Східна і західна церкви. Криза організації церковного життя в Європі.
Культурний розвиток України-Русі відбувався на тлі поглиблення політичних і догматичних розходжень Риму і Константинополя. У країнах Західної і Центральної Європи католицька церква протистояла мирянам як особлива згуртована привілейована корпорація.
Відособленість католицького духовенства від мирян виявлялась, наприклад, у причасті кліриків вином і хлібом, а світських осіб – тільки хлібом, або у встановленні для всіх католицьких священиків целібату. У Візантії межа між духовенством і мирянами не була такою глибокою: усі віруючі причащались однаково, целібат поширювався тільки на єпископів і ченців. У східній церкві дещо менше відчувалася відстань між вищим і нижчим духовенством. Існували особливості і в інститутах чернецтва. Католицький чернець мав менше свободи у виборі способу життя, виду аскези та індивідуального шляху спасіння, ніж візантійський.Відмінності у структурі церков були пов’язані з догматичними розходженнями. На Заході панувало вчення про те, що спасіння людини цілком залежить від церкви, в руках якої і оцінка чеснот віруючого, і відпущення його гріхів. Східне християнство допускало більший індивідуалізм в цьому аспекті, відводило важливу роль у спасінні людини індивідуальній молитві, через посередництво якої відбувалося містичне злиття з божеством.
Між східною і західною церквами утворилися досить значні розбіжності, що стосувалися церковної обрядовості. Ці відмінності складалися впродовж століть і були виявленням церковних традицій Заходу і Сходу, на формування яких впливали локальні звичаї, прийняті у церковному ритуалі тієї чи іншої місцевості. Територіальна відособленість та мовні відмінності Заходу і Сходу поглиблювали ці літургічні розходження. Суперечки з питань обрядовості між католицьким і православним духовенством втягували у конфлікт широкі верстви населения і сприяли поглибленню церковного протистояння.
Впродовж кількох століть між папським престолом і константинопольською патріархією безперервно точилася – відкрито або приховано – боротьба за релігійне і політичне главенство. Ця боротьба, як уже зазначалося, була сповнена драматичних колізій, пристрасної догматичної полеміки.У 1054 р. константинопольський патріарх Михайло Кируларій (1043-1058) закрив підпорядковані Риму церкви і монастирі у Візантії, проголосив єрессю традиційні у латинян причастя опрісноками і дотримання суботнього посту. Кируларій розпочав боротьбу за поширення православ’я в Південній Італії і категорично відмовився визнати верховенство папи над схід+ною церквою. Папа Лев IX не визнав посягань константинопольського патріарха, і в липні 1054 р. відбувся повний розрив двох церков.
Для східної церкви були неприйнятними як обрядові, так і догматичні правила латинян: споживання опрісноків замість квасного хліба при причасті; дотримання суботнього посту, целібат; звичай священиків голити бороду; хрещення шляхом самого лише обприскування, без занурення у купіль; зневажання культу ікон, місце яких зайняли скульптурні зображення. У богословській сфері головне розходження стосувалося трактування природи Трійці. Латиняни наполягали на визнанні походження Святого Духу не тільки від Бога-Отця, але й від Сина. Грецькі ж богослови підкреслювали самостійність осіб Трійці при єдності її при-роди. У співвідношення осіб Трійці вони вводили монархічний принцип, тоді як у трактуванні латинян Трійця перетворювалась на ієрархізовану єдність. Середньовічному мисленню Заходу подібна іерархія осіб була ближчою і зрозумілішою, ніж монархічна система, яка, своєю чергою, більш адекватно відповідала самодержавницькій структурі Візантії. Західній релігійності був особливо притаманний культ Бога-Сина Ісуса Христа; розп’яття – зображення Христа на хресті – стало головною святинею у храмах латинського Заходу. На Сході поширилося почитання Святого Духа й свят п’ятидесятниці і Духовного дня.
Незадоволення східного духовенства викликав підхід західної церкви до оцінки нею гріхів і доброчинних справ людини, а також до визнання можливості індульгенцій (викупу) гріхів, для чого церква мала володіти певним запасом благодаті, нібито нагромадженим християнськими святими і подвижництвом праведників.
Західна церква була носієм універсалізму, що вело до формування централізованої ієрархічної церковної організації на чолі з теократичним монархом – римським папою. Папський престол не підпорядковувався світській владі і провадив самостійну політику. У Візантії світська держава сама втілювала універсалістську ідею и стояла на чолі всього християнського світу. Духовна влада на Сході була обмежена світською.
Поряд з догматичними і обрядовими розходженнями східну й західну церкви розділяли досить стійкі соціально-психологічні відмінності. Західній релігійності були властиві глибока емоційна напруженість, що межувала з релігійною екзальтацією. Для вірувань візантійців були притаманними філософська розсудливість, схильність до трансцендентних ідей. Схвильована уява латинян постійно зверталася до хресних страждань Ісуса Христа; у православній церкві на перший план висувались радісні, світлі моменти його життя. Ці психологічні розбіжності знайшли відображення у візантійській і західноєвропейській культурі, зокрема в літературі та мистецтві.
Після поділу європейського християнського світу на західний і східний Україна опинилася в останньому. Проте вона не була відмежованою від західноєвропейської цивілізації. Її культурний розвиток у середньовічну епоху відбувався синкретично, інтегруючи духовні та мистецькі явища обох напрямів, творчо перевтілюючи їх і створюючи свої власні.