Особливості віровчення та культової практики католицизму

Формування повноти віровчення та культової практики католициз­му відбувалося у своєрідних, відмінних від Сходу, конкретно-історич­них та соціокультурних умовах. Розвиток Церкви в обставинах розпа­ду Західної Римської Імперії і пов’язана з ним необхідність відстою­вання своєї цілісності, а також потреба утвердження християнства на колишній західній периферії Великого Риму зумовили більш активний, рухливий, місіонерський характер Католицької Церкви, порівняно з православними Церквами Сходу.

Загалом в основу католицького віровчення покладено 12-членний (12 параграфів) Символ Віри — Credo, а також визначено сім таїнств: хрещення, причастя, покаяння (сповідь), миропомазання, вінчання, соборування, священство (рукопокладання); серед культових дій голов­ними є: поклоніння Христу, культ ікон і мощей, культ Богородиці, культ святих; вироблене було також коло свят і постів, основними з яких є Різдво та Пасха.

Відмінними від православних, суто католицькими рисами та еле­ментами віровчення є догмат про філіокве (дослівно — «від сина»), прийнятий на Толедському соборі 589 р. На відміну від Нікео-Констан тинопольського Символу Віри, що твердить—Дух Святий сходить лише від Бога-Отця, догмат проголошує сходження Духа і від Бога-

Сина; догмат про чистилище (Флорентійський собор 1439 р.), тобто проміжне між раєм і пеклом місце» де перебувають душі грішників, які не отримали прощення у земному житті, але й не обтяжені смертними гріхами; догмат про запас добрих справ (Триденський собор І 562 р.) стверджує, що Церква має запас благих дій, які здійснили Ісус Хрис- тос, Богородиця, святі, і може розподіляти їх серед людей, що мають у тому потребу (з цим догматом була пов’язана середньовічна практика індульгенцій);, догмат про непорочне зачаття (1854 р.) та тілесне воз- несіння (1950 р.) Богоматері; вчення про главенство Папи в христи­янстві та догмат про непогрішимість Папи ex kathedra (1-й Ватикан- ський собор, 1870 р.).

Серед інших відмінностей католицької версії культових дій можна відзначити: супроводження богослужіння музикою; відкритий вівтар; переважання скульптурних культових зображень над малярськими; обов’язкова наявність у храмі 14 ікон, на яких зображено етапи Хрес­ного ходу Господа; упродовж служби вірні в храмі сидять, встаючи лише при виконанні окремих молитов.

Віровчення будується не тільки на Святому Письмі (Біблії), а й на Святій Оповіді, до якої входять постанови усіх Вселенських соборів та документи Папи. Склад Біблійного Старого Заповіту включає на 11 книг більше, ніж православний канон (відповідно до складу Септуагінти).

Католицьке християнство утверджувалось на західних теренах ко­лишньої імперії в боротьбі з укоріненими серед варварських народів єретичними християнськими течіями. Так, серед готів, лангобардів, вандалів набуло поширення арианство — вчення Александрійського священика Арія, згідно з яким Ісус мав суто людську природу. Окрім того серед завойовників колишніх територій Великого Риму були і пле­мена язичників — франки, англи, сакси і юти, котрі прийшли 593 р. з долини Райну та з Данії, де майже не відчувався вплив римської куль­тури.

Тому життєво важливим для католицького християнства завданням була місіонерська діяльність серед племен завойовників, передусім найчисельніших, які зайняли значні території. Таким було королівство франків на чолі з Хлодвігом, що започаткував династію Меровінгів. Саме за часів Хлодвіга, близько 500 р., відбулося хрещення франків та прилучення їх до католицького християнства. Оцінюючи цю подію, Дж. Лінч пише:

Єдине довгочасне королівство Із заснованих на Європейському континенті германськими завойовниками, королівство, яке займало дуже велику територію і стало економічним та мілітарним осеред­дям Західної Європи, об’єднало свою долю з долею католицького християнства... саме завдяки цій... події Захід остаточно сформувався в релігійну та політичну єдність.

З такою оцінкою можна погодитися лише частково, оскільки не менш важливі для певної цілісності Західної Європи території— Британія, Голандія, РайнськиЙ регіон — були залучені до католицького христи­янства значно пізніше — протягом VI — початку VII століть.

Проте Дж. Лінч має, безперечно, рацію у ствердженні важливості того факту, що католицьке християнство отримало потужну підтримку з боку нової європейської держави — держави франків. І від початку VIII ст., коли взаємини Пап з імператорами Візантії різко погіршилися внаслідок, зокрема, поширення у Візантії «іконоборства» —знищення ікон — Папи мали змогу звернутися по допомогу у протистоянні з лан­гобардами до франського королівського двору. Тоді ж, 739 р., з’ясува­лися спільні інтереси Папи Захарія (потреба у захисті від лангобардів) та фактичного володаря франків Пі піна Короткого. Тому Папа Захарій допоміг Піпіну отримати королівську корону авторитетом Апостоль­ського дозволу, а наступник Захарія Папа Стефан помазав ПіпІна на царювання за Старозаповітним обрядом. У відповідь король франків вдерся з військами в Італію, розбив лангобардів і передав Папі відво­йовану у них територію, яку візантійські імператори вважали своєю власністю, але не були спроможні захистити. Очевидно, саме ця подія, що сталася 751 р,, започаткувала як становлення нової християнської Західної Європи, так і незалежне від Візантії зміцнення Папського пре­столу — оскільки отримана Папою Стефаном від короля Піпіна тери­торія стала Папською державою, що проіснувала понад тисячу років (до 1870 р.), а розташоване на ній місто-держава Ватикан Існує н по­нині.

Франко-папський союз 751 р. сприяв становленню певного, відмін­ного від Східного світу, типу цивілізації, що згодом дістала назву «Пер­ша Європа» і характеризувалася тісним поєднанням світської і духов­ної влади та бурхливими акультураційними процесами, поширенням латини як мови освічених верств. Латиною не тільки читали і писали, а й розмовляли; вона була мовою богослужіння, судочинства, міжна­родного спілкування і, головне, літератури й освіти. Католицизм, отже, приніс на Захід Європи разом з латиною твори Цицерона і ВергІлія, Горація і Лукіана, Ювенала й Езопа і стимулював становлення нового, самобутнього типу писемної, усної літературної культури.

Найвищого розвитку «Перша Європа» дістала за часів сина Піпі­на — Карла Великого, що мав титул імператора І був увінчаний коро­ною римських Імператорів. За часів Карла Великого здійснена перша, в порядку вальна реформа Католицької церкви:

— церковна спільнота, що збігалася в імперії Каролінгів з дер­жавною, отримала чітко ієрархізовану структуру, будучи поділеною натри верстви (ordo — ордени): біле духовен-

ство (єпископи, священики, диякони), чорне духовенство (ченці, каноніки та черниці, що жили за правилами монас­тирського статусу св. Бенедикта) і миряни;

— було встановлено перший, вихідний список канонічного права, яким став «Dionysio-Hadriana», укладений ченцем Діонісиєм та осучаснений Папою Адрианом І;

— було вироблено усталену норму літургії (загальної публіч­ної молитви), а також проповіді.

Церковну реформу Карла Великого та поширення принесеної лати­ною культури називають іноді КаролІнзьким Відродженням, суть яко­го полягає у встановленні католицької культури на теренах Західної Європи.

Після смерті сина Карла Великого — Людвіґа Благочестивого — єдина Імперія Карелі нґів перестала існувати, будучи поділеною 843 р. між трьома пре стопо спадкоємцями.

Її наступницю, другу європейську велику імперію, відновив герман­ський король Ото І, який завоював 962 р. Рим і отримав імператорську корону з рук Папи Івана XII. З цього моменту Католицька церква по­в’язала свою подальшу історію з Німецькою імперією, яка отримала назву «Священної Римської імперії німецької нації». Втім, Європа X століття не помітила «наступницю Великого Риму».

Ситуація почала змінюватися за часів короля Гайнриха ПІ та Папи Лева IX, які спільними зусиллями продовжили реформу Католицької церкви. Ця реформа стосувалася моральних засад католицького духо­венства; зокрема, було започатковано обов’язковий целібат усього без винятку корпусу духовенства. Більш радикальних реформ, спрямова­них на посилення самостійності Церкви, за життя Гайнриха ПІ здій­снити не вдалося, але, коли престол посів його неповнолітній син Гайн- рих IV, Папа Миколам II у порядку прецеденту запровадив процедуру вибору Пап без участі світської влади, тільки конклавом кардиналів.

Ситуація з реформуванням Католицької церкви в XI ст. свідчить, що в цей час Церква й імперія вступають в опозицію з приводу верхо­венства влади: імператорської чи папської. Найвищої гостроти проти­стояння між церковним і імперським престолами досягло за понтифі­кату Папи Григорія VII (1073-1085), який передусім заборонив духо­венству приймати інвеституру на церковні посади від світських воло­дарів. Далі Григорій VII почав вибудовувати систему теологічних до­казів вищості влади Церкви над владою держави. Протистояння загро­жувало відкритою війною, але ГаЙнрих IV спробував змістити Папу з престолу на імперському єпископському соборі. У відповідь Папа Гри­горій VII, як зауважує Дж. Лінч, «зробив те, чого доти не робив жоден

Папа» — він відлучив Гайнриха IV від Церкви та усунув його від ви­конання королівських обов’язків. Підтримка позиції Паші з боку євро­пейських монархів свідчить, що на кінець XI ст. Католицька церква користувалася самостійним, не залежним від держави авторитетом і впливом, що перевищував світську владу. Ця ситуація давала Григо­рію VII право на досить амбітні плани щодо подальшого зміцнення позицій Церкви і Папського престолу в європейському контексті. Ці плани не були втілені, але перелік їх подає досить цікаву картину тих положень, з приводу яких точилася боротьба між Церквою та імпе­рією. Отже, Григорій VII стверджував таке:

1. Римська церква заснована Богом і тільки Ним.

2. Тільки римський єпископ має право називатися «Вселен­ським».

3. Тільки він (Папа) може зміщувати та настановляти єписко­пів.

4. Його легат, хай навіть найнижчого рангу, має право першо­сті на соборі над усіма єпископами і може змістити з поса­ди кого завгодно з них.

5. Папа має право зміщувати тих єпископів, які не з’явилися на собор.

6. Жоден не мусить перебувати в одному домі з людьми, яких Папа відлучив від Церкви.

7. Тільки Папа має законне право створювати нові заколи, яких вимагає час, об’єднувати священнослужителів у нові конгрегації, реорганізовувати монастирі у звичайні храми, і навпаки, ділити на частини багаті єпархії та об’єднувати бідні.

8. Тільки його ім’я мають згадувати під час церковних від­прав.

9. Його титул єдиний у світі.

10. Він має право переміщувати єпископів з однієї єпархії на іншу, коли в тому виникає потреба.

11. Він має право висвятити священнослужителя в якій завгод­но церкві.

12. Кожен єпископ, висвячений Папою, має право здійснюва­ти управління іншою Церквою, але не може стати залеж­ним від неї; і [той, кого висвятив Папа] не мусить прийма­ти вищий титул від якогось іншого єпископа.

13. Жоден собор не може називатися «Вселенським» без його розпорядження.

14. Жоден закон і жодна книжка не можуть розглядатись як ка­нонічні без його схвалення.

15. Його рішень ніхто не має права скасовувати, і лише він може скасовувати рішення інших авторитетних осіб.

16. Ніхто не має права його судити.

17. Ніхто не має права покарати особу, яка просить захисту в Апостольського престолу.

18. В усіх найважливіших питаннях кожна церква має під­корятися Римській церкві.

19. Римська церква ніколи не помилялася і ніколи не поми­литься.

20. Того не можна вважати католиком, котрий має якісь роз­біжності з Римською церквою.

21.2.2,