Християнство у Давньоруській державі до 988 року.
Згадуючи про першу спробу на вернення Русi до християнства за часiв Аскольда, деякi вченi вважають, що перше руське архiєпископство було засноване у Києвi. Пiсля опанування Києва Олегом i тимчасового торжества поганської реакцiї, архiєпископ iз соборним клiром i вiрними залишив Київ i осiв над рiчкою Трубежем, де постало мiсто Переяслав.
Щоправда, лiтописне оповiдання приписує заснування Переяслава князевi Володимиру пiд 993 р., проте у тому ж лiтописi ще 907 р. у переговорах з греками Олег згадує руськi мiста – Київ, Чернiгiв, Переяслав, Плотеськ, Ростов, Любеч та iншi. У цьому ж договорi русини протиставляються грекам-християнам, однак вже у договорi Iгоря з греками вiд 945 р. згадуються i русини-християни, i русини-погани. «Християнськую Русь водиша кресту в церкви святого Ильи, иже есть на Ручаемъ конець Пасынча беседы и Козары. Се бо бh соборная церкви, много бh Варяг христианы». Отже, можна припустити, що Iллiнська церква у Києвi була кафедральною церквою й осiдком архiєпископа, який мiг повернутися з Переяслава до Києва, коли за часiв князювання Iгоря вiдновився процес християнiзацiї. Факт заснування Київської митрополiї у другiй половинi IХ ст. пiдтверджується низкою джерел.Особливо помiтним стало посилення позицiй християнства пiд час самостiйного правлiння княгинi Ольги. Нею були зробленi спроби християнiзацiї держави i введення християнської iєрархiї. Ольга прийняла хрещення i енергiйно поширювала нову вiру, вступивши у вiдверту боротьбу з поганством («требища бесовские сокруши»). Не дiйшовши порозумiння з Вiзантiєю у справi органiзацiї церковного життя на Русi, Ольга звернулася до iмператора Оттона I, що в тi часи активно сприяв християнiзацiї Середньої i Схiдної Європи, з проханням прислати в Русь єпископа. Як далекоглядний полiтичний дiяч Ольга напевно враховувала болгарський досвiд у боротьбi за незалежнiсть церковної органiзацiї.
Пiдлеглiсть константинопольському патрiарховi не могла не потягнути за собою полiтичну залежнiсть вiд iмперiї, глава якої мав вирiшальний голос i у церковних справах. Не виключено, що саме цього побоювалась княгиня, плануючи зробити схiдне християнство державною релiгiєю.У 961 р. на Русь було вiдряджено єпископом монаха Адальберта з монастиря у Трирi, який згодом став архiєпископом Мерзебурзьким (968). Проте i соцiальнi, i релiгiйнi реформи, що проводилися Ольгою i близькими до неї боярами, водночас викликали гостру протидiю консервативних верств Київської держави. Незадоволення, зумовлене досить швидким введенням нової вiри, посилювалося поглибленням соцiальної диференцiацiї у серединi Х ст. Внаслiдок цього зростало недовiр’я плебейських верств до реформаторського боярства, купецтва, нових порядкiв – в тому числi i до нової вiри, що iї впроваджували верхи старокиївського суспiльства. У 962 р. стався своєрiдний полiтичний переворот у Київськiй державi, який коштував життя багатьом близьким до Ольги боярам. Саму княгиню було усунено вiд управлiння державою, а всю повноту влади взяв у свої руки син Iгоря i Ольги – Святослав, палкий прихильник старих традицiй та старої вiри. Адальберт був змушений залишити київську кафедру i повернутися до Германiї.
Перебiг полiтичного i культурного розвитку Русi-України часiв княгинi Ольги свiдчив, що молода держава стоїть на своєрiдному iсторичному перехрестi. Християнство за тих часiв у європейському свiтi ще не втратило свого унiверсального характеру. Очевидно, що Ольга не вiддавала переваги християнам нi латинського обряду, анi схiдного. Причому, на захiдних окраїнах держави вiд часiв Олега дiяв ще один рiзновид християнства – третього, слов’янського обряду – з церковнослов’янською мовою. На Русi тодi ще не сформувалося виразної прихильностi нi до Заходу, нi до Сходу, отже не було упередження i до латинського християнства. Тому поворот Руської держави у той чи iнший бiк був швидше справою полiтичного вибору.
Прихiд до влади Святослава означав реванш поганської партiї, що прагнула зберегти стару вiру, колишнiй устрiй, старi звичаї тощо.
Київськi християни опинилися навiть у становищi переслiдуваних. Проте ця ситуацiя не могла тривати довго. Вiдсутнiсть Святослава i його дружини у Києвi пiд час тривалих походiв на Схiд, Пiвнiчний Кавказ, Балканської кампанiї не могли не вплинути на пози-цiї християнської партiї у Києвi. Посилення руської торгiвлi завдяки успiшним походам князя, збагачення боярсько-купецької верстви неухильно поглиблювали соцiальне розшарування i пiдсилювали полiтичну могутнiсть київського боярства, що прагнуло закрiпити свої позицiї. Напевно, дещо змiнилося i ставлення самого Святослава до християнства пiд впливом постiйних контактiв з вiзантiйськоболгарським свiтом, а ймовiрно i з Нiмецькою iмперiєю. Характерним в цьому контекстi є одруження Святославом свого сина Ярополка на християнцi-грекинi. Ймовiрно також, що дружинники, якi повернулися з Болгарiї, пройнялися християнською культурою i тамтешнiм бiльш розвиненим та привабливим для вищих верств староруського суспiльства укладом життя.На середину Х ст., особливо пiсля розгрому Хозарiї, надволзькi країни остаточно втрачають лiдируюче становище в економiчному i культурному життi Схiдної Європи. Домiнантою у господарському життi стає не Волга, а Днiпро i, частково, Днiстер та Дунай, через якi проходять головнi торговельнi шляхи до Вiзантiї та країн Захiдної Європи. За часiв князювання Ольги та Святослава волховсько-днiпровський «шлях з варяг у греки» стає найважливiшою торговельною магiстраллю Схiдної Європи. Україна-Русь дедалi ширше розвиває свої зв’язки з дунайськими країнами, а за їх посередництвом – з вiддаленiшими країнами Заходу.
Розгром Хозарської держави Святославом, об’єднання пiд його зверхнiстю всiх визначних слов’янських i неслов’янських племен означали остаточне згортання впливу у схiднiй частинi Європи iудаїзму, поширеного серед хозарської аристократiї, i магометанства, поширеного серед волзьких болгар.
В умовах iнтенсивного економiчного розвитку i пiд впливом великих завоювань Київської держави впродовж IХ-Х cт.
на Українi вiдбувалася глибока соцiальна, полiтична i культурна еволюцiя. Мiрою розквiту зовнiшньої торгiвлi i водночас розвитку князiвсько-боярського господарства вищi класи дедалi бiльше вiдокремлюються вiд основної маси населення – «людей» або «смердiв». Поглибленню соцiально-економiчної диференцiацiї сприяли також воєннi походи i завоювання, що пiдносили полiтичну та економiчну могутнiсть князя, бояр i дружини. Найвищi суспiльнi верстви прагнуть закрiпити цю свою перевагу в державi шляхом вiдповiдних змiн у державному устрої, правових нормах, у всiх проявах громадського життя.Українськi бояри, дружинники, купцi були знайомi з життям християнських країн, їх суспiльно-полiтичним устроєм, органiзацiєю релiгiйного життя, розмаїттям європейської культури та iдеологiї. А отже, змiцнювалось їхнє прагнення наблизити i свою землю до тих форм життя, що приваблювали їх у християнських державах. Таким чином, грунт для реформ, що почалися у Київськiй державi в другiй половинi Х ст., був пiдготовлений. Головною з них мала стати релiгiйна реформа, тобто християнiзацiя Київської держави, оскiльки з християнством були тiсно пов’язанi й тогочаснi державна органiзацiя, правовi вiдносини, освiта, лiтература, мистецтво.
Слiд зауважити, що болгарська кампанiя Святослава, незважаючи на мирну угоду Русi з Вiзантiєю (971), мала своїм наслiдком загострення вiдносин мiж обома сторонами. Разом з тим, християнство у своєму поступальному русi iз заходу на схiд дiйшло вже впритул до українських земель. Наприкiнцi Х ст. на землях полабських слов’ян була заснована Магдебурзька митрополiя з шiстьма єпархiями. У 965 р. прийняла християнство Польща. Чехiя на цей час була вже цiлком християнською країною i могла впливати на поширення нової релiгiї у Київськiй державi. I, нарештi, завдяки зусиллям Iгоря, Ольги та їхнього онука Ярополка до Києва була прилучена Древлянська земля, через яку проходили дуже важливi торговельнi шляхи на захiд.
Отже, незважаючи на загострення вiзантiйсько-руських вiдносин, завдяки успiшному просуванню християнства iз заходу на схiд у другiй половинi Х ст.
пiсля загибелi Святослава i сходження на князiвський престол його старшого сина Ярополка у Київськiй державi виникла сприятлива ситуацiя для прийняття християнства. Україна-Русь, що належала до сiм’ї європейських народiв, мала зробити останнiй рiшучий крок до подолання пов’язаних з поганством решток вiдчуження i розпочати жити новим суспiльним життям. Ще одну спробу в цьому напрямi зробив князь Ярополк, вихований у прихильностi до християнства i, ймовiрно, хрещений ще своєю бабкою княгинею Ольгою. У 973 р. вiн вiдряджує послiв у Кведлiнбург – резиденцiю iмператора Оттона I. Через кiлька рокiв до Ярополка прибуває посольство вiд римського папи. Джерела не зафiксували будь-яких подробиць щодо цих двох важливих подiй, проте вони не виключають, що були зробленi якiсь успiшнi кроки на шляху до християнiзацiї Русi. Якщо зважити, що Русь втратила свої позицiї у Причорномор’ї i її взаємини з Вiзантiєю були зiпсованi, то цi дипломатичнi контакти з головними лiдерами захiдного християнського свiту, можливо, були кроками на шляху до хрещення Русi з Риму.Подiбнi процеси християнiзацiї не були поодинокими мiж слов’янськими народами. Так, серби i хорвати, що поселилися на Балканах наприкiнцi VI ст., почали поступово християнiзуватися з iнiцiативи iмператора Iраклiя, який прагнув використати їх у боротьбi з аварами на пiвнiчних кордонах iмперiї. Проте християнська релiгiя тодi ще недостатньо вкорiнилася. Коли у 887 р. серби i хорвати вiддiлилися вiд Вiзантiї, панiвною релiгiєю у них знову стало поганство. Лише наприкiнцi IХ ст., коли вони повернулися до складу Вiзантiйської держави, християнство утвердилося остаточно. Причому i серби, i хорвати були в той же час предметом постiйної уваги захiдних мiсiонерiв. Карл Великий, захопивши Паннонiю i Хорватiю, вiдразу вжив заходiв для поширення тут впливiв Риму. Протистояння Сходу i Заходу призвело до того, що частина слов’янства опинилась у сферi впливу папського престолу, а iнша – Вiзантiї. Догматичнi суперечки тодi ще не мали iстотного значення – головну роль вiдiгравали розрахунки полiтичнi.