<<
>>

Соціальна еволюція феодального стану.

Включення українських і білоруських земель до складу Великого стану князівства Литовського, як уже зазначалося, на перший погляд не внесло істотних змін у їх суспільно-політичний устрій.

Литовська великокнязівська влада залишила фактично недоторканими права місцевих феодалів на земельну власність, а також відповідні соціальні та політичні інституції українських земелькнязівств. Зберігалась і їхня політично-територіальна цілісність, закріплена уставними грамотами – гарантами продовження попередніх форм політичного життя та фактичного збереження елементів державної самостійності. Проте давніх удільних князів з дому Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Поряд з цим, з кінця XIV – на початку XV ст. відбувалися непомітні на перший погляд зміни у територіально-адміністративному поділі, що вели до поступової централізації Литовської держави.

Усі волості, що складали територію удільного князівства і роздавались у давньоруську добу в умовне держання князям-васалам, підпорядковувались удільним князям Гедиміновичам. Останні здійснювали фіскальне, судово-адміністративне та військове управління у волостях-повітах через своїх намісників або державців на Київщині і Волині, на Поділлі – через воєвод.

Юрисдикція державців або воєвод поширювалася виключно на військово-феодальний стан – службових князів, зем’ян, бояр, слуг дворних. Могутня ж феодальна знать, що володіла великими земельними наділами на підставах спадкової власності, зуміла забезпечити собі імунітет і звільнитися з підпорядкування місцевій владі.

Іншим аспектом розвитку феодалізму у Великому князівстві Литовському стало залучення до військової служби у небаченій досі кількості представників різних верств населення, що супроводжувалося відповідним роздаванням землі в умовне володіння. Причому, таке масштабне зростання дрібного служилого стану відбувалося не лише за рахунок феодальної верстви, а й «нижчих» категорій – двірських слуг та заможних селян.

Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалось утвердженням різних форм умовного землеволодіння, яке надавалося за військову службу і чітко регламентувалось певним колом зобов’язань. Такими формами були: тимчасове користування без чітко визначеного терміну, землекористування впродовж певного часу, довічне. Останнє стало перехідною формою до остаточного перетворення прекарного землеволодіння на спадкову земельну власність. Таке поєднання військової служби із землеволодінням лягло в основу так званої «державної» форми феодалізму, що певною мірою відрізнявся від «класичних» його західноєвропейських зразків; відповідні відмінності мав і інститут васалітету. Служба більшості феодалів Великого князівства Литовського за отримання ленів чи бенефіціїв була все ж таки виконанням їхніх обов’язків перед державою, а не результатом договірних зобов’язань васала перед своїм сюзереном. Поряд з умовним землеволодінням існувала форма давнього отчинного володіння – привілейованого спадкового землеволодіння замкнутого кола старої знаті, входження до якої було надзвичайно утрудненим.

Перенесення у Литовську державу всієї давньоруської феодальної ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвитку «державного» феодалізму зумовили специфіку української феодальної ієрархії XV-XVI ст. На її вершині були нащадки колишніх удільних князів – Рюриковичів і Гедиміновичів. Вони становили єдиний замкнутий стан, входження до якого було неможливим. І цьому не могли зарадити ні багатство, ні високі урядові посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політичних інститутів, що збереглися у Литовському великому князівстві і стали елементами реальної влади у новій державній системі.

Слід зауважити, проте, що князівська верства не була однорідною. У XV-XVI ст. княжі роди Острозьких, Гольшанських, Сангушків, Вишневецьких володіли тисячами підданих і, разом з тим, існувала значна кількість таких князів, чиї маєтки не перевищували мастка середнього шляхтича, а часом навіть дрібного.

Наймогутніші княжі роди Острозьких, Заславських, Сангушків, Гольшанських, Збаразьких, Вишневецьких, Чарторийських, Четвертинських, Корецьких називалися у документах «княжатами головними», решта мала назву «княжат-повітників».

Підвалиною землеволодіння «головних княжат» у XVI ст. були службові уділи їхніх предків кінця XIV ст., що закріпилися за даною гілкою роду на частині територій колишніх династичних уділів цього ж таки роду. Отже, «головних княжат» поряд з великою земельною власністю характеризує безперервність спадкового землеволодіння – на відміну від «княжат-повітників», які були власниками отчин-вислуг, наданих свого часу великим князем за межами їхніх родових гнізд. У межах території князівського землеволодіння і князі-отчинники, і князі-власники вислуг користувалися суверенними правами, що полягали у праві видання власних розпоряджень та жалуваних грамот своїм підданим, наданням їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежно від держави податків, повинностей, пільг тощо, суду над підданими. Удільні князі-династи були повними суверенами свого володіння, тоді як князівський суверенітет у службових уділах мав обмежений характер, оскільки ці уділи могли бути відібрані великим князем за протиправні вчинки. У першій половині XV ст., якщо службовий князь подавався до Московської держави, його володіння не конфісковувалось, а переходило до інших представників роду; удільні ж князі-династи могли вийти зі складу держави разом зі своїм володінням. Саме такі переходи у підданство великому князю московському здійснили представники князівських удільних порубіжних династій – Більські, Трубецькі, Одоєвські, В’яземські та ін.

«Головні княжата» не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації, оскільки мали імунітетне право особистої підсудності виключно великому князеві. Проте це право не поширювалося на «княжат-повітників». За «головними княжатами» було закріплено право участі у великокнязівській раді лише завдяки давності і знатності їхніх родів. Крім того, збройні загони «головних княжат» виступали під час воєнних дій окремими самостійними формуваннями з родовими гербами, а не у складі повітового ополчення.

Наступну сходинку в українській феодальній ієрархії Великого князівства Литовського посідали пани.

Ця не зовсім чітко визначена категорія відрізнялася від решти нетитулованих феодалів насамперед давністю роду, отчинним характером землеволодіння і певними імунітетними правами відносно великих князів та значних князів удільних. Верхній прошарок панів являв собою велике боярство, чимало представників якого входили до складу панів-ради і за своїм політичним та економічним впливом поступово зрівнялися з князями, позбавленими уділів.

Середній прошарок бояр-шляхти, або зем’ян, складався з представників військово-служилого стану, які прагнули розширення своїх прав на землю і виходу з-під юрисдикції великих феодалів. Поняття «боярин» прикладалося не лише у давньому традиційному контексті для визначення найвищої і близької князеві феодальної верхівки, а й до будь-якої військової людини. Тобто на певному етапі сталося соціальне заниження цього терміну. Часом важко було навіть провести певну межу між нижчими верствами боярства – так званими «боярами путними» чи «панцирними» – і селянством. Упродовж усього XV ст. відбувалося поступове зближення давньої родової знаті, сформованої за княжо-дружинницької доби, з новим військовослужилим станом. Останній дедалі більше закріплює за собою цілу низку майнових і особистих імунітетних прав, які фактично ставлять його в один ряд з давньою феодальною елітою. В результаті формується єдиний привілейований стан – шляхта, аналогічний західноєвропейському дворянству.

<< | >>
Источник: Терещенко Ю.І.. Україна і європейський світ: Нариси історії від утворення Старокиївської держави до кінця ХVІ ст. – К.: Перун,1996. – 496 с.. 1996

Еще по теме Соціальна еволюція феодального стану.:

- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -