Основні положення християнського віровчення

Суттєвий зміст християнського віровчення вичерпно сформулював сам Ісус Хрис­тос. Його речення, думки, погляди, проповіді, промови, притчі, переказані його учнями в Новому Завіті, хоч і в несистематичному (а іноді — і в суперечливому) вигляді, дають майже вичерпне розуміння віровчення.

Віровчення християнства склалось на основі засвоєння ним релігійного досвіду ста­родавнього світу. Християнське богослов’я вважає своє віровчення лише продуктом відкриття, тобто таким, що має надприродне походження. Сформульоване воно в ряді християнських документів, які називаються джерелами віровчення. їх два. По-перше, Біблія — це джерело називається Святим Письмом. Ще одним джерелом вважають Священний Переказ, що є коментарем Святого Письма; він включає рішення соборів, твори святих отців церкви, інших церковних авторитетів. Між основними течіями хри­стиянства є розбіжності: які саме документи слід вважати Священним Переказом.

Релігійним джерелом віровчення християнства слід вважати насамперед іудаїзм. Звідти воно почерпнуло свою першу підвалину монотеїзм. Щедро запозичувало воно релігійні ідеї і в інших релігіях стародавнього світу: зороастризмі, єгипетській, ассіро- вавилонській тощо. Звідти були запозичені ідеї ревеляціонізму (відкриття), креаціоніз­му (творення світу), дуалізму, провіденціалізму, профетизму тощо. Елліно-латинська культура була джерелом філософських і моральних ідей платонізму, піфагорейства, стоїцизму, новоплатонізму. Ідеологія римського суспільства дала християнству підста­ви для створення соціально-політичних і етичних концепцій.

Вивчення християнського віровчення за Святим Письмом і Священним Переказом справа не проста, бо існує велика кількість джерел. Це було зрозуміло богословам ще на зорі християнства. Тому було вироблено коротке зведення найважливіших (з погля­ду християнства) віровченських положень «Символ віри». Цей символ був затвердже­ний І Нікейським собором (325) і закріплений Константинопольським (381), а в завер­шеному вигляді прийнятий VII Нікейським собором (787).

Розглянемо стисло зміст християнського віровчення, орієнтуючись на «Символ ві­ри». Як і всяка релігія, християнство грунтується на вірі у різні надприродні істоти, си­ли та явища. Християни, додержуючись анімізму, поклоняються величезній кількості надприродних персонажів. Бог і його антипод диявол, безліч другорядних божеств, ан­гелів і чортів, святі становлять ієрархічний пантеон цієї релігії. Головною, центральною догмою християнського віровчення є віра у Бога-Вседержителя, керівника всього «ви­димого й невидимого», «Творця неба і землі». Бог є могутня, надприродна, нематеріа­льна сила, непідвладна жодним закономірностям. Більше того, — це така сила, що встановлює закони всьому світу, визначає долю кожної людини.

Християнство наполягає на своєму монотеїзмі, проте він не досить послідовний. На догоду віруючим Сходу (серед яких поширювалося християнство) за зразком їх тради­ційних релігій, які очолювалися божественною родиною, християнські богослови увін­чали християнський пантеон Трійцею. Релігійні догмати вимагають вірити «в єдиного Бога-Отця, в єдиного Господа Ісуса Христа і в Духа Святого». Вчення про Трійцю склалося не відразу. В Євангеліях Христос постає як Божий посланець, він вважає себе сином Бога, але ще не Богом. Лише в 325 р. Христос був проголошений Богом-Сином, а ще пізніше (у 381 р.) був прийнятий догмат про Святого Духа як третю «іпостась» вер­ховного божества. Отже, Трійцю становлять Бог-Отець, Бог-Син і Дух Святий.

Наступним за значенням персонажем християнської анімістичної ієрархії є Діва Марія, Богоматір, що народила Христа через непорочне зачаття від Святого Духа.

Важливу роль у християнському анімізмі відведено дияволу, діяльність якого і в Старому, і в Новому Завіті весь час протиставляється діянням Бога. Він всесильний, як Бог, він усюди шкодить Богу, а Бог бореться з ним, однак чомусь не бажає перемогти. Наявність цього антипода зумовлена самою ідеєю Бога. Без диявола вона зависає в по­вітрі: якби не підступи сатани, непотрібним було б і втручання Бога. Диявол очолює сонм негативних духів християнства — чортів, усілякої «нечистої» сили тощо.

І, зрештою, земний поверх християнського пантеону заповнюють святі люди, що за особливі заслуги перед Богом після смерті дістали «вічне блаженство», продовжують служити Богу й допомагають йому управляти світом. До числа святих віднесені місцеві боги релігій, які ввібрали в себе християнство у період його поширення, мученики, по­движники, аскети, церковні діячі, а також царі, князі та інші діячі, що зробили вагомий внесок у розвиток християнства. Культ святих, встановлений у IV ст., поступово був централізований. Зарахування до «лику святих», а саме канонізація відбувається за особливими правилами; в католицизмі та православ’ї вони різні (протестантизм форма­льно не визнає культу святих). Вшанування святих розподілено за днями церковного календаря, а зображення святих на іконах є об’єктом поклоніння.

У християнському віровченні є своя міфологія. Згідно з джерелами віровчення, хри­стиянська міфологія поділяється на старозавітну і новозавітну. І в тій, і в іншій чітко простежуються запозичення з релігій стародавнього світу.

Вчення про врятування іудеїв, які мали союз із Ягве, замінюється ідеєю спасіння Христом усіх, хто увірував у нього. Отже, значно розширюється сфера впливу нової релігії, усувається її етнічна обмеженість, вона набуває космополітизму. Войовничий месія Старого Завіту замінюється покірливим месією, що відвідав землю, терпів наси­льства і страждав, був страчений ганебною смертю, а потім воскрес. Ісус приніс себе як спокутну жертву за «первородний гріх» людства, і такі ж самі покора, смиренність і жертовність вимагаються й від віруючих. Люди мусять терпіти поневолення і страж­дання, завойовувати вірністю християнським Завітам виправдання на Страшному суді, що настане у невизначеному майбутньому.

Соціальний зміст християнського месіанізму полягає у примиренні людей з дійсніс­тю. Водночас у новозавітній міфології з особливою силою пролунали ідеї добра та ми­лосердя, ідеї гуманізму, що мають незаперечну моральну цінність.

Християнське віровчення. Основні догмати — положення християнського віровчен­ня, які складалися протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів, їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу ві­ри, прийнятого на Нікейському (325 р.) та Константинопольському (381 р.) Вселенсь­ких соборах.

Символ віри — це стислий виклад головних догматів релігійного напряму церкви, які обов’язково повинні визнаватися віруючими.

Згідно із Символом віри християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох іпостасях (Свята Трійця): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого.

Найважливіше положення християнства — догмат боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, бувши Богом, став людиною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покли­каний надати всім євангельським повчанням статусу «божественних істин», представи­ти християнство як «боговстановлену релігію».

Стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-Отцюза гріхи людей і спокутував їх. Цим він відкрив людству шлях до «спасіння від влади грі­ха». Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголо­шується запорукою майбутнього загального воскресіння всіх людей. Догмат вознесітія зобов’язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо, до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність земного буття порівняно з вічні­стю, яка чекає на людину в потойбічному світі.

Подібними є й інші положення християнства, багато з яких інтерпретують дохрис­тиянські вірування, запозичені з давніх східних релігій. Серед них віра в безсмертя ду­ші, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея небесного вшанування та боговгодного життя на землі тощо.

Символ віри зобов’язує вірувати в «єдину святу соборну та апостольську церкву», визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Ці ідеї не є породженням християнства, а запозичені від дохристиянських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа. Основи віровчення становлять настанови Біблії. Розглянемо їх.

Християнські таїнства. Найважливіші елементи християнської обрядовості нази­вають таїнствами.

Таїнства — обрядові дії в християнстві, через які, за вченням церкви, віруючим пе­редається Божа благодать.

Вони є своєрідними видимими ознаками, які передають віруючим невидиму благо­дать Божу.

Таїнства можуть бути одноразовими і прийматися людиною тільки раз у житті (та­їнства хрещення, миропомазання, священства) і багаторазовими й прийматися люди­ною більше одного разу в житті (таїнства євхаристії, сповіді, шлюбу, єлеопомазання); обов’язковими для кожного християнина (хрещення, миропомазання, євхаристія, спо­відь, єлеопомазання) і необов’язковими (шлюб, священство).

У християнський культ таїнства запроваджувалися не відразу, першими були сприйняті хрещення і причастя. Більшість протестантських течій з усіх таїнств здійс­нює лише хрещення і причастя.

Хрещення. Це таїнство означає прилучення людини до християнства зануренням у воду або скропленням. Здійснюється священнослужителем. Слово «хрещений» рівно­значне слову «християнин». Обряд хрещення символізує звільнення хрещеного від ли­хого впливу Диявола. В його основі ідеї про злу силу непокірного Богові Диявола і про «первородний гріх», від якого слід очищатися скропленням водою. Обряд окропления водою як магічна дія виник дуже давно. Багато народів вважали, що вода має здатність відганяти від людини «нечисту силу», тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім’я. Раннє хрис­тиянство не знало обряду хрещення. Він впроваджувався поступово, і тільки рішення­ми перших вселенських соборів (IV ст.) хрещення було оголошене обов’язковим.

Форма обряду в різних християнських церквах різноманітна: католики обливають свяченою водою, протестанти окроплюють або занурюють у воду. У православній цер­кві обряд хрещення здійснюють над немовлям, якого в перші дні після народження приносять до церкви, де священик тричі занурює його у «святу» воду. Цією дією він наче змиває «первородний гріх», успадкований дитиною від «прабатьків людства», і відкриває перед нею шлях до спасіння.

Причастя (євхаристія). Воно символізує співучасть віруючого Таємній Вечері Гос­подній. Формальним його виявом є частування віруючих, здебільшого після сповіді, хлібом та вином, які символізують тіло і кров Христа. Причащаючись, віруючий при­ймає «подячну жертву» і «прилучається до божественного єства». Православні прича­щаються квасним хлібом, бо прісний вживали тільки на Пасху. Католики з огляду на те, що Христос роздавав своїм апостолам під час Таємної вечері прісний хліб, причаща­ються саме ним. Тих, хто причастився, вважають «співтілесниками Ісуса Христа». У деяких протестантських церквах і сектах (адвентисти, меноніти, п’ятдесятники, єванге­льські християни-баптисти) специфічною формою причастя є хлібопереломлення — розламування і роздавання хліба (символу зраненого, замученого тіла Христового) і причащання вином. Але, на відміну від православ’я та католицизму, причастя у них вважається не таїнством, а обрядом, що символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа.

Першоджерелами таїнства причастя також є давні вірування та обряди. З появою землеробства хліб і вино почали вважати кров’ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди «причащалися». Християни запозичили таїнство причастя з давніх релігій, пов’язавши його з ученням про жертовну смерть Ісуса.

Миропомазання. Означає воно передавання віруючому «благодаті Святого Духа» змащуванням його ароматичною речовиною миром, що символізує освячення і зміц­нення духовних сил на шляху до спасіння.

Обряд змащування тіла маслянистими речовинами виник значно раніше від христи­янства. Зумовлений він вірою людей у магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювали, наприклад, в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті засто­совували помазання при освяченні жерців.

Запозичивши з давніх релігій обряд миропомазання, християнство оголосило його таїнством. У ранніх християнських церквах миропомазання здійснювали тільки на Пасху.

Таїнство миропомазання у православних і старообрядців-попівців здійснюють, як правило, над немовлям після хрещення, у католиків над 7 та 12-літніми дітьми (конфі­рмація).

Сповідь. Символізуючи примирення віруючого з Богом, вона відбувається у формі його покаяння у власних гріхах перед священиком, який відпускає гріхи. Джерела таїн­ства сповіді (покаяння, спокути, примирення) в первісних віруваннях у зло, гріх, «бісів­ські сили», що переслідують людину і яких можна позбутися, розповівши про свої грі­хи іншим людям або промовляючи слова заклятгя.

У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і лише наприкінці IX ст. замінена таємною, тобто сповіддю віруючого тільки священику, хоч у православ’ї поряд з таєм­ною існує й загальна сповідь.

Якщо православ’я та католицизм вважають сповідь таїнством, то протестантизм ви­користовує прилюдне покаяння і таїнством його не вважає.

Шлюб. Символізує освячення подружнього союзу іменем Божим, надання нарече­ним благодаті, єдинодушності в народженні та вихованні дітей.

Обряд одруження сформувався в первісні часи, коли люди зверталися до «добрих духів» з проханням допомогти їм народити дітей, відігнавши «нечисту силу». Лякали її вогнем, димом, водою, шумом. Елементи цього ритуалу збереглися і в сучасному цер­ковному шлюбному обряді.

У християнській релігійній обрядовості таїнство шлюбу утвердилося чи не найпіз­ніше в XVI ст.

Священство (хіротонія, рукопокладення). Це таїнство символізує передавання Бо­жої благодаті для здійснення таїнств і богослужінь. Процедурно воно є посвятою у сан диякона, священика або єпископа. У православній і католицькій церквах священство є таїнством, у протестантизмі обрядом. Рукопокладений служитель культу після цього визнається посередником між Богом і людьми.

Обряд священства існував і в дохристиянських релігіях, християни запозичили його в період утвердження перших релігійних громад. Роль цього таїнства зросла після про­голошення християнства державною релігією Римської імперії, коли почалося станов­лення церковної ієрархії. Усі християнські релігії визнають божественне походження церковної ієрархії.

У християнстві священство здійснюється лише чоловіками і має три ступені: дия­кон, пресвітер (священик), єпископ. Диякон — це священнослужитель першого ступе­ня. Він бере участь у богослужінні, прислужує при таїнствах, але не має права робити це самостійно. Пресвітер може самостійно проводити богослужіння, обряди і шість та­їнств із семи, визнаних у католицизмі й православ’ї, крім рукоположения. Єпископ — це священнослужитель найвищої категорії, здійснює всі сім таїнств і має право висвя­чувати у сан диякона і пресвітера.

Маслосвяття (соборування, оливопомазання, маслособорування, єлеосвячення). Це таїнство символізує зцілення тіла і душі людини. Формально воно відбувається як по­мазання хворого освяченою оливою — єлеєм. Згідно з ученням православної церкви маслосвяття зцілює духовні й тілесні хвороби, які є наслідком гріхів. Здійснюють його над особами, старшими 7 років, які хворіють на тілесні або душевні хвороби(відчай, скорбота тощо). Католицизм заперечує лікувальну роль маслосвяття, вважаючи його одним з останніх обрядів переходу людини у вічне життя.

Таїнство маслосвяття в православній церкві спочатку здійснювали сім священиків. Вони запалювали свічки, читали сім молитов про одужання хворого, сім послань апос­толів, сім віршів з Євангелія, потім сім разів змащували єлеєм хворого. Тепер цей обряд Здійснює один священик, але, як і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім молитов.

Богослужіння це своєрідна форма звернення до Бога через обрядові дії, церемонії з метою одержання від нього підтримки. Воно є важливим елементом релігійного культу, під час якого священнослужителі, віруючі, вважається, «вступають у прямий контакт з Богом». Богослужіння відправляють у культових приміщеннях.

Християнство виробило семирічне, річне, добове кола богослужінь. На кожен день призначені відповідні молитви і співи.

Характерними ознаками богослужінь є їхня урочистість і яскравість, емоційна вира­зність. Не тільки віруючі, а й далекі від релігії люди, відвідуючи культові споруди, пе­реживають почуття втаємниченості, схвильованості, емоційного піднесення. Цій меті служать архітектура та оздоблення храмів, живопис, музика, співи.

Християнство відводить важливу роль і поховальному обряду, в основу якого по­кладено віру в існування душі та потойбічного життя. Його процедура є складною, охоплює панахиди, читання псалмів над небіжчиком тощо.

Християнські свята. Християнство, як і кожна релігія, у певні дні календаря вшано­вує святих або відзначає події в житті церкви. Християнські свята закорінені в давні обрядові традиції, пов’язані з конкретними етапами, видами господарської діяльності, річним астрономічним або календарним циклом. Умовно їх поділяють на всехристиян- ські (визнані православною, католицькою, більшістю протестантських церков) та кон­фесійні (відзначаються тільки окремими конфесіями). Найважливіші з них належать до дванадесятих свят — дванадцяти найважливіших після Пасхи свят, які церква відзначає урочистими богослужіннями.

Різдво Христове. Це одне з основних свят християнства, пов’язане з народженням Ісуса Христа. У католицизмі воно відзначається 25 грудня, у православ’ї (належить до дванадесятих свят) 7 січня. Утверджуючись у різних країнах, це свято вбирало в себе обряди і звичаї інших релігій, народних свят, набуваючи нових рис, що відповідали християнським догмам.

Сама традиція Різдва своїми джерелами сягає у первісні культові дії. Головну роль у його догматичному змісті церква відводить вченню про народження Ісуса Христа, який з’явився, щоб спокутувати гріхи людей, вказати людству шлях до спасіння. Адже у Да­вньому Єгипті, наприклад, 6 січня святкували день народження бога води, рослинності, володаря потойбічного світу Осіріса. У Стародавній Греції того ж дня святкували наро­дження Діоніса. В Ірані 25 грудня відзначали народження бога сонця, чистоти й правди — Мітри.

До Київської Русі свято Різдва Христового прийшло разом з християнством у X ст. і злилося із зимовим давньослов’янським святом — святками (тривали упродовж 12 днів — з 25 грудня (7 січня) до 6 (19) січня). Православна церква всіляко намагалася заміни­ти їх святом Різдва Христового, але існуючі у східних слов’ян свята і звичаї вкоренили­ся настільки глибоко, що вона змушена була поєднувати церковні свята з народними. Так, колядки церква поєднала з євангельською оповіддю про віфлеємську зірку, що сповіщала про народження Христа. «Язичницькі» колядки перетворилися на ходіння христославів із зіркою по домівках. До прославляння Христа широко залучали дітей. Віруючі віддячували їм подарунками.

З 1990 р. день Різдва Христового є офіційним святковим днем на території України.

Хрещення Господнє (Водохрища, Водосвяття, Богоявления). Воно є одним з найго­ловніших свят у християнстві. У православ’ї належить до дванадесятих свят. Католики відзначають 6-го, православні — 19 січня. Запроваджене воно в пам’ять про хрещення Ісуса Христа в річці Йордан Іоанном Хрестителем. Його ще називають Богоявлениям, оскільки, згідно з Євангелієм, під час хрещення на Ісуса зійшов з небес Бог-Дух Святий у вигляді голуба.

У християнстві воно було запроваджене у 2-ій половині II ст., і спочатку відзнача­лося разом з Різдвом Христовим. У IV ст. цей день почали святкувати окремо. Церква розглядає його як «свято просвіти» народів, оскільки, згідно з ученням, саме з хрещен­ня Ісус почав просвіщати їх світлом євангельської істини.

Це свято завжди відзначали дуже урочисто. Головний його обряд це освячення води в церкві і в ополонках. До ополонки вирушав хресний хід, лунали урочисті молебні. Освячення води в храмах відбувається і в наші дні.

Окропления водою існувало в багатьох дохристиянських релігіях. Одухотворюючи явища природи, люди одухотворяли й воду як важливе джерело життя. Християнство на ранніх стадіях свого розвитку обряду хрещення не знало, воно його запозичило дещо пізніше з давніх культів, які обряду «очищення» людини від будь-якої «скверни», «не­чисті» за допомогою води відводили важливу роль. Згідно з давніми віруваннями вода очищувала людей від «нечистої сили», «злих духів». Тому в давніх народів існував зви­чай окроплювати водою новонароджених.

Стрітення. Відзначають його як одне з дванадесятих свят 15 лютого з нагоди зу­стрічі (стрітення) праведника Симеона з немовлям Ісусом, якого батьки принесли в Єрусалимський храм на сороковий день після народження для представлення Богу. Са­ме тоді Симеон провістив Ісусові його посланницьку місію Спасителя людей. Про це йдеться в Євангелії від. Луки. Запроваджуючи свято, церква дбала не тільки про поши­рення ідей християнства, а й про «надання правди фактам» біографії Христа, підкрес­лення обов’язку віруючих приносити до храму немовлят протягом 40 днів після наро­дження. Крім того, церква намагалася відмежувати християн від давніх культів, оскільки римляни в лютому відбували «очищення», покаяння, дотримувалися посту, вважаючи, що перед початком весняних польових робіт необхідно «очиститися від грі­хів» і «нечистої сили» жертвопринесеннями духам і богам. Головний очищувальний обряд припадав на 15 лютого, коли люди із смолоскипами в руках виганяли злих духів зимових холодів і хвороб.

Прихильники православ’я тривалий час не визнавали Стрітення. Пізніше вони нада­ли йому значення свята очищення. Саме таким воно постало на Русі, утвердившись, в основному, як церковне свято. У народній свідомості Стрітення знаменувало кінець зими і початок весняних господарських турбот, про що свідчить і народне повір’я: «на Стрітення зима з літом зустрічається».

Вхід Господній в Єрусалим. Це дванадесяте свято відзначають в останню неділю пе­ред Пасхою. Побутова його назва Вербна неділя, яка є передднем страсного тижня, приуроченого «згадкам про страждання Христа».

За календарем воно безпосередньо примикає до Пасхи і не має постійної дати. За­проваджене воно в IV ст. як важливий етап підготовки до Пасхи. В основі його біблей­ська легенда про в’їзд Ісуса Христа з апостолами в Єрусалим, супроводжуваний тво­рінням див. Народ радісно вітав Сина Божого пальмовими гілками.

На Русі ритуальне значення пальмових гілок перенесене на гілки верби, які розпус­каються на цей час, і, згідно з народним повір’ям, захищають від злих духів. Святку­вання входу Господнього в Єрусалим покликане спонукати віруючих відкрити свої се­рця для вчення Христа про воскресіння та вічне спасіння, як це зробили жителі Давнього Єрусалима.

Вознесіння Господнє. Відзначають його на сороковий день після Пасхи. А сам мо­мент вознесіння на небо воскреслого після страти Христа завершує його земну біогра­фію. У побуті не дуже поширене і залишилося суто церковним. Своїм змістом поро­джує у віруючих думку про тлінність земного життя і націлює їх на християнське подвижництво заради досягнення «життя вічного».

Християнська теологія запевняє, що вознесіння Христа відкриває праведникам шлях на небо, до воскресіння після смерті. Ця ідея існувала ще задовго до виникнення хрис­тиянства. Вірування у вознесіння на небеса людей, героїв і богів були поширені серед фінікійців, іудеїв та інших народів.

Трійця (П ’ятдесятниця). Свято, встановлене на честь сходження Святого Духа на учнів Христа у п’ятдесятий день після його воскресіння, внаслідок чого вони заговори­ли різними мовами, яких раніше не знали. Покликане зосередити увагу віруючих на го­лосі церкви, яка несе «слово Боже», залучити їх до проповідування християнства інши­ми «мовами», тобто іншим народам. Відзначається на п’ятдесятий день після Пасхи. У православ’ї належить до дванадесятих свят.

Уявлення про божественну трійцю існували задовго до християнства. У процесі становлення християнської релігії виникла необхідність пов’язати її з оповідями Старо­го Завіту. Тому в новозавітних книгах Христа представлено як сина давньоєврейського бога Ягве, як іпостась єдиного Бога, що засвідчило крок християнства від політеїзму до монотеїзму. Відповідно християнство запозичило й багато іудейських свят, у тому чис­лі свято П’ятдесятниці. У давніх євреїв воно виникло з переходом їх до землеробства і було пов’язане із завершенням жнив, які тривали «сім седмиць», тобто сім тижнів, су­проводилося жертвоприношенням хліба з нового урожаю місцевим польовим духам і божествам. Християнство дало йому нове обгрунтування.

У більшості східних слов’ян свято Трійці злилося з місцевим святом семиком (інша назва — «зелені свята»), запозичивши його побутовий зміст. Давні слов’яни семик пов’язували із завершенням весняних робіт, намагаючись задобрити духів рослинності у період цвітіння і жнив. Важливим елементом православного свята Трійці є поминання духів померлих родичів (поминальна субота). В Україні з 1990 р. Трійця є офіційним святковим днем.

Спас. Це одне з трьох свят, приурочених Спасителю Ісусу Христу. В його основі євангельська оповідь про перетворення Христа, який наприкінці свого земного життя привів своїх учнів (Петра, Якова, Іоанна) на гору і під час молитви цілковито змінився: обличчя його засяяло, одяг його став білим, блискучим, а голос із неба підтвердив його божественне походження. Християнське вчення стверджує, що Ісус хотів закріпити в учнях віру і довести їм, що він справді Син Божий.

Саме з цією подією пов’язане свято Преображення («яблучний» спас), яке відзна­чають 19 серпня. В цей день не тільки славлять Ісуса Христа, а й освячують яблука, ін­ші фрукти (за народним звичаєм відтоді їх можна споживати).

Важлива особливість Спасу, як і багатьох інших свят, полягає в поєднанні христи­янського пафосу з календарною обрядовістю і звичаями очищення від злих духів. На­приклад, під час святкування «медового» спасу («маковія»), яке відбувається 14 серпня, в церкві освячують свіжий мед. Його встановлено в 1164 р. на честь перемоги візантій­ців над мусульманами. Особливо шанований цей день у вітчизняному православ’ї, оскільки вважається, що саме 14 серпня хрестився великий київський князь Володимир. Третій — «хлібний» спас відзначають 29 серпня, приурочуючи його до закінчення жнив і початку озимої сівби. Християнство пов’язує його із вшануванням нерукотвор­ного образу Христа, відбитого на рушнику і переданого ним Авгарю, царю Едесси.

У багатьох парафіях Спасові свята є і престольними (храмовими).

Воздвижения Хреста Господнього. Одне з дванадесятих свят, присвячених культу Хреста як символу християнської віри. З хрестом церква пов’язує кілька подій. За пере­казами, римський імператор Константин перед однією з найбільших своїх битв мав ви­діння: на небі осяяний хрест із написом «Цим перемагай!». Тієї ж ночі імператорові з’явився уві сні сам Ісус Христос і порадив узяти в битву прапор із зображенням хреста. Константин так і зробив, крім того, наказав своїм легіонерам намалювати знак хреста на щитах. У битві Константин здобув перемогу і з того часу увірував у чудодійну силу хреста, хоч історичні факти свідчать, що на ознаменування перемоги Константин звелів викарбувати монети із зображенням язичницьких богів, які, як він вірив, допомагали йому в битві з ворогами.

Церква встановила це свято в пам’ять про здобуття матір’ю римського імператора Оленою в IV ст. хреста, на якому був розіп’ятий Ісус Христос. Щоб його бачив народ, хрест підняли (воздвигли) на горі Голгофі, де Христос був страчений, а на місці, де хрест було знайдено, збудували храм, освячення якого відбулося 13 вересня 335 р.

Воздвижения Хреста Господнього урочисто відзначається 27 вересня. Воно супро­водиться пишними ритуалами. Під час богослужіння виносять прикрашений квітами хрест і встановлюють його посередині храму. Церемонія супроводиться дзвоном, цер­ковними піснями.

Віруючі вшановують хрест як символ християнства як символ спокутування, страж­дання і спасіння, вважаючи, що кожна людина, як і Христос, повинна здолати свій «хресний шлях».

Богородичні свята. Вони охоплюють свята на честь Діви Марії — матері Ісуса Хри­ста (Богородиці). Це Різдво Богородиці, Введення в храм Богородиці, Благовіщення Пресвятої Богородиці, свято Першої Пречистої, Покрова (перші чотири відносять до дванадесятих) і багато свят на честь «чудотворних» ікон Богородиці.

У вшануванні Марії Богородиці наявні сліди вшанування давніми народами богині землі, яка народила спасителя, божого сина — бога рослинності. На створення образу християнської Богородиці вплинули уявлення давніх єгиптян про богиню Ізіду. Хрис­тиянство зображує Богородицю «царицею небесною», крилатою небожителькою, «опо­витою в сонце». На голові в неї вінок з дванадцяти зірок. Давньоєгипетську богиню Ізі­ду також зображували небесною царицею, вважаючи, що вона народила божественного сина, спасителя Гора. Християнська Богородиця має спільні риси з богинею сирійців і фінікіян Астартою.

Давні народи поклонялися цим богиням, вважаючи їх божествами родючості землі і худоби, заступницями землеробства.

З дохристиянських релігій запозичила церква й ідею непорочного зачаття. Згідно з міфами народів Давнього Сходу від непорочних матерів народилися Мітра, Будда, За- ратуштра. Саме ці міфи й прислужилися до створення християнської легенди про «не­порочне зачаття» Діви Марії.

Різдво Богородиці (Мала Пречиста). Церква пов’язує його з давніми землеробськи­ми осінніми святами, приуроченими до завершення збирання врожаю. У цей день під­креслюється, що Божа Мати є великою праведницею, помічницею і заступницею лю­дей, покровителькою сільського господарства, яка «народженням Христа» зробила перший крок до їх «вічного спасіння». Святкують 21 вересня.

Введення в Храм Богородиці. Пов’язане з відданням трирічної Марії на виховання в Єрусалимський храм. Встановлюючи це свято, церква переслідувала насамперед мету переконати батьків у необхідності приводити в церкву дитину в ранньому віці. Свят­кують 4 грудня.

Благовіщення Пресвятої Богородиці. Святкують його з нагоди одержання Марією звістки від архангела Гавриїла, що вона народить дитину від Святого Духа. На Русі це свято церква пов’язувала з початком весняно-польових робіт («освячення» насіння то­що) і прикметами про майбутній врожай. Святкують 7 квітня.

Перша Пречиста. Церква відзначає його як день пам’яті Божої Матері. Церковне тлумачення цього свята багато чим нагадує давньосирійське сказання про смерть Кібе- ли — богині родючості. На Русі свято Першої Пречистої злилося з давньослов’янським язичницьким святом збирання врожаю і принесення хліба й плодів у жертву духам. Святкують 28 серпня.

Покрова Богородиці. Це свято пов’язане з видінням Богородиці, яке начебто явилося в 910 р. у Влахернському храмі Богородиці в Константинополі. Під час нічного бого­служіння юродивий Андрій, прийнятий до сонму святих, і його учень Єпіфаній нібито бачили, як Богоматір, яку обступили ангели і святі, з’явилася над ними, помолилась про спасіння світу від бід і страждань, розпростерши над усіма біле покривало.

На Русь свято прийшло разом із православ’ям, церква використовувала його для ви­тіснення осінніх язичницьких свят, що влаштовувалися по закінченні польових робіт. Відзначають його 14 жовтня.

В Україні свято Покрови дуже шановане, воно ввібрало традиційне вшанування жі­нки, матері, жіночого начала загалом, уособленого в образі землі-матері. Особливим було ставлення до цього свята в українського козацтва.

Пасха (Великдень). Це одне з найбільш значущих християнських релігійних свят. Встановлене воно першими християнами в пам’ять про страждання, смерть і воскре­сіння Ісуса Христа.

Історично свято походить від звичаю деяких давніх народів Близького Сходу (вави­лонян, єгиптян, євреїв), які займалися скотарством, приносити під час весняного свята в жертву духам ягнят, телят з першого приплоду. Вони вірили, що цим задобрюють злих духів, і ті вже не будуть нищити худобу й насилати на неї хвороби. З переходом до зе­млеробства як спокутну жертву духам приносили випечені із зерна нового врожаю хліб, коржі, фрукти тощо. Ці землеробські свята злилися зі скотарською Пасхою і пере­йняли її назву. їх об’єднувало сподівання на чудодійну добру силу божеств, які вмира­ють і воскресають.

Християнство запозичило цю традицію, втіливши її у вченні про жертовну смерть Ісуса Христа. Але основна ідея — самопожертва Бога заради людей збереглася. Релі­гійна сутність обряду залишилася такою, як і тисячоліття тому: принесенням жертви очистити людей від зла, хвороб, нещасть і трагедій.

Ідея спасіння, хоч би після смерті, отримала значне поширення, особливо серед простолюду. Образ Христа, який добровільно прийняв мученицьку смерть, немовби за­кликає терпіти земні страждання. Утверджуючись і розвиваючись, християнське вчення розробило церемонію святкування Пасхи, і з II ст. це свято стало одним з найголовніших.

Тиждень перед Великоднем називається Великим, або Страсним, оскільки його дні пов’язані зі Страстями Господніми. Особливо важливі дні настають із четверга, який називають «чистим». Він пов’язаний з Таємною Вечерею Ісуса Христа з апостолами.

Матеріальним утіленням воскресіння є пасхальні яйця (в Україні — крашанки, пи­санки) символ життя, весни, сонця, у християнстві символ спокути гріха людини.

У Київській Русі святкування Пасхи було запроваджено в X ст. Тут воно злилося з місцевими слов’янськими весняними святами. Давні слов’яни навесні перед початком сільськогосподарських робіт влаштовували свято сонця, що «воскресає». У ті дні вони приносили жертви духам і божествам рослинності, прагнули задовольнити духів поме­рлих предків. Християнська Пасха ввібрала в себе багато з давньослов’янських релігій­них обрядів, зокрема громадські сімейні трапези, до яких готували хліб, сир, яйця, коп­чене м’ясо тощо.

Оскільки в ранньому християнстві святкування воскресіння Христа збігалося з іу­дейською Пасхою, на Нікейському (325 р.) та Константинопольському (381 р.) соборах було вирішено святкувати Великдень першої неділі після повного місяця, яка наставала або в день весняного рівнодення (21 березня), або після нього. Але обов’язковим було святкування Пасхи іншого дня, ніж в іудеїв. За місячним календарем весняний повний місяць припадає на одне й те саме число, за сонячним на різні числа й навіть на різні дні тижня. Тому Великдень не має точно встановленого календаря. Відзначають його у межах 35 днів.

Для точнішого визначення дати святкування Пасхи на кожен рік були зроблені від­повідні обчислення, які називають пасхаліями. У православ’ї вони залишилися незмін­ними дотепер. У католицизмі формула цих обчислень зазнала деяких змін, тому не завжди обидві церкви святкують Пасху одного й того самого дня.

Теми рефератів

1. Філософські основи ранньохристиянської догматики.

2. Елліністичний світогляд та його особливості в цю епоху. Філософські школи.

3. Палестина в еллістичному світі. Римське панування.

4. Релігійні вірування, месіанськи, есхатологічні сповідування та інтелек­туальні пошуки в християнському середовищі.

5. Перші християни: відношення греко-римського світу.

6. Становлення християнської догматики і еллінська філософська традиція.

7. Аргументи християнських апологетів.

8. Християнські символи віри.

9. Вселенські собори і їх значення в історії християнства.

10. Конфесійний поділ та проблема християнської ідентичності.

11. Християнські таїнства і обряди, особливість ортодоксального та рефо­рмаційного витлумачення.

12. Християнські свята.

13. Місце християнського богослужіння. Семантика християнського храму.

14. Культові особливості різних християнських конфесій.

15. Містичне розуміння. Церква як «тіло Христове» та «град Божий».

16. Соціологічне розуміння церкви. Церква як суспільний інститут. Функції церкви.

17. Старозаповітні корені християнської моралі.

18. Соціальна доктрина католицької церкви.

19. Філософські основи ранньохристиянської догматики.

20. Біблія як культурно-історичний феномен.

21. Наукове і біблійне розуміння походження і суті життя.

22. Історична і міфологічна школи про особистість Ісуса Христа.

23. Вселенські собори та їх значення в історії християнства.

24. Розкол церков 1054 року.

25. Становлення християнської церкви.

26. Проблема екуменізму в християнстві.

27. Експлікація тринітарного догмату в Євангелія від Іоанна.

28. Біблія — священна книга християнства та іудаїзму.

29. Походження і структура Біблії.

30. Вчення про створення світу та людини в Старому Завіті.

31. Вчення про Ісуса Христа — боголюдину і Спасителя.

32. Нагорна проповідь — соціальні і моральні принципи первісного хрис­тиянства.

33. Соціально-політичні причини та ідейні передумови християнства.

34. Основні положення християнського віровчення, Нікейський символ віри.

35. Загальна характеристика основних християнських напрямків: католи­цизм, протестантизм, православ’я.

питання. Завдання

1. В чому виявлявся кризовий стан на передодні виникнення християнства?

2. Яку суспільну та релігійну роль відігравали в Римський імперії колегії та асоціації?

3. Якими були характерні риси елліністичного світогляду?

4. Ідеї яких філософських шкіл вплинули на формування християнства?

5. Які східні містеріальні культи поширювалися на формування християнства?

6. Назвіть характерні риси релігійно-політичної атмосфери Римської імперії.

7. Яким було становище Палестини під пануванням Риму?

8. Охарактеризуйте визначальні риси релігійності в християнському сере­довищі.

9. Назвіть основні релігійні партії та секти в Палестині на поч. нашої ери.

10. Назвіть нехристиянські та християнські джерела з історії раннього християнства.

11. Як змальоване життя перших християнських громад у книзі Діянь Апо­столів?

12. Хто такі іудео-християни та язико-християни?

13. Перші єресі всередині християнської церкви.

14. Назвіть причини гонінь владою ранньої церкви.

15. Якого статусу набула християнська церква за часів імператора Костян­тина Великого?

16. Яка структура християнської церкви склалася в IV ст?

17. Як вирішувалася на Вселенських соборах тринітарна проблема?

18. У чому полягає сутність християнського питання ?

19. Якою була роль Халкідонського собору 451 р. у формуванні церковної ортодоксії?

20. Розкрийте особливості християнського культу часів Вселенських соборів.

21. Назвіть основні збірки церковних канонів, затверджених вселенськими соборами ^^[[[ ст.

22. Які догмати становлять основу християнської доктрини ?

23. Моральні категорії у світі християнського віровченні.

24. Що таке Символ віри у християнстві ?

25. Які соціально-політичні, ідеологічні та психологічні чинники сприяли виникненню християнства?

26. Схарактеризуйте основні критерії, за якими відбувалася канонізація Біблії.

27. Обгрунтуйте роль Ісуса Христа в заснуванні християнства.

28. У чому полягає значення Вселенських соборів?

29. Проаналізуйте передумови розколів у християнстві.

30. У чому полягають особливості церковного календаря у християнстві?

31. Проаналізуйте спільні й відмінні особливості християнства та інших релігій.

32. У чому виявляється історична обумовленість і релігійна особливість християнських свят?

33. Назвіть секти раннього християнства.

34. Які основні ідеї раннього християнства?

35. Охарактеризуйте християнські таїнства.

Тести

Рекомендована література

Августин Блаженный. О граде Божием. Сочинения в 2-х томах — М.: Рарогъ, 1993. — Т.1. — 682 с.

Аверинцев С.С. Новый завет // Философская энциклопедия: В 5 т. — М., 1960-1970. — Т.4.

— 889 с.

Библейская энциклопедия. Труд архимандрита Никифора. — М.: издательский центр «Tep­pa», 1990. — 902 с.

Библия: Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета, (канонические): В 2 т. - СПб.:Духовное просвещение, 1991.-1193 с.

Булгаков С.Н. Свет невечерний: Созерцания и умозрения. — М.: Республика, 1994. — 535 с.

Бычков В.В. Из истории византийской эстетики // Византийский временник. — М.: Изд-во АН СССР, 1976. — Т.37. — 368 с.

Гайденко П.П. Христианство и генезис новоевропейского естествознания — М.: Раритет, 1997. — 287 с.

Глубоковский Н. (протоиерей) Учение апостола Павла. Христианское чтение. — СПб.: Си­нодальная типография, 1899. — 412 с.

Григорий Нисский. Творения: В 8 т. — М.: Типография Губернского Управления, 1861-1872.

— Т.6., 4.I, — 544 с.

Григорий Нисский. Человек есть образ Божий. — Μ.: Свято- Троицкая Сергеева Лавра, 1995. — 543 с.

Давыденко В.Ф. Святоотеческое учение о душе человека. — Харьков: Типография Губернс­кого Управления, 1908. — 433 с.

Добротолюбие: В 5 т. — Μ.: Тило-Литография И. Ефимова, 1895.

13. Донин А. У истоков христианства. — Μ.: Политиздат, 1979. — 397 с.

14.3еньковский В.В. Основы христианской философии // Зеньковский В. Христианское уче­ние о мире. — Frankfurt am Mein, 1964. — 367 с.

15. Косидовский Зенон. Библейские сказания / Пер. с польск. — Μ.: Политиздат, 1975. — 455 с.

16. Крывелев И. Книга о Библии. (Научно-популярные очерки). — Μ.: Соцзкгиз, 1958. — 360 с.

17. Левада Ю.А. Современное христианство и социальный прогресс. — Μ.: Наука, 1962. — 263 с.