Розпад імперії Карла Великого.
Проте iмперiя Карла Великого не мала пiд собою об’єктивного соцiально-економiчного i полiтичного грунту для тривалого iснування. Процес феодалiзацiї, який здебiльшого завершився на час правлiння Карла, рiзко змiнив позицiю земельної аристократiї щодо центральної влади.
Поглиблення системи iмунiтету перетворило великих феодалiв на майже незалежних володарiв, якi прагнули полiтичного суверенiтету. Iмперiя являла собою надзвичайно строкатий конгломерат народiв i племен, що перебували на рiзних стадiях культурного розвитку, були насильницьким шляхом об’єднанi в єдину державу, не мали мiцних економiчних зв’язкiв i прагнули звiльнитися з-пiд влади завойовникiв.Пiсля смертi Карла iмперiя розпалася на три частини, що було закрiплено його наступниками Верденським договором (843). Один з онукiв iмператора – Карл Лисий – одержав володiння на захiд вiд Рейну – Захiдно-Франкську державу (майбутню Францiю), iнший онук – Людовик Нiмецький – Схiдно-Франкську державу, на схiд вiд Рейну (майбутню Нiмеччину), Лотар отримав землi по лiвобережжю Рейну i Пiвнiчну Iталiю. Проте захiдний свiт продовжував усвiдомлювати свою єднiсть i втягував через католицьку церкву i «Священну Римську iмперiю германської нацiї» в орбiту своїх полiтичних i соцiально-культурних структур такi країни, як Чехiя, Угорщина, Польща i, певною мiрою, навiть руськi князiвства.
Захiдна Європа стає духовно об’єднаною, але полiтичне роздробленою. Духовним главою захiдного свiту стає папа, проте його влада доповнюється свiтською владою римського iмператора як спадкоємця давнiх цезарiв, захисника римської церкви i поширювача християнства. Цей подiл влади i незалежнiсть духовної влади вiд свiтської становлять особливiсть розвитку захiдного свiту.
Полiтична роздробленiсть була викликана розвитком феодальної системи, яка вiдводила iмператору мiсце лише голови цiлої iєрархiї незалежних володарiв, що прагнули повної суверенностi.
З IX ст. традицiйна римська централiзацiя, що нею певний час послугувався Карл Великий, поступається мiсцем процесу, який розподiлив владу мiж монархом i аристократiєю. Водночас церква прагне перетворитися на незалежну духовну монархiю. Таким чином, влада iмператора, а згодом i нацiональна влада короля змiнює свiй характер. Монарх у феодалiзованiй Захiднiй Європi – це вже не представник i вождь етносу, як у германцiв, не носiй державного принципу з абсолютною владою, як у стародавньому Римi i тодiшнiй Вiзантiї, а верховний глава iєрархiї герцогiв, графiв, баронiв.Отже, в епоху Карла Великого захiдний свiт не лише об’єднався й вiдособився, але й завершив розробку тих соцiально-полiтичних структур, якi вiдрiзняли його вiд Вiзантiї. В останнiй церква була у пiдпорядкуваннi держави, а аристократичнi елементи не вiдiгравали значної полiтичної ролi. В захiдному ж соцiальному устрої були закладенi певнi умови для формування полiтичної свободи, оскiльки держава не була всемогутньою i влада в нiй не була абсолютною.
Католицизм i феодалiзм являли собою два надзвичайно важливих культурно-соцiальних явища середнiх вiкiв. Одне з них характеризувалося доцентровою тенденцiєю розвитку, iнше – вiдцентровою. Католицизм дав народам Європи цiлiсний свiтогляд i прагнув авторитетом римського папи об’єднати їх. Феодалiзм подрiбнював їх на безлiч полiтичних органiзмiв.