Еволюція християнства в процесі його формування

Створення й становлення нової релігії відбувалися в специфічних релігійних органі­заціях, общинах первісних християн, які пізніше злилися в християнську церкву. З хри­стиянського погляду християнська церква є божественним встановленням самого Ісуса Христа, який доручив владу над нею апостолові Петру, а той передав божественну бла­годать усьому наступному духовенству.

Історичний аналіз свідчить, що утворення християнської церкви — це тривалий процес організаційного становлення нової релігійної структури.

Одні з послідовників Ісуса, залишивши свій дім та близьких, цілком присвячували себе служінню справі поширення нового вчення, інші дотримували вірність йому, про­довжуючи своє громадянське і родинне життя. Ні в тому, ні в іншому випадку ніякої сталої організації не було. Як не було жодних культових встановлень.

Потреба в організації виявилася в період поширення християнства серед населення Іудеї та інших народів Римської імперії. Тоді поступово в різних містах з’явилися сталі християнські общини, різко зросла кількість проповідників. Про ці елементарні общини повідомляють нам Послання, Дії та Євангелія. Із них ми взнаємо, що діяльність цих общин зводилася в основному до релігійних зборів і спільних трапез. Під час релігій­них зборів будь-який член общини мав право виступити як виконавець релігійного культу. Окремого духовного кліру ще не було. Сам Ісус жодного духовного звання чи чину не мав. Він був Учителем, Спасителем, Господом. Общини не мали постійного зв’язку, кожна община існувала окремо. Вони обмінювалися проповідниками, але цей обмін був спорадичним, а не систематичним.

Зміцнення церковної структури ми бачимо і в період становлення пауліанських ідей у християнстві.

У Посланнях апостола Павла зазначається, що духовенство, зокрема апостол, має переваги перед мирянами, він «служить вівтарю, з вівтаря має частку», тобто форму­ється професійне духовенство, яке утримує общини.

Необхідність у сталій організації общин особливо гостро відчувалась при поширен­ні християнства в столиці імперії Римі. Християнські історики звичайно пов’язують — це поширення з ім’ям апостола Павла. Його роль у цьому незаперечна. Але про христи­янство в Римі знали ще до нього. Інформація про успіхи нової релігії в Малій Азії, Єги­пті, в інших місцях імперії не могла бути непомітною в столиці. Бурхливе економічне і політичне життя столиці втягувало в себе і християн. Ось тому християни були в Римі й до Павла. Але поява талановитого проповідника і реформатора християнства, який проповідував саме таке християнство, яке було потрібне тому часу, одразу зробило християнство досить помітним явищем і в столиці, і в державі.

Очевидно, спочатку християнство знайшло майже готову суспільну організаційну форму, яка дала йому можливість охопити своїм впливом широкі народні маси, неза­лежно від їх етнічної належності. Такою формою були римські асоціації, колегії і брат­ства, що створювалися здебільшого для поховання своїх членів. Ці колегії складалися з вільновідпущених, бідняків і рабів, їх метою було забезпечити своїх членів у разі смер­ті пристойною могилою. Люди, вступаючи до колегії, робили разовий внесок, а потім — періодичні внески. Коли хтось із членів колегії помирав, йому купували місце для поховання і ховали всією колегією. Це об’єднувало членів колегії, вони організовували спільні обіди, вечері та свята; ці зустрічі давали вихід суспільним настроям тієї доби. Члени колегії допомагали один одному, займалися благодійництвом.

У Римі швидко ростуть християнські общини. У 251 р. у місті вже нараховувалось кілька десятків тисяч християн. Поступово християнські общини вдосконалювалися. У них виділялися люди, що обіймали постійні посади: старійшина (пресвітер), вчитель (апостол), єпископ, який займався господарчими справами і фінансами. Формується професійне духовенство — клір, решта членів общини дістає найменування мирян. Пе­рші становлять активну частину общини, другі пасивну. Розробляється вчення про осо­бливу благодать духовенства, близькість його до Бога, а тому і про особливі його при­вілеї. Дуже впливовою була посада єпископа, адже її займали багаті, освічені люди, що мали досвід управління господарством. Незабаром єпископ очолює общину. У II ст. іс­нування християнства (тобто в 130-230 рр.), на думку А.Гарнака, клір відокремлюється в окрему соціальну групу.

Внутрішній розвиток общин супроводжується встановленням зв’язків між ними. Відбувається об’єднання общин у територіальні групи під керівництвом старшого єпи­скопа або архієпископа. З’являються інші духовні чини. Ось тоді й виникає християн­ська організація, утворюються церкви, які мають владу над общинами значної терито­рії. Зміцнюються зв’язки між групами общин. Виникають стійкі територіальні об’єднання общин — помісні церкви.

Помісну церкву очолює єпископ чи архієпископ, а то й митрополит, назва якого вказує, що він глава церкви вже цілої держави. Згодом з’являється такий титул, як пат­ріарх глава церковного світового на той час масштабу. Християнська церква набуває всесвітнього значення.

Організаційний розвиток церкви йшов у напрямі централізації. Якщо раніше пропо­відник, учитель обов’язково повинен був мати харизматичний дар, він навчав, лікував, рятував, пророкував, то тепер він мав поступитися місцем єпископу, який керував, гос­подарював у церкві. Харизматична община мала поступитися єпископальній церкві.

Перші віки християнства. Появу християнства в Римі пов’язують із проповідниць­кою діяльністю апостола Павла. Але це ще нічого не говорить ні про перемогу, ні про визнання християнства. У той час до всесвітньої столиці збігалися всі струмки людсь­кої думки, тому в ній були представлені всі релігійні та ідейні течії. Християнство оде­ржало можливість порівнятися з багатьма іншими релігіями, конкурувати з ними і в хо­ді цієї конкуренції вдосконалювати своє віровчення і культ у напрямі відповідного пристосування до нових умов існування. Заслуга апостола Павла і полягає саме в цьому пристосуванні. У Римі триває й завершується паулінізація християнства, а разом з цим стає явним факт всесвітньо-історичної перемоги християнства над усіма релігіями ста­родавнього світу, чи, користуючись християнською термінологією, над язичництвом, тобто над релігією інших народів, «язиків». Що цьому сприяло? Як же це відбулося? Справа склалася так, що на початку нашої ери розвиток Римської імперії підійшов до етапу переходу до феодальних виробничих і суспільних відносин. Настав крах остан­ньої світової держави рабовласництва — Римської імперії. Криза рабовласництва в цій імперії охопила економіку, політику та ідеологію. У сфері економіки це було руйну­вання продуктивних сил: зниження економічної ефективності виробництва і продукти­вності праці. Рабська праця стала непродуктивною. Жахливі умови життя вели до фізи­чної деградації головної продуктивної сили — людей. У політичному житті — це була криза державної влади, встановлення деспотичних режимів, таких як, наприклад, прав­ління Нерона. Повсякчас спалахували повстання рабів, серед них і повстання в 74-71 рр.

Таким чином, криза римського рабовласницького суспільства поставила низку ідео­логічних проблем. Вони могли бути розв’язані лише в релігійній формі, оскільки інші ідеологічні форми масам були недоступні.

Кінець II ст. для Римської імперії був часом певного спокою. За Марка Аврелія (161-180) був відбитий натиск варварів, і Рим переходить до оборони. Імператор Ком- мод (180-192) теж пішов на ряд поступок варварам. Після його вбивства доля імпера­торського трону опинилася в руках преторіанської гвардії. Відбувається процес лікві­дації республіки. Рим, Італія і провінції зрівнюються в правах, виникають нові країни, виростає державна бюрократія. З’являється зовсім нове суспільство, якому потрібна нова релігія, насамперед геть позбавлена етнічних обмежень.

Але чому знадобилася саме нова релігія? Адже на території Римської імперії спові­дувалося чимало традиційних національно-державних релігій. Справа в тому, що існу­ючі релігії не можна було використати для виразу ідей різних етнічних верств. Потріб­на була релігія, спільна для всіх рабів, незалежно від їхньої етнічної належності. Такої релігії імператорський Рим не знав.

Робилися спроби створити єдину для всієї держави релігію у вигляді культу імпера­тора.

Збіг цих обставин відкривав «зелену вулицю» тій релігії, яка відповідала б поставленим вимогам. Такою релігією було християнство. Християнство народжувалось у зіткненні етнічних інтересів. Його створив народ нечисленний, але щедро розпорошений серед інших народів. Це й було джерелом космополітичності християнства, бо воно звертало­ся до всіх народів. Християнство завчасно позбулося революційно-демократичних ілю­зій і навчилося враховувати інтереси всіх соціальних верств та держави. А головне воно розвинуло і дало релігійне обгрунтування зростаючому гуманізмові, який був для наро­ду ідеологічною засадою руйнування жахів рабовласництва. Ось чому головною при­чиною перемоги християнства слід вважати його високий гуманістичний заряд, ство­рення системи ідей, потрібних і визнаних усіма членами суспільства, тобто вічних загальнолюдських моральних цінностей. І ст. н.е. є початком історії християнської цер­кви. Цілком природно, що християнські церковні осередки за взірець своєї будови бра­ли іудейські синагоги. Але вони чітко протиставляли себе їм і були підкреслено демок­ратичними. Вважають, що взірцем для християнських общин були також римські асоціації та колегії, інші орієнтувалися на вільні релігійні союзи чи на своєрідні патро­нати. У Римській імперії діяли різні асоціації, колегії, товариства, братства, спілки. Це був один з виходів із приватного життя в суспільне. Вони мали здебільшого релігійний характер, переважна більшість їх створювалась для поховання її членів. Відомий дослі­дник історії Риму французький вчений Г.Буасьє описує одну з колегій на підставі напи­су на храмі. Ця колегія складалася з вільновідпущених, бідняків, а також рабів, які мали дозвіл на це від своїх власників. Мета колегії забезпечувати своїх членів у разі смерті пристойною могилою. При вступі до колегії для кожного був обов’язковий разовий грошовий внесок і пляшка доброго вина. Потім гроші вносилися щомісяця. Коли хтось із членів колегії помирав, йому купували місце для поховання і ховали всією колегією. Якщо це був раб і його власник відмовлявся видати тіло для поховання (за законами рабовласництва і труп раба належав рабовласнику), тоді відбувалися символічні похо­рони і споруджувалась порожня гробниця з відповідним написом. Члени колегії утво­рювали тісне коло спільників, часто зустрічалися, організовували спільні обіди, вечері, свята. Саме під час цих зустрічей знаходили вихід ті настрої, які складалися у них під впливом умов життя. Члени колегії допомагали один одному, займалися благодійницт­вом. Керівні особи — магістри, квестори — були виборними. Вони відали справами і фінансами колегії. Релігійне спрямування колегії, дуже часто етнічна спільність її учас­ників робили можливим вступ до них представників заможних верств, які відразу ж за­ймали там керівні посади. Організаційний лад римських колегій у майбутньому послу­жив основою організаційної побудови християнських громад. Саме з них черпалися демократичні принципи їх структури.

Утворюючись як самостійна суспільна структура, християнська церква насамперед мусила визначити своє ставлення до держави та існуючого права. Ідеологія первісного християнства створювала відчуження перших християн від світу і, звісно, від держави. Вони вважали себе громадянами небесної держави, а земну державу язичницькою, дия­вольською. Це відверто висловлено в Одкровенні Іоанна. Але разом з тим християни не могли не бачити регулюючу і організуючу роль держави. Римська держава як світова, що об’єднала народи з різними релігіями, взагалі була віротерпимою. Визнавши за іу­действом право на існування, вона тим самим визнала право на життя і християнства, яке (не без підстав) вважалось на той час іудейською сектою. І християнам не раз дово­дилося шукати захист від своїх владних опонентів в органах держави. Це вело до утво­рення двоїстих поглядів християн на державу і право та засудження їх, визнання та впровадження. Але відчуваючи себе чимось особливим державі, християни поступово будували свої громади. В основу життєдіяльності християнських громад були покладе­ні такі принципи: регулярні спільні богослужіння за регламентованим обов’язковим порядком; утворення спільного грошового фонду; підкорення авторитету общинної влади, яка персоніфікувалася в певних посадових особах; владне втручання в проблеми шлюбу і родини; поступове утворення власного судочинства; підтримка і зміцнення міжобщинних відносин, без яких неможливо й думати про утворення єдиної церкви. Два передостанніх положення несли в собі зародки дедалі більшого протиставлення християнської церкви Римській державі.

Перше століття існування християнської церкви, коли вона тільки ще зароджувала­ся, було роками невинного організаційного дитинства. Кожна община існувала сама по собі, встановлювала свої порядки і не визнавала інших. Було навіть ворогування між громадами. Усередині громад вирувала боротьба навколо догматики, що вироблялась. Поступово зростали місцеві авторитети, і між ними теж велася боротьба, зв’язки між громадами були спорадичними. Церкви як сталої організації ще не було, тому для цьо­го періоду історії християнства користуємося терміном «церква» з певними застере­женнями. В II ст. відбувається більш активне організаційне оформлення. Близько сере­дини II ст. в Римі оформлюються єпископат і колегії пресвітерів. У міру зміцнення церковних зв’язків і народження відчуття власної сили та впливовості християнські це­ркви в Римській державі потрапляють у ситуацію досить складних відносин з державою.

Імперський Рим поступово став ставитися до християнства вороже. Насамперед по­трібно було з’ясовувати відношення між християнством і державою. Але з’ясування відносин між християнською церквою (точніше церквами) і державою дещо гальмува­лося через ряд обставин. Серед них багатотечійність нової релігії; наявність організа­ційних розгалужень, ворогуючих одна з іншою; постійна ідеологічна боротьба всере­дині релігії -боротьба з єресями. Це часто надавало невизначеності всьому рухові в цілому. І, безумовно, турбував чітко окреслений гуманізм християнства, оскільки но­вому суспільному ладу, який змінював рабовласницький, гуманізм не був потрібний. Ось тому в ІІ-ІП ст. у відносинах християнської церкви і Римської держави виник ряд колізій, які в історії християнства дістали назву гоніння на християнство. Питання про гоніння в історії християнства спірне.

У 1891 р. на лекції в актовому залі Київського університету св. Володимира профе­сор Юліан Кулаковський прочитав на користь потерпілих від неврожаю лекцію «Хрис­тиянська церква і римський закон протягом перших двох століть», у якій розглянув пи­тання про гоніння на християн у перші віки існування нової релігії. Він дійшов висновку, що жодних гонінь не було. Влада не переслідувала переконання віруючих, оскільки виявляла віротерпимість. Проти лектора виступив один з місцевих київських богословів, а саме М.Г.Ковальницький з рецензією в журналі «Труды Киевской духов­ной Академии» (1892), де на 214 сторінках доводив протилежне. Різні думки з приводу гонінь висловлюються і в сучасній літературі.

Християнська література, присвячена цьому періоду, переповнена численними згад­ками про гоніння на християн збоку імператорської влади. Римська влада взагалі доде­ржувалась такої-сякої віротерпимості, хоча відомий історик християнства А.Дніні на­зиває релігійну терпимість Риму міфом. Але він трохи перебільшує. Завойовані народи та території несли в імперію свою віру, і якщо вона не суперечила культу імператора, то жодних проблем не виникало. Але в християнському русі був вагомий соціальний елемент, адже — це був рух рабів, поневолених, які виступили проти зла та насильства, готові до боротьби з ними, і — це перетворювало християн на головну політичну силу, небезпечну для імператорської влади. Отже, в останньої були підстави для ворожості супроти християнства, і Рим не втрачав нагоди для переслідування християн.

Гоніння йішди хвиля за хвилею, залежно від політичної ситуації в державі, були од­ним із заходів, щоб вибратись із систематичних поглиблень кризи імперії.

Перше гоніння відбулося в часи Нерона (54-68), воно обмежилось Римом. Для орга­нізацій масових репресій проти християн був використаний привід пожежа в Римі 64 р. Відповідальність за пожежу було покладено на християн. За наказом Нерона їх розпи­нали на хрестах, кидали на розтерзання звірам на аренах цирків. На масових гуляннях з них робили палаючі смолоскипи. Потім гоніння Доміціана 81-96 рр. і Трояна 98-117 рр. Саме Доміціан у 95 р. вислав на острів-пустелю Патмос престарілого останнього на той час апостола Іванна, де той нібито написав Апокаліпсис. Повернувся він у 98 р. вже за часів імператора Нерви, який припинив гоніння християн. Але його спадкоємець імпе­ратор Троян знову їх розпочав.

Вороже ставився до християнства Марк Аврелій (161-180), який висловлював вели­ку схильність до античної, зокрема стоїчної філософії. Відомий у цьому відношенні йо­го указ 176 р. У 202 р. новій хвилі для переслідувань дав поштовх едикт Септимія Се­вера (193-211). Потім були гоніння за часів правління Максиміна-Фракійця (235-238).

Посилення гонінь відбувається за імператора Деція (249-251). Але вони були корот­кочасними і негайно припинилися після його смерті, хоч його едикт 250 р. про гоніння одержав статус документа, дійсного на тривалий час. Християн змушували у визначені дні в присутності спеціальної комісії приносити жертви язичеським богам і статуям ім­ператора та одержувати про це спеціальне посвідчення. Зловживань і одержання фікти­вних посвідчень було безліч. Дух цього документа відчувався при гоніннях, які були відновлені за Валеріана (253-260) — едикти 257-го і 258 років та Авреліана (270-275) — едикт 275 р.

Гоніння проти християн спалахували за імператорів Діоклетіана (284-305) і Галерія (293-311). Укази 303 і 304 років змушували християн приносити жертви язичеським бо­гам. Взагалі гоніння Діоклетіана були дуже жорстокими, вони тривали аж до приходу до влади Костянтина (306-337).

У християнстві, починаючи з III ст., розвивається особливий жанр літератури — агіографічний, тобто житійний, у якому зображуються житія і страждання мучеників. Видаються відповідні збірники «Діянь» («Актів») і «Страстей» («Пансіонів»).

Отже, майже два з половиною століття йшло жорстоке нищення інакодумців. Рівень жорстокості переслідувань змінювався, іноді наставали часи легалізації, але загальна тенденція до придушення християнського руху не послаблювалась. Для християн це були часи природного добору: слабкі духом не витримували. Це було моральне та ідей­не загартування християнства. І разом з тим ця боротьба змушувала християнство руха­тись уперед в ідейному і віронавчальному напрямах, відбиваючи напади зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Значно небезпечнішою, ніж гоніння, для християнства була ідейна боротьба проти нього, що велась в освічених язичницьких колах римського суспільства. Для цієї боро­тьби були вагомі підстави. В інтелектуальному житті давньоримського суспільства по­ява християнства була видатною подією, це була істотна альтернатива античному сві­тоспогляданню. Християнство вороже ставилось до античної культури і філософії, у яких вбачало вияв язичництва. Безумовно, це не був однобарвний процес, християнство багато чого взяло з античної культури і філософії. Богослов Юстін (100-163) поважав античну філософію, а Сократу і Геракліту навіть знайшов місце в царстві небесному. Климент Олександрійський (бл. 150 — 215) вважав доцільним зіставлення філософії та християнства. Оріген (бл. 185-254) вважав християнство завершенням античної філо­софії. Августин (354-430) взагалі заявив, що істинна релігія та істинна філософія тото­жні. І вони мали рацію, коли брали до уваги ідеалізм, започаткований у стародавніх греків і римлян. Але щодо матеріалізму стародавніх, то він відкидався християнством без будь-яких застережень. У перші віки християнства проти нього були здійснені ене­ргійні виступи. Лукіан (бл. 125 — після 180) пише памфлет «Про смерть Переграна», Цельс (Келье) (II ст. н.е.) — «Правдиве слово», Порфірій (бл. 233 — 304) написав по­лемічний твір «Проти християн» у 15 томах. Значну літературно-полемічну діяльність вів імператор Юліан, названий Відступником (332-363). Не дивно, що всі ці виступи проти християнства відразу піддавались нещадній критиці збоку представників остан­нього. Церква ретельно дбала про те, щоб в історії залишилось якнайменше літератури з критикою християнства. Внутрішнім ворогом християнства була його невпорядкова­ність, суперечливість окремих положень, недосконалість. Усе — це треба було усунути в ході його утвердження. В утвердженні християнства чималу роль відіграла група бо­гословів II — III ст., які вже після написання Нового Завіту виступили з пропагандою християнських ідей і повели рішучу боротьбу з критиками християнства. Саме тоді християнство робить рішучі кроки до врегулювання відносин з існуючим суспільством. Воно визнає боговстановлення державної влади і незмінність соціального ладу в обмін на визнання християнства рівноправним з іншими релігіями. Цю справу на себе взяли церковні письменники, які намагалися довести, що християнство не суперечить анти­чній філософії. Створена ними література дістала назву апологетики, а ця група авторів апологетів. Апологети розпочали боротьбу, захищаючи християнство від нападів ззов­ні. Це був початок теологічної битви, в якій християнство змушене було брати участь протягом І—II ст. і яка перейшла потім у внутрішні битви. Історіографія розглядає апо­логетів як початківців патристики певної сукупності теологічних, філософських і соці­ально-політичних християнських доктрин, а авторів їх називає отцями церкви. Церква ж визнає отцями церкви лише тих, хто визнаний святими. Апостолів поділяють на схід­них, які писали грецькою мовою, і західних, які писали латиною. Найвидатнішими се­ред східних апологетів слід назвати Юстина Мученика (пом. бл. 165), який написав «Апологію» і «Бесіду з Трифоном-іудеєм»; Татіяна (пом. бл. 175), автора «Промови до еллінів»; Афіногора (пом. бл. 177), відомого своїм «Проханням на захист християн». Серед інших: Мінуцій Фолікс (пом. 240) і особливо Тертулліан (бл. 160-після 220).

Значний внесок до апологетики зробив Оріген (185-253), який з дитинства засвоїв християнські принципи від батька, страченого за християнські переконання. З юнацтва він проявив себе як талановитий богослов і викладач; написав близько 2 тис. творів, се­ред них: «Проти Цельса» і «Про початки». Висунувши концепцію, згідно з якою Біблія має три сенси: тілесний, який висловлено в буквальному розумінні з її текстів; душев­ний, який полягає в моральних висновках з її тексту; і духовний, філософсько- містичний як вищий етап розуміння Одкровення. Оріген вніс у богослов’я потужний заряд оптимізму, твердячи, що пекельні муки тимчасові, бо буде цілковите спасіння і злиття всіх душ із Богом. Оріген обстоював аскетизм і чернецтво, сприяв удосконален­ню християнської догматики. Під впливом Орігена перебувала значна частина «отців церкви» після нікейського християнства.

Тертулліан народився у Карфагені. Там же проходила і його основна діяльність. Він займався юридичною практикою. Прийнявши християнство, згодом зійшовся з монта- ністами, мав конфлікт із церквою, але вважався видатним християнським богословом і письменником. Він мав вищий рівень освіти свого часу, добре знав тогочасну бого­словську і філософську літературу, вільно володів грецькою і латинською мовами. Йо­му належить започаткування церковної латини, що стала більш ніж на тисячу років ос­новою середньовічної освіти. Його богословські заслуги були оцінені вже пізніше, але до числа святих він не потрапив. Головна теза його вчення є утвердження безумовного примату віри над знанням. За натурою фанатичний і темпераментний, він вклав усі свої здібності в обгрунтування своїх переконань, часто вдавався до парадоксів. Загальнові­домий його вислів про те, що віра в Христа має бути прийнята тому, що вона супере­чить розуму: «Син Божий розп’ятий: не соромно, бо ганебно; і вмер Син Божий: це ціл­ком вірогідно, тому що безглуздо; і похований воскрес: — це вірогідно, тому що неможливо». «Апологетика» Тертулліана присвячена захисту християнства від звину­вачень у нелояльності щодо державної влади, аморальності, зневаги до інших богів то­що. Автор твердить, що християни гідні громадяни римського суспільства й імператор може цілком покластися на них. Цей твір багато в чому сприяв ствердженню змін, що відбулися в соціальній спрямованості нової релігії.

Апологетики практикували богословсько-політичні звернення до римських імпера­торів з метою довести, що християнство може піти на користь Римській державі. Так, у 124-125 рр. афінянин Кіндрат під час перебування імператора Адріана (117-138) у Гре­ції звернувся до нього з апологією, в якій захищав християнство. До імператора Анто- нія Пія (138-161) з такою самою апологією звертався афінянин Арістід. Цьому ж імпе­ратору вручив апологію Юстин у 138-139 рр. під назвою «Імператору, сенату і народу римському». У 166 р. Юстин написав ще одну апологію, в якій з гнівом засуджував ім­ператорське нерозуміння християнства, за що й заплатив своїм життям.

Апологетики зробили велику справу в історії християнської церкви: вони здійснили теоретичну підготовку її переходу від гнаної до пануючої.

Єресі і розколи в ранньому християнстві. Початок історії християнства позначився активним розвитком богословської думки. Розвиваючи загальні риси віровчення, на­креслені Ісусом Христом, богослови мусили відповісти на численні питання, які неод­мінно виникали в зв’язку з поглибленням розуміння догматів, уточнення їх змісту. Ви­словлювалися різні думки, обумовлені історичними, економічними, політичними, філософськими і, мабуть, індивідуальними факторами. Частина їх була достатньо дове­дена і визнана ортодоксальними, вони увійшли у вчення церкви та висловлені у творах отців церкви. Інші стали об’єктом запеклих суперечок, богословських дискусій, багато з них були відкинуті й оголошені єрессю. У богослов’ї єрессю вважається свідоме і на­вмисне відхилення від догматів віри.

Боротьба з єресями в перші віки існування християнства була впертою і часом дра­матичною. Це були ранні єресі. Ми їх так назвемо на відміну від єресей наступних ета­пів розвитку християнства, яких було чимало. Ранні єресі сприяли утвердженню в хри­стиянстві ірраціоналізму. Тут вони неабияк прислужилися, доповнюючи Філона Александрійського. Вони, можна сказати, довершили філософську підготовку христи­янства при його утворенні. Хоч як парадоксально це звучить, але єресі зробили велику справу в християнстві вони допомогли генеральному пауліністському напряму, який став ортодоксальним, відшліфуватися в логічну, сталу, всебічно зорієнтовану релігійну систему. До ранніх єресей у християнстві звичайно відносять іудео-християнство, мон- танізм і гностицизм.

Перший крок в ідеологічному становленні християнства — це остаточний розрив з іудаїзмом. Християнство виникало як секта в іудаїзмі, що мав чітко окреслені етнічні риси. Але воно домоглося визнання лише як космополітична релігія колосального кон­гломерату різних народів світової Римської імперії. Дуже швидко після початку нової релігії християни з язичників уже становили переважну більшість над християнами з іудеїв. Це дало підставу для подальшого відходу від іудейського віровчення і особливо культу. Для характеристики цього процесу звичайно посилаються на твір Юстина- філософа «Бесіда з Трифопом — іудеєм» (бл. 160 р.), де автор чітко протиставить себе, християнина, язичникам та іудеям.

Іудео-християнство в Палестині було релігійною концепцією тих, хто вже відійшов від іудаїзму, але ще не пристав до християнства. Такими були ебіоніти (від грец. — злидень). Ебіоніти здійснювали обрізання, святкували суботу, вживали лише кошерну їжу й не визнавали пророцьких книг Старого Завіту, аз новозавітних визнавали лише Євангеліє Матфія. Ісуса вважали месією, але заперечували його божественність і все, що пов’язано з нею, включаючи і надприродність народження. Вважають, що способом життя (общиною, зі спільною власністю тощо) вони дуже подібні до есеїв. До іудео- християн також відносять назареїв і елкесаїтів (елксаїтів). Християни вважають цю те­чію єретичною.

Монтанізм. Монтанізм (від імені засновника течії — Монтана) виник у Фрігії бли­зько 156 р. Монтаністи виступали з позицій аскетизму і колективізму, проти церковної верхівки з позицій заперечення збагачування церкви і засудження примирення її з язи­чницькою державою. Общини монтаністів очолювали не єпископи, а пророки. Чекали негайного приходу Ісуса у фрігійському місті Пепузі, де часто збиралися. Монтан про­повідував у супроводі двох пророчії ні, Пріскілли і Максімілли, які мали видіння і до­водили святість Монтана. Український історик релігії П.К.Козик соціальні причини ви­никнення монтанізму вбачає в тяжкому визиску і непомірних поборах з населення Ма­лої Азії, особливо у Фрігії. Це штовхало населення до радикалізму в релігійних пошу­ках. Звідси і фанатичність прихильників та керівників цієї течії.

Монтаністи широко практикували екстатичні моління, профетизм (пророцтва), го­воріння невідомими мовами, чекали негайного пришестя Ісуса Христа. Можна сказати, що вони були прибічниками християнства, викладеного в Апокаліпсисі. Разом із тим вони заперечували створення єпископальної церкви. До монтанізму свого часу приста­вав Тертулліан. В Африці різновидом монтанізму в IV ст. був ідейний рух агностиків, які заснували донатистську церкву. Повною поразкою монтанізму завершився ранній період становлення християнства, хоч залишки монтанізму на сході Римської імперії проіснували до VIII ст.

Гностицизм. У стійкій і впертій опозиції в християнстві в часи його становлення перебував гностицизм (від грец. «пізнавальний», «той, хто пізнає»), який намагався по­єднувати ідеї раннього християнства з ідеями релігій Стародавнього Сходу та античної філософії. Гностичні ідеї були відомі й до християнства це ідеї містичного пізнання шляхом відкриття, із застосуванням особливих магічних обрядів. Гностики-християни пов’язали це пізнання із спасінням, з моральним удосконаленням, що властиве лише обраним. Гностицизм тривалий час існував поряд з християнством як його незримий конкурент.

Гностики вчили, що існують три начала: досконале божество, Бог-Творець і почат­кова матерія. Досконале божество трансцендентна істота, абсолют, що виявляє милосе­рдя, любов, добро. Бог-Творець — це старозавітній Ягве. Матерія утворює наш матері­альний світ. Між нею і Богом діють проміжні сили — еони, що уособлюють Логос. До еонів належить й Ісус. Світ має дуальну (подвійну) будову: добру відповідає зло, світлу — темрява, духу — матерія, душі — тіло, життю — смерть. Ці сторони ведуть бороть­бу. Слід розумно обрати істину в цій боротьбі. Людство, за вченням гностиків, склада­ється з пневматиків (вибрані люди, які володіють гносисом), психіків (люди, які пере­бувають під владою Деміурга, виконують Закон, але не розуміють його) і хоїків (людей, які перебувають у владі плоті, матеріальних інстинктів і вони приречені на загибель ра­зом із Сатаною). Отже, для гностиків характерними є:

• протиставлення матеріального світу духу, визнання матеріального світу наслідком дій злих сил або помилки Творця, але в жодному разі не творчості Божої;

• врятування мирського, тілесного, матеріального неможливе ні за яких умов; буде врятований лише той, хто є обранцем Божим, в душі кого є часточка божественного духу, пневми, світла; розкриття цього духу має відбутися не розумом, а інтуїтивним пі­знанням, осяянням;

• це осяяння здійснить посередник між Богом і людьми -Христос.

До числа гностиків відносять Симона із Самарії (його вважають засновником хрис­тиянського тлумачення гностицизму), його учня Менандра і учня Менандра Сатурнина. Протестантський історик християнства А.Юліхер засновниками гностицизму називає Симона Волхва, самаритянина Менандру. Гностицизм розпався на велику кількість сект: офітів (які поклонялися змію), каїнітів (поклонялися Каїну, що звільнив людей від підлеглості Старого Закону), сетіан (поклонялися Сифу-Сету, третьому сину Ноя як прообразу Ісуса), послідов ників Василіда (виступив у 125 р.), Валентина (виступив у 140 р.), Карпократа і, нарешті, Маркіона, який був яскравим представником цього руху.

Маркіон (85 — бл. 180) почав свою релігійну діяльність у себе на батьківщині, в м. Сіноп на Чорноморському узбережжі Малої Азії. Багата людина, судновласник, син си- нопського єпископа добре розумів релігійні потреби свого часу. Коли він у 139 р. при­був до Рима, то зробив великий вклад (200 тис. сестерцій) у римську християнську об­щину. У Римі проявилась його схильність до гностицизму.

Гностицизм настільки віддаляється від суто християнських ідей, що дехто навіть не вважає його християнською єрессю, а окремим релігійно-філософським напрямом, якимсь сплавом піфагорійства і східної релігійної мудрості. Богослов К.В.Сомов (1920­1968) вважав, що гностики настільки далекі від християнства, що про них не можна го­ворити, ніби вони течія в християнстві. У цілому про гностицизм можна так сказати, але в маркіонівському виконанні гностицизму християнські ідеї настільки виразні, що маркіонізм нікуди не дінеться від єретичної причетності до християнського вчення.

Соціальною платформою гностиків була соціальна пасивність, консерватизм, при­мирення з існуючою соціально-політичною дійсністю. Зло довічне, це властивість ма­терії. Перебудова світу неможлива, революційний демократизм Ісусового християнства зайвий. Але дотримуючись вчення про Логос як посередника між Богом і людьми, вони високо цінували Ісусову діяльність, особливо діяльність антиіудейської спрямованості. Маркіон перший намагався встановити канон Нового Завіту у складі Євангелія Луки і 10 послань Павла. Наближення Маркіона до Павла видно з того, що його вважають пе­ршим публікатором Павлових послань. Про це пишуть Р.Вінер, А. Древи, А.Ранович. Але у Маркіона були й глибокі розходження з Павлом: він був занадто радикальним щодо іудейства, Старого Завіту, піддавав сумніву тілесне існування Ісуса. Для паулініс- тів це було послаблення авторитету нового вчення, яке спиралося все ж на старозавітну традицію. Щоб утвердити нове вчення, нову церкву, треба було знищити маркіонізм. І це було зроблено.

Антитринітаризм. Антитринітаризм — це течія в християнському богослов’ї, яка поглиблено трактує божества монотеїстичного християнства.

Це була опозиція пануючій пауліністичній течії, яка виникла, на думку церковних істориків, із невміння зрозуміти сутність єдинобожжя, мало не з неосвіченості, неуцтва новонавернених язичників. Нам здається, що тут має місце невміння зрозуміти діалек­тичний характер християнського вчення про Трійцю, метафізичний підхід до цього по­няття. П.А.Козик звертає увагу на наявність двох течій у тринітаризмі: патріпасіанізму, яке заперечувало самостійне існування Ісуса (Бог-Отець і Ісус Христос — це одна осо­ба) і ввіонізму (чи монархіанства), яке визнавало існування Ісуса Христа, але заперечу­вало його божественність.

До антитринітаріїв відносять: Праксея (активно виступав у 170-180 рр.), Ноетаз Ефесу, Савелія, Феодота (кожум’яку з міста Візантії), Артемія.

Маніхейство. У своєму становленні як релігії греко-римського світу християнству довелось витримати конкурентну боротьбу ще з одним релігійним вченням — маніхей­ством. Маніхейство виникло в III ст. н.е. як суміш халдейсько-вавилонських, перських і християнських міфів та обрядів. Його автором вважають проповідника Мані (216-277), батьківщиною територію сучасного Ірану. Мані визнав одвічне співіснування добра і зла, світла і темряви, духу і матерії, диявола і Бога.

Людина також є подвійною істотою: її душа — породження світлого, доброго, а тіло — темного, злого начал. Така дуалістична концепція заперечувала християнство, і коли воно зіткнулося з маніхейством під час свого поширення на Схід, завойовуючи собі мі­сце в римському суспільстві, то вступило в рішучу боротьбу з ним. Перша кара на гор­ло, що була здійснена за вимогою християнської церкви, була вчинена правителем міс­та Тріра Максимом у 385 р. над Прісціліаном на підставі звинувачення його в гностицизмі та маніхействі.

Новатіанство. Новатіанство це одна з християнських течій ІІ-Ш ст., періоду стано­влення пауліанства на засадах Ісусового вчення. Його виникнення пов’язують із внут- рішиьоцерковною боротьбою за головну в Африці єпископську кафедру в Карфагені між Кіпріаном і Новатом, а потім Фелщіссімом. Кіпріан (пом. 258) одержав кафедру за 2 роки після повернення до християнства. Він рішуче відстоював ідею єдності церкви, міцної єпископської влади і права лише єпископа виявляти «милість до тих, хто прови­нився» (зробив поступку язичництву, римській владі, чим порушив християнські нор­ми), правда, допускаючи при цьому великий лібералізм. Це відбулося за часів правлін­ня Деція (249-251), який вчиняв жорстокі гоніння на християн. Супротивники Кіпріана вважали, що милувати «тих, хто провинився» мають ті, хто самі постраждали за віру (мученики і сповідники), вони можуть давати відповідні довідки. Це підривало автори­тет єпископа. Аналогічний рух виник і в Римі, на чолі його став пресвітер Новатіан (пом. 268), від імені якого рух і одержав назву. Причиною виникнення новатіанства вважають боротьбу за посади, суперництво. Зовні це трохи (а може, й не трохи, а біль­ше) є. Але в основі новатіанства було бажання зберегти в християнстві залишки рево­люційно-демократичного руху, перешкодити проникненню до християнських общин заможних осіб, схильних до компромісу з римською владою, до віротерпимості. Хрис­тиянські низи висловили це в новагіанських ідеях, вони чинили опір соціальній пере­орієнтації християнства, яке здійснювала церковна верхівка в І—III ст. Рух цей був приречений, соціальна переорієнтація християнства була неминуча. Але ідеї новатіанс­тва залишили слід у розвитку християнської ідеології.

Аріанство. Вже в новозавітних текстах висловлено основні положення христологіч- ного вчення, згідно з яким Христос є Боголюдиною, що одночасно має людську і боже­ственну природу, що він є Логос (Слово), яке з’єднує людей з Богом. До цього христо- логічного уявлення включено вчення про троїстість божества, яка складається з Бога- Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого.

Повернувшись до питання про співвідношення Бога-Отця і Бога-Сина, Арій з Алек- сандрії (256 чи 280-336) висловив думку, що Ісус не був народжений Богом, але ство­рений ним. Отже, він не єдиносущний Богу-Отцю, а подібносущий йому. У грецькій мові різниця в цих словах полягає лише в одній букві «і»). Але і в цю різницю було за­кладено дуже велике смислове значення: чи є Ісус Христос Богом? Адже він був лише подібний Богу. Йшлося про долю християнства. Арій одразу знайшов спільників: сім пресвітерів і дванадцять дияконів були його першими послідовниками. Не можна не помітити, що аріанство намагалося вирішити нерозв’язне, а саме суперечливість поєд­нання іудейського послідовного монотеїзму із залишками язичницького політеїзму. Ім­ператор Константин (306-337), який на той час уже достатньо визначився відносно хри­стиянства як майбутньої державної релігії Римської імперії, кинувся його рятувати. Це підлило олії у вогонь: до своїх виступів з релігійних питань єгиптяни привнесли полі­тичні мотиви, що заперечували централізаторську політику імперської влади. Аріанст­во, проти якого виступив Константин, стало масовим рухом. Константанові для його подолання довелось створити і скликали вищий орган церковної влади — собор, який отримав назву Вселенського. Аріанство було засуджене собором, але не так послідовно і рішуче, як були засуджене інші єресі іншими соборами. Було прийняте рішення про рівність сутностей двох перших осіб Трійці, що стало великою поступкою аріанству. Почались утиски аріанців і церквою, і державою.

Після смерті Константина в 337 р. імперія була поділена на три частини (на трьох його синів), але з 353 р. Констанцій II (337-361), який усунув своїх братів, знову стає єдиновладним імператором і реабілітує аріанство. Боротьба між ортодоксальним (ні-

кейським) напрямом і аріанством ускладнюється. Новий імператор Юліан II Відступ­ник (361-363) взагалі відмовився від християнства. Лише в 381 р. II Вселенський собор у Константинополі за імператора Феодосія І Великого (379-395) остаточно засудив арі­анство і сформулював богословське положення «одна-єдина божественна субстанція в трьох особах». Так завершилися «христологічні дискусії» IV ст., які потім ще довго від­гукувалися в історії християнства.

Несторіанство. Саме в цей заключний етап історії християнства в Стародавньому Римі у релігії розігралася сцена нової боротьби з єресями.

Продовжувалися суперечки про божественне походження Ісуса, тільки вже не без­посередньо його, а його матері Марії. Константинопольський патріарх Несторій (пом. бл. 450), який правив з 428 по 431 р., стверджував, що Марія не є Матір’ю Божою, вона просто матір Христа, оскільки він був смертною людиною. Ця заява призвела до шале­ного опору збоку монахів і священників. Феодосій II зібрав III Вселенський собор в Ефесі. На першій сесії собору, де були присутні лише 153 єпископи, несторіанство було засуджене.

Але боротьба не припинялася. З прибуттям інших єпископів більшість на соборі склалась на користь Несторія. Його супротивник Александрійський єпископ Кирило з монахом Євтихієм по-новому виклали христологічну доктрину: в Ісусі є лише одна бо­жественна природа. Це й поклало початок монофізитству. Тепер уже засуджували Єв- тихія. Знову скликали собор в Ефесі в 449 р., і за підтримки імператорської влади Євти- хій був виправданий. Втім, Римський єпископ не визнав такого рішення. Релігійна боротьба тривала.

У 450 р. помер Феодосій II. Його сестра Пульхерія та її чоловік Марціан (450-457), що став імператором, виступили проти монофізитів. VI Вселенський собор у Халкидоні в 451 р., на якому було 500 східних єпископів, засудив і несторіанство, і монофізитство. Про Ісуса сказано: «Дві різні й неподільні природи в одній іпостасі». Несторіанці і мо- нофізити цього не визнали і утворили свої церкви. Послідовники несторіанства є й те­пер в Ірані, Іраку та Сирії.

Християнство в часи розпаду імперії. Протягом V ст. Рим тричі побував у ворожих руках, його захопили вестготи в 410 р., вандали в 455 і 472 рр. Кількість населення в місті зменшувалась. Влада імператора занепадала, натомість влада єпископа зростала. Так, місто було поділено на сім районів, які управлялись дияконами, підлеглими Рим­ському єпископу.

У 475 р. імператорський престол посів Ромул Августул. А вже в наступному році він передав владу Одоакру (бл. 431-493), який був спадкоємцем Атгили (пом. 453), во­ждя гунів. Одоакр служив у римлян. Він командував римськими військами. Від їхнього імені він скинув Ромула, а атрибути влади передав східному імператору Зенону (474­491), вирішивши, що влади одного імператора буде достатньо. Він продовжував управ­ляти Італією до своєї смерті, не вважаючи себе імператором. Отже, Римська Західна ім­перія поступово вмирала. Найбільш реальну владу в розваленій державі мав єпископ Рима. На Сході імперія ще трималась. У період 408-450 рр. трон посідав Феодосій II, при якому правили регенти, у тому числі його сестра Пульхерія. Вона брала участь в управлінні державою аж до його смерті. Феодосій II зібрав і кодифікував закони Рим­ської імперії. Цей збірник включав у себе й антиєретичне законодавство. 26-та книга, що мала назву «Про універсальну, чи католицьку віру», зафіксувала нові постулати в релігії епохи занепаду імперії. Це був «Кодекс Феодосія П». Він був сприйнятий і на Заході імператором Валентиніаном III (425-455).

Імператор Юстиніан І (527-565) втрутився в богословські суперечки, підтримавши монофізитів. Це спричинило невдоволення більшості єпископату. Тоді в 533 р. він скликав новий Константинопольський собор, що став п’ятим Вселенським. Рішення со­бору, який підтримав імператора, внесли розкол у християнські церкви. У цих умовах Юстиніан І остаточно здійснив кодифікацію римського нрава. У його підвалини він за­клав християнські принципи. Себе, упорядника цього права, він розглядав як вищого правителя, монарха і священика.

«Сповідування віри», яке так ретельно обробляли вселенські собори, знайшло прак­тичний вихід у побудові громадянського суспільства з усіма його позитивними й нега­тивними рисами. Склалася держава з уставленим бюрократичним апаратом на чолі з самодержцем. Єдиний цар перейняв владу Єдиного Бога. Життя людей (частково віль­них і тому таких, що мають право на особистість та гуманізацію) цілком визначалося державою. Церква запровадила режим цілковитої нетерпимості. Це був кінець антично­сті й початок середньовіччя.Християнство ніколи не було єдиним за своїм віровченням, про що свідчать бурхливі вселенські собори у перші віки його існування. Ясна річ, не було й організаційної єдності. Але вже тоді, у IV — VII ст., явно визначилися два осно­вні напрями — західний і східний, які відображали особливості історичного розвитку Римської імперії.

Наприкінці II ст. посилився економічний розпад Римської імперії, активізувалися повстання пригноблених народів, а також боротьба серед верхівки експлуататорів за владу. З півночі на Рим насувалися германські племена, на сході йому загрожувала пер­ська держава Сасанідів. За цих умов у 330 р. імператор Константан переніс столицю імперії в колонію на сході Візантію, яка почала називатися Константинополем. У 395 р. імперія поділилася на Західну і Східну. Германські племена у 476 р. остаточно зруйну­вали Західну імперію; в Європі почався процес утворення численних феодальних дер­жав. Візантійська імперія проіснувала до XV ст.

У такій ситуації вже з IV ст. визначилися два центри християнства: Західний у Римі та Східний у Візантії.

Серед західного духовенства особливе місце посів Римський єпископ, який згодом навіть вимагав імператорських прав. Із VII ст. титул Папи, який раніше мали майже всі єпископи, було надано лише Римському єпископові. Поступово він стає главою захід­ного християнства.

На Сході владу в християнстві поділили патріархи Константинополя, Антіохії, Але­ксандра, Єрусалима. Вони назвали себе «православними» і цілком підпали під владу імператорського двору, який вирішував усі найважливіші (у тому числі й кадрові) цер­ковні справи. Східні патріархії були рівноправними, хоч з VI ст. Константинопольський патріарх унаслідок свого столичного становища присвоїв собі титул «вселенського» і «найсвятішого» (решта є «блаженними»).

Східні церкви відразу стали частиною державного апарату Візантійської імперії; на світську владу вони не претендували. Між цими християнськими центрами розгорнула­ся конкурентна боротьба за верховенство в християнстві, за вплив на Балканах та інших землях Середземномор’я. Здебільшого вона проявлялась у вигляді богословських супе­речок, зокрема з питання про те, чи Дух Святий є іпостассю лише Бога-Отця, чи й Сина («філіокве»), як вважали західні єпископи. Ще одним пунктом офіційних богословсь­ких розбіжностей було питання про тісто для виготовлення причастя: у західній церкві вживали прісне, а у східних квасне. Були й інші дрібні суперечки.

У 1054 р., за часів папи Льва IX і патріарха Константинополя Михайла Керуларія, відбувся остаточний розрив. Християнські історики називають його «розділенням цер­ков». Західна церква назвала себе «римсько-католицькою», тобто Римською Всесвіт­ньою Церквою, виказуючи цим свою претензію на цілковите верховенство в християн­ському світі. Східні церкви почали називатися православними. Щоб підкреслити свою ортодоксальність, вони також називали себе кафолічними, тобто також всесвітніми (грецькою мовою).

Крім православних церков, у східному християнстві є монофізитські церкви. Це ві- рмено-григоріанська церква у Вірменії, коптські церкви в Єгипті та Ефіопії, сирійська і малабарська (Індія) церкви, так звані стародавні східні церкви.

У XVI ст. в Європі від католицизму відкололася велика релігійна течія, яка відмови­лася визнавати виключність авторитету і влади Римського Папи як намісника Христа, а також заперечувала ряд інших догматів католицизму. Так виник протестантизм.

У наш час християнство представлене більше як 400 течіями, напрямами, церквами, сектами тощо. Однак найбільшими є православ’я, католицизм і протестантизм.

Християнство, яке виникло на історичному зламі поступового розвитку людства, за­вершило цивілізацію Стародавнього світу і відкрило інший історичний етап нової хри­стиянської цивілізації. З виникненням християнства починається його історія. Ця істо­рія може досліджуватись і вивчатися в двох аспектах: 1) історії християнства як релігійного вчення, тобто історії розвитку його віровчення і культу (історія християнс­тва у власному розумінні слова); 2) історії християнської церкви — історії організації та функціонування специфічної суспільної структури, що діє на основі релігійно- правових засад і чітко відмежовує конфесії і деномінації, виходячи з віровченських по­ложень.

У нашому викладі історія віровчення і культу та історія церкви перших віків хрис­тиянства не розмежовані й подані у спільному контексті, з якого видно, що в процесах становлення і вдосконалення віровчення та культу переважають процеси організацій­ного оформлення вчення, тобто процес утворення християнської церкви начебто є дру­горядним щододо утворення віровчення. І не дивно. Церква утворюється на принципах віровчення. Апостол Петро йде за апостолом Павлом. Коли ж уже віровчення остаточ­но склалося, тоді починається розбудова церкви. Творчовіровченські процеси значно уповільнюються, вкорінюється і панує догматизм. Але цілковитої незмінності немає, навіть відбуваються віровченські вибухи, що призвело до утворення окремих чітко розмежованих і навіть ворожих один одному напрямів християнства: православ’я, ка­толицизму та протестантизму. І разом з тим відбувається активний і бурхливий процес церковної історії як історії окремих конфесійних та деномінаційних церков у зв’язку з історією етносів і держав.

Розкол 1054 року, його причини і наслідки. Ще від свого зародження християнство не було ідеологічно та організаційно монолітним. Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені передусім їхнім дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в ме­жах жорстко централізованої Римської імперії. Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що в 1054 р. християнська церква розкололася на дві частини — Схі­дну з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Константин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турками), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) та ударів варварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігійного центру. Константинопольський патріарх був наділений титулом «вселенський» як патріарх усієї імперії; до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імператором. Усе —це живило намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії — незалеж­ності від Риму.

Римські єпископи явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій, вважаю­чи Рим колискою християнства, найсвятішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку ба­гато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст. між Візантією та Римом роз­горнулася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який підвищив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалося суперництво, пов’язане з авторитетністю глав Захід­ної та Східної церков. На межі III—IV ст. серед єпископів Західної церкви став поши­рюватися титул «папа» (отець), а в VI ст. цим титулом почали наділяти їхнього главу, який був «єпископом усіх єпископів», тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинопольського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що до­мінувати у християнстві повинна Західна церква.

Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейсько- го Символу віри, згідно з яким Святий Дух є іпостассю тільки Бога-Отця. Західна стве­рджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «філіокве» — і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целі­бат (безшлюбність) священнослужителів та ін. Були суперечності й щодо територіаль­ної сфери впливу обох церков.

У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візан­тійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів ого­лосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Сим­вол віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зва­тися католицькою (грец. — загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною (лат. — ортодоксальний).

Розкол (схизма — грец.) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх під­порядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціону­вання Західної та Східної церков зумовили відмінності у церковній догматиці, церков­ній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбі­жності, які століттями існували між християнськими церквами.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли в Західній Європі внаслі­док Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християн­стві виникли три основні течії: православ’я, католицизм і протестантизм.

Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах на початку XX ст. виник екуменічний рух (від грец. — заселена земля), метою якого є об’єднання християнських церков, він має багато своїх прихиль­ників серед протестантів, православних і католиків. У 1995 р. його підтримав і Папа Іо- анн Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об’єднань.

Водночас існує і сильна антиекуменістична течія в Руській православній церкві.

Перетворення християнства на державну релігію. З 96 р. імператорський престол у Римі посідає династія Антонінів. У її часи Римська імперія в II ст. досягла найбільшого розширення своїх територій. На заході її кордони йшли європейським узбережжям Ат­лантичного океану; на півночі до території імперії входили Британія і землі сучасної Франції, уся Центральна Європа, на сході кордони вийшли за західне узбережжя Чор­ного моря. Уся Мала Азія, Іранське нагір’я, Месопотамія, східне узбережжя Середзем­ного моря, на півдні Єгипет, уся північ Африки і все це було територією Римської імпе­рії. На той час це була світова держава. Усе II ст. йшов інтенсивний економічний розвиток імперії. Загарбані країни, які перетворилися на провінції імперії, були вклю­чені в політичну систему розвиненої рабовласницької держави, їхнє населення одержу­вало суспільний поділ, тотожний метрополії. Римське право і римська культура по ши- рювались у провінціях заселенням їх римлянами, головним чином із числа воїнів- завойовників, ветеранів. Розпочався процес перетворення рабів на кріпаків-колонів. Зростало і вдосконалювалося виробництво. Мали місце й соціальні заворушення, час від часу спалахували повстання рабів.

Але в III ст. почалася тяжка і затяжна криза імперії. Сільське господарство, реміс­ництво і торгівля занепали, продуктивність праці знизилася. У провінціях почалися відцентрові процеси, посилюється відчуження їх від Риму. Активізуються зовнішні на­пади. Племена германців, сарматів, арабів з різних боків демонструють свою агресію до імперії. У війні з Персією римляни зазнали тяжкої поразки. Народне невдоволення час від часу веде до гострого соціального напруження. Це була «криза III століття», яка іс­тотно похитнула політичні підвалини імперії.

На цьому історичному тлі й відбувався розвиток християнської церкви як єпис­копальної.

У перші десятиріччя IV ст. християнство вже мало значне поширення в Римській імперії. А. Доніні визначає три зони його поширення. Перша — зона найбільш ефекти­вного впливу на населення. Це Мала Азія до кордону з Кавказом, Вірменія, острови Егейського моря, деякі зони Едесси. Друга — зона, де християнство ще не набуло по­вної переваги над іншими релігіями. Це Греція, Македонія, Сирія, деякі грецькі міста Палестини, Єгипту, північ Африки і Нумідії. Сюди ж входив Рим і наближені до нього області, узбережжя північної Італії та Сицилії, Іспанія і значною частиною Галія. Третя зона, де переможна хода християн ще тільки почалася, — це Палестина, частина Аравії і Месопотамія, Епір, Далмація, Центральна і Північна Італія, дунайські провінції, Мезія і Паннонія, Кіреноїка, Лівія і Мавританія.

А. Доніні також повідомляє про кількість єпископських кафедр: на сході імперії від 800 до 900, на заході від 600 до 700, разом близько 1700. При цьому він зауважує, що більшість їх за своїми розмірами були подібні до теперішніх парафій. Єпископи сто­лиць провінцій одержували титул митрополитів. У III ст. існування християнства (тобто в 230-311 рр.), на думку А.Гарнака, остаточно складається єпископська церква. Як за­уважує Кіпріан, «церква в єпископі, а не тільки єпископ у церкві».

У IV ст. Діоклетіан (284-305) розділив імперію на чотири префектури. У східній префектурі утворились митрополії Антіохійська (Сирія, Палестина, Месопотамія, Ара­вія, Кілікія, південно-східна частина Малої Азії), Александрійська (Єгипет) і Констан­тинопольська (останні провінції Малої Азії і Балканського півострова). Три західні префектури імперії (Італія, Галія та Іларія) увійшли до однієї Римської митрополії. З 451 р. утворились Палестинська митрополія, виділившись із Антіохійської. Так утвори­лось чотири центри християнства на сході і один на заході імперії. За імператора Юс- тиніана (527-565) вже в VI ст. ці чотири митрополії є значними центрами християнства й одержали назву патріархій. У 311 р. імператор Галерій видав едикт (указ), згідно з яким християнство було оголошене дозволеною релігією. У лютому 313 р. імператори Константин(Костянтин) і Ліціній видають Міланський едикт, у якому християнство урівнювалося в правах з іншими релігіями. У 325 р. Константин скликає І Вселенський собор у Нікеї, на якому закликав делегатів виявити єдність. Весь час роботи собору він наглядав за ним, головував на засіданнях, у цілому сприяв успіху собору. Але сам Кон­стантин на час проведення собору ще не був хрещеним, хрестився він лише в 337 р. пе­ред смертю. Правда, існує легенда про те, що перед вирішальним боєм у жовтні 312 р. з Максенцієм, який теж претендував на імператорську владу, Константин мав видіння хреста з написом «сим переможеш» і переміг з ім’ям Христовим. А язичницькі автори повідомляють, що Константин бачив уві сні бога Аполлона з богинею Перемоги. Так це було, чи ні, але він переміг. Підтримку ж християнства він здійснив свідомо, бо імпера­торська влада вже була готова спертися на християнство як загальну релігію імперії, а християнство теж готове було стати опорою імператорської влади.

У соборі брало участь від 250 до 318 єпископів представників виключно східних це­рков (Малої Азії, Сирії, Палестини і Єгипту). Західна частина імперії вже почала свій шлях самостійного історичного розвитку і тяжіла до Римської єпархії як центральної. Римський єпископ Сильвестр (314-335) на соборі присутній не був, але були два його представники. По закінченні собору перед єпископами ще раз виступив Константин, закликаючи їх жити мирно, терпимо ставитися один до одного, дбати про поширення віри. «Внутрішнє сум’яття в Церкві Божій, на мою думку, більш страшне і обтяжливе, ніж війна і битва», — сказав Константин, звертаючись до собору. У цьому й полягало значення соборності. Так чи інакше, але з 325 р. становлення церкви завершилося, як вважає історик християнства А.Юліхер.

Після Константина соборна практика набула сталого характеру. Починаючи з IV ст., спілкування місцевих церков уже відбувається у формі церковних соборів, які відобра­зили боротьбу між окремими напрямами первісного християнства. Церковні собори поділяються на вселенські, де присутні представники всіх самостійних місцевих цер­ков, і помісні, куди входили представники вищого духовенства місцевої церкви або це­рковних ієрархів певної адміністративно-географічної території.

Вселенські собори відбувалися в період 325-788 рр. Християнські історики вважа­ють ці собори виявленням розуму і «голосу Вселенської Церкви». Собори підтвердили істину церковного переказу, сформулювали догмати віри, впорядкували культ, засуди­ли всі відхилення від віровченських і культових положень, впорядкували управління церквою.

Сьомим і останнім Вселенським собором був Нікейський (787), що засудив іконо­борство й утвердив поклоніння іконам. Перші сім вселенських соборів визнаються всі­ма напрямами християнства, але зовсім не свідчать про якесь єдине християнство, що існувало в перші віки нової релігії. Серйозною обставиною, яка перешкоджала утво­ренню єдиного християнства на початку його існування, було те, що воно складалось у ході процесів феодальної роздрібненості. Дрібні єпископства та їх об’єднання відпові­дали територіальним утворенням, хоч і не були вільними від Риму. Сама імператорська влада часто була формальною, як і визнання релігійної єдності. Жодної релігійної та організаційної єдності у первісному християнстві не було, одразу намітилися розбіжно­сті між його західною і східною частинами. Після Константина відносини християнсь­кої церкви з імператорською владою розвивалися в позитивному для нього напрямі. Тепер уже християнство в своїй боротьбі з язичництвом спиралось на державу. Едикти 341, 346 і 456 рр. забороняли язичницькі релігійні збори і жертвоприношення, твори язичницьких авторів і язичницькі релігійні документи спалювалися, храми і вівтарі руйнувалися, статуї язичницьких богів знищувалися. Тепер уже перехід із християнства до язичництво карався смертною карою. Лише в роки правління імператора Юліана Відступника (361-363) була здійснена спроба знову відтіснити християнство від держа­вних справ і суспільного життя. Імператор Юліан, який народився в 331 р. і був пле­мінником Константина І, був вихований у християнському дусі. Але в юнацтві зазнав впливу язичницької культури, з відразою ставився до християнських теологічних супе­речок аріан і неаріан. Посівши імператорський трон післі смерті Константина І у 361 р., він одразу взявся за відновлення язичництва. Йому належить авторство низки творів проти християнства. Після смерті Юліана в 363 р. його наступник Іовіан одразу поно­вив колишній статус християнства. Суперництво аріан з неаріанами тривало далі. Май­же всі наступні імператори підтримували християнство.

13.6.