виколють очі та відрубають вказівний палець». Дійсно, уряд, керований монахом Йонтеном, діяв рішуче: «Злодії, розбійники, шахраї, інтригани знищувалися, і ті підда­ні, котрі були ворожі вченню або незадоволені ним, жорстоко каралися, їхнє майно конфісковували, а самі вони опинялися у глибоких злиднях». Деяких аристократів стратили за те, що вони любили своїх дружин більше, ніж Будду.

Проте криваву м’ясорубку доносів легко почати, але важко контролювати, а тим па­че зупинити. У 839 р. після чергового наклепу позбавили голови керівника буддійсько­го уряду, уповноваженого для складання великих указів, главу над зовнішніми та внут­рішніми справами, управителя держави, великого монаха святішого Йонтена, а невдовзі мстиві аристократи задушили «доброзичливого» кривавого самодура Ральпа- чана. Навіть гвардія не стала захищати одіозного тирана.

Буддизм втратив авторитет, і коли на престол зійшов фанатик бону Лангдарма (839— 842), він сповна відплатив «служителям наймилостивішого Будди» за всі їхні звірячі експерименти.

Розгром «буддійського зла» оформили цілком легітимно. Ценпо заявив, що бажає перевірити на диспуті, яка з вір краща, і наказав жерцям бону і Будди в одну ніч (на 15 липня) служити молебни. Під час церемоній почалася гроза, і блискавка вдарила по да­ху буддійського храму. Задоволений Лангдарма заявив, що це — знак божий, що релі­гія бон сильніша, а буддизм — це зло та інсинуації.

Буддійські книги й святині знищили, храми закрили, а монахів (яким релігія заборо­няла вбивати) перетворили на придворних м’ясників або мисливців. Незгодні змушені були втікати або втрачати голову, а Лангдарма демонстративно пив вино, їв м’ясо, різав людей і тварин та влаштовував дикі оргії при дворі.

Розплата настала у 842 р. Монах Лхалунг-Балдорчже знав, що Будда забороняє вби­вати, але «пішов на смертний гріх» і застрелив ценпо під час офіційної аудієнції — і тоді почався розвал.

Лангдарма мав багато дітей, але всі вони були малолітніми. Тоді на трон посадовили його племінника, якому теж виповнилося всього три роки. Розгром буддизму розв’язав руки шенам, а вони не підтримували ідеї централізації. У країні набирав силу родопле­мінний сепаратизм, царську армію, що втратила боєздатність, знищили у 861 р. Тоді ж остаточно занепала імперія Тан (де поважали буддизм), а в Індії буддизм гинув у по­лум’ї «індуїстської революції», коли бритоголових монахів індуси палили на багаттях живцем.

Тибетська імперія розпалася на безліч племінних союзів, які 200 років воювали всі проти всіх, — і над усім цим кривавим мороком процвітав бон. Лише в XI ст. знекров­лені взаємною різаниною горяни спробували вгамувати безмежне насильство, проте державу спромоглися створити тільки їхні сусіди й мовні родичі тангути — нащадки цянських (кянських) кочових племен, що мешкали навколо озера Кукунор на кордоні Китаю і Тибету.

Держава тангутів. Мовою та походженням тангути близькі до тибетців, але на відміну від сородичів, етнос мінья залишався народом осілих тваринників, економіка якого базувалася на доместикації коней, корів, верблюдів та овець. Тим більше, що клімат у регіоні був значно вологішим і м’якішим від сучасного, а тому різнотрав’я па­совиськ створювало ідеальні умови для ведення такого типу господарства. Щоправда, для задоволення своїх мінімальних потреб тангути змушені були культивувати на міс­цевих солончакових землях в обмежених масштабах коноплі й тутовник та видобувати сіль із соляних озер, але ці галузі господарства так і залишилися допоміжними. Трива­лий час тангути не мали власної державності й жили і окремими племенами, але в X ст. агресія сусідів (киданів із півночі, Сунів із півдня) змусила їх об’єднатися. Боротьбу за ї суверенітет очолив вождь центральних тангутів Тоба Цзітянь (Цзіцянь, 982—1004), який у 982 р. розпочав війну за незалежність. Від китайців мінья відбилися, проте ки­дані виявилися сильнішими, і в 986 р. Цзітянь визнав себе лаоським васалом.

Різке посилення тангутів стурбувало сусідів, і невдовзі проти мінья об’єдналися ко­лишні вороги — китайці, уйгури та тибетці. В 1004 р. Цзітянь загинув у боях із тибет­цями, але в тому ж році Сунів розбили кидані; грізні, проте розпорошені тибетські пле­мена загрузнули в кривавих міжродових усобицях, а пізні уйгури залишалися народом мирним, тому визнали за краще примиритися з небезпечними сусідами.

Знайомство з уйгурами та китайцями залишило певний слід у культурі и господарс­тві тангутів Вони познайомилися з буддизмом До відомих їм домашніх тварин добави­лися осли, мули, верблюди та спині, а поява іригаційних споруд сприяла інтенсифікації землеробства. Тангути почали вирощувати рис, просо, пшеницю, сою, персики, шип­шину, виноград, коноплю Збільшилося видобування и обробка заліза, азбесту, мускусу, з’явилося бджільництво

В XI ст. тангутський етнос кількісно сягнув за 2,5 мли. У 1006 р. Китай, що прагнув миру з тангутами, уклав з ними угоду, згідно з якою Суни зобов’язалися платити дани­ну грошима, тканинами і чаєм, а тангутський правитель Тоба Демін (1004—1031), мрі­ючи включити свій народ до сонму «цивілізованих народів» далекосхідного регіону, взяв курс на широку китаїзацію своєї держави. Він перестав ворогувати з Китаєм, за­провадив кодекс законів і двірцевий церемоніал за китайським зразком. У 1007 р. тан­гути запозичили китайський календар, а в 1020 р. перенесли свою столицю із солонча­кових степів на нещодавно завойовані родючі землі Хуайюаню, де спробували якісно розширити рільничу галузь свого господарства. Тангутську державу Демін проголосив нащадком і продовжувачем табгачсько-китайських імперій Північна Вей і Тан та шато- ських династій Китаю епохи «П’яти династій» першої половини X ст. В тому ж 1020 р. тангути успішно відбили напад 500-тисячної армії киданів, після чого поновили експа­нсію на землі уйгурів.

Після смерті Деміна (1031) його син Юаньхао успадкував могутню імперію, яку но­вий молодий володар назвав Великою Ся (в пам’ять напівлегендарної старо китайської держави часів династії Ся (XXI — XVI ст. до н.е.), кордони якої частково збігалися з володіннями тангутів). Китайці іменували Тангутське царство скромніше — Сі Ся (За­хідне Ся).

Наймогутніший та найвідоміший тангутський володар Юаньхао (1031—1048) був людиною сміливою і непохитною, багатьох та обширних задумок, надзвичайно винахі­дливою. Полюбляв живопис. Був він круглолицим, довгоносим, зростом понад 5 чі (1,6 м). Добре знав учення Будди, вивчив тибетське и китайське письмо. Постійно займався військовими вправами та співав бойові пісні. Проте домінантою в його характері ви­явилася ненависть до всього китайського.

Вивчаючи історію, Юаньхао добре знав, чим завершувалася китаїзація для хуннів і сяньбі, табгачів і тюрків, чув про руйнівні наслідки китаїзації в киданській імперії Ляо. Тому програма, з якою виступив новий володар, була простою: «Одягатися в шкіри та вовну, займатися тваринництвом — ось що рідне для нас. Народившися героєм, треба панувати над іншими; навіщо шовкові тканини?.. Тангути не люблять Китай і користу­ються такими правами й звичаями, яких забажають». Ідея була одна, проте наслідків вона породила багато.

«Десять реформ» Юаньхао якісно змінили обличчя тангутської держави. В Сі Ся проголосили повну віротерпимість — і до тангутів емігрували тисячі грамотних китай­ців, невдоволених конфуціанським догматизмом Сунів. Замість китайського, Юаньхао увів своє літочислення (яке сам же й придумав), демонстративно відмовився від даро­ваного йому китайського прізвища Тоба й повернувся до тангутського — Веймін (Нгвемі). На відмінних від тогочасного Китаю засадах були створені: тангутський чи­новницький апарат, 500-тисячне військо (на основі загальної військової повинності), іє­рогліфічна писемність із 6 тис. знаків (теж відмінна від китайської). Нову, пишнішу, назву дістала розташована на західному березі ордоського коліна Хуанхе столиця тан­гутської держави — місто Синцин («Новий приплив щастя»), де з помпою відкрилася невдовзі перша тангутомовна школа. Готуючись до воєн, Юаньхао запровадив у держа­ві режим жорстокої військової диктатури, узаконив тотальну трудову повинність, не­згодних «за найменшу провину зв’язували... й кидали в річку». Символом масштабних перетворень стала нова екзотична зачіска туфа, яку диктатор теж започаткував, щоб відрізнятися від китайців.

Тепер тангути-чоловіки голили череп на тім’ї і потилиці, підрізали попереду чуб­чик. Незгодним рубали голови. Курс Юаньхао на повний суверенітет викликав неодно­значну реакцію. Суни припинили торгівлю шовком і чаєм, а це вдарило по життєвому рівню тангутів. Деспотичні нахили володаря суперечили традиціям «степової вільнос­ті» племен, але антидержавний заколот Юаньхао розкрив. Щоб залякати підданих, во­лодар стратив учасників бунту, у тому числі й рідного дядька, дружину з малолітнім сином і матір, потім погромив тибетців та уйгурів. У 1038 р. він проголосив себе уцзу («Сином Неба» — «імператором») «Білої Високої держави Великого Літа». Проте зми­ритися з наявністю ще одного імператора на землі не міг Китай, і в 1039 р. Суни оголо­сили мінья війну.

На перший погляд, широкомасштабні бойові дії 1040—1044 рр. завершилися вдало для тангутів. Уже в 1040 р. в битві поблизу Саньчуанькоу мінья погромили 200-тисячне сунське військо Лю Піна (сам він потрапив у полон), після чого десяткам тисяч поло­нених китайських вояків тангути, з метою залякування, відрізали вуха й носи і «відпус­тили додому». Ще 300 тис. убитими (включаючи 10 генералів) Суни втратили при Ха- ошуйчуані (1041 р.). Перемоги були гучними, але для тангутської економіки війна виявилася катастрофічною. Китай припинив закупки тангутської солі, і мінья залиши­лися без шовку й чаю. До господарських негараздів додалися чвари у «верхах». У 1042 р. загадково помер син Юаньхао, спадкоємець престолу Нінмін.

Суни сформували для війни ще одну 215-тисячну армію, і під тиском підданих Юа­ньхао мусив змінити політику. В 1044 р. Сі Ся уклало з Сунами мирну угоду, згідно з якою тангутський володар відмовлявся від імператорського титулу за умови отримання «відкупних» платежів із Китаю (100 тис. відрізів шовку та 18 т чаю щорічно).

Добити тангутів спробували в 1045 р. кидані, але їхню 200-тисячну армію вторгнен­ня мінья знекровили тактикою випаленої землі та партизанських дій. А коли киданьські вояки з’їли всіх своїх коней і почали вмирати з голоду, Юаньхао кинув проти них добі­рну латну кінноту. Більшість киданів загинула, а полонених тангути знову відпустили додому, відрізавши попередньо всім носи.

Тангутське царство виграло всі війни, Суни платили йому данину, й здавалося, що Сі Ся міцнітиме й надалі, але Юаньхао підвело сластолюбство. Китайці писали, що він «полюбляв вітер і місяць» (земні радощі), «припадав до земного нефриту й червоних рум’ян» (мав багато коханок) і постійно перебував в оточенні «частоколу золотих шпи­льок» (наложниць), та володарю усе було мало, і в 1048 р. він відібрав наложницю у власного сина, спадкоємця престолу Нінліге. Син батька «не зрозумів» і заколов спи­сом. Нінліге стратили за батьковбивство, а потім, після низки двірцевих смут, убивств, зрад та інтриг царський престол захопили типові чинуші з роду Лян, яких терпіти не могла армія. Лише у 1094 р. черговий глава колишнього царського роду Веймін Цянь- шун спромігся, за підтримки армії, силою зброї повернути династії Нгвемі престол та поголовно винищити всіх Лян.

Скориставшись смутами в Сі Ся, Суни припинили виплату данини. Нова тангуто- китайська війна тривала до 1119 р., й довела до повного виснаження хвору тангутську економіку.

У 1142 р. Сі Ся визнало себе васалом чжурчженьської імперії Цзінь.

З політичної точки зору XII ст. було періодом невідворотного занепаду тангутської могутності. Припинилися успішні війни, ніхто не платив Сі Ся данину, більше того, тангути надсилали чжурчженям по 800 кращих коней щорічно. Мінья жилося скрутно, а в неврожайні роки цілі роди вимирали з Голоду (наприклад, у 1142—1143 рр.).

Бурхливо розвивалася у XII ст. тільки самобутня тангутська культура, яку цар Же- ньсяо (1139—1193) намагався використати для морального піднесення в суспільстві.

У 1162 р. відкрилася Тангутська Академія наук (Ханьлінь сюеши юань). Влада під­тримала створення повної «Історії Сі Ся» та великої «Енциклопедії знань». Тангути по­чали карбувати власну монету, широко перекладалися філософські твори (з китайської, тибетської, санскриту, палі, уйгурської). Дуже популярними були тангутська музика, школа живопису та епічно-воєнна поезія. В царині релігії Женьсяо (будучи наполовину китайцем по крові через матір-китаянку) надавав перевагу конфуціанству, але й буд­дизм почував себе в Сі Ся доволі комфортно, про що свідчить факт перекладу повного тексту «Трипітаки» тангутською мовою, здійсненого за безпосередньої підтримки влади.

Культура давала надію на можливе відродження міжнародного авторитету й добро­буту підданих, а кодифікація законів, здійснена Женьсяо у 1169 р. (повний текст кодек­су становив 1460 статей, зведених у 20 сувоїв), давала підстави сподіватися і на внут­рішню стабілізацію ситуації в країні. Але всім цим сподіванням поклала край монгольська навала.

Монголи не мали до тангутів претензій, але Сі Ся вважалося васалом ворожих степ­някам чжурчженів, і в 1205 р. Чінгіс-хан наказав атакувати державу мінья. Сил для від­січі агресору тангути не мали, допомоги під Цзінь не отримали — і в 1209 р. капітулю­вати, визнавши себе васалами монголів. Проте наказ виділити вояків для служби в монгольських збройних силах Сі Ся категорично відхилило. Тангутський посол пора­див Чінгіс-хану не бути каганом, якщо йому бракує власного війська — і цим підписав смертний вирок своїй батьківщині.

Каральний похід проти Сі Ся 1225—1227 рр. коштував Чінгіс-хану життя, проте монголів це не зупинило, а підсумок бойових дій для тангутського етносу підвела коро­тка фраза з китайського літопису: «Білі кістки вкрили степ». Землі колись могутнього царства іронічно звалися надалі Нінся («Заспокоєне Ся»).

Більше створити власну державу тангутам не судилося, у XVII ст. їхня мова й писе­мність забулися, а етнос розчинився в тибетцях, монголах та ісламізованих китайцях.

Тибет за часів політичної анархії. Зародження ламаїзму. Розпад величної Тибетсь­кої імперії в IX ст. перетворив «Дах світу» на сукупність дрібних і абсолютно ворожих одне одному князівств, мешканці котрих поголовно сповідували бон. Але двісті років тотальної різанини знекровили суспільство, а загроза з боку молодої Тангутської дер­жави Сі Ся підштовхнула тибетців до єднання. Потреба у відродженні загальнотибетсь- кої державності особливо загострилася в XI ст., коли агресивні акції з боку Сі Ся (в пе­ріод правління кривавого реформатора-заво-йовника Юаньхао, 1031—1048) почали серйозно загрожувати суверенітету розпорошених тибетських племен — і як наслідок у Тибеті знову з ‘явився буддизм, який єдиний міг протистояти дезинтеграційній філосо­фії бонців. Одначе тепер це був уже інший буддизм, який завойовував владу не силою, а всілякими обіцянками, виконанням обов’язків третейського суду при вгамуванні між­племінних конфліктів, завдяки пишним ритуалам та ліричній поезії.

Тибет XI ст. захлинався у власній крові. Миру й щастя часи минулися, грубості не­скінченної часи прийшли. Люди розумні, мужі величні — зникли. Коли настають часи, подібні цьому, залишають межі своєї країни, вирушають у землі чужі. Люди панічно шукали виходу, коли в 1042 р. до Тибету прибув славетний буддійський проповідник Атіша (982—1054). Він народився в Індії, вчився в Індонезії, але безсмертя здобув у Тибеті, де почав проповідувати м’яку форму буддизму школи кадампа (яка від лобової конфронтації з боном перейшла до тактики взаємного релігійно-ідеологічного зами­рення, з включенням бонських богів, книг, святинь і жрецьких урочистих убрань шенів до буддійського канону). А коли за пропаганду кадампи взявся найвидатніший тибет­ський поет Міларайпа (Міларепа, 1040—1123), кількість правовірних буддистів із числа корінних тибетців почала зростати лавиноподібно.

Міларайпа все життя ходив у лахмітті, з неприбраним колоссям і году-вався мило­стинею, але в своїх віршах-піснях, що оспівували «вчення Будди», так переконливо й реалістично описував людські страждання від пристрастей та майбутнє блаженство ні­рвани, що виснажені століттями насильства тибетці не витримали й через поезію «втяг­нулися» в буддизм. Навіть непримиренний в минулому бон розпався на «чорний» (во­рожий буддизму) та «білий» (який став на шлях компромісу).

Відродження буддизму на Тибеті потроху вгамувало пристрасті, пом’якшило нас­лідки міжплемінних суперечок, зменшило соціальну напруженість у суспільстві. Проте відродити буддійську імперію виявилося справою набагато важчою, ніж здавалося. Слідом за сектою кадампа до Тибету прийшли інші буддійські школи — сакьяпа, ка- джупа, кармапа тощо, і це аж ніяк не сприяло релігійно-політичному єднанню країни. У ХШ ст. до Тибету вдерлися монголи, і роздроблені тибетські племена майже без опору визнали суверенітет монгольських ханів.

Ніякої данини горяни степнякам не платили, зате дозволили своїм «гарячим голо­вам» добровольцями піти служити під бойові знамена переможців («сплавивши» у та­кий спосіб занадто агресивних співвітчизників, як свого часу зробила це через «хресто­ві походи» Західна Європа). Крім того, тибетські священики познайомили монголів із «м’яким» буддизмом, розробили їм писемність, запровадили календар і т.ін.

Авторитет монгольського протекторату сприяв припиненню внутрішніх тибетських усобиць, дав можливість горянам знову зосередитися на розвитку власної науки, вер­шиною котрої став грандіозний буддійський канон, що складався з двох частин: Ганч- жур (100 томів, 1114 творів), який вміщував проповіді й настанови Будди, і Данчжур (225 томів, 3459 творів) — енциклопедію всіх наук, визнаних науками у тогочасних ти­бетців (ведичні знання, граматика, астрологія, музика, сексологія, медицина, математи­ка, історія, наука про збагачування, наука про плавання на воді тощо).

До політичного возз ‘єднання Тибету залишався один крок — і його зробив ламаїзм (новаторська течія в буддизмі ваджраяни (тантраяни)), що склався на початку II тис. н.е.

В центрі вчення ваджраяни стоїть фігура гуру — вчителя, наставника, живого бога, носія таємного знання, котре він передає учням. Зовнішньо тантраяна схожа на хінаяну, бо теж зорієнтована на накопичення релігійних «заслуг», але насамперед у вигляді «знань», а не храмів, ступ і кумирень. Найвідомішою течією ваджраяни став ламаїзм, засновником котрого вважається видатний тибетський філософ-теолог Цзонхава Лоб- зандакпа (1357— 1419) з роду Мал.

Народився Цзонхава у Китаї, але батько його був тибетцем, і шістнадцятирічний Цзонхава поїхав опановувати мудрість до храмів Центрального Тибету. 15 років життя він присвятив навчанню, і лише ставши «професором» усіх наук, які шанувалися тоді в Тибеті, почав розробляти власну релігійно-філософську систему. Саме тому Цзонхава може слугувати взірцем для всіх науковців: це геній, що створив себе сам, своєю пра­целюбністю і наполегливістю, який перш ніж критикувати та удосконалювати вчення своїх попередників, спочатку сам став найавторитетнішим їх знавцем.

Якщо вірити офіційним біографам, творець ламаїзму був надзвичайно красивою людиною: мав круглу голову, високе чоло, м’які брови, гарний ніс. довгі пальці, осину талію, надзвичайно білу шкіру та непоборно чарівні очі з чорними зіницями. Щоправ­да, Цзонхава не міг похвалитися міцним здоров’ям (науки нікому його не додають), то­му прожив він усього 62 роки (небагато за мірками буддійських монахів), зате встиг здійснити за цей час докорінне реформування тибетського буддизму.

Він запровадив пишну обрядність (чим посилив авторитет релігії в очах простолю­ду), заснував низку нових монастирів для монахів-тибетців, увів жорстку релігійну іє­рархію (в якій авторитет старшого як носія вищої мудрості став законом для нижчих) і поставив у центр культової практики вшанування Майтрейї — Будди Майбутнього, слушно вважаючи, що покладатися насамперед треба не на Будду Шакьямуні (епоха котрого, на думку всіх буддистів, наближалася до кінця), а на Будду Майбутнього, з приходом якого у світ, за класичною буддійською міфологією, «поєднаються Сонце й Місяць, і Тішья, і Юпітер, тоді настане вік Сатія — вік істини», епоха тріумфу добра, миру й злагоди. Секта, заснована Цзонхавою, дістала назву гелукпа («жовті шапки» — за кольором капелюхів, що їх носили адепти необуддизму), або ламаїзм (від слова лама («вищий»), як називали монахів гелукпа). У 1409 р. Цзонхава заснував перший ламаїст­ський монастир Галдан.

Створення теократичної держави далай-лам. Занепад суверенної тибетської дер­жавності. В XIV— XV ст. на Тибеті вже діяли десятки найрізноманітніших буддійсь­ких сект, і появу нової школи вони, звичайно, зустріли украй вороже, ставши для гелу­кпа «запеклими супротивниками, як летюча миша і сонячне світло», але перемога в боротьбі за уми віруючих залишилася за ламаїзмом. Розпорошені й аморфні, галасливі, але недисципліновані школи ортодоксального буддизму не вистояли перед експансією згуртованих залізною дисципліною й слухняністю ламїських общин, які на початку XVI ст. очолив всевладний патріарх далай-лама («вище море мудрості»). На засадах су­ворої субординації в надрах гелукпа функціонувала жорстко централізована система релігійних бюрократів, готова в будь-який момент перетворитися на теократично- державний чиновницький апарат. Для повного захоплення політичної влади над усім Тибетом ламам бракувало тільки військових загонів, бо мирним монахам заборонялося брати до рук зброю.

Свій авторитет буддисти зміцнили спочатку виключно здобутками у галузі науки и культури, де, запозичивши багато чого и сусідів (особливо у індійців та китайців). Крім уже згаданих діячів, «Дах світу» прославили видатні історики Будон (1290— 1364), Шон-нубал (1392— 1481) и Соднам-Чжалцан (1312— 1375); математик Рінченбал (1230—1309), письменник Бротонба (1004—1064), перекладачі Балцег, Ємей-де, Гой- Чойдуба. Всесвітньовідомі успіхи тибетської медицини, основи якої викладені в загад­ковому каноні «Чжуд-иш» («Чотири тантри»), секрети котрого не може розкрити прос­тий переклад.

Проте гола наука, не оперта на силу зброї, не приносить владу — і це добре розумів видатний політик, історик та філософ п’ятий далай-лама Агван-Лобсан-Чжамцо (1617— 1682). Його план вражає простотою й ефективністю. На рубежі XVI— XVII ст. ламаїзм масово прийняли монголи — і саме на підтримку цих войовничих єдиновірців вирішив спертися п ‘ятий далай-лама.

Степняки в цей момент були політично роздроблені на три крила: ойратів, халхасців та «південних». «Південних» поневолили маньчжури, халхасці були далеко, зате могу­тні ойрати (джунгари) щиро сповідували ламаїзм, і коли в 1637 р. Агван-Лобсан- Чжамцо звернувся до них за допомогою, джунгарський хан Гуши (четвертий великий хан ойратської орди) не став довго вагатися.

У 1637 р. він прийшов на Кукунор і и битві, що відбулася того ж року, погромив вщент 40-тисячне військо Цокто, а в 1642 р. Гуши-хан прибув до Цзану, захопив Цзан- ба-хана (головного суперника далай-лами)... і став царем Тибету. Місто Цапаранг, як центр антиламаїстського опору, було знищене, а на уламках місцевих кадампських храмів була споруджена показова статуя Майтреиї — «будди майбутнього», якого так шанував «жовтий» буддизм. Лідер же «червоних» буддистів покінчив з собою, кинув­шись з даху власного будинку в безодню.

Джунгарське завоювання Тибету супроводжувалося масовими звірствами й різани­ною, спаленням храмів і селищ, десятками тисяч жертв, проте далай-лама «пробачив» хану всі гріхи заради торжества ламаїзму. Секта галукпа стала пануючою в Тибеті, а далай-лами зробили перший крок до повної державної влади.

Останнім конкурентом ламаїстської теократії залишалися колишні союзники — ой- ратські хани, що мали абсолютний контроль над збройними силами, а також вважалися номінальними главами цивільного уряду. Однак повністю втілити свою ідею в життя Агван-Лобсан-Чжамцо не встиг, бо помер у 1682 р., залишивши нащадкам 25 томів своїх творів. Лише в 1717 р., скориставшися загальним занепадом джунгарської могут­ності, тибетці позбавилися ойратського нав’язливого суверенітету над своєю батьків­щиною. У Тибеті остаточно сформувалася ламаїстська, чисто теократична держава, фу­нкції чиновницького апарату в якій перехопила жорстко централізована релігійна ієрархія секти галукпа. Проте ця політична еволюція залишила Тибет без армії, а отже, беззахисним перед будь-якою агресією, бо монахам-ламам убивати забороняла релігія, а немонахів до владних структур не допускав режим жорсткої буддійської релігійної теократії.

Продовжувала розвиватися самобутня тибетська культура. Зокрема, на грунті фоль­клору зародилася на рубежі XVII—XVIII ст новаторська для Тибету світська лірична поезія (засновником якої вважається шостий далай-лама — поет Цанчжан-Чжамцо (1683—1706)). У XVII ст. було завершено 1000-літнє будівництво центрального царсь­кого палацу Лхаси — кам’яної Потали, яка приголомшувала сучасників своїми розмі­рами, неприступною суворістю, монументальним лаконізмом і масштабами (999 кімнат).

Без постійного війська будь-яка влада безсила, тож панування холодного ламства (від якого вимагалася цнотливість) не вселяло надій на якісь державних змін в майбут­ньому. Після краху Джунгарського ханства (1758 р.) беззахисний Тибет змушений був визнати себе васалом Маньчжура-Китайської імперії Цин, яка сама на той час уже пе­ребувала в цивілізаційній пастці постсередньовіччя.

Теми рефератів

1. Філософські та релігійні засади буддизму.

2. Особливість Будди.

3. Особливість дзен-буддизму.

4. Психоаналіз та дзен-буддизм.

5. Порівняйте і протиставте шлях бодхисатгви в Махаяні і шлях архата в Тхеравді.

6. Буддизм: виникнення, поширення Вчення Будди.

7. Буддизм хінаяни (тхеравада).

8. Тибетський буддизм (ламаїзм).

9. Виникнення, поширення та вчення дзен-буддизму.

10. Необуддійськи рухи та секти (Нітірен, Сокка гаккай, Сіньо Ен).

11. Буддизм у монгольських народів.

12. Історія поширення буддизму.

13. Символіка тибетського буддизму.

14. Будда — історична особа.

15. Джатакі як матеріали для біографії Будди.

16. Поширення буддизму в Південно-Східній Азії.

17. Історія джайнізму.

18. Цзонкоба — реформатор чи революціонер у релігії?

19. Особливості буддійського вчення про «чотири благородні істини».

20. Особливості вчення про «благородний восьмискладовий шлях спасіння».

21. Основні напрями в сучасному буддизмі та географія їх поширення.

22. Вчення буддизму про перевтілення.

23. Головні особливості необуддійських рухів і сект.

питання. Завдання.

1. Яке загальне ядро поглядів властиве всім різновидностям буддизму?

2. Які відношення між монахами і мирянами в буддизмі?

3. Як співвідносяться один з одним страждання, карма і нірвана в буддійському світогляді?

4. Як чотири благородні істини (шляхетні) узальнено викладають буд- диський погляд на людське життя?

5. Які були основні релігійні течії в епоху Сідхартхи Гаутами?

6. Що було в релігійному вченні Сідхартхи Гаутами спільного з брах­манізмом і джайнізмом, і чим воно відрізняється від них?

7. Як ченці і миряни наслідували в релігійному вченні Будду?

8. Хто були перші учні Будди і як вони практикували буддизм?

9. Які були причини остаточного розквіту і занепаду буддизму в Індії?

10. Визначте кожну із форм енергії, наданих буддизмом людям?

11. Як в буддизмі розуміється «світ, утворений енергією»?

12. Які «великі події» життя Будди ? Розкажіть про кожну подію своїми словами.

13. Порівняйте і співставте погляд на Будду в буддизмі Тхеравади і Ма- хаяни.

14. Як буддизм тлумачить проблему життя як страждання?

15. Як буддизм тлумачить бажання як причину страждань?

16. Як буддизм тлумачить припинення страждання як нірвану?

17. Як буддизм використовує Восьмиричний Шлях як засіб досягнення нірвани?

18. Порівняйте і співставте шлях ботхісатгви в Махаяні і путьархата в Тхераваді ?

19. Що таке «сила Дхарми як звука»?

20. У чому різниця між махаяною і хінаяною?

21. Який зв’язок філософії та етики буддизму?

22. Як поширювався буддизм?

23. Охарактеризуйте соціально-політичні причини виникнення буддизму.

24. Проаналізуйте найхарактерніші особливості постаті Будди.

Тести

1. Засновником релігії буддизм був:

а) Ісус Христос в) Заратуштра

б) Сідхартха Гаутама г) Олександр Македонський

2. Скільки було років Будді, коли відбулися чотири зустрічі, що різко змі­нили його життя, та він став засновником світової релігії:

3. Як звали царя Індії III ст. до н.е., коли під час його царювання буддизм став державною релігією:

4. Учення хінаяну, вважає, що буддизм — це:

5. Учення махаяна в перекладі означає:

6. У буддійському тантризмі, користуючись спогляданням і дарані, можна досягти нірвани:

7. Термін «драхма» на санскриті означає:

8. Згідно з ученням буддизму, душа — це органічна єдність комбінацій драхм, а особливі набори драхм становлять___________ сканд (частина):

9. До найбільших гріхів у буддизмі відносяться:

10. Особливо священним у буддизмі є місця, де Будда:

Рекомендована література

1. Бонгард — Левин Г. Древнеиндийская цивилизация. — М.: Искусство, 1980. — 445 с.

2. Буддизм. Государство. Общество. — М.: Прогресс, 1982. — 595 с.

3. Буддизм. Словарь. — М.: Русские словари, 1992. — 745 с.

4. Васильев Л.С. История религий Востока. — М.: Наука, 1987. — 631 с.

5. Гессе Г. Сиддхартха. — М.: Республика, 1994. — 493 с.

6. Далай-Лама XIV. Буддизм в Тибете. — М.: Республика, 1991. — 481 с.

7. Корнев В.М. Буддизм — религия Востока. — М.: Прогресс, 1990.-566 с.

8. Коробков Б. Буддизм и культурно-психологические парадигмы народов Востока. — Горь­кий: Волго-Вятское книжное изд-во, 1986. — 344 с.

9. Кочетов А. Буддизм. — М.: Наука, 1977. — 627 с.

10. Кочетов А.Н. Критика мировозренчиских основ буддизма. — М.: Высшая школа, 1991. — 459 с.

11. Розенберг О.О. Труды по буддизму. — Вильнюс: Вильтис, 1989.-470 с.

12. Судзуки Д. Основы дзен-буддизма. — М.: Наука, 1988. — 474 с.