Особливості віровчення, культу і організації ісламу

Віровчення ісламу, як і будь-якої релігії, передбачає сповідування системи догматів. Існує воно у сунітському та шиїтському варіантах. У сунітському варіанті, який сфор­мувався в VII—VIII ст., їх сім:

1.

Віра у всемогутнього, суворого, але справедливого Аллаха пов’язана з уявленнями про кінець світу, Страшний суд, посмертну відплату. Ці догми перейшли в іслам з іу­даїзму та християнства і мало чим відрізняються від трактувань у цих релігіях.

На відміну від догматики, культова практика є досить складною. Вона містить п’ять обов’язкових положень («стовпів») ісламу. Деякі мусульманські богослови вважають шостим «стовпом» віри боротьбу проти «невірних» — джихад, або газават (війна за віру), що було одним з головних обов’язків мусульманина, всієї громади на першому етапі історії ісламу. Однак, починаючи з ІХ-Х ст., з’явилися уявлення про вищу форму джихаду як про внутрішнє духовне вдосконалення на шляху пізнання Аллаха.

До головних віросповідальних положень ісламу належать:

2. Віра в ангелів. Склалася в ісламі на підставі коранічних уявлень. Ангели, — це іс­тоти, які виконують веління Аллаха, охороняють рай та пекло.

3. Віра в Святе Письмо. Коран мусульмани вважають священною книгою ісламу — найвищим одкровенням.

4. Віра в пророків та посла/іництво Мухаммеда. Про це свідчить формула: немає Бога, крім Аллаха.

5. Віра в кінець світу та загробне життя.

6. Віра у визначення долі людини Богом.

7. Віра у воскресіння після смерті.

Шиїтська система віровчення, що сформувалася у XII— XIII ст., визнає п’ять дог­матів:

1. Таухид — єдинобожжя.

2. Адль — справедливість.

3. Нубуваат — пророцтво.

4. Імамат — влада імамів.

5. Киямат — воскресіння.

Принципи ісламського віровчення, викладені в Корані та Суні, покладено в основу моральних і обрядових правил, обов’язкових для кожного мусульманина. Вони є дже­релом мусульманського права — шаріату.

Шаріат. Усі чотири школи включені до вільної системи мусульманського права — шаріату. Мусульманське право єдине: воно не поділяється на цивільне, кримінальне, релігійне. Тісно пов’язане з релігією і визначене в своїх основних принципах авторите­тами каламу, — це право передусім релігійне, яке враховує і норми звичаєвого права та адату. Шаріат («намічений», «вказаний» шлях) спирається на Коран і Суну, а також на збірники фікху, свого роду кодекси і зводи ісламського законодавства, які були вироб­лені вищезгаданими школами і які мали реальний правовий авторитет, силу закону. Основна тенденція шаріату є оцінювання різних життєвих обставин з точки зору релігії. Закони шаріату, — це правова систематизація поведінки правовірних, їхніх зобов’язань перед людьми, суспільством і Аллахом. Авторизований догматичними нормами ісламу кодекс шаріату поділяється на три основні частини: ібадат (обов’язки, що стосуються релігійного культу), муамалят (виключно юридичні норми) та укубат (система пока­рань).

Приписи шаріату численні і суворі. Вони визначають норми взаємовідносин люди­ни в родині й суспільстві, регламентують майже всі сторони її побуту і разом зі звичає­вим правом (адатом) створюють густу мережу обов’язкових приписів, що само по собі вже гарантує конформність поведінки правовірних. Зрозуміло, не всі й не завжди до­тримуються норм шаріату, в мусульманському світі, як і скрізь, бувають порушення і злочини. Однак суворість кримінального законодавсва і особливо покарань шаріату не тільки вражає, але й має помітний дисциплінуючий вплив.

Шаріат регулює цивільні стосунки, порядок вирішення майнових суперечок, стяг­нень і покарань у випадку порушення релігійних приписів, норм поведінки, відправ­лення культу, ритуалу тощо. Згідно з шаріатом, діяння людей поділяються на п’ять ос­новних категорій: обов’язкові, за невиконання яких слід карати; рекомендовані (тобто бажані, але не обов’язкові); дозволені; засуджувальні (але не карані) і заборонені. Дуже важливим при оцінюванні тієї чи іншої дії є намір: іноді скоєне діяння оцінюють не сті­льки з точки зору факту, який здійснений, скільки з точки зору мети, наміру людини.

До числа приписів шаріату належать норми, що стосуються прав і становища жінки. Про ці права, точніше про безправ’я жінок в ісламських країнах відомо немало. Офі­ційна процесуальна норма шаріату прирівнює двох жінок до одного чоловіка (зокрема, при свідченні). Правовірні, за Кораном, мають право брати дві, три, навіть чотири дру­жини (якщо можуть утримувати їх), не враховуючи рабинь-наложниць, кількість яких практично не обмежена. Крім того, чоловік завжди має право на розлучення і, отже, на заміну дружин. Дружина не має права на розлучення, вона зобов’язана погоджуватися з будь-яким рішенням чоловіка, в тому числі й у випадку розлучення. Дружина і рабиня повинні бути вірними своєму панові, перелюбство жорстоко карається. Щоправда, практика побиття невірної дружини камінням — це більше норма адату, ніж офіційно канонізованого шаріату.

Разом з тим у Корані і в нормах шаріату зафіксовані й певні права жінки — як осо­бисті, так і майнові. Так, жінку, в тому числі й рабиню, не можна було позбавити її ди­тини (у випадку розлучення з дружиною, продажу рабині), якщо дитина потребує до­гляду. Практично — це означає, що до семи років дитина за будь-яких умов залишається з матір’ю, в подальшому її може забрати батько, але не за будь-яких об­ставин. За дружиною визнавались певні права при розподілі майна, спадкуванні, розлу­ченні. Дружина у мусульман не приносить із собою приданого, хоч плата за дружину, калим, це теж більше практика адату, ніж канонічна норма шаріату; жінок і малолітніх дівчат їхні родичі часто продавали, дарували. Норми шаріату й особливо адату перед­бачають обов’язкове затворництво жінок, особливо заміжніх, зобов’язують їх закрива­ти обличчя на людях. Жінкам майже завжди був закритий шлях до освіти, до будь-якої громадської діяльності.

Крім заборон, звернених до жінки, Коран і шаріат накладають ряд обмежень на всіх правовірних. Так, мусульманам заборонено вживати вино, і в цій забороні є своя логіка: п’яний не може здійснювати намаз, бо молитву не можна починати нечистим, якими завжди вважалися п’яні. Цієї заборони дотримуються не досить суворо, та все ж вона має певний вплив і є регулюючою нормою й зараз. Існують і харчові заборони. Як і іу­деї, мусульмани не повинні їсти свинину, використовувати в їжу кров і падло. Також заборонені азартні ігри: азарт спалює людину і відволікає її від обов’язків, у тому числі й від обов’язкової п’ятиразової молитви.

До заборон належать зображення людей і навіть тварин. Ця заборона бере свій по­чаток від боротьби з ідолопоклонством язичників і в ісламі знайшла своє логічне вті­лення. Хоча в живопису її дотримуються не дуже суворо (в шиїтському Ірані, напри­клад, існувало високе мистецтво мініатюри із зображенням невеликих фігурок людей і тварин), вона вплинула на характер ісламського мистецтва, де живопис і особливо ску­льптура майже зовсім витіснені архітектурою і орнаментом.

Мусульманські свята, обряди.

Свята в ісламі. Як правило, всі сімейні обряди мусульман супроводяться святами. Крім сімейних свят, в ісламі існують загальні, які стосуються всіх і тривають по декіль­ка днів. Одне з таких загальних релігійних свят — ід уль-фільтр (свято розговіння), яке припадає на перший день місяця шавваль після місячного посту в рамазані. Це свято триває три дні, протягом яких кожен з правовірних звітує за місяць посту, наскільки сумлінно він дотримувався приписів, вивчав текст Корану, умиротворював свою душу, приборкував пристрасті, роздавав милостиню і т.д. Якщо він порушив дотримання по­сту, то був зобов’язаний сплатити штраф як відшкодування, найчастіше у вигляді по­жертвування барана, верблюда або в грошовій формі. Це зверх тих обов’язкових виплат (зак’ят), які також припадають на кінець посту. Вважається, що заможні дають більше, бо саме вони передусім сплачують зак’ят, тоді як незаможні можуть святкувати без ви­плати милості. Практично свою частку, хоч би й невелику, вносять у свято всі його учасники: ніхто з них не забуває, що принесені ними в жертву барани або верблюди в день Страшного суду допоможуть їм потрапити до раю.

Інше велике мусульманське свято — ід уль-адха, велике свято жертвопринесення припадає на 70-й день після закінчення посту. Знову ріжуть худобу на честь Аллаха і в ім’я райського майбутнього, причому цього разу свято жертвопринесення пов’язується із запозиченою ісламом з Біблії легендою про жертвування Авраама, тільки в ісламсь­кій версії цієї легенди приносять у жертву і врятовують божественним втручанням Іса- ака, а не Ісмаїла. Ті, хто здійснює хадж, як правило, приїжджають у Мекку саме в дні цього свята, коли вони приносять жертви Аллаху у священному місті мусульман.

Свято курбан-байрам — найдовше, воно триває не менше чотирьох днів, інші іслам­ські свята коротші. Так, 12 числа місяця рабі-аль-авваля, третього місяця мусульмансь­кого року, урочисто відзначається день народження пророка.

Ще одне свято припадає на 27-й день місяця рамазана, тобто кінець посту. На честь цього свята пирування не влаштовується, все-таки ще піст. Мусульмани в цей день сумлінно моляться, звертаючись до Аллаха і читаючи Коран: вважається, що в цей день Аллах через свого посланця Джебраїла переслав текст священного Корану на нижнє, близьке до землі небо, звідки архангел і передавав протягом багатьох років зміст свя­щенної книги пророку. Мусульмани вважають, що цього дня щороку вирішується доля кожної людини на наступний рік (Аллах передає свої рішення ангелам, які вже потім дбають про їх утілення в життя). Це свято (як і аналогічний йому судний день іом- кипур у євреїв) налаштовує мусульман на серйозний лад; правовірні особливо ревно моляться.

Ісламські обряди. Один з основних обрядів у мусульман є суннат, тобто обрізання. Хлопчиків приблизно в семирічному віці, коли вони, як вважалось, уже виходили з-під материнської опіки, піддавали цій операції, коріння якої знаходиться в стародавніх об­рядах ініціації. Обрізання було відоме семітським племенам з давніх-давен, і, як згаду­валось, вважалось важливим обрядом у євреїв, які піддавали цій операції 8-денних не­мовлят. В ісламі обряд обрізання семирічних (рідше старших) хлопчиків слугує, як і в іудеїв, свого роду символом релігійної належності і вважається обов’язковим. Цей об­ряд символізує зростання дитини, перехід її в новий, «дорослий» стан. Стерпіти біль є справою гідності хлопчика, якого задовго готують до операції, роз’яснюючи йому всю її ритуальну важливість. Після обрізання хлопчик уже не повертається на жіночу час­тину будинку: його відокремлюють від сестер і привчають до чоловіків родини. Як і інші обряди, обрізання звичайно супроводиться святом (той), на яке з’їжджається бага­то родичів з відповідними подарунками на випадок свята.

Ще один важливий обряд у житті мусульманина — весілля. Молодих, як правило, вінчає один із служителів ісламу, який, здійснюючи церемонію, найчастіше читає чет­верту суру Корану, де викладені основні положення ісламу про місце, права і обов’язки жінки в родині і суспільстві. Імам або мулЛа, який здійснює обряд, від імені ісламу ні­би скріплює союз молодих, перетворюючи його в офіційно визнаний і такий, що має силу закону, шлюб.

Святково, знов-таки зі спеціальними ритуальними обря дами, відзначається в родині мусульманина і народження дитини, особливо сина.

Останній із серії обрядів, які існують протягом усього життя мусульманина, це по­хорон. Цей обряд здійснюється вдень смерті і виконується за участю духовних осіб, які читають заупокійні молитви з Корану. Коштує він, як правило, недешево. Це, зокрема, пояснюється тим, що місце в раю слід оплатити. Гроші і подарунки невтішних родичів йдуть і присутнім на обряді муллам та імамам, і жебракам та дервішам, які супрово­джують похоронну процесію, а також родичам та гостям, що беруть участь у поминках.

Крім цих важливих обрядів, існує багато інших, у тому числі зумовлених нормами адату. Усі вони досить широко практикуються, як, наприклад, звичай виплати калиму за наречену, грошами або відпрацюванням у господарстві майбутнього тестя. Цей об­ряд також походить із стародавніх традицій семітських племен (так відпрацьовував за свою наречену ще біблейський Іаков).

Загальна характеристика ісламського вчення про неминучість. Фаталізм мусульман тісно пов’язаний з більш загальною філософською проблемою неминучості(кадор/ Справа в тому, що висловлювання Корану з цього приводу, незважаючи на добре відо­му формулу «на все воля Аллаха», досить суперечливі. То в ньому обстоюється ідея фатальної неминучості майбутнього (без волі Аллаха і волосина не впаде), то, навпаки, доля людини ставиться в пряму залежність від її власної поведінки, наприклад, від то­го, наскільки вона може приборкати власні пристрасті і спрямувати себе на праведний шлях. На ранньому етапі розвитку ісламу, коли тафсир тільки зароджувався, а бого­слов’я і правознавство були ще злиті в одне ціле в рамках ісламського законознавства (фікха), ідея фатальної неминучості домінувала, що, як згадувалось, було умовою успі­шного ведення воєнних дій і було вигідно Омей-ядам, оскільки обумовлювало їхню владу вищою санкцією Аллаха. Однак до кінця правління Омейядів виділилось впливо­ве крило з середовища факіхів (богословів-законо знавців), що виступали за ідею віль­ної волі, кадаріти. Потім кадаріти утворили особливу секту мутазілітів («ті, що ухиля­ються»). Мутазіліти виступали з різкою критикою фатальної неминучості, проголошуючи розум критерієм віри, добра і справедливості: «Добре не тому, що так звелів Аллах. Аллах звелів так, тому що це добре». Беручи за основу раціоналізм гре­цьких філософів, багато творів яких, особливо Арістотеля і Платона, вже були перекла­дені арабською мовою, мутазіліти піддали сумніву і багато інших тез ісламу, в яких відчувалася містика, зокрема положення про «нествореність» Корану. Вони стверджу­вали, що ця священна книга все-таки була створена, нехай навіть Аллахом, і тому її можна тлумачити, можна будувати на її основі далекоглядні філософські теорії.

Мутазіліти, як і шиїти, допомогли Аббасидам повалити Омейядів, а при халіфі Ма­муні (813-833) їхні погляди стали пануючими в ісламі. Однак після Мамуна мутазиліти, які сильно скомпрометували себе переслідуваннями своїх супротивників, самі опини­лись у становищі переслідуваних і скоро практично перестали існувати. Разом з ними зійшла нанівець і ідея про свободу волі, а один з останніх відомих мутазилітів аль- Ашарі (837-935) переглянув свої погляди і визнав, зокрема, тезу про «нестворення» Ко­рану, дав оцінку крайнощам обох сторін (мутазилітів і їхніх опонентів) і сприяв станов­ленню ортодоксального ісламського богослов’я, яке відокремилось від законознавства й отримало власну назву (калам).

12.6.