Володимир Мномах і його наступники.
Наприкiнцi XI ст. дедалi впливовiшою фiгурою в полiтичному життi Русi стає син Всеволода Ярославича переяславський князь Володимир Мономах. Вiн виступає активним супротивником князiвських усобиць i органiзатором вiдсiчi половцям, що посилили напади на Русь.
З iнiцiативи Володимира Мономаха вiдбулися князiвськi з’їзди у Любечi (1098) та Витачевi (1100), якi посприяли встановленню вiдносної полiтичної рiвноваги у державi й допомогли органiзувати кiлька успiшних походiв на половцiв. Навеснi 1103 р. руськi вiйська пiд проводом Володимира Мономаха i київського князя Святополка Iзяславича (1093-1113) розгромили половцiв за днiпровськими порогами. У 1111 р. руськi дружини, здiйснивши похiд на Сiверський Донець, знову завдали половцям нищiвної поразки. Душею успiшних експедицiй проти кочовикiв був Володимир Мономах; блискучий полководець i прекрасний органiзатор, вiн користувався загальною пiдтримкою тогочасного суспiльства. Його влада поступово поширилася майже на половину територiї Русi – Переяславщину, Смоленщину, Новгородську, а також Ростово-Суздальську землю, де почали виникати й iнтенсивно розвиватися населенi пункти. Переселенцi з пiвдня – кияни, переяславцi – дали свої назви новим мiстам: Переяславль (Залiський), Володимир (на Клязьмi), рiчкам – Почайна, Либiдь, Iрпiнь, Трубiж, архiтектурним спорудам – «Золотi ворота» у Володимирi.У 1113 р. пiсля народного повстання у Києвi, спрямованого проти феодальної сваволi i мiжусобиць, великим київським князем став шiстдесятирiчний Володимир Мономах. Князь Володимир II був високоосвiченим державним дiячем, знав кiлька iноземних мов, був автором славнозвiсного «Повчання», а також «Устава» – доповнення до кодексу «Руська Правда». Хоча рiшення Любечського з’їзду – «каждо да держить отчину свою» – не було порушене Мономахом, великий князь тримав у покорi фактично всiх князiв Русi, всю свою енергiю спрямував на здiйснення об’єднуючої полiтики щодо руських земель.
Знову зросло полiтичне значення Києва як центра Русi, змiцнiли його мiжнароднi позицiї.Ще замолоду Володимир Мономах брав участь у походi руських дружин на Чехiю, що вiдбувся з iнiцiативи Святослава Ярославича у 1076 р. Київська держава в цей час вiдiгравала важливу роль у захiдноєвропейському полiтичному життi. Київському князю i його племiнниковi вдалося розiрвати небезпечний для них зв’язок мiж претендентом на київський престол Iзяславом Ярославичем i його колишнiм союзником Болеславом II Смiливим. Польський князь, пiдтриманий папою Григорiєм VII Гiльдебрандом, готувався в цей час до проголошення себе королем i отримання королiвської корони, чому рiшуче протидiяв нiмецький iмператор Генрiх IV. У цiй ситуацiї Генрiх IV, шукаючи союзникiв серед захiдно-слов’янських держав, спирався на Чехiю, ворожо налаштовану щодо Польщi. Похiд «Ляхомъ в помочь на Чехы», як зауважив лiтописець, iстотно допомiг Болеславовi II Смiливому у боротьбi зi спiльними iмперсько-чеськими силами i, разом з тим, вводив Україну-Русь у коло складних взаємовiдносин мiж iмперiєю i папством, що приковували до себе увагу всього європейського свiту.
Мономах також активно втручається у вiзантiйськi справи, вiдтiсняє половцiв далi на пiвдень в глибиннi райони степiв, паралiзує експансiонiстськi спроби Польщi та Угорщини на захiдних рубежах руських земель.
Володимир Мономах був одружений з Гiтою, дочкою останнього англосаксонського короля Гаральда Годвiнсона, що успадкував у 1066 р. трон, але невдовзi загинув у битвi при Гастингсi. Син Володимира Мстислав мав друге iм’я – Гаральд, дане на честь дiда по матерi. Англiйськi впливи позначились i на мономаховому «Повчаннi», яке своєю композицiєю, iдейним змiстом та характером дидактичних настанов перегукується з лiтературною пам’яткою англосаксонського перiоду – «Батькiвськими повчаннями». Не виключено, що цей твiр могла привезти у Київ королiвська дочка Гiта.
Iм’я Володимира Мономаха, сина дочки вiзантiйського iмператора Костянтина IХ Мономаха, було добре вiдоме у середньовiчнiй Європi.
Його дочка була видана замiж за угорського короля Коломана, а її син Борис активно змагався за угорський престол. Iснує думка, що датський король Вальдемар I Великий (1157-1182), син Канута Лаварда та Iнгеборги Мстиславни, одержав своє iм’я на честь свого прадiда по матерi Володимира Мономаха.Полiтику Володимира Мономаха, який за висловом лiтописця «много поту утер за Рускую землю», продовжив його син Мстислав (1125-1132).
На вихованнi Мстислава i формуваннi його свiтоглядних позицiй не мiг не позначитися вплив його матерi, дочки англiйського короля. Хоча церковна полiтика Мономахового сина не розходилася з офiцiйним православ’ям, тим не менш вiн виявляв виразнi ознаки латинофiльства. Пiд час свого князювання у Новгородi вiн закладає храм Благовiщення, де вiдбувалося поминання святого Бенедикта Нурсiйського, засновника одного з найстарiших захiдно-европейських католицьких чернечих орденiв. Причому, поминання вiдбувалося саме 21 березня, коли його чествував лише латинський свiт, а не 14 березня, що iнколи зустрiчалось у православних мiсяцесловах. З iнiцiативи князя у Новгородi було побудовано також собор Святого Миколая, культ якого став ще одним предметом для суперечок Вiзантiї i Риму. Справа в тому, що у 1087 р. мощi чудотворця були вивезенi з Мир Лiкiйських (вiзантiйськi володiння) до мiста Барi в Адрiатицi, що викликало обурення у Константинополi. Саме у цей час антипапа Климент III надiслав на Русь легата кардинала Григорiя для переговорiв про унiю київської церкви з Римом. У 1091 р. папа Урбан II подарував Всеволодовi Ярославичу, дiдовi Мстислава, релiквiю святого Миколая. Цього ж року у Київськiй Русi було встановлено латинське свято перенесення мощiв святого Миколая – 9 травня. Онук великого князя київського пiшов ще далi. Збудований ним собор у Новгородi вiдзначав своє престольне свято не у традицiйний православний Миколин день 6 грудня, а саме 9 травня, пiдкреслюючи тим самим перевагу латинської урочистостi.
Грунт для iнiцiативи Мстислава-Гаральда мiг бути пiдготовлений його матiр’ю, на батькiвщинi якої вже iснувала лiтургiя святому Миколаю, тодi як лише нечисленнi мiсцевостi знали культ цього святого.
Очевидно, завдяки пiдтримцi князя-латинофiла у Новгородi мiг знайти притулок Антонiй Римлянин – син православних грекiв з апостольської столицi – i заcнувати православний монастир, що став осередком католицьких впливiв у Новгородi.
Родина Мстислава чи не найбiльше з усiх нащадкiв Мономаха була пов’язана родинними зв’язками з європейськими династiями. Сам Мстислав був одружений зi шведською принцесою Христиною. Його друга дочка Малфрiдь була видана за норвезького короля Сiгурда II, третя – Iрина – за вiзантiйського царевича Андронiка, четверта – Єфросинiя – за угорського короля Гейзу II; остання мала великий вплив на полiтичне життя Угорщини. Син Мстислава Iзяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк – з моравською княгинею. Цi родиннi зв’язки сприяли збереженню традицiйних зв’язкiв України-Русi iз захiдним свiтом, пiдтримцi її високого мiжнародного авторитету.
Як i в роки князювання Володимира II, найважливiшi центри Русi були в руках Мономаховичiв. Усi князi визнали старшинство за Мстиславом, що як «голова держави» активно вгамовував мiжкнязiвськi усобицi в Галичинi, Чернiгiвщинi, Полоцькiй землi. Продовжуючи полiтику свого батька, Мстислав здiйснив кiлька успiшних походiв на половцiв, вiдтiснивши їхнi кочiв’я за Дон, Волгу i Яїк. Вiн завдав також вiдчутних ударiв литовцям, якi починали вiдiгравати дедалi активнiшу роль у полiтичному життi Схiдної Європи, знову обклав даниною чудськi племена, що спробували були звiльнитися з-пiд влади київського князя.
Києву ще вдавалося пiдтримувати традицiї єдностi i боротися з вiдцентровими устремлiннями регiональних володарiв. Вiдносна полiтична стабiльнiсть Русi сприяла її дальшому соцiально-економiчному розвитковi. Ця тенденцiя ще тривала за наступникiв Мстислава Володимировича – його брата Ярополка (1132-1139), Всеволода Ольговича (1139-1146), чернiгiвського князя, що посiв київський великокняжий стiл i володiв значною частиною руських земель, а також Iзяслава Мстиславича (1146-1154). З другої половини XII ст. починається швидке вiдособлювання земель-князiвств, занепад центральної об’єднуючої ролi Києва.