<<
>>

Князювання Володимира і Ярослава.

У 980 р. пiсля кiлькох рокiв феодальних усобиць, а також загибелi братiв Ярополка й Олега київським князем став Володимир (980-1015). За його князювання Київська Русь досягла найвищої могутностi.

Спираючись на дружину, Володимир значно змiцнив владу київського престолу. Продовжуючи реформи Святослава, на мiсце колишнiх «свiтлих князiв» мiсцевих династiй вiн посадив своїх синiв. У Новгородi сiв Ярослав, у Полоцьку – Iзяслав, в Туровi – Святополк, в Ростовi – Борис, в Муромi – Глiб, в Древлянськiй землi – Святослав, на Волинi – Всеволод, у Тмутороканi – Мстислав.

Протягом перших рокiв правлiння Володимир здiйснив кiлька вдалих походiв на в’ятичiв, радимичiв i остаточно пiдкорив їх. Згодом вiн зайняв Перемишль, Червень та iншi порубiжнi мiста на заходi Русi-України. З метою укрiплення захiдних рубежiв було засновано нове мiсто на Волинi, назване iм’ям князя – Володимир. Цим було завершено об’єднання всiх схiднослов’янських земель у складi Давньоруської держави.

Походам Володимира на захiд передували важливi подiї в Центральнiй Європi. У 983 р. розпочалося могутнє повстання прибалтiйсько-полабського слов’янства проти нiмецьких феодалiв. Воно вiдбувалося пiд гаслами вiдновлення язичництва i було спрямоване проти християнства. Це повстання загрожувало також польським володiнням у Захiдному Помор’ї i долi християнства у Польщi в цiлому, що спонукало Мешка I виступити iнiцiатором польсько-нiмецького i польсько-угорського зближення. В результатi польський князь зумiв вiдвоювати у Чехiї Сiлезiю, а також на якийсь час Кракiв, i впритул наблизитися до залежних вiд Києва захiдноруських земель. Не чекаючи дальшого просування Мешка на схiд, у 990 р. Володимир здiйснив швидкий i далекий похiд за Вiслу, розгромив вiйська польського князя i повернув Чехiї Кракiв. Поразка Мешка завершилась укладенням миру i тимчасово припинила експансiю Польщi на схiд.

Пiсля смертi Мешка I (992) розпочалася жорстока боротьба мiж його старшим сином Болеславом i молодшими синами, яких спонукала до ребелiї вдова Мешка княгиня Ода. Не виключено, що саме вона була iнiцiатором втручання Володимира у польськi справи. У 992 р. вiн здiйснив великий похiд в глиб Польщi, дiйшовши до мiста Калiша. Про масштабнiсть цiєї експедицiї київського князя свiдчать нiмецькi хронiки, якi вiдзначають, що Болеслав, зайнятий вiйною з Руссю, не мiг прийти на допомогу iмператору Оттону III. Цього ж року було укладено новий мирний договiр мiж сторонами, який дав змогу Українi-Русi змiцнити позицiї на захiдних кордонах, а Болеславу подолати своїх конкурентiв (995) i розширити кордони Польської держави. У 999 р. Болеслав Хоробрий приєднує Кракiв i Кракiвську землю. Водночас вiн розширює свої володiння на заходi, заволодiвши низкою поселень полабських слов’ян. Безперечним полiтичним i нацiонально-культурним здобутком Болеслава було визнання римським папою i германським iмператором певної церковної незалежностi Польщi. 1000 р. у Польщi було засновано самостiйне Гнєзненське архiєпископство з пiдпорядкованими йому єпископатами – Колобжегським, Вроцлавським i Кракiвським. Цим було започатковано нацiональну польську церкву, яка вiдiграла надзвичайно важливу роль у змiцненнi польської державностi i утвердження польської нацiональної самосвiдомостi.

Посилення Польської держави викликало її тривале протистояння з германськими феодалами на заходi i Україною-Руссю на сходi, що мало негативнi наслiдки для обох слов’янських народiв.

Саме Володимировi належить пальма першостi в залученнi України-Русi до європейського полiтичного процесу. Благовiрним християнським володарем, «сильним державою i багатством» характеризується вiн у листi архiєпископа Бруно Кверфуртського до германського iмператора Генрiха II. Київський князь продемонстрував умiле орiєнтування в мiжнародних стосунках у Центральнiй Європi й блискуче користався цим вмiнням у своїй полiтицi щодо захiдних сусiдiв.

Не пiдлягає сумнiву факт порозумiння мiж шведським королевичем Стирбйорном i Володимиром Великим, спрямованого проти Польщi. Воно мало мiсце приблизно 980 р., коли Володимир, подолавши Ярополка й пiдкоривши майже всi схiднослов’янськi землi, пiшов вiйною на Польщу. Водночас Стирбйорн, дiйшовши згоди також з датським королем Гарольдом i забезпечивши мiлiтарну допомогу з Данiї (а може, i з Новгорода), витiснив полякiв з Волиня (надбалтiйського – авт.), захопив його та розпочав походи на пiвнiчно-захiднi слов’янськi землi, звiвши нанiвець нещодавно здобутi успiхи Польської держави в цьому регiонi. Саме в цей час захопив деякi «гради» вiд «ляхiв» i Володимир Великий.

Цей перший шведсько-український союз можна вважати своєрiдною предтечею дальших полiтичних взаємозв’язкiв мiж Україною i Швецiєю. Можливо, звiдси починається й традицiйне протистояння Польщi i Швецiї у боротьбi за оволодiння Помор’ям.

Водночас влада Русi поширилася на литовськi, фiнськi i пiвнiчнокавказькi племена. Для боротьби з печенiгами Володимир збудував низку укрiплень на пiвднi своєї держави, вздовж рiчок Десни, Остра, Трубежа, Сули i Стугни, що стримувало руйнiвнi наскоки кочовикiв у глибину Руської землi. Територiя Київської Русi часiв Володимира обiймала простори вiд Ладоги до Таманського пiвострова i вiд Закарпаття до приокських земель i Поволжя.

Пiсля смертi Володимира у 1015 р. розпочалася запекла мiжусобна боротьба мiж його синами. Старший син Святополк, захопивши київський стiл, намагався знищити своїх братiв, в яких вбачав конкурентiв у боротьбi за владу. Першим вiд рук найманих убивць загинув князь Борис – улюбленець Володимирової дружини – пiд час свого повернення з походу на печенiгiв. Глiб Муромський був убитий на кораблi пiд Смоленськом, а Святослав Древлянський – в Карпатах пiд час втечi у Чехiю – землю своєї матерi.

Проти Святополка рiшуче виступив Ярослав Володимирович, що княжив у Новгородi. Восени 1015 р. Ярослав у битвi пiд Любечем розгромив Святополка i урочисто вступив у Київ.

Проте через деякий час Святополк з допомогою свого тестя польського короля Болеслава I Хороброго знову захопив столицю Русi. Фактичними господарями в нiй стали польськi феодали, якi чинили насильства над населенням, наражаючись на рiшучий опiр киян. В результатi Болеслав I був вимушений залишити Київ, але змiг утримати червенськi мiста, тобто лiвий берег Захiдного Бугу i Посяння з Перемишлем. У це протистояння братiв активно втручалися також германський iмператор i Угорщина – спочатку на боцi Ярослава, а потiм – Святополка.

У 1019 р. у битвi на рiчцi Альтi Ярослав остаточно розгромив Святополка i став київським князем (1019-1054). Перiод його князювання став роками дальшого пiднесення Київської держави. Щоправда, деякий час вона була фактично роздiлена мiж двома центрами – Києвом i Чернiговом, де правив енергiйний брат Ярослава – Мстислав. Мстислав спочатку княжив у Тмутороканi i уславився своїми успiшними походами на кавказькi народи. У 1024 р. вiн зробив спробу захопити Київ, але це йому не вдалося й вiн утвердився у Чернiговi. Пiсля битви пiд Листвином бiля Чернiгова, де Ярослав зазнав поразки, Мстислав задовольнився Лiвобережжям, i обидва брати князювали у злагодi мiж собою. По смертi Мстислава (1036) всi лiвобережнi землi знову об’єдналися пiд владою Києва i Ярослав став одноосiбним правителем величезної держави. У цьому ж роцi пiд Києвом Ярослав остаточно розгромив печенiгiв, що тривалий час загрожували Русi.

Вiдбувалося подальше розширення територiї Київської держави. У 1031 р. були повернутi червенськi землi. Просування на захiд Ярослав закрiпив будiвництвом нового мiста – Ярослава – над Сяном, яке стало форпостом Київської Русi на захiдних кордонах. Влада київського князя поширилась i на частину прибалтiйських земель, де було засновано мiсто Юр’їв (Тарту).

Разом з тим слiд зауважити, що колонiзацiйнi процеси, спрямованi на оволодiння Чорноморським узбережжям, не мали свого логiчного завершення. Бiльш успiшною була колонiзацiя у пiвнiчному напрямi, яка фактично не зустрiчала протидiї.

Вона викликала масовi переселення з центру, що послаблювало Київ, який не змiг утримати навiть гирла Днiпра i опинився пiд безпосередньою загрозою кочових орд.

Пiсля смертi Ярослава землi Русi були подiленi мiж його синами i племiнниками. Старший син – Iзяслав – «простий умом», як називає його лiтопис, дiстав головнi центри Русi – Київ i Новгород, а також Турово-Пiнську землю; Святослав – Чернiгiв iз Сiверською землею, а також величезнi територiї вiд Чернiгова до Рязанi i Мурома, включаючи землю в’ятичiв. Йому ж дiсталася Тмуторокань. Всеволод одержав Переяславську землю, землi по Волзi, Ростов та Суздаль. Волинська земля вiдiйшла Iгорю, Галицька – племiннику Ростиславовi Володимировичу, Полоцька – троюрiдному племiннику Всеволодовi Брячиславовичу.

Троє найбiльш впливових братiв – Iзяслав, Святослав та Всеволод – утворили своєрiдний трiумвiрат на чолi зi старшим київським князем. Впродовж 15 рокiв вони спiльно пiдтримували мир i єднiсть величезної територiї, яку обiймала Русь на сходi Європи. Разом вони боролися з половцями, що завдавали значної шкоди пiвденним землям Київської держави. Проте цей трiумвiрат виявився немiцним. У 1068 р. половцi розбили руськi дружини на рiчцi Альтi, що в Переяславськiй землi, i створили реальну загрозу Києву. Київське вiче звернулось до князя Iзяслава з вимогою озброїти киян. Побоюючись вiдкрити свiй арсенал народовi, князь вiдмовився, що викликало повстання. Iзяслав був змушений втекти до Польщi. За допомогою польського короля Болеслава II вiн повернувся на київський стiл, але пробув на ньому лише п’ять рокiв: два iнших трiумвiри – Святослав i Всеволод – змусили старшого брата у 1073 р. знову залишити Київ. У князiвствах-землях Давньоруської держави посилився потяг до звiльнення з-пiд влади Києва. Стара столиця Русi кiлька разiв переходила з рук у руки. Спочатку київським князем став Святослав Чернiгiвський (1073 – 1076), пiсля його смертi – Всеволод, але вже наступного року до Києва знову повернувся Iзяслав з польським вiйськом.

У 1078 р. Всеволод та Iзяслав спiльно виступили проти князiв, очолюваних їхнiм племiнником Олегом Святославичем, прагнучи запобiгти остаточному розпаду Київської держави. У битвi на Нежатинiй Нивi (поблизу Нiжина) Iзяслав був убитий i до 1093 р. на київському престолi утвердився Всеволод.

Перiод князювання Володимира, Ярослава i перших Ярославичiв становить цiлiсну епоху в розвитку староукраїнської державностi, яка характеризувалася припиненням далеких та виснажливих завойовницьких походiв, спрямуванням натомiсть зусиль на внутрiшню консолiдацiю, пiднесенням господарства i культури. Цi зусилля зробили Київську Русь найбiльшою державою у тогочаснiй Європi.

Приблизно такий самий тривалий перiод полiтичної стабiлiзацiї переживала латинська Захiдна Європа в роки правлiння династiї Каролiнгiв. Протягом цього часу завершилось формування нової цивiлiзацiї, в якiй аж до XII ст. переважало сiльське господарство; мануфактурне виробництво i торгiвля були менш вагомими. Духовним пiдмурком цiєї «Першої Європи», за висловом деяких iсторикiв, було католицьке християнство, а також латинська мова, що її вживали елiтарнi верстви у релiгiйному та культурному життi i значною мiрою в державному управлiннi. Символом релiгiйної єдностi захiдного свiту було папство.

Проте цей здавалося б цiлiсний простiр нової цивiлiзацiї на заходi Європи був об’єднаний полiтичне лише на короткий час. Бiльша частина Захiдної Європи залишилася подiленою на регiони з рiзними мовами, рiвнями культурного розвитку, характером виробництва. Цi вiдмiнностi посилилися з полiтичним розпадом iмперiї Каролiнгiв й стали початком майбутнього нацiонально-культурного розмаїття Заходу. Ядром «Першої Європи» було королiвство Франкiв, яке зусиллями Пiпiна та Карла Великого було збiльшене удвiчi в результатi пiдкорення Саксонiї, Баварiї, королiвства Лангобардiв, Аквiтанiї, Бретанi, частини Iспанiї. За межами Франкської iмперiї залишилися лише окремi королiвства на Британських островах та у Пiвнiчно-Захiднiй Iспанiї. На сходi Європи роль осереддя цивiлiзацiйного процесу раннього середньовiччя виконало державне об’єднання полян – Русь у так званому вузькому розумiннi («поляне, яже ныне зовомая Русь»), що займало порiвняно невеликий ареал в межах Середнього Поднiпров’я з прилеглими регiонами. Поступово збройною силою та низкою органiзацiйних крокiв Руссю було утворено величезне полiтичне об’єднання у Схiднiй Європi, яке орiєнтувалося на православне християнство з церковно-слов’янською мовою i до татаро-монгольської навали було поважним конкурентом Заходу у полiтичному i культурному аспектах.

<< | >>
Источник: Терещенко Ю.І.. Україна і європейський світ: Нариси історії від утворення Старокиївської держави до кінця ХVІ ст. – К.: Перун,1996. – 496 с.. 1996

Еще по теме Князювання Володимира і Ярослава.:

- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -