Історія виникнення і поширення ісламу

Виникнувши як історичне переплетення релігійних та політичних поглядів, іслам в місцях його розповсюдження почав відігравати актив­ну політичну роль. З появою нової релігії— ісламу — виникла нова організація у вигляді громади вірних.

Племена й народи, які різними шляхами наверталися до нової віри, називали себе мусульманами. Але вже тоді, ще на зорі ісламу, в це по­няття вкладали не стільки піднесений зміст покірності Аллахові, скіль­ки покірність долі, покірність переможцеві.

Іслам виник на початку VII сг. у південнозахідній частині Аравій­ського півострова в період розкладу родоплемінного ладу і формуван­ня класової арабської держави. Засновником і проповідником цієї ре­лігії був Мухамед, який 610 р. оголосив себе посланцем єдиного Бога. Політичні події кінця VI — початку VII ст. згубно позначилися на тра­диційних торгових і політичних зв’язках самої Аравії. Велика транзи­тна торгівля, якою здавна займалися аравійські купці, перетворилася на торгівлю місцеву. У громадах оаз І племенах степу дедалі більше поглиблювалося майнове та соціальне розшарування. Ідея єдиного і всемогутнього Бога, який наведе порядок хоча б у Судний день, бук­вально носилася в повітрі, тим більше, що жителі Аравії були знайомі як із християнством, так і з юдаїзмом.

Проповідь Мухамеда і діяльність створеної ним громади давали людям певну систему поглядів і суспільних зв’язків, що замінювали і відновлювали в нових формах старі родоплемінні звичаї.

Догмати ісламу використовувались як для політичного виправдан­ня швидкого розширення меж його впливу, так і для утвердження но­вих соціальних принципів. Ще не ставши ідеологією пригноблених низів (як це було з первісним християнством або буддизмом), іслам із самого початку свого виникнення виступав як державна релігія.

З утворенням Великого Арабського халіфату в VII ст. суперечності, що виникали в мусульманській громаді, загострилися. Дедалі більше вони демонстрували зростаючу боротьбу за владу, а також соціальний і політичний протест певних верств мусульманського суспільства. Ре­лігійного забарвлення набували міжнаціональна та міжплемінна бо­ротьба, різниця в рівнях культури народів, що прийняли мусульман­ство. Ці суперечності та відмінності зовні виявились як протиборство ортодоксальних І опозиційних напрямів і сект в ісламі. У боротьбі, що тривала століття, як правило, брали гору і оголошували себе істинни­ми правовірними мусульманами прихильники того напряму ісламу, який підтримувала влада на чолі з халіфом або султаном, шейхом або коро­лем, ханом чи еміром. Решта оголошувалися єретиками.

Аравійський півострів являв собою кам’янисту пустелю, бідну на будівлі і ще біднішу на рослинність. Гарячий пісок і пекуче сонце на­строювали кочівників-бедуїнів на тугу. Терплячий верблюд, холодна вода Ефрату — ось увесь зміст пісень арабів того часу. І в цій місце­вості, що не зацікавила ані допитливого мандрівника, ані гордовитого завойовника, з’являється людина з релігійним натхненням. Зникає тиша. Натомість приходить бурхливе життя, духовно-моральний стан жите­лів підноситься до надзвичайної висоти: соціальний побут прогресує, тягар рабства пом’якшується, проголошується загальна рівність, з’яв­ляються приклади самопожертви, великодушної благодійності, необ­меженого милосердя.

Проте, якщо проаналізувати політичні причини його виникнення і поширення, роль ісламу дістає іншу оцінку. Саме розвиток торгівлі й суспільні стосунки породили ідею єдиного Бога. Науку та розвиток різ­них ремесел кочівникам приніс не іслам.

Оцінки, що даються ісламові, а також використання його різними політичними силами демонструють суперечливість самої мусульман­ської доктрини. У Корані, а тим більше в різних коментарях до нього, можна прочитати все, в чому зацікавлені різні класи, соціальні групи та політичні кола. При цьому їхні лідери та Ідеологи, апелюючи до ре­лігійних цінностей, закликають повернутися до істинного, первісного ісламу, відновити його нібито перекручений І тому втрачений справж­ній зміст. Але і цей, справжній у їхньому тлумаченні, іслам виглядає по-різному. Неоднорідним і внутрішньо суперечливим він був з самого початку свого народження. Пояснення цьому дає сама історія походжен­ня та поширення мусульманської релігії.

Географічно іслам народився і поширився приблизно там, де ви­никли та поширилися за кілька століть до нього юдаїзм та християн­ство. Іслам сприйняв багато ідей та положень цих релігій. Мешканці великих міст Західної Аравії, завдяки діяльності юдейських та хрис­тиянських проповідників, були знайомі з ідеєю єдинобожжя — голов­ною в новій релігії, яка відрізняла її від традиційних язичницьких куль­тів.

Згідно з переказами, Мухамед вперше виступив з проповіддю нової релігії 610 р, у своєму рідному місті Мека.

У своїх проповідях, проголошених у рідному місті, Мухамед засу­джував язичників, їхніх богів, котрим поклонялися меканці, і утверд­жував ідею єдиного Бога: «...Немає Бога, крім Аллаха», Але ця теза не була сприйнята знаттю. Мека в VI ст. відігравала роль релігійного центру Західної Аравії, була місцем прощі для язичницьких аравійських племен. У цьому місті перебував священний камінь Кааба, де були вста­новлені ідоли різних племінних богів. Розташоване поблизу Кааби дже­рело Земзем також вважали священним. Тримаючи в своїх руках свя­щенні місця, меканська знать, насамперед представники роду Омея з племені курейш, одержувала від прощі чималі матеріальні й політичні дивіденди: торгівля з прочанами та обслуговування їх приносили значні прибутки і закріплювали вплив меканської верхівки в бедуїнських пле­менах. Тому природно, що курейшити вбачали в проповідях єдинобож­жя загрозу своєму впливові й матеріальному добробутові.

Не були особливо привабливими і не дивували меканців своєю но­визною проголошені Мухамедом моральні норми. Більшість із них нагадували ті, що були поширені серед арабів. Винятком була лише вимога відмовитися від закопування в пісок немовлят-дівчаток, яких вважали зайвими ротами — звичай, що практикувався тоді серед окре­мих бедуїнських племен.

Соціальний заряд проповіді Мухамеда був досить слабким, щоб стати ідейним гаслом пригноблених низів. У сурах Корану мекансько- го періоду заохочувалися у найзагальнішому вигляді добрі справи, за які новоявлений пророк обіцяв нагороди на тому світі. В них фактично затверджувався поділ суспільства на багатих і бідних, хоча надзвичай­на пристрасть до багатства засуджувалася, Крім цього, Мухамед обі­цяв лихо купцям і лихварям, які обдурюють своїх покупців.

Переселення (гіджра) 622 р. перших мусульман у Медину ознаме­нувалося великими досягненнями Мухамеда. Володіючи неабияким, як зазначають дослідники, розумом, він зумів уміло використати об’єк­тивні суперечності, що Існували між двома містами. Мека, розташова­на па перехресті торгових шляхів із Ємену в Палестину, Ірак, Єгипет, поєднана морем зі Східною Африкою, до того часу уже перетворилася на великий торговий центр Західної Аравії. Багато майбутніх відомих діячів ісламу нажили багатства на торгівлі. Процвітало також лихвар­ство; багаті купці під високий відсоток давали гроші всім, хто бажав прилучитися до вигідної торгової справи.

Медина змагалася із Мекою в торгівлі. Крім цього, мединські зем­лероби та ремісники зверталися за позиками до меканських лихварів, тому нерідко потрапляли від них в залежність. Соціально-економічні суперечності між Мединою і Мекою, їхнє суперництво нерідко приби­рали форму збройних конфліктів між жителями цих двох міст.

Проповіді Мухамеда закликали послідовників нової віри боротися з тими, хто не бажає сповідувати іслам. І хоча в цих проповідях прямо не вказувалося на меканців, для жителів Медини такий заклик мав до­сить однозначний зміст. Іслам, таким чином, на першому етапі свого поширення став ідеологічним виявом настроїв мединських арабів у їхньому ставленні до економічно сильніших суперників з міста Меки.

У своєму вченні пророк постав як провісник нової спільності лю­дей, яка ґрунтується не на кровній спорідненості, а на єдиній вірі.

Ворогами нової релігії, яких належало навернути до ісламу або зни­щити, проголошувалися тільки язичники-ідолопоклонники. Так, вна­слідок конкретних історичних умов, які Існували в Аравії на момент зародження нової релігії, формувалося ставлення ісламу до інших куль­тів: терпимість до «людей писання» — юдеїв та християн — і нетерпи­мість до язичників і безбожників.

Проповідь Мухамеда, яка закликала вірних об’єднатися незалежно від етнічної та племінної приналежності, давала новий поштовх об’єк­тивним соціально-економічним І політичним процесам. Досить швид­ко Мека усвідомила вигідність ісламу. ЗІ своїм священним храмом Кааба вона одержала статус великого ісламського релігійного центру. Тобто залишилася традиція прощі в Меку, яка від цього мала одержати при­бутки, адже нова релігія поширювалася не тільки на сусідні з Мекою райони, а й на досить віддалені.

Багато бедуїнських племен Аравії приймали іслам зі своєї волі, хоча це фактично призводило до втрати ними політичної та економічної незалежності. Вони не тільки визнали Мухамеда своїм вождем, а й взяли на себе обов’язок платити данину у фонд мусульманської громади, а також ісламський релігійний податок — закят. Мусульманські богосло­ви досить часто це явище пояснюють так, нібито арабське населення в основі своїй прозріло, побачило світло істини, що його ніс іслам, і тому сприйняло цю віру. Але історичні факти свідчать про інше: нова релі­гія сприймалася, оскільки була вигідна новим послідовникам, насам­перед панівній верхівці.

Головним і першочерговим завданням ісламу було прилучення до нової релігії все нових і нових народів. При цьому перевага віддавала­ся мирному переходу послідовників інших віросповідань до мусуль­манства, Але проти тих, хто не хотів сприймати іслам, згідно з пропо­віддю Мухамеда, мала оголошуватися священна війна — джихад.

Причини цих війн були закладені в соціально-економічних особли­востях розвитку Аравії. Влада на підкорених територіях закріплюва­лася і поширювалася за допомогою меча і Корану. Разом з релігійними догматами насаджувалися нові закони, державні структури.

Із Аравії іслам проник у сусідні країни Середнього Сходу, а також в Єгипет, Північну Африку, Північну Індію, Індонезію, Центральну Азію та на Південний Кавказ. Нині іслам — найпоширеніша після конфуци- анства і християнства релігія. Мусульмани живуть у більш як 120 кра­їнах світу. В 35 країнах вони становлять 95—99% населення, в 13 краї­нах їх — впливова меншість, у 28 країнах іслам є державною релігією.

В Україні іслам сповідують переважно в Автономній Республіці Крим та деяких інших регіонах.