Передумови утворення Київської Русі. Стародавнє населення і перші держави на території України.
Вирішальну роль у формуванні руського (українського) етносу відіграли міграційні процеси II-VII ст. У ході великого переселення народів було інтегровано чимало етнічних утворень, які в подальшому лягли в основу багатьох сучасних народів.
Руські (українці) не виняток в цьому процесі. Вони прямі етно-культурні спадкоємці давньоіранських (скіфи, сармати), давньотюркських (гуни, булгари), і давньослов’янських (склавіни, анти) етнічних груп.Одним з перших етнічних утворень на території України були кіммерійці (IX – перша половина VIII ст. до н.е.). Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залізо. На півдні Криму жили племена таврів. Вони займалися у долинах землеробством, в горах – скотарством, а на узбережжі – рибальством. Таври дали назву своєму рідному краю – Таврида (Таврія), що дійшла і до наших днів. Кіммерійці здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н.е. могутня хвиля числених, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерйців з Причорномор’я. Внаслідок цього Кіммерія розпалась. Частина кіммерійців вірогідно поселилась у Північному Причорномор’ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.
У другій половині VII ст. до н.е.
скіфи утворили політичне консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію. Територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташувався у межиріччі Дунаю та Дону. Усе населення Скіфії поділилося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, царські скіфи) та осілі племена (скіфи-землероби, скіфи-орачі). У V ст. до н.е. патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.Скіфія фактично проіснувала десь до III ст. до н.е. після цього була загарбана сусідніми іраномовними сарматськими племенами. Сталося це через послаблення скіфського царства внаслідок безперервних виснажливих війн і загострення внутрішніх суперечностей. Сармати завоювали більшу частину Скіфії, витіснивши скіфів у Крим, за Дунай і Дністер. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Сарматський період закінчився на території України в середині III ст. н.е. внаслідок експансії готів і гунів.
У другій половині VII ст.до н.е. на узбережжі Чорного й Азовського морів з’являються нові своєрідні державні утворення – грецькі міста-колонії: Істрія, Борисфен, Ольвія, Пантікапей, Феодосія, Тіра, Херсонес. Основними осередками античної цивілізації у Причорномор’ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови. Кожне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча – колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. За винятком рабів, іноземців та жінок, усі жителі мали широкі політичні права. Грецькі міста розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва і перетворились у центри розвинутої економіки, ремесла, торгівлі й античної культури.
У 480 р. до н.е. на Керченському та Таманському півостровах виникає Боспорське царство. У I ст. н.е. Ольвію, Херсонес, Боспорське царство завоював Рим. У них розмістились римські легіони. На берегах Чорного моря були збудовані римські фортеці, з яких стежили за морем і степом. Боспорське царство в I-II ст. н.е. пережило певне політико-економічне піднесення, яке завершилося підкоренням кримських скіфів і таврів. Навала готів у середині III ст. послабила, а у гунів у 70-х рр.IV ст. остаточно доконала Боспорське царство і грецькі міста-держави. Більшість міст-колоній зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.Політичне об'єднання антів, як і всі подібні до нього державні об'єднання раннього середньовіччя, виявилося нетривким. Однак процес формування класового суспільства і виникнення держави у східних слов'ян тривав, що було зумовлене внутрішньою еволюцією їхнього суспільства. Історичні факти свідчать, що протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу мають, головним чином, місцеве походження і з'явилися задовго до утворення Давньоруської держави.
Поява феномена Давньоруської держави у IX ст. на теренах Східної Європи — результат взаємодії різноманітних чинників в усіх сферах не тільки тогочасного суспільства,
а й сивої давнини.
Система господарства східних слов'ян ґрунтувалася на землеробстві, допоміжну роль відігравало розвинуте скотарство та сільські промисли. Вдосконалення землеробських знарядь у VII—IX ст., підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту спричинили кардинальні зміни в соціальній сфері. Поглиблювалася класова диференціація — землевласники перетворювалися на феодалів, а вільні общинники ставали феодально залежним населенням, що створювало передумови для активного державотворчого процесу.
Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VIII—X ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі.
Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню слов'янської родоплемінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів.Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, бужан, волинян. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. посилюється процес об'єднання племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні утворення — племінні княжіння та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, вже у VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь).
Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець назвав Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава.