Прийняття християнства.
Першi кроки князювання Володимира стали останнiм спалахом антихристиянської боротьби в Русi-Українi. Обiйнявши великокняжий стiл, вiн був змушений на початку шукати пiдтримки тих поганських елементiв, що привели його до влади.
На Старокиївськiй горi знову постали iдоли Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла i Мокошi. Разом зi створенням пантеону шести поганських богiв у Києвi великокняжа влада намагалася прискорити об’єднання союзних племен i забезпечити зрiвняння усiх головних богiв, а значить i найбiльш впливових жрецьких кiл племен. Очолив цей пантеон великокняжий бог Перун, що мало сприяти змiцненню єдиновладдя в країнi i перетворенню її столицi Києва на релiгiйний центр держави. Проте всi спроби Володимира реформувати поганство i спертися на нього в державному будiвництвi були безперспективними. Стара релiгiя була безсилою виконати необхiдну для величезної держави, якою стала Русь, об’єднуючу функцiю, а також дати їй належнi культурнi, цивiлiзацiйнi iмпульси, необхiднi для динамiчного повноцiнного розвитку. З усiх слов’янських держав лише Русь ще не спромоглася на остаточне утвердження християнства. Навiть Угорщина активно акцептувала християнство як з Нiмеччини, так i з Болгарiї. Небезпека, що Русь залишиться позаду цивiлiзованих народiв Європи, ставала дедалi очевиднiшою. Напевне тому Володимир вирiшив повернутися до мети своїх попередникiв – прийняття й остаточного утвердження християнства. Наймогутнiшим сусiдом Русi була християнська Вiзантiя – з її високою культурою, давнiми державними традицiями, блиском iмператорського двору; все це могло слугувати певним еталоном у створеннi нових соцiальних i полiтичних iнституцiй Київської держави. Володимир прагне стабiлiзувати стосунки з Константинополем i змiцнити мiжнароднi позицiї Києва. Цьому сприяє ускладнення полiтичного i воєнного становища, яке переживала Вiзантiйська iмперiя. Тривала вiйна на два фронти – з арабами i болгарами – i повстання Варда Фоки, що проголосив себе iмператором, поставили iмператора Василя II у скрутне становище. Вiн змушений був звернутися за воєнною допомогою до Києва, що надавало Володимировi блискучi полiтичнi шанси.Пiд час русько-вiзантiйських переговорiв обговорювалися питання прийняття християнства Руссю та її володарем, його одруження з сестрою iмператорiв Анною i воєнна допомога iмперiї у боротьбi з узурпаторами. Матримонiальна традицiя вiзантiйського iмператорського дому забороняла мати шлюб з варварами-iноземцями i поганинами, хоча з полiтичних мiркувань вiзантiйськi iмператори допускали винятки. Коли у 968 р. єпископ кремонський Лютранд за дорученням Оттона I прибув до Константинополя для переговорiв щодо одруження сина германського iмператора Оттона II, йому було сказано: «Нечувана рiч, щоб порфiрородна дочка порфiрородного iмператора могла бути видана за iноземця». Пiсля кiлькох рокiв переговорiв Оттону I довелося погодитися на шлюб свого сина з племiнницею Iоана Цимiсхiя Теофано. Царiвна Анна, яку безуспiшно сватав Оттон, стала дружиною київського князя. Новiтнi дослiдження свiдчать, що iнiцiатором шлюбу Володимира i Анни був сам iмператор Василь II, оскiльки становище iмператорського дому виявилось критичним i змусило порушити його матримональну традицiю в обмiн на вiйськову допомогу України-Русi.
Таким чином, честолюбний будiвничий нової швидко зростаючої держави стає не просто членом родини європейських монархiв, але й завдяки своїй порфiророднiй дружинi посiдає почесне мiсце в її iєрархiї, вiдтiснивши iнших претендентiв. Саме у цей час руки «дочки священної iмперiї» для свого сина Роберта домагався засновник нової династiї французьких королiв Гуго Капет. Вiдразу пiсля коронацiї Роберта (день Рiздва 987 р.) було пiдготовлено листа вiзантiйським iмператорам Василю II i Костянтину, в якому французький король пропонував дружбу та союз i прохав руки вiзантiйської принцеси. Деякi дослiдники вважають, що цей лист короля (вiн зберiгався у зiбраннi листiв Герберта Орiйяка – довiреного секретаря архiєпископа реймського) так i не був надiсланий до Константинополя.
Цей план був облишений пiсля отримання французьким монархом вiстей про заручини Анни з руським князем. Саме тому вже на початку 988 р. Роберт одружився iз Сусанною – вдовою Арнольда II, графа фландрського.Встановлення родинних зв’язкiв мiж Рюриковичами i Македонською династiєю набувало важливого полiтичного значення i сприяло iсторичному повороту у справi християнiзацiї України-Русi. Прийняття християнства не було випадковим явищем. Йому передувало тривале проникнення нової вiри, початки якого особливо помiтнi в IХ ст., i «визрiвання» до прийняття християнства правлячою верствою. Саме го-товнiсть давньоруського суспiльства сприйняти нову релiгiйну iдеологiю забезпечили її мiцнiсть i поширення серед усiх верств населення. Рiшучий поворот у суспiльному розвитку України-Русi, пов’язаний з прийняттям християнства, швидко вводив її у полiтичнi i династичнi взаємовiдносини провiдних країн Європи.
У несподiваному на перший погляд перетвореннi фанатика-поганина Володимира на ревного сповiдувача християнства корiнилися, таким чином, глибиннi соцiально-полiтичнi, а також духовно-культурнi причини. Проте перед письменниками – сучасниками суцiльного хрещення Русi – стояла проблема пояснення такої метаморфози. Автор похвального слова кагановi Володимиру митрополит Iларiон вражений глибиною i загадковiстю обернення київського князя з гонителя вiри Христової на її полум’яного апостола. Київський митрополит вбачає його причину у духовнiй талановитостi князя, а також у «благодатному озарiннi вiд Божого Духу». Водночас вiн засвiдчує, що Володимир «завжди чув про славну, христолюбиву i сильну вiрою землю грецьку, як там шанують Єдиного Бога у Трiйцi i поклоняються йому». Про не менш важливi мотиви навернення Володимира свiдчить iнший письменник кiнця XI ст. Якiв Мнiх; «Володимир чув про бабцю свою Ольгу, як вона з’їздила до Царьгороду i прийняла там святе хрещення», i пiд впливом цього факту «розгорiлося Святим Духом серце Володимира, бажаючи святого хрещення». Цi пояснення переплiтаються з описом лiтописцем особистої духовної кризи Володимира, який, зокрема, згадує, що син Володимира Святополк був народжений вiд тої полоненої черницi-гречанки, що була дружиною Ярополка вже в часи його активного утвердження у християнствi.
У зв’язку з цим доречно нагадати про значний мiсiонерський вплив дружин-християнок на чоловiкiв-поганинiв та їхню роль у поширеннi християнства в Європi. Чимало iсторичних прикладiв є цьому пiдтвердженням. Так, навернення до християнства франкського короля Хлодвiга приписується його дружинi Клотiльдi Бургундськiй, англосаксонського короля Етельберта – теж дружинi, франкськiй принцесi Бертi. Сучасники Володимира угорськi королi Гейза i Ваїк (Стефан) хрестилися завдяки своїм дружинам – сестрi польського короля та сестрi германського iмператора. Iснує припущення, що одна з двох дружин Володимира – чешка – була християнкою княжого роду i доводилася родичкою Дубравцi – доньцi чеського князя Болеслава I, яка вийшла за польського князя Мешка I i принесла у його сiм’ю християнство.Проте, щоб зрозумiти релiгiйну полiтику великого князя київського, а на її тлi i особисту «метаморфозу», слiд розглядати їх у контекстi надзвичайно важливих адмiнiстративних, воєнних та судових реформ, що здiйснювались у державi. Перетворення головних засад внутрiшнього i зовнiшньополiтичного курсу, об’єктивно зумовлене дальшим розвитком феодальних вiдносин, вимагали подолання поганства i послiдовного введення монотеїзму. Мiрою того, як змiцнювалися суспiльно-полiтичнi позицiї Володимира в результатi здiйснюваних ним реформ, його зобов’язання щодо поганства ставали анахронiзмом, що й викликало рiзкий поворот у царинi релiгiйнiй.
Зв’язки Володимира з європейськими дворами також використовувались ним з метою християнiзацiї своєї держави i проведення у нiй докорiнних реформ. Про це свiдчить, зокрема, одна зi скандинавських саг iсландською мовою про Олава Трiггвесона – сина норвезького конунга Трiггве. Пiсля тривалих авантюрно-воєнних пригод вiн вирушає до Вiзантiї, де охрещується визначними церковними дiячами. Пiсля охрещення Олав запросив єпископа Павла їхати з ним до Гардарики («Країни мiст» – звичайна для саг назва Русi – авт.). Єпископ погодився, проте вислав вперед Олава з тим, щоб той умовив конунга Володимира насаджувати у Гардарицi християнство. Незважаючи на певне небажання Володимира, завдяки його дружинi Олаву вдалося переконати конунга у необхiдностi прийняти нову вiру. Згiдно iз сагою, єпископ Павло був запрошений у Гардарику (Русь) i хрестив i конунга, i його народ. Усi цi елементи саги не суперечать реальним iсторичним подiям. Дiйсно, король норвезький Олав Трiггвесон у 993-995 рр. охрестився i охрестив свою країну пiсля тривалих мандрiвок по чужих землях. I не можна категорично заперечувати, що, перебуваючи на Русi, вiн мiг бути одним з мiсiонерiв, якi впливали на Володимира через одну з його дружин, або iнших впливових жiнок князiвського двору. Зокрема, на думку академiка Шахматова, мати Володимира – дружина Святослава Малуша – вже була християнкою.