Розпад Київської держави.

У серединi XII ст. розгорнулася боротьба за Київ мiж двома найбiльш сильними претендентами – онуком Володимира Мономаха Iзяславом II Мстиславичем i його сином Юрiєм Володимировичем Довгоруким.

На тлi династичного розколу Мономахового дому i розгорання гострого антагонiзму мiж Пiвденною Руссю i Володимиро-Суздальською землею романтична постать Мономахового онука яскраво контрастує зi схильним до невиправданої жорстокостi, прагматичним Юрiєм Довгоруким. Ненависть, що мала мiсце мiж дядьком i племiнником, спричинила гостру боротьбу i створення двох коалiцiй, якi втягнули у вир протистояння кiлька європейських країн. На боцi Iзяслава були одружений з його сестрою Єфросинiєю угорський король Гейза II, польський король Болеслав Кучерявий, чеський король Владислав II, нiмецькi Вельфи, Роджер II сицилiйський. Юрiя пiдтримувала Вiзантiя i Гогенштауфени. У першiй фазi боротьби успiх супроводжував Юрiя Довгорукого, проте Iзяслав зрештою зумiв утвердитись у Києвi i нейтралiзував небезпечного суперника. У 1154 р. Iзяслав помер i з його смертю згас останнiй спалах старокиївського блиску.

У 1155 р.

Частину «Руської землi» ще з найдавнiшого перiоду Київської держави (VI- IX ст.) становило Чернiгово-Сiверське князiвство. Чернiгiвському князiвству належали також частково землi радимичiв i в’ятичiв. Його пiвнiчно-схiдна межа доходила майже до Москви. В серединi XII ст. вiд нього вiдокремлюється Сiверська земля з Новгородом, Путивлем, Рильськом та Курськом на Сеймi, де утворюється самостiйне князiвство. В обох князiвствах правила династiя Ольговичiв. Вiдомий герой «Слова про похiд Iгоря» – новгород-сiверський князь Iгор Святославич мав свого часу тiснi стосунки з половецьким ханом Кончаком i разом з ним та Кобяком ходив на Київ. А через якийсь час вiн вже воював з Кончаком. У 1185 р. Iгор Святославич зазнав поразки вiд половцiв i опинився у полонi, звiдки йому вдалося втекти навеснi 1186 р.

Розпад Київської iмперiї, а також активiзацiя боротьби мiж Римом i Константинополем у Схiднiй Європi ускладнили ситуацiю в Київськiй митрополiї. Виникнення фактично самостiйних держав створювало передумови також i для розпаду митрополiї. В нiй визрiвала криза, з’являлися суто полiтичнi мотивацiї в дiях митрополита i єпископiв. Митрополит-грек Михаїл (1131-1145) почав ставити на єпископства в пiвнiчних князiвствах грекiв i пiдтримував полiтику князiв провiзантiйської орiєнтацiї. Але на пiвднi вiн був змушений погодитися з призначенням єпископами священикiв мiсцевого походження. Одночасно в митрополiї було розгорнуто пропаганду проти Риму i захiдних християн, про що свiдчить поява «Слова о вiрi християнськiй i латинськiй». На початку 40-х рр. XII ст., коли у Києвi князював Всеволод II – противник Вiзантiї i прихильник унезалежнення русько-української церкви, мiж ним i митрополитом-греком весь час точилася боротьба. Вона закiнчилася тим, що 1145 р. останнiй був змушений залишити Київ i виїхати до Вiзантiї.

У церковному життi київської митрополiї, яка обiймала рiзнi держави, сформувалися двi протилежнi течiї. Одна з них – русько-українська – прагнула самостiйностi митрополiї, друга – суздальсько-новгородська – мала вiзантiйську орiєнтацiю. У 1147 р. на пропозицiю князя Iзяслава II у Софiйському соборi було скликано собор єпископiв. Iзяслав, одружений з католичкою – дочкою угорського короля, дотримувався захiдної орiєнтацiї. Учасники собору обстоювали право Києва наставляти собi свого митрополита без попереднього узгодження з Константинополем. Вони обрали й iнтронiзували нового митрополита – українця Клима Смолятича, ченця з Києва. Але його пiдтримували лише єпископи-русини, а єпископи-греки з пiвнiчних єпархiй виступали проти. В. Пашуто вважає, що саме на цьому соборi вiдбувся розкол митрополiї. Пiвнiчнi єпископи вiдмовилися пiдпорядковуватись новому митрополитовi. Це був початок формування двох церков на територiї митрополiї.

У 1156 р. Константинополь, який не погодився з наставленням русина-митрополита, направив до Києва свого митрополита Костянтина. Вiдтодi митрополiя мала двох митрополитiв. Клим Смолятич переїхав жити в Галицько-Волинську землю i надалi пiдтримував князiв антивiзантiйської орiєнтацiї.

У 1157 р. князем Володимиро-Суздальської землi став Андрiй Боголюбський. Вiд цього часу ведеться лiк самостiйному iснуванню незалежного державного органiзму на пiвнiчно-схiднiй околицi Старокиївської держави. Водночас можна говорити i про початок формування двох церков на сходi Європи, кожна з яких мала свiй шлях розвитку.

У 1169 р. суздальський князь Андрiй Юрiйович, зiбравши 12 дрiбних руських князiв, до яких приєднались також половецькi, угорськi, польськi i чеськi загони, рушив на Київ. Пiсля тривалої облоги мiсто впало i зазнало небаченого досi розорення. «И грабиша за два дни весь градъ, Подолье и Гору, и монастыри, и Софью и Десятинную Богородицю, – зазначав лiтописець, – и не бысть помилования никому же... И взяша имhнья множество, и церкви обнажиша иконами и книгами и ризами, и колоколы изнесоша все». Причому сам Андрiй не залишився у Києвi, а посадив там намiсником свого брата Глiба.

У Київськiй землi всю другу половину XII ст. iснувала система дуумвiрiв, тобто двох спiвправителiв. Такими були, скажiмо, Iзяслав Мстиславич та Рюрик Ростиславич – представники, як правило, ворогуючих династiй. Цим київське боярство, яке укладало з ними «ряд», прагнуло досягти вiдносної рiвноваги. Причому один з дуумвiрiв вважався старшим i жив у Києвi, другий – розпоряджався землею i жив у Вишгородi або Бiлгородi. Найбiльш талановитим з них був Святослав Всеволодович (1180-1194), який здiйснював успiшнi походи на половцiв.

Роздроблена i ослаблена Київщина втрачає своє центральне домiнуюче значення. Пiвденна її частина – Поросся, Переяславщина, Посейм’я – зазнає систематичних спустошень з боку половцiв. Київ вже не принаджує сильних князiв, що борються за нього лише з метою не допустити утвердження там якогось iз суперникiв.

Проте розклад київського державного органiзму вже неможливо було зупинити; йшло iнтенсивне утворення нових полiтичних центрiв у вiдокремлених землях, де утверджувалися свої династiї, викристалiзовувалися новi державнi органiзми. Слiд мати на увазi, що розчленування величезних ранньофеодальних iмперiй на кiлька королiвств або князiвств було неминучим етапом розвитку феодального суспiльства. Тому феодальну роздробленiсть не можна трактувати як регрес, рух назад. Ранньофеодальна Київська держава виконала необхiдну в умовах постiйної зовнiшньої загрози функцiю забезпечення первiсних процесiв феодалiзацiї. Полюддя київських князiв стимулювало iнтенсивне вiдчуження додаткового прибутку мiсцевою знаттю у IX-Х ст., що сприяло процесу її «осiдання» на землi, наступу на общину, утвердженню васальних вiдносин у середовищi панiвного класу, iмунних прав рiзних верств тощо. Єдина Київська Русь забезпечила розвиток у своєму складi землям-князiвствам, якi зумiли протягом багатьох десятирiч успiшно вiдбивати натиск кочовикiв, вторгнення захiдних феодалiв, варязьких дружин. Проте величезнi обшири Київської держави не були потрiбнi для забезпечення оптимального розвитку феодального господарства; iснуючi економiчнi механiзми не могли створити мiцних пiдвалин для тривалого iснування iмперiї. Бiльша частина панiвного класу – мiсцеве боярство – потребувало державних структур значно менших масштабiв, тiснiше пов’язаних з мiсцевими потребами, здатними бiльш оперативно забезпечувати йому пiдтримку у боротьбi з селянством. Київська держава у тому виглядi, в якому вона iснувала за Володимира або Ярослава, вже не могла iснувати. Вона розпалася на пiвтора десятки самостiйних князiвств.

Процес феодальної роздробленостi супроводжувався не занепадом культури, а навпаки – бурхливим зростанням мiст, iнтенсивним формуванням нових яскравих проявiв культурного життя у нових полiтичних центрах. Починається iнтенсивне розростання найнижчої верстви феодалiв – дворянства-шляхти, на яке спиралися у своїй дiяльностi мiсцевi князi.

Україна-Русь пiдiйшла до нового етапу свого соцiально-полiтичного i культурного розвитку як одна з найбiльш розвинених країн тогочасної Європи. Прийняття християнства, засвоєння культурних здобуткiв Вiзантiї, що переживала тодi бурхливе пiднесення, дало українському суспiльству могутнiй iмпульс для швидкого соцiально-полiтичного i духовного розвитку. Разом з тим, Київська держава не була iзольована вiд Заходу. Вона зумiла сприйняти як вiзантiйську релiгiйну i культурну традицiю, так i захiдно-європейськi суспiльно-полiтичнi iнститути, пристосовуючи їх до потреб власного життя. Вiзантiйський цезаропапiзм не був тодi сприйнятий Києвом, проте ця система прищепилася у Володимиро-Суздальськiй землi, де вона з часом iнтегрувалася в нову державну органiзацiю, сформовану на зразок орiєнтальної деспотiї Золотої Орди.

У Київськiй Русi – як i в Захiднiй Європi – державна й церковна влади, на вiдмiну вiд Вiзантiї i згодом Московської держави, були роздiленi, причому кожна з них залишалась автономною у своєму розвитку. В державному життi Русь-Україна багато в чому наслiдувала його європейськi форми – культивування договiрних вiдносин, обмеження монархiчної влади князя, територiальну децентралiзацiю близьку до федералiстичних засад, самоврядування мiських громад (вiче) тощо.

Сучаснi порiвняльнi дослiдження еволюцiї форм земельної власностi в домонгольський перiод у руських землях i багатьох країнах Європи дали змогу зробити висновок про спiльнiсть притаманних їм шляхiв генези феодальної системи. Ця спiльнiсть полягає, насамперед, в особливiй, визначальнiй ролi державної влади в становленнi феодалiзму. На противагу так званому «класичному», або «економiчному» шляху генези феодального землеволодiння, характерному для пiвнiчнофранкського суспiльства, шлях «полiтичний», коли держава вiдiграє чи не визначальну роль у становленнi феодального землеволодiння, засвiдчений для Русi i бiльшостi європейських країн – Скандинавiї, Англiї саксонського перiоду, захiднослов’янських i пiвденнослов’янських держав. Сучаснi дослiдники доходять висновку, що всi умови володiння волостями на Русi нагадують iнститут бенефiцiю в Захiднiй Європi. Отримуючи волость, князь був зобов’язаний сюзерену, що надiлив його, особистою вiдданiстю (згiдно з васальним заприсяганням). Сюзерен мав право за невиконання договiрних умов вiдiбрати волость. «Земля» у домонгольськiй Русi – це територiя, на яку поширюється державна влада князя, його юрисдикцiя, що не завжди збiгається з його правами власника. Розподiл волостей є прерогативою старшого князя, який, обiймаючи головний у землi стiл, стає володарем i волостi, що належить столу.

«Державний» характер феодалiзму в Русi полягав у державному пiдпорядкуваннi земельних володiнь, що роздавалися князем вiдповiдної землi не як приватним власником, а як головою держави. У домонгольський перiод iснували двi основнi форми земельної власностi – «жизнь» (алод), тобто повна вiдчужувана власнiсть, що утворювала домен князiв i бояр, i «волость» (бенефiцiй) – власнiсть умовна, тимчасова, невiдчужувана. Разом з тим вже з кiнця XI ст. помiтне прагнення перетворити волость на феод шляхом передачi її у спадщину.

Пiдпорядкування земельних володiнь державi чи «княжому столу» постiйно викликало князiвськi мiжусобицi, оскiльки державне регулювання за своєю природою передбачає i провокує часту змiну держань. Цими ж причинами пояснюється вiдсутнiсть розгалуженої системи сюзеренiтету – васалiтету в Українi-Русi XII-XIII ст., де феодальнi «сходи» мали, як правило, усього два-три щаблi, на вiдмiну вiд розмаїття захiдноєвропейських форм. Ця скорочена форма васалiтету знову ж таки визначалася державним механiзмом розподiлу волостей, яким володiв великий князь, або пiзнiше – князi окремих земель. Сюзереном виступав великий князь або головний князь землi; решта князiв, що не володiли правом роздачi, були його васалами. Боярськi земельнi володiння залишалися поза цiєю системою (вони називалися «селами», «жизнью»), оскiльки були безумовними. Частi перемiщення князiв, незвичнi для Захiдної Європи, мають своєю причиною своєрiднiсть головної форми княжого землеволодiння. Вона полягала в тому, що великий князь – як надiлений державною владою суверен, а не як приватний власник – володiв правом розподiлу волостей. Тому будь-яка змiна влади в Києвi загрожувала держателям волостей новим перерозподiлом. Саме ця залежнiсть вiдносин землеволодiння i визначала своєрiднiсть проявiв феодальної роздробленостi в Київськiй державi.

Крiм зумовлених розвитком феодалiзму соцiально-економiчних факторiв, у дезiнтеграцiї Київської держави важливу роль вiдiгравав фактор нацiональний. Як i скрiзь в Європi, в її схiднослов’янському ареалi дедалi впевненiше торувала шлях тенденцiя до формування моноетнiчних держав, що вже виразно виявляла себе у захiдному свiтi. Цьому процесовi сприяли масштабнi соцiально-економiчнi i полiтичнi явища, що iстотно вплинули на дальший розвиток європейської цивiлiзацiї.