Розвиток феодалізму в державі Каролінгів.
За перших Каролiнгiв, у VIII i IX ст., сталися iстотнi змiни у суспiльному ладi франкiв, i насамперед, у земельних вiдносинах. Вiдбувалося швидке нагромадження власностi великих землевласникiв i розорення вiльного франкського селянства.
Цей процес почався ще за Меровiнгiв, проте у тi часи вiн проходив повiльнiше. Економiчне змiцнення аристократiї супроводжувалося погiршенням становища вiльних власникiв алоду, що вело до посилення їхньої залежностi вiд великих землевласникiв, а iнодi й до втрати алоду. Вже у VIII i IX ст. набула поширення практика так званих прекарiїв (передач на прохання), тобто надання великим землевласником безземельному селяниновi дiлянки землi у тимчасове користування. Iнодi дрiбнi власники пiд тиском обставин вiддавали свою землю феодалам, потiм брали її в користування, iнодi з прирiзкою, перетворюючись таким чином на залежного вiд феодала держателя. За це землевласники охороняли господарство залежного вiд них селянина. Отже, прекарiй вiв до втрати вiльним франкським селянином його власностi на землю i до зростання земельної власностi феодала. Водночас селяни втрачали й особисту свободу.Серед землевласникiв почали складатися особливi вiдносини, пов’язанi з появою так званих бенефiцiїв (буквально – благодiянь), або ленної системи. Суть її полягала в тому, що певна особа, отримуючи землю чи обiйстя, зобов’язувалася пану (сеньйору), вiд якого вона отримувала бенефiцiй, зберiгати особисту вiрнiсть i вiдданiсть. Головним мотивом пожалування i головним обов’язком того, хто отримував землю, було виконання вiйськової повинностi. Вiйськова повиннiсть набула особливо важливого значення за Карла Великого. Для повного досягнення мети пожалування необхiдно було долучити до бенефiцiйного зв’язку iнший, особистий зв’язок. Цi вiдносини особистого зв’язку називалися комендацiєю, або васалiтетом (vassus – слуга), i ставили сеньйора (того, хто дав) i васала (того, хто отримав бенефiцiй) у певнi стосунки, подiбнi до родинних.
Вони повиннi були заповзятливо охороняти один одного. Цей новий зв’язок часом встановлювався i без пожалування землi, на якихось iнших умовах, проте головним зобов’язанням в усiх випадках було несення вiйськової служби. За прикладом королiв почали роздавати бенефiцiї церковнi сановники i свiтськi вельможi. Вони роздавали землi, що були їхньою власнiстю, а також тi, якими вони самi користувалися як бенефiцiями; особи, якi отримували цi землi, ставали їхнiми васалами.Васальнi вiдносини були за Каролiнгiв засобом вiдновлення королiвської влади над обласними володарями, якi набули могутностi i незалежностi за слабких королiв Меровiнгської династiї. Так, Пiпiн зробив своїми васалами герцогiв баварського i аквiтанського; Карл Великий пiдпорядкував своїй владi володарiв прикордонних земель, що мали володiння у Пiренеях, на пiвночi i сходi Ельби, на березi Атлантики, на Тисi i нижньому Дунаї. Монархи, що ставали васалами Карла, визнавали себе йому пiдвладними i зобов’язувалися йому служити. Введенням васальної системи Каролiнги зумiли також приборкати могутнiх вельмож у своїй власнiй державi. Маючи матерiальну вигоду, васал короля користувався також особистою шаною, яка посилювалася з розвитком рицарства. Кожен франк, який досягав повнолiття, давав присягу на вiрнiсть i покору королю. Присяга надавала стосункам вiйськових з королем морального характеру; старовиннi родовi германськi поняття про взаємну вiдданiсть мiж вождем дружини i дружинником були тепер перенесенi на вiдносини мiж монархом i його васалом. Васалiтет, таким чином, мав служити опертям монархiчної влади, об’єднуючи свiтську i духовну аристократiю навколо короля клятвою незмiнної вiрностi. На вiдмiну вiд тих вiдносин, що встановилися мiж феодалом i селянином, стосунки васалiтету не виходили за межi пануючого класу i закрiплювали феодальну iєрархiю.
З часом бенефiцiй перетворився iз тимчасового держання землi на спадкове володiння – феод, що стало остаточним утвердженням земельної власностi панiвного класу.
На мiсце колишньої вiльної селянської общини-марки прийшла феодальна отчина, яка стала знаряддям закрiпачення селянина. Феодальна отчина складалася з панської землi, яка називалася доменом, i землi, що перебувала у користуваннi залежних селян. Феодальне залежне селянство поступово перетворювалося на крiпосних селян, якi залежали вiд феодала особисто i сплачували йому феодальну ренту у виглядi рiзних повинностей – вiдробiткiв, натурального чиншу.Одночасно з перетворенням бенефiцiю на феод поширювалися так званi iмунiтетнi права феодалiв рiзного гатунку. Головний змiст iмунiтету полягав у тому, що територiя того, хто отримував iмунiтетну грамоту, звiльнялася королем вiд юрисдикцiї урядових осiб, графiв, сотникiв, яким заборонялося вступати на цю територiю. Виконання усiх судових, адмiнiстративних, полiцейських та iнших функцiй передавалося феодалу, який здiйснював їх своїм власним апаратом. Iмунiтет, таким чином, став засобом позаекономiчного примусу, який породжувався характером феодальної земельної власностi i сприяв посиленню полiтичної незалежностi феодалiв вiд центральної влади, що надавало приватнiй владi iмунiста державного характеру, а його помiстя перетворювало на своєрiдну маленьку державу. Така система створювала передумови для майбутнього полiтичного розпаду Каролiнгської iмперiї.
Проте деякий час Каролiнгам вдавалося пiдтримувати централiзоване управлiння державою, її полiтико-адмiнiстративним центром став iмператорський двiр, а найвищими сановниками – канцлер, що виконував функцiї секретаря iмператора, архiкапелан, що керував франкським духовенством, i пфальцграф, що вiдав, як колись майордоми, господарством двору й адмiнiстрацiєю.
Усi прикордоннi областi Карл не включив до складу загальної адмiнiстрацiї, а утворив з них марки, якi слугували буфером пiд час нападiв зовнiшнiх ворогiв. їхнi правителi – маркграфи – мали бiльшу владу i вплив, нiж iншi управителi держави. Решта областей утворювали графства, якi були меншими за марки. Графства складалися з «сотень» (сеntеnаl).
Начальник сотнi називався центенарiєм, або вiкарiєм, а в Галлiї – вiконтом (vicecomes). Центенарiї призначалися графами за угодою з вiльними людьми i вiдали менш важливими справами.Роздаванням бенефiцiїв i розвитком васалiтету була зумовлена змiна вiйськової системи. Згiдно з традицiєю франкського суспiльства усi вiльнi люди, що володiли землею, повиннi були вiдбувати вiйськову службу. Проте зменшення кiлькостi вiльних землевласникiв неминуче тягнуло за собою зменшення кiлькостi воїнiв. Тому всi володарi королiвських ленiв, усi домогосподарi, що жили на королiвських землях, були зобов’язанi йти на вiйну на заклик короля як сеньйора, васалами якого вони були. Цi васали складали головну силу франкського королiвського вiйська. З них король вибирав собi особистих охоронцiв (satelites), а з останнiх – воєначальникiв; також формувалися загони, що завжди були готовi до походiв. Крiм королiвських васалiв та iнших людей, якi були на службi у короля, вiйсько складали всi вiльнi люди, що мали земельну власнiсть. Проте, на вiдмiну вiд перших, вони утворювали ополчення, яке скликалося лише на воєнний час.
Вiдновлення у 800 р. Захiдної iмперiї остаточно розриває полiтичнi зв’язки папства i Вiзантiї. Все це готує розрив церковної єдностi Заходу i Сходу, уособленням якої були у IV-VIII столiттях вселенськi собори. Нова iмперiя була меншою за колишню Римську. До її складу входили територiї нинiшнiх Францiї, Бельгiї, Голландiї, Люксембургу, Швейцарiї, Австрiї, Захiдної Нiмеччини, а також Пiвнiчної та Середньої Iталiї. Об’єднуючи цi землi з допомогою Риму, монархiя Карла Великого робила його також iнструментом вiдособлення Заходу.
Попередники Карла сприяли папським мiсiонерам у Нiмеччинi i навiть розширенню влади папи над єпископами Галлiї. Батько Карла – Пiпiн Короткий – захистив папу вiд тиску лангобардiв i, вiдвоювавши у них цiлу область, подарував її папi. А згодом i сам Карл, пiдпорядкувавши своїй владi королiвство лангобардiв, пiдтвердив дар Пiпiна. Коронування Левом IV Карла Великого знищило рештки ознак влади вiзантiйського iмператора на Заходi, зокрема затвердження ним пап. Своєю чергою, новий «римський iмператор» сприяв визнанню влади пап у всiх областях своєї держави. Все, що входило до складу монархiї або приєдналося згодом до об’єднаного i вiдокремленого нею свiту, знайшло свiй духовний центр у Римi.