<<
>>

Наступ католицизму у Східній Європі. Єзуїти, їх проникнення в Україну.

Тоді як у Західній Європі конфронтація католицизму і Реформації розливала ріки крові, Польща переживала найсприятливіші умови для розвитку нової віри. Проте вже на початку 60-х років XVI ст., коли протестанський рух досяг вершини і здавалося, що настали останні часи панування католицизму в цій країні, розпочалася криза в громадах протестантів.

Головною причиною слабкості реформаційного руху було те, що він не пустив глибокого коріння в народних масах, а залишився вірою насамперед шляхетської верстви. Зрештою, він не зумів міцно утвердитись і в шляхетському середовищі, почавши занепадати вже у тому ж поколінні, яке звернулося до нової віри. До занепаду реформаційного руху в цілому призвела також взаємна нетерпимість між його різними течіями, що не дало нововірцям змоги виступати спільно проти католицизму.

Дискусії між радикальним крилом Реформації, яке очолювали священики плебейського походження, і протестантським табором в цілому почалися вже в п’ятдесяті роки. До розколу дійшло у 1562 р., в результаті чого утворилося два собори – кальвіністський та аріянський . Основою суспільної ідеології аріян була засада, згідно з якою усі люди є братами, ніхто не повинен користатися з чужої праці і чужої крові. Вони виступали за відмову від військової чи державної служби, звільнення селян від підданства, спільне користування землею. Найбільш радикальні з них рішуче висловлювалися проти приватної власності та станового поділу суспільства і робили навіть спроби реалізувати на практиці утопічно-комуністичні постулати (аріянська громада в Ракові, 1569 р.). Проте радикальні течії аріянства поступилися поміркованому крилу, особливо після прибуття з Італії Фауста Социна, який надав рухові організаційної міцності, а також нових імпульсів його політичній і суспільній доктринам.

Лелій і Фауст Социни (дядько і племінник) відіграли важливу роль у переході польського антитринітаризму на рейки гуманізму, відході від соціального радика-лізму і перетворенні його на раціональне віровчення, в центрі якого були людський розум і моральне вдосконалення.

Лелій Социн двічі відвідував Польщу, а його племінник Фауст, приїхавши туди у 1579 р., назавжди залишився у цій країні.

Аріянство зазнавало сильного тиску не лише з боку католицизму, але й з боку реформаторських напрямків. У 1570 р. в Сандомирі було укладено угоду, яка дала змогу досягти компромісу і навіть співпраці між протестантськими віровизнаннями. Проте ця угода об’єднала лише кальвіністів, лютеран і чеських братів. Аріяни не були до неї допущені. Безперечно, це негативно позначилося на протестантизмі в цілому.

Натомість у таборі супротивників протестантів з’явилися нові сили, які знов піднесли католицизм у Речі Посполитій. Значну роль у цьому відіграли єзуїти. Вперше намір запросити їх для виховання молоді було висловлено на Варшавському синоді у 1561 р., однак тоді ця думка не знайшла підтримки з огляду на сподівання знайти наставників у власній країні. Першим закликав єзуїтів до своєї єпархії єпископ вармійський (польська Пруссія) Станіслав Гозій, що його у 1551 р. король і єпископи обирали представником на Тридентський собор. У 1561 р. Пій IV надав Гозієві сан кардинала і призначив його одним з п’яти своїх легатів на соборі, де він посів місце серед найбільш ревних поборників папських планів та ідей і був прозваний протестантами «богом папістів».

Гозій зблизився з Лайнесом з метою запрошення єзуїтів до Польщі і добився від короля прийняття на Парчовському сеймі визначень Тридентського собору, а також видання едикту про вигнання з Польщі іновірців-іноземців. Після відкриття в Брунсберзі єзуїтської колегії (1564) розпочалося проникнення єзуїтів і у суто польські єпархії. Почали діяти єзуїтські колегії у Пултуську (1565), Вільно (1569), Познані (1571) та інших містах.

До початку XVII ст. єзуїти в Речі Посполитій мали у своєму розпорядженні 15 колегій і резиденцій, де працювали близько 400 членів ордену. Між ними було чимало високоосвічених людей, причому не лише шляхетського, але й міщанського походження (близько 50% у першій хвилі). Єзуїти зуміли зорганізувати деморалізованих католицьких проповідників і розгорнути надзвичайно енергійну антиреформаторську діяльність, буквально затопивши країну зливою дошкульних брошур, памфлетів, летючих листівок з нищівною критикою своїх опонентів.

Значним впливом користувалися єзуїтські проповідники та письменники, між якими було чимало видатних постатей, таких як Петро Скарга або перекладач Біблії Якуб Буяк.

Появу єзуїтів в Україні і Білорусії слід віднести до часу їхнього прибуття до Вільно (1569), яке було вогнищем білоруської та української культури. Між єзуїтами і протестантами у литовській столиці розпочалися бурхливі диспути. З часом єзуїтам вдалося різними засобами навербувати собі чимало прибічників з-поміж литовсько-руських магнатів і шляхти та навернути їх до католицтва. Серед них були Ян Ходкевич – онук Олександра Ходкевича, одного з ревнителів православ’я, засновника Супрасльського монастиря; Микола-Христофор, Юрій, Альберт і Станіслав Радзивіли – сини лідера протестантів Радзивіла Чорного; нарешті, завдяки зусиллям Петра Скарги був повернений з протестантизму до католицтва канцлер литовський Лев Сапега. Важливою підтримкою діяльності єзуїтів стало надання королем Стефаном Баторієм Віленській єзуїтській колегії титулу академії і прав університету, що зрівняло її з Краківським університетом (1578). Вже наступного року тут навчалося близько 600 студентів, серед яких було чимало синів з найкращих українських і білоруських аристократичних родин.

Безпосередньо на українських землях єзуїти створили свій осередок у Ярославі, де було відкрито першу єзуїтську колегію (1574–1575). Ініціювала її створення вдова полонізованого галицького магната Яна Криштофа Тарновського Софія, сповідником якої був відомий Петро Скарга. Дальшому розвиткові Ярославської колегії особливо активно сприяла щедрими пожертвами донька Софії Анна – дружина Олександра Острозького, воєводи волинського. Якийсь час діяла єзуїтська колегія в Замості, але 1594 р. замість неї тут було утворено Замойську академію. У 80-х роках організуються перші єзуїтські місії у Львові, що поширюють свою діяльність На Поділля, Волинь. Одна за одною відкриваються єзуїтські колегії у Львові, Перемишлі, Луцьку, Кам’янці, Вінниці, Барі, Бересті, Острозі, Овручі і, нарешті, вже напередодні Хмельниччини – у Києві.

Слід мати на увазі, що до Берестейської унії 1596 р. , діяльність єзуїтів ще не була спрямована на денаціоналізацію українського населення і, насамперед, його верхів. Такі помітні постаті православного світу, як Загоровські і Чарторийські віддають своїх дітей на навчання до єзуїтських колегій, «бо там фалять дhтям добрую науку». Навіть московський імігрант князь Курбський схвалював ці кроки, хоча й застерігав від небезпеки навернення до католицького «полувhрія». Для багатьох українців навчання в єзуїтських школах було засобом ознайомлення з європейською освітою, наукою, культурою – і не більше. Воно не похитнуло їх свідомої належності до українства і православної віри. Досить сказати, що між вихованцями єзуїтських колегій були такі визначні постаті національно-визвольної боротьби, як П.Сагайдачний та Б.Хмельницький.

Завдяки наполегливому використанню усіх засобів впливу єзуїти домоглися залучення на свій бік якнайширших верств суспільства. Для здобуття симпатій селянства вони навіть відстоювали деяке скорочення панщини і право панським підданим залишати села. Вміли також підбурювати міщан проти протестантських багатіїв, привертати на свій бік шляхту і магнатів. Надзвичайно активною була їхня діяльність у сфері освіти. Єзуїтські колегіуми, вміло використовуючи досягнення гуманістичної педагогіки, легко здобували собі слухачів. Завдяки їм католицизм міг успішно протидіяти найкращим протестантським школам. Згодом лише социніани своєю Раківською академією могли суперничати з єзуїтами на педагогічній ниві.

Контрреформаційна пропаганда намагалася застосовувати набагато більше засобів впливу, ніж досі було на озброєнні католицизму чи протестантизму. Користувалися як живим словом, так і мистецтвом, музикою, літературою, театром тощо. Знову посилюється увага до процесій, паломництва, а також культу святих, що формував певний кодекс поведінки (наприклад, святого Ісидора для землеробів чи святого Станіслава Костки для молоді). Мірою розвитку польської національної свідомості і культури посилився процес полонізації католицизму, толерований церквою.

Зростала роль народних елементів в обрядовості, світ понять релігійних наближувався до ментальності і умов життя тогочасної Польщі. В результаті протягом XVII ст. церква стала набагато ближчою до національних потреб, ніж у попередні сторіччя.

У повороті польського суспільства до католицизму рушійною силою виступало фанатичне міщанство. Підбурюване нетерпимими католицькими проповідниками, воно вдавалося до нищення протестантських святинь, бібліотек, багатьох культурних надбань нововірців. Польським королям – апологетам католицизму не треба було застосовувати якихось спеціальних урядових заходів для утвердження католицизму, аби підвести Польщу до рівня тих країн Західної Європи, де Контрреформація здобула перемогу.

Проте, попри всі успіхи єзуїтів у Польщі, слід мати на увазі, що їхні політичні впливи, як і в західноєвропейських країнах католицького табору, мали свої певні межі. В другій половині XVI ст. жоден єзуїт не засідав ні в сенаті, ні в посольському колі сейму, ні навіть у судовому трибуналі. Окрім визначних дипломатів-єзуїтів Поссевіна і Воти важко назвати ще когось із політичних представників єзуїтського ордену у дипломатичній сфері. Як правило, вони виступали виконавцями другорядних справ з малопомітними результатами. Навіть виховання, де так багато було зроблено єзуїтами, не стало їхньою монополією. Значну частину освітньої справи тримали в руках Краківська академія (згодом – Ягелонський університет) та інші ордени. У магнатських і шляхетських оселях єзуїти поступалися бернардинцям та іншим чернечим чинам. Так само слабким їхній вплив був у війську, де капеланами служили інші ченці. Ці обставини зумовили дотримання релігійної толеранції в Речі Посполитій ще на деякий час, хоча, безперечно, Контрреформація крок за кроком зміцнювала свої позиції в державі. Проте імпульс, наданий польському суспільству гуманістичним і реформаційним рухами, виявився досить потужним. Варфоломіївська ніч, зокрема, викликала появу низки памфлетів і призвела до сильних антифранцузьких настроїв у польському суспільстві.

Навіть такий ревний католик як канцлер коронний Ян Замойський активно відстоював свободу у справах віри і погоджувався «скоріше вмерти, ніж витримати, щоб хоч один поляк був вимушений насильно прийняти католицизм».

У 1573 р. на конвокаційному сеймі шляхтою було запроваджено Генеральну варшавську конфедерацію; вона декларувала вічний мир між різновіруючими. Усі релігійні суперечки мали розв’язуватись у мирний спосіб, а за кожним шляхтичем визнавалася свобода в обранні релігії.

Незважаючи на протидію вищих католицьких ієрархів, рішення Варшавської конфедерації були підтверджені королем Генріхом Валуа і, таким чином, стали законом, який забезпечував права і свободи усіх конфесій. Православні також неодноразово посилалися на акт Варшавської конфедерації, відстоюючи право на свою віру під час наступу Контрреформації. Навіть покровитель єзуїтів Стефан Баторій (1575–1586) відмовився від насильницького викорінення «єресі» і дав присягу дотримуватися релігійного миру і свободи. Але саме в період правління Стефана Баторія відбулося зміцнення позицій єзуїтів, а отже і Контрреформації в цілому. У 1577 р. Пйотрковський синод польського духовенства прийняв постанови Тридентського собору, протест проти Варшавської конфедерації й прокляв тих, хто визнав релігійну свободу.

Контрреформація отримала активну підтримку і в особі короля Сигізмунда III Вази – вихованця єзуїтів. Він оточив себе єзуїтами, переніс столицю до Варшави, перетворивши її на опертя католицизму (подібно до Мадрида – нової столиці Іспанії). Сигізмунд був змушений офіційно підтвердити низкою актів свободу віросповідань, в тому числі й для православних, що одержали кілька спеціальних королівських забезпечень. Проте на практиці некатоликам не було можливості здійснювати свої права повною мірою. На початку XVII ст. католицька реакція продовжувала наступ. У дисидентів відбирали храми, позбавляли їх посад, почалися відверті напади на протестантські громади. У 1617 р. у Кракові вводиться Index librorum prohibitorum, а наступного року – сувора цензура.

Чи не найбільше занепаду Реформації в Польщі сприяла державно-політична ситуація. Саме в цей період різко загострюються відносини двох панівних суспільних верств країни – магнатерії і шляхти. Люблінська унія та безкоролів’я по смерті Сигізмунда II Августа привертали всю увагу найбільш впливових суспільних сил; питання ж релігійно-догматичні відсунулися на другий план. У цей момент між католицьким духовенством з’являються яскраві постаті, з якими протестантським лідерам стає дедалі важче вести боротьбу. Реформація дедалі більше втрачає своїх прибічників, тоді як католицька церква крок за кроком відвойовує втрачені позиції.

Контрреформація, як і Реформація, мала істотний вплив на культурно-релігійну ситуацію в Україні наприкінці XVI – на початку XVII ст. При цьому, однак, не відбувався розрив з власною культурною традицією і візантійським православ’ям як домінантами національної духовності.

Загострення міжконфесійних взаємин в Україні свідчило про неможливість послуговуватись лише доктринальним традиціоналізмом східної церкви, що переживала занепад богословських шкіл, інших духовно-культурних осередків. Православна церква, як і католицька, почала усвідомлювати необхідність піднесення своєї місійної функції, активізації свого впливу на суспільну свідомість усіх соціальних верств нації і особливо її еліти. Українське православ’я мало можливість запозичити у західного християнства досвід пошуків вдосконалення церковного життя, розширення масштабів функціонування релігійної культури шляхом самооновлення. Власне на цьому шляху в українському суспільстві виникла і втілювалась у життя ідея об’єднання з римським престолом.

Римо-католицький світ активно послуговувався лойолівськими «духовними вправами», якими людина мала б доводити себе шляхом штучної екзальтації до стану вищого блаженства, відмовляючись від особистих суджень, особистої волі. В Україні цей дух самозаглиблення знайшов свій вияв, насамперед, у монастирсь-кому житті, діяльності низки організаторів чернецтва, які сприяли популяризації патериків, аскетичної літератури в цілому, піднесенню й оновленню культу печорських угодників. Серед них слід відзначити таких діячів, як подвижник і схимонах Йов Княгиницький, який уславився своїм високим авторитетом у справах «чистоти віри», Йов Залізо – ігумен Дубенського, згодом – Почаївського монастирів, який запровадив суворий чернечий лад (студитський устав), поєднував церковно-адміністративну й освітню діяльність з подвижницьким аскетичним життям, Йосиф Вельямин Рутський та Йосафат Кунцевич, які об’єднали українські і білоруські уніатські монастирі в одну василіянську конгрегацію святої Трійці на зразок західного чернецтва. Прагнення до вдосконалення ієрархічної структури церкви в Україні позначилося відмовою від послуху константинопольському патріархові, боротьбою за ставропігію православних братств, нарешті, намірами утворення незалежного київського патріархату, що мав об’єднати греко-католиків і православних.

Засвоєння контрреформаційних ідей у релігійній свідомості необ’єднаних православних християн пов’язано, насамперед, з наступною добою, відновленням православної ієрархії і діяльністю Петра Могили – архімандрита Києво-Печерської лаври, а згодом – київського митрополита. Київський владика активно відстоював запровадження суворої канонічної дисципліни, чітке визначення правових норм участі єпископату, священства та мирян у церковному житті, сміливе залучення новітніх здобутків науки, мистецтва, здійснення місійної праці через проповідь, школу, книгу, театр, унормування богослужбової практики й кодифікацію відповідних текстів.

Засвоєння ідей Контрреформації на національному грунті сприяло входженню українського православ’я у коло нових ідей, символів, мистецьких форм, пов’язаних з формуванням бароко. Якщо Ренесанс в Україні проявився лише окремими спалахами далеко не у всіх видах художньої творчості (причому, часто поступаючись консервативним традиціям «візантиїзму»), то бароко утворило цілу систему художнього мислення, на тривалий час заполонивши усі сфери українського духовного життя.

<< | >>
Источник: Терещенко Ю.І.. Україна і європейський світ: Нариси історії від утворення Старокиївської держави до кінця ХVІ ст. – К.: Перун,1996. – 496 с.. 1996

Еще по теме Наступ католицизму у Східній Європі. Єзуїти, їх проникнення в Україну.:

  1. 3.3. Механізм взаємодії правової системи України з правовими системами Ради Європи та Європейського Союзу
  2. Висновки
  3. Історичне значення Київської Русі
  4. Зростання могутності Великого князівства Литовського.
  5. Піднесення престижу великих князів литовських в Європі, спроби їхньої коронації. Позиція українського панства.
  6. Реформаційні течії і рухи в Західній Європі.
  7. Наступ католицизму у Східній Європі. Єзуїти, їх проникнення в Україну.
  8. Посилення реформаційних рухів. Социніанство в Україні.
  9. Братства як фактор реформації релігійно-церковного життя в Україні та її національно-культурного відродження.
  10. Гетьман П.Орлик і його Конституція.
  11. Окупаційний режим. Спроби національно-державного будівництва. Рух опору
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -