Комунальні революції. Проникнення західних впливів у міське життя України.
Дедалi активнiшу роль в економiчному i суспiльному життi Галицько-Волинської держави вiдiграють мiста. Мiрою зростання мiської торгiвлi та збагачення мiст влада феодалiв ставала обтяжливiшою для городян.
У Захiднiй Європi вони намагаються цiлком звiльнитися вiд сеньйорiйної залежностi. Це прагнення викликало так званi «комунальнi революцiї» (XII-XIII ст.). В Iталiї великi торговельнi мiста добилися повного визволення вже в XI ст., пiвденно-французькi мiста – у XII – на початку XIII ст. Дещо пiзнiше на шлях боротьби за визволення стали мiста Пiвнiчної Францiї i Нiмеччини. В XII-XIII ст. у багатьох мiстах Захiдної Європи утворилося чимало мiст-комун або мiських республiк, що цiлком звiльнялися вiд влади сеньйорiв i отримували повне самоврядування. До вiдання мiст переходили управлiння й суд, збирання податкiв, вiйськова повиннiсть, догляд за мiською торгiвлею тощо. Серед таких республiк особливо видiлялися iталiйськi мiста, насамперед Венецiя, Генуя i Флоренцiя, якi захопили багато земель i стали великими купецькими державами.Там, де феодали зберiгали свою могутнiсть, боротьба мiст набувала надзвичайної гостроти й тривала iнодi впродовж десятирiч. Далеко не всiм мiстам Захiдної Європи вдалося звiльнитися з-пiд руки феодалiв. Бiльшiсть мiст певною мiрою залишалася їм пiдвладною i в кращому разi дiставала грамоту, що визначала розмiр виплат сеньйору i гарантувала громадянам особисту свободу. Такi мiста називалися «вiльними мiстами». Вони нiколи не досягали прав мiста-комуни; управлiння й суд там залишалися в руках сеньйора, проте права та обов’язки їхнiх представникiв – так зване «прево» – точно визначалися, щоб убезпечити мiське населення вiд зловживань.
У XIII ст. сформувалося феодальне мiське право – «магдебурзьке право», яке встановлювало порядок виборiв i функцiї органiв мiського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехiв, регулювало питання торгiвлi, опiки, спадкування тощо.
Окремi юрисдикцiї, що базувалися на нормах магдебурзького права, iснували в деяких мiстах Галицько-Волинської держави вже у XIII ст. (в колонiях нiмецьких поселенцiв у Львовi, Володимирi, Луцьку).На Українi перiод XII-XIII ст. – це також час економiчного i полiтичного змiцнення середнiх верств, насамперед мiщанства, зумовленого швидким ростом мiст. Прагнення деяких володарiв змiцнити свою владу в державах-князiвствах, що постали пiсля розпаду Київської держави, знаходило активну пiдтримку мiського населення. Цi процеси, через якi пройшла бiльшiсть країн Захiдної Європи, на її Сходi найбiльш виразно виявились у Галицько-Волинськiй державi, що була тiснiше за iншi руськi землi пов’язана iз Заходом.
У добу хрестових походiв починається розквiт iталiйських мiст, а також нiмецьких над Рейном, якi з часом засновують Ганзейський союз. До цього союзу згодом приєдналися мiста Пiвнiчної Європи та Балтики. До ганзейської торгiвлi залучається низка мiст Галичини, Новгород, Псков, Полоцьк, Смоленськ. Київ, який опинився поза цим рухом, дедалi бiльше втрачав своє колишнє економiчне, а разом з тим i полiтичне значення. Бiднiють його князi, боярство, мiщанство, тодi як посилюються цi верстви у мiцнiючiй Галичинi i Волинi. Головними адресатами українського експорту стали Вроцлав i Гданськ; за посередництвом цих торговельних центрiв на схiд Європи поширюються захiднi впливи.
Як i в країнах Захiдної Європи, на Галичинi мiщанство ставало активним учасником полiтичного процесу, беручи участь у боротьбi партiй, що виступали виразниками тих чи iнших тенденцiй полiтичного розвитку. Досить згадати про сильну партiю галицьких бояр Кормильчичiв, якi протидiяли змiцненню влади князя Романа Мстиславича. Їм протистояло iнше боярсько-патрицiанське угруповання, що пiдтримувало утвердження волинського князя в Галицькiй землi. Певною мiрою це протистояння нагадує протиборство гвельфiв i гiбелiнiв в Iталiї у XII-XIII ст., хiба що у менших масштабах.
Подiбно до гвельфiв, якi об’єднували патрiотичнi сили промислових i торговельних верств iталiйських комун i, пiдтримуванi папами, виступали проти влади iмператора, галицький патрицiат – прибiчник мiцної князiвської влади – протистояв боярськiй вiйськово-феодальнiй олiгархiї.
До речi, Роман Мстиславич також виявився втягнутим у протистояння Вельфiв i Гiбелiнiв, щоправда, на боцi Гогенштауфенiв. У своїй боротьбi з боярством спирався на мiське населення i Данило Романович. «Це володар наш, Богом даний», – говорили про князя мiщани мiста Галича, коли вiн остаточно повернувся у свою столицю. Здiйснюючи вiйськову реформу, Данило органiзував пiшi полки з мiщан i селян, що неодноразово сприяли йому у здобуттi перемоги.Галицько-волинськi князi протегували мiстам i мiському патрицiату, серед якого було чимало iноземцiв. До часу князювання Романа Мстиславича вiдносяться згадки про появу нiмецької колонiї у Володимирi-Волинському, а також пов’язану з нею юрисдикцiю нiмецьких єпископiв.
Розширення прав мiського патрицiату тривало впродовж усього перiоду правлiння Романовичiв. Так, лiтописець зазначає, що Володимир Василькович «лiпшим» мужам володимирським дав таку свободу, як колись Роман Мстиславич. Збереглася лiтописна звiстка про близькiсть до Володимира володимирського патрицiя нiмця Марколта, який «приймав князiв обiдом». Лев Данилович надав нiмецькому вiйтовi Бертольду млин у Львовi та села поблизу мiста – Малi Винники та Пiдберезцi. Саме до часiв його князювання вiдносяться вiдомостi про практику застосування норм магдебурзького права. У грамотi князя на вiйтiвство, надане якомусь Iоану, визначалося коло його повноважень; «а мистичи никто не имееть судити токмо войт по немичьскому праву». Визначався також порядок порушення позову проти самого вiйта: «никто самого не имеет звати на суд лише пред князя, а оний князь самого имеет судити с войтами по войтовскому праву». Захiднi колонiї, насамперед нiмецькi, вiдiгравали роль провiдникiв європейських впливiв i посередникiв у торговельних i культурних зв’язках з країнами Європи.
З листа «бурмистрiв i громади мiста Володимира», надiсланого у 1324 р. мiщанам мiста Торуня, видно, що Володимир вже органiзував своє життя на нiмецькому правi, яке стало формою самоврядування мiської верхiвки. У 1334 р.
Юрiй II дозволив створити вiйтiвство на магдебурзькому правi у мiстi Сяноку. Вiйтiвському суду мали пiдлягати усi його жителi незалежно, «чи це буде нiмець, поляк, угорець i русин».У 1356 р. магдебурзьке право отримує Львiв – важливий центр культурного й економiчного життя краю. З цього часу життя мiста органiзується на захiдноєвропейський взiрець. Ремiсники мiста, об’єднанi в цехи, щоб стати майстром того чи iншого ремесла, мусили обов’язково здiйснити подорож до захiдноєвропейських мiст.
Утiм, слiд зауважити, що галицько-волинськi володарi не були послiдовними у своїй пiдтримцi мiщанства. Збереглося чимало свiдчень про надання Данилом низки мiст боярам не лише для тимчасового, а й для постiйного управлiння. Князi зверталися до городян по допомогу лише в часи напруженої боротьби з боярством, i мiське населення активно пiдтримувало князiвську владу. Проте постiйного союзу з мiстами за прикладом захiдноєвропейських монархiв галицько-волинськi володарi не створили. Причиною цьому була занадто велика суспiльно-полiтична роль боярства, що негативно позначилося на полiтичному устрої Галицько-Волинської держави i, зрештою, призвело до лiквiдацiї нацiональної династiї i втрати державностi.