Індивідуальні та групові рішення. Прийняття групового рішення

Прийняття рішення - це завжди вибір певної альтернативи. Психологічна теорія прийняття рішень відповідає на запитання, як люди роблять вибір, як вони розв’язують завдання, що вимагають прийняття рішення, тобто описує те, як люди насправді прийма­ють особистісні та організаційні рішення, яких помилок вони при цьому припускаються.

Існують певні відмінності між індивідуальними та групо­вими (колегіальними) рішеннями:

1) групові рішення більш раціональні, тобто менш суб’єкти­вні; обговорення у групі дає змогу краще і повніше оцінити альте­рнативи і обрати ефективнішу;

2) групові рішення більш демократичні; члени групи, спільно приймаючи рішення, поділяють відповідальність за його вико­нання. Це також веде до покращення відносин у групі;

3) груповий принцип прийняття рішень підвищує ймовір­ність його виконання, оскільки вся група чи принаймні її більшість включається до процесу реалізації свого рішення.

Групове рішення є однією з системних ознак малої групи, своєрідним атрибутом останньої як сукупного суб’єкта і в багатьох випадках є ефективнішим, ніж індивідуальне.

Аналіз якості групових рішень

У соціально-психологічній літературі описані численні дос­лідження, які мали на меті порівняти якість групових та індивіду­альних рішень. Найвідомішим із них є експеримент Б. Шонера, який складався з двох серій.

У серії А піддослідні спочатку приймали індивідуальні рі­шення, а потім розв’язували ті ж завдання в групі.

У серії Б послідовність була протилежною. Обговорення у групі було довільним.

На підставі цих експериментів були сформульовані певні ви­сновки.

По-перше, індивідуальні рішення в серії А були набагато гі­рші, ніж групові рішення в серії Б. Індивіди обирають оптимальне рішення у 16,8 % випадків, група - у 66,7 %.

Дуже цікавим є другий висновок. Порівняння групових рі­шень в обох серіях показує, що в серії Б ці рішення значно кращі, ніж у серії А Особи, які не мали досвіду і починали роботу з прий­няття групових рішень, мали кращі результати, ніж особи з досві­дом, але які починали колективну роботу після того, як приймали індивідуальні рішення.

Отже, в серії А діє негативний вплив попередніх результатів, а в серії Б - позитивний вплив попередніх результатів.

Результати численних експериментів свідчать про те, що гру­пова діяльність підвищує якість рішень. Але під час дискусії у групі можуть виникати деякі деформації (помилки, розбіжність ду­мок), які знижують якість рішення. Одним з прикладів деформації є відкритий в 70-х роках І. Янісом феномен “groupthink” (групове мислення). Він визначається як стиль мислення людей, які повні­стю включені до однієї групи, де прагнення до єдності думок важ­ливіше, ніж реалістична оцінка можливих варіантів дій. Його сим­птоматика характеризується такими ознаками:

- ілюзією невразливості, яка поділяється більшістю або всіма членами групи, наслідком чого є перебільшений оптимізм і схиль­ність до надмірного ризику;

- колективним прагненням дати раціональне пояснення рі­шенню, що приймається, з метою відкинути будь-які заперечення;

- безперечною вірою в принципи поведінки групи, які іноді навіть спонукають її членів ігнорувати моральні наслідки прий­няття рішення;

- стереотипним поглядом на суперників (інші групи) як на таких, що мають надто негативні якості, щоб вступати з ними в переговори, або дуже слабких, щоб перешкоджати досягненню ними своїх цілей;

- відкритим тиском на членів групи, які висувають аргументи проти групових стереотипів, вимагаючи лояльності;

- самоцензурою членів групи, їхньою готовністю мінімізу­вати власні сумніви і контраргументи, що стосуються групового рішення;

- ілюзією одностайності оцінок, думок, які узгоджуються з думкою більшості;

- появою самозваних охоронців групового духу - індивідів, що захищають групу від несприятливої інформації, здатної пору­шити почуття задоволення від прийнятого рішення.

У результаті внутрішньогрупової взаємодії й дискусії, яка її супроводжує, виникає явище “зсування до ризику”.

Згідно з гіпотезою дифузії відповідальності, групова диску­сія породжує емоційні контакти між членами групи і може призве­сти до того, що індивід відчуватиме меншу відповідальність за ри­зиковані рішення, оскільки вони виробляються всією групою. Отже, якщо ризиковані “кроки” зазнають фіаско, індивід відпові­датиме не один - відповідальність поширюється на всіх членів групи.

Гіпотеза лідерства фокусується на властивостях членів групи, якостях лідера, які нею сприймаються. Припускається, що 380

люди спочатку, тобто до дискусії, більш схильні до вибору ризи­кованих рішень, прагнуть до панівного впливу в групових диску­сіях. Вони і є, як правило, лідерами. Ось чому останній рівень гру­пового ризику може бути результатом впливу лідера групи.

Дехто з дослідників вважає, що схильність до ризику є пере­важною рисою особистості. Залежно від її інтенсивності людей поділяють на сміливців та перестрахувальників. Перші любляють ризикувати в усіх випадках, ризик для них - безперечна цінність. Інші намагаються уникати ризику за будь-якої ситуації. Але, як стверджує відомий дослідник психологічної теорії рішень Ю. Ко- зелецький, емпіричні дані не підтверджують того, що схильність до ризику є особистісною властивістю. Поведінка, пов’язана з ри­зиком, визначається чинниками середовища чи деякими рисами особистості, зокрема рівнем тривожності чи агресивності.

Інший підхід до пояснення поведінки особистості під час прийняття рішень дає теорія прагнення до успіху, яку розробили Д. Мак-Клеланд та Дж.Аткінсон. Згідно з нею властиві дві тенде­нції: прагнення досягти успіху і прагнення уникнути невдачі. За­лежно від домінування однієї з них люди по-різному поводять себе у ситуаціях прийняття ризикованих рішень.

Так, згідно з Дж. Аткінсоном, особи, в яких прагнення до ус­піху сильніше за прагнення уникнути невдачі, у прийняття рішення надаватимуть перевагу завданням із середнім рівнем ризику. Особи, в яких прагнення уникнути невдачі домінує над прагненням до успіху обиратимуть завдання з низьким або високим рівнем ризику. Ці тези набули великої популярності у спеціалістів із управління, але експериментальні дослідження не дали стійких од­нозначних результатів. Тому цю теорію слід розглядати радше як гі­потезу, яка повинна бути перевірена у подальших дослідженнях.

19.5.